ГЛАВА 48 ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

Гражданское право - В.Г. Ротань та ін. Коментар до ЦКУ т.1

ГЛАВА 48 ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

Стаття 526. Загальні умови виконання зобов'язання

1. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

1. У Цивільному кодексі, законах та інших нормативно-правових актах формулюються лише найбільш загальні положення, на підставі яких визначається, чи є виконання зобов'язання таким, що здійснене належним чином. Тому в договорах доцільно встановлювати детальні умови виконання зобов'язанню, що відповідають інтересам сторін. Практика свідчить про те, що в договори такі умови часто не включаються. З урахуванням цього ст. 526 ЦК за відсутності відповідних вимог законодавства та умов договорів приписує при виконанні зобов'язань керуватись звичаями ділового обороту та іншими вимогами, що звичайно ставляться. Так, договорами зазвичай не передбачається, що постачальник, який здійснює доставку товарів, зобов'язаний доставляти товар в робочі дні покупця та в години, коли у покупця проводяться роботи (до речі, у Німецькому цивільному уложенні таке правило є). Але вимога здійснювати доставку з додержанням цих умов повинна кваліфікуватись як така, що звичайно ставиться.

2. Звертає увагу своєрідний підхід законодавця: при виконанні зобов'язання мають додержуватись вимоги актів законодавства, договору, звичаїв ділового обороту, а також вимоги, що звичайно ставляться, незалежно від того, знав боржник чи ні про існування таких вимог. Пункт 2 ст. 9 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів [17] передбачає застосування до договорів звичаїв, що мають три ознаки: 1) їх знали або повинні були знати сторони; 2) вони широко відомі в міжнародній торгівлі; 3) сторони договорів такого роду у відповідній сфері торгівлі постійно додержуються цих звичаїв.

Стаття 527. Виконання зобов'язання належними сторонами

1. Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор — прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

2. Кожна із сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред'явлення такої
вимоги.

1. Частина 1 ст. 527 ЦК формулює найбільш загальне правило, відповідно до якого боржник зобов'язаний особисто виконати зобов'язання, а інша сторона повинна особисто прийняти виконання. Але інше може бути встановлене не тільки законом, а і договором. Інше може випливати також із суті зобов'язання і звичаїв ділового обороту. Звертає на себе увагу та обставина, що в ч. 1 ст. 527 ЦК здійснюється спроба надати звичаям ділового обороту більш широкого значення, ніж це передбачено ст. 7 ЦК. Частина 2 ст. 7 ЦК не допускає застосування звичаю, який суперечить договору або закону. Частина 1 ст. 527 ЦК допускає, що сформульоване в ній правило діє тільки за умови, що воно не суперечить звичаям ділового обороту. Правда, слід визнати, що ч. 1 ст. 527 ЦК не має реального регулятивного значення. Це обумовлено тим, що альтернативою особистому виконанню зобов'язання є виконання обов'язків боржника іншою особою. А стосовно цього встановлені спеціальні правила в ст. 528 ЦК, яка не допускає встановлення іншого звичаями ділового обороту. Твердження про те, що ст. 528 ЦК стосується тільки боржника, тобто має більш вузьку сферу дії, ніж ст. 527 ЦК, не враховує тієї обставини, що прийняття виконання також є обов'язком боржника. Вживання в ч. 1 ст. 527 ЦК терміну «кредитор» стосовно суб'єкта, зобов'язаного особисто прийняти виконання, є суто умовним і пов'язане з недостатнім розумінням категорій зобов'язання, боржника, кредитора. Під кредитором тут розуміється сторона зобов'язання, що несе обов'язок прийняти виконання, запропоноване боржником, і відповідає за належне прийняття виконання. Кредитор, в суворому розумінні цього слова, обов'язків мати не може.

2. Визнавши дії на виконання договорів правочинами (ч. .3 ст. 206 ЦК) та не включивши до нового Цивільного кодексу положення про можливість визнання повноваження на представництво за особою з огляду на обставини, за яких вона діє (таке положення містилось в частині другій ст. 62 ЦК 1963 p.), законодавець створив дуже складну ситуацію. Вирішуватись вона буде так, як раніше вона вирішувалась на підставі ст. 62 ЦК 1963 p., оскільки не можна визнати такими, що суперечать закону, мільйони договорів, що повсякденно укладаються в сфері роздрібної торгівлі, громадського харчування, мільйони дій на виконання договорів. А на правосвідомість це впливає, бо всупереч Цивільному кодексу щоденно будуть діяти мільйони людей. З урахуванням цього практика і далі буде визнавати, що продавець (працівник магазину) має право виконувати зобов'язання щодо передання товарів, а касир та контролер банку мають право прийняти виконання грошового зобов'язання в сумі декілька мільйонів гривень. Отже, зазвичай немає ніякої необхідності вимагати, щоб дії на виконання зобов'язання юридичної особи виконували її органи. Проте не виключається посилання сторін в обгрунтування своєї позиції в суді на необхідність послідовного дотримання положень ч. 2 ст. 527 ЦК. Так, у відповідь на вимогу про сплату штрафу в розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (ч. 2 ст. 231 ГК [42]), будуть пред'являтись позови про визнання недійсними правочинів на виконання договорів з посиланням на те, що виконання було прийняте від особи (водія-експедитора), що не мала права здійснювати правочини від імені поставщика. Суду нелегко буде спростувати ці доводи сторони спору.

Думка про те, що ч. 2 ст. 527 ЦК треба буде скоригувати за допомогою принципів добросовісності, справедливості і розумності (ст. З, 509 ЦК), не позбавлена сенсу. Автори цієї книги рекомендують вдаватись до коригування конкретних положень закону принципами добросовісності, справедливості і розумності лише в крайніх випадках. Очевидно, випадок, що розглядається, є таким.

Разом з тим реальні дії сторін зобов'язань мають бути наближені до закону шляхом видачі сторонами договорів довіреностей особам, які здійснюють виконання зобов'язань та прийняття їх виконання. Частково ці питання вирішуються Інструкцією про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей [321], яка, зокрема, передбачає, що при централізовано-кільцевих перевезеннях цінностей товари передаються на складі одержувача матеріально відповідальним особам, що засвідчують свій підпис на підтвердження отримання товарів печаткою (штампом), про зразок якої одержувач повідомив постачальника (п. 12 згаданої Інструкції).

Зберігають чинність Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні [325], що встановлюють порядок прийняття вантажів до перевезення, оформлення документів на перевезення та здачі вантажів одержувачам, хоч вони і не повністю відповідають вимогам ч. 2 ст. 527 ЦК. Це ж стосується і Правил приймання вантажів до перевезення, Правил видачі вантажів та Правил оформлення перевізних документів, що діють на залізничному транспорті [340]. Ці правила досить послідовні щодо вантажовідправників та вантажоодержувачів у тому, що стосуються оформлення повноважень їх представників, що пред'являють вантажі для перевезення та приймають вантажі від перевізника. Що стосується повноважень працівників залізниці на здійснення дій від імені залізниці, то тут зазначені Правила виходять з того, що повноваження працівників залізниці випливають із обставин, в яких діють представники.

Стаття 528. Виконання обов'язку боржника іншою особою

1. Виконання обов'язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто.
У цьому разі кредитор зобов'язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою.

2. У разі невиконання або неналежного виконання обов'язку боржника іншою особою цей обов'язок боржник повинен виконати сам.

3. Інша особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника у разі небезпеки втратити право на майно боржника (право оренди, право застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно. У цьому разі до іншої особи переходять права кредитора у зобов'язанні і застосовуються положення статей 512 — 519 цього Кодексу.

1. Категорія покладення виконання на іншу особу має неоднаковий зміст у різних зобов'язаннях. Так, зміст зобов'язання купівлі-продажу полягає в обов'язку передати майно (ст. 655 ЦК). Тому особою, яка виконує зобов'язання купівлі-продажу, є та особа, що вручає майно покупцеві або здає його транспортній організації або підприємству зв'язку для відправлення чи пересилання покупцеві. Якщо на виконання
договору купівлі-продажу продавець здійснює закупівлю товарів, а потім сам вручає їх покупцеві чи здає підприємству транспорту або зв'язку для відправлення чи пересилання покупцеві, продавець вважається таким, що особисто виконує зобов'язання.

Інший характер має зобов'язання підряду. Підрядник зобов'язується виконати певну роботу за завданням замовника (ст. 837 ЦК), а із ст. 853 ЦК випливає його обов'язок передати (здати) роботу замовникові. Тут до змісту зобов'язання підрядника включається виконання роботи. Тому, хоч підрядник особисто зобов'язаний передати роботу замовникові, доручення виконання роботи субпідрядникам кваліфікується як покладення виконання зобов'язання на іншу особу.

2. Покладення боржником обов'язку виконати зобов'язання на іншу особу є припустимим, якщо інше не передбачено Цивільним кодексом, іншими актами законодавства або договором. Дія ч. 1 ст. 528 ЦК, що надає боржникові право покласти виконання на іншу особу, може виключатись також суттю зобов'язання.

3. Оскільки прийняття виконання є також обов'язком боржника, то правило про можливість (за встановленими винятками) покладення боржником виконання на іншу особу поширюється і на покладення на іншу особу прийняття виконання.

4. Покладення виконання зобов'язання на іншу особу не означає заміни боржника в зобов'язанні. Сторона зобов'язана прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою, але ж ця інша особа не несе перед цією стороною будь-яких обов'язків і не має перед нею будь-яких прав.

5. Частина 1 ст. 528 ЦК не виключає застосування ч. 2 ст. 527 ЦК, тому і при виконанні зобов'язання іншою особою сторона, що приймає виконання, має право вимагати пред'явлення доказів того, що зобов'язання дійсно виконується належним боржником (особою, на яку боржник дійсно поклав виконання зобов'язання), і несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги. Якщо такі докази не будуть надані,
сторона, що приймає виконання, вправі відмовитись від прийняття виконання. У цьому разі наслідки, передбачені ст. 613 ЦК (прострочення кредитора), не наступають, бо виконання зобов'язання особою, що не надала зазначених доказів, не може бути кваліфіковане як належне.

6. Покладення виконання зобов'язання на третю особу, в тому числі і покладення обов'язку прийняти виконання, є досить поширеним явищем. У радянський період була поширена практика, коли виробник продукції виробничо-технічного призначення, а ще частіше — виробник товарів народного споживання — укладав договір на поставку майже всієї продукції чи товарів, які він виробив, з одним покупцем — організацією матеріально-технічного постачання чи оптовою торговельною базою, що знаходиться в цьому ж регіоні (місці виробництва продукції або товарів). У свою чергу організація матеріально-технічного постачання або оптова торговельна база місця виробництва
продукції або товарів укладали договори з організаціями матеріально-технічного постачання або оптовими торговельними базами місць (регіонів) споживання, які, в свою чергу, укладали договори з виробничими підприємствами або роздрібними торговельними підприємствами. При цьому часто здійснювалась так звана транзитна поставка продукції або товарів від виробника до виробничого підприємства—споживача продукції чи роздрібного торговельного підприємства. У таких випадках виконання зобов'язання з поставки покладалось зрештою на виробника, а прийняття виконання — на виробниче підприємство, що є споживачем продукції, або на роздрібне торговельне підприємство. Грошові зобов'язання одержувачі продукції чи товарів також часто виконували не на адресу сторін договорів, а на адресу відправника продукції або товарів.

Не виключалось, не виключається і сьогодні покладення виконання або обов'язку прийняти виконання на третю особу у інших зобов'язаннях, що кваліфікуються як різновиди купівлі-продажу.

7. Відповідно до практики, що склалася впродовж десятків років, ст. 838 ЦК передбачає можливість покладення підрядником виконання роботи, передбаченої договором підряду, на третіх осіб (якщо інше не передбачено договором). У цьому разі підрядник у відносинах з замовником виступає як генеральний підрядник, а у відносинах з субпідрядником — як замовник. Заборона замовникові та субпідрядникам пред'являти вимоги один одному пов'язані з порушенням договорів, укладених генеральним підрядником з замовником і субпідрядниками (якщо інше не встановлено законом або договором), є проявом загального правила ч. 2 ст. 11 ЦК, відповідно до якого підставою виникнення цивільних прав та обов'язків можуть бути тільки юридичні факти, тобто факти, яким актами законодавства або в порядку, встановленому
актами законодавства, надається значення юридичних. Оскільки немає будь-яких юридичних фактів, які б в зв'язку з укладенням договорів генеральним підрядником з замовниками та субпідрядниками породжували правовідносини між замовником та субпідрядниками, ці останні не можуть пред'являти один одному вимоги, що грунтуються на зазначених договорах. При цьому діє також загальне правило ст. 511 ЦК,
відповідно до якого зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. Отже, виникнення зобов'язання між генеральним підрядником та замовником не може породжувати обов'язків для субпідрядників, а виникнення зобов'язань між генеральним підрядником та субпідрядником не може породжувати обов'язків для замовника уже в силу загальних правил ст. 11 ЦК, а конкретизація цього правила в абзаці другому
ч. 2 ст. 838 ЦК є зайвою, тобто такою, що свідчить про невисокий рівень юридичної техніки, або розрахована на недостатньо кваліфікованого правозастосувача.

8. Покладення виконання зобов'язання на третю особу поширене на транспорті. Юридичною особою, що укладає договори перевезення та вступає з вантажовідправниками в зобов'язання щодо перевезення, є залізниці. Але ж перевезення в межах однієї залізниці здійснюється набагато рідше, ніж перевезення в прямому залізничному сполученні, яке визначається в ст. 1 Закону «Про залізничний транспорт» [102] як
перевезення вантажів, пасажирів, багажу і вантажобагажу у межах двох і більше залізниць України. Допускається часткове покладення виконання зобов'язання з перевезення на підприємства інших видів транспорту. Таке перевезення кваліфікується як перевезення в прямому змішаному сполученні, якщо воно здійснюється за єдиним транспортним документом протягом усього шляху прямування. Для прямого змішаного сполучення відкриті усі залізничні станції, що здійснюють операції з вантажними перевезеннями, а також морські і річкові порти, що включені до переліку, затвердженого Міністерством транспорту (ст. 80 СЗУ [288]). Відповідно до міжнародних договорів України і договорів між підприємствами, на які поширюються норми міжнародного приватного права, виконання зобов'язання з перевезення може покладатись на іноземних юридичних (а у відповідних випадках — і фізичних) осіб.

9. Є безумовні підстави кваліфікувати як такі, що підпадають під дію ст. 528 ЦК, відносини, що виникають у зв'язку з безготівковими грошовими розрахунками: платник перекладає обов'язок перерахувати грошову суму на банк, з яким він уклав договір на розрахунково-касове обслуговування. Банк, що обслуговує платника, перераховує відповідну грошову суму до банку, що обслуговує одержувача платежу, на який обов'язок прийняття безготівкових платежів покладено договором, який банк уклав з клієнтом — одержувачем платежу. За відсутності кореспондентських відносин між зазначеними двома банками у виконанні платіжного доручення бере участь Національний банк України або банк, що знаходиться у кореспондентських відносинах з обома зазначеними банками. Деяку невизначеність у відносинах, що при цьому виникають, вносять спеціальні правила Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [171], особливо положення абзаців третього і четвертого ч. 32.2 ст. 32 цього Закону, якими передбачається відповідальність банку, що обслуговує платника, — безпосередньо перед одержувачем платежу, а банку, що обслуговує одержувача платежу, — перед платником.

