КНИГА П'ЯТА ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО

РОЗДІЛ І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

ГЛАВА 47 ПОНЯТТЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ. СТОРОНИ У ЗОБОВ'ЯЗАННІ

Стаття 509.   Поняття зобов'язання та підстави його виникнення

1. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, вико­нати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії,
а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

2. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

3. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності,  розумності та справедливості.

1. Визначення поняття зобов'язання має суттєве значення. Коли у ст. 598 — 609 ЦК йдеться про припинення зобов'язання, то необхідно чітко розуміти, яке ж юридичне явище перестає існувати. Коли господарський суд вирішує питання про можливість зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки, яка підлягає стягненню із сторо­ни, яка порушила зобов'язання (п. З ст. 83 ГПК [31]), то межі, в яких таке зменшення допускається, визначаються межами поняття зобов'язання. Випадки, коли визначення поняття зобов'язання має безпосереднє практичне значення при правозастосуванні, не обмежуються наведеними. Вони є численними.

2. Сфера, в якій застосовується термін «зобов'язання», поступово розширюєть­ся. У науці трудового права і трудовому законодавстві термін «зобов'язання» стали вживати досить давно. Проте застосування цього терміну в сфері трудового права не викликало скільки-небудь гострих проблем. У податковому законодавстві поняття зобов'язання з'явилось недавно. Його застосування стрімко набуло значного поширення
і призвело до виникнення проблем у практиці правозастосування.

За таких умов виникає потреба в класифікації зобов'язань як міжгалузевого (за-гальноправового) поняття на види за критерієм галузі права, норми якої поширюються на відповідні зобов'язання. У сфері цивільного права доцільно було б говорити про цивільно-правові зобов'язання. У Цивільному кодексі не зазначається на цивільно-правовий характер зобов'язань тільки тому, що про інші види зобов'язань в ньому не йдеться взагалі.

У цій книзі під терміном «зобов'язання» зазвичай будуть розумітися цивільно-правові зобов'язання, якщо на інше не зазначається в тексті прямо.

3.  У ст. 509 ЦК зобов'язання визначається як правовий зв'язок між двома суб'єктами (сторонами), що має односторонню спрямованість: на одну сторону зобов'язання покла­дається обов'язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматися від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов'язання надається право, що кореспондує обов'язку першої. Це визначення правильно розкриває сутність зобов'язання. З огляду на практичну значущість визначення поняття зобов'язання звернемо увагу на те, що ще за часів Стародавнього Риму термін «obligatio» вживався зазвичай для позначення всього права, що пов'язує кредитора з боржником, тобто права кредитора та обов'язку боржника, що кореспондує цьому праву (Муромцев С. Гражданское право Древнего Рима. — М., 1883, с. 91). Таке розуміння зобов'язання викладається в працях К.А. Флейшиць (Комментарий к ГК РСФСР. — М.: Юрид. лит., 1970, с. 235 — 236), В.А. Рахмиловича (Советское граж­данское право/ Под ред. Куника Я.А. — М.: Вьісшая школа, 1974, с. 133), І.Б. Новиць-кого і Л.А. Лунца (Новицкий И.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательствах. — М.: Госюриздат, 1950, с. 133). Особливо чітко визначав зобов'язання як таке, що має одно­сторонню спрямованість, М.М. Агарков. Він писав, що у випадках укладення двосторон­нього договору «(...продаж, підряд, майновий найм та ін.) кожна із сторін є кредитором за одним зобов'язанням і боржником за іншим, причому обидва зобов'язання взаємно обумовлюють одне одного. Обидва зобов'язання в силу цієї обумовленості складають єдині складні зобов'язальні правовідносини» (Агарков М.М. Избранньїе трудьі по граж-данскому праву. Т. 1. — М.: АО «ЦентрЮрИнформ», 2002, с. 266). Таке ж розуміння зобов'язання випливає із Цивільного кодексу Франції. Так, Р. Саватьє відповідно до цивільного законодавства Франції розглядає кожне із двох зобов'язань, що грунтуються на двосторонньому договорі, юридичною підставою іншого зобов'язання (Р.Саватьє. Те-ория обязательств. — М.: «Прогресе», 1972. — С. 220 — 221).

Інше розуміння зобов'язання (як такого, що вміщує в собі всі права і обов'язки обох його сторін), викладене в наступних роботах: 1) Мейер Д.И. Русское гражданское право. — М.: Статут, 2000, с. 441; 2) Иоффе О.С. Обязательственное право. — М.: Юрид. лит, 1975, с. 13; Комментарий к ГК РСФСР. - М.: Юрид. лит, 1975, с. 266 (Іоффе О.С); 3) Комментарий к Гражданскому кодексу РСФСР. — М.: Юрид. лит, 1982, с. 177 (Єгоров Н.Д.), с. 199 (Брагінський М.Й.); 4) Гражданское право/ Под ред. Толстого Ю.К., Сергеева А.А. — М.: Бек, 1994, с. 12 — 13 (Грибанов В.П.); 5) Цивільне право. Частина друга. — К.: Вентурі, 1996, с. З (Боброва Д.В.); 6) Граж­данское право Украиньї. Часть І. — X.: Основа, 1996, с. 838 (Пушкин А.А., Шишка Р.Б.); 7) Зобов'язальне право. Теорія і практика. — К.: Юрінком Інтер, 1998, с. 7 (Кузнєцова Н.С.); 8) Гражданский кодекс Украиньї (научно-практический коммента­рий). — X.: Одиссей, 1999, с. 228 (Ткачук А.Л.); 9) Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право. — К.: А.С.К., 2003, с. 293. Аналогічним чином визнача­ється господарське зобов'язання (Хозяйственное право/ Под ред. Мамутова В.К. — К.: Юринком Интер, 2002, с. 561).

4. Таким чином, зобов'язання завжди є одностороннім юридичним зв'язком. Одна його сторона має виключно права, а інша — виключно несе обов'язки. Це стосовно зобов'язань, що виникають на підставі двостороннього договору, є абстракцією. Реально існують лише зобов'язальні правовідносини, в яких сторона вважається кредитором у тому, що вона має право вимагати від іншої сторони, і боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь іншої сторони. Будь-який учасник зобов'язальних правовідносин, як правило, несе принаймні обов'язок прийняти виконання та відпові­дальність за своєчасне та належне прийняття виконання, тому зобов'язальні відносини завжди охоплюють собою два зобов'язання, в одному із яких зобов'язаною є одна сторона цих правовідносин, а в другому — інша. Протилежна сторона в кожному із цих зобов'язань є управненою.

Зобов'язання, на відміну від взаємних зобов'язальних правовідносин, завжди є одностороннім юридичним зв'язком між правами кредитора та обов'язками боржника. Двосторонніх зобов'язань, в яких одна сторона мала б права і несла обов'язки в цьому ж зобов'язанні, не буває. Двосторонні зобов'язання — це юридичний нонсенс, що отримав загальне визнання у сучасній вітчизняній науці цивільного права.

Зобов'язальні правовідносини, навпаки, як правило, є двосторонніми, оскільки на­віть у безоплатному зобов'язанні (тобто у зобов'язанні, в якому обов'язки переважно зосереджуються на одному боці, а права — на іншому) сторона, що переважно є лише управненою, несе в більшості випадків обов'язок прийняти виконання та відповідаль­ність за належне прийняття виконання. Але природа людини і людського суспільства обумовлює еквівалентність цивільного обороту («даю, щоб ти дав» тощо), тому без­оплатні зобов'язальні правовідносини зустрічаються нечасто. Загальним же правилом є поєднання в одних правовідносинах між двома сторонами двох зобов'язань. В одному з них перша сторона має права (є кредитором), а інша — несе обов'язки (є боржником). В іншому ця остання сторона має права (є кредитором), а перша — несе обов'язки (є боржником). Ці два зобов'язання є взаємообумовленими. Тому припинення одного із них веде до втрати правової підстави іншим із цих зобов'язань.

З урахуванням того, що є безоплатні договори, а є договори, що будуються за прин­ципом «даю, щоб ти дав», можна погодитись з поділом зобов'язальних правовідносин і цивільно-правових договорів на односторонні (безоплатні) і двосторонні (такі, що грунтуються на принципі «даю, щоб ти дав»). Але ж двосторонніх зобов'язань не бу­ває.

Викладене розуміння зобов'язання є надзвичайно важливим для підвищення рівня практики правозастосування і юридичної культури в цілому. Законодавство широко використовує поняття зобов'язання. Неправильне його розуміння веде до помилок при правозастосуванні. Ця проблема ще дужче поглиблюється в зв'язку з тим, що неправильне розуміння категорії зобов'язання увійшло до законодавства.

5. Законодавець не зміг утриматися в межах того розуміння зобов'язання, яке ви­пливає із ст. 508 ЦК, і уже в ч. З ст. 510 ЦК викладає розуміння зобов'язання як всього комплексу прав та обов'язків його сторін.

6. Оскільки сучасна цивілістична наука базується на досягненнях юридичної науки Стародавнього Риму, доцільно було б також відмовитись від розуміння зобов'язання як будь-якого цивільно-правового обов'язку. Таке розуміння не було характерним для римських юристів. Але у середні віки воно набуло поширення. Зусиллями Гуго та Савіньї юриспруденція повернулась до римського розуміння зобов'язання, яке
знову було втрачене в радянській і пострадянській цивілістиці. Таким чином, поняття зобов'язання охоплює собою весь комплекс обов'язків боржника та прав кредитора, які їм кореспондують. Разом з тим законодавець вважає за можливе відокремити пев­ну групу обов'язків боржника та прав кредитора, що складають зміст зобов'язання, і формулює в такий спосіб правові конструкції основного і додаткового зобов'язання (ч. 1 ст. 548 ЦК). У ст. 266 ЦК йдеться про основні і додаткові вимоги (вони входять до змісту відповідно основного і додаткового зобов'язань).

7. Поняття зобов'язання поширюється не тільки на зобов'язання, про які йдеть­ся у Книзі п'ятій Цивільного кодексу «Зобов'язальне право», а і інші відносини. У ч. З ст. 1212 ЦК зазначається на те, що положення про зобов'язання у зв'язку з на­буттям, збереженням майна без достатньої правової підстави поширюються на право­ відносини щодо повернення виконаного за недійсним правочином, витребування майна
власником із чужого незаконного володіння. Це правило широкого застосування не буде мати, оскільки до згаданих правовідносин переважно застосовуються відповідні спеці­альні норми. Але ж важливим є принципіальний підхід, із якого випливає визнання відносин щодо повернення виконаного за недійсним правочином та щодо витребуван­ня майна із чужого незаконного володіння зобов'язаннями. Норми зобов'язального права поширюються на відносини, що виникають на підставі договору про порядок користування спільним майном (ст. 358 ЦК), договорів про надання земельних діля­нок у користування на умовах емфітевзису або суперфіцію (ст. 395, 417 ЦК), запо­відального відказу (ст. 1237 — 1239 ЦК), а також на численні інші правовідносини, що підпадають під визначення зобов'язання, яке наводиться у ч. 1 ст. 509 ЦК.

8. Про підстави зобов'язань див. коментар до ст. 627 ЦК.

9. Закріплення в п. 6 ст. З ЦК принципів справедливості, добросовісності і ро­зумності залишало деякі сумніви щодо можливості визнання недійсними тих умов договорів чи договорів в цілому, які не відповідають цим принципам.  Включення принципів добросовісності, розумності і справедливості до ч. З ст. 509 ЦК як вимог до підстав зобов'язань дає змогу стверджувати, що такі підстави можуть оспорюватись
з посиланням на названі принципи.

Стаття 510.   Сторони у зобов'язанні

1. Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.

2. У зобов'язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або од­ночасно кілька осіб.

3. Якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сто­рони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.

1. Відповідно до визначення зобов'язання, що наводиться у ст. 509 ЦК, його сторони іменуються боржником і кредитором. Боржник —  це сторона, яка несе обов'язки. Кредитор — сторона, яка має права. Обов'язками боржника та правами кредитора повністю вичерпується зміст зобов'язання. Коли в Цивільному кодексі йдеться про прострочення кредитора (ст. 613 ЦК) або вину кредитора (ст. 616 ЦК), тобто управненої сторони, термін «кредитор» використовується суто умовно: йдеться про дії чи бездіяльність сторони зобов'язальних правовідносин, що уне­можливили або утруднили виконання боржником зобов'язання. Оскільки термін «кредитор» у цих випадках застосовується до сторони, яка зобов'язана вчинити певні дії чи утриматися від певних дій (хоч би йшлося про прийняття виконання)
зазначеним терміном позначається боржник у його класичному розумінні.  Тим часом тенденція до ототожнення боржника і кредитора, що виявилась у правових конструкціях прострочення та вини кредитора, набуває поширення та визнання у найновішому законодавстві. Так, у частині першій ст. З Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] обтяження визначається, зокрема,
як «... право боржника... на рухоме майно, що виникає на підставі закону, дого­вору, рішення суду або з інших дій фізичних або юридичних осіб, з якими закон пов'язує виникнення прав і обов'язків щодо рухомого майна». У частині другій тієї ж статті зазначається на права і обов'язки, які встановлені законом та/або договором і які виникають відповідно до обтяження у обтяжувача і боржника. Це останнє формулювання за певних умов можна витлумачити так, що тут маються на увазі права обтяжувача та обов'язки боржника. Але у попередньому цитованому формулюванні, яке є частиною визначення поняття обтяження, прямо зазначається на «права боржника», що взагалі є нонсенсом. Це і обумовило неможливість ви­тлумачення деяких положень цього Закону.

2. У зобов'язанні завжди тільки дві сторони, не менше і не більше. Зобов'язання не можуть бути трьох- чи багатосторонніми. Такими можуть бути тільки зобов'язальні правовідносини або цивільно-правові договори. У ст. 510 ЦК проблема трьох- чи багатосторонніх зобов'язальних правовідносин чи договорів не зачіпається. Тут йдеться про випадки, коли в зобов'язанні на стороні кредитора чи боржника виступає декілька осіб. Про способи розподілу прав між декількома особами, що виступають у зобов'язанні як єдиний кредитор, та обов'язків між декількома особами, що виступають як єдиний боржник, йдеться у ст. 540 ЦК.

3. Частина 3 ст. 510 ЦК виходить із розуміння зобов'язання як зобов'язальних пра­вовідносин між двома сторонами. У зобов'язальних правовідносинах кожна із сторін правовідносин дійсно є боржником у зобов'язанні, яке вона має виконати на користь іншої особи, і кредитором у зобов'язанні, яке інша сторона має виконати на користь першої. Але суперечить визначенню зобов'язання, що наводиться у ст. 509 ЦК, по­ложення про те, що в одному і тому ж зобов'язанні один і той же суб'єкт одночасно є і боржником, оскільки він несе обов'язки, і кредитором, оскільки він наділений правами.

У зв'язку з наявністю суперечності між ст. 509 та ст. 510 ЦК у розумінні категорії зобов'язання при тлумаченні положень Цивільного кодексу, в яких вживається термін «зобов'язання», переважно цей термін слід розуміти так, як він визначається у спе­ціальній ст. 509 ЦК. Але не виключається, що у контексті того чи іншого положення Цивільного кодексу або нормативно-правового акта під зобов'язанням розуміються правовідносини, що включають два або більше зобов'язань, як вони визначаються у ст. 509 ЦК.

Стаття 511.   Третя особа у зобов'язанні

1. Зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. У випадках, встанов­лених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

1. Правовідносини — це центральна категорія правознавства. їй відповідає цен­тральна правова конструкція, зміст якої складає взаємний зв'язок прав та обов'язків осіб. Говорити про право особи за відсутності обов'язку іншої особи, що кореспондує цьому праву, означає те ж саме, що і вести розмову про їжу за відсутності останньої і перспектив її здобути. У сфері зобов'язального права центральною категорією є зобов'язання як різновид правовідносин. Зміст зобов'язання складають права однієї його сторони (кредитора) і обов'язки іншої сторони (боржника), що кореспондують праву кредитора.  Цей класичний зразок зв'язку прав та обов'язків використовує і вітчизняний законодавець. Разом з тим законодавець не повинен слідувати класиці юриспруденції безумовно. Мета держави — доцільно організувати майнові відносини, суперечності в системі суспільних відносин можуть бути приводом для того, щоб за­конодавець спеціальним законом виникнення зобов'язання визнав юридичним фактом, що породжує обов'язки третіх осіб. Але значне поширення такої правової конструкції не відповідало б звичайним умовам цивільного обороту. Тому встановлюється загальне правило, відповідно до якого зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи.
Тобто третя особа в силу зобов'язання не може прийняти на себе будь-яку частку обов'язків боржника перед кредитором в межах цього зобов'язання. Зобов'язання, як правило, не може бути і юридичним фактом, що утворює інше зобов'язання за участі третьої особи як боржника.

2. Третьою може бути особа, що не є в зобов'язанні ні кредитором, ні боржником, але здійснює дії, що впливають на зміст зобов'язання (змінюють або припиняють зобов'язання). Зокрема, особа, на яку покладено виконання зобов'язання (ст. 528 ЦК), здійснює дії на його виконання не в силу зобов'язання перед кредитором, на адресу якого здійснюється виконання, а в силу іншого зобов'язання (інших правовідносин). Виконуючи це зобов'язання, третя особа не отримує в ньому навіть права вимагати прийняття виконання.

3. Що стосується прав, то можливість їх набуття третіми особами в зв'язку з виник­ненням зобов'язання між двома суб'єктами прямо передбачається ст. 511 ЦК. Права, що виникають у третіх осіб у зв'язку з зобов'язанням між кредитором та боржни­ком, можуть входити до змісту цього ж зобов'язання (бути частиною прав кредитора у цьому зобов'язанні). Таке явище має місце, коли укладається договір на користь третьої особи (див. про це коментар до ст. 636 ЦК). Правда, при укладенні договору на користь третьої особи участь у зобов'язанні сторони, що уклала договір на користь третьої особи, може взагалі виключатись.

4. В інших випадках зобов'язання породжує права третіх осіб, які (права) входять до змісту іншого зобов'язання. Зокрема, в силу ст. 448 ЦК автор за певних умов має право на одержання грошової суми в розмірі п'яти відсотків від суми (ціни) продажу оригіналу художнього твору чи оригіналу рукопису літературного твору, наступного за відчуженням оригіналу, здійсненого автором. Тут із зобов'язання купівлі-продажу
виникає право третьої особи (автора) на отримання частки ціни продажу. її отримання здійснюється в межах зобов'язання, що виникає між продавцем та автором на підставі зобов'язання купівлі-продажу як юридичного факту.

5. Є, однак, низка спеціальних правил, коли зобов'язання тягне за собою виник­нення обов'язків на стороні третіх осіб.Як третю особу в зобов'язанні перевезення слід визначити одержувача вантажу.Частина перша ст. 163 КТМ [34] передбачає можливість зазначення в коносаменті або іншому документі, на підставі якого здійснюється перевезення вантажу, на обов'язки одержувача вантажу сплатити фрахт і плату за простій судна у порту навантаження. Коносамент складається перевізником на підставі інформації, що надається ванта­жовідправником, і є формою договору перевезення. Але відправник вантажу може ініціювати зазначення в коносаменті на обов'язок одержувача вантажу лише за умо­ви, що така можливість випливає із зобов'язання, яке існує між ним та одержувачем вантажу. Зобов'язання перевезення здійснює певний вплив на це зобов'язання одер­жувача вантажу. Обов'язкам вантажоодержувача прийняти вантаж від перевізника відповідно до правил, встановлених транспортними кодексами, статутами та іншими нормативно-правовими актами, кореспондують права не перевізника, а вантажовід­ правника. Здійснення вантажовідправником платежів на користь перевізника є лише
умовою реалізації права вантажоодержувача на отримання вантажу, а інші обов'язки (вивантажити вантаж, вивезти зі станції, внести платежі за затримку транспортних засобів під розвантаженням, очистити вагон чи контейнер тощо) виникають із одно­стороннього правочину — виявлення одержувачем вантажу згоди на його отримання. Правда, ст. 47  і 125  Статуту залізниць  України  [288]  покладають  на одержувача вантажу обов'язок прийняти вантаж, що надійшов на ftoro_Nадресу, і відповідальність за виконання цього обов'язку. Але на сьогодні ці положення зазначеного підзаконного акту втратили законну підставу (вони зберегли чинність лише в сфері дії Господар­ського кодексу [42]. Див. про це у наступному пункті коментаря до ст. 511 ЦК). Зо­крема, вони суперечать статті, що коментується. їх включення до Статуту залізниць було запозиченням не тільки ідеї, а і тексту законодавства радянської доби. Досить звернути увагу на те, що в першу чергу тут йдеться про вантаж, поставка якого пе­редбачена планом, зокрема нарядом, щоб впевнитись у тому, яке першоджерело тут
використовувалось.

Виникнення у вантажоодержувача права перед перевізником у зв'язку з зобов'язанням між вантажовідправником та перевізником цілком відповідає ст. 511 ЦК. Це право в силу пред'явлення вантажоодержувