§ 6. ЗАСТАВА

Стаття 572.   Поняття застави

1. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задо­волення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

1. У цій статті наводиться логічно несуворе визначення застави. В основному воно повторює визначення застави, що міститься в ст. 1 Закону «Про заставу» [64]. Але визначення застави у ст. 572 ЦК удосконалене порівняно з названим Законом. Уточ­нюється, що заставодержатель має переважне право на задоволення своїх вимог перед іншими кредиторами цього боржника. Але це удосконалення виявилось вкрай невдалим. Заставодавцем може бути не тільки боржник, а й майновий поручитель. Визначення застави, що наводиться в ст. 572 ЦК, не охоплює собою відносин з участю майнового поручителя. Цей недолік законодавчого визначення застави стосовно рухомого майна усувається визначенням обтяження у ст. З Закону «Про забезпечення вимог креди­торів та реєстрацію обтяжень» та правилами ст. 12 і 14 того ж Закону про пріоритет обтяжень. Стосовно іпотеки визначенням цього цивільно-правового явища в абзаці третьому ст. 1 Закону «Про іпотеку» [197] зазначений недолік не усувається, а тільки закріплюється. Тому правильне розуміння іпотеки відновлюється тільки спеціальним правилом абзацу п'ятого ст. З Закону «Про іпотеку», що встановлює пріоритет прав чи вимог на передане в іпотеку майно.

2. У зв'язку з прийняттям законів «Про іпотеку» і «Про забезпечення вимог кре­диторів та реєстрацію обтяжень» з'явилось більш широке стосовно застави поняття обтяження, що стосується рухомого майна. Стаття 3 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» визначає його як право обтяжувача на рухоме майно боржника або обмеження права боржника чи обтяжу вача на таке майно, що виникає на підставі закону, договору, рішення суду або з інших дій фізичних чи юридичних осіб. Обтяження рухомого майна заставою є одним із видів забезпечуваль­ного обтяження (ст. 21 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»). Іпотека визнається способом обтяження нерухомого майна (ст. 4 Закону «Про іпотеку»).

3. Розвиток ринкових механізмів України обумовив прийняття цілої низки законів, що містять положення, які регулюють відносини з приводу застави. У зв'язку з цим, якщо інше не випливає із відповідних законів, треба виходити із таких правил про переважне застосування окремих законів: 1) положення ст. 572 — 593 ЦК підляга­ють переважному застосуванню перед правилами Закону «Про заставу», оскільки із двох нормативно-правових актів одного рівня (однакової юридичної сили) перевага при правозастосуванні надається акту, що прийнятий пізніше (твердження про те, що Закон «Про заставу» формулює спеціальні положення, які підлягають переважному застосуванню перед положенням Цивільного кодексу, було б некоректним, оскільки і названий Кодекс, і Закон «Про заставу», як правило, формулюють норми однакового рівня узагальнення); 2) Закон «Про іпотеку» [146] як акт спеціальний і прийнятий пізніше, а також з урахуванням п. 2 ст. 50 цього Закону («до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові  акти діють у частині, що не суперечить цьому Закону») застосовується стосовно іпо­теки переважно перед Законом «Про заставу» і ст. 572 — 593 ЦК; 3) Закон «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [155] в силу п. 2 розділу IX «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону («законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону») підлягає стосовно застави рухомого майна переваж­ному застосуванню перед Законом «Про заставу» і ст. 572 — 593 ЦК; 4) положення законів «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати»  [199] і «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» підлягають переважному застосуванню перед відповідними положеннями Цивільного кодексу та Закону «Про іпотеку» в силу зазначення в цих законах на те, що до приведення раніше прийнятих законів у відповідність з названими двома законами раніше прийняті закони застосо­вуються лише в частині, в якій вони не суперечать цим двом законам; 5) сфера, в якій спеціальними правилами названих законів не обмежується чинність Закону «Про заставу» і ст. 572 — 593 ЦК, складається тільки із відносин, в межах яких в заставу передається нерухоме майно з умовою про передання предмета застави у володіння і /або користування заставодержателю.

4. Вказівка у визначенні застави на те, що винятки із правила про переважне право заставодержателя можуть встановлюватись законом, не має реального регулятивного значення: спеціальне положення закону завжди має перевагу при правозастосуванні перед загальним. Але ж ця вказівка має інформаційне значення, вона застережує, що такі закони можуть бути. Сьогодні відомі три таких правила: 1) переважно перед
забезпеченими заставою вимогами підлягають задоволенню привілейовані морські вимоги (ст. 358 КТМ [34]); 2) відповідно до підпункту «а» п. 1 ч. 1 ст. 31 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134] вимоги, забезпечені заставою, належать до першої черги. Але до цієї ж черги нале­жать численні інші вимоги. А в разі недостатності коштів, одержаних від продажу
майна банкрута, для повного задоволення вимог однієї черги, вимоги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредиторові однієї черги (ч. З ст. 31 того ж Закону). Судова практика послідовна у застосуванні підпункту «а» п. 1 ст. 31 названого Закону,  хоч сформульоване в ньому правило суперечить Закону «Про іпотеку» і Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», по­ложення яких підлягають переважному застосуванню внаслідок застережень, на які вказувалось у попередньому пункті коментаря; 3) Закон «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» (ст. 14) щодо рухомого майна визнає всі види
обтяжень, як правило, рівними, надаючи кожному із них пріоритет за критерієм мо­менту реєстрації обтяження в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, якщо інше не встановлено названим Законом. Незважаючи на визначення застави в ст. 572 ЦК і ст. 1 Закону «Про заставу» як правової конструкції, що надає заставодержателю певне переважне право, із спеціального правила частини другої ст. 12 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» випливає, що незареєстрована застава рухомого майна не дає заставодержателю права на переважне задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна, хоч і не виключає дійсності договору за­стави та прав заставодержателя перед заставодавцем, що виникають на підставі такого договору; 4) незареєстроване право притримання має вищий пріоритет перед іншими незареєстрованими обтяженнями  (частина третя ст. 14  Закону  «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»), в тому числі і перед незареєстрованою заставою, хоч би вона і виникла раніше притримання.

5. Елементи застави використовуються в зобов'язаннях, які самі по собі заставними не є. На такі відносини норми законодавства про заставу не поширюються. Так, у силу частини першої ст. 20 Закону «Про бібліотеки і бібліотечну справу» [151] бібліоте­кам надане право визначати при наданні користувачам бібліотеки документів розмір коштів, які повинні передаватися бібліотеці як забезпечення виконання зобов'язань
щодо повернення одержаних у бібліотеці документів. У цій правовій конструкції ви­користовуються елементи застави, але визнати її заставою і поширити на неї норми законодавства про заставу було б неправильним.

6. Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо стимулювання ви­робництва та розвитку ринку зерна» [259] встановлений механізм заставних закупок зерна у сільськогосподарських виробників у сезон збирання за заставними цінами з гарантуванням їм права наступного продажу цього зерна за ринковими цінами (у випадку, якщо вони будуть перевищувати заставні) за умови відшкодування Держав­ній акціонерній компанії «Хліб України» вартості зберігання зерна. Елементи заста­ви тут полягають в тому, що сільгоспвиробник передає ДАК «Хліб України» зерно на зберігання (зі знеособленням зерна, що зберігається), а зберігай зобов'язується повернути його на вимогу поклажедавця. У забезпечення виконання цього обов'язку поклажедавцю перераховується заставна вартість зерна.

7. Застава розглядається в правовій теорії переважно як правова конструкція, що існує в речових правовідносинах. Але законодавець таку концепцію не сприйняв, хоч і уникає того, щоб називати правовідносини щодо застави зобов'язальними. У застав­ них правовідносинах дійсно є елементи речового права, що поєднуються з елементами зобов'язального права. Коли в законодавстві згадується поняття «застава», під ним
розуміється звичайно весь комплекс правових відносин з приводу застави, а іноді — лише окремі з них.

8. Правовідносини між заставодавцем і заставодержателем мають зобов'язальний характер. У силу цього, якщо договором застави передбачений обов'язок заставодавця передати предмет застави — індивідуально визначену річ — у володіння (а в перед­бачених законом випадках — і в користування) заставодержателю, а він цей обов'язок не виконує, заставодержатель вправі пред'явити до заставодавця не віндикаційний позов, а позов про примушення боржника (заставодавця) до виконання зобов'язання в натурі (ст. 620 ЦК). Такий же позов пред'являється у випадках, коли заставодавець передав предмет застави у володіння заставодержателю, але згодом став порушувати
право заставодержателя на володіння предметом застави. Позов про звернення стяг­нення на заставлене майно також випливає із зобов'язання між заставодавцем і за­ставодержателем, хоч і спрямований на захист речових прав заставодержате ля. Однак слід враховувати, що законодавча і правозастосовча практика уникають вживання терміну «заставне зобов'язання». Не вживають цей термін в науковій, популярній і навчальній літературі.

9. Укладення договору застави  (або інший юридичний факт,  який передбаче­ний ст. 574 ЦК, ст. 16 «Про заставу» [64] і який є підставою застави), тягне виникнен­ня речових правовідносин, в силу яких: 1) заставодержатель як кредитор має (якщо інше не встановлено законом) переважне право перед іншими кредиторами заставодавця (перед усіма третіми особами) на задоволення своїх забезпечених заставою вимог за ра­хунок заставленого майна; 2) передання заставодавцем права власності на заставлену річ може здійснюватися лише за згодою заставодержателя (ч. 2 ст. 586 ЦК); 3) якщо заставлена річ передана у володіння (а у відповідних випадках — і користування) заставодержателя, останній має право вимагати від будь-якої особи не порушувати це його право; 4) іпотечний заставодержатель має право вимагати від будь-якої особи при­пинення посягання на предмет застави, що загрожує його втратою або пошкодженням. Таке правило із Закону «Про заставу» вилучене. Але воно випливає із законодавчого визначення застави і іпотеки. Заставодержатель вправі пред'явити позов до будь-якої особи, що здійснює зазначене посягання. Викладеним вичерпуються речові елементи заставних правовідносин.

10. Незважаючи на визнання в теорії застави речовим способом забезпечення вико­нання зобов'язань, усе-таки ніхто не заперечує можливості застосування до заставних правовідносин норм ст. 509 — 625 ЦК. Зокрема, на сторінках юридичних видань коментувалися розглянуті судами спори з приводу визнання договорів застави неукладеними (див. Вісник господарського судочинства, 2002, № 2, с. 165 — 170).

11. Виконання зобов'язання, що виникає на підставі договору застави, може забез­печуватися передбаченими законом способами забезпечення виконання зобов'язань, у тому числі неустойкою. Законодавство не перешкоджає забезпеченню заставного зобов'язання порукою або іншою заставою. Зазначення в ч. 1 ст. 548 ЦК на можливість забезпечення виконання основного зобов'язання не виключає забезпечення додаткового зобов'язання з урахуванням правила про диспозитивність норм актів цивільного законодавства. Вищий арбітражний суд свого часу роз'яснив, що в договорі застави може встановлюватися відповідальність заставодавця за збереження предмета застави (п. 6 Інформаційного листа [398]). Крім того, слід враховувати, що поняття основного зобов'язання застосовується до будь-якого зобов'язання, стосовно якого встановлене забезпечення (додаткове зобов'язання).

Частина 1 ст. 576 ЦК, ст. 49 — 52 Закону «Про заставу» передбачають заставу майнових прав. Було б нелогічним вести мову про речовий характер застави майнових прав. Але слід мати на увазі, що стосовно поняття речового права є більш широке (родове) поняття абсолютного права. Застава майнових прав якраз і має абсолютний характер.

12. Про відмінність зобов'язальних правовідносин між заставодержателем і заставо­давцем, що виникають на підставі договору застави, і речових правовідносин, що ви­никають між заставодержателем та всіма третіми особами на підставі реєстрації застави (інших обтяжень), особливо наочно свідчать положення законів, що були прийняті останнього часу. Відповідно до частини другої ст. 12 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] взаємні права та обов'язки між заставо­держателем (обтяжувачем) рухомого майна та заставодавцем (боржником) виникають на підставі відповідного правочину (договору застави) з моменту набрання чинності
цим правочином. Права у відносинах з третіми особами заставодержатель (обтяжувач) набуває з моменту реєстрації застави (обтяження) рухомого майна. Такі ж правила встановлюються ч. 2 та 6 ст. З Закону «Про іпотеку» [197]. Отже, зобов'язання між заставодавцем і заставодержателем виникає на підставі договору, а речові права заставодержателя виникають на підставі реєстрації застави.

13. Заставою може бути забезпечена цивільно-правова вимога будь-якого змісту. У практиці заставою найчастіше забезпечуються зобов'язання позичальників за кре­дитними договорами з банками. Однак немає перешкод для укладення договору за­стави з метою забезпечення виконання будь-якого іншого зобов'язання (грошового або зобов'язання щодо передання майна, виконання роботи, надання послуг). У ст. З
Закону  «Про заставу»  прямо зазначається на можливість забезпечення заставою зобов'язань купівлі-продажу, оренди, перевезення тощо.

14. Заставою може бути забезпечене як основне, так і додаткове зобов'язання. Зокрема, заставою може бути забезпечена порука. У такому разі порука припиня­ється припиненням забезпечуваного нею зобов'язання, а також закінченням строків, встановлених ч. 4 ст. 559 ЦК. Припинення поруки, забезпеченої заставою, припиняє і заставу, хоча б забезпечене порукою зобов'язання і не припинилося. На це слід
звернути увагу, оскільки в практиці мають місце випадки невиправданого укладення і договору поруки (на забезпечення основного зобов'язання), і договору застави (на забезпечення зобов'язання щодо поруки), якщо заставодавцем є майновий поручитель.
Такі випадки не слід змішувати із ситуаціями, коли основне зобов'язання забезпечу­ється безпосередньо і порукою і заставою.

15. Оскільки заставою може бути забезпечена лише дійсна вимога, недійсність цієї вимоги тягне недійсність застави. Недійсність вимоги означає, що вона ґрунтується на правочині,  що визнається недійсним (нікчемним)  безпосередньо законом,  або на правочині, що визнаний недійсним судом. До набрання чинності рішенням суду про визнання заперечуваного правочину недійсним застава, що забезпечує основану на заперечуваному правочині вимогу, зберігає чинність. Якщо заставою забезпечується вимога, що ґрунтується на нікчемному правочині, вона (застава) є нікчемною, такою, що не має юридичної сили. Формулювання ч. 2 ст. 548 ЦК «недійсність основногозобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення...» слід тлумачити як пряме встановлення законом недійсності правочину, що вчинений на забезпечення основного зобов'язання.

16. Податкова застава є інститутом публічного права. Пункт 1 частини першої ст. 37 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] прямо визнає податкову заставу як вид публічних обтяжень. Відносини з приводу подат­кової застави регулюються ст. 8 — 10 Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [164]. Пунктом 19.4.4 ч. 19.4 ст. 19 цього Закону внесені доповнення до ст. 13 і 15 Закону «Про заставу» [64], відповідно до яких виключається поширення на відносини з при­воду податкової застави названих статей. Таким чином, визнано, що за зазначеними виключеннями і за винятком випадків, коли це суперечить Закону «Про порядок по­гашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» та суті податкової застави, на податкову заставу поширюється чинність Закону «Про заставу», що набув у такий спосіб значення комплексного нормативно-правового акта, який включає в себе норми публічного (податкового) і приватного (цивільного) права.

Запровадження податкової застави тягне цивільно-правові наслідки: 1) обмежується право платника податків розпоряджатися майном (активами), що знаходяться в подат­ковій заставі. Відповідні договори платник податків вправі укладати лише за наявності згоди органу державної податкової служби; 2) укладення договорів застави майна (активів), що знаходиться в податковій заставі, не допускається. Платник податків зобов'язаний письмово повідомити наступним кредиторам про те, що його активи знаходяться в податковій заставі. У іншому випадку платник податків зобов'язаний відшкодувати збитки, що виникли на стороні наступних кредиторів у результаті не­виконання ним зазначеного обов'язку. Право податкової застави не має пріоритету перед іншими обтяженнями. Відповідно до ст. 39 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] пріоритет податкової застави пов'язується з її реєстрацією в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна.

Стаття 573. Забезпечення майбутньої вимоги

1. Заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбут­ньому.

1. У Цивільному кодексі 1963 р. стосовно кожного виду забезпечення виконання зобов'язань формулювалось окреме правило про можливість забезпечення тільки дійсної вимоги. Формулювалось воно і стосовно застави (частина друга ст. 181 ЦК 1963 p.). Положення про можливість забезпечення майбутньої вимоги було відірваним від наведеного правила про можливість забезпечення лише дійсної вимоги. Це обумо­вило непослідовність судової практики з цього приводу. У цьому сенсі показовою є позиція арбітражного суду, викладена на сторінках преси. Закрите акціонерне това­риство звернулося до науково-виробничого підприємства з позовом про примушення до виконання договору застави — передання заставленого майна заставодержателю. Суд відмовив у позові, посилаючись на те, що заставою забезпечувалася вимога за­критого акціонерного товариства про повернення суми позики, але на день прийняття судом рішення в справі вимога про повернення суми позики не мала ознаки дійсності, оскільки сума позики на рахунок заставодавця не перераховувалася (п. 2 Оглядового листа «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних із забезпеченням виконан­ня зобов'язань» [398]). Це відповідало загальній позиції Вищого арбітражного суду: «Якщо таке (забезпечуване заставою. — Авт.) зобов'язання ще не виникло, право застави не виникає, незважаючи на укладення договору застави і навіть передання предмета застави заставодержателю. Наприклад, за договором банківського кредиту право застави виникає після фактичного одержання суми кредиту боржником» (п. 8 роз'яснення Вищого господарського суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з застосуванням Закону України «Про заставу» [396]).

2.  У новому Цивільному кодексі положення про забезпечення лише дійсної вимоги (ч. 2 ст. 548 ЦК) також відірване від правила про можливість забезпечення заставою майбутньої вимоги (ст. 573 ЦК). Це могло б і надалі ускладнювати тлумачення від­повідних положень законів. Запобігти цьому допомагають найновіші закони. Частина третя ст. З Закону «Про іпотеку» [197] передбачає можливість забезпечення іпоте­кою «виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності». Отже, укладення іпотеч­ного договору до набрання чинності договором, що є підставою забезпечуваного іпо­текою зобов'язання, може бути підставою для оспорювання іпотечного договору, але зобов'язання, що виникло на підставі уже чинного договору, може забезпечуватись іпотекою.

Більш ліберальні правила встановлені стосовно забезпечення майбутньої вимоги частиною першою ст. 22 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Тут зазначається можливість забезпечення обтяженням (в тому числі за­ставою) рухомого майна «виконання боржником дійсної існуючої вимоги або вимоги, яка може виникнути в майбутньому», що не виключає укладення договору про вста­новлення забезпечення, в тому числі шляхом застави рухомого майна, до набрання чинності (до укладення) договором, на підставі якого виникає забезпечуване заставою зобов'язання.

3.  Викладене потребує деякого коригування господарської практики, що склалася стосовно застави нерухомого майна. Багато кредиторів вважають за необхідне укладати договори застави до того, як буде укладено договір, що стане підставою зобов'язання, яке забезпечується заставою.  Це стосується в першу чергу банків, які укладають в якості кредиторів кредитні договори з позичальниками. Укладення договорів за­стави до того, як виникне забезпечуване нею зобов'язання, обумовлене, зокрема, небезпечністю використання в таких випадках правової конструкції правочину під відкладальною умовою. Можна було б укладати кредитний договір з умовою про те, що зобов'язання на його підставі виникає з моменту настання відкладальної умови — укладення договору застави (ст. 212 ЦК). Але ж відкладальною умовою може бути лише така умова, стосовно якої невідомо, наступить вона чи ні. Укладення договору застави після укладення кредитного договору залежить від сторін. То можна стверджу­вати, що їм відомо, наступить ця обставина чи ні, а це буде виключати застосування в такому випадку ст. 212 ЦК. Доцільно було б кредитний договір і договір застави нерухомого майна на забезпечення виконання зобов'язанню позичальником укладати одночасно (це прямо передбачено частиною п'ятою ст. 18 Закону «Про іпотеку»). Інший варіант —  передбачити в кредитному договорі умови про обов'язки сторін укласти договір застави нерухомого майна та зазначити, що ці умови є попереднім договором (ст. 635 ЦК). Якщо ці умови відповідають вимогам ст. 635 ЦК, можливе спонукання до укладення договору застави нерухомого майна або пред'явлення вимо­ги про розірвання кредитного договору на підставі ч. 2 ст. 651 ЦК. Ще один варіант передбачається частиною четвертою ст. 18 Закону «Про іпотеку» [197]: оформлення іпотечного договору та договору, що є підставою основного зобов'язання, у вигляді одного документа. Насамкінець найбільш прийнятним було б встановлення в кредитному договорі обов'язку банку передати (перерахувати) суму кредитору, наприклад, не пізніше п'яти днів після укладення договору застави. Тоді зволікання заставодавцем укладення договору застави відповідно затримувало б виникнення на боці кредитора (банку) обов'язку перерахувати суму кредиту.

Нагадаємо, що викладене в цьому пункті коментаря стосується лише застави неру­хомого майна, оскільки стосовно рухомого майна ні ст. 573 ЦК, ні ст. З Закону «Про заставу» [64] не обмежують можливості укладення договору застави на забезпечення майбутньої вимоги.

4. Щодо вимог, які можуть виникнути в майбутньому, у частині другій ст. З Закону «Про заставу» міститься застереження про те, що в договорі застави повинна міститися умова про розмір забезпечення заставою таких вимог. Зазвичай у договорах застави повинна міститися умова про розмір забезпечуваної заставою вимоги (ч. 1 ст. 584 ЦК). Оскільки визначити розмір майбутньої вимоги може бути неможливо, законодавець спеціально передбачив, що в цьому випадку в договорі застави повинна міститися умова про розмір забезпечення. Умова про розмір забезпечення майбутньої вимоги є для такого роду договорів застави істотною, як і умова про розмір забезпечуваного зобов'язання для інших договорів застави.

5. Забезпечувана заставою майбутня вимога має бути належно індивідуалізована в договорі застави, але закону не буде суперечити визначення в договорі застави рухомого майна лише видових ознак забезпечуваної заставою майбутньої вимоги (за умови, що буде визначено розмір забезпечення). Допустимо, щоб одним договором застави забезпечувалося кілька майбутніх вимог одного чи кількох видів, зазначених у договорі застави.

Стаття 574. Підстави виникнення застави

1. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

2. До застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються положення цього Кодексу щодо застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.

1. Підставою виникнення застави зазвичай є договір застави. Проте неправильним було б стверджувати, що з моменту укладення договору виникає весь комплекс застав­них правовідносин — як зобов'язальних, так і речових. Див. про це коментар до ст. 585 ЦК. Договір застави підпорядковується загальному правовому режиму, встановленому для цивільно-правових договорів. Оскільки договір застави є двостороннім правочином, до нього застосовуються норми цивільного законодавства про правочини, в тому числі й правила про визнання правочинів недійсними та про нікчемні правочини.

2. Заставні правовідносини можуть виникнути також у силу закону. У частині дру­гій ст. 4 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] обтяження (застава — це різновид обтяжень), що виникають на підставі закону або договору, називаються публічними. Це загальне положення суперечить спеціальним правилам частини першої ст. 37 названого Закону, що називає види публічних обтя­жень. Тому відносини між заставодавцем і заставодержателем з приводу застави, що виникли на підставі закону чи судового рішення в забезпечення цивільно-правових вимог, завжди є цивільно-правовими (крім правовідносин щодо податкової застави).

3. Цивільний кодекс передбачає значне розширення кола випадків, коли застава ви­никає безпосередньо із закону незалежно від волі сторін, які вступили в зобов'язання, що забезпечується заставою. Право застави на товар, який продано в кредит, належить продавцеві з моменту продажу товару до його (товару) оплати (ч. 6 ст. 694 ЦК). Відповідно до ст. 694 ЦК продаж товарів в кредит може здійснюватись з відстроченням або розстроченням платежу. Ця стаття не перешкоджає продажу товарів в кредит юридичним особам, що відповідає ч. 6 ст. 265 ГК [42], яка передбачає реалізацію суб'єктами господарювання негосподарюючим суб'єктам товарів на підставі договорів купівлі-продажу та застосування до відносин поставки, не врегульованих цим Кодек­сом, відповідних положень Цивільного кодексу про договори купівлі-продажу.

Разом з тим на договори з участю покупців — юридичних осіб не можуть поширю­ватись Правила торгівлі у розстрочку [289]. У силу юридичного факту — передання товару продавцем покупцеві виникає заставне зобов'язання між цими сторонами. У межах цього зобов'язання продавець (заставодержатель) отримує весь комплекс прав, встановлених законодавством щодо застави, в тому числі і право звернення стягнення на предмет застави (за наявності умов, передбачених ч. 2 ст. 590 ЦК). Але і в цьому випадку речові права щодо третіх осіб на рухоме майно, що було предметом договору купівлі-продажу і стало предметом застави, виникають на підставі реєстрації заста­ви в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. За відсутності такої реєстрації суб'єкти інших обтяжень цього рухомого майна, якщо такі обтяження зареєстровані, мають переважне право на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна.

У разі продажу нерухомого майна за умов, встановлених ст. 694 ЦК, зобов'язальні і речові правовідносини щодо застави виникають із факту передання майна, а реєстра­ція застави законом не передбачена.

4. Одержувач ренти набуває право застави на земельну ділянку чи інше нерухоме майно, передане відповідно до договору ренти (ч. 1 ст. 735 ЦК). У цьому разі з мо­менту передання набувачеві земельної ділянки або іншого нерухомого майна виникає весь комплекс заставних правовідносин. Така застава реєстрації не підлягає, оскільки вона не підпадає під дію законів «Про іпотеку» та «Про забезпечення вимог кредито­рів та реєстрацію обтяжень», що передбачає реєстрацію іпотек та обтяжень рухомого майна (в тому числі і застави).

5. Перевізник, що уклав договір морського перевезення, має право застави на ван­таж, що перевозиться (ст.  164 Кодексу торговельного мореплавства [34]). У силу застави, що ґрунтується на ст.  164 КТМ, перевізник має право на переважне за­доволення за рахунок заставленого майна (вантажу, що перевозиться) вимог щодо відшкодування витрат,  які підлягають відшкодуванню за рахунок вантажу,  щодо
оплати простою судна в порту навантаження, щодо сплати фрахту та оплати простою судна в порту вивантаження (якщо це передбачено в коносаменті або іншому доку­менті, на підставі якого перевозився вантаж). У випадках загальної аварії вантаж, що перевозиться, вважається заставленим у забезпечення обов'язку внести аварійний внесок.  Правовідносини щодо застави між перевізником та вантажовідправником
(фрахтувальником, вантажоодержувачем) виникають з моменту передання вантажу перевізникові. Що стосується речово-правових відносин, в силу яких перевізник на­буває переважного перед іншими кредиторами вантажовідправника (фрахтувальни­ка, вантажоодержувача) на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна (вантажу), то вони можуть виникнути лише на підставі реєстрації застави вантажу.
Спеціальні правила Кодексу торговельного мореплавства не передбачають реєстрації застави вантажу в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. До відносин з при­воду застави вантажу не застосовуються положення Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207], що передбачають реєстрацію обтяжень, оскільки цей Закон при визначенні видів забезпечувальних обтяжень не називає за­ставу вантажу, що перевозиться морським транспортом. Зазначення у п. 4 частини першої ст. 21 цього Закону на те, що до забезпечувальних обтяжень належать «інші обтяження рухомого майна, які кваліфікуються як забезпечувальні», не є достатнім для висновку про те, що застава вантажу є забезпечувальним обтяженням, бо вона (застава вантажу) так не кваліфікується ні Законом, про який йдеться, ні Кодексом торговельного мореплавства [34].

Перевізник у силу частини третьої ст. 164 КТМ має право, попередньо повідомив­ши про це відправника або фрахтувальника та одержувача, реалізувати заставлений вантаж, а з виручених у результаті реалізації сум задовольняються вимоги перевізника (після оплати судових витрат, витрат, пов'язаних зі зберіганням і реалізацією ванта­жу). Слід, однак, звернути увагу на те, що перевізник у силу частини третьої ст. 164 КТМ має право продати вантаж у порядку, «передбаченому законодавством». Спеці­альний порядок реалізації вантажу, що перевозиться морським торговельним судном, не встановлений. Тому реалізація вантажу має здійснюватись з додержанням правил, передбачених Правилами перевезень вантажів [340] (див. наступний пункт коментаря), чинність яких підтверджена ч. 4 ст. 310 ГК [42].

6. Статтею 51 Статуту залізниць [288] також передбачене право застави підпри­ємств залізничного транспорту на передані їм для перевезення вантажі. Вантажі вважаються заставленими у забезпечення зобов'язання щодо внесення провізної оплати та інших платежів. Право застави діє доти, доки вантаж перебуває у віданні залізниці. У силу права застави залізниця вправі реалізувати вантаж після закін­чення встановленого Правилами перевезень вантажів граничного строку зберігання, який не повинен перевищувати ЗО діб. Слід, однак, враховувати, що Статут за­лізниць України є підзаконним актом. Тому виникнення заставного права на під­ставі Статуту залізниць і права на реалізацію заставленого вантажу в силу факту закінчення встановленого строку зберігання вантажу суперечило б ч. 1 ст. 574 ЦК, частині третій ст. 1 Закону «Про заставу» [64] (застава виникає в силу договору, закону або рішення суду).

Не допомагає вирішенню цього питання і перекваліфікація правовідносин, що при цьому виникають, як правовідносин щодо притримання. Правовою підставою для цього є ч. 4 ст. 916 ЦК, відповідно до якої перевізник вправі притримати переданий йому для перевезення вантаж для забезпечення внесення провізної плати та інших плате­жів. Справа в тому, що ст. 597 ЦК встановлює, що права кредитора, який притримує річ, реалізуються відповідно до ст. 591 ЦК, тобто предмет притримання підлягає реалізації з публічних торгів в порядку, встановленому законом. Але ж закон не вста­новлює порядку проведення публічних торгів за відсутності виконавчого документу. Так фактично виключається реалізація права перевізника на притримання вантажу. Нормативне вирішення цієї проблеми є тільки стосовно зобов'язань перевезення, що кваліфікуються як господарські. Частина 4 ст. 310 ГК дає перевізникові право реалізувати у встановленому законодавством порядку (мається на увазі, Правилами перевезення вантажів) вантаж, не одержаний протягом місяця після повідомлення перевізником одержувача про прибуття вантажу на його адресу.

Стаття 575.   Окремі види застав

1. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставо­давця або третьої особи.

2. Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом — у володіння третій особі.

3. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються зако­ном.

1.  Ця стаття передбачає можливість існування окремих видів застав. Стосовно окре­мих видів застав встановлюються спеціальні правила. Вони коментуються нижче.

ІПОТЕКА

1. Відносини щодо іпотеки регулюються Законом «Про іпотеку» [197]. У частині, яка не врегульована названим Законом, відносини щодо іпотеки регулюються Цивільним кодексом, ст. 133 Земельного кодексу [38]. Не виключається застосування до іпоте­ки деяких положень Закону «Про заставу» (зокрема, ст. 56 — 64). Господарський кодекс не формулює положень щодо іпотеки. Положення про іпотеку формулюються в ст. 5 — 10 та інших Закону «Про іпотечне кредитування операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» [199], у ст. 10, 50 Закону «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з не­рухомістю». Іпотека вважається перспективним напрямком розвитку правовідносин щодо забезпечення виконання зобов'язань. Тому приймаються і будуть прийматись нормативно-правові акти, що поширюються на ці правовідносини.

2. Стаття 1 Закону «Про іпотеку» визначає нерухоме майно (нерухомість) так само, як і ч. 1 ст. 181 ЦК. Додатково лише зазначається на таку ознаку нерухомого майна, як те, що воно невід'ємно пов'язане з земельною ділянкою. Відповідно до законодавчої практики зарубіжних країн та міжнародних договорів правовий режим нерухомого майна у відносинах щодо іпотеки поширюється на повітряні та морські судна, судна внутріш­нього (водного) плавання, космічні об'єкти. Таке ж правило встановлюється абзацом другим ст. 1 Закону «Про іпотеку». Це відповідає ч. 1 ст. 181 ЦК, яка допускає можли­вість поширення законом режиму нерухомої речі на названі об'єкти. Але відносини щодо іпотеки морського торговельного судна регулюються переважно ст. 364 — 378 КТМ.

3. Іпотека визначається в ст. 1 Закону «Про іпотеку» відповідно до визначення застави в ст. 572 ЦК. При цьому зазначається на особливість предмета іпотеки (не­рухоме майно) і на те, що при іпотеці він (цей предмет) залишається у володінні та користуванні іпотекодавця. Це не виключає укладення договору застави нерухомого майна з умовою про передання його у володіння заставодержателя з правом останнього
користуватися цим майном або без такого. Але на такі відносини Закон «Про іпотеку» поширюватись не може.

4. Предметом іпотеки може бути земельна ділянка, що належить іпотекодавцеві на праві власності. Як і щодо інших видів нерухомого майна, стосовно земельної ділянки встановлено, що її частина може бути предметом іпотеки після виділення її в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт. Заставодержателями земельних ділянок сільськогосподарського призначення можуть бути тільки банки
(ст. 133 ЗК).

5. Іпотека (обтяження нерухомого майна іпотекою) відповідно до частини пер­шої ст. 4 Закону  «Про іпотеку»  підлягає державній реєстрації.  Виходячи з того, що реєстрації підлягає не іпотечний договір, а іпотека, ст..4 Закону «Про іпотеку» встановлює, що недотримання положення про державну реєстрацію іпотеки не тягне недійсності іпотечного договору. Тому іпотечний договір як правочин слід вважати вчиненим з моменту його нотаріального посвідчення. Державна реєстрація іпотечного договору не передбачена.

6. Реєстрація іпотеки здійснюється на підставі повідомлення іпотекодержателя.

7.  Загальні вимоги до предмета іпотеки встановлюються частиною першою ст. 5 Закону «Про іпотеку» [197]:

1) предмет іпотеки має належати іпотекодавцеві на праві власності.  Державні і комунальні підприємства, яким майно належить на праві господарського відання (ч. 1, 2 ст. 74; ч. З ст. 78 ГК [42]), мають право укладати договори іпотеки щодо цього майна з додержанням вимог ч. 2 ст. 75 і ч. 9 ст. 78 ГК (за попередньою згодою органу, до сфери управління якого вони входять, і, як правило, на конкурентних засадах). Спеціальне правило ст. 5 Закону «Про іпотеку», що розглядається, виклю­чає укладення іпотечного договору щодо майна, яке належить на праві оперативного управління установам, що фінансуються із бюджетів, а також казенним підприємством. Цей висновок не спростовується тим фактом, що казенне підприємство відповідно до ч. 4 ст. 77 ГК має право розпоряджатись закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів, за наявності попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно (казенне підприємство) входить, оскільки перевага при правозастосуванні на­лежить ст. 5 Закону «Про іпотеку»;

2)     іпотекодавець має право відчужувати предмет іпотеки і на цей предмет може бути звернене стягнення. Умови відчуження нерухомого майна, що належить державним і комунальним підприємствам на праві господарського відання, визначаються ч. 2 ст. 75 і ч. 9 ст. 78 ГК. Що стосується звернення стягнення на нерухоме майно, що належить державним підприємствам на праві господарського відання, та господарським това­риствам, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, на праві власності, то на такі дії встановлено мораторій (ст. 1, 2 Закону «Про вве­дення мораторію на примусову реалізацію майна» [182]). Це виключало б укладення
щодо такого майна зазначених юридичних осіб іпотечних договорів до скасування мораторію. Але переважно перед названим Законом застосовуються положення Закону «Про іпотеку», що дає можливість реалізації речового права на предмет іпотеки, що належить державному підприємству на праві господарського відання;

3)     нерухоме майно має бути зареєстроване у встановленому порядку як окремий виділений в натурі об'єкт права власності. Спеціально передбачається, що частина об'єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після виділення її в на­турі і реєстрації права на неї як на окремий об'єкт (частина третя ст. 5 Закону «Про іпотеку»).

8. Якщо інше не встановлено договором, нерухоме майно передається в іпотеку ра­зом з усіма приналежностями. У разі приєднання до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору частини об'єкта нерухомого майна, яка не може бути виділена в натурі, іпотека поширюється і на цю частину.

9. Частина четверта ст. 6 Закону «Про іпотеку» встановлює правила про зв'язок іпотеки будівлі (споруди) з іпотекою земельної ділянки та іпотеки земельної ділянки з іпотекою будівлі (споруди). Якщо в іпотеку передається будівля (споруда), іпотека поширюється і на належну іпотекодавцю на праві власності земельну ділянку або її частину, на якій розташована відповідна будівля (споруда) і яка необхідна для вико­ристання цієї будівлі (споруди) за цільовим призначенням. Якщо ця земельна ділянка належить на праві власності іншій особі, а іпотекодавець мав лише право користування нею, після звернення стягнення на предмет іпотеки до новрго власника цього пред­мета переходить право користування земельною ділянкою на тих же умовах, на яких земельною ділянкою користувався іпотекодавець.

У разі передання в іпотеку земельної ділянки іпотека поширюється на розташовані на ній будівлі (споруди).

10.  Іпотека об'єктів незавершеного будівництва здійснюється шляхом передання в іпотеку нерухомого майна, право власності на яке у іпотекодавця виникне в май­бутньому. Після завершення будівництва будівля (споруда), житловий будинок або житлова квартира залишається предметом іпотеки відповідно до іпотечного договору (частина четверта ст. 16 Закону «Про іпотеку»), тобто закон не вимагає переукладення договору після введення будівлі, споруди чи житлового будинку в експлуатацію, та оформлення права власності на відповідні об'єкти нерухомого майна.

11. Частина друга ст. 16 Закону «Про іпотеку» передбачає і інший спосіб передання в іпотеку об'єктів незавершеного будівництва. Таким є передання в іпотеку земельної ділянки, на якій виконується будівництво. Логічно було б думати, що при оцінці земельної ділянки, на якій виконується будівництво, як предмета застави, її вартість повинна визначатись з урахуванням вартості незавершеного будівництва.
Якщо ж іпотекодавцем є забудовник, що фінансує будівництво споруд житлового чи нежитлового призначення з метою продажу іншим особам, то при зверненні стягнення на предмет іпотеки іпотека не поширюється на ту частину будівлі (споруди), яка ви­ділена в натурі і була придбана будь-якою особою (покупцем) на підставі цивільно-правового договору шляхом повної сплати її вартості до моменту прийняття рішення про звернення стягнення, якщо інше не передбачено договором з покупцем відповідної частини будівлі (споруди).

12. Специфічне правило встановлюється частиною п'ятою ст. 18 Закону  «Про іпотеку», відповідно до якого допускається одночасне укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна і договору щодо передання цього майна в іпотеку, якщо іпотекою забезпечується повернення позики (кредиту), що надається для придбання цього майна.

13. Зазначення в ч. 1 ст. 584 ЦК на те, що в договорі застави визначається розмір зобов'язання, забезпеченого заставою, повторює в цій частині ст. 12 Закону «Про заставу» [64], що спричинила деякі утруднення при правозастосуванні. Частина дру­га ст. 7 Закону «Про іпотеку» встановлює, що у разі забезпечення заставою грошового зобов'язання його розмір має бути чітко визначений у грошовій сумі або шляхом «на­
дання критеріїв, які дозволять встановити розмір цієї вимоги на конкретний час про­тягом строку дії основного зобов'язання». Слід дійти висновку про те, що саме такий зміст вкладається в зміст слів «розмір... зобов'язання, забезпеченого заставою», що вживаються в ст. 584 ЦК і ст. 12 Закону «Про заставу». Тому в іпотечному договорі необов'язково зазначати конкретну суму процентів чи пені, сплата якої забезпечу­ється заставою. Посилання в іпотечному договорі на кредитний договір, що визначає критерії розрахунку розміру процентів та пені, є достатнім для висновку про те, що іпотечним договором належне визначено розмір забезпеченого іпотекою зобов'язання щодо сплати процентів і пені.

14. Зміст вимог, які забезпечуються іпотекою, визначається ст. 7 Закону «Про іпотеку» і відповідає ст. 589 ЦК. Додатково до ст. 589 ЦК до змісту вимог, що за­довольняються за рахунок переданого в іпотеку майна, ст. 7 Закону «Про іпотеку» включає витрати заставодержателя на страхування предмета іпотеки, якщо обов'язок страхування було покладено іпотечним договором на заставодержателя.

Виходячи із розуміння основного зобов'язання як такого, яке забезпечене іпоте­кою, ст. 7 Закону «Про іпотеку» до складу основного зобов'язання відносить не тіль­ки основну суму боргу, а і проценти, неустойку. До складу основного зобов'язання включається і будь-яке збільшення основної суми боргу, але тільки за умови, що це було прямо передбачено умовами договору, що є підставою зобов'язання, яке забез­печується іпотекою. Таке формулювання не дозволяє включати до змісту забезпеченого заставою зобов'язання суми індексації, що нараховуються відповідно до ст. 625 ЦК (навіть з урахуванням ч. 1 ст. 628 ЦК, яка до змісту договору включає і «умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства»). Але іпотечним догово­ром може бути передбачене забезпечення іпотекою і таких вимог заставодержателя.

15.  Стаття 8 Закону «Про іпотеку» [197] допускає покладення на заставодержателя обов'язку страхування предмета іпотеки, але, як правило, такий обов'язок несе заставодавець. У зв'язку з визнанням обов'язковості страхування предмета іпотеки перелік випадків обов'язкового страхування (частина перша ст. 35 Закону «Про стра­хування» [180]) доповнено зазначенням на обов'язкове страхування предмета іпотеки від ризиків випадкового знищення, випадкового пошкодження або псування.

16. Закон «Про іпотеку» вводить в нормативний оборот поняття пріоритету іпотекодержателів (це — переважне право однієї особи відносно права іншої особи на те ж саме нерухоме майно), вищого пріоритету (це — пріоритет, встановлений раніше будь-якого іншого пріоритету стосовно одного й того ж нерухомого майна) і нижчого пріоритету (це — пріоритет, встановлений пізніше будь-якого іншого пріоритету стосовно одного й того ж нерухомого майна). Пріоритет іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих в установленому порядку прав чи вимог інших осіб виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом — у черговості їх державної реєстрації.

17. Стаття 18 Закону «Про іпотеку» встановлює перелік істотних умов іпотечного договору, до якого включаються, зокрема, дані про його учасників. Відсутність хоч би однієї із умов, що визначаються істотними, є підставою для визнання судом дого­вору недійсним. Прямо зазначається на можливість оформлення іпотечного договору і договору, на підставі якого виникає зобов'язання, що забезпечується іпотекою, од­ним документом, який за формою та змістом повинен відповідати вимогам до обох договорів.

18. Стаття 3 Закону «Про іпотеку» чітко розмежовує зобов'язальні та речові пра­вовідносини з приводу іпотеки. Взаємні права і обов'язки іпотекодавця та іпотеко­ держателя (вони складають зміст зобов'язання щодо іпотеки) виникають з моменту нотаріального посвідчення іпотечного договору. Якщо іпотека виникає на підставі за­кону, ці права та обов'язки виникають в момент настання юридичного факту, з яким
закон пов'язує виникнення іпотеки. Якщо іпотека виникає на підставі рішення суду, взаємні права та обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з дня на­брання законної сили рішенням суду.

Речові права щодо іпотеки, зокрема пріоритет права іпотекодержателя на задоволен­ня забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно, виникає з моменту державної реєстрації іпотеки.

19. Незважаючи на встановлення ст. З Закону «Про іпотеку» спеціальних правил щодо пріоритету іпотеки з моменту її державної реєстрації, частина третя ст. 12 цього Закону визнає недійсними (нікчемними) правочини щодо передання без згоди іпотеко­держателя предмета іпотеки в наступну іпотеку. Також нікчемними є правочини про передання іпотекодавцем без згоди іпотекодержателя предмета іпотеки у власність або володіння і користування на підставі договорів про відчуження предмета, про спільну діяльність, договорів лізингу, оренди, договорів про надання предмета іпотеки у корис­тування. Отже, наступна іпотека, хоч би вона була зареєстрована, а попередня іпотека
не була зареєстрована, якщо іпотекодержатель не дав на неї згоди, є нікчемною.

20. Закон «Про іпотеку» передбачає введення в цивільний обіг нового виду цін­них паперів —  заставних.  Заставна —  це борговий цінний папір, який засвідчує безумовне право його власника на отримання від боржника виконання за основним зобов'язанням, за умови, що воно підлягає виконанню в грошовій формі, а в разі не­виконання основного зобов'язання — право звернути стягнення на предмет іпотеки.
Заставна оформляється, якщо це передбачено іпотечним договором. Заставна може передаватись шляхом вчинення індосаменту. Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку затверджене Положення про вимоги до стандартної (типової) форми бланка заставної.

21. При ліквідації юридичної особи —  іпотекодавця іпотекодержатель отримує право на звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання. Це відповідає загальному правилу ч. З ст. 590 ЦК. Такі ж права іпотекодержатель отримує у разі порушення провадження у справі про віднов­лення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом (частина друга ст. 33 Закону «Про іпотеку»). Це спеціальне правило підлягає переважному застосуванню перед положеннями ч. 2 ст. 12 (введення мораторію на задоволення вимог кредито­рів) і ч. 1 ст. 31 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнан­ня його банкрутом» [134] (вона відносить вимоги, забезпечені заставою, до першої черги вимог кредиторів), оскільки в зв'язку з введенням в дію Закону «Про іпотеку» законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону (п. 2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону «Про іпотеку».

22. Частина 3 ст. 33 Закону «Про іпотеку» передбачає можливість застосування трьох форм звернення стягнення на предмет іпотеки: 1) шляхом звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки; 2) шляхом звернення до но­таріуса з заявою про видачу виконавчого напису; 3) шляхом укладення іпотекодавцем та іпотекодержателем договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

23. Із ст. 35 Закону «Про іпотеку» випливає, що звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, звернення з заявою про видачу виконавчого напису можливі тільки за умови дотримання положень частини першої ст. 35 Закону «Про іпотеку», що передбачають:  1) пред'явлення боржникові (у відповідних ви­падках — також майновому поручителю) письмової вимоги про усунення порушення забезпеченого іпотекою зобов'язання, в якому встановлюється не менш як тридця­тиденний строк для усунення порушення та міститься попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги; 2) незадоволення вимоги
іпотекодержателя протягом встановленого іпотекодержателем строку, який не може бути меншим тридцяти днів. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки (не настали юридичні факти, що породжують матеріальне право на звернення стягнення на предмет іпотеки), але не перешкоджає зверненню з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання. Викла­дені правила не можна тлумачити так, що вони обмежують доступ до правосуддя, бо вони не позбавляють права на звернення до суду, а встановлюють юридичні факти, на підставі яких виникає не право на звернення до суду, а цивільне (матеріальне)
право на звернення стягнення на предмет іпотеки. Такими юридичними фактами є пред'явлення письмової вимоги, сплив встановленого строку та неусунення боржником порушення забезпеченого іпотекою зобов'язання.

24. Сторони іпотечного договору можуть домовитись про звернення стягнення на предмет іпотеки, уклавши договір про задоволення вимог іпотекодержателя. Такий договір може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Такий договір підлягає нотаріаль­ному посвідченню.

Договором про задоволення вимог заставодержателя можуть встановлюватись два способи задоволення:

1) передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок ви­конання зобов'язання, забезпеченого іпотекою. Такий договір визнається правовою підставою реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є пред­метом іпотеки (ст. 37 Закону «Про іпотеку» [197]);

2) надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки (ст. 38 Закону «Про іпотеку»).

25. Якщо на предмет іпотеки звертається стягнення за рішенням суду чи за вико­навчим написом нотаріуса, реалізація цього предмета здійснюється шляхом продажу на прилюдних торгах відповідно до Закону «Про виконавче провадження»  [129] з урахуванням особливостей, встановлених Законом «Про іпотеку». Зокрема, іпотекодавцеві надається право вибору спеціалізованої організації, що буде здійснювати
продаж предмета іпотеки (частина друга ст. 41 Закону «Про іпотеку»). Для оскар­ження результатів прилюдних торгів у суді встановлено строк тривалістю три місяці з дня проведення торгів.

26. У разі оголошення торгів такими, що не відбулися, іпотекодержателі та інші кредитори боржника мають право відповідно до пріоритету їх зареєстрованих вимог придбати предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна (ст. 49 Закону «Про іпотеку»). Якщо за результатами перших прилюдних торгів іпотекодержатель не скористався зазначеним правом, проводяться
повторні публічні торги. Якщо і після повторних прилюдних торгів іпотекодержатель не скористався таким правом, іпотека припиняється. Це додаткова підстава припинення іпотеки, що не передбачена ст. 593 ЦК стосовно інших видів застави.

МОРСЬКА ІПОТЕКА

27. Морська іпотека — це окремий вид заставних правовідносин, що регламентують­ ся спеціальними правилами ст. 364 — 378 Кодексу торговельного мореплавства [34]. Тому на відносини з приводу морської іпотеки, урегульовані цим Кодексом, не поши­рюються положення Цивільного кодексу, законів «Про іпотеку», «Про заставу» [64]. У той же час загальні положення інших законів можуть поширюватися на морську іпотеку, оскільки відповідні питання не урегульовані нормами Кодексу торговельного мореплавства. Викладене не спростовується тим, що ч. 1 ст. 181 ЦК допускає поши­рення режиму нерухомої речі на морські судна, а ст. 1 Закону «Про іпотеку» поширює правовий режим нерухомого майна у відносинах щодо іпотеки на морські судна.

Укладення договору застави судна (судна, що будується) відповідно до загальних норм Цивільного кодексу і Закону «Про заставу» не виключає поширення на заставні правовідносини норм Кодексу торговельного мореплавства, оскільки у противному разі істотно порушувалися б права третіх осіб на задоволення їх вимог, що мають статус морських, за рахунок заставленого судна. Положення такого договору, що суперечать положенням Кодексу торговельного мореплавства, підлягають визнанню недійсними.

28.  Морська іпотека — це застава морського торговельного судна, в тому числі тако­го, що будується. Морською іпотекою може забезпечуватися будь-яке цивільно-правове зобов'язання. Воно може бути пов'язане з відносинами, що регулюються Кодексом торговельного мореплавства, а може бути і не пов'язаним з цими відносинами. Мор­ська іпотека як вид застави визначається за об'єктом застави. Якщо в заставу передане морське торговельне судно, то незалежно від виду забезпечуваного такою заставою зобов'язання застава повинна кваліфікуватися як морська іпотека. Поняття морського торговельного судна визначається в ст. 15 КТМ. Судна внутрішнього плавання, в тому
числі й ті, що мають посвідчення на право виходу в море (ст. З0 Статуту внутрішнього водного транспорту СРСР [403]), до категорії морських не відносяться, і на них не по­ширюються правила Кодексу торговельного мореплавства про морську іпотеку (судна внутрішнього водного плавання можуть бути предметом іпотеки відповідно до Закону «Про іпотеку»). Предметом морської іпотеки може бути тільки судно, зареєстроване в Державному судновому реєстрі України, яке відповідно до ст. 28 КТМ посвідчується свідоцтвом про право плавання під Державним прапором України (судновим патентом) або в Судновій книзі України, що посвідчується судновим квитком.

Зі ст. 364 КТМ слід зробити висновок про те, що відповідно до чинного законо­давства України предметом морської іпотеки не можуть бути морські судна, не за­реєстровані в Україні належним чином чи зареєстровані за кордоном (що одержали право плавання під прапором іншої держави). Цей висновок підтверджується частиною першою ст. 366 КТМ, відповідно до якої нотаріальне посвідчення морської іпотеки провадиться тільки за місцем реєстрації судна у Державному судновому реєстрі Украї­ни або в Судновій книзі України.

29. Зі ст. 364 КТМ випливає, що іпотечним заставодавцем може бути судновлас­ник. Судновласником визнається юридична чи фізична особа, що експлуатує судно від свого імені, незалежно від того, є вона власником судна чи використовує його на інших законних підставах (ст. 20 КТМ). Було б неправильним стверджувати, що в ст. 364 КТМ сформульоване лише загальне правило, що визначає суб'єктів, які можуть бути заставодавцями, а не надає будь-якому судновласнику право укладати договори застави суден, які він експлуатує. Тому власники суден, що передають їх у фрахт, при укладенні договорів фрахтування повинні передбачати в договорах умову про заборону фрахтувальникам передавати в заставу судна, які є об'єктом договору фрахтування. Це цілком можливо, якщо проти цього не буде заперечувати фрахту­
вальник. Хоча ст. 364 КТМ і не містить застереження про можливість відступлення від неї при укладенні договорів, частина п'ята ст. 14 КТМ надає сторонам договорів право відступати в договорах від правил цього Кодексу, що стосуються відповідного договору, оскільки правилами Кодексу не встановлене інше.

30. Заставодержателем за договором морської іпотеки може бути будь-яка юридична чи фізична особа України або іноземної держави, якій відповідно до законодавства України судно може бути відчужено. Це означає, що обмежень на укладення договору морської іпотеки за критерієм особи заставодержателя законодавство не встановлює. Частина третя ст. 32 КТМ обмежує коло власників суден, яким може бути надане право плавання під Державним прапором України, але вона не може тлумачитися як така, що обмежує коло можливих власників морських суден. Тільки щодо ядерних суден встановлено, що вони можуть знаходитися виключно у державній власності.

31. Законодавство України, що визначає порядок оформлення договорів морської іпотеки, а також права та обов'язки сторін такого договору, діє тільки в тих випадках, коли заставодержателем є громадянин України або юридична особа, зареєстрована в Україні. Це правило є диспозитивним, тому сторони договору морської іпотеки можуть інакше визначити право, що підлягає застосуванню (частина третя ст. 365
КТМ). Угодою сторін матеріальне право України може поширюватися на відносини між заставодавцем і заставодержателем,  хоча б заставодержателем був іноземний громадянин чи іноземна юридична особа.

32. Договір морської іпотеки укладається в письмовій нотаріальній формі. Нотарі­альне посвідчення договору морської іпотеки здійснюється за місцем реєстрації судна в Державному судновому реєстрі або в Судновій книзі.

33. На іпотечного заставодавця покладається обов'язок ведення Книги запису іпотек. Форма і порядок ведення цієї книги повинні визначатися законодавством. Оскільки форма і порядок ведення Книги запису іпотек законодавством не встановлені, оскіль­ки іпотека визначається як забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, а на морські судна поширюється правовий режим нерухомого майна (ст. 1 Закону «Про іпотеку» [197]), слід зробити висновок про те, що іпотека морського торговельного судна підлягає державній реєстрації відповідно до ст. 4 Закону «Про іпотеку». Але на цей час реєстрація іпотеки морського торговельного судна відповідно до Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» [207] не здійснюється.

34. Частина друга ст. 365 КТМ [34] містить більш широкий перелік істотних умов договору морської іпотеки. Встановлено, що в договорі морської іпотеки «вказується» суть вимоги, забезпечуваної іпотекою, розмір вимоги, строк виконання зобов'язання, оцінка та місцезнаходження судна. Крім того, повторюється правило ст. 638 ЦК і ст. 12 Закону «Про заставу» [64], відповідно до якого істотними визнаються будь-які умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін повинно бути досягнуто згоди.

35. Якщо судно заставлене за кількома договорами морської іпотеки, вимоги на­ступних іпотечних заставодержателів задовольняються за рахунок заставленого судна після повного задоволення вимог попередніх заставодержателів. При визначенні по­передніх і наступних заставодержателів враховується не тільки день, але й година реєстрації застави в Книзі запису іпотек. Це стимулює іпотечних заставодержателів до пред'явлення вимог до заставодавців про своєчасну реєстрацію морської іпотеки. У договорі морської іпотеки може бути передбачена неустойка за невиконання або неналежне виконання заставодавцем обов'язку зареєструвати іпотеку. На морську
іпотеку поширюється частина третя ст. 12 Закону «Про іпотеку», відповідно до якої визнаються нікчемними правочини щодо передання предмета іпотеки в наступну іпо­теку без згоди іпотекодержателя.

36. Стаття 368 КТМ підставою, що тягне виникнення у іпотечного заставодержателя права звернути стягнення на заставлене судно, називає настання терміну виконання зобов'язання. Формулювання «настання терміну виконання зобов'язання» слід тлума­чити як настання такого моменту, коли виникає необхідність в здійсненні прав заставо­держателя, тобто, зокрема, моменту, коли строк виконання зобов'язання, встановлений у вигляді певного періоду, минув. Законом або договором може бути встановлено більш пізній строк виникнення права на звернення стягнення на заставлене майно. З урахуванням того, що реалізація права іпотечного заставодержателя може стати неможливою у зв'язку з ліквідацією юридичної особи —заставодавця, з урахуванням права кредитора юридичної особи, що припиняється, вимагати дострокового виконання зобов'язання (ч. 1 ст. 107 ЦК), при ліквідації юридичної особи — заставодавця доцільно пред'явити вимогу про дострокове виконання зобов'язання, а услід за цим звернутись до суду з позовом про звернення стягнення на судно, що є предметом іпотеки. Це ви­ключить спір, пов'язаний з припустимістю застосування до морської іпотеки частини другої ст. 20 Закону «Про заставу». З цього правила випливає, що право на звернення стягнення на заставлене майно при ліквідації юридичної особи — заставодавця виникає з дня прийняття рішення про ліквідацію.

37. Межі права іпотечного заставодержателя на звернення стягнення на заставлене майно дещо відрізняються від тих, що встановлені Законом «Про заставу». За раху­нок заставленого судна задовольняються забезпечені іпотекою усі вимоги заставодер­жателя. Однак вимоги про стягнення неустойки задовольняються лише у випадках, якщо це передбачено договором морської іпотеки (ст. 369 КТМ).

38. Звернення стягнення на заставлене судно провадиться за рішенням суду (за­лежно від складу сторін і підвідомчості справ, встановленої Господарським проце­суальним кодексом [31] і Цивільним процесуальним кодексом [44]). Звернення до Морської арбітражної комісії можливе за наявності угоди про це між заставодавцем і заставодержателем (п. З Положення про Морську арбітражну комісію при Торгово- промисловій палаті України [83]). У ст. 370 КТМ міститься застереження про те, що названі судові органи вправі розглядати справи, пов'язані зі зверненням стягнення на заставлені судна, якщо інше не передбачено чинним законодавством України. Під таким законодавством слід розуміти спеціальне законодавство, яке до цього часу від­сутнє. Вважати таким ст. 20 Закону «Про заставу», що встановлює загальне правило про порядок звернення стягнення на заставлене майно або частину третю ст. 33 За­кону «Про іпотеку», що стосується всіх видів іпотеки, підстав немає (ст. 20 Закону «Про заставу», частина третя ст. 33 Закону «Про іпотеку» формулюють загальні правила, стосовно яких правила ст. 370 КТМ є спеціальними та такими, що підля­гають переважному застосуванню, можливість встановлення яких передбачено ст. 20 Закону «Про заставу». За таких умов зворотне відсилання в ст. 370 КТМ до ст. 20 Закону «Про заставу» могло бути визнане тільки за умови, що в ст. 370 КТМ прямо називається ст. 20 Закону «Про заставу» як така, що підлягає застосуванню). Отже, нотаріуси не вправі вчиняти виконавчі написи на договорах морської іпотеки.

Договорами морської іпотеки можуть встановлюватися інші способи звернення стяг­нення на заставлене судно. Зокрема, допускається погодження умови про звернення стягнення на судно шляхом його передання заставодержателем у власність або для продажу.

39. Сторони договору морської іпотеки не вправі передбачити в договорі порядок реалізації заставленого судна, на яке звернено стягнення за рішенням суду чи морської арбітражної комісії. Реалізація заставленого морського торговельного судна здійсню­ється відповідно до правил, що встановлені Кодексом торговельного мореплавства. У частині, не урегульованій цим Кодексом, відносини, що складаються з приводу реа­лізації заставленого судна, регулюються Законом «Про іпотеку». Публічно-правові відносини, що виникають при цьому, регулюються Законом «Про виконавче прова­дження» [129] та іншими нормативно-правовими актами.

40. Стаття 371 КТМ встановлює, що рішення суду, господарського суду, Морської арбітражної комісії про продаж арештованого судна (про звернення стягнення на за­ставлене судно) публікується в одній з центральних газет протягом трьох днів підряд.  Публікація повинна містити такі відомості: 1) найменування суду, що виніс рішення про звернення стягнення на судно, дату його прийняття; 2) причини і підстави про­дажу; 3) спосіб, місце і час продажу; 4) інформацію про судно; 5) звернення до кре­диторів із пропозицією заявити про свої вимоги щодо цього судна протягом 60 днів з дня публікації; 6) інші істотні обставини. Оскільки питання про зміст інформації про продаж судна урегульоване Кодексом торговельного мореплавства, відповідні по­ложення підзаконних актів не застосовуються. Обов'язок здійснення такої публікації
лежить на суді, що прийняв рішення про продаж судна.

41. Суд, що прийняв рішення про продаж судна, зобов'язаний також принаймні за 30 днів до продажу судна направити рекомендованим листом сповіщення про час і місце продажу судна з повідомленням про вручення: 1),органу, що зареєстрував судно чи право власності на судно, що будується; 2) усім зареєстрованим власникам іпотек і морських вимог, що відшкодовуються за рахунок судна (ст. 359 КТМ).

У решті підготовка і проведення аукціону (публічних торгів) регулюється Законом «Про іпотеку» [197].

42.  Продаж заставленого судна з аукціону (публічних торгів) тягне припинення всіх іпотек та інших зобов'язань, об'єктом яких є судно, за наявності двох умов: 1) на мо­мент продажу судно (судно, що будується) знаходилося на території України; 2) при продажу дотримувалися вимоги ст. 371 і 372 КТМ [34] про публікацію інформації та направлення сповіщень, як це викладено вище.

За наявності цих умов за вимогою покупця суд, що виніс рішення про звернення стягнення на заставлене судно, видає йому сертифікат, який підтверджує, що судно, яке продане в порядку виконання судового рішення, не обмежене ніякими іпотеками, за винятком тих, відповідальність за якими за згодою іпотечних заставодержателів прийняв на себе покупець. Форма сертифікату законодавством не встановлена, тому він може мати довільні форму і зміст, але повинен відповідати ст. 373 КТМ. Природно, сертифікат повинен бути підписаний суддею (головою суду) і скріплений печаткою суду.

Сертифікат є підставою для виключення судна з Державного суднового реєстру, Суднової книги та Державного реєстру усіх зареєстрованих на це судно іпотек і мор­ських вимог, за винятком тих, відповідальність за які взяв на себе покупець.

43. Кодекс торговельного мореплавства встановлює специфічні правила щодо роз­поділу виторгу від примусового продажу заставленого судна. Витрати, обумовлені арештом чи затримкою судна і наступним його продажем, включаючи витрати на утри­мання судна з моменту його арешту чи затримки, витрати на репатріацію екіпажу судна і на розподіл виторгу від продажу відшкодовуються з виторгу від продажу в першу
чергу. Потім з виторгу від продажу заставленого судна задовольняються привілейовані морські вимоги у наступному порядку:

1)           вимоги, що випливають з трудових взаємовідносин, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, і після їх повного задоволення — вимоги щодо соціального страхування, оскільки всі ці вимоги стосуються відповідного судна;

2)     вимоги щодо ядерної шкоди і забруднення моря, а також знищення наслідків забруднення;

3)     вимоги щодо канальних і портових зборів;

4)     вимоги про винагороду за рятування і про сплату внесків, пов'язаних із загаль­ною аварією;

5)     вимоги про відшкодування шкоди від зіткнення суден або іншої аварії на морі, від пошкодження портових споруд, іншого майна, що знаходиться в порту, а також засобів навігаційного устаткування;

6)     вимоги, що виникають з дій, вчинених капітаном на підставі наданих йому за­коном прав з метою збереження судна або продовження рейсу;

7)     вимоги про відшкодування збитків щодо вантажу або багажу.

Після задоволення всіх перелічених вимог задовольняються вимоги іпотечного за-ставодержателя. Такий висновок випливає з частини першої ст. 358 КТМ.

44. Належить враховувати, що, хоча відповідно до частини п'ятої ст. 14 КТМ сторо­нам дається право відійти в договорі від правил Кодексу торговельного мореплавства, вони не можуть у договорі морської іпотеки відступити від черговості задоволення ви­мог за рахунок коштів, виручених від продажу заставленого судна (ст. 374, 358 КТМ). Відступ від диспозитивних норм законів взагалі допускається тільки в тій частині, у якій мова йде про права та обов'язки сторін договору. Скасувати чи змінити права та обов'язки третіх осіб (суб'єктів привілейованих морських вимог) сторони договору морської іпотеки не вправі.

45. Кодекс торговельного мореплавства (ст. 376) містить ще одне правило, що об­межує права іпотечного заставодержателя судна в порівнянні з загальними нормами Закону «Про заставу» [64]: у випадку банкрутства «зобов'язання за зареєстрованою іпотекою вважається невиконаним». Вказівка в цитованому формулюванні на зареє­стровану іпотеку не має регулятивного значення. Якщо заставодавець не зареєстрував морську іпотеку, при банкрутстві настають ті ж наслідки, що й у випадках, коли іпотека зареєстрована. Друга частина цитованого формулювання — «зобов'язання... вважа­ється невиконаним» повинна розумітися таким чином, що зобов'язання за морською іпотекою припиняється, і кредитор (заставодержатель) вправі висунути вимогу до іпотечного заставодавця про виконання забезпеченого морською іпотекою зобов'язання на загальних підставах. Зобов'язання за морською іпотекою при цьому припиняється з дня винесення господарським судом ухвали про порушення провадження в справі про банкрутство (ст. 11 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134]).

46. Відповідно до ст. 377 КТМ при відступленні забезпеченої іпотекою вимоги третій особі морська іпотека зберігає силу. При переведенні іпотечним заставодавцем боргу, що виник із забезпеченого заставою зобов'язання, на третю особу, морська іпотека також зберігає силу. Це правило за змістом ідентичне загальній нормі частини другої ст. 27 Закону «Про заставу».

47. Переведення боргу, що випливає із забезпеченого заставою зобов'язання, до­пускається тільки за згодою кредитора (він є заставодержателем), як це передбаче­но ст. 520 ЦК. Новий кредитор набуває права на привілеї відповідно до первісного запису про іпотеку, що був вчинений при укладенні договору морської іпотеки колишнім кредитором. Аналогічним чином переведення боргу заставодавця на нового боржника (за згодою кредитора — заставодержателя) не впливає на привілеї кредитора, що ви­значаються датою первісної реєстрації морської іпотеки.

48. Оскільки ст. 377 КТМ формулює спеціальні правила щодо відступлення вимоги, забезпеченої морською іпотекою, відступлення вимоги має наслідки, передбачені цією статтею, незалежно від реєстрації відступлення вимоги в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відповідно до ст. 14, п. 7 частини першої ст. 34, ст. 42 — 46 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207].

49. Стаття 378 КТМ враховує, що права іпотечного заставодержателя можуть пере­йти не тільки в порядку відступлення вимоги, але й іншими способами (наприклад, у порядку спадкування, правонаступництва у зв'язку з реорганізацією). Особа, якій права перейшли на такій підставі, повинна подати заставодавцю належне засвідчену де­кларацію (належне посвідчення декларації полягає в нотаріальному засвідченні підпису
особи, що складає декларацію відповідно до ст. 78 Закону «Про нотаріат» [75]).

ЗАСТАВА ТОВАРІВ В ОБОРОТІ ТА ПЕРЕРОБЦІ

50. Нагадаємо, що товари в обороті та переробці — це рухоме майно. А тому на за­ставу товарів в обороті і переробці поширюється чинність положень Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», зокрема щодо пріоритетів (ст. 14) та порядку звернення стягнення на заставлене майно (ст. 24, 32).

51. Предметом застави товарів в обороті та переробці можуть бути сировина, напівфаб­рикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо. При цьому у встановлених догово­ром застави межах відбувається періодична заміна предмета Застави: реалізовані товари перестають бути предметом застави з моменту відчуження їх заставодавцем (з моменту переходу права власності до набувача заставлених товарів), а придбані заставодавцем товари стають предметом застави з моменту набуття заставодавцем права власності на них. З урахуванням цього в договорі застави товарів в обороті та переробці предмет застави індивідуалізується шляхом зазначення на знаходження товарів у володінні заставодавця чи зазначення на їх розташування в певному цеху (певних цехах), на певному складі (певних складах), в інших приміщеннях. Стаття 41 Закону «Про заставу» [64] (в редак­ції Закону від 18 листопада 2003 р.) допускає і інші способи ідентифікації сукупності рухомих речей (товарів в обороті і переробці) як предмета застави.

52. При заставі товарів в обороті та переробці за заставодавцем у повному обсязі зберігаються правомочності володіння, користування і розпорядження заставленим майном. Однак при відчуженні заставлених товарів заставодавець зобов'язаний за­мінити їх іншими товарами на таку ж або більшу суму. Зменшення загальної вартості замінених товарів допускається лише за наявності домовленості щодо погашення час­
тини забезпеченого заставою зобов'язання. Це правило ст. 43 Закону «Про заставу» є занадто суворим, а головне, — воно не має механізму забезпечення. Тому в договорах застави товарів в обороті та переробці доцільно було б передбачити заходи, спрямовані на забезпечення зазначеного обов'язку заставодавця: 1) сплату ним неустойки; 2) право заставодержателя на звернення стягнення на заставлене майно в разі зменшення нижче встановленого договором обсягу товарів в обороті та переробці.

53. Застава товарів в обороті та переробці відноситься до категорії таких видів за­стави, в яких утруднюється контроль за додержанням заставодавцем умов договору застави. Тому в практиці опрацьовуються такі договірні конструкції, що передбача­ють передання товарів у власність третім особам зі сплатою за них зниженої ціни та умовою про зворотний продаж товарів за тією ж ціною, якщо забезпечуване заста­вою зобов'язання буде належне виконане. Зазвичай такі конструкції законодавству не суперечать, особливо в зв'язку з прямою легалізацією купівлі-продажу з правом або зобов'язанням зворотного викупу (п. 4 частини першої ст. 34 Закону «Про забез­печення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]).

ЗАКЛАД

54. Відповідно до ст. 44 — 48 Закону «Про заставу» виокремлюється такий вид застави, як заклад. Стаття 44 Закону «Про заставу» визначає заклад як такий вид застави рухомого майна, при якому предмет застави передається у володіння заста­водержателя. Чинне законодавство не передбачає при закладі майна передання його у володіння не заставодержателя, а за його вказівкою — у володіння третьої особи.
Встановлення такої умови в договорі застави не буде суперечити законодавству. Але при цьому застава не може кваліфікуватися як заклад. У формі закладу в заставу можуть передаватися, зокрема, транспортні засоби. Виділяється такий різновид за­кладу, як тверда застава, при якій предмет застави залишається у заставодавця, але під замком і печаткою заставодержателя. Індивідуально визначена річ може бути за­лишена в заставодавця з накладенням знаків, що свідчать про заставу.

55. Відповідно до диспозитивних норм ст. 45 Закону «Пра заставу» заставодержатель при закладі несе такі обов'язки 1) належним чином утримувати предмет закладу і вживати заходів, необхідних для забезпечення його збереження; 2) повідомляти заставодавця про виникнення загрози загибелі чи пошкодження предмета закладу; 3) регулярно надавати заставодавцю звіт про користування предметом закладу, якщо
таке право заставодержателю надане договором застави; 4) страхувати предмет закладу в обсязі його вартості за рахунок та в інтересах заставодавця (слід враховувати, що відповідно до частини другої ст. 5 Закону «Про страхування» [180] забороняється здійснення обов'язкових видів страхування, що не передбачені цим Законом. Оскіль­ки ст. 7 названого Закону, що визначає види обов'язкового страхування, не вказує
на обов'язкове страхування предмета закладу, таке страхування є обов'язковим для заставодержателя, якщо це передбачено договором; 5) повернути предмет закладу за­ставодавцю негайно після виконання заставодавцем або третьою особою забезпеченої заставою вимоги.

Якщо заставодержатель відповідно до договору одержує право користуватися пред­метом закладу, одержані в результаті такого користування доходи спрямовуються на покриття витрат заставодержателя на утримання предмета закладу, а потім зараховуються в рахунок погашення процентів за зобов'язанням, забезпеченим закладом, чи в раху­нок виконання цього зобов'язання. Формулювання частини першої ст. 46 Закону «Про заставу» не позбавляє сторони права встановити в договорі іншу черговість використання доходів, одержаних заставодержате лем від використання предмета застави.

56. Відповідальність заставодержателя за збереження предмета застави передбаче­на ст. 48 Закону «Про заставу». При тлумаченні цієї статті в першу чергу слід читати її частину другу. Частину першу слід читати останньою, оскільки вона встановлює розмір відповідальності, якщо для останньої є підстави, які визначаються відповідно до частини другої-четвертої ст. 48 Закону «Про заставу». За логікою речей, заставо­держате ль за договором застави повинен був би, за загальним правилом, нести від­повідальність за втрату, недостачу або пошкодження предмета закладу. Але частина друга ст. 48 Закону «Про заставу» передбачає відповідальність заставодержателя за втрату, недостачу чи пошкодження предмета закладу лише у випадках, передбаче­них законом або договором. Частина друга ст. 48 Закону «Про заставу» дуже істотно обмежує права заставодавця, оскільки в законі загальне правило, що встановлює від­повідальність заставодержателя за збереження предмета застави, відсутнє, а в договір така умова може бути не включена, виходячи з уявлення про те, що не може бути права володіння чужою річчю без відповідальності за її збереження. Вищий арбітражний суд також у свій час приписав послідовно застосовувати частину другу ст. 48 Закону «Про заставу», яка виключає відповідальність заставодержателя за незбереження предмета застави, якщо вона не встановлена законом чи договором (Вісник Вищого арбітражного суду України, 2000, № 1, с. 71 (п. 13)).

Після частини другої ст. 48 Закону «Про заставу» при тлумаченні цієї статті слід читати її частину третю. При такому читанні виявляється таке правило: «Якщо спеці­альним законом або договором такий обов'язок (відшкодувати заподіяні законодавцю збитки, завдані незбереженням предмета закладу. — Авт.) заставодержателя перед­бачено, арбітражний суд повинен виходити з презумпції вини заставодержателя...» (Вісник Вищого арбітражного суду України, 2000, № 1, с. 71 (п. 13)).

Що стосується частини четвертої ст. 48 Закону «Про заставу», то вже при першому наближенні зрозуміло, що вона встановлює виключення з правила частини третьої тієї ж статті. У силу частини третьої ст. 48 Закону «Про заставу» заставодержатель від­повідає, якщо законом або договором його відповідальність за незбереження предмета застави передбачена і він не доведе відсутності своєї вини. Частина четверта ст. 48 Закону «Про заставу» звільняє ломбард або іншу організацію, для якої надання кредитів під заклад є предметом її діяльності, від відповідальності за незбереження предмета застави за умови, що він доведе, що незбереження предмета застави стало наслідком дії непереборної сили (за інше випадкове незбереження предмета застави ломбард відповідає). Однак до цього зміст частини четвертої ст. 48 Закону «Про за­ставу» не зводиться. Включення до неї слів (звільнення від відповідальності може мати місце) «лише за умови» (що незбереження предмета закладу стало наслідком непереборної сили) дає підставу тлумачити цю частину як таку, що встановлює ви­ключення не тільки з частини третьої ст. 48 Закону «Про заставу» (з правила про відповідальність тільки за наявності вини), а і з частини другої тієї ж статті (із пра­вила про те, що заставодержатель відповідає за незбереження предмета закладу лише у випадках, коли це встановлено законом або договором). Отже, ломбард відповідає за незбереження предмета закладу завжди, крім незбереження предмета закладу вна­слідок дії непереборної сили. Законом, що передбачає відповідальність ломбарду, є частина четверта ст. 48 Закону «Про заставу» [64].

Відсутність прямої вказівки в ст. 48 Закону «Про заставу» на звільнення заставодер-жателя від відповідальності за незбереження предмета закладу, що настала в результаті дій заставодавця, не виключає звільнення заставодержателя від відповідальності за не­збереження предмета закладу за наявності таких обставин. Цей висновок ґрунтується на тому, що питання вини кредитора ст. 48 Закону «Про заставу» не вирішує взагалі. Воно повинне вирішуватись на підставі ст. 614 ЦК.

Дію частини четвертої ст. 48 Закону «Про заставу» не можна беззастережно по­ширити на банки та інші кредитні установи. У силу прямої вказівки в цій частині її дія поширюється лише на організації, предметом діяльності яких є «надання кредитів громадянам під заклад». Право банків та інших кредитних установ надавати кредити громадянам і використовувати при цьому заклад як засіб забезпечення зобов'язань позичальників не слід розуміти так, що на них безумовно поширюється дія частини четвертої ст. 48 Закону «Про заставу». Вона поширюється тільки у випадках, коли банк надає кредит під заклад.

57. Розмір відповідальності заставодержателя за незбереження предмета закладу обмежений: він відповідає тільки в розмірі його вартості, а за пошкодження предмета закладу заставодержатель відповідає в розмірі суми, на яку понизилася вартість за­ставленого майна (частина перша ст. 48 Закону «Про заставу»).

58. Факт знаходження предмета застави при закладі у заставодержателя може вводити в оману стосовно можливостей задоволення заставодержателем забезпеченої заставою вимоги за рахунок предмета закладу. У той же час тут є проблеми. По-перше, на заклад повною мірою поширюються положення Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207], а тому незареєстрований заклад може не залишити заставодержателю будь-яких можливостей для задоволення забез­печеної закладом вимоги за рахунок предмета закладу. По-друге, звернення стягнення на предмет закладу має здійснюватись в судовому порядку або в позасудовому порядку з додержанням вимог ст. 32 названого Закону.

ЗАСТАВА МАЙНОВИХ ПРАВ

59. Статті 49 — 52 Закону «Про заставу» визначають особливості застави майнових прав. Можлива застава прав як тих, що належать заставодавцю на момент укладення договору застави в силу зобов'язань, у яких заставодавець є кредитором, так і тих, які можуть виникнути в майбутньому. Ми вже звертали увагу на ту обставину, що в цивільному законодавстві в цілому не проводиться чіткої різниці між суб'єктивним
правом і правом вимоги. У даному випадку в ст. 49 Закону «Про заставу» мова йде про заставу вимог, що можуть виникнути в майбутньому. Це може створити враження, що вимога, яка є предметом застави, на момент укладення договору застави повинна існувати, принаймні у вигляді суб'єктивного права, за яким не настав строк виконан­ня обов'язку, що кореспондує йому. Але це не так. Предметом застави може бути як суб'єктивне право, що існує в зобов'язанні, яке до моменту укладення договору застави уже виникло, так і суб'єктивне право, що буде входити до змісту того зобов'язання, яке виникне в майбутньому. Такий висновок випливає із частини третьої ст. 5 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», яка визнає можливість обтяження (отже, і заставу) рухомого майна, що стане власністю боржника в майбут­ньому. Абзац восьмий ст. 2 названого Закону відносить майнові права та обов'язки до рухомих речей.

60. На майнові права, що передаються в заставу, поширюються положення Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Тому недодержання за­ставодержателем правил про реєстрацію застави прав у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна дає боржникові (заставодавцеві) право відступити заставлене майно­ве право. За умови, що набувач цього права є добросовісним (тобто не знав і не міг знати про те, що відчужувач права не мав права його відступати), він набуває цього права без обтяжень відповідно до ст. 10 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», якщо на день укладення договору про відступлення права в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна не було відомостей про обтяження цього права. Але саме відступлення вимоги визнається різновидом договірних обтя­жень (п. 7 частини першої ст. 34 названого Закону). Тому в подальшому здійснення набувачем відступленого права може стати неможливим, якщо він не зареєструє об­тяження (відступлення права) у згаданому Державному реєстрі.

61. При заставі майнових прав диспозитивним правилом ст. 50 Закону «Про за­ставу» на заставодавця покладаються такі обов'язки:  1) вчиняти всі необхідні дії для забезпечення дійсності заставленого права; 2) не здійснювати відступлення за­ ставленого права; 3) не вчиняти дій, що тягнуть припинення заставленого права або зменшення його вартості; 4) вживати заходів, необхідних для захисту заставленого
права від посягань з боку третіх осіб; 5) надавати заставодержателю відомості про зміни в заставленому праві, про його порушення з боку третіх осіб і про домагання третіх осіб на це право.

62. Заставодержатель у силу диспозитивного правила ст. 51 Закону «Про заставу» набуває таких прав:  1) при порушенні заставодавцем перелічених у попередньому пункті обов'язків вимагати в судовому порядку переведення на себе заставленого права; 2) вступати як третя особа у справи за позовами про заставлене право; 3) самостійно вживати заходів до захисту порушеного права проти посягань третіх осіб, якщо за­ставодавець не виконує своїх обов'язків, перелічених вище.

63. При виконанні боржником заставодавця обов'язку, що кореспондує заставлено­му праву, все одержане в результаті цього стає предметом застави без переукладання договору застави (частина перша ст. 52 Закону «Про заставу»), хоча б предметом застави при цьому ставало майно, застава якого передбачає нотаріальне оформлення договору. Однак заставодержателю в таких випадках слід виявляти належну обачність, оскільки на нерухоме майно, що стало в такий спосіб предметом застави, неможливо накласти заборону на відчуження. Це стане можливим лише при укладенні договору застави відповідного нерухомого майна з додержанням вимоги про нотаріальне по­свідчення такого договору.

64. Звернення стягнення на майнові права, що передані в заставу, здійснюється в судовому порядку або порядку, встановленому ст. 32 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Звернення стягнення на майнове право, що є предметом застави, не може здійснюватись на підставі виконавчого напису но­таріуса.

65. На вимогу про звернення стягнення на майнове право, що передане в заставу, суд виносить рішення про звернення на це право та його продаж на публічних торгах (частина третя ст. 32 названого Закону).

66. Звернення стягнення в позасудовому порядку на майнове право (вимогу), що є предметом застави, можливе лише у випадках, коли це право є грошовим. Встанов­лено (ст. 32 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень») наступний порядок звернення стягнення на грошову суму, що є предметом застави.

На заставодержателя, що має намір звернути стягнення на майнове право, покла­дається обов'язок надіслати боржникові та іншим зареєстрованим обтяжувачам по­відомлення, відповідно до ст. 27 названого Закону [207] зареєструвати відомості про звернення стягнення в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. Обтяжувачі, на користь яких зареєстроване обтяження майнових прав, протягом ЗО днів з дня державної реєстрації зазначеного повідомлення вправі заявити обтяжувачеві, який ініціював звернення стягнення, про свій намір отримати задоволення своїх вимог за рахунок майнових прав. Після закінчення зазначеного 30-денного строку обтяжувач з вищим пріоритетом (таким може у відповідних випадках бути і заставодержатель, що ініціював звернення стягнення) має право надіслати боржникам, обов'язкам яких кореспондує майнове право, на яке звертається стягнення, письмове повідомлення, що повинне відповідати вимогам частини третьої ст. 32 згаданого Закону. З дня від­правлення цього повідомлення заставодержателя (обтяжувача з вищим пріоритетом) майнове право вважається відступленим, права кредитора у відповідному зобов'язанні набуває заставодержатель (обтяжувач з вищим пріоритетом). Заставодержатель ко­ристується цим правом до повного задоволення його вимоги, забезпеченої заставою майнового права. Після задоволення вимоги заставодержатель у п'ятиденний строк зобов'язаний надіслати боржникові та іншими обтяжувачам, що заявили про свій намір отримати задоволення своїх вимог за рахунок майнових прав, на які звернено стягнення, звіт про отримані платежі. Надлишок підлягає перерахуванню іншим об­тяжувачам відповідно до їх пріоритетів.

67. У п. 3.3 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про за­ставу» [396], зазначається на те, що грошові кошти, що знаходяться на рахунках в установах банку, не можуть бути предметом застави за правилами, встановленими для застави речей. Водночас роз'яснюється, що вони можуть бути предметом застави за правилами, встановленими для застави майнових прав. Це роз'яснення виходить з того, що особа, на чиє ім'я відкритий рахунок у банку, не має права власності на грошові кошти, що зберігаються на рахунку. Ця особа має лише зобов'язальне право щодо банку. За правилами застави майнових прав застава грошових коштів, що зберігаються на рахунку в банку, можлива. Але права заставодержателя при цьому далеко не завжди можуть бути реалізовані, оскільки законодавство не перед­бачає можливості блокування заставлених грошових сум на рахунку в банку (для порівняння зазначимо, що стосовно іменних цінних паперів Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів [368, п. 20] передбачає можливість блокування заставлених цінних паперів). Більш надійною для заставодержателя є застава права на безготівкові кошти шляхом їх перерахування на рахунок третьої особи або самого заставодержателя в банку. Частина друга ст. 33 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» встановлює особливості реалізації права заставодержателя на гроші, що є предметом застави (іншого обтя­ження). Задоволення вимоги заставодержателя здійснюється шляхом переказу йому заставодавцем грошової суми, достатньої для погашення зобов'язання, забезпеченого заставою. Можливе договірне списання грошей з рахунку заставодавця на вимогу заставодержателя.

Грошові кошти як майно можуть закладатися в готівковій формі. Але при цьому слід враховувати, що готівкові грошові кошти можуть зберігатися в касі підприємства, установи, організації тільки в межах встановленого ліміту (п. 2.8 Положення про ве­дення касових операцій у національній валюті в Україні [364]). Заставлені готівкові грошові кошти включаються в ліміт каси тієї юридичної особи, що здійснює їх збе­рігання (заставодавця або заставодержателя). Для фізичних осіб обмеження такого роду не встановлені. Звернення стягнення на грошові кошти, що є предметом застави, здійснюється в такому порядку. Якщо грошові кошти заставодавця знаходяться у во­лодінні заставодержателя, останній вправі залишити їх у себе, а надлишок повернути заставодавцеві. До здійснення цих дій, спрямованих на звернення стягнення на грошові кошти, що є предметом застави, заставодержатель зобов'язаний повідомити про свій намір здійснити такі дії боржника і інших обтяжувачів предмета застави.

ЗАСТАВА ЦІННИХ ПАПЕРІВ

68. Відносини з приводу застави цінних паперів регулюються ст. 53, 54 Закону «Про заставу» [64]. Передбачено поширення на відносини щодо застави цінних паперів на пред'явника норм ст. 40 — 42 Закону «Про заставу», присвячених заставі товарів в обороті або у переробці (ст. 55 Закону «Про заставу»). Крім того, окремі правила, що стосуються застави цінних паперів, містяться в підзаконних нормативно-правових
актах (Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів; п.'2.1 Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України [374]).

69. Стаття 53 Закону «Про заставу» допускає заставу ордерних цінних паперів шляхом вчинення передавального запису (індосаменту) і вручення заставодержателю індосованого цінного паперу. В інших випадках застава цінних паперів оформляється договором між заставодавцем та особою, на ім'я якої були видані цінні папери.

70. Заставлені цінні папери (якщо вони випущені в паперовій формі) можуть бути передані на зберігання в депозит нотаріуса або банку.

71. Застава іменних цінних паперів, право власності на які підлягає реєстрації, передбачає дотримання Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів. Після укладення договору застави оформляється розпорядження за­стави. Якщо разпорядження застави дається власником іменних цінних паперів, воно оформляється як передавальне розпорядження (п. 21 названого Положення). Стосовно передавального розпорядження як варіант встановлюється вимога нотаріального по­свідчення підпису на ньому (п. 2.1 того ж Положення). На підставі розпорядження застави реєстродержатель (реєстратор) вносить у систему реєстру запис про заставу,
запис про припинення застави здійснюється за розпорядженням заставодержателя. Розпорядження застави —   це типовий односторонній правочин.  А ст. 78 Закону «Про нотаріат» [75] допускає нотаріальне засвідчення підпису тільки на документах, що не мають характеру правочинів. Отже, орган, що затвердив назване Положення (Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку), не мав права встановити
обов'язковість нотаріального засвідчення підпису власника іменних цінних паперів на розпорядженні застави. Не мав він права і установити обов'язковість нотаріального посвідчення розпорядження застави як правочину, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 209 ЦК кожен випадок, коли правочин підлягає нотаріальному посвідченню, може бути встановлений лише законом. Правда, зазначене вище Положення передбачає, що по­свідчення справжності підпису може здійснюватись не тільки нотаріусом,  іншими особами, уповноваженими на здійснення нотаріальних дій, а й відповідальним пра­цівником реестроутримувача.

72. Звернення стягнення на цінні папери, що є предметом застави, може здійснюва­тись шляхом звернення з позовом до суду. Отримання виконавчого напису нотаріуса з метою звернення стягнення на заставлені цінні папери не передбачається. Стаття 33 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» встановлює осо­бливості позасудового звернення стягнення на заставлені цінні папери та реалізації заставодержате лем прав, що випливають із застави певних видів цінних паперів.

На заставодержате ля, який звертає стягнення на боргові цінні папери (п. 2 ч. 1 ст. 195 ЦК), строк платежу за якими настав або які підлягають сплаті на вимогу, покладається обов'язок надіслати повідомлення про це боржникові, а також іншим обтяжувачам, на користь яких зареєстроване обтяження відповідних цінних паперів. Якщо цінні папери знаходяться у правомірному володінні заставодержателя і платіж за відповідними цінними паперами повинен провадитись на вимогу держателя, заста-водержатель має право пред'явити цінний папір до оплати. Отриманий заставодержа-телем надлишок (сума, що перевищує розмір забезпеченого заставою цінних паперів зобов'язання) підлягає поверненню боржникові.

73. Можливе позасудове звернення стягнення на пайові та похідні цінні папери (п. 1, 3 ч. 1 ст. 195 ЦК), які знаходяться у володінні заставодержателя, якщо вони мають обіг на організованому ринку цінних паперів. Після повідомлення боржника та інших обтяжувачів заставодержатель вправі продати зазначені цінні папери за ціною, не нижчою за їх ринкову ціну на організованому ринку цінних паперів на день прода­жу. Якщо протягом двох торгових днів цінні папери не реалізовані, заставодержатель втрачає право їх реалізації без звернення стягнення на них у судовому порядку.

74. Національний банк України здійснює рефінансування (кредитування) банків шляхом проведення тендерів лише під відповідне забезпечення зобов'язань банків щодо повернення отриманих кредитів.

При цьому предметом застави можуть бути: 1) державні облігації України (облі­гації внутрішньої державної позики України, облігації зовнішньої державної позики України, цільові облігації внутрішньої державної позики України); 2) державні об­лігації України, які перебувають у довірчій власності банку; 3) депозитні сертифі­кати; 4) цінні папери Державної іпотечної установи, у тому числі розміщення яких здійснено під гарантію Кабінету Міністрів України та підтверджено коштами в Дер­жавному бюджеті України; 5) іноземна валюта (долари СІЛА, євро, англійські фунти стерлінгів, швейцарські франки, японські єни); 6) іпотечні облігації (лише звичайні); 7) облігації місцевих позик; 8) облігації підприємств (крім цільових), у тому числі ті, розміщення яких здійснено під гарантію Кабінету Міністрів України; 9) векселі суб'єктів господарювання — резидентів України. Національний банк в окремих випад­ках може здійснювати рефінансування банків під забезпечення векселями нерезидентів; 10) векселі банків, авальовані іншим банком; 11) гарантії іншого банку-резидента (п. 3.4 Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України [374]).

Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України передбачає право Національного банку здійснити реалізацію цінних паперів без звернення до суду з позовом про звернення стягнення на заставлене майно. За рахунок коштів, виручених від продажу заставлених цінних паперів задовольняються усі вимоги НБУ до банку-позичальника про повернення сум заборгованості за креди­том, про сплату процентів, а також про сплату пені.

Стаття 576.   Предмет застави

1. Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, май­нові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.

2. Предметом застави може бути майно, яке заставодавець набуде після виник­нення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).

3. Права заставодержателя (право застави) на річ, яка є предметом застави, поширюються на її приналежності, якщо інше не встановлено договором. Право застави поширюється на плоди, продукцію та доходи, одержані від використання
заставленого майна, у випадках, встановлених договором.

4. Предметом застави не можуть бути національні, культурні та історичні цінності, які є об'єктами права державної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національної культурної спадщини.

5. Предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом.

6. Предмет застави залишається у заставодавця, якщо інше не встановлено до­говором або законом.

7. Застава окремих видів майна може бути заборонена або обмежена законом.

1. За загальним правилом, предметом застави може бути будь-яке майно, що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення. Якщо укладено договір застави речі, вважаються заставленими приналежності до цієї речі (ч. З ст. 576 ЦК; частина четверта ст. 5 Закону «Про іпотеку» [197]; п. 1 частини першої ст. 6 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»), але сторони вправі в договорі застави передбачити інше. Право застави відповідно до ч. З ст. 576 ЦК поширюється на плоди, продукцію та доходи, отримані від використання застав­леного майна, лише у випадках, встановлених договором. Але спеціальним правилом п. 2 частини першої ст. 6 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» стосовно рухомого майна встановлено, що обтяження, в тому числі і застава, поширюються на продукцію, плоди та доходи, які виробляються, добуваються, одер­жуються від використання предмета обтяження, якщо інше не передбачено законом або договором. Це правило і підлягає переважному застосуванню перед ч. 2 ст. 576 ЦК.

2. Предметом застави може бути майно, якого заставодавець набуде після виникнен­ня права застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо). Коли після перелічення певних предметів, явищ вживається слово «тощо», логічно зробити висновок про те, що на інші предмети чи явища відповідне висловлювання поширюється за умови, що вони можуть бути поставлені в один ряд з предметами чи явищами, що названі.
Виходячи із цього, положення ч. 2 ст. 576 ЦК не можна поширити на ті об'єкти, що стануть власністю заставодавця в силу правочинів.

3. Предметом застави може бути частина будівлі, споруди, іншого нерухомого май­на, якщо вона виділена в натурі, а право власності на неї зареєстроване як на окре­мий об'єкт нерухомості (частина третя ст. 5 Закону «Про іпотеку» [197]). Без цього частина будівлі, споруди, іншого об'єкта нерухомого майна не може бути предметом іпотеки.

4. Предметом застави можуть бути гроші (готівкові та безготівкові) та цінні папе­ри, в тому числі такі, що посвідчують корпоративні права, якщо інше не встановлено актами законодавства. Правда, гроші на рахунках у банках можуть бути предметом застави за правилами, встановленими для застави майнових прав (п. 33 Роз'яснення Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу» [396]).

5. Предметом застави можуть бути валютні цінності, в тому числі готівкова і без­готівкова валюта. При цьому валюта і валютні цінності відповідно до ст. 9 Закону «Про заставу» [64] можуть знаходитися у володінні заставодавця, заставодержателя або третьої особи. Особа може передавати в заставу валютні цінності, що знаходять­ся в її власності. При цьому слід враховувати, що володіння майном (в тому числі
й коштами) вважається правомірним, поки інше не встановлено судом, господарським судом, третейським судом (ч. З ст. 397 ЦК). Передання валютних цінностей у заста­ву не охоплюється поняттям валютних операцій (п. 2 частини першої ст. 1 Декрету «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [231]), тому на заставу валютних цінностей не поширюються обмеження, встановлені названим Декретом.

Тільки у випадку, коли передання валютних цінностей у заставу пов'язане з ввезен­ням, переказом і пересиланням валютних цінностей за межі території України, діють обмеження, встановлені зазначеним Декретом [231].

6.  Предметом застави можуть бути майнові права, в тому числі майнові права інте­лектуальної власності авторів творів науки, літератури, мистецтва, суб'єктів суміжних прав, майнові права на об'єкти промислової власності. Предметом застави можуть бути як абсолютні, так і відносні права (права кредиторів у зобов'язаннях). При цьому на майнові права поширюється загальне правило про те, що предметом застави може бути тільки майно, яке може бути відчужене і на яке може бути звернене стягнення (ч. 1 ст. 576 ЦК).

Якщо заміна кредитора в зобов'язанні не допускається (ст. 515 ЦК), права креди­тора не можуть бути предметом застави. Права, що є предметом застави, мають бути належне індивідуалізовані, зокрема зазначенням на боржника, обов'язки якого корес­пондують праву, що передається в заставу. Предметом застави можуть бути права, що виникнуть у заставодавця після виникнення застави. Закон «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] (ст. 32) визначає порядок позасудового звернення стягнення на право грошової вимоги, що є предметом застави (іншого за­безпечувального обтяження), та його (права) реалізації. Звідси не слід робити висно­вок про те, що предметом застави може бути тільки право грошової вимоги. Будь-яке право, що може бути відступлене, може бути предметом застави. Зазначений Закон допускає позасудовий порядок звернення стягнення лише на право грошової вимоги. Загальні правила щодо цього сформульовані в ст. 23 Закону «Про заставу» [64].

7. Цивільний кодекс визнає можливість укладення договорів щодо «єдиних майнових комплексів підприємств». Прямо передбачається можливість передання їх у заставу (ч. 4 ст. 191 ЦК). Але така можливість передбачалась ще до прийняття нового Ци­вільного кодексу. Частина четверта ст. 11 Закону «Про заставу» передбачає можли­вість передання в заставу цілісних майнових комплексів державних підприємств та їх структурних підрозділів за згодою і на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним майном. Застава цілісного майнового комплексу структурного підрозділу підприємства передбачає складання розподільчого балансу і облік доходів,
оборотних матеріальних коштів, поліпшень майна і прав, одержаних, набутих або зро­блених після укладення договору застави. Оскільки підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю (ч. З ст. 191 ЦК), застава єдиного майнового комплексу має здійснюватись відповідно до Закону «Про іпотеку» [197]. Але на цей час названий Закон неможливо застосовувати до правовідносин щодо іпотеки підприємств як єдиних майнових комплексів.

8. Відповідно до ч. 4 ст. 576 ЦК і частини четвертої ст. 4 Закону «Про заставу» не можуть бути предметом застави національні, культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності, якщо вони занесені чи повинні бути занесені до Державного реєстру національної культурної спадщини.

9. Звернення стягнення на корпоративні права, що не посвідчені цінними папера­ми, законодавство України не передбачає. Отже, ці права не можуть бути предметом застави. Але предметом застави можуть бути майно, яке має право одержати учасник при виході з господарського товариства, як майно, що стане власністю заставодавця після укладення договору застави (частина третя ст. 5 Закону «Про забезпечення ви­мог кредиторів та реєстрацію обтяжень»), тобто виділене відповідно до ст. 131, 140 ЦК, ст. 57 і 73 Закону «Про господарські товариства» [53], а також право учасника товариства на одержання частини прибутку господарського товариства на підста­ві ст. 116 ЦК. Чинне законодавство не допускає також застави паю у виробничому чи споживчому кооперативі, паю, що належить учаснику споживчого товариства, але майно, на яке член кооперативу отримає право при виході із кооперативу, може бути предметом застави.

10. Застава земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, допускається. Щодо земель сільськогосподарського призначення встановлено, що вони можуть бути предметом застави тільки в силу договорів, у яких заставодержателями виступають банки (ст. 133 Земельного кодексу [38]).

11. Застава абсолютних речових прав відповідно до законодавства України є не­можливою, оскільки заставі підлягає відповідне майно, а не ці права. Застава абсо­лютних прав на об'єкти інтелектуальної власності можлива, оскільки мова йде про майнові права. Немайнові права на об'єкти інтелектуальної власності не можуть бути предметом застави, оскільки вони не відносяться до категорії майна, яке є предметом
застави за визначенням.

Право на відшкодування моральної шкоди визнається немайновим, тому воно не може бути предметом застави.

12.  Не можуть бути предметом застави майнові права, що мають особистий характер (право на відшкодування шкоди, заподіяної шляхом ушкодження здоров'я фізичної особи або у зв'язку із заподіянням смерті). Не буде відповідати закону застава тих прав, що не мають цивільно-правового змісту, а передбачені спеціальними галузями законодавства — трудовим (право на заробітну плату, гарантійні та компенсаційні ви­плати, інші матеріальні права в рамках трудових правовідносин), правом соціального страхування і забезпечення, сімейним (право на одержання аліментів) тощо.

Не можуть бути предметом застави й інші права, відчуження яких не допускається. Стаття 824 ЦК і положення Житлового кодексу [29] не передбачають, як правило, відчуження прав наймача за договором найму житла.

13. Не може бути предметом застави майно, що перебуває у власності фізичних осіб, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами. Перелік майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, є додатком до Закону «Про виконавче провадження» [129].

14. Заставлене майно зазвичай залишається у володінні заставодавця. Воно відпо­відно до закону або договору може бути передане заставодержателю (в такому випадку застава набуває правової форми закладу) або третій особі (ч. 6 ст. 576 ЦК; ст. 9 Закону «Про заставу»). Передання предмета застави заставодержателю може випливати із суті укладеного договору застави. Так, якщо в договорі застави зазначається, що він є до­говором закладу, а строк передання предмета застави заставодержателю не визначений, належить зробити висновок про те, що заставодавець зобов'язаний передати предмет застави заставодержателю відповідно до правила ч. 2 ст. 530 ЦК (у семиденний строк з дня пред'явлення заставодержателем вимоги). Якщо заставлене індивідуально визна­чене майно повинне знаходитися у володінні заставодержателя, останній вправі вима­гати передання йому предмета застави на виконання договору застави (зобов'язання)
на підставі ст. 620 ЦК. Пред'явлення при цьому віндикаційного позову (ст. 387 ЦК) було б некоректним, оскільки заставодавця в цьому випадку слід примусити до виконан­ня зобов'язання, що виникло на підставі договору застави. Порушення заставодавцем згодом (після передання предмета застави заставодержателю) права заставодержателя володіти річчю, що знаходиться в закладі, також повинне кваліфікуватися як порушення заставного зобов'язання, а тому і в такому випадку заставодержатель повинен захища­ти право володіння на підставі норм зобов'язального права. Водночас при порушенні третіми особами права заставодержателя володіти предметом застави заставодержатель повинен захищати своє право, посилаючись на ст. 387 ЦК.

Стаття 577. Нотаріальне посвідчення договору застави та реєстрація застави

1. Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, вста­новлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню.

2. Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та в по­рядку, встановлених законом.

3. Застава рухомого майна може бути зареєстрована на підставі заяви заставодержателя або заставодавця з внесенням запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна.

4. Моментом реєстрації застави є дата та час внесення відповідного запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна.

(Із змін, від 18.11.2003)

1. Договір застави відповідно до ч. 1 ст. 547 ЦК повинен бути укладений у письмовій формі, якщо законодавством не встановлена вимога про обов'язкове нотаріальне по­свідчення договору застави. Порушення вимоги закону про укладення договорів щодо встановлення забезпечення виконання зобов'язань у простій письмовій формі тягне їх недійсність (нікчемність). Це передбачено ч. 2 ст. 547 ЦК і (стосовно застави) ст. 14 Закону «Про заставу»  [64]. При укладенні договору застави в простій письмовій формі повинні дотримуватися правила ст. 638 ЦК. Спір, що виникає при укладенні договору застави в простій письмовій формі, може бути переданий на вирішення суду відповідно до загальних правил (ст. 649 ЦК; ст. 181 ГК [42]).

2. Договір застави нерухомого майна підлягає нотаріальному посвідченню. Про поняття нерухомого майна див. ч. 1 ст. 181 ЦК та коментар до цієї статті.

Нотаріальне посвідчення договорів застави нерухомого майна провадиться за місцем його знаходження (частина четверта ст. 55 Закону «Про нотаріат» [75]). Лише стосовно іпотечних договорів, що укладаються відповідно до Закону «Про іпотечне кредиту­вання, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» [199], допускається нотаріальне посвідчення як за місцезнаходженням нерухомості, що є предметом іпотеки, так і за місцезнаходженням іпотекодержателя чи іпотекодавця (частина четверта ст. 5 названого Закону).

3. Підпунктом 3 п. 7 Розділу IX «Прикінцеві та перехідні положення» Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] до ст. 13 Закону «Про заставу» внесені зміни, відповідно до яких не вимагається нотаріального посвідчення договорів застави транспортних засобів. Але слід враховувати, що в сфері дії Закону «Про іпотеку» [197] на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання поширюється правовий режим нерухомого майна (абзац другий ст. 1 цього Закону). Отже, договори застави перелічених об'єктів підлягають нотаріальному посвідченню відповідно до частини першої ст. 18 Закону «Про іпотеку». А щодо морських торго­вельних суден чинною є ст. 366 КТМ [34], що також передбачає нотаріальне засвід­чення договору про іпотеку судна.

4. Якщо договір застави підлягає нотаріальному посвідченню, воно здійснюється на підставі правовстановлюючих документів на предмет застави. Перелік правовстановлюючих документів, на підставі яких провадиться реєстрація прав власності на об'єкти нерухомого майна, наводиться в Додатку 1 до Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно [352]. Щодо інших об'єктів правовстановлюючими документами слід вважати документи, що підтверджують право­ мірність їх придбання, зокрема, — свідоцтва про право власності на морські судна (ст. 35 КТМ [34]), реєстраційні свідоцтва на повітряні судна (ст. 25 Повітряного кодексу [32]),
суднові свідоцтва (ст. 27 Статуту внутрішнього водного транспорту [403]).

5. Сторони договору застави можуть домовитися про нотаріальне посвідчення до­говору застави і в тому випадку, якщо законодавством воно не передбачене. Договір застави в такому випадку може бути відповідно до ст. 41 Закону «Про нотаріат» по­свідчений будь-яким нотаріусом незалежно від місця знаходження майна. Нотаріальне посвідчення договору застави, звичайно ж, означає, що законність договору переві­ряв юрист, що має відповідну кваліфікацію. Але президія Вищого арбітражного суду свого часу роз'яснила [396], що сам по собі факт нотаріального посвідчення договору застави не виключає можливості визнання його недійсним чи неукладеним, якщо для цього є матеріально-правові підстави. Це роз'яснення відображає практику, що скла­лася та зберігається. Щодо неукладеного договору див. п. З коментаря до ст. 215 ЦК і коментар до ст. 638 ЦК.

6. Договори застави, в тому числі і іпотечні договори, державній реєстрації не під­лягають. Державна реєстрація застави не є державною реєстрацією договору застави. Про державну реєстрацію іпотеки див. п. 26 коментаря до ст. 545 ЦК.

7. Реєстрація застав рухомого майна здійснюється в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна (далі — Державний реєстр) відповідно до ст. 46 Закону «Про забез­печення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Кабінет Міністрів відповідно до доручення, яке дане йому названим Законом, затвердив Порядок ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна [309].

8. Реєстрація застав рухомого майна не є обов'язковою. Але відсутність реєстрації означає, що застава є чинною лише у відносинах між заставодавцем та заставодержателем. Будь-яких прав на переважне задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна перед третіми особами-кредиторами заставодавця (боржника) заставодержатель незареєстрованої застави не отримує. Такі права він отримує тільки із факту реєстрації застави в Державному реєстрі (ст. 12 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»), якщо інше не встановлено цим Законом.

9. Цей Закон встановлює правила про пріоритет обтяжень, в тому числі застав. Пріоритет надається зареєстрованим обтяженням (заставам) над незареєстрованими. Пріоритет зареєстрованих обтяжень визначається у черговості їх реєстрації. Стосовно кожного із цих випадків в частині першій ст. 14 Закону «Про забезпечен­ня вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» зроблено застереження «якщо інше не встановлено цим Законом». Це слід тлумачити таким чином, що наступна застава шляхом реєстрації легалізується, хоч би вона суперечила ч. 1 ст. 588 ЦК: наступна зареєстрована застава, яка суперечить цьому положенню Цивільного кодексу, може бути визнана судом недійсною лише за умови, що була зареєстрована попередня за­става. Наступна зареєстрована застава має пріоритет над незареєстрованою попере­дньою заставою, хоч би наступна застава суперечила ч. 1 ст. 588 ЦК. Цей висновок ґрунтується на частині другій ст. 12 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Правила про пріоритет незареєстрованих застав не встановлені. Але такий прі­оритет випливає із ч. З ст. 588 ЦК, що встановлює переважне право попередніх заставодержателів перед наступними.

10.  Реєстрація обтяжень рухомого майна, в тому числі і застав, здійснюється на під­ставі заяви обтяжувача (заставодержателя), в якій повинні бути зазначені відомості про обтяжувача (заставодержателя) і боржника (заставодавця), підставу виникнення обтяження, його зміст, опис рухомого майна, що є предметом обтяження (застави), про заборону чи обмеження права боржника відчужувати предмет обтяження. Більш
детально вимоги до цих відомостей викладаються у частині першій ст. 43 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207].

11. Держателем Державного реєстру є Міністерство юстиції. До його функцій на­лежать: 1) організація ведення Державного реєстру; 2) прийняття заяв та внесення записів до Державного реєстру про виникнення, зміну, припинення обтяжень рухо­мого майна, а також про звернення стягнення на предмет обтяження; 3) забезпечення вільного доступу будь-яких осіб до внесених до Державного реєстру відомостей про обтяження цілодобово впродовж семи днів на тиждень; 4) надання витягів з Державного реєстру про наявність чи відсутність обтяжень рухомого майна; 5) стягнення плати за внесення записів до Державного реєстру та надання витягів із нього.

12. Держателю Державного реєстру надається право делегувати повноваження реє­страторів Державного реєстру тільки юридичним особам державної форми власності. Це виключає здійснення функцій реєстраторів приватними нотаріусами.

13. Записи до Державного реєстру вносяться держателем або реєстраторами Дер­жавного реєстру протягом робочого дня, в який подано заяву обтяжувача (заставодержателя). Моментом реєстрації обтяження (застави) є день, година та хвилина вне­сення відповідного запису до Державного реєстру, а моментом припинення реєстрації є день, година і хвилина реєстрації у Державному реєстрі відомостей про припинення обтяження (застави).

14. Записи в Державному реєстрі зберігаються протягом п'яти років з моменту їх внесення. Обтяжувач (заставодержатель) має право в будь-який час подати заяву про припинення обтяження або про продовження строку дії реєстрації, але не більше як на п'ятирічний строк.

На обтяжувача (заставодержателя) покладається обов'язок самостійно або на вимогу боржника (заставодавця) чи особи, права якої порушено записом про обтяження (за­ставу), протягом п'яти днів подати держателю або реєстратору заяву про припинення обтяження (застави). Порушення цього обов'язку тягне відповідальність обтяжувача (заставодержателя) у вигляді відшкодування збитків.

Стаття 578.   Застава майна, що є у спільній власності

1. Майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за зго­дою усіх співвласників.

1. Передання в заставу майна, що перебуває у спільній (сумісній або частковій) власності, можливе тільки за згодою всіх співвласників. Це правило ст. 578 ЦК і ст. 6 Закону «Про заставу» [64] є спеціальним. Воно поширюється на спільну часткову і су­місну власність і виключає застосування загального правила ст. 361 ЦК, відповідно до якого співвласник майна має право самостійно розпорядитися своєю часткою у спіль­ній частковій власності. Правило ст. 578 ЦК і ст. 6 Закону «Про заставу» виключає також застосування положень ст. 369 ЦК щодо порядку розпоряджання майном, що є об'єктом спільної сумісної власності. Лише правило абзацу третього ч. 2 ст. 369 ЦК про письмову форму і нотаріальне посвідчення згоди співвласників на вчинення право-чину щодо розпоряджання спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, слід застосовувати щодо форми згоди співвласників на здійснення правочину щодо застави спільного майна. Такий висновок погоджу­ється з частиною другою ст. 6 Закону «Про іпотеку» [197], яка допускає передання в іпотеку майна, що є у спільній власності, лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Якщо ж договір застави не підлягає нотаріальному посвідченню, згода співвласників на передання в заставу майна, що є об'єктом права спільної су­місної власності, повинна оформлятись письмово, крім випадків, коли відповідно до п. З ст. 208 ЦК вартість об'єкта права спільної власності не перевищує двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів фізичних осіб. Згода на укладення договору застави одним із співвласників або уповноваженою співвласниками особою може бути надана шляхом підписання договору застави всіма співвласниками (п. 3.1 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону «Про заставу» [396]). Це — найбільш доцільний спосіб оформлення згоди співвласників на передання спільного майна в заставу.

Стаття 579.   Заміна предмета застави

1. Предмет застави може бути замінений лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором або законом.

1. Заміна предмета застави може істотно зачіпати інтереси заставодержателя через різну вартість майна і неоднакову його ліквідність. Але навіть і поза зв'язком з цими обставинами заміна предмета застави допускається лише за згодою заставодержателя. Договором або законом може бути передбачено право заставодавця на заміну предмета застави без згоди заставодержателя.

2. Застава товарів в обороті або переробці за визначенням передбачає право заста­водавця на заміну предмета застави в межах, встановлених договором застави.

Стаття 580.   Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави

1. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави несе власник заставленого майна, якщо інше не встановлено договором або зако­ном.

2. У разі випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави заставодавець на вимогу заставодержателя зобов'язаний надати рівноцінний предмет або, якщо це можливо, відновити знищений або пошкоджений предмет застави.

1. Укладення договору застави не виключає дії ст. 323 ЦК, відповідно до якої ризик випадкової загибелі або випадкового пошкодження (псування) речі несе її власник, якщо інше не встановлене законом або договором. Під випадковим знищенням (пошкоджен­ням) в ст. 580 ЦК, ст. 8 Закону «Про заставу», як і в ст. 323 ЦК, розуміється знищення (пошкодження) речі внаслідок широкого спектра причин, що виключають вину сторін договору застави (внаслідок дії непереборної сили, інших випадкових обставин).

2. Але навіть у разі випадкового знищення або випадкового пошкодження (псування) предмета застави на заставодавця покладається обов'язок на вимогу заставодержателя надати в заставу рівноцінний предмет. Якщо це можливо, заставодержатель вправі ви­магати відновити знищений або пошкоджений предмет застави. Невиконання заставодав­цем зазначених обов'язків тягне виникнення на боці заставодержателя права вимагати дострокового виконання забезпеченого заставою зобов'язання (ч. 1 ст. 592 ЦК).

Стаття 581. Страхування предмета застави

1. Якщо предмет застави не підлягає обов'язковому страхуванню, він може бути застрахований за згодою сторін на погоджену суму.

У разі настання страхового випадку предметом застави стає право вимоги до страховика.

1. За загальним правилом, ст. 581 ЦК Страхування предмета застави здійснюється за згодою сторін договору застави на суму, яка цими сторонами погоджена. У разі настання страхового випадку предметом застави стає право вимоги до страховика. Заставодержателю буде нелегко здійснити своє право застави на вимогу до страхови­ка. Щоб уникнути труднощів, слід передбачати договором застави, що заставодавець зобов'язаний застрахувати предмет застави на користь заставодержателя. Якщо заста­водавець здійснить заміну предмета застави у зв'язку з його знищенням чи псуванням або виконає зобов'язання, забезпечене заставою, отримання заставодержателем стра­хового відшкодування втрачає підставу, а тому в таких випадках заставодержатель зобов'язаний повернути отримане страхове відшкодування.

2. Предмет іпотеки підлягає обов'язковому страхуванню (п. 35 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування» [180]; ст. 8 Закону «Про іпотеку» [197]).

Стаття 582.   Оцінка предмета застави

1. Оцінка предмета застави здійснюється у випадках, встановлених договором або законом.

2. Оцінка предмета застави здійснюється заставодавцем разом із заставодер­жателем відповідно до звичайних цін, що склалися на момент виникнення права застави, якщо інший порядок оцінки предмета застави не встановлений договором або законом.

1.  За загальним правилом, оцінка предмета застави може взагалі не проводити­ся. Це — справа сторін договору застави. В описі предмета застави, який (опис) є обов'язковим для договору застави (ч. 1 ст. 584 ЦК), доцільно зазначити вартість цього предмета, яка визначається за погодженням сторін. Але це не охоплюється поняттям оцінки, як воно розуміється в ст. 582 ЦК. У частині шостій ст. 5 Закону «Про іпоте­ку» йдеться про визначення вартості предмета іпотеки за згодою сторін або шляхом проведення оцінки відповідним суб'єктом оціночної діяльності. Але обов'язковість оцінки предмета застави може встановлюватися законом. Обов'язковість оцінки ви­пливає з частини другої ст. 10 Закону «Про заставу» [64] щодо договорів застави, в яких заставодержателями є ломбарди.

2. Обов'язковою є оцінка державного і комунального майна, що передається в заста­ву (частина третя ст. 7 Закону «Про оцінку майна, майнових прав та про професійну оціночну діяльність в Україні» [178]).

3. У тих випадках, коли договір застави укладається на забезпечення повернення кредитів, наданих українським позичальникам іноземними кредиторами під гарантію Уряду України, оцінка вартості майна повинна провадитися Фондом державного майна, а вартості майнових прав і цінних паперів — Міністерством фінансів (п. 2 постанови Кабінету Міністрів «Про додаткове забезпечення гарантій або інших зобов'язань Уряду
України, які надаються іноземним кредиторам щодо погашення кредитів в іноземній валюті, що залучаються українськими юридичними особами» [277]). Це правило було встановлено за часів, коли можливість встановлення обов-язкової оцінки предмета застави підзаконними актами не виключалась. Тому його слід визнати таким, що збе­регло чинність і після введення в дію нового Цивільного кодексу, який передбачає можливість встановлення обов'язкової оцінки предмета застави тільки законом або договором.

Стаття 583.   Сторони у договорі застави

1. Заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель).

2. Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.

3. Застава права на чужу річ здійснюється за згодою власника цієї речі, якщо для відчуження цього права відповідно до договору або закону потрібна згода власника.

1. Сторонами договору застави можуть бути громадяни, юридичні особи та держава (частина перша ст. 11 Закону «Про заставу»). Автономна Республіка Крим, терито­ріальні громади також можуть бути стороною договору застави. Відсутність вказів­ки в Законі «Про заставу» на можливість участі територіальних громад у договорі застави обумовлена виключно тим, що на момент прийняття Закону «Про заставу»
не існувало такого суб'єкта цивільного права, як територіальна громада. Водночас при встановленні переліку сторін договору застави в ст. 11 Закону «Про заставу» за­конодавець називає всіх суб'єктів цивільного права, що існували на той час. Сторони договору застави мають специфічне найменування — заставодержатель (кредитор) і заставодавець (боржник).

2. Більш широким (родовим) поняттям стосовно поняття заставодержателя як ви­дового є категорія обтяжувача, що вперше введена в нормативний оборот і широко використовується в Законі «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію об­тяжень» [207]. Всі положення цього Закону та інших нормативно-правових актів, що стосуються обтяжу вача у правовідносинах щодо забезпечувального обтяження,
поширюються і на заставодержателів рухомого майна, якщо інше не встановлено спе­ціальними правилами відповідного рівня.

3. За загальним правилом, суб'єкти цивільного права мають право укладати дого­вори застави і як заставодавці, і як заставодержателі. Юридичні особи вправі укла­дати договори застави майна, якщо це не суперечить їх спеціальній цивільній право­здатності. В окремих випадках у законодавстві передбачаються спеціальні правила, якими забороняється юридичним особам укладати договори про заставу свого майна.
Зокрема, така заборона встановлена для благодійних організацій (ст. 19 Закону «Про благодійництво та благодійні організації» [116]).

4. Заставодавцем у заставному зобов'язанні зазвичай є боржник, виконання обов'язків якого в основному зобов'язанні забезпечується заставою. Заставодавцем може бути і тре­тя особа, яка одержала найменування майнового поручителя. Цивільне законодавство
байдуже щодо того, якими мотивами керувалася третя особа при укладенні договору застави як заставодавець — майновий поручитель. Навіть визнання недійсним договору між боржником та майновим поручителем, на підставі якого майновий поручитель уклав договір застави, не є підставою для визнання договору застави недійсним, оскільки по­милка в мотивах правочину не є підставою для визнання його недійсним (ч. 1 ст. 229 ЦК). Якщо майнова порука надається суб'єктом підприємницької діяльності за плату, не повинні додержуватися вимоги Закону «Про фінансові послуги та державне регу­лювання ринків фінансових послуг» [177] до суб'єктів, що надають фінансові послуги,
оскільки майнова порука не є різновидом поруки. Верховний Суд України в постанові в одній із справ зазначив, що майнова порука не є комплексним інститутом, до якого входять норми про поруку і заставу. Отже, правила про поруку (цивільно-правові і публічно-правові) на майнову поруку не поширюються.

5. Майновий поручитель не є стороною в забезпечуваному заставою зобов'язанні, не є він і поручителем у розумінні ст, 553 — 559 ЦК, тому його зобов'язання перед заставодержателем не можуть перевищувати суму, виручену від реалізації заставле­ного майна (п. 4 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу» [396]). Будь-яких винятків щодо цього законодавство не встановлює. Але на підставі договору майновий поручитель може взяти на себе перед заставодержателем відповідальність і в більшому розмірі. У такому випадку до договору застави повинні бути включені умови про поруку (звичайну, а не майнову), хоча більш доцільним було б укладення окремого договору поруки.

6. Вживання терміну «майнова порука» не дає підстави для висновку про те, що до заставного зобов'язання за участі майнового поручителя слід застосовувати норми, що регулюють відносини поруки (зокрема, ст. 553 — 559 ЦК). Не слід також вважати, що укладення договору застави майновим поручителем можливе тільки після того, як він підписав договір поруки. Навпаки, укладення договору поруки, а потім договору застави, яким будуть забезпечуватися зобов'язання поручителя за договором поруки, може тягти для кредитора (заставодержателя) найнесприятливіші майнові наслідки. Справа в тому, що договором застави за участі майнового поручителя безпосередньо забезпечується основне зобов'язання. Основне зобов'язання може забезпечуватися одночасно і порукою, і майновою порукою (договором застави за участі майнового поручителя). Це створює для кредитора (заставодержателя) більш широкі можливос­ті для забезпечення його права (він може звернути стягнення на заставлене майно, а при недостатності заставленого майна для задоволення своєї вимоги заставодержатель може пред'явити до поручителя вимогу, що ґрунтується на договорі поруки). Однак можливий і такий варіант, при якому на забезпечення основного зобов'язання укладається договір поруки, а договір застави укладається в забезпечення виконання
зобов'язання поруки. Такий варіант містить у собі велику небезпеку для кредитора через обмежені строки дії поруки (ст. 559 ЦК). Як правило, кредитор повинен уникати таких варіантів, коли б третя особа укладала договір поруки на виконання основного зобов'язання, потім — договір застави, яким забезпечувалася б порука.

7. Заставодавцем, як правило, є власник майна. Предметом розгляду в арбітраж­ному суді була справа про визнання недійсним договору застави. За цим договором у заставу була передана сільськогосподарська техніка. Згадана техніка була отримана заставодавцем за договором лізингу, яким передбачено, що право власності до лізингоодержувача на предмет лізингу переходить після оплати його вартості та внесення
всіх інших лізингових платежів з моменту підписання акта переходу права власності. За відсутності доказів переходу права власності на сільськогосподарську техніку суд дійшов висновку про те, що заставодавець не є власником предмета застави, а тому договір застави був визнаний недійсним. Касаційний суд залишив у силі рішення суду першої інстанції (п. 5 Оглядового листа «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних із забезпеченням виконання зобов'язань» [398]).

У ст. 11 Закону «Про заставу» [64] підкреслюється, що заставодавцем може бути тільки власник, який має право відчужувати заставлене майно на підставах, перед­бачених законодавством. Випадки обмеження прав власників на відчуження майна непоодинокі. Вони встановлені, зокрема, ст. 11 Закону «Про заставу», ч. 8 ст. 27 За­кону «Про приватизацію державного майна» [110]. Обмеження на відчуження майна, які випливають із правила про те, що набуття права власності на певні види майна провадиться з додержанням спеціального порядку, не може перешкоджати укладенню договору застави цього майна.

8.  Заставодавцем може бути особа, якій власник передав майно і право застави на нього. При укладенні договору застави на підставі довіреності представник діє від імені довірителя. Отже, стороною договору застави (заставодавцем) є в такому випадку не представник, що діє на підставі довіреності, а довіритель, від імені якого діє представник. При переданні власником права застави іншій особі, ця остання набуває права від власного імені укладати договір застави майна, переданого їй влас­ником у володіння.

9.  Заставодавцями можуть бути юридичні особи, в тому числі приватні підприєм­ства, підприємства, засновані на колективній власності, інші юридичні особи, в тому числі неприбуткові (за встановленими винятками).

Державні комерційні підприємства вправі передавати в заставу тільки те майно, яке не належить до основних фондів. Решту майна такі підприємства вправі передавати в заставу лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого ці підпри­ємства входять (ч. 2 ст. 75 ГК [42]). У силу ч. 9 ст. 78 ЦК це правило поширюється на комунальні комерційні підприємства.

Казенні підприємства (навіть за наявності згоди відповідного державного органу) не мають права передавати в іпотеку будь-яке майно, що належить їм на праві опера­тивного управління. Це правило в силу ч. 9 ст. 78 ГК поширюється і на комунальні некомерційні підприємства. Воно поширюється і на бюджетні установи, оскільки у за­ставу (іпотеку) може передаватись тільки майно, що належить заставодавцю на праві власності або господарського відання.

Не виключається передання в заставу нерухомого і рухомого майна, що належить зазначеним вище юридичним особам на праві оперативного управління, безпосередньо власником — державою, Автономною Республікою Крим, територіальними громада­ми, якщо закон і установчі документи відповідної юридичної особи не виключають вилучення майна у юридичної особи.

10. Правочини застави майна юридичних осіб вчиняють їх органи (ст. 92 ЦК). Як правило, закон не перешкоджає тому, щоб право так званих органів управління підприємств та інших юридичних осіб (органів юридичних осіб) на укладення до­говорів застави обмежувалося їх статутами. Мається на увазі, що право ухвалення рішення про укладення таких договорів (і навіть їх підписання) статутом може бути залишене за засновником (власником) приватного підприємства, зборами засновни­ків (учасників, акціонерів, членів) підприємства або іншої юридичної особи, що є корпоративним утворенням, та відповідними посадовими особами. Але обмеження статутами юридичних осіб, повноваження їх органів укладати договори застави має бути внесене до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — під­приємців (ч. 2 ст. 17 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]).

11. Відкриті акціонерні товариства, створені в процесі корпоратизації, відповідно до законодавства не повинні визнаватися такими, що діють на підставі державної або кому­нальної власності. Однак законодавець не позбавлений права встановлювати особливості здійснення їх дієздатності при укладенні договорів застави майна, що належить їм на праві власності. З урахуванням цього в частині четвертій ст. 11 Закону «Про заставу» перед­бачено, що такі відкриті акціонерні товариства, якщо всі їх акції перебувають у державній чи комунальній власності, здійснюють заставу майна за погодженням із засновником цього товариства. З моменту ухвалення рішення про приватизацію відкритого акціонерного
товариства, створеного в процесі приватизації, і до перших зборів акціонерів застава їх майна здійснюється з дозволу відповідного органу приватизації.

Стаття 584.   Зміст договору застави

1. У договорі застави визначаються суть, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, подається опис предмета застави, а також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору.

2. Опис предмета застави у договорі застави може бути поданий у загальній формі (вказівка на вид заставленого майна тощо).

1. Договір застави, як і будь-який цивільно-правовий договір, вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов (ст. 638 ЦК). Істотними для договору застави належить вважати ті умови, що зазначені в ст. 584 ЦК і ст. 12 Закону «Про заставу» [64]. Правила цих статей у частині істотних умов договору за­стави не поширюються на договори іпотеки та морської іпотеки, оскільки щодо таких
договорів встановлені спеціальні правила (ст. 18 Закону «Про іпотеку» [197]; ст. 365 КТМ [34]).

2. Зазначення на суть забезпечуваної заставою вимоги — це перша з істотних умов договору застави. Суть забезпечуваної заставою вимоги повинна бути описана в до­говорі таким чином, щоб ця вимога могла бути належно ідентифікована. На заставодержателя, що пред'являє в суді вимогу про звернення стягнення на заставлене майно, покладається обов'язок довести, що юридичний факт, який дає йому право вимагати виконання забезпеченого заставою зобов'язання, настав, що боржник порушив саме те зобов'язання, яке забезпечене заставою. Якщо забезпечене заставою зобов'язання на момент укладення договору застави існує, слід указати в договорі на це зобов'язання та його підставу. Якщо підставою забезпечуваного заставою зобов'язання є договір, доцільно вказати його номер і дату укладення. Але це лише рекомендації авторів щодо того, як відобразити суть зобов'язання, забезпечуваного заставою, у договорі. Зокрема, суть забезпечуваного зобов'язання в договорі застави не обов'язково пови­нна виражатися вказівкою на підставу зобов'язання і на відомості про цю підставу.
Але наявність такої вказівки може мати вирішальне значення у випадку виникнення спору про те, яке саме зобов'язання забезпечене заставою. Складніше описати в до­говорі застави суть такого забезпечуваного заставою зобов'язання, яке виникне лише після укладення договору застави. Оскільки заставою може забезпечуватися вимога, яка може виникнути в майбутньому, у договорі не обов'язково слід вказувати на дату договору, на підставі якого виникло забезпечуване заставою зобов'язання. Не слід залишати в тексті договору застави на момент його підписання будь-які прогалини, що будуть заповнені після підписання того договору, на підставі якого виникне за­безпечуване заставою зобов'язання. Все-таки закон вимагає не повної індивідуалізації забезпечуваної заставою вимоги, а лише вказівки на її суть.

Але суть таких вимог повинна бути виражена, зокрема, зазначенням на те, що за­ставою забезпечується виконання основного зобов'язання (наприклад, щодо повернення суми кредиту та сплати відсотків за користування ним), обов'язку сплатити пеню, відшкодувати збитки та ін. Не може бути задоволена за рахунок заставленого майна вимога, яка не застережена в договорі застави як така, що забезпечується заставою. Навіть зазначення в ч. 2 ст. 589 ЦК на те, що за рахунок предмета застави заставодер-жатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, включаючи проценти, неустойку, відшкодування збитків і витрат, ще не означає, що всі ці вимоги будуть задоволені за рахунок заставленого майна. Усе залежить від того, як суть забезпеченого заставою зобов'язання визначена договором. Не буде суперечити закону встановлення договором застави умови про те, що за рахунок заставленого майна задовольняються всі вимоги заставодержателя до боржника, що випливають із певного договору.

3.   Істотною умовою договору застави є розмір забезпеченої заставою вимоги (ч. 1 ст. 584 ЦК; частина перша ст. 12 Закону «Про заставу»). Посилаючись на це положення Закону «Про заставу», заставодержатель пред'явив позов про визнання договору застави неукладеним, оскільки в ньому не містилися вказівки на розмір про­центів за користування кредитом, сплата яких забезпечується заставою. Ця вимога була задоволена. Але Вищий господарський суд прийняті у справі рішення і постанову скасував, визнавши, що договір застави містить всі істотні умови, оскільки в дого­ворі застави міститься посилання на кредитний договір, у якому визначений розмір процентів за користування кредитом, сплата яких забезпечується заставою (Вісник господарського судочинства, 2002, № 2, с. 166 — 168). Отже, Вищий господарський суд не вважає за необхідне визначення забезпечуваної заставою вимоги вказівкою на грошову суму, а допускає таке встановлення цього розміру, що дозволяє обчислити цей розмір на підставі фактичних обставин. У випадках, коли предметом застави є рухоме майно, слід враховувати положення частини першої ст. 22 Закону «Про забез­печення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207], відповідно до якої обтяжувач і боржник повинні досягти згоди про максимальний розмір вимоги, яка забезпечується обтяженням. Збільшення максимального розміру забезпеченої обтяженням вимоги під­лягає реєстрації і має пріоритет (у частині збільшення) з моменту реєстрації.

4. Строк виконання забезпеченого заставою зобов'язання також визнається істотною умовою договору. Це необхідно враховувати, оскільки загальні правила ч. 2 ст. 530 ЦК допускають існування зобов'язань, строк виконання яких не визначений. Із ч. 4 ст. 559 ЦК також випливає можливість забезпечення порукою зобов'язання, строк якого не визначений або визначений моментом вимоги. Однак заставою не може бути забез­печене зобов'язання, строк виконання якого не визначений, оскільки строк виконання забезпечуваного заставою зобов'язання є істотною умовою договору застави. Разом з тим при розгляді конкретної справи Вищий господарський суд дійшов висновку про те, що умова про строк виконання забезпеченого заставою зобов'язання в договорі застави може бути визначена шляхом відсилання до договору, на підставі якого ви­никло забезпечене заставою зобов'язання (Вісник господарського судочинства, 2002, № 2, с. 166 - 168).

5. Щодо опису предмета застави в ч. 2 ст. 584 ЦК формулюється застереження про те, що він може бути поданий у загальній формі, тобто шляхом зазначення на вид заставленого майна. Але пізніше прийнятий Закон «Про забезпечення вимог кредито­рів та реєстрацію обтяжень» вимагає (ст. 7), щоб опис предмета обтяження, в тому числі і застави, дозволяв ідентифікувати рухоме майно як предмет обтяження. Опис
окремого об'єкта повинен надаватись за індивідуальними ознаками. Якщо об'єктом обтяження (застави) є сукупність об'єктів рухомого майна, опис може надаватись за родовими ознаками (ст. 7 названого Закону). Відсутність опису предмета обтяження, неможливість ідентифікувати предмет обтяження за допомогою існуючого опису тягне недійсність (нікчемність) обтяження (застави) відповідно до частини першої ст. 7 на­званого Закону.

Стаття 585.   Момент виникнення права застави

1. Право застави виникає з моменту укладення договору застави, а у випадках, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, — з моменту його нотаріального посвідчення.

2. Якщо предмет застави відповідно до договору або закону повинен перебувати у володінні заставо держателя, право застави виникає в момент передання йому пред­мета застави. Якщо таке передання було здійснене до укладення договору застави, право застави виникає з моменту його укладення.

1. Текст ст. 585 ЦК є недостатньо чітким унаслідок того, що в Цивільному кодексі не диференціюються в комплексі заставних правовідносин зобов'язальні та речові елементи. Це призвело до того, що положення цієї статті увійшли в суперечність з пізніше прийнятими законами, якими визнана необхідність такої диференціації. Досить складно на підставі статті, що коментується, витлумачити навіть зміст поняття права застави. Автори дійшли висновку про те, що під правом застави тут (а також у ст. 16 Закону «Про заставу» [64]) розуміється весь комплекс прав заставодержате ля — як права, що входять до змісту зобов'язання між заставодавцем і заставодержате лем, яке (зобов'язання) виникає на підставі договору застави, так і речові права, підставою чи, принаймні, передумовою яких є договір застави.

2. З урахуванням викладеного в попередньому пункті коментаря ч. 1 ст. 585 ЦК слід тлумачити як таку, що встановлює найбільш загальне правило. Це правило за­стосовується лише в тій частині, в якій воно не суперечить спеціальним положенням законів «Про іпотеку» [197] та «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]. Зокрема, воно застосовується щодо застави нерухомого майна, що
передається у володіння (у відповідних випадках — і у користування) заставодержателю. Необхідно враховувати, що ч. 1 ст. 585 ЦК не конкретизує і повторює загальне положення ч. 1 ст. 638 і ст. 640 ЦК про момент укладення договору та набрання ним чинності, а встановлює момент виникнення як зобов'язальних, так і речових право­відносин з приводу застави.

3. Частина 2 ст. 585 ЦК також формулює загальне правило, яке застосовується в частині, що не суперечить законам «Про іпотеку» та «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», зокрема, стосовно застави, на яку не поши­рюються ці закони (див. попередній пункт коментаря). Так, якщо договір застави передбачає передання нерухомого майна у володіння заставодержате ля, а фактично
таке передання не відбулося, заставодержатель не отримує права звернути стягнен­ня на нерухоме майно, що є предметом договору, хоч би і настав юридичний факт, що дає заставодержателю право звернути стягнення (ч. 2 ст. 590 ЦК). У таких ви­падках заставодержатель на підставі укладеного договору застави вправі вимагати передання йому нерухомого майна у володіння. Тільки після фактичного отримання
цього майна у володіння заставодавець може відповідно до ч. 2 ст. 590 ЦК звернути стягнення на нерухоме майно, що є предметом застави, бо до цього право застави не виникає.

4. Відповідно до частини першої ст. З Закону «Про іпотеку» договір визнається підставою іпотеки в самому широкому розумінні поняття підстави. З моменту укла­дення (нотаріального посвідчення) іпотечного договору виникають лише взаємні права і обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя. До складу цих прав входить і право заставодержателя за наявності встановлених законом умов (ч. 2 ст. 590 ЦК) звернути
стягнення на предмет іпотеки. Це право не виходить за межі зобов'язання між іпотекодавцем та іпотекодержате лем. Не виключається навіть конкуренція між двома чи більше іпотекодержателями, іпотеки яких не зареєстровані у встановленому порядку, за наявності якої (конкуренції) питання про переважне право звернення стягнення на предмет іпотеки має вирішуватись на підставі частини першої ст. 13 Закону «Про іпотеку», відповідно до якої попередня іпотека має вищий пріоритет перед наступною (це можливо, якщо передання нерухомого майна в наступну іпотеку було здійснено за згодою попереднього іпотекодержателя).

5. Частина перша ст. 4 Закону «Про іпотеку» передбачає, що іпотека підлягає дер­жавній реєстрації. Проте відсутність державної реєстрації ніякою мірою не впливає ні на дійсність договору застави, що належне укладений, ні на права іпотекодержателя у правовідносинах з іпотекодавцем, у тому числі і на право звернути стягнення на за­ставлене майно. Державна реєстрація іпотеки має тільки речово-правове значення: за датою державної реєстрації визначається пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно неза-реєстрованих або зареєстрованих пізніше прав чи вимог інших осіб щодо предмета іпотеки.

6. Відповідно до частини першої ст. 12 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» взаємні права і обов'язки між заставодавцем та заставодержателем рухомого майна виникають з моменту набрання чинності договором застави (згідно з ч. 2 ст. 631 ЦК договір набирає чинності з моменту його укладення). До таких прав заставодержателя, зокрема, належать права вимагати передання предме­та застави, якщо це передбачено договором або законом, право звернення стягнення на заставлене майно.

7. Реєстрація застави рухомого майна в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна тягне не лише речово-правові наслідки (за датою реєстрацію визначається пріоритет даної застави перед іншими обтяженнями предмета застави). Вона впливає на дійсність наступних обтяжень (ст. 10 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»).

8. У випадках, коли рухоме майно, що є предметом застави, відповідно до договору застави підлягає переданню заставодержателю, правовідносини між заставодавцем і заставодержателем розвиваються у такий спосіб: 1) заставне зобов'язання між сто­ронами виникає з моменту укладення договору, що є і моментом набрання чинності договором (ч. 2 ст. 631 ЦК); 2) настання встановленого договором застави строку передання предмета застави заставодержателю перетворює відповідне суб'єктивне право заставодержате ля у право вимоги; 3) до передання предмета застави заста­водержателю реєстрація застави є неможливою, оскільки не виникає право застави (ч. 2 ст. 585 ЦК), тобто немає того явища, яке підлягає реєстрації (немає застави, обтяження); 4) передання предмета застави (рухомого майна) заставодержателю
закінчує накопичення на боці заставодержателя всього комплексу заставних прав перед заставодавцем і відкриває можливість реєстрації застави; 5) реєстрація за­стави породжує пріоритет заставного права заставодержателя перед правом інших осіб на заставлене рухоме майно.

9. Значення моменту виникнення права застави є обмеженим. Виникнення права застави не впливає на дійсність вже укладеного договору застави. Тому при відмові заставодавця передати заставодержателю майно, що є предметом застави, якщо від­повідно до договору застави воно повинне знаходитися у володінні заставодержателя, останній вправі вимагати передання йому цього майна (виконання зобов'язання в на­турі). Така вимога підлягає задоволенню з застосуванням ч. 1 ст. 620 ЦК.

Не сповна відповідає ст. 585 ЦК і ст. 16 Закону «Про заставу» твердження, від­повідно до якого при забезпеченні заставою зобов'язання щодо надання банківсько­го кредиту право застави виникає після укладення договору застави і фактичного одержання боржником суми кредиту (п. 8 роз'яснення Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язанихлз застосуванням Закону України «Про заставу» [396]). Навіть твердження про те, що право застави виникає з моменту укладення кредитного договору (якщо він укладається після укладення договору застави), викликає заперечення. Що стосується твердження про те, що за­става виникає після фактичного одержання суми кредиту, то це прямо зачіпає інте­реси кредитодавця, а при відкритті кредитної лінії на основі кредитного договору, підписаного після укладення договору застави в забезпечення повернення кредиту, змушує зробити висновок про те, що застава то виникає (при одержанні чергової суми кредиту), то припиняється (при поверненні грошової суми, одержаної в кредит), що не відповідало б змісту закону.

Стаття 586.   Користування та розпоряджання предметом застави

1. Заставодавець має право користуватися предметом застави відповідно до його призначення, у тому числі здобувати з нього плоди та доходи, якщо інше не вста­новлено договором і якщо це випливає із суті застави.

2. Заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в ко­ристування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою за­ставодержате ля, якщо інше не встановлено договором.

3. Заставодавець має право заповідати заставлене майно. Правочин, яким обме­жується право заставодавця заповідати заставлене майно, є нікчемним.

4. Заставо держатель має право користуватися переданим йому предметом застави лише у випадках, встановлених договором. За договором на заставо держателя може бути покладений обов'язок здобувати з предмета застави плоди та доходи.

1. За загальним правилом, заставодавець має право користуватися предметом за­стави, в тому числі здобувати з нього плоди та доходи. Цього права він може бути позбавлений лише договором. Із суті застави також може випливати неможливість для заставодавця використовувати предмет застави.

2. Стосовно розпоряджання предметом застави на цей час створилось певне нагро­мадження законодавчих положень.

Чинна редакція ст. 17 Закону «Про заставу» [64] надає заставодавцеві право роз­поряджання предметом застави, якщо воно не обмежене законом або договором. Лише відчуження заставодавцем заставленого майна потребує згоди заставо держателя.

Частина 2 ст. 586 пізніше прийнятого Цивільного кодексу допускає будь-яке роз­поряджання предметом застави з боку заставодавця лише за умови наявності згоди заставодержателя. Інше може бути встановлене лише договором. Це правило і під­лягає переважному застосуванню перед ст. 17 Закону «Про заставу». Слід зробити висновок про те, що ч. 2 ст. 586 ЦК підлягає переважному застосуванню і перед ст. 9 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]. Від­повідно до п.2 розділу IX цього Закону законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Це є підставою для переважного застосування положень названого Закону перед правилами Цивільного кодексу. Але частина перша ст. 9 згаданого Закону, що, за загальним правилом, дає боржникові право відчужувати предмет обтяження, передбачає встановлення іншого не тільки договором, а і зако­ном. Таким законом і є ч. 2 ст. 586 ЦК, яка забороняє заставодавцеві в будь-який спосіб розпоряджатися предметом застави без згоди заставодержате ля, якщо інше не передбачене договором.

3.  Порушення заставодавцем викладених вище меж розпоряджання заставленим май­ном, за загальним правилом, є підставою для визнання судом недійсними відповідних правочинів (ч. З ст. 215; ч. 1 ст. 203 ЦК). Такі ж наслідки тягне вчинення правочинів з приводу заставленого майна заставодержате лем або третьою особою, у володінні якої знаходиться предмет застави. Але стосовно відчуження заставодавцем рухомого майна викладене є правильним лише за умови, що застава зареєстрована в Державному реє­стрі обтяжень рухомого майна. Якщо ж застава не зареєстрована, особа, що придбала майно, яке є предметом застави, вважається його добросовісним набувачем. При цьому
вона набуває права власності на рухоме майно без обтяження. За обтяжувачем (за­ставодержателем), права якого порушені діями боржника щодо відчуження предмета обтяження (застави), визнається лише право на відшкодування збитків (ст. 10 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»).

4. Частина 3 ст. 586 ЦК визнає за заставодавцем виключне право заповідати застав­лене майно. Умови договору застави або спеціальний правочин, якими обмежується це право заставодавця, є нікчемними.

5. Заставо держатель отримує фактичну можливість користування предметом застави, якщо цей предмет переданий йому у володіння. Але право користування предметом застави заставодержатель має лише за умови, якщо це встановлено договором.

6. Допускаючи покладення договором застави на заставодержателя обов'язку здо­бувати з предмета застави, який переданий йому у володіння, плоди і доходи, за­конодавець прагнув підштовхнути сторони договору застави до встановлення більш доцільного змісту правовідносин щодо застави. Але право сторін включити до договору застави таку умову випливає уже із ч. 2 ст. 6 ЦК, відповідно до якої сторони вправі врегулювати свої відносини, якщо вони не врегульовані актами цивільного законодав­ства. Отже, встановлення дозволу, що розглядається, є рудиментом соціалістичного дозвільного методу регулювання цивільних відносин.

Стаття 587.   Обов'язки володільця предмета застави

1. Особа, яка володіє предметом застави, зобов'язана, якщо інше не встановлено договором:

1) вживати заходів, необхідних для збереження предмета застави;

2) утримувати предмет застави належним чином;

3) негайно повідомляти другу сторону договору застави про виникнення загрози знищення або пошкодження предмета застави.

2. Заставодавець, який володіє предметом застави, у разі втрати, псування, по­шкодження або знищення заставленого майна з його вини зобов'язаний замінити або відновити це майно, якщо інше не встановлено договором.

3. Заставодержатель, який володіє предметом застави, у разі втрати, псування, пошкодження або знищення заставленого майна з його вини зобов'язаний відшко­дувати заставодавцю завдані збитки.

1. Своєрідність зобов'язання між заставодавцем та заставодержателем, що виникає на підставі договору застави, полягає у обмеженому колі способів захисту прав заста­водержателя. Зокрема, використання заставодержателем права на розірвання договору застави (припинення правовідносин) має своїм наслідком лише позбавлення забез­печення того зобов'язання, яке забезпечувалось заставою, що суперечить інтересам заставодавця. Стягнення збитків зазвичай також не захищає права заставодержателя, оскільки порушення зобов'язання, що ґрунтується на договорі застави, як правило, збитків не спричиняє. Воно тільки веде до неможливості звернення стягнення на за­ставлене майно, тобто збитки, які виникають у зв'язку з неможливістю здійснити звернення стягнення на заставлене майно, є малоймовірними. Якщо ж вони виникають, то їх неможливо стягнути, оскільки збитки в таких випадках,не можуть бути стягнені в результаті неплатоспроможності боржника (заставодавця). Лише при майновій по­руці захист права заставодержателя на стягнення збитків, спричинених невиконанням заставодавцем зобов'язання, що ґрунтується на заставі, набуває реального значення. У зв'язку з цим забезпечення прав заставодержателя здійснюється переважно шляхом пред'явлення вимоги про дострокове виконання зобов'язання, яке забезпечується за­ставою, та звернення стягнення на заставлене майно відповідно до ст. 592 ЦК.

2. Оскільки заставодержатель, який володіє предметом застави, несе обов'язки, встановлені ч.  1 ст. 587 ЦК, ч. З цієї ж статті покладає на нього відповідальність за втрату, псування, пошкодження або знищення предмета застави. Ця відповідальність полягає у відшкодуванні збитків. До складу збитків при цьому включаються вартість втраченого, знищеного або зіпсованого майна або та грошова сума, на яку зменшилась вартість пошкодженого майна, а також інші збитки відповідно до ст. 22 ЦК і ст. 225 ГК [42]. Наступає ця відповідальність за наявності вини заставодержа-теля. Проте договором застави відповідно до ч. 1 ст. 580 ЦК на заставодержателя, якому предмет застави передано у володіння, може бути покладено ризик випадкового знищення (псування, пошкодження, втрати) заставленого майна. Не буде суперечити закону встановлення неустойки за незбереження заставодержателем предмета застави та визначення її виду (штрафна, залікова, виключна, альтернативна).

3. Частина 2 ст. 587 ЦК покладає на заставодавця, який володіє предметом застави, обов'язок замінити або відновити заставлене майно, якщо воно втрачене, зіпсоване, пошкоджене або знищене з вини заставодавця. Це правило не виключає виникнення у заставодавця такого ж обов'язку у разі випадкового знищення або випадкового по­шкодження предмета застави, як це передбачено ч. 2 ст. 580 ЦК. Втрата предмета застави тягне припинення права застави (п. 2 ч. 1 ст. 593 ЦК; ст. 28 Закону «Про заставу» [64]). Але зобов'язальні правовідносини між заставодавцем і заставодержа­телем, у межах яких заставодавець вправі вимагати заміни предмета застави, збері­гаються. Слід також звернути увагу, що законодавець чітко не розмежовує і навіть ототожнює поняття втрати (ч. З ст. 587 ЦК), знищення (ч. 2 ст. 580 ЦК) та загибелі (абзац третій ст. 28 Закону «Про заставу») предмета застави.

Стаття 588.   Наступна застава

1. Наступна застава майна, що вже заставлене, допускається, якщо інше не вста­новлено попереднім договором застави або законом.

2. Наступна застава майна не припиняє право застави попереднього заставодержателя.

3. Перший заставо держатель має переважне право перед наступними заставо­держателями на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна. Вимоги наступних заставодержателів задовольняються в порядку черговості виникнення
права застави, крім випадку, передбаченого частиною четвертою цієї статті.

4. Якщо предметом застави є рухоме майно, заставо держатель зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із заставленого майна перед заставодержателями незареєстрованих застав та застав, які зареєстровані пізніше.

5. Заставодавець незареєстрованої застави зобов'язаний надати кожному із за­ставодержателів інформацію про всі попередні застави майна в обсязі, встановле­ному статтею S84 цього Кодексу. Заставодавець зобов'язаний відшкодувати збитки,
що виникли у будь-кого із заставодержателів внаслідок невиконання ним цього обов'язку.

(Із змін, від 18.11.2003)

1. Частина 1 ст. 588 ЦК формулює загальне правило, відповідно до якого допуска­ється наступна застава майна, яке було передане в заставу раніше. Обмеження щодо цього можуть встановлюватися тільки законом і раніше укладеними договорами застави. Таке ж правило встановлене частиною першою ст. 18 Закону «Про заставу». Положен­ня ст. 10 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207], що підлягає переважному застосуванню перед ч. 1 ст. 588 ЦК і частиною першою ст. 18 Закону «Про заставу», встановлює наступне. Якщо в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна немає відомостей про обтяження відповідного рухомого майна, на­ступне передання в заставу рухомого майна всупереч попередньому договору застави або закону визнається чинним. Лише за наявності в Державному реєстрі запису про реєстрацію застави договір про встановлення наступної застави, що укладений всупереч попередньому договору застави або закону, має бути визнаний недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК.

Наступна іпотека допускається лише за згодою попередніх іпотекодержателів, якщо інше не встановлено попереднім іпотечним договором (частина перша ст. 13 Закону «Про іпотеку» [197]). За відсутності згоди попереднього іпотекодержателя на пере-дання предмета іпотеки в наступну іпотеку наступний іпотечний договір є недійсним (нікчемним), хоча б попередня іпотека і не була зареєстрована (частина друга ст. 12 Закону «Про іпотеку»).

2.  Наступні договори застави одного й того ж майна, якщо вони не визнаються законом або визнаються відповідно до закону недійсними, не впливають на заставні правовідносини, що виникли раніше. За загальним правилом, права попередніх заставодержателів на задоволення їх вимог за рахунок заставленого майна задоволь­няються переважно перед вимогами наступних заставодержателів, якщо попередня
застава набула чинності щодо третіх осіб. Набуття заставою чинності стосовно третіх осіб прямо пов'язується з реєстрацією застави рухомого майна (частина друга ст. 12 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»). Щодо іпотеки такого чіткого правила немає. Але ж з моменту нотаріального посвідчення іпотечного договору виникають лише взаємні обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя (части­на друга ст. З Закону «Про іпотеку»). Заставодержатель за зареєстрованою іпотекою набуває переважного права на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки перед заставодержателями незареєстрованих іпотек. Пріоритет іпотек визначається за моментом їх державної реєстрації.

3. Частина 4 ст. 588 ЦК підлягає застосуванню з урахуванням Закону «Про забезпе­чення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Відповідно до частини першої ст. 44 цього Закону моментом реєстрації обтяжень (в тому числі і застав) є день, година і хвилина внесення відповідного запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна. Відповідно до цього моменту і буде визначатись пріоритет попередньої за­стави перед наступною. Закон «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [215] також передбачає визначення дати державної реєстрації речового права або його обмеження (але водночас передбачає фіксацію дати та часу
(години та хвилини) надходження заяви про реєстрацію).

4. Частина 5 ст. 588 ЦК покладає на заставодавця обов'язок надавати заставодержателям інформацію про попередні застави та визначає зміст цієї інформації: вона має надаватись в обсязі істотних умов договору застави (ст. 584 ЦК). Відповідно до ст. 18 Закону «Про заставу» заставодавець зобов'язаний повідомляти про попередні застави кожного із наступних заставодержателів. Невиконання заставодавцем цього обов'язку і навіть пряме підтвердження ним, усупереч правді, у тексті договору застави тієї обставини, що майно, яке заставляється, раніше не було заставлене, не може бути підставою для визнання договору застави недійсним. Законодавець не міг допустити визнання в такому випадку договору застави недійсним, оскільки це було б в інтересах тієї сторони (заставодавця), яка прямо чи побічно прагнула ввести в оману другу сторону. Тому встановлене спеціальне правило про те, що невиконання заставодавцем обов'язку повідомити заставодержателя про попередні застави цього ж майна тягне обов'язок заставодавця відшкодувати збитки, що виникли на стороні заставодержа­телів за наступними договорами застави внаслідок невиконання заставодавцем цього обов'язку. Це — більш сувора санкція, ніж та, яка встановлена ст. 215 ЦК. Крім того, вона виключає визнання договору застави недійсним.

Стаття 589. Правові наслідки невиконання зобов'язання, забезпеченого заста­вою

1. У разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

2. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в пов­ному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, вклю­чаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням
зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено догово­ром.

1. Частина 1 ст. 589 ЦК значно більш вдало, ніж частина перша ст. 20 Закону «Про заставу» [64], визначає момент, в який у заставо дер жате ля виникає право звернен­ня стягнення на заставне майно. Таким моментом є момент, коли настав юридичний факт — невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою. Слід враховувати, що при визначенні порушення зобов'язання в ст. 610 ЦК зазначається на невиконання зобов'язання і неналежне його виконання (з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання). Але ж підставою звернення стягнення на заставлене майно називається тільки невиконання зобов'язання. У визначенні застави у ст. 572 ЦК також вказується
на переважне право заставодержателя отримати задоволення за рахунок заставленого майна «у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання». Стосовно ін­ших видів забезпечення в ч. 1 ст. 549 (щодо неустойки), ч. 1 ст. 553 (щодо поруки),ч. 1 ст. 563 ЦК (щодо гарантії), ч. 1 ст. 571 ЦК (щодо завдатку) зазначається на за­стосування відповідних заходів забезпечення виконання зобов'язань у разі порушен­ня зобов'язання, що повністю погоджується з визначенням порушення зобов'язання у ст. 610 ЦК.

У зв'язку з цим при тлумаченні ч. 1 ст. 589 ЦК належить враховувати наступне. Заставою зрештою забезпечуються тільки грошові вимоги. Якщо така вимога забезпе­чена заставою, то несплата грошової суми у встановлений строк і є тим невиконанням зобов'язання, яке є підставою для звернення стягнення на заставлене майно. Інша справа, що склалася судова практика, яка допускає звернення стягнення з метою за­безпечення виконання і тих обов'язків, термін виконання яких не настав, оскільки такий строк взагалі не було встановлено (це стосується неустойки, збитків, строки чи терміни оплати або відшкодування яких зазвичай не встановлюються, а також деяких інших платежів, що мають бути здійснені на користь заставодержателя). Стаття 20 Закону «Про заставу» враховує викладені обставини і пов'язує момент виникнення права звернення на заставлене майно з терміном виконання зобов'язання. Але при цьому була допущена помилка. Було встановлено, що право звернення стягнення на за­ставлене майно виникає в момент «настання терміну виконання зобов'язання». Час­тина 2 ст. 590 ЦК виправляє цю помилку і встановлює, що заставодержатель набуває права звернення стягнення на заставлене майно, коли зобов'язання не буде виконане у встановлений строк (термін). Це правило пізніше прийнятого закону (Цивільного кодексу) і підлягає переважному застосуванню перед частиною першою ст. 20 Закону «Про заставу».

2.   Право заставодержателя на переважне задоволення за рахунок заставленого майна в повному обсязі усіх своїх вимог стосується лише вимог, забезпечених за­ставою. Зовсім неправильним було б стверджувати, що відповідно до ст. 19 Закону «Про заставу» заставою можуть забезпечуватися будь-які вимоги заставодержателя, у тому числі і ті, що виходять за межі вимог, зазначених в договорі застави. У ст. 19 Закону «Про заставу» і ч. 2 ст. 589 ЦК перелічені всі можливі вимоги, що можуть випливати із забезпечуваного заставою зобов'язання або із правовідносин, які ви­никають при здійсненні заставодержателем права застави. Але щодо співвідношення цього переліку з договором виникає питання, пов'язане з тим, що остання із пере­лічуваних вимог (про відшкодування витрат, понесених у зв'язку з пред'явленням вимоги) відокремлена від попереднього переліку словами «а також». За наявності та­кого відокремлення додаткове речення («якщо інше не встановлено договором») слід відносити тільки до вимоги, що відокремлена словами «а також». Проте відповідно до ч. З ст. 6 ЦК в договорі застави сторони вправі в будь-який спосіб визначити види вимог заставодержателя до заставодавця (боржника), що підлягають задоволенню за рахунок заставленого майна. Зокрема, в договорі застави можуть передбачатися такі варіанти визначення видів вимог, забезпечених заставою: 1) заставою забез­печується виконання лише зобов'язання щодо повернення (сплати) грошової суми, щодо передання майна та ін.; 2) заставою забезпечується виконання зобов'язання щодо повернення (сплати) грошової суми, щодо передання майна, а також сплати відсотків, передбачених договором; 3) заставою забезпечується виконання не тіль­ки основного зобов'язання, але і сплата неустойки і (чи) відшкодування збитків. Разом з тим за відсутності в договорі переліку вимог, що забезпечуються заставою (видів забезпечуваних заставою зобов'язань), належить вважати, що заставою за­безпечені всі зобов'язання, які випливають із певного договору, або зобов'язання, на які міститься посилання в договорі застави (основне зобов'язання, зобов'язання щодо сплати неустойки і відшкодування збитків тощо). Викладене особливо важли­во враховувати тоді, коли заставодавцем є не боржник у забезпечуваному заставою зобов'язанні, а третя особа (майновий поручитель).

При визначенні кола вимог, що підлягають задоволенню за рахунок заставленого майна, слід враховувати, що у відповідних випадках переважному застосуванню під­лягають відповідні положення ст. 7 Закону «Про іпотеку» [197] і ст. 22 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]. Зокрема, частина пер­ша ст. 7 Закону «Про іпотеку» встановлює, що за рахунок предмета іпотеки задоволь­няється вимога, що випливає із збільшення основної суми боргу. Під це формулювання підпадають суми індексації заборгованості за грошовим зобов'язанням (ст. 625 ЦК). При укладенні інших договорів застави слід прямо зазначати на забезпечення заста­вою обов'язку боржника щодо сплати суми індексації основної суми боргу. В іншому випадку задоволення вимоги про стягнення суми індексації за рахунок заставленого майна буде неможливим.

3. Під процентами, сплата яких відповідно до ст. 19 Закону «Про заставу» забез­печується заставою, розуміються проценти, що підлягають сплаті згідно зі ст. 536 ЦК, відповідно до зобов'язання позики (ст. 1048 ЦК), кредитного зобов'язання (ст. 1054 ЦК); проценти, що підлягають сплаті за товарний або комерційний кредит (ст. 693; ч. 5 ст. 694; ст. 1057 ЦК)); проценти, передбачені ст. 625 ЦК.

4. Стаття 19 Закону «Про заставу» обмежує види збитків, що можуть бути стягнені за рахунок заставленого майна. У ній прямо передбачено, що за рахунок заставле­ного майна стягуються збитки, заподіяні простроченням виконання. Але ч. 2 ст. 589 ЦК не містить таких обмежень. Будь-які збитки, завдані порушенням зобов'язання, що забезпечується заставою, можуть бути відшкодовані шляхом звернення стягнення
на заставлене майно, якщо договором застави не встановлено інше. Це правило, що випливає із ч. 2 ст. 589 ЦК, підлягає переважному застосуванню перед ст. 19 Закону «Про заставу». Пункт 5 частини другої ст. 22 Закону «Про забезпечення вимог кре­диторів та реєстрацію обтяжень» також передбачає задоволення за рахунок предмета обтяження «збитків, завданих порушенням боржником забезпеченого зобов'язання або умов обтяження».

5. Спеціального аналізу потребує формулювання «на момент фактичного задоволен­ня» («на час виконання цієї вимоги»), що міститься в ч. 2 ст. 589 ЦК, ст. 19 Закону «Про заставу» [64], ст. 7 Закону «Про іпотеку» [197], ст. 22 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]. Воно означає, що за рахунок за­ставленого майна повинні бути задоволені вимоги заставодержателя в повному обсязі, який (обсяг) визначається не на момент звернення стягнення на заставлене майно, а на момент фактичного задоволення. Зокрема, в силу цього положення заставодержатель має право на відшкодування за рахунок заставленого майна необхідних витрат на утримання заставленого майна, витрат на здійснення забезпеченої заставою вимоги. Під останнім видом витрат маються на увазі всі витрати, які здійснив заставодержатель у зв'язку зі зверненням стягнення на заставлене майно (судові витрати, оплата послуг нотаріуса, послуги адвоката тощо).

6. Вказівка в ч. 2 ст. 589 ЦК і ст. 19 Закону «Про заставу» на те, що обсяг вимог, що задовольняються за рахунок заставленого майна, повинен визначатися на момент фактичного задоволення, повинна розумітися таким чином, що до дня фактичного задо­волення повинні нараховуватися проценти і пеня, передбачені законом або договором. До дня фактичного задоволення здійснюється індексація грошового зобов'язання, забез­печеного заставою. Аналогічним чином і при присудженні до виконання зобов'язання в натурі, за загальним правилом, з моменту набрання законної сили рішенням суду зобов'язання не припиняється, хоча право на стягнення реалізується у відповідних публічно-правових формах. Наявність цих форм не виключає, за чинним законодав­ством, нарахування процентів, пені і відшкодування збитків за період до дня фак­тичного задоволення.

7. При зверненні стягнення на заставлене майно існують основні правовідносини (ті, що забезпечуються заставою) і додаткові (забезпечуючі, заставні). Звернення стягнення на заставлене майно не тягне припинення ні забезпечуваного заставою зобов'язання, ні заставних правовідносин. Звернення стягнення на заставлене майно не впливає на основне (забезпечуване заставою) зобов'язання. Закон не перешко­джає одночасному пред'явленню позову про присудження до виконання зобов'язання в натурі і про звернення стягнення на заставлене майно. Присудження до вико­нання основного зобов'язання в натурі не тягне його припинення з дня набрання законної сили рішенням суду і не виключає стягнення процентів, пені і збитків до дня фактичного задоволення. Разом з тим, пред'явлення зазначених двох вимог тягне обов'язок заставодержателя нести судові витрати за кожною з них. Тому при пред'явленні позову про звернення стягнення на заставлене майно не слід одно­часно пред'являти вимогу про присудження до виконання в натурі зобов'язання, забезпечуваного заставою.

8. Закон «Про виконавче провадження» [129] не визначає порядку реалізації норм ч. 2 ст. 589 ЦК і ст. 19 Закону «Про заставу», яка надає право заставодержателю за­довольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна в повному обсязі до моменту фактичного задоволення, включаючи проценти, неустойку і збитки. Відповідно до п. 5.3.3 Інструкції про проведення виконавчих дій [336] питання про розмір додат­кових вимог заставодержателя, передбачених ч. 2 ст. 589 ЦК і ст. 19 Закону «Про заставу», повинен вирішувати державний виконавець на підставі доказів, поданих заставодержателем. Тим часом із Закону «Про виконавче провадження» право держав­ного виконавця на збільшення розміру стягнення не випливає. Про загальний підхід цього Закону до такого роду питань можна судити на підставі його ст. 33, відповідно до якої державний виконавець не вправі самостійно (без рішення суду) вирішувати навіть питання відстрочення чи розстрочення виконання, зміни способу і порядку ви­конання. З урахуванням цього, а також того, що ні Закон «Про виконавче проваджен­ня», ні Положення про Міністерство юстиції України не надають повноваження цьому Міністерству видавати нормативно-правові акти, що регулюють суспільні відносини, які виникають з приводу виконання зобов'язань, в тому числі в публічно-правових формах на стадії виконавчого провадження, слід зробити висновок про те, що п. 5.3.3 Інструкції про проведення виконавчих дій не повинен застосовуватися.

Звернення стягнення на заставлене майно за зобов'язаннями заставодавця, що ви­никли після набрання законної сили рішенням суду або видачі нотаріусом виконав­чого напису, повинне здійснюватися на підставі нового рішення суду. Воно повинне прийматися за позовом заставодержателя, який відповідно до виконавчого напису чи рішення суду одержав право на задоволення за рахунок заставленого майна своїх ви­мог, обсяг яких був визначений нотаріусом на день видачі виконавчого напису, або судом — на день винесення рішення. Після задоволення цих вимог за рахунок застав­леного майна заставодавець може пред'явити в суді вимоги в частині процентів, не­устойки та збитків, що нараховані (виникли) за період до дня фактичного задоволення (тобто до дня виконання раніше одержаного виконавчого напису чи раніше винесеного рішення суду), не враховані у виконавчому написі, рішенні суду. Саме такою була позиція Вищого арбітражного суду, виражена в абзаці другому п. 8.9 Роз'яснення «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу» [396].

Викладене стосується і меж стягнення на підставі морської іпотеки відповідно до ст. 369 Кодексу торговельного мореплавства [34].

9. Принциповий підхід до проблеми «уточнення» у процесі виконавчого проваджен­ня суми, стягненої з боржника за рішенням суду, виражений у постанові Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» [385]: «У випадку, коли на час виконання рішення про від­шкодування шкоди, виправлення пошкодження за одержані за рішенням суду кошти збільшилися ціни на майно або роботи, на придбання або проведення яких воно було присуджене, потерпілий з цих підстав може висунути додаткові вимоги до особи, від­повідальної за шкоду, якщо не було його вини в тому, що виконання провадилося вже після збільшення цін і тарифів». Таким чином, Верховний Суд не визнає можливим стягнення збитків, що виникли після набуття законної сили рішенням суду, на стадії виконавчого провадження без пред'явлення додаткового позову.

Стаття 590.   Звернення стягнення на предмет застави

1. Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.

2. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.

3. У разі ліквідації юридичної особи — заставодавця заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку ви­конання зобов'язання, забезпеченого заставою.

4. У разі часткового виконання боржником зобов'язання, забезпеченого заставою, право звернення на предмет застави зберігається в первісному обсязі.

5. Якщо предметом застави є дві або більше речей (два або більше прав), стягнення може бути звернене на всі ці речі (права) або на будь-яку з речей (прав) на вибір заставо держателя.

Якщо заставодержатель зверне стягнення на одну річ (одне право), але його ви­могу не буде задоволено в повному обсязі, він зберігає право застави на інші речі (права), які є предметом застави.

1.  Частина шоста ст. 19 Закону «Про заставу» [64] формулює загальне правило, відповідно до якого заставодержатель реалізує своє право на звернення стягнення на заставлене майно шляхом подачі позову до суду або шляхом одержання виконавчого напису нотаріуса. З введенням в дію нового Цивільного кодексу підлягає застосуванню правило ч. 1 ст. 589 ЦК: якщо інше не передбачено законом або договором, звернен­ня стягнення на заставлене майно здійснюється шляхом звернення заставодержателя з позовом до суду.

Звідси непрямо випливає і методом логічного доповнення нормативного тексту вияв­ляється правовий припис, відповідно до якого звернення стягнення на предмет застави не може здійснюватись на підставі виконавчого напису нотаріуса. Але цей правовий припис застосовуватись не може внаслідок двох причин. По-перше, у ч. 1 ст. 590 ЦК міститься застереження «якщо інше не встановлено договором або законом». По-друге, Цивільний кодекс не містить застереження про те, що в зв'язку з набранням ним чинності раніше прийняті законодавчі акти діють у частині, що не суперечить цьому Кодексу. Тому правовий припис, який непрямо випливає із ч. 1 ст. 590 ЦК та виявля­ється методом логічного доповнення нормативного тексту, застосовуватись не може.

2. Правовий припис, відповідно до якого звернення стягнення на заставлене ру­хоме майно на підставі виконавчого напису нотаріуса неможливо, непрямо випливає також із Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]. Цей правовий припис також виявляється методом логічного доповнення нормативного тексту (ст. 24 названого Закону). Це законодавче положення не містить будь-якого застереження щодо можливості використання не передбачених цим Законом способів звернення стягнення на заставлене рухоме майно. Одночасно п. 2 розділу IX «При­кінцеві та перехідні положення» цього Закону містить застереження про неможливість застосування положень раніше прийнятих законодавчих актів, які суперечать цьому Закону. Тому правовий припис, який непрямо випливає із ст. 24 названого Закону, виявляється методом логічного доповнення нормативного тексту та виключає інші способи звернення стягнення на заставлене рухоме майно, крім передбачених цією статтею, підлягає застосуванню.

3. Альтернативою судовому порядку звернення стягнення на заставлене майно є по­дання нотаріусу заяви про видачу виконавчого напису. Можливість звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса передбачена частиною третьою ст. 33 Закону «Про іпотеку» [197]. Це правило не можна поширювати на ви­падки звернення стягнення на морське торговельне судно, оскільки стосовно такого предмета іпотеки чинними є спеціальні правила ст. 370 КТМ [34].

4. Перешкоджати зверненню стягнення на предмет застави на підставі виконавчого напису нотаріуса мрже і договір застави, який не передбачає звернення стягнення на заставлене майно шляхом отримання виконавчого напису нотаріуса.

5. Подача позовної заяви про звернення стягнення на заставлене майно до третей­ського суду можлива, якщо сторони передбачили таке в договорі застави або уклали щодо цього спеціальну угоду.

6. З метою забезпечення прав кредиторів-заставодержателів ч. З ст. 590 ЦК перед­бачає можливість звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, або порушення цього строку, у разі ліквідації юридичної особи — заставодавця. Це положення не перешкоджає застосуванню частини другої ст. 20 Закону «Про заставу», що надає заставодержа-телю право звернути стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання забезпеченого заставою зобов'язання при реорганізації юридичної особи (злитті, приєднанні, поділі, перетворенні).

Слід також враховувати, що як при злитті, приєднанні, поділі і перетворенні, так і при виділі, кредиторам надається право вимагати дострокового виконання зобов'язання (ч. 1 ст. 107 ЦК), а отже, і право вимагати відшкодування збитків, за­вданих невиконанням цієї вимоги. Невиконання цієї вимоги є підставою для звернення стягнення на заставлене майно відповідно до договору застави.

7. Закон «Про заставу» не вирішує питання про момент виникнення права зверну­ти стягнення на заставлене майно у разі смерті боржника-заставодавця. Відповідно до ст. 1281 ЦК кредитори спадкодавця вправі пред'явити свої претензії до спадкоємців (спадкового майна) незалежно від настання строку вимоги. Тому моментом виникнення права звернення стягнення на заставлене майно у разі смерті боржника-заставодавця слід визнати день його смерті, оскільки основна (забезпечена заставою) вимога при цьому може бути пред'явлена в будь-який час протягом шести місяців із дня смерті боржника (ст. 1281 ЦК).

8. Заставодержатель на свій розсуд вибирає речі (права), на які слід звернути стягнення у зв'язку з невиконанням боржником забезпеченого заставою зобов'язання, якщо предметом застави є кілька речей (прав). Якщо заставодержатель звернув стяг­нення на одну із заставлених речей (одне з заставлених прав), він не позбавляється права згодом звернути стягнення на інші речі (права), що є предметом застави, якщо
до цього часу забезпечене заставою зобов'язання не припинене.

9.   Спеціально встановлено  (ч.  6 ст. 20 Закону  «Про заставу»),  що звернення стягнення на заставлене майно державного підприємства (під державним тут розумі­ється і підприємство, в статутному фонді якого не менше 50 відсотків акцій (часток, паїв) є об'єктом права державної власності) провадиться тільки за рішенням суду. Заставодержателі можуть одержати відомості про розмір частки паїв, акцій або про кількість акцій, що перебувають у власності держави, із Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців. Належить враховувати, що ст. 20 За­кону «Про заставу», яка встановлює особливості реалізації майна підприємств, майно (акції) яких знаходиться повністю або частково в державній власності, змінювалася вже після введення в дію Конституції України. Отже, поняття державної власності, що міститься в цій статті, не може бути поширене на комунальну власність.

Слід, однак, визнати, що Закон «Про іпотеку», що не допускає застосування по­ложень раніше прийнятих законодавчих актів всупереч цьому Закону, не передбачає будь-яких особливостей звернення стягнення на майно державного підприємства. Тому суворо відповідно до букви названого Закону звернення стягнення на заставлене майно державного підприємства можливе і в позасудовій формі.

10. Стаття 590 ЦК не передбачає прямо можливості звернення стягнення на за­ставлене майно поза публічно-правовими формами, але ж не виключає такої можли­вості. Така можливість передбачається ст. 36, 37 Закону «Про іпотеку» (див. п. 24 коментаря до ст. 575 ЦК), ст. 26 — 29 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

11. Заставодержатель рухомого майна на власний розсуд вправі обрати один із позасудових способів звернення стягнення на предмет застави (це право не може бути обмежене договором): 1) вимагати передання йому заставодавцем рухомого майна, що є предметом застави, у власність; 2) вимагати надання йому можливості продати предмет застави шляхом укладення договору купівлі-продажу предмета застави з третьою особою або шляхом проведення публічних торгів; 3) вимагати відступлення права грошової суми, яка забезпечена заставою; 4) вимагати від заставодавця здійснення пе­реказу грошової суми, що є предметом застави, або здійснити списання такої грошової суми з поточного рахунка заставодавця, якщо така можливість передбачена договором застави. Використання названих позасудових способів звернення стягнення на пред­мет забезпечувального обтяження не позбавляє заставодержателя права звернутись до суду з заявою про звернення стягнення на заставлене рухоме майно. Це випливає із частини другої ст. 24 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207].

12. Якщо заставодержатель має намір здійснити у позасудовому порядку звернен­ня стягнення на рухоме майно — предмет застави, він повинен письмово повідомити боржника та всіх обтяжувачів такого майна, обтяження яких належне зареєстровані, про порушення боржником зобов'язання, забезпеченого заставою. Одночасно заста­водержатель зобов'язаний зареєструвати в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відомості про звернення стягнення.

13. Боржник або третя особа мають право припинити звернення стягнення на застав­лене рухоме майно шляхом виконання забезпеченого заставою зобов'язання (частини зобов'язання, виконання якої було прострочено) разом з відшкодуванням заставодержателю витрат, понесених у зв'язку із зверненням стягнення. Таке виконання можливе до моменту переходу права власності на заставлене майно до заставодержателя або до продажу заставо держателем предмета застави.

14. Якщо впродовж 30 днів з моменту реєстрації в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення зобов'язання, забезпечене заставою, залишається невикона­ним, а предмет застави знаходиться у заставодавця, останній зобов'язаний на вимогу заставодержателя негайно передати йому предмет застави у володіння. Невиконання цієї вимоги тягне застосування судової процедури звернення стягнення на заставлене рухоме майно.

15. Одержавши предмет застави у володіння, заставодержатель має право задоволь­нити вимогу, що забезпечена заставою, шляхом набуття права власності на предмет застави. Для цього заставодержатель зобов'язаний надіслати боржникові та іншим обтяжувачам предмета застави письмове повідомлення про намір набути право влас­ності на предмет застави.

16. Боржник та обтяжувачі, на користь яких встановлене зареєстроване обтяження предмета застави, протягом 30 днів вправі заперечити проти переходу права власності до заставодержателя. Якщо проти набуття заставодержателем права власності на за­ставлене рухоме майно заперечує інший обтяжувач, заставодержатель може набути право власності лише за умови задоволення вимоги цього обтяжувача до боржника. Якщо проти набуття права власності на заставлене рухоме майно заставодержателем заперечує боржник, набуття заставодержателем права власності на заставлене майно можливе за рішенням суду.

17. Набуття заставодержателем права власності на заставлене рухоме майно в по­рядку звернення стягнення на нього припиняє зобов'язання, яке забезпечувалось за­ставою цього майна. Після цього заставодержатель не вправі пред'являти боржнику інші вимоги, що входили до змісту забезпеченого заставою зобов'язання.

18. Набуття заставодержателем права власності на заставлене рухоме майно в поряд­ку звернення стягнення на нього в позасудовому порядку не припиняє усіх обтяжень відповідного рухомого майна з вищим пріоритетом, але припиняє обтяження цього ж майна з нижчим пріоритетом.

19. Інший варіант вирішення питання про звернення стягнення на заставлене рухоме майно за наявності заперечень з боку інших обтяжувачів або боржника — продаж пред­мета застави. Статті 30, 31 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» встановлюють порядок продажу предмета застави заставодержателем та розподілу доходів від продажу цього предмета.

20. Статті 32, 33 названого вище Закону встановлюють досить складний порядок звернення стягнення на право грошової вимоги, що є предметом застави, а також на грошові кошти і цінні папери, що є предметом застави. У зв'язку з введенням в дію згаданого Закону ст. 23 Закону «Про заставу» [64], що встановлює загальні правила про реалізацію предмета застави, яким є майнові права, зберегла чинність, а частина друга цієї ж статті втратила чинність стосовно права грошової вимоги, оскільки ст. 32 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» передбачає інший (несудовий) порядок звернення стягнення на право грошової вимоги, що є предметом застави.

Стаття 591.   Реалізація предмета застави

1. Реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, провадиться шляхом його продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором або законом. Порядок реалізації предмета застави з публічних торгів встановлюється законом.

2. Початкова ціна предмета застави для його продажу з публічних торгів визнача­ється в порядку, встановленому договором або законом. Якщо звернення стягнення здійснюється за рішенням суду, суд у своєму рішенні може визначити початкову
ціну предмета застави.

3. Якщо публічні торги оголошено такими, що не відбулися, предмет застави може бути за згодою заставодержателя та заставодавця переданий у власність заставодер­жателя за початковою ціною, якщо інше не встановлено договором або законом.

4. Якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 цього Кодексу, якщо інше
не встановлено договором або законом.

1. Стаття 591 ЦК встановлює найбільш загальні положення щодо реалізації майна, яке було предметом застави та на яке звернено стягнення за рішенням суду. Деякі більш конкретні правила щодо реалізації предмета застави встановлені ст. 21 Закону «Про заставу», ст. 25 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію об­тяжень». Правове регулювання відносин щодо реалізації майна, яке було предметом
застави та на яке звернено стягнення, здійснюється ст. 50 — 66 Закону «Про вико­навче провадження» [129].

2. Основною формою реалізації предмета застави, на яке звернено стягнення за рі­шенням суду, є його продаж з публічних торгів (ч. 1 ст. 591 ЦК; частина перша ст. 21 Закону «Про заставу»). Це ж правило випливає із ст. 25 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Винятки із правила про продаж предмета застави з публічних торгів можуть встановлюватись договором застави або законом. Частина третя ст. 25 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію об­тяжень» допускає визначення рішенням суду іншого порядку реалізації предмета за­стави, ніж з публічних торгів. Лише щодо майна державних підприємств (до таких слід віднести і комунальні підприємства, оскільки до прийняття Конституції України категорією державних підприємств охоплювалися підприємства, що перебувають у за­гальнодержавній власності, і державні комунальні (за термінологією, що тоді використовувалась) підприємства) та відкритих акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації, всі акції яких знаходяться в державній власності, ст. 21 Закону «Про заставу» встановлює тверде імперативне правило, відповідно до якого будь-який інший спосіб реалізації заставленого майна цих підприємств (крім реалізації з аукціонів) не допускається. Але в силу застереження, відповідно до якого положення раніше прийнятих законодавчих актів не застосовуються в частині, в якій вони суперечать За­кону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», положення ст. 21 Закону «Про заставу» [64], про яке йдеться, застосуванню не підлягає.

3. Виконавчі листи, що видаються неспеціалізованими судами загальної юрисдикції на виконання рішень у справах за позовами про звернення стягнення на заставлене майно, накази господарських судів, що видаються господарськими судами на вико­нання рішень у таких же справах, підлягають виконанню відповідно до Закону «Про виконавче провадження» [129] (ст. З названого Закону). Але це не означає, що поло­ження Закону «Про виконавче провадження» можуть застосовуватись всупереч Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]. Це є неможливим внаслідок застереження, яке включене до цього останнього Закону та на яке тут уже неодноразово зазначалось.

4. У процесі реалізації заставленого майна виникають публічно-правові (виконав­чі) правовідносини і приватно-правові відносини, пов'язані з укладенням договорів у процесі реалізації заставленого майна. Ті й інші правовідносини необхідно розме­жовувати. Таке розмежування необхідне для правильного визначення правових норм, що підлягають застосуванню у відповідних випадках. У принципі, належить виходити
з того, що відносини між відділом державної виконавчої служби і судом, між відді­лом державної виконавчої служби і стягувачем (заставодержателем), між відділом державної виконавчої служби і боржником (заставодавцем) носять публічно-правовий характер. Деякі відносини між органами державної виконавчої служби (державни­ми виконавцями) та організацією, якій майно, що є предметом застави, передається на реалізацію, є публічно-правовими, а інші з них носять цивільно-правовий характер і навіть передбачають укладення договору. Відносини між організацією, що здійснює реалізацію майна, яке є предметом застави, у тому числі і з аукціонів (публічних торгів), і покупцями цього майна слід визнати цивільно-правовими.

5. Строки пред'явлення до виконання виконавчих документів про звернення стяг­нення на заставлене майно обчислюються з наступного дня після набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на майно (відповідно до ст. 223 ЦПК [44] рішення неспеціалізованих судів набирають законної сили після спливу одного місяця з наступного дня після їх проголошення. Відповідно до ст. 85 ГПК [31] рішення гос­подарських судів набирають законної сили після закінчення 10-денного строку з дня Їх прийняття, а у відповідних випадках — у 10-денний строк з дня підписання належне оформленого рішення). При подачі апеляційної скарги рішення суду набирає сили після розгляду справи апеляційним судом. Передбачена можливість переривання та поновлення строку для пред'явлення виконавчих документів до виконання (ст. 22, 23 Закону «Про виконавче провадження»).

6. Державний виконавець протягом трьох днів після надходження до нього (а не до відділу державної виконавчої служби) виконавчого документа виносить постанову про порушення виконавчого провадження, а також встановлює строк для добровільного виконання, що не може перевищувати семи днів. Протягом цього строку заставодавець може виконати забезпечене заставою зобов'язання, що тягне припинення застави (ст. 28 Закону «Про заставу») і припинення звернення стягнення на заставлене майно (ст. 26 Закону «Про заставу»). Таке виконання можливе і пізніше, аж до моменту реалізації предмета застави (частина перша ст. 25 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»).

7.   За заявою заставодержателя  (стягувача) державний виконавець одночасно з винесенням постанови про порушення виконавчого провадження накладає арешт на заставлене майно, на яке звернене стягнення (ст. 55 Закону «Про виконавче про­вадження»).

8.  Рухоме майно, що підлягає реалізації з аукціонів, публічних торгів, передається державним виконавцем спеціалізованій організації для реалізації шляхом проведення аукціону (публічних торгів). Аукціони (прилюдні торги) з реалізації заставленого майна вправі проводити тільки спеціалізовані організації, що уклали на тендерній (конкурсній) основі договір з відповідною державною виконавчою службою (ст. 61
Закону «Про виконавче провадження»; п. 5.11 Інструкції про проведення виконавчих дій [335]).

Стаття 592.   Дострокове виконання зобов'язання, забезпеченого заставою

1. Заставодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, у разі:

1) передання заставодавцем предмета застави іншій особі без згоди заставодер­жателя, якщо одержання такої згоди було необхідним;

2) порушення заставодавцем правил про заміну предмета застави;

3) втрати предмета застави за обставин, за які заставодержатель не відповідає, якщо заставодавець не замінив або не відновив предмет застави.

2. Заставодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, а якщо його вимога не буде задоволена, — звернути стяг­нення на предмет застави:

1) у разі порушення заставодавцем правил про наступну заставу;

2) у разі порушення заставодавцем правил про розпоряджання предметом за­стави;

3) в інших випадках, встановлених договором.

1.  Частина 1 ст. 592 ЦК визначає юридичні факти, що породжують право заставо­держателя вимагати від боржника дострокового виконання зобов'язання, забезпече­ного заставою. Але невиконання цієї вимоги не завжди дає права заставодержателю звернути стягнення на заставлене майно. Зокрема, у разі втрати предмета застави за обставин, за які заставодержатель не відповідає, якщо заставодавець не замінив
або не відновив предмет застави, звернення стягнення взагалі є неможливим, оскільки немає предмета застави.

Порушення правил про заміну предмета застави також дає заставодержателю право вимагати дострокового виконання забезпеченого заставою зобов'язання, але не дає права на звернення стягнення на заставлене майно, оскільки в цьому випадку один предмет застави вибув, а новий предмет не з'явився, а односторонні дії заставодав­ця щодо предмета застави не можуть змінити заставне зобов'язання. Що стосується передання заставодавцем предмета застави іншій особі без згоди заставодержателя, якщо одержання такої згоди було необхідним, то воно охоплюється формулюванням п. 2 ч. 2 ст. 592 ЦК («... порушення заставодавцем правил про розпорядження пред­метом застави»).

2.  Відповідно до ч. 2 ст. 592 ЦК заставодавець отримує дві правомочності: 1) ви­магати дострокового виконання зобов'язання; 2) у разі невиконання цієї вимоги за­ставодавець, якщо це можливо, одержує право звернути стягнення на предмет застави.

При зверненні стягнення в судовому порядку чи шляхом отримання виконавчого напису нотаріуса заставодержатель повинен надати докази пред'явлення до боржника вимо­ги про дострокове виконання зобов'язання. Якщо на день винесення судом рішення у справі про звернення стягнення на предмет застави доказів пред'явлення зазначеної вимоги немає, позов про звернення стягнення на заставлене майно не може бути за­доволено, оскільки матеріальне право звернути стягнення виникає внаслідок відмови боржника виконати вимогу кредитора (заставодержателя).

3. При переданні заставодавцем предмета застави у власність іншій особі без згоди заставодержателя законодавець не визнав за можливе надати перевагу речовому праву заставодержателя перед правом набувача права власності на заставлену річ. Більше того, і в цьому випадку заставодержатель отримує лише право вимагати дострокового виконання забезпеченого заставою зобов'язання, а права звернення стягнення на за­ставлене майно не отримує. Частина 1 ст. 592 ЦК не виключає права заставодержателя пред'явити на підставі ч. 2 ст. 586, ч. 1 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК позов про визнання недійсним правочину, відповідно до якого заставодавець здійснив відчуження предмета застави. Але ж суд не може винести рішення про повернення сторін до первинного майнового стану, оскільки це суперечило б ч. 2 ст. 620 ЦК.

4. Виникає питання про співвідношення цих законодавчих положень. Зазвичай фахівці вирішують такі питання, покладаючись на інтуїцію. Рідше використовують правило про переважне застосування спеціального правила (такими є положення п. 2 ч. 2 ст. 592 ЦК, оскільки воно формулює більш широку гіпотезу). Але правило про переважне застосування спеціальних норм підлягає застосуванню у разі логічної не­
сумісності спеціальної норми і норми загальної. Такої несумісності між нормами, що розглядаються, немає. Тож і підстав для висновку про переважне застосування п. 1 ч. 1 ст. 592 ЦК немає.

За таких умов слід здійснити спробу застосувати при тлумаченні цих законодавчих по­ложень висновок від протилежного. Використовуючи цей спосіб тлумачення ч. 1 ст. 592 ЦК, виявляємо правовий припис, відповідно до якого у випадках, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 592 ЦК, заставодавець не має права звернення стягнення на предмет застави. Але цей правовий припис не може застосовуватись всупереч п. 2 ч. 2 ст. 592 ЦК в силу най­меншої юридичної сили таких правових приписів. Але на цьому тлумачення законодав­чих положень, що розглядаються, не закінчується. Останній висновок треба перевірити на предмет його відповідності контексту ст. 592 ЦК. У такий спосіб помічається наступне. У межах невеликого за обсягом нормативного тексту законодавець спочатку формулює правову норму, що має вузьку гіпотезу (п. 1 ч. 1 ст. 592 ЦК) і диспозицію (абзац пер­ший ч. 1 ст. 592 ЦК), а потім — норму, що має більш широку гіпотезу (п. 2 ч. 2 ст. 592 ЦК) і більш широку диспозицію (абзац перший ч. 2 ст. 592 ЦК). Унаслідок невеликого обсягу цього нормативного тексту логічний зв'язок між його окремими положеннями має бути настільки сильним, що це повинне виключати висновок про неможливість за­стосування будь-якого із цих положень (не міг законодавець, *який, за логікою речей, діє розумно і професійно, до невеликого законодавчого тексту включити положення, що не підлягають застосуванню взагалі внаслідок суперечності). Більш вірогідним є твердження про те, що законодавець мав на увазі, що застосуванню підлягають обидва законодавчі положення, про які йдеться: п. 1 ч. 1 ст. 592 ЦК — у межах гіпотези, що формулюється у цьому законодавчому положенні, п. 2 ч. 2 ст. 592 ЦК — відповідно до гіпотези, що формулюється в цьому законодавчому положенні, за винятком випадків, що підпадають під дію п. 1 ч. 2 ст. 592 ЦК.

5.  Наступна застава не припиняє право застави попереднього заставодержателя (ч. 2 ст. 588 ЦК). Крім того, перший заставодержатель має переважне право перед наступними заставодержателями (щодо іпотеки і застави рухомого майна переважне право визначається за датою реєстрації застави). І все ж законодавець незалежно від будь-яких обставин в п. 1 ч. 2 ст. 592 ЦК визнає порушення заставодавцем правил про наступну заставу підставою виникнення у заставодержателя права вимагати до­строкового виконання зобов'язання і звернення стягнення на заставлене майно (при невиконанні цієї вимоги). Проте звернення стягнення можливе тільки за умови, що попередня застава була зареєстрована і має пріоритет перед іншими обтяженнями за­ставленого майна. Слід враховувати також, що відповідно до спеціального правила ч. З ст. 12 Закону «Про іпотеку» [197] правочин щодо передання майна в наступну іпотеку без згоди попереднього іпотекодержателя є недійсним (нікчемним).

Стаття 593.   Припинення права застави

1. Право застави припиняється у разі:

1) припинення зобов'язання, забезпеченого заставою;

2) втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави;

3) реалізації предмета застави;

4) набуття заставодержателем права власності на предмет застави.

Право застави припиняється також в інших випадках, встановлених законом.

2. У разі припинення права застави на нерухоме майно до державного реєстру вносяться відповідні дані.

3. У разі припинення права застави внаслідок виконання забезпеченого заставою зобов'язання заставо держатель, у володінні якого перебувало заставлене майно, зобов'язаний негайно повернути його заставодавцеві.

1. Формулювання «припинення застави» (ст. 28 Закону «Про заставу» [64]), «при­пинення права застави» (ст. 593 ЦК; ст. 28 Закону «Про заставу») означають припи­нення речових правовідносин з приводу застави, тобто правовідносин, що охоплюються легальним визначенням поняття застави. Зобов'язальна частина правовідносин щодо застави виконанням забезпечуваного заставою зобов'язання не припиняється. Саме з урахуванням цього ч. З ст. 589 ЦК і ст. 45 Закону «Про заставу» покладає на за­ставодержателя, в якого знаходиться предмет застави, обов'язок негайно повернути предмет застави заставодавцю після виконання останнім або третьою особою забезпе­ченого заставою зобов'язання. Отже, зустрічні зобов'язання сторін з приводу застави припиняються виконанням забезпеченого заставою зобов'язання далеко не завжди, оскільки договором застави або законодавством можуть встановлюватися обов'язки сторін договору застави, що і за своєю суттю, і в силу законодавства не можуть при­пинятися з припиненням забезпечуваного заставою зобов'язання (такими, зокрема, є згаданий обов'язок заставодержателя повернути предмет застави, що знаходиться в нього, обов'язок заставодержателя подати заяву про виключення застави з Держав­ного реєстру застав рухомого майна, що встановлений частиною третьою ст. 44 За­кону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207], обов'язок заставодавця відповідно до ч. 2 ст. 580 і ч. 2 ст. 587 ЦК надати рівноцінний предмет у разі знищення або втрати предмета застави, хоч в зв'язку з цим застава (право за­стави) припиняється, тощо).

2. Припинення забезпеченого заставою зобов'язання припиняє і заставу як речові правовідносини. Формулювання п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК і ст. 28 Закону «Про заставу» не залишають сумнівів у тому,  що в момент припинення забезпеченого заставою зобов'язання припиняється і застава. Це формулювання зорієнтоване в першу чергу на забезпечення заставою виконання грошових зобов'язань, факт якого засвідчується елементарно просто (повідомленням банку, що обслуговує заставо держателя, про надходження грошей на поточний рахунок). Однак заставою може забезпечуватися виконання й інших зобов'язань, багато з яких передбачають часом дуже складний по­рядок посвідчення виконання. Так, не виключене забезпечення заставою зобов'язання з поставки, що пов'язане з зустрічним зобов'язанням попередньої оплати товарів. У цьому випадку, якщо сторони не передбачили інше, зобов'язання вважається виконаним у день здачі товарів перевізникові (ч. 2 ст. 664 ЦК). У цей же момент припиняється і застава, що забезпечує виконання зобов'язання постачальником. Однак сторони в на­веденому прикладі не позбавлені права на підставі ч. З ст. 6 ЦК домовитися про інше, тобто про те, що застава діє до належного оформлення актів про приймання товарів за кількістю і навіть до закінчення гарантійного строку, протягом якого можливе пред'явлення до постачальника вимог з приводу поставки недоброякісних товарів, оскільки до цього моменту допустимо встановити факт неналежного виконання і за­жадати виконання належного.

3. Оскільки грошове зобов'язання може виконуватися внесенням грошової суми в депозит, застава, якою забезпечується виконання грошового зобов'язання, припиня­ється також внесенням відповідної грошової суми в депозит нотаріуса (ст. 29 Закону «Про заставу» [64]). Маються на увазі випадки такого способу виконання, передба­чені ст. 537 ЦК. При цьому застава припиняється, якщо внесена в депозит грошова
сума повністю покриває суму боргу.

4. Втрата заставленого майна відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 593 ЦК припиняє заставні правовідносини. У контексті зазначеної статті втрату належить розуміти як такі ви­падки, коли предмет застави зник або втратив споживчі якості у результаті дії людей, тварин або сил природи, тобто виключається економічно доцільне його відновлення. Однак втрата предмета застави сама по собі далеко не завжди припиняє зобов'язання з приводу застави. На заставодавця, з вини якого заставлене майно було втрачене, зіпсоване, пошкоджене чи загинуло, якщо договором застави не встановлено інше, покладається обов'язок замінити його чи відновити (ч. 2 ст. 587 ЦК). Навіть у разі випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави заставодавець на вимогу заставодержателя зобов'язаний надати рівноцінний предмет або, якщо це можливо, відновити знищений або пошкоджений предмет застави (ч. 2 ст. 580 ЦК).

Ясно, що цей обов'язок заставодавець несе в рамках заставних зобов'язальних пра­вовідносин. Таким чином, втрата предмета застави тягне припинення застави тільки тоді, коли заставодержатель не дав згоди на заміну предмета застави. Застава припи­няється також, якщо відповідно до договору заставодавець не виконує свій обов'язок замінити заставлене майно. Але заставодержатель у такому випадку не позбавлений права вимагати заміни заставленого майна і пред'явлення в суді позову про примушен­ня заставодавця до виконання цього обов'язку і внесення відповідних змін у договір. Задовольняючи позовні вимоги, суд може внести зміни до договору застави у зв'язку із заміною предмета застави в редакції, наданій заставодержателем, якщо в позовній заяві новий предмет застави описаний відповідно до вимог ст. 584 ЦК і ст. 12 Закону «Про заставу». Суд також може зобов'язати заставодавця або обидві сторони, якщо це необхідно, надати опис того майна, що буде заставлене в порядку заміни предмета застави, що втрачений.

5.  Набуття заставодержателем права власності на заставлене майно припиняє заставу. Це правило п. 4 ч.  1 ст. 593 ЦК і ст. 28 Закону «Про заставу» стосовно зобов'язальної частини застави є лише конкретизацією щодо застави ст. 606 ЦК, що формулює загальне правило про припинення зобов'язання поєднанням боржника і кредитора в одній особі.

6.  Правило п. З ч. 1 ст. 593 ЦК і ст. 28 Закону «Про заставу», що передбачає при­пинення застави у разі реалізації (примусового продажу) заставленого майна, викликає інтерес як таке, що виражає позицію законодавця з питання про момент припинення заставних правовідносин. Законодавець виходить з того, що звернення стягнення на за­ставлене майно не припиняє застави (тобто речових і зобов'язальних правовідносин з приводу застави). Застава припиняється тільки з моменту реалізації (примусового продажу) заставленого майна. Це правило слід за аналогією застосовувати і до ви­падків, коли на виконання заставного зобов'язання заставлене майно передається у власність заставодержателя: до моменту такого передання застава зберігається.

Це спеціальне правило про момент припинення застави узгоджується зі зробленим у цьому виданні загальним висновком про те, що присудження до виконання в натурі не припиняє зобов'язання, оскільки воно припиняється тільки виконанням рішення суду про присудження до виконання зобов'язання в натурі.

7. Закон допускає (за встановленими винятками) заставу майнових прав. Багато з них зі спливом часу припиняються. Припинення заставленого права, природно, при­пиняє речові та зобов'язальні правовідносини з приводу застави, предметом якої є ці права. Слід, однак, враховувати, що закінчення строку позовної давності, встановленого для захисту заставленого права, не припиняє ні заставленого права, ні застави, пред­метом якої є ці права (але воно зазвичай виключає захист суб'єктивного права).

8. Особливою підставою припинення застави є скасування її ухвалою господарського суду. Воно можливе в тих випадках, коли предмет застави входить до складу ціліс­ного (єдиного) майнового комплексу підприємства-боржника, що підлягає продажу відповідно до плану санації (п. 1 ст. 19 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134]).

9.   Сплив позовної давності за забезпеченою заставою вимогою не припиняє цю вимогу. Не припиняє цей сплив і застави. Але позов про звернення стягнення на за­ставлене майно не може бути задоволений, якщо позовна давність за вимогою, забез­печеною заставою, минула. Нотаріус також не вправі видати виконавчий напис, якщо минула позовна давність. За наявності поважних причин пропуску позовної давності
кредитор (заставодержатель) повинен пред'явити позов про примушення до виконання забезпеченого заставою зобов'язання в натурі і про звернення стягнення на заставлене майно. Одночасно слід надати докази наявності поважних причин пропуску позовної давності. Якщо позовна давність пропущена з поважних причин, суд має задовольнити вимогу про примушення до виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, і вимогу про звернення стягнення на заставлене майно.

10.  Оскільки заставні правовідносини, що виникають між заставодавцем і заставодержателем на підставі договору застави, є зобов'язанням, вони (так само, як і речові правовідносини з приводу застави) припиняються відповідно до ст. 559 ЦК належним виконанням.

Наприклад, якщо договором застави за відсутності законодавчої заборони на це передбачено, що звернення стягнення на заставлене майно здійснюється шляхом односторонньої заяви про це кредитора (заставодержателя), а реалізація предмета застави здійснюється шляхом передання заставодавцем предмета застави у власність заставодержателя, немає необхідності в публічно-правових формах реалізації заста-водержателем права звернути стягнення на заставлене майно. Заставодавець може добровільно належним чином виконати заставне зобов'язання — передати предмет застави заставодержателю.

Аналогічним чином підписання заставодавцем і заставодержателем договору про відступлення заставодержателю заставленого права (частина перша ст. 23 Закону «Про заставу») означає належне виконання заставодавцем заставного зобов'язання. В обох наведених випадках заставне зобов'язання припиняється виконанням, здійсненим на­лежним чином, відповідно до ст. 599 ЦК.

11. Не виключається припинення заставного зобов'язання угодою сторін, зокрема угодою про розірвання договору застави. Спори про розірвання договорів застави підлягають розгляду в судах на загальних підставах. Заставодавець одержує право вимагати розірвання договору застави, наприклад у випадку, якщо заставодержатель, якому предмет застави переданий у володіння, неналежне здійснює його збе­рігання. Можливе припинення заставного зобов'язання шляхом укладення нового договору застави, зокрема при заміні предмета застави за згодою заставодержателя. Така заміна може бути оформлена не тільки шляхом внесення відповідних змін до раніше укладеного договору застави, але і шляхом укладення нового договору, тобто новації.

12. Водночас відповідно до ст. 27 Закону «Про заставу» [64] заставні правовідно­сини зберігають свою силу в разі переходу права власності на заставлене майно до іншої особи. Воно зберігає силу також при переході до іншої особи майнових прав, які є предметом застави. Однак у силу імперативного правила частини другої ст. 17 Закону «Про заставу» заставодавець вправі відчужувати заставлене майно тільки за згодою заставодержателя (це правило слід поширити і на заставлені майнові права). Перехід права власності на заставлене майно, перехід заставленого права не вимагає переоформлення (переукладення) договору застави. Але сторони не позбавлені права укласти з цього приводу новий договір.

13. Спеціально вказується в частині другій ст. 27 Закону «Про заставу» на те, що застава зберігає юридичну чинність у разі відступлення заставодержателем забезпеченої заставою вимоги. Це формулювання містить у собі і правило про перехід до нового кредитора прав заставодержателя. Однак, щоб уникнути спо­ру, доцільно було б при переході забезпеченої заставою вимоги в договорі про відступлення вимоги вказувати і на те, що до нового кредитора переходять права заставодержателя. Боржник (заставодавець), а у відповідних випадках — і борж­ник, і заставодавець (при майновій поруці) повинні бути лише повідомлені про відступлення вимоги.  Новому кредитору в такому випадку слід передати один примірник договору  застави  та  примірник договору,   зобов'язання  боржника за яким забезпечені заставою.

14. До третьої особи, що задовольнила в повному обсязі вимоги заставодержате­ля, переходить право застави (частина п'ята ст. 20 Закону «Про заставу»). Вказівка на те, що «до третьої особи... переходить... застава у встановленому законодавством порядку», передбачає, що такий порядок буде встановлений. Але законодавством ніякого спеціального порядку не встановлено. Це не повинно бути перешкодою для
застосування правила, що коментується, оскільки можна вважати, що порядок пере­ходу права застави при цьому встановлений п. 4 ч. 1 ст. 512, ст. 514, 516 — 519 ЦК. Перехід застави відбувається на підставі одного юридичного факту — задоволення в повному обсязі вимоги заставодержателя.

15. При заміні боржника у зобов'язанні, яке забезпечене заставою, заставні пра­вовідносини зберігають юридичну чинність (ч. 2 ст. 523 ЦК). При цьому заставода­вець набуває статусу майнового поручителя. Але застава, встановлена іншою особою (майновим поручителем), при заміні боржника припиняється, якщо тільки майновий поручитель не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником. Це
правило ч. 1 ст. 523 ЦК поширюється на всі випадки заміни боржника, а не стосується тільки переведення боргу на підставі правочину.