10. Низка спеціальних правил встановлює виключення із ч. 1 ст. 528 ЦК, що передбачає загальне правило про можливість покладення боржником виконання зобов'язання на іншу особу. На виконавця науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт покладається обов'язок особистого виконання зобов'язання. Але інше може бути встановлено договором (ст. 893 ЦК). Аналогічні правила встановлено ст. 902 ЦК стосовно договорів про надання послуг (ст. 902 ЦК). Стаття 1005 ЦК покладає обов'язок особистого виконання доручення на повіреного, допускаючи відступ лення від цього правила не тільки в силу договору, а і у випадках, коли повірений вимушений до цього обставинами, — з метою охорони інтересів довірителя. Аналогічні правила встановлені ст. 1041 ЦК стосовно зобов'язань з управління майном.

11. Третя особа підкоряється вказівкам боржника виконати зобов'язання в силу тих правовідносин, в яких вона знаходиться з боржником. Це можуть бути цивільно-правові зобов'язання або інші правовідносини. Таким чином, третя особа, на яку покладається виконання зобов'язання, в межах інших правовідносин несе обов'язок виконати зобов'язання, учасником якого вона не є.

12. Частина 3 ст. 528 ЦК формулює правову конструкцію, відповідно до якої іншій особі надається право за своєю ініціативою виконати зобов'язання, в якому вона не бере участі, і стати на місце кредитора у цьому зобов'язанні. Таке право у будь-якої особи виникає за умови, що невиконання боржником зобов'язання створює небезпеку втрати цією особою права на майно боржника. Так, наприклад, особа може отримати право користування майном на підставі договору найму з умовою про припинення договору у разі відчуження речі наймодавцем. Але наймодавець має невиконані зобов'язання перед кредиторами. Майно наймодавця, що передане в межах правовідносин найму,
може бути реалізоване в процесі виконавчого провадження. Щоб запобігти цьому, наймач має право виконати зобов'язання наймодавця перед кредиторами і стати в цих зобов'язаннях на місце кредитора. Зауважимо, що відсутність достатньої визначеності у питаннях про зв'язок між зобов'язальними правовідносинами та процесуальними правовідносинами і правовідносинами, що виникають на стадії виконавчого провадження, може створити труднощі в реалізації права осіб, що встановлене ч. З ст. 528 ЦК.

Стаття 529. Виконання зобов'язання частинами

1. Кредитор має право не приймати від боржника виконання його обов'язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

1. Неважко помітити, що ст. 529 ЦК, як і низка інших правил, що входять коренями в римське цивільне право, зорієнтована на разове передання товарів, або виконання робіт, або надання послуг. Тому її застосування до розвинутих ринкових відносин, що допускають систематичні в рамках зобов'язання дії щодо передання товарів, виконання робіт, надання послуг, викликає певні труднощі.

2. Розвиток цивільного обігу привів до поширення практики виконання зобов'язань частинами, що знайшло відображення у відповідних спеціальних правилах. Пункт 35 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення [405] і п. 28 Положення про поставки товарів народного споживання [406] встановлюють мінімальні норми відвантаження продукції та товарів покупцям. Ними є вагон або контейнер. Договором можуть встановлюватися інші мінімальні норми відвантаження. У межах відповідних періодів поставки постачальник вправі проводити відвантаження продукції або товарів з додержанням мінімальних норм відвантаження. Тобто із суті зобов'язання, відображеної в спеціальних правових нормах, випливає можливість виконання зобов'язання частинами. Більше того, мінімальні норми відвантаження
продукції та товарів встановлені в інтересах постачальників: покупець при укладенні договору поставки щодо значної кількості продукції чи товарів за відсутності згоди постачальника не вправі вимагати відвантаження продукції або товарів партіями, менше мінімальної норми відвантаження. При вирішенні переддоговірних спорів такого змісту суди повинні відхиляти подібні вимоги покупців.

Виявлення недостачі в окремих партіях поставлених товарів порівняно з товаросу-проводжуючими документами ні в якому разі не дає підстави для висновку про те, що має місце виконання зобов'язання частинами, і що покупець має право відмовитися внаслідок цього від прийняття виконання.

Договором може бути передбачена поставка продукції (товарів) окремими частинами комплекту, відвантаження окремих частин комплекту безпосередньо із заводів-виробників. Навіть у разі поставки некомплектних товарів (продукції) без згоди покупця останній не вправі відмовитися від їх прийняття, якщо вони будуть доукомплектовані у встановлений строк (ст. 270 ГК [42]).

3. Деякі види зобов'язань виконуються або взагалі безперервно протягом певного періоду (наприклад, зобов'язання з теплопостачання з метою опалення житлових і нежитлових приміщень передбачає безперервну подачу тепла протягом всього осінньо-зимового періоду), або передбачають можливість користування відповідною послугою на розсуд одержувача послуг в будь-який час (на таких умовах надаються послуги по постачанню електроенергії, води, послуги електрозв'язку, надаються об'єкти в оренду, лізинг, найм, прокат та ін.). В інших випадках при юридично безперервному характері зобов'язання боржник одержує право у встановлених зобов'язанням межах визначати час і місце виконання зобов'язання. Так, в силу зобов'язання щодо обслуговування жилого будинку і прибудинкової території боржник у певних межах сам визначає, коли він буде прибирати територію, робити поточний ремонт житлового будинку тощо.

Розподіл названих і подібних їм тривалих зобов'язань на частини здійснюється переважно для визначення періодів, за які провадиться оплата відповідних послуг, і строків оплати. Звичайно такий розподіл провадиться стосовно до податкового періоду, яким є квартал або місяць. У зв'язку з виникненням при цьому питань, що стосуються оподатковування, в Законі «Про оподаткування прибутку підприємств» [113] використовується поняття довгострокових договорів, до яких відносяться не лише договори про будівництво, про виґотовлення і монтаж матеріальних цінностей, які будуть входити до складу основних фондів замовника, за умови, що договір буде тривати більше 9 місяців з дня здійснення перших витрат або одержання авансу, але і договори лізингу, деякі договори оренди в разі попередньої оплати відповідних послуг за строк, що перевищує звітний період (відповідно до ст. 16 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» таким є квартал).

4. Численність дій, які повинен вчинити боржник у силу деяких видів зобов'язань, диктує необхідність розподілу їх на частини в договорі з урахуванням вимог законодавства. Так, у договорах підряду на капітальне будівництво (ст. 317 — 324 ГК) передбачаються умови про строки введення в дію окремих пускових комплексів. Це покладає на підрядника обов'язок до встановленого строку закінчити роботи на відповідному пусковому комплексі і надати його для здачі-приймання. Таких пускових комплексів договором підряду може бути передбачено декілька, що й дає підстави стверджувати, що в даному випадку кредитор (замовник) зобов'язаний прийняти виконання частинами, передбаченими договором. Водночас договорами будівельного підряду (підряду на капітальне будівництво) звичайно передбачається належне оформлення етапів робіт з метою їх оплати, що означає розподіл зобов'язання щодо оплати робіт на більш дрібні частини.

5. Договорами будівельного підряду (підряду на капітальне будівництво) передбачаються графіки передання підрядникові устаткування, матеріалів і виробів, забезпечення якими покладене на замовника із зазначенням помісячних строків передання. У такий спосіб визначаються ті частини зобов'язання, що повинні бути виконані замовником протягом відповідних місяців. Це покладає на підрядника обов'язок прийняти виконання зобов'язання у відповідних частинах.

6. Транспортні засоби для перевезення вантажів залізницею подаються, а вантажі, що підлягають перевезенню, надаються до перевезення, відповідно до планів перевезень (ст. 17, 18 Статуту залізниць України [288]). При цьому перевізник, за загальним правилом, не вправі відмовитися від прийняття вантажу до перевезення з мотивів подання до перевезення меншої кількості вантажу. Вантажовідправник також не вправі відмовитися від навантаження вантажів у вагони та контейнери з тих мотивів, що вони подані в кількості, меншій встановленої планом перевезень, тобто зобов'язаний прийняти виконання в частині, запропонованій залізницею. Неможливість прямого застосування при цьому правила ст. 529 ЦК обумовлена тим, що вона не виключає встановлення підзаконними актами винятків із загального правила про недопустимість виконання зобов'язання частинами, якщо можливість виконання зобов'язання частинами випливає із суті зобов'язання.

7. Законодавство про безготівкові розрахунки виходить з того, що зобов'язання не повинне виконуватися частинами. Тому, як правило, доручення платників на списання грошових коштів з їх рахунків приймаються до виконання виключно в межах наявних коштів на цих рахунках. Лише договором між банком і клієнтом може бути передбачена можливість прийняття банком доручень при недостатності
коштів на рахунку (ч. 22.9 ст. 22 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [171]; п. 9 розділу І Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті [358]). Крім того, частковому виконанню у випадку недостатності коштів на поточному рахунку платника підлягають розрахункові документи стягувачів (ст. 22 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні»; ст. 19 Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [164]). Звичайно, боржник може оформляти розрахункові документи на частину суми грошового зобов'язання (у межах сумна поточному рахунку). Але ці дії будуть протиправними, якщо лише договором між платником і одержувачем платежу не передбачена можливість виконання грошового
зобов'язання частинами.

Стаття 530. Строк (термін) виконання зобов'язання

1. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

2. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний
строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства»

1. Строк не є істотною умовою всіх цивільно-правових договорів. Водночас для багатьох видів договорів строк їх виконання визнається істотною умовою. Зокрема, ст. 712 ЦК визнає строк істотною умовою договорів поставки, ст. 318 ГК — договорів підряду на капітальне будівництво. Строк визнається істотною умовою господарських договорів (ч. З ст. 180 ГК [42]). Існує практика нормативного визначення строку виконання зобов'язання (ст. 919 ЦК; ст. 313 ГК).

2. Можливі різні способи встановлення строку виконання зобов'язань. Найпоширенішими є такі: 1) встановлення дати, до настання якої зобов'язання має бути виконане (наприклад, роботи за цим договором повинні бути виконані і передані з оформленням акту здачі-приймання не пізніше 30 квітня 2004 p.); 2) встановлення дати, після настання якої зобов'язання повинне бути виконане; 3) встановлення дати, після настання якої зобов'язання повинне бути виконане, і дати, до настання якої зобов'язання повинне бути виконане; 4) встановлення строку з дня укладення договору (з дня настання відповідної події, з дня вчинення певної дії), протягом якого зобов'язання повинне бути виконане (наприклад, «наймодавець зобов'язується передати наймачеві об'єкт найму не пізніше семи днів після підписання даного договору»; «покупець зобов'язується оплатити поставлені товари протягом семи днів після їх доставки постачальником на склад покупця»; «підрядник зобов'язується виконати сільськогосподарські роботи протягом 10 днів після досягнення середньодобової температури повітря 10 °С»);
5) встановлення періодів, протягом яких зобов'язання повинне виконуватися частинами (поширеним є встановлення квартальних, місячних, декадних та інших періодів поставки з визначенням кількості та особливостей асортименту товарів, що поставляються у відповідні періоди); 6) зустрічаються зобов'язання, що мають тривалий характер (наприклад, договори оренди, кредитні договори). У таких випадках строк, протягом якого надається послуга, ототожнюється зі строком, на який укладено договір (строком дії договору). Так, у ст. 763 ЦК мова йде про строк договору найму.

3. Відповідно до абзацу другого ч. 1 ст. 530 ЦК строк виконання зобов'язання може бути встановлений зазначенням на подію, яка неминуче має настати (якщо обов'язок виконання виникає з настанням обставини, щодо якої недідомо, настане вона чи ні, має місце вчинення правочину під відкладальною умовою — ч. 1 ст. 212 ЦК).

4. Слід визнати допустимою практику встановлення графіків виконання зобов'язань. Господарська практика вже давно і досить широко використовує години та хвилини як одиниці часу для обчислення строків виконання зобов'язань. Так, доставка хліба, молочних та інших продуктів, що швидко псуються, у роздрібну торговельну мережу вже десятки років провадиться відповідно до графіків, у яких визначаються строки доставки не лише в годинах, але й у хвилинах. Щодо перевезень пасажирів нормативними актами з такою ж точністю встановлюються графіки руху потягів, автобусів, літаків, суден.

5. У Цивільному кодексі не встановлені загальні правила визначення моменту виконання зобов'язань. Очевидно, мається на увазі, що це питання повинне вирішуватися правовими нормами окремих інститутів зобов'язального права. Стаття 664 ЦК визначає момент виконання продавцем обов'язку передати товар. Якщо договором встановлено обов'язок продавця доставити товар, моментом виконання зобов'язання
передати товар є момент вручення товару покупцеві. Якщо товар має бути переданий покупцеві у місцезнаходженні товару, зобов'язання вважається виконаним в момент надання товару в розпорядження покупця. Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо він готовий до надання покупцеві у належному місці, і покупець поінформований про це. В інших випадках зобов'язання продавця передати товар
вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв'язку для доставки покупцеві (ч. 2 ст. 664 ЦК).

6. Щодо грошових зобов'язань законодавство не встановлює спеціального правила, що відповідає на запитання про те, в який же момент грошове зобов'язання вважається виконаним. Обумовлено це насамперед превалюванням у нормативно-правових актах, які регулюють відносини з приводу розрахунків, фінансово-економічного та організаційного змісту над юридичним. Так, відповідно до ч. 30.1 ст. 30 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [171] переказ грошей вважається закінченим з моменту зарахування суми переказу на рахунок отримувача або видачі грошової суми отримувачеві в готівковій формі. Однак це положення не дає нічого для вирішення питання про цивільні права, обов'язки та відповідальність осіб, які беруть участь у переказі грошей, про момент їх виникнення та припинення.

З огляду на актуальність проблеми, спробу визначити момент виконання грошового зобов'язання свого часу здійснив Вищий арбітражний суд, який роз'яснив, що моментом виконання грошового зобов'язання є день списання коштів з рахунку платника в банку. Однак згодом це роз'яснення було відкликане.

7. Слід виходити з того, що права, обов'язки і відповідальність між учасниками переказу грошей розподіляються відповідно до загальних положень зобов'язального прайа. І лише у випадках врегулювання відповідних відносин спеціальними правилами застосовуються ці правила, а не загальні положення зобов'язального права. Загальна схема розподілу прав, обов'язків і відповідальності ґрунтується на ст. 509, 525 —
528 ЦК. Якщо вести мову про безготівкові розрахунки в межах цивільного обігу, то і платник по грошовому зобов'язанню, і одержувач платежу укладають договори з банками на розрахункове обслуговування. Пункт 6 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті [358] встановлює, що банки здійснюють розрахунково-касове обслуговування своїх клієнтів на підставі відповідних договорів. Це відповідає ч. 5.2 ст. 5 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», яка передбачає укладення договорів між суб'єктами переказу грошей, ч. 22.8 ст. 22 того ж Закону («розрахунково-касове обслуговування клієнтів здійснюється банка ми на договірній основі») і ст. 55 Закону «Про банки і банківську діяльність» [163] («відносини банку з клієнтом регулюються... угодами (договорами) між клієнтом і банком»). У силу ч. 2 ст. 509 ЦК на підставі договору між банками і клієнтами виникають зобов'язання, що повинні виконуватися належним чином (ст. 526 ЦК),
і одностороння відмова від виконання яких не допускається (ст. 525 ЦК). На підставі ст. 198 ГК [42], яка приписує організаціям провадити грошові розрахунки через банки, в силу укладеного договору платник покладає на банк, що його обслуговує, виконання зобов'язання щодо перерахування грошей одержувачеві (ст. 528 ЦК). За виконання цього зобов'язання банк несе перед клієнтом відповідальність, зокрема
по відшкодуванню збитків (ст. 623 ЦК). З метою забезпечення належного виконання цього зобов'язання в договорі між банком і клієнтом передбачаються заходи забезпечення (зокрема, неустойка).

Переказ грошей між банками може здійснюватися через систему електронних платежів Національного банку за кореспондентськими рахунками банків у територіальних управліннях Національного банку, через банки-кореспонденти за кореспондентськими рахунками ЛОРО та НОСТРО. Національний банк (його територіальні управління) та банки-кореспонденти несуть передбачену договором і цивільним законодавством відповідальність перед банком платника і перед банком отримувача платежу за належне виконання зобов'язань по переказу грошей. І якщо Національний банк завжди має можливість виконати такі зобов'язання (принаймні, за рахунок емісії), то банк-кореспондент таку можливість має не завжди, і в разі невиконання ним доручення на переказ грошей він несе цивільно-правову відповідальність перед банком платника, а платник, як і раніше, відповідає перед отримувачем платежу.

З моменту зарахування грошей на кореспондентський рахунок банку отримувача платежу в НБУ чи на рахунок ЛОРО банку-отримувача платежу в банку-кореспонденті цивільно-правову відповідальність перед отримувачем платежу несе банк, що його обслуговує. Зокрема, ч. 32.2 ст. 32 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» передбачає сплату банком, що обслуговує отримувача платежу, пені в розмірі 0,1 відсотка суми платежу, зарахування якого на рахунок отримувача платежу прострочене, за кожний день прострочення, але не більше 10 відсотків (диспозитивно). Спеціально зазначається на те, що в цьому випадку платник не несе відповідальності перед отримувачем платежу за прострочення зарахування грошей на рахунок отримувача платежу.

Отже, оскільки платник поклав обов'язок перерахувати грошові кошти на банк, що несе перед ним відповідне зобов'язання, грошове зобов'язання слід вважати виконаним з моменту, коли відповідна сума списана з кореспондентського рахунку банку, що обслуговує платника, в Національному банку чи іншого рахунку в банку-кореспонденті.

8. Викладена, основана на загальних положеннях цивільного законодавства, система правовідносин коригується спеціальними правилами ч. 32.2 ст. 32 названого Закону. Платнику надається право на стягнення заподіяної йому шкоди з банку, що обслуговує отримувача платежу, в разі порушення встановленого строку завершення переказу. Отримувачу платежу надане право на стягнення шкоди, заподіяної йому банком платника простроченням виконання документа на переказ грошей. Цими положеннями всупереч загальному правилу про відповідальність у рамках системи зобов'язань «платник — банк платника — Національний банк (банк-кореспондент) — банк отримувача платежу — отримувач платежу — платник» пропонується застосовувати (позадоговірну) відповідальність банку платника перед отримувачем платежу і банку отримувача платежу перед платником. Звичайно, припис закону не може ігноруватися з тих причин, що він не відповідає теоретичним уявленням4 загальним нормам законів. Але й підстав для широкого визначення сфери дії наведених правил немає: вони застосовуються тільки при простроченні вчинення банками відповідних дій (абзаци третій і четвертий ч. 32.2 ст. 32 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні»). Прострочення — це різновид неналежного виконання. Невиконання банком платника документа на переказ не може бути кваліфіковане як прострочення. Що стосується визначення розміру шкоди, що підлягає відшкодуванню, то при цьому слід враховувати одержані кредитором доходи, зокрема пеню, стягнену отримувачем платежу з платника.

Правила, близькі до змісту ст. 32 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», встановлені п. 16.5.1 ч. 16.5 ст. 16 Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [164]. Банк, що обслуговує платника податків, безпосередньо несе відповідальність перед бюджетами і державними цільовими фондами за порушення строків зарахування податків і обов'язкових зборів до бюджетів та державних цільових фондів у вигляді пені, встановленої для відповідного податку або обов'язкового збору, а також «іншу відповідальність, встановлену цим Законом за порушення порядку своєчасного і повного внесення податку, збору до бюджету та державного цільового фонду». При цьому передбачене звільнення платника податків від відповідальності за несвоєчасне та неповне зарахування платежів до бюджету, включаючи пеню та штрафні санкції. Ці винятки із загальних правил також стосуються лише випадків несвоєчасного (та ще неповного) зарахування коштів на рахунок отримувача платежу, а не випадків невиконання зобов'язання (невиконання документа на переказ грошей).

9. В окремих випадках встановлюються спеціальні правила щодо визначення моменту виконання грошового зобов'язання. Так, грошова позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок позикодавця (ч. З ст. 1049 ЦК). Отже, до цього моменту обов'язок позичальника не може вважатись виконаним. Він може бути примушений до його виконання та притягнений
до відповідальності за його невиконання чи неналежне виконання, хоча б єдиною причиною невиконання були неправомірні дії банку, який обслуговує позикодавця та якого вільно обрав позикодавець. Логіки в цьому правилі явно бракує, але ж правозастосувач не вправі доповнити закон логікою.

Для правильного розуміння проблеми визначення дня виконання грошового зобов'язання корисно врахувати положення ч. 9 ст. 20 Закону «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» [201], відповідно до якого днем сплати страхових внесків у разі безготівкових розрахунків вважається день списання установою банку або установою Державного казначейства суми платежу з банківського (спеціального реєстраційного) рахунка страхувальника незалежно від часу її зарахування на банківський рахунок Пенсійного фонду.

10. Якщо строк виконання боржником зобов'язання не визнається законом істотною умовою відповідного виду договорів, якщо жодна зі сторін не зажадала при укладенні договору погодження умови про строк, договір може бути укладений без встановлення строку виконання (це не стосується господарських договорів). Допускається також визначення строку виконання зобов'язання вказівкою на момент витребування. Якщо строк виконання зобов'язання не визначений або визначений моментом витребування, кредиторові надається право в будь-який час вимагати від боржника виконання зобов'язання.

При пред'явленні кредитором такої вимоги боржник зобов'язаний виконати зобов'язання в семиденний строк з дня пред'явлення вимоги (одержання боржником відповідної вимоги). Це встановлено ч. 2 ст. 530 ЦК, Вимога кредитора може пред'являтися в будь-якій формі. Однак у разі спору кредитор повинен буде довести, що вимогу боржнику було вручено або направлено (для цього вимогу слід направляти рекомендованим або цінним листом), що вимога виходила від органу юридичної особи, якщо кредитором є така особа (підтверджується вказівкою на посаду, прізвище, а також підписом і печаткою). Вимога кредитора може бути направлена боржнику у вигляді претензії.

На практиці застосування правила ч. 2 ст. 530 ЦК, яке встановлює строк виконання зобов'язання, строк виконання якого не визначений, нерідко невиправдано розширюється. Тим часом воно може застосовуватися лише у двох випадках: 1) до зобов'язань, що грунтуються на односторонніх договорах, строк виконання яких не визначено; 2) до зобов'язань, що грунтуються на двосторонніх договорах, в яких строк виконання не визначено, — лише щодо боржника, до якого раніше пред'явлена вимога про виконання. В інших випадках ч. 2 ст. 530 ЦК застосовуватися не повинна, оскільки строк виконання взаємних зобов'язань визначено ч. 2 ст. 538 ЦК. Водночас слід враховувати, що сторони договору вправі відійти від правила ч. 2 ст. 538 ЦК і встановити строки виконання взаємних зобов'язань відповідно до досягнутої домовленості.

11. Прострочення виконання тягне встановлену законом і договором відповідальність у вигляді відшкодування збитків, а у відповідних випадках — у вигляді відповідальності, встановленої ст. 625 ЦК. Прострочення виконання дає кредиторові право на стягнення неустойки, якщо вона встановлена законом або договором. Крім того, боржник несе відповідальність за неможливість виконання, що настала після
прострочення (ч. 1 ст. 612 ЦК).

12. У разі прострочення боржником виконання зобов'язання кредитор може відмовитися від прийняття виконання, якщо виконання втратило для нього інтерес, і вимагати відшкодування збитків (ч. 2 ст. 612 ЦК). Втрата інтересу повинна розумітися як об'єктивне явище, а не таке, що викликане суб'єктивним ставленням кредитора до боржника, хоча б і обумовлене простроченням виконання боржником зобов'язання.
Однак у відносинах, на які поширюється чинність Господарського кодексу [42], відмова від прийняття виконання з мотивів втрати інтересу чи з інших мотивів можлива тільки у випадках і на умовах, встановлених договором.

Повідомлення про відмову від прийняття виконання є одностороннім правочи-ном.

Стаття 531. Дострокове виконання зобов'язання

1. Боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

1. За загальним правилом, сформульованим в ст. 531 ЦК, боржник має право достроково виконати зобов'язання, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства, договором, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Із змісту зобов'язання випливає, наприклад, недопустимість дострокового виконання наймачем обов'язку повернути річ наймодавцю до закінчення строку найму (інше
встановлено ст. 790 ЦК стосовно договору прокату). Дострокове виконання наймачем цього обов'язку означало б дострокове припинення договору в результаті односторонніх дій наймача, що порушило б право наймодавця на одержання плати від наймача за користування річчю. Із суті зобов'язання зберігання з умовою про оплату послуг зберігача також випливає неприпустимість дострокового виконання поклажодавцем обов'язку забрати річ до спливу встановленого договором строку зберігання. Але спеціальним правилом ст. 953 ЦК поклажедавцю надається право забрати річ до закінчення строку зберігання.

2. Стаття 531 ЦК не застосовується стосовно зобов'язань позики. Частина 1 ст. 1049 ЦК покладає на позичальника обов'язок повернути позикодавцеві позику (грошові кошті у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками у такій самій кількості, такого ж роду та такої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк, встановлений договором. Лише стосовно позики, наданої без умови про сплату процентів за користування нею, позичальник має право дострокового повернення позики, якщо інше не встановлено договором (ч. 2 ст. 1049 ЦК).

3. Наявність загального правила, що надає боржникові право дострокового виконання зобов'язання, виключає необхідність формулювання з цього приводу спеціальних правил. Проте такі правила встановлюються. Відповідно до ст. 47 Закону «Про заставу» [64] боржник, який одночасно є заставодавцем у правовідносинах закладу, вправі достроково виконати зобов'язання, якщо заставодержатель зберігає або використовує предмет закладу неналежним чином, що тягне за собою припинення застави (п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК).

4. В окремих випадках кредитору надається право вимагати дострокового виконання зобов'язання. Відповідно до ч. 1 ст. 107 ЦК кредитор юридичної особи, що припиняється (незалежно від форми припинення), має право вимагати від неї дострокового виконання зобов'язання (або його припинення).

Незалежно від настання строку вимоги (цей строк настає в день закінчення строку, встановленого для виконання зобов'язання, або настання дня, в який зобов'язання має бути виконане) кредитори спадкодавця можуть вимагати виконання зобов'язання спадкоємцями (ст. 1281 ЦК).

Низка підстав, що дають кредиторові право вимагати дострокового виконання зобов'язання, встановлена ст. 592 ЦК, частиною третьою ст. 23 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207].

Стаття 532. Місце виконання зобов'язання

1. Місце виконання зобов'язання встановлюється у договорі.

Якщо місце виконання зобов'язання не встановлено у договорі, виконання провадиться:

1) за зобов'язанням про передання нерухомого майна — за місцезнаходженням цього майна;

2) за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, — за місцем здавання товару (майна) перевізникові;

3) за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів, — за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання;

4) за грошовим зобов'язанням — за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа, — за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов'язання. Якщо кредитор на момент виконання зобов'язання змінив місце проживання (місцезнаходження) і сповістив про це боржника, зобов'язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов'язаних із зміною місця виконання;

5) за іншим зобов'язанням — за місцем проживання (місцезнаходженням) боржника.

2. Зобов'язання може бути виконане в іншому місці, якщо це встановлено актами цивільного законодавства або випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

1. Місце виконання зобов'язання в разі, якщо воно не визначене законодавством або спеціальним договором, встановлюється ст. 532 ЦК. Умова про місце виконання зобов'язання може випливати із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту, якщо це не суперечить спеціальним правилам.

2. Визначення місця виконання зобов'язання істотно впливає на розподіл обов'язків між його сторонами. Хоча місце виконання зобов'язання, за загальним правилом, законодавством не визнається істотною умовою цивільно-правового договору, все ж таки звичайно є доцільним визначення місця виконання зобов'язання в договорі. Іноді з суті зобов'язання випливає необхідність погодження в договорі умови про місце виконання зобов'язання. Так, договір купівлі-продажу може виконуватися шляхом вибірки товарів покупцем (передання товарів в розпорядження покупця на складі продавця), шляхом доставки товарів продавцем на склад покупця та шляхом відвантаження товарів продавцем покупцеві транспортом загального користування. Сторони повинні вибрати варіант доставки товарів. Якщо вони цього не зробили, діє правило п. З ч. 2 ст. 532 ЦК: передання товарів має бути здійснене за місцем виготовлення або зберігання товару, якщо це місце було відоме кредиторові в момент виникнення зобов'язання.

3. Зобов'язання щодо передання всіх видів нерухомого майна підлягає виконанню за місцем знаходження майна. Передання нерухомого майна — це суто символічна операція. Факт передачі нерідко оскаржується. Тому доцільно було б оформляти передання письмово шляхом складання і підписання акта про передання та приймання відповідного майна.

4. Якщо відповідно до договору на боржника покладається обов'язок передати товар чи інше майно транспортній організації або підприємству зв'язку для доставки кредитору, місцем виконання зобов'язання, виходячи з частини другої ст. 334 ЦК, повинне вважатися місце передання товару або іншого майна першому перевізникові. Передання перевізником товару (вантажу) іншому перевізникові, якщо перевезення провадиться в прямому або прямому змішаному сполученні, не впливає на визначення місця виконання зобов'язання. Пункт 2 ч. 1 ст. 532 ЦК формулює таке положення прямо, але ж воно (відповідно до його букви) стосується тільки зобов'язання про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення (очевидно, договору довгострокового перевезення, який визначається у ст. 914 ЦК, оскільки договір перевезення конкретного вантажу не може вважатись укладеним до передання цього вантажу).

5. Місце виконання грошового зобов'язання визначається в п. 4 ч. 1 ст. 532 ЦК стосовно випадків розрахунку готівкою. Таке зобов'язання виконується за місцем проживання або знаходження кредитора (сторони, яка приймає кошти), в тому числу і у випадках зміни кредитором місця проживання (знаходження). Законодавець вирішив, що таке обтяження боржника за грошовим зобов'язанням є достатнім, і на випадок
зміни кредитором місця проживання або знаходження поклав усі витрати, пов'язані зі зміною місця виконання, на кредитора.

6. Якщо місце виконання зобов'язання не визначено спеціальними нормами законів, підзаконних актів, договором, воно визначається п. 5 ч. 1 ст. 532 ЦК: зобов'язання повинне бути виконане за місцем проживання або знаходження боржника.

Стаття 533. Валюта виконання грошового зобов'язання

1. Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.

2. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або
законом чи іншим нормативно-правовим актом.

3. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

1. Стаття 533 ЦК приписує виконувати грошові зобов'язання у гривнях. Таке ж правило встановлене ч. 2 ст. 198 ГК [42].

2. У разі визначення в договорі грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті сума платежу, що здійснюється в валюті України, визначається за офіційним курсом валют, що встановлюється Національним банком України за результатами біржових торгів, на день платежу. Інше може бути встановлено договором відповідно до ч. З ст. 6 ЦК, законом або іншими нормативно-правовими актами.

3. Загальне правило ч. 1 ст. З Декрету «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [231] і ст. 35 Закону «Про Національний банк України» [132] визнають валюту України єдиним законним засобом платежу на території України. Частина перша ст. 7 названого Декрету регулює порядок розрахунків між резидентами і нерезидентами. Вона приписує, щоб розрахунки між резидентами і нерезидентами в межах
торговельного обороту провадилися в іноземній валюті і лише через уповноважені банки (відповідно до п. З ст. 1 Декрету «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» уповноваженими банками визнаються банки, що зареєстровані на території України і мають ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій). Суб'єкти підприємницької діяльності часом схильні до обмежувального тлумачення поняття торговельного обороту. Тут слід враховувати, що під визначення торговельного обороту підпадає будь-яке передання товарів, виконання для контрагента за договором робіт, надання йому послуг. При виконанні резидентами функцій посередника (агента, повіреного, комісіонера) вони також зобов'язані з іноземними контрагентами розраховуватися (проводити всі грошові операції) в іноземній валюті і тільки через уповноважені банки, а з резидентами — у валюті України. У судовій практиці зустрічалися випадки,
коли резиденти-посередники вважали, що їх відносини з контрагентами, в тому числі іноземними, виходять за межі торговельного обороту і не підпадають під дію приписів про валюту, що повинна використовуватися при розрахунках з нерезидентами в межах торговельного обороту. Порушення вимоги частини першої ст. 7 Декрету «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [231] тягне застосування штрафу в розмірі суми, використаної для здійснення розрахунків.

4. З урахуванням постанови Правління НБУ від 8 липня 1997 р. № 225 [323] і листа НБУ від 14 квітня 1998 р. № 13-110/655-2651 [326] слід зробити висновок про те, що зберігає чинність Інструктивний лист Національного банку і Кабінету Міністрів України «Про порядок розрахунків із країнами зони функціонування рубля», відповідно до якого розрахунки між резидентами України і резидентами країн СНД та Балтії (крім Естонії) можуть провадитися у валюті України. Крім того, розрахунки між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту можуть здійснюватися у валюті України за умови одержання індивідуальної ліцензії НБУ.

5. Держава здійснює жорсткий контроль за своєчасністю надходження виручки резидентів в іноземній валюті на їх рахунки в уповноважених банках. Граничний термін зарахування іноземної валюти на рахунки резидентів — 90 днів з дня митного оформлення експортованої продукції (180 днів — у разі експорту фармацевтичної продукції). У разі попередньої оплати резидентом імпортованої продукції в строк 90 днів повинен надійти імпортований товар. В іншому разі застосовується пеня в розмірі 0,3 відсотки суми неодержаної виручки (митної вартості непоставлених (недопоставлених) товарів) за кожний день прострочення (ст. 1, 2, 4 Закону «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» [85]).

6. Фізичні особи — резиденти і нерезиденти на території України при виконанні грошових зобов'язань повинні використовувати готівкову валюту України. Використання на території України готівкової іноземної валюти як засобу платежу або застави допускається у випадках, передбачених п. 6 Правил використання готівкової іноземної валюти на території України [372].

7. Національна та іноземна валюта може бути предметом зобов'язань з приводу відкриття фізичними та юридичними особами поточних і депозитних (вкладних) рахунків у банках відповідно до Інструкції про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валюті [354], а також предметом зобов'язань купівлі-продажу. Готівкова та безготівкова іноземна валюта може придбаватися і продаватися юридичними та фізичними особами відповідно до Правил здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України [368]. Фізичні особи — резиденти і нерезиденти можуть також продавати і придбавати іноземну валюту з додержанням правил, встановлених Положенням про пункти обміну іноземної валюти.

Стаття 534. Черговість погашення вимог за грошовим зобов'язанням

1. У разі недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового зобов'язання у повному обсязі ця сума погашає вимоги кредитора у такій черговості, якщо інше не встановлено договором:

1) у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов'язані з одержанням виконання;

2) у другу чергу сплачуються проценти і неустойка;

3) у третю чергу сплачується основна сума боргу.

1. У силу права власності на належні йому готівкові грошові кошти боржник вправі розпоряджатися ними на свій розсуд (ч. 1 ст. 317 ЦК). Боржник, на рахунку якого в банку є гроші, також вправі розпоряджатися ними (ч. 1 ст. 1071 ЦК). Звідси можна було б зробити висновок про те, що при здійсненні платежу (готівкою чи шляхом без готівкових розрахунків) боржник вправі на свій розсуд вибрати призначення платежу,
а законодавством призначення платежу могло б встановлюватись лише в тих випадках, коли боржник при здійсненні платежу належне не передбачив його призначення. Але спеціальним правилом ст. 534 ЦК законодавець вирішив безпосередньо встановити призначення проведеного платежу, якщо його сума є недостатньою для виконання грошового зобов'язання боржника перед кредитором в повному обсязі. Спрямування платежу відповідно до ст. 534 ЦК не здійснюється лише у випадках, якщо інше встановлено договором між сторонами.

2. Пункт 1 ч. 1 ст. 534 ЦК в першу чергу передбачає відшкодування витрат креди тора, пов'язаних з одержанням виконання. Зазвичай таких витрат немає як при безготівкових розрахунках, так і при розрахунках готівкою.

3. Проценти і неустойка визначаються в ст. 534 ЦК як платежі другої черги. Те, що у ч. 2 ст. 534 проценти називаються першими, не може будь-яким чином вплинути на черговість, в якій погашаються обов'язки зі сплати процентів і неустойки за рахунок отриманого платежу.

4. Положення ст. 534 ЦК, однак, не повністю позбавляють боржника права на свій розсуд визначити призначення платежу, який він здійснив нажористь кредитора. Стаття 534 ЦК, з огляду на її зміст, не може поширюватись на випадки, коли боржник має перед кредитором два чи більше зобов'язання, хоча б вони і були однорідними. Так, якщо боржник уклав два чи більше кредитних договорів з банком, то відповідно виникає два чи більше грошових зобов'язань, на погашення яких спрямовується платіж.

5. Банк не має права зараховувати платіж на виконання одного зобов'язання в рахунок погашення іншого зобов'язання. Він має право тільки на визначення призначення платежу в межах одного зобов'язання. Якщо ж за наявності між сторонами декількох зобов'язань боржник здійснив платіж, не встановивши його призначення, кредитор не вправі безпосередньо спрямовувати отримані кошти на цілі, визначені ним одностороннє. Він вправі вчинити односторонній правочин: зробити заяву про зарахування зустрічних односторонніх вимог: можливої вимоги платника про повернення безпідставно отриманого іншою стороною платежу (платіж має кваліфікуватись як безпідставно отриманий, оскільки платник не встановив його призначення) і вимоги одержувача платежу про виконання одного із грошових зобов'язань. До отримання заяви про зарахування платник має право зробити на адресу одержувача заяву про призначення платежу. Якщо ж одержувач платежу не заявив про зарахування зустрічних вимог, а платник не зробив заяву про призначення платежу, одержувач платежу несе зобов'язання повернути безпідставно отримані грошові кошти, а платник несе грошові зобов'язання, що виникли перед одержувачем платежу раніше.

6. Навіть і при існуванні між сторонами одного договору, застосування ст. 534 ЦК буде ускладнюватись з тієї причини, що ця стаття спроектована на відносини, в яких боржник несе обов'язок здійснити разовий платіж. Стосовно таких відносин не виникає будь-яких запитань щодо значення, яке має термін зобов'язання, що вживається в цій статті. Але ж основна маса відносин, на які поширюється ст. 534 ЦК, — це відносини між суб'єктами господарювання.

Стосовно цих відносин взагалі трудно визначити значення терміну «грошове зобов'язання», бо зазначеному терміну, як це склалось у науці та практиці право-творчості і правозастосування, надається різне значення: 1) терміном «зобов'язання» позначається усе правовідношення, що виникло на підставі договору; 2) цим терміном може позначатись обов'язок сплатити всю грошову суму, передбачену договором; 3) цим терміном може позначатись обов'язок здійснити один черговий платіж. У контексті ст. 534 ЦК термін «грошове зобов'язання» слід тлумачити якраз у цьому останньому значенні.

Отже, ст. 534 ЦК не може поширюватись і на випадки, коли в межах одного зобов'язання у боржника є заборгованість за різні періоди, якщо платіж не погашає повністю один із видів заборгованості. Так, боржник може мати заборгованість за поставлений товар в сумі 280000 грн., що виникла рівними сумами за кожен із семи останніх місяців, заборгованість зі сплати процентів за товарний кредит в сумі 7000 грн., що виникла рівними сумами за кожен із останніх семи місяців, і заборгованість зі сплати неустойки в загальній сумі 6000 грн., що виникла в останні шість місяців. Якщо за таких умов кредитор отримав платіж в сумі 3000 грн., то він не може бути безпосередньо зарахований в погашення будь-якої заборгованості боржника, в тому числі і заборгованості зі сплати процентів і неустойки, що відповідно до ст. 534 ЦК належить до другої черги. Справа у тому, що у складі заборгованості зі сплати процентів і неустойки є заборгованість, позовна давність щодо якої почала перебіг в різні дні, не говорячи вже про різний строк позовної давності за вимогами про сплату процентів і неустойки. Визначення кредитором (одержувачем платежу) на власний розсуд, яка саме заборгованість погашається, порушувало б права платника на його грошові кошти. Але одержувач платежу має право зробити заяву про зарахування зустрічних вимог, як це передбачено ст. 601 ЦК. У цьому випадку він вправі на свій розсуд заявити про зарахування отриманої суми в рахунок сплати частини процентів і частини пені (пропорційно) визначивши і період, в який виникли обов'язки щодо сплати процентів чи пені, які підлягають припиненню у зв'язку з зарахуванням.

Якщо за наявності зазначеної у наведеному прикладі заборгованості боржник перерахує 20000 грн. без зазначення у платіжному дорученні призначення платежу, таким платежем буде погашена в першу чергу вся заборгованість зі сплати процентів і неустойки в сумі 13000 грн. Урешті одержувач платежу має право зробити заяву про зарахування отриманої грошової суми в погашення заборгованості по оплаті товарів, визначивши періоди, в яких виникла заборгованість, що погашається, на свій розсуд.

Стаття 535. Збільшення суми, що виплачується фізичній особі за грошовим зобов'язанням

1. У разі збільшення встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян сума, що виплачується за грошовим зобов'язанням фізичній особі (на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, за договором довічного утримання (догляду) та в інших випадках, встановлених договором або законом), пропорційно збільшується.

2. Якщо внаслідок виплати збільшеної суми сторона, яка зобов'язана провадити ці виплати, втрачає вигоди, на одержання яких вона могла розраховувати при укладенні договору, на вимогу цієї сторони договір може бути розірваний за рішенням суду.

1. Оскільки в статті, що коментується, йдеться про неоподатковуваний мінімум доходів громадян, необхідно враховувати наступне. У зв'язку з прийняттям Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [196] законодавець відмовився від правової конструкції неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Але збереглося використання в нормативно-правових актах, в тому числі і прийнятих після введення в дію
названого Закону терміну «неоподатковуваний мінімум доходів громадян». Якщо в нормах законів використовується цей термін, ч. 22.5 ст. 22 названого Закону приписує застосовувати суму у розмірі 17 грн. (крім норм адміністративного і кримінального права, що ставлять кваліфікацію проступків та злочинів в залежність від неоподатковуваного мінімуму, де буде застосовуватись інша сума).

2. Стаття 535 ЦК є однією із найбільш невдалих у всьому Цивільному кодексі. У ч.1 цієї статті указується на можливість поширення її чинності, зокрема, на зобов'язання щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Але ж є спеціальні правила щодо збільшення розміру відшкодування в таких випадках. Вони викладені в ст. 1208 ЦК. За наявності спеціальних правил ст. 1208
ЦК загальне правило ст. 535 ЦК про збільшення суми, що виплачується фізичній особі на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, пропорційно збільшенню встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян застосовуватись не може.

3. Не може застосовуватись ч. 1 ст. 535 ЦК і до зобов'язань довічного утримання (догляду). По-перше, ст. 744, 749 ЦК не передбачають обов'язку набувача в таких зобов'язаннях виплачувати відчужувачеві грошові суми. Виплата грошових сум передбачена лише договором ренти (ст. 731 ЦК). По-друге, ст. 751 ЦК встановлює, що матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватись відчужувачеві, підлягає грошовій
оцінці і індексується в порядку, встановленому законом. Оскільки при цьому Закон «Про індексацію грошових доходів населення» [191] прямо не називається і оскільки цей Закон не поширюється на зобов'язання довічного утримання (догляду), логічним є висновок про те, що до прийняття спеціального закону ця індексація здійснюється відповідно до індексу інфляції.

4. Не може застосовуватись ст. 535 ЦК і до зобов'язань ренти, оскільки розмір ренти змінюється відповідно до зміни облікової ставки Національного банку України, якщо інше не встановлено договором (абзац третій ч. 2 ст. 737 ЦК). У зв'язку з наявністю спеціальних правил ст. 1061 і 1070 ЦК ст. 535 ЦК не може застосовуватись до зобов'язань банківського вкладу та банківського рахунка. Частина 3 ст. 762 ЦК передбачає можливість встановлення договором або законом умови про періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за користування майном. Тут дається відсилка до спеціального закону. Таким є Закон «Про оренду державного і комунального майна» [89], ст. 21 якого встановлює механізм зміни розмірів орендної плати. Але законом, до якого відсилає ст. 762 ЦК, не може бути загальна норма ч. 1 ст. 535 ЦК. Застосування ч. 1 ст. 535 ЦК до зобов'язань найму житла виключає ст. 820 ЦК, що передбачає порядок встановлення та зміни розміру плати за користування житлом.

5. Механізм збільшення сум, що виплачуються за грошовим зобов'язанням фізичній особі, який (механізм) встановлений ч. 1 ст. 535 ЦК, повинен застосовуватись в інших випадках, коли договором або законом передбачена виплата фізичній особі суми за грошовим зобов'язанням. Відстоюючи ідею послідовного буквального тлумачення положень законодавства, автори все ж не можуть ігнорувати ту обставину, що в актах цивільного законодавства є такі спеціальні положення, які суперечать численним іншим положенням законодавства, а тому повинні у відповідній частині коригуватись відповідно до загальних засад цивільного законодавства, що формулюються у ст. З ЦК. З урахуванням цього слід дійти висновку про те, що ч. 1 ст. 535 ЦК не слід поширювати на зобов'язання, які не передбачають періодичних (щомісячних) платежів
на користь фізичної особи, а встановлюють обов'язок боржника сплатити грошову суму на користь кредитора — фізичної особи один чи декілька раз.

6. Насамкінець наведемо приклад можливого застосування ч. 1 ст. 535 ЦК. Вона може застосовуватись, наприклад, до таких зобов'язань. Суб'єкт підприємницької діяльності уклав договір з фізичною особою, відповідно до якого ця особа приймає на себе зобов'язання успішно пройти курс навчання у відомому учбовому закладі, а потім відпрацювати певний час на користь суб'єкта підприємницької діяльності.
Суб'єкт підприємницької діяльності прийняв на себе зобов'язання виплачувати фізичній особі стипендію (щомісячну грошову виплату) впродовж всього строку навчання, а після його закінчення — створити належні умови праці та виплачувати заробітну плату відповідно до трудового законодавства. Зазначена щомісячна грошова виплата (стипендія) і підлягає збільшенню відповідно до ч. 1 ст. 535 ЦК. Але ж і в таких випадках застосування ст. 535 ЦК є неможливим, оскільки неоподатковуваний мінімум доходів громадян збільшуватись не буде.

Стаття 536. Проценти

1. За користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами.

2. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

1. У ст. 536 ЦК використовується термін «проценти». У Господарському кодексі [42] (наприклад, у ч. З ст. 198) законодавець надає перевагу терміну «відсотки». Але це не створює істотних проблем для тлумачення і застосування ст. 536 ЦК: проценти слід розуміти так, як це випливає із змісту Цивільного кодексу. Звертатись з метою тлумачення до визначень поняття процентів у ч. 1.10 ст. 1 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» чи у п. 4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 15 «Доходи» немає будь-якої необхідності. Слід тільки звернути увагу, що, як це випливає із Цивільного і Господарського кодексів, проценти можуть нараховуватись і сплачуватись як за правомірне, так і неправомірне користування чужими коштами (ст. 536, 625 ЦК; ст. 232 ГК).

2. Набагато важливіше з'ясувати, що розуміється під «чужими коштами» в ст. 536 ЦК. При пошуку відповіді на поставлене запитання слід враховувати, що терміни, які використовуються в актах законодавства, слід тлумачити перш за все так, як вони розуміються у відповідному акті. Тому неправильним було б шукати зміст поняття чужого майна в енциклопедичних чи тлумачних словниках. Разом з тим за основу при визначенні змісту поняття чужих коштів слід брати семантичне значення слова «чужий» — належний комусь іншому, не власний, не свій. Але подальше тлумачення цього слова повинне полягати не у зверненні до положень Цивільного кодексу про власність, а до розуміння терміну «чужі грошові кошти» у Цивільному кодексі. Цей термін вживається у ч. З ст. 692 ЦК до випадків, коли покупець прострочив оплату товарів на користь продавця. При цьому покупець буквально коштами продавця не користується: він користується товаром, який він отримав від продавця на підставі договору купівлі-продажу, але не оплатив, тобто прострочення покупцем оплати товару кваліфікується як користування чужими грошовими коштами. Таке ж розуміння користування чужими грошовими коштами підтверджується посиланням у ч. 5 ст. 694 ЦК на ст. 536 ЦК, а в ч. З ст. 695 ЦК - на ч. 5 ст. 694 ЦК.

Частина шоста ст. 231 ГК дає підстави для поширення терміну «користування чужими грошовими коштами» на випадки порушення (прострочення) будь-яких грошових зобов'язань. Якщо виходити із того, що за зобов'язанням особа зобов'язана вчинити певну дію (ч. 1 ст. 509 ЦК), то під грошовим зобов'язанням слід розуміти зобов'язання сплатити гроші. Отже, користування чужими грошовими коштами має місце завжди, коли боржник допускає прострочення грошового зобов'язання за договором про від-платне передання майна, виконання роботи, надання послуги, зокрема за договором позики, за кредитним договором.

Надалі зміст поняття користування чужими грошовими коштами розширюється з урахуванням того, що ч. З ст. 693 ЦК з посиланням на ст. 536 ЦК передбачає нарахування відсотків на суму попередньої оплати товару при простроченні передання товарів. Спеціально передбачається, що договором може бути встановлений обов'язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання продавцем цієї суми від покупця. Але це спеціальне правило не є несумісним із загальними положеннями ст. 1057 ЦК, що стосуються комерційного кредиту. Відповідно до ч. 2 ст. 1057 ЦК до комерційного кредиту застосовується, зокрема ст. 1048 ЦК, що, як загальне правило, передбачає сплату процентів.

Це могло б бути підставою для твердження про те, що проценти на суму попередньої оплати товарів нараховуються і за період від дня попередньої оплати товарів до дня їх фактичного передання, хоч би строк їх передання і не був порушений. Але ч. 1 ст. 1048 ЦК, що передбачає загальне правило про сплату процентів, містить застереження «якщо інше не встановлено... законом». Тому переважно перед ст. 1057 і 1048 ЦК, із яких випливає загальне правило про сплату процентів, застосовується ч. З ст. 693 ЦК, яка допускає нарахування процентів за період від дня попередньої оплати товарів до дня фактичного їх передання (за відсутності прострочення передання товарів) тільки у випадках, коли це передбачено договором. За межами правовідносин щодо купівлі-продажу застосовується загальне правило ст. 1048 ЦК.

Оскільки із змісту Цивільного і Господарського кодексів випливає достатньо визначене розуміння терміну «користування чужими грошовими коштами», немає будь-якого сенсу зосереджуватись над словом «користування» та з'ясовувати у зв'язку з цим тієї обставини, чи дійсно боржник використовував відповідні кошти для власних чи інших потреб замість того, щоб перерахувати (передати) їх кредитору.

Викладене дає підстави для висновку про те, що користування чужими грошовими коштами має місце: 1) при наданні товарного кредиту, тобто при відстроченні (розстроченні) оплати товарів, робіт, послуг; 2) при комерційному кредиті, тобто при попередній оплаті робіт, послуг. При цьому сплата процентів за користування чужими грошовими коштами є обов'язковою і при відсутності прострочення передання результатів робіт, послуг, і за наявності прострочення, якщо інше не передбачено законом або договором. Лише стосовно купівлі-продажу проценти на суму попередньої оплати за відсутності прострочення передання товарів не нараховуються, якщо тільки інше не передбачено договором; 3) при наданні грошових коштів на підставі договорів позики та кредитних договорів; 4) при простроченні виконання грошових зобов'язань.

3. Стаття 536 ЦК стала підставою для твердження про те, що відтепер (з дня набрання чинності Цивільним кодексом України) сплата відсотків за користування чужими грошовими коштами стала обов'язковою, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Але це твердження, по-перше, не враховує спеціального правила ст. 1048 ЦК, що поширюється на відносини щодо комерційного кредиту, позики та кредиту та передбачає, що договором (будь-яким, а не тільки договором між фізичними особами, як це встановлено ч. 1 ст. 536 ЦК) та законом може допускатись, що проценти за користування чужими грошовими коштами не сплачуються.

По-друге, треба враховувати співвідношення ст. 536, 1048, 1054 ЦК, з одного боку, і положень Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [177], про що мова буде вестись у наступному пункті коментаря до цієї статті.

Перш за все, слід зауважити, що названий Закон поширюється тільки на правовідносини щодо надання фінансових послуг. Фінансова послуга визначається в п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» як «операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законо
давством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів». Отже, за межі дії цього Закону виходять правовідносини щодо комерційного кредиту. У сфері дії названого Закону перебувають відносини щодо надання позики та кредиту. Стосовно кредиту як ст. 1054 ЦК, так і Закон «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» належно погоджені: надавати кредити можуть тільки банки та інші фінансові установи. Стосовно позики створилась ситуація правової невизначеності. Думка про те, що при вирішенні питання про право фізичних осіб, а також юридичних осіб, що не мають статусу фінансової установи, надавати грошові кошти іншим особам за договором позики з умовою про сплату процентів, перевагу перед названим Законом слід надати ст. 536 і 1048 ЦК, обґрунтовується правилом про переважне застосування пізніше прийнятого законодавчого акта. Але ця думка не враховує особливостей змісту законодавчих положень, про співвідношення між якими йдеться. Стаття 536 і 1048 ЦК, що встановлюють право позикодавця на отримання відсотків (якщо інше не передбачено законом або договором), мають цивільно-правовий зміст. Чи можна стверджувати, що із цих цивільно-правових приписів непрямо випливає і висновком від наступного правового явища (суб'єктивного цивільного права відповідних осіб) до попереднього виявляється правовий припис, відповідно до якого ст. 536 і 1048 ЦК надають публічно-правовий дозвіл фізичним особам, а також юридичним особам, що не мають статусу фінансової установи, отримувати відсотки за договорами позики грошових коштів? Такий висновок не виключається, але ж тільки тоді, коли є відсутнім відповідне публічно-правове регулювання. У даному випадку таке регулювання є наявним. Частина 1 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлює, що «фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами — суб'єктами підприємницької діяльності».

Викладене не може бути спростоване посиланням на контекст ст. 5 названого Закону. Йдеться про те, що відповідно до ч. З ст. 5 цього Закону «надавати фінансові послуги за рахунок залучених коштів має право на підставі відповідної ліцензії лише кредитна установа». У цьому формулюванні використана частка «лише», яка не тільки надає йому категоричності, а й надає висновку від протилежного, що робиться із цього формулюванні такої ж юридичної сили, яку має прямо встановлений цим формулюванням правовий припис. У ч. 1 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» слова «лише» немає. Тож виходить, коли законодавець хотів надати більшої юридичної сили правовому припису, що виявляється висновком від протилежного, він використав частку «лише». А в ч. 1 ст. 5 названого Закону ця частка не вживається. Слід погодитись з думкою про те, що контекст має значення для тлумачення нормативно-правових актів. Але ж він не може спростовувати правило про переважне застосування спеціальних публічно-правових приписів перед приватно-правовими положеннями.

На додаток до викладеного слід пояснити, що фінансова установа зобов'язана отримати ліцензію тільки у випадках, передбачених ст. 34 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (до цих випадків не належить надання власних коштів у позику, хоча б і з метою отримання прибутку). Але ж юридична особа може отримати статус фінансової установи після внесення про неї запису до відповідного державного реєстру фінансових послуг за умови її відповідності вимогам названого вище Закону.

4. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами може встановлюватись договором, законом або іншим актом цивільного законодавства. Але переважно перед цим загальним законодавчим положенням застосовується спеціальне правило ст. 1048 ЦК, яке прямо поширюється на зобов'язання позики, але в силу спеціальних застережень, що містяться в ст. 1054 і 1057 ЦК, застосовується до кредитних
зобов'язань і комерційного кредиту. Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. Якщо це договором не встановлено, розмір процентів визначається на рівні ставки Національного банку України.

5. Насамкінець слід враховувати досить складне співвідношення між ст. 536 та ст. 625 ЦК. Стаття 625 ЦК встановлює проценти, які є заходом відповідальності, що передбачає особливі підстави виникнення права на їх стягнення. Отже, застосування процентів відповідно до ст. 536 ЦК не виключає застосування процентів, передбачених ст. 625 ЦК. Але слід враховувати обмеження на одержання процентів,передбачених ст. 536 ЦК, про які (обмеження) йшлося вище. Для процентів, передбачених ст. 625 ЦК, таких обмежень немає.

Стаття 537. Виконання зобов'язання внесенням боргу в депозит нотаріуса

1. Боржник має право виконати свій обов'язок шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса в разі:

1) відсутності кредитора або уповноваженої ним особи у місці виконання зобов'язання;

2) ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від прийняття виконання або в разі іншого прострочення з їхнього боку;

3) відсутності представника недієздатного кредитора.

2. Нотаріус повідомляє кредитора у порядку, встановленому законом, про внесення боргу у депозит.

1. Як виконання грошового зобов'язання або зобов'язання щодо передання цінних паперів кваліфікується в ст. 537 ЦК внесення грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса. Однак це допускається не завжди, а лише у випадках, передбачених ст. 537 ЦК: 1) за відсутності кредитора або його представника у місці виконання зобов'язання; 2) при ухиленні кредитора від прийняття виконання; 3) у разі іншого прострочення кредитора; 4) за відсутності представника недієздатного кредитора. У не передбачених законодавством випадках виконання шляхом передання грошової суми або цінних паперів у депозит нотаріуса не допускається, а здійснення такого виконання є неналежним.

2. Передання грошей у депозит нотаріуса провадиться шляхом безготівкового перерахування коштів на рахунок нотаріуса в банку, переказу грошей поштою або шляхом внесення готівки. При внесенні грошей готівкою не діють обмеження на розрахунки готівкою, встановлені п. 2.3 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні [364].

3. Прийняття нотаріусом грошей або цінних паперів у депозит провадиться за місцем виконання зобов'язання (ст. 85 Закону «Про нотаріат» [75]), що визначається відповідно до ст. 532 ЦК.

4. При прийнятті грошей або цінних паперів у депозит нотаріус не перевіряє підстав виникнення зобов'язання боржника, яке останній виконує у такий спосіб. Однак при внесенні грошей або цінних паперів у депозит нотаріус зобов'язаний запропонувати боржникові письмово або усно повідомити свої прізвище, ім'я, по батькові (найменування юридичної особи), а також адресу. Боржник зобов'язаний також повідомити
нотаріусу прізвище, ім'я, по батькові (найменування) та останню відому адресу кредитора, причини, з яких зобов'язання не може бути виконане безпосередньо. На боржника покладається також обов'язок зазначити підставу платежу і надати його розрахунок, Про прийняття грошей або цінних паперів у депозит нотаріус видає боржникові квитанцію. На прохання боржника напис про це може бути зроблений на договорі.

5. На нотаріуса покладається обов'язок повідомити кредиторові про те, що боржник у порядку виконання зобов'язання перед ним вніс у депозит грошову суму або цінні папери. Якщо боржник не зазначив адресу кредитора і нотаріусу його адреса невідома, нотаріус не може відмовити в прийнятті грошей або цінних паперів у депозит, але він повинен при цьому повідомити боржника про те, що той зобов'язаний
повідомити кредитора про виконання. Однак цей обов'язок боржника, встановлений п. 280 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [361], не забезпечений будь-якими санкціями. Немає підстав і для твердження про те, що не повідомлення боржником кредитора про вчинене виконання означає, що зобов'язання не виконане.

6. Повернення грошових сум або цінних паперів боржникові, який вніс їх у депозит, допускається тільки за наявності письмової згоди кредитора, на користь якого був зроблений внесок, або за рішенням суду.

7. Кредитор за умови надання документів, що посвідчують особу (документів, що посвідчують право діяти від імені юридичної особи), вправі в будь-який час одержати грошові кошти або цінні папери, внесені на його ім'я в депозит нотаріуса. Гроші при цьому можуть бути на вимогу кредитора перераховані на його рахунок у банку.

8. Вимоги до боржника, що неналежне виконав зобов'язання шляхом внесення грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса, можуть бути пред'явлені в суді на загальних підставах.

Стаття 538. Зустрічне виконання зобов'язання

1. Виконання свого обов'язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов'язку, є зустрічним виконанням зобов'язання.

2. При зустрічному виконанні зобов'язання сторони повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту.

Сторона, яка наперед знає, що вона не зможе виконати свого обов'язку, повинна своєчасно повідомити про це другу сторону.

3. У разі невиконання однією із сторін у зобов'язанні свого обов'язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов'язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право
зупинити виконання свого обов'язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі.

4. Якщо зустрічне виконання обов'язку здійснено однією із сторін, незважаючи на невиконання другою стороною свого обов'язку, друга сторона повинна виконати свій обов'язок.

1. Поняття зустрічного виконання зобов'язання є одним із проявів подальшого відходу цивільного законодавства України від того розуміння зобов'язання, що відоме з часів Стародавнього Риму. Виходячи із того, що зобов'язання є дво- чи багатосторонніми правовідносинами, до змісту яких входять зустрічні обов'язки його учасників, ст. 538 ЦК і визначає, як же ці обов'язки повинні виконуватись. Вважається, що
обов'язки однієї сторони є обумовленими виконанням зустрічних обов'язків другої сторони. При цьому не мається на увазі, що в договорі дійсно повинно прямо визначатись на таку обумовленість. Якщо договором, наприклад, встановлено обов'язок підрядника виконати роботу та передати її результати замовнику, а на замовника покладаються обов'язки прийняти роботу та оплатити її (або встановлено інші взаємні обов'язки сторін), то це є обумовленістю виконання обов'язку однією стороною виконанням свого обов'язку другою стороною.

2. Зазвичай договорами передбачаються строки виконання зустрічних обов'язків обома сторонами зобов'язальних правовідносин. Якщо це не встановлено, то це не означає, що застосуванню підлягає ч. 2 ст. 530 ЦК. Якщо обов'язки в зобов'язальних право відносинах мають взаємний (зустрічний) характер, обидві сторони мають виконувати свої обов'язки одночасно. Передбачається можливість відступу від цього правила, які
можуть встановлюватись актами цивільного законодавства, договорами. Вони можуть випливати також із звичаїв ділового обороту і суті зобов'язання. Це — одне із небагатьох правил Цивільного кодексу, що допускає можливість відступати від букви положення цього Кодексу не тільки в силу спеціального акта законодавства, договору чи в силу зобов'язання, а і в силу звичаїв ділового обігу (інші правила такого роду
передбачені ст. 531, ч. 2 ст. 532 ЦК).

3. При тлумаченні ст. 538 ЦК центральне значення має зазначення на «одночасність». Одночасно виконуються зустрічні обов'язки, наприклад, при купівлі-продажу з розрахунками готівкою, коли одна сторона передає (вручає) іншій стороні товар і тут же отримує кошти, що становлять ціну товару. Але слово «одночасно» в контексті цієї статті треба розуміти більш широко — як максимально можливий невеликий час між виконанням обов'язку однією стороною та виконанням зустрічного обов'язку іншою стороною. Так, при безготівкових розрахунках продавець може доставити товари на склад покупця в п'ятницю в кінці дня. Виходячи із обов'язку одночасно виконати зустрічний обов'язок щодо оплати вартості товарів, покупець повинен передати платіжне доручення до банку не пізніше першого робочого (для банку) дня після дня доставки товарів. Зазвичай це буде понеділок (якщо на понеділок не випадає день державного або релігійного свята, робота в який не проводиться). З вівторка уже має нараховуватись пеня за прострочення виконання грошового зобов'язання (якщо вона передбачена законом або договором).

4. Виконання стороною обов'язку своєчасно повідомити другу сторону про те, що вона не зможе виконати свого обов'язку, може мати значення при визначенні розміру збитків, що стягуються з боржника відповідно до ч. 2 ст. 616 ЦК.

5. Відсутність стабільності у майнових відносинах у сучасних умовах ставить сторону зобов'язальних правовідносин, що першою виконала своє зобов'язання, в становище, при якому вона не може забезпечити свої інтереси. З метою подолання такої ситуації стороні надається право зупинити виконання свого обов'язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі, якщо є очевидні підстави вважати, що інша сторона не виконає свого обов'язку у встановлений строк чи термін або виконає його не в повному обсязі. Отримання інформації про вірогідне невиконання стороною свого зобов'язання пов'язане з труднощами. Але це можливо. Очевидними підставами вважати, що сторона не виконає свого зобов'язання, можуть бути невиконання нею аналогічного зобов'язання в попередній період, інформація про невиконання аналогічного зобов'язання перед іншими контрагентами. Незаконна заява про відмову від виконання зобов'язання (договору) також є очевидною підставою вважати, що зобов'язання не буде виконане у встановлений строк і в повному обсязі. При зупиненні виконання доцільно було здійснити заходи щодо примушення боржника до виконання зобов'язання в натурі або до розірвання договору відповідно до ч. 2 ст. 651 ЦК. Оскільки зупинення виконання чи інші зазначені дії здійснюються в силу суб'єктивного права сторони зобов'язальних правовідносин, ця сторона не несе обов'язку сплатити неустойку за період зупинення виконання та відшкодувати збитки, які виникли у іншої сторони.

6. Стосовно підряду ч. 2 та 3 ст. 849 ЦК встановлюють спеціальні наслідки виявлення неможливості закінчення роботи у строк або неможливості її виконання належним чином. Тому до договору підряду загальні правила ч. З ст. 538 ЦК застосовуватись не можуть.

7. Правова конструкція зупинення виконання зобов'язання використовується в чинному цивільному законодавстві і в інших випадках. Однією із правових форм, в якій втілюється ця правова конструкція, є мораторій. Він визначається у ст. 1 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134] стосовно зобов'язань як зупинення виконання боржником грошових зобов'язань, строк
виконання яких настав до введення мораторію, та зупинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань, які (заходи) були застосовані до прийняття рішення про введення мораторію (відповідно до спеціального правила ч. 2 ст. 12 названого Закону мораторій вводиться на задоволення всіх вимог кредиторів, крім випадків, передбачених цим Законом, а не стосується тільки грошових зобов'язань).
На введення мораторію господарський суд вказує в ухвалі про порушення провадження у справі про банкрутство.

8. Зобов'язання організації, що здійснює постачання електричною енергією, тим часово зупиняється на період припинення користування електроенергією у випадках проведення планового ремонту електроустановок і електричних мереж, виникнення ситуацій, безпосередньо не пов'язаних з аварією, коли обмежується відпуск електроенергії, а також при аваріях. Про тимчасове припинення постачання енергії організація, що здійснює постачання електроенергії, повідомляє споживачам через засоби масової інформації не пізніше ніж за 10 днів. При виникненні аварійних режимів організація, що здійснює постачання електроенергії, повинна впродовж 5 днів після аварії повідомити споживачам про причини тимчасового припинення постачання електроенергії (п. 34 Правил користування електричною енергією для населення [295]). Ці норми є чинними, оскільки Кабінету Міністрів надане повноваження затверджувати правила користування електроенергією (ст. 277 ГК [42]).

9. Тимчасове припинення газопостачання здійснюється у випадках, передбачених п. 4 Правил надання населенню послуг з газопостачання.

10. Договір між членами оптового ринку електричної енергії України [322] передбачає як санкцію за неналежне виконання зобов'язань, яка застосовується до членів ринку, так і способи зупинення виконання зобов'язань як тимчасове припинення продажу такому члену електроенергії, повне відключення його від магістральної і міждержавної електромережі, часткове відключення від джерел постачання (п. 18.2 названого договору).

Стаття 539. Виконання альтернативного зобов'язання

1. Альтернативним є зобов'язання, в якому боржник зобов'язаний вчинити одну з двох або кількох дій. Боржник має право вибору предмета зобов'язання, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту.

1. Альтернативні зобов'язання в роки формування ринкових відносин в Україні набули певного розвитку, особливо в зв'язку з незадовільним фінансовим станом багатьох юридичних осіб та суб'єктів підприємництва —фізичних осіб. Звичайним стало встановлення в договорах умови про те, що розрахунки за передані товари, виконані роботи чи надані послуги проводяться в грошовій формі або шляхом зустрічної поставки певних товарів. Зобов'язання може бути визнане альтернативним за умови, якщо принаймні два варіанти дій на його виконання on і пані в договорі з достатнім рівнем формальної визначеності. Так, якщо одним із способів дій на виконання зобов'язання в договорі назване передання індивідуально визначеної речі або речей, визначених родовими ознаками, то в договорі повинні бути описані ці ознаки, а стосовно речей, визначених родовими ознаками, необхідне також зазначення на їх кількість (однак не виключається зазначення, наприклад, на те, що рибоконсервна продукція передається в асортименті на розсуд сторони, яка її передає, за середньою ціною її продажу в місяці, що передує
місяцю, в якому здійснюється передання). Якщо в договорі формально визначено лише один варіант дій боржника на виконання зобов'язання, останнє не може бути визнане альтернативним, а боржник не отримує права на вибір способу виконання.

2. Право вибору варіанта виконання зобов'язання належить боржникові. Сторони не позбавлені права встановити в договорі умову про те, що вибір варіанта виконання належить кредиторові. При цьому треба передбачити також спосіб сповіщення кредитором боржнику про вибраний варіант виконання. Якщо це не визначено, кредитор може сповістити про вибраний варіант у будь-який спосіб, забезпечивши докази сповіщення, яке повинне відповідати звичаям ділового обороту.

3. Якщо договором передбачається, що варіант виконання альтернативного зобов'язання підлягає погодженню сторонами, то до такого погодження договір вважається неукладеним. У разі непогодження цієї умови, якщо сторони не домовились про передання спору на вирішення суду, сторона, що виконала зустрічне зобов'язання, вправі вимагати повернення виконаного на підставі ст. 1212 ЦК. У сфері дії Господарського кодексу договір, що передбачає погодження варіанта виконання зобов'язання, визначеного в договорі як альтернативного, слід кваліфікувати як попередній, що дає будь-якій стороні право передати на розгляд суду спір про погодження варіанта виконання як переддоговірний (ч. З ст. 182 ГК).

4. Численні правила Цивільного кодексу та інших законів надають кредиторові право вибору вимог, які він може пред'явити до боржника (наприклад, ст. 678 ЦК).

Стаття 540. Виконання зобов'язання, в якому беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників

1. Якщо у зобов'язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов'язок у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.

1. У ст. 540 ЦК законодавець в силу специфіки нормативного матеріалу, що тут викладається, змушений був повернутися до розуміння зобов'язання, що випливає із ст. 509 ЦК, і бездоганно коректно оперує тут поняттями «зобов'язання», «кредитор», «боржник». Закон допускає існування на стороні і боржника, і кредитора множинності осіб. Якщо це має місце, то зобов'язання, за загальним правилом, є частковим (інше може бути передбачено актами цивільного законодавства або договором). Часткове зобов'язання на боці кредитора означає, що кожен із кредиторів вправі вимагати від боржника (боржників) виконання тільки в своїй частці. Часткове зобов'язання на боці боржника означає, що кожен із боржників повинен виконати зобов'язання тільки в своїй частці. Виконавши зобов'язання в цій частці, боржник не може бути примушений до виконання решти зобов'язання, хоча б інші боржники не мали змоги виконати зобов'язання у своїх частках.

2. Частки, в яких зобов'язання розподіляється між декількома кредиторами чи декількома боржниками, зазвичай визначаються договором. Вони можуть визначатися і актами цивільного законодавства. Якщо ж вони не визначені ні договором, ні актами цивільного законодавства, то діє загальне правило ст. 540 ЦК, відповідно до якого частки зобов'язання між кредиторами або боржниками розподіляються порівну.

Стаття 541. Солідарне зобов'язання

1. Солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.

1. Солідарні зобов'язання — це інший вид зобов'язань у порівнянні з зобов'язаннями частковими. Якщо при множинності осіб на стороні кредитора чи боржника зобов'язання відповідно до загального правила ст. 540 ЦК є частковим, то ст. 541 ЦК встановлює виняток із цього правила — передбачає виникнення солідарних зобов'язань. Такі зобов'язання виникають у випадках, передбачених законом або договором.

2. Суть солідарного зобов'язання полягає не в тому, що відповідні права на стороні кредитора чи обов'язки на стороні боржника не діляться взагалі. Вони діляться. І є варіанти їх поділу (в рівних або в інших частках). Але перед іншою стороною зобов'язання солідарні боржники і солідарні кредитори є єдиною стороною. Це дає право одному або декільком із солідарних кредиторів вимагати виконання зобов'язання
на свій розсуд повністю або в певній частці. Якщо зобов'язання є солідарним на стороні боржника, то кредитор на свій вибір має право вимагати виконання зобов'язання від одного, декількох або всіх боржників повністю або в частці.

3. Можливості для встановлення законами або договорами положень або умов про виникнення солідарних зобов'язань не обмежуються. Підзаконними актами таке встановлюватись не може. Одна підстава виникнення солідарних зобов'язань встановлена безпосередньо ст. 541 ЦК. Такою є неподільність предмету зобов'язання. Якщо декілька власників продають або купують річ, що є неподільною, то незалежно від того, належить вона продавцям на праві спільної сумісної або часткової власності чи придбавається вона покупцями у спільну сумісну чи часткову власність, зобов'язання є солідарним на стороні продавців або покупців. Вимога про передання речі може бути пред'явлена до будь-кого із солідарних продавців. Вимога про покладення обов'язку прийняти річ може бути пред'явлена до будь-кого із солідарних покупців. Але грошове зобов'язання, що є складовою частиною зобов'язальних правовідносин з приводу купівлі-продажу неподільної речі, не є
неподільним. Тому грошове зобов'язання відповідно до договору може бути і частковим, і солідарним.

4. Правила про виникнення солідарних зобов'язань встановлені наступними положеннями чинного цивільного законодавства України:

1) ч. 4 ст. 92 ЦК встановлює солідарну відповідальність членів органу юридичної особи за збитки, заподіяні юридичній особі порушенням обов'язків щодо представництва. У коментарі до цієї статті обґрунтовується думка про те, що це положення не підлягає застосуванню;

2) особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до ЇЇ державної реєстрації (ч. 4 ст. 96 ЦК);

3) ч. 5 ст. 107 ЦК передбачає солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної особи, що припинилася, правонаступників такої юридичної особи (якщо їх декілька, а визначити правонаступника щодо конкретних обов'язків юридичної особи, що припинилася, неможливо). Це правило вирішує питання, які до введення в дію нового Цивільного кодексу не були прямо вирішені;

4) ст. 124 ЦК покладає на учасників повного товариства солідарну відповідальність перед кредиторами повного товариства, яка розподіляється між учасниками пропорційно їх часткам у складеному капіталі товариства. Ця відповідальність учасників повного товариства є додатковою (субсидіарною), як це передбачено ч. 1 ст. 119 ЦК (вона реалізується у випадку недостатності майна товариства для розрахунків з кредиторами). Відповідно до ч. З ст. 133 ЦК положення про солідарну відповідальність поширюються на повних учасників командитного товариства;

5) учасники товариства з обмеженою відповідальністю, які не повністю внесли вклади в статутний капітал товариства, несуть солідарну (разом з товариством, а не субсидіарно) відповідальність за зобов'язаннями товариства в межах невнесеної частини вкладу кожного із учасників (ч. 2 ст. 140 ЦК). Таку ж відповідальність несуть акціонери, які не повністю оплатили акції (ч. 2 ст. 152 ЦК), за умови, що це
передбачено статутом;

6) поручитель, якщо договором поруки не встановлено інше, несе солідарну (разом з основним боржником) відповідальність перед кредитором у зобов'язанні, яке забезпечене порукою (ч. 1 ст. 554 ЦК);

7) солідарно зобов'язаними перед кредитором є особи, які спільно дали поруку (ч. З ст. 554 ЦК);

8) солідарно зобов'язаними є наймачі житла, якщо їх декілька (ч. З ст. 816 ЦК). Але особи, які вказані в договорі найму житла як такі, що будуть проживати разом з наймачем, але не визнані договором наймачами, не можуть бути солідарно зобов'язаними за таким договором;

9) правоволоділець відповідає солідарно з користувачем за вимогами, що пред'являються до користувача як виробника продукції (товарів) правоволодільця (ст. 1123 ЦК);

10) учасники договору простого товариства солідарно відповідають за спільними зобов'язаннями, що виникли не з договору простого товариства (ч. 1 ст. 1138 ЦК);

11) учасники договору простого товариства, який (договір) пов'язаний з підприємницької діяльністю, несуть солідарну відповідальність за всіма спільними зобов'язаннями (ч. 2 ст. 1138 ЦК);

12) солідарними боржниками є інвестори в угодах про розподіл продукції, якщо вони виступають як об'єднання юридичних осіб, яке не має статусу юридичної особи (ч. З ст. 5 Закону «Про угоди про розподіл продукції» [138]). Очевидно, таке об'єднання вважається створеним завжди, якщо угоду про розподіл продукції на стороні інвестора укладає кілька юридичних осіб, які спільним рішенням призначили оператора для представництва перед другою стороною угоди (ч. 2 ст. 9 того ж Закону);

13) відповідно до п. 47 Уніфікованого закону про переказні векселі і прості векселі [4] всі трасанти, акцептанти, індосанти та особи, що забезпечують авалем платіж за переказним векселем, є солідарно зобов'язаними перед держателем. Це правило поширюється і на право регресу у випадку неплатежу за простим векселем (ст. 77 Уніфікованого закону).

Стаття 542. Солідарна вимога кредиторів

1. У разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі.

До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд.

2. Боржник не має права висувати проти вимоги одного із солідарних кредиторів заперечення, що грунтуються на таких відносинах боржника з іншими солідарними кредиторами, в яких цей кредитор не бере участі.

3. Виконання боржником свого обов'язку одному із солідарних кредиторів у повному обсязі звільняє боржника від виконання решті солідарних кредиторів.

4. Солідарний кредитор, який одержав виконання від боржника, зобов'язаний передати належне кожному з решти солідарних кредиторів у рівній частці, якщо інше не встановлено договором між ними.

1. Солідарне зобов'язання на стороні кредитора дає право будь-якому солідарному кредитору пред'явити вимогу до боржника про виконання зобов'язання повністю або в частці. Ця вимога може стосуватись виконання основного зобов'язання або додаткового зобов'язання, в тому числі зі сплати неустойки, відшкодування збитків. Але межі солідарної відповідальності на стороні кредитора можуть бути визначені
договором у такий спосіб, що право на стягнення неустойки, відшкодування збитків тощо не буде солідарним.

2. Солідарне зобов'язання на стороні кредитора врешті-решт підлягає поділу між солідарними кредиторами. Якщо інше не встановлене договором, частки солідарних кредиторів вважаються рівними. У разі отримання одним або декількома кредиторами виконання, виконане підлягає розподілу між солідарними кредиторами в рівних або інших частках, передбачених договором.

Стаття 543. Солідарний обов'язок боржників

1. У разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

2. Кредитор, який одержав виконання обов'язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників.

Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний у повному обсязі.

3. Солідарний боржник не має права висувати проти вимоги кредитора заперечення, що грунтуються на таких відносинах решти солідарних боржників з кредитором, у яких цей боржник не бере участі.

4. Виконання солідарного обов'язку у повному обсязі одним із боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором.

1. При солідарному зобов'язанні на стороні боржника кредитор має право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання повністю або в частині на свій розсуд до одного з боржників, до кількох боржників або до всіх боржників. Боржники є солідарними лише перед кредитором. Між солідарними боржниками зобов'язання підлягає розподілу. Зазвичай воно розподіляється порівну. Договором або законом зобов'язання між солідарними боржниками може розподілятись в інших частках. Так, учасники повного товариства за певних умов несуть солідарну відповідальність перед кредиторами повного товариства. Між ними (учасниками повного товариства) ця відповідальність розподіляється пропорційно часткам учасників у складеному капіталі повного товариства. Є і така законодавча практика, коли право розподілу солідарного зобов'язання між боржниками надається суду. Стаття 17 Закону «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» [117] покладає на журналіста і засіб масової інформації солідарну відповідальність за заподіяну моральну шкоду. Водночас встановлюється, що кожен із зазначених солідарних боржників несе відповідальність з урахуванням міри його вини. Це означає, що суд зобов'язаний прийняти за позовом потерпілого рішення про відшкодування моральної шкоди у відповідній сумі з обох боржників солідарно,
а для наступного розподілу відповідальності між солідарними боржниками повинен визначити розмір відповідальності кожного із солідарних боржників.

2. Національному законодавству відома і така правова конструкція, відповідно до якої виникає солідарне зобов'язання, але і при солідарному зобов'язанні за заявою потерпілого суд може визначити відповідальність боржників у частці відповідно до ступеня їхньої вини (ст. 1190 ЦК).

3. Відносини, що виникають у зв'язку з примушенням до виконання солідарного обов'язку, урегульовані недостатньо. Взаємодія матеріально-правових (цивільно-правових), процесуальних (цивільних і господарських) правовідносин, а також правовідносин, що складаються в ході виконавчого провадження, законодавством належно не визначена. Це вимагає граничної обережності при виборі кредитором варіантів вимог до співборжників. Найбільш раціональним є варіант, при якому вимога про виконання зобов'язання в цілому пред'являється в суді до всіх боржників одночасно. У такому випадку суд виносить рішення про покладення на боржників солідарного обов'язку, зокрема про стягнення грошової суми солідарно. На підставі даного судового рішення видається один виконавчий лист із зазначенням всіх солідарних боржників. Лише за заявою стягувача (стягувачів) може бути видано кілька виконавчих листів, якщо за рішенням суду позивачеві слід передати майно, що знаходиться у декількох місцях. При цьому ст. 368 ЦПК [44] приписує точно зазначати у виконавчих листах, яку частину судового рішення слід виконати за кожним виконавчим листом. У випадках, коли на виконання одного судового рішення видається декілька виконавчих листів, в кожному із них зазначаються всі солідарні боржники відповідно до рішення суду.

4. Стаття 116 ГПК [31] передбачає можливість видачі декількох наказів на виконання рішення господарського суду, якщо воно прийняте проти декількох відповідачів або якщо виконання має бути проведене в різних місцях. Приписується в кожному із наказів зазначати ту частину судового рішення, яка підлягає виконанню за даним наказом. Зазначення на частки є необхідним, оскільки треба виключити стягнення
з боржників більшого, ніж передбачено рішенням суду.

5. Звернення з позовом до одного чи декількох із солідарних боржників є набагато менш доцільним для кредитора, ніж звернення з позовом до всіх солідарних боржників. Наявність рішення суду, яке набрало законної сили та яким повністю вирішена справа, що виникла із солідарного зобов'язання, за позовом до одного чи декількох із солідарних боржників, відповідно до норм Цивільного процесуального кодексу взагалі
виключає можливість пред'явлення позову до інших солідарних боржників за тим самим предметом і на тій самій підставі (ч. З ст. 206 ЦПК). Якщо справа розглядається господарським судом, то з п. 2 частини першої ст. 80 ГПК випливає, що пред'явлення позову до солідарних боржників, до яких раніше позов не пред'являвся, є можливим. Але ж наявність рішення суду, яке набрало законної сили, про примушення одного або декількох боржників до виконання солідарного зобов'язання в повному обсязі виключає задоволення позовних вимог. Правда, не виключається зміна судом порядку виконання судового рішення.

6. Кредитор не позбавлений права у позовній заяві до солідарних боржників просити суд стягнути борг відповідно до часток, які кредитор визначає на свій розсуд. Це випливає з права кредитора на свій розсуд пред'явити вимогу до одного, кількох чи всіх солідарних боржників повністю або в частині. Але це буде найнесприятливішим варіантом для кредитора, оскільки при цьому він у разі неможливості стягнення
з одного чи кількох неплатоспроможних боржників не зможе пред'явити вимогу в не виконаній частині до платоспроможних боржників, до яких спочатку у відповідній частині позов не пред'являвся, оскільки судове рішення, що набрало законної сили і не суперечить закону, не може бути скасоване чи змінене. Підстави для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами (ст. 361 ЦПК [44]; ст. 112 ГПК [31]) також будуть відсутні.

Розподіл позивачем часток, в яких він просить стягнути борг із кожного із солідарних боржників, не впливає на розподіл обов'язку між солідарними боржниками, що провадиться за результатами виконання боржниками зобов'язання перед кредитором згідно з законом і договором, що регулює відносини між солідарними боржниками.

Стаття 544. Право боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу

1. Боржник, який виконав солідарний обов'язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає
на нього.

2. Якщо один із солідарних боржників не сплатив частку, належну солідарному боржникові, який у повному обсязі виконав солідарний обов'язок, несплачене припадає на кожного з решти солідарних боржників у рівній частці.

1. Оскільки солідарне зобов'язання на стороні боржника рештою підлягає розпо ділу між всіма боржниками в рівних частках або в частках, що встановлені актом цивільного законодавства або договором, за умови виконання зобов'язання одним чи декількома із солідарних боржників вони отримують право регресної вимоги в розмірі, що відповідає розподілу зобов'язання між солідарними боржниками.

2. Несплачене одним або декількома із солідарних боржників припадає на кожного із решти боржників у рівних частках.

Стаття 545. Підтвердження виконання зобов'язання

1. Прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.

2. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.

3. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.

4. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

1. Цивільний кодекс, хоч і визнає дії на виконання договорів правочинами (ч. З ст. 206 ЦК), не встановлює загальних вимог до способів і форм підтвердження (посвідчення) виконання зобов'язань. Для порівняння слід звернути увагу на правила про форми правочинів і договорів, яким присвячена значна кількість норм Цивільного кодексу. Лише розписка та повернення боргового документа як спосіб підтвердження виконання зобов'язань стали предметом уваги Цивільного кодексу. Відповідно до ст. 545 ЦК на кредитора покладається обов'язок на вимогу боржника видати останньому розписку про одержання виконання в цілому або в частині. У разі часткового виконання зобов'язання кредитор, який прийняв виконання, зобов'язаний видати розписку про одержання часткового виконання зобов'язання.

2. Під борговим документом у ст. 545 ЦК розуміється будь-який документ, що був виданий боржником кредиторові та підтверджує зобов'язання боржника. Про один із видів боргових документів — розписку позичальника або інший документ, що підтверджує передання йому позикодавцем грошової суми або певної кількості речей, — йдеться у ст. 1047 ЦК.

Борговими документами є квитанції, що видаються на підтвердження зобов'язання надати послуги або виконати роботу. їх передання кредитором боржникові зазвичай є неможливим, оскільки вони є доказами прав кредитора, що випливають із гарантійних чи інших зобов'язань боржника, встановлених актами цивільного законодавства або договором. У таких випадках кредитор зобов'язаний видати розписку боржникові або вчинити свій підпис на примірникові квитанції (на її корінці), що залишається у боржника. Положення ст. 545 ЦК застосовуються до номерних жетонів, що видаються на підтвердження прийняття речі на зберігання до камери схову (ч. 2 ст. 972 ЦК).

Знаходження боргового документа у кредитора підтверджує наявність зобов'язання. Тому у випадках, коли такий документ був виданий боржником кредиторові, на кредитора покладається обов'язок повернути борговий документ боржникові. Якщо кредитор не має можливості повернути боржникові борговий документ (через втрату тощо), він зобов'язаний видати боржникові розписку і вказати в ній на неможливість повернення боржникові боргового документа.

3. Хоч наявність боргового документа у боржника і підтверджує виконання ним зобов'язання, кредитор не позбавлений права спростувати цю презумпцію. Для цього він повинен надати докази, які б з достовірністю підтверджували, що насправді боржник зобов'язання не виконував.

4. Невиконання кредитором обов'язку належним чином підтвердити виконання боржником зобов'язання дає право боржникові затримати виконання. У цьому випадку наступають наслідки, встановлені ст. 613 ЦК на випадок прострочення кредитора. Ці наслідки наступають і в тих випадках, коли боржник мав можливість виконати зобов'язання шляхом внесення грошей або цінних паперів в депозит нотаріуса (ст. 537 ЦК).

5. Цивільний кодекс регулює лише відносини з приводу посвідчення виконання зобов'язання між такими суб'єктами, які не зобов'язані вести облік відповідних господарських операцій. Посвідчення виконання зобов'язань за участі суб'єктів господарської діяльності, зобов'язаних вести облік господарських операцій, має істотне практичне значення з урахуванням і обсягу, і кількості таких операцій, але все ж таки воно залишилося за межами дії норм загальних положень про зобов'язання та договори Цивільного кодексу.

Інші акти цивільного законодавства також не містять загальних норм такого роду. Є, однак, численні спеціальні норми щодо цього. Зокрема, ст. 39 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості вексель [5] надає трасату — платнику за векселем — право вимагати, щоб на посвідчення платежу йому був вручений держателем вексель з розпискою в одержанні платежу. У разі часткового платежу трасат може вимагати, щоб відмітка про такий платіж була зроблена на векселі, що залишається у держателя, і щоб йому була видана про це розписка.

6. Законодавством у низці випадків встановлюються вимоги щодо документального посвідчення фактів неналежного виконання зобов'язань боржником або іншого порушення прав кредитора. В окремих випадках таке посвідчення здійснюється в публічно-правових формах. Так, відмова від акцепту векселя або від сплати грошової суми за векселем повинна бути засвідчена актом, що складається в публічному
порядку, — протестом у неакцепті або в несплаті (ст. 44 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі [5]). Стаття 341 — 347 Кодексу торговельного мореплавства [34] передбачає складання в публічній формі морського протесту на підставі заяви капітана судна, даних суднового журналу, опитування капітана, а в разі потреби — інших свідків зі складу суднового екіпажу. Заява про морський протест
подається в порту України нотаріусу, а в іноземному порту — консулу України або компетентним посадовим особам іноземної держави в порядку, встановленому законодавством цієї держави, У портах України прийняття заяв про морський протест від капітанів іноземних судів і складання актів про морський протест може здійснюватися консульськими представниками іноземних держав в Україні на умовах взаємності
(ст. 347 КТМ). Це, очевидно, можливо і без відома органів влади України, але суди України не мають права приймати як докази морські прцтести, що не відповідають вимогам ст. 341 - 347 КТМ.

7. Є практика затвердження типових форм документів, які повинні підписуватися на підтвердження виконання зобов'язань. Так, виконання залізницею зобов'язання з передання в оренду вагонів і виконання орендарем обов'язку щодо повернення вагонів після закінчення терміну оренди засвідчується шляхом підписання сторонами акта за формою ДУ-6 (п. 2.5; 6.3 Інструкції про порядок передачі в оренду вантажних
вагонів [340]).

8. В умовах, коли загальні норми Цивільного кодексу переважно не визначають порядку посвідчення виконання зобов'язань, протягом тривалого часу склалася практика, відповідно до якої як докази виконання зобов'язань приймаються документи, оформлення яких як обов'язкове встановлене нормами публічного права, присвяченими переважно порядку ведення первинного бухгалтерського і податкового обліку.

9. Виконання цивільно-правових договорів — це господарська операція, належне здійснення якої повинне фіксуватися в первинних документах бухгалтерського обліку.

10. Обов'язкова видача суб'єктами підприємницької діяльності, що здійснюють розрахунки зі споживачем у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг за готівку, касових чеків передбачена ч. 2 ст. З Закону «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» [156] і також має насамперед публічно-правове значення. Але у відповідних випадках касовий
чек може бути підтвердженням не тільки сплати покупцем (споживачем) відповідних грошових сум, але й передання купленого товару (надання послуги), оскільки приміткою до названої статті передбачено, що касовий чек повинен бути виданий разом з покупкою (наданою послугою).

11. Передання речей (матеріальних цінностей) суб'єктом, зобов'язаним вести бухгалтерський облік, оформляється накладною. Факт виконання (передання речей) належній особі при видачі їх на складі відчужувача посвідчується підписом покупця на накладній. Якщо покупцем є юридична особа, обов'язковим є подання довіреності, оформленої на бланку суворої звітності, хоча б цінності одержував керівник
підприємства (іншої юридичної особи), як це передбачено Інструкцією про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей [321]. Порушення встановлених законодавством вимог до форми накладної, до форми довіреності на одержання цінностей не може бути підставою для безумовного висновку про те, що відповідні цінності на виконання зобов'язання не передавалися. Сторона, що передала цінності, може доводити факт передання цінностей будь-якими письмовими доказами, засобами аудіо- та відеозапису та іншими доказами, у тому числі і показаннями свідків, особливо якщо за фактом одержання цінностей і наступної відмови визнати цю обставину порушена кримінальна справа, і показання свідків належно оформлені протоколами допитів.

12. Вручення речей одержувачеві відчужувачем на складі одержувача при централізовано-кільцевому перевезенні (доставці) товарів провадиться особі, уповноваженій одержувачем. При цьому п. 12 згаданої вище Інструкції передбачає можливість передання цінностей (товарів) без довіреності за умови, що юридична особа — одержувач повідомить відчужувачу зразок печатки (штампа), якою матеріально відповідальна особа, що буде приймати цінності, буде посвідчувати свій підпис на підтвердження одержання цінностей на товаросупроводжувальних документах. Таке повідомлення юридичної особи — одержувача на адресу відчужувача товарів має бути підписане особами, уповноваженими підписувати довіреності.

13. Суворі формальні вимоги встановлені щодо посвідчення факту передання речей (вантажів) для перевезення та приймання їх від підприємств транспорту. На підтвердження прийняття вантажу до перевезення перевізник видає відправникові належно підписані коносамент (ст. 137 Кодексу торговельного мореплавства), квитанцію (ст. 23 Статуту залізниць України [288]; ст. 67 Статуту внутрішнього водного транспорту Союзу РСР [403]).

Видача вантажу вантажоодержувачеві на морському транспорті провадиться пред'явникові коносамента, одержувачеві, відправникові, наказу одержувача або відправника в залежності від виду оформленого коносамента (ст. 162 КТМ). На залізничному транспорті вантаж приписується видавати одержувачеві, зазначеному в накладній (за встановленими виключеннями), який повинен посвідчити факт одержання вантажу підписом у дорожній відомості (ст. 48 СЗ).

Одержувати вантаж від імені вантажоодержувача і розписуватися в дорожній відомості має право фізична особа, якій видана довіреність (разова або на, строк) на одержання вантажів (п. 6 Правил видачі вантажів). На внутрішньому водному транспорті вантаж видається вантажоодержувачеві, зазначеному в накладній (за встановленими виключеннями), що засвідчується підписом вантажоодержувача в дорожній відомості (ст. 95 СВВТ). Автотранспортне підприємство видає вантаж одержувачеві, зазначеному в товарно-транспортній накладній. Факт видачі посвідчується підписом і печаткою (штампом) вантажоодержувача в трьох примірниках товарно-транспортної накладної.

14. Якщо матеріальні цінності, що поставляються, підлягають перевезенню автомобільним транспортом, обов'язковим є оформлення визначених законодавством документів на вантаж, зокрема товарно-транспортної накладної (ст. 48 Закону «Про автомобільний транспорт» [222]). Форма товарно-транспортної накладної повинна відповідати типовій формі, затвердженій спільним наказом Міністерства статистики
та Міністерства транспорту [320]. Відповідно до Інструкції про порядок виготовлення, зберігання, застосування єдиної первинної транспортної документації для перевезення вантажів автомобільним транспортом та обліку транспортної роботи товарно-транспортна накладна названа єдиним первинним документом, який є підставою для списання товарно-матеріальних цінностей у вантажовідправника і оприбуткування
їх у вантажоодержувача, а також для складського, оперативного і бухгалтерського обліку. Призупинення дії цієї Інструкції не змінило значення товарно-транспортної накладної, оскільки воно в такий же спосіб визначено ст. 47 Статуту автомобільного транспорту [267], що зберіг свою чинність у частині, що не суперечить Закону «Про автомобільний транспорт».

15. У момент передання в порядку виконання зобов'язання партії товарів найчастіше перевірка ваги нетто або кількості переданих товарних одиниць не провадиться, а перевіряється тільки вага брутто або кількість тарних місць. У таких випадках набувачеві надається можливість надалі, у встановлені строки здійснити приймання матеріальних цінностей за вагою нетто або кількістю товарних одиниць. Порядок приймання регулюється Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю [407]. Названа Інструкція застосовується незалежно від того, на підставі якого договору проведене відчуження матеріальних цінностей (купівлі-продажу, поставки, контрактації сільськогосподарської продукції, міни та ін.), якщо спеціальними правилами (особливими умовами поставки, стандартами, технічними умовами, іншими актами) не встановлений інший порядок.

Порушення порядку приймання, встановленого названою Інструкцією, позбавляє акт приймання, що посвідчує факт неналежного виконання зобов'язання, доказового значення. Оскільки при цьому факт неналежного виконанню залишається недоведе-ним, вважається, що зобов'язання виконане належно (у цивільному і господарському процесі кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається), а одержувач позбавляється права стягнути вартість матеріальних цінностей, яких не вистачає.

16. Також згодом, після одержання від відчужувача матеріальних цінностей в певних випадках може бути виявлена невідповідність їх умовам договору і вимогам нормативно-правових актів щодо якості. Порядок приймання матеріальних цінностей за якістю регулюється Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю [408]. Ця Інструкція з урахуванням ст. 271 ГК [42], п. 45 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення [405] та п. 31 Положення про поставки товарів народного споживання [406] підлягає застосуванню, якщо продукція або товари передаються за договором поставки. У решті випадків застосовується ст. 680 ЦК. Зазначена Інструкція встановлює численні, найчастіше чисто формальні вимоги до порядку приймання та змісту актів приймання продукції та товарів за якістю. Порушення цих вимог означає, що неналежне виконання боржником зобов'язання не посвідчене відповідно до вимог законодавства, а кредитор позбавляється прав, яких він міг би набути в разі складання акта приймання продукції або товарів за якістю відповідно до встановлених вимог.

17. Спеціальні правила встановлені щодо фіксування фактів неналежного виконання зобов'язань, на які поширюється дія Правил користування електричною енергією для населення [295]. У разі порушення електропостачальником умов договору передбачене складання акта-претензії за типовою формою. А в разі неприбуття в погоджений термін представника електропостачальника або відмови його від підписання акта-претензії, акт-претензія визнається дійсним, якщо його підписали не менш ніж три споживачі, які проживають у даному будинку, або споживач і виборна особа будинкового, вуличного, квартального комітету чи іншого органу самоорганізації населення (примітка до
Типового акта-претензії).

18. При виявленні факту незбереження вантажу під час перевезення (недостачі, зіпсуття, пошкодження вантажу) факт неналежного виконання посвідчується суворо відповідно до встановлених законодавством правил. Порушення цих правил позбавляє вантажоодержувача (у відповідних випадках — вантажовідправника) права вимагати відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням зобов'язання з перевезення.

Приймання вантажів від органів морського транспорту повинне провадитися відповідно до ст. 165, 166 КТМ [34], а незбереження вантажу під час перевезення засвідчується складанням комерційного акта (п. З частини першої ст. 379, ст. 381 КТМ). Обставини, що свідчать про неналежне виконання зобов'язання залізничного перевезення (про незбереження вантажу), засвідчуються шляхом складання комерційного акта та у необхідних випадках — акта загальної форми (ст. 129 СЗ [288]; п. 2.3 Правил складання актів [340]). Неналежне виконання зобов'язання по перевезенню вантажів внутрішнім водним транспортом (незбереження вантажу під час перевезення) має бути посвідчене відповідно до ст. 101 СВВТ [403] та оформлене комерційним актом (ст. 215, 219 СВВТ). На автомобільному транспорті незбереження вантажу має бути посвідчене відмітками на всіх примірниках товарно-транспортної накладної, а при необхідності — актом (п. 15 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні [325]), підписаним водієм транспортного засобу і представником вантажоодержувача. При відмові від складання акта або від внесення записів у товарно-транспортну накладну про недостачу, зіпсуття або пошкодження вантажу акт складається з участю представника незаінтересованої організації (п. 15.5 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні). У решті випадків при прийманні вантажу від підприємств автомобільного транспорту повинні дотримуватися правила Інструкції про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю та Інструкції про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю.

19. Факт виконання підрядником окремих етапів будівельних робіт посвідчується актами встановленої форми, що підписуються замовником і підрядником. Крім того, передбачене приймання закінчених будівництвом об'єктів державними приймальними комісіями (п. З Положення про порядок приймання в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів [313]). У разі відмови однієї із сторін від підписання акта передання робіт підрядником і прийняття їх замовником акт може бути підписаний без участі цієї сторони, про що зазначається в акті. Стороні, що не брала участі в підписанні акта, надається право вимагати визнання його недійсним.

Таку вимогу суд може задовольнити, якщо відмова від підписання є обґрунтованою. Це правило ч. 4 ст. 882 ЦК не виключає пред'явлення підрядником, в тому числі у суді, вимоги про примушення замовника до виконання обов'язку прийняти виконані роботи. Дефекти в роботах, виконаних за договором будівельного підряду (підряду на капітальне будівництво), виявлені протягом гарантійного строку, повинні посвідчуватися двостороннім актом замовника (експлуатуючої організації) та підрядника.

20. Відмова в акцепті переказного векселя або в платежі має бути посвідчена актом, що складається в публічному порядку (ст. 44 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі [5]). Протест у неплатежі вчиняється в нотаріальному порядку (ст. 92 Закону «Про нотаріат» [75]). Без вчинення протесту не допускається пред'явлення вимог до осіб, зобов'язаних за векселем. Встановлені гранично тверді вимоги до строків, протягом яких можливе вчинення протесту в неакцепті або в не платежі за векселем. Протест у неакцепті повинен бути вчинений у строки, встановлені для пред'явлення векселя до акцепту. Якщо перше пред'явлення векселя до акцепту мало місце в останній день строку, протест може бути вчинений у день, коли вексель підлягає оплаті або в один із двох наступних робочих днів (п. З ст. 2 Закон «Про обіг векселів в Україні» [170]). Протест у неплатежі переказного векселя строком на певний день або протягом певного часу від складення чи пред'явлення векселя повинен бути вчинений в один із двох робочих днів, які йдуть за днем, у який вексель повинен бути оплачений.

21. Оформлення актів здачі-приймання за встановленою формою на посвідчення виконання зобов'язань передбачено Положенням про формування і виконання Національної програми інформатизації. Встановлено також, що датою виконання зобов'язань виконавцем за контрактом є дата затвердження замовником акта здачі-приймання (Порядок організації та виконання робіт за контрактами (договорами) — додаток 4 до Положення про формування та виконання Національної програми інформатизації [290]).

22. Законодавство не встановлює вимоги про обов'язкове посвідчення документом, що підписується сторонами договору, факту одержання послуг, які надаються постійно протягом встановленого договором часу, якщо тариф, за яким провадиться оплата послуг, не допускає диференціації розміру оплати в залежності від інтенсивності користування послугами. Так, передання наймодавцем (орендодавцем, лізингодавцем) об'єкта найму (оренди, лізингу) наймачеві (орендареві, лізингоодержувачеві) на встановлений договором строк не вимагає щомісячного чи щоквартального складання акта про надання послуги. Не вимагає складання такого акта надання комунальних послуг, якщо не використовуються відповідні прилади обліку, і сума плати за послуги в кожному розрахунковому періоді не змінюється.

Якщо ж оплата послуг провадиться з урахуванням інтенсивності користування послугою (частоти, тривалості користування послугами протягом певного періоду часу, кількості одержаної енергії, води тощо), виникає необхідність підписання сторонами договору документа, що підтверджує факт одержання послуги. Часто це неможливо або організаційно недоцільно. Зокрема, надання послуг електрозв'язку (міжміського, міжнародного, мобільного телефонного зв'язку) обліковується підприємством зв'язку за допомогою сучасної електронної техніки. Навряд чи доцільним було б за таких умов установлювати правило про необхідність щомісячного підписання підприємством зв'язку та абонентом відповідних актів. З іншого боку, явно недостатнім є пред'явлення підприємством зв'язку в разі спору в суді рахунків на оплату, що направляються абонентам. У подібних випадках повинні бути представлені підписані відповідними посадовими особами підприємства зв'язку документи первинного обліку, в яких відображаються дані про обсяг наданих послуг. Крім того, доцільно було б встановлювати в договорах, що одержувачеві послуги (абоненту) надається право оскаржити факт одержання послуг та їх обсяг протягом певного строку після одержання від того, хто надає послугу, рахунку на оплату (з додатком до нього у відповідних випадках документів, які містять конкретні дані про асортимент і кількість послуг). Варто було б також передбачати, що у випадках, якщо одержувач послуги не оскаржив факт одержання послуг протягом встановленого строку, асортимент і обсяг послуг вважаються підтвердженими тим, хто одержує послугу.

23. Документи первинного обліку, що посвідчують факти виконання зобов'язань (факти неналежного виконання зобов'язань) мають одночасно і цивільно (приватно)-правове, і публічно-правове значення. Вони повинні зберігатися підприємствами, установами, організаціями протягом трьох років, якщо інший строк не встановлений законодавством (ч. З ст. 8 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» [137]). При виникненні суперечностей, спорів, слідчих і судових справ вони підлягають зберіганню до винесення остаточного рішення. Це передбачено ст. 315 Переліку типових документів, що утворюються в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, інших підприємств, установ та організацій, із зазначенням строків зберігання документів, що створюються в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, інших установ, організацій і підприємств, із зазначенням термінів зберігання документів [328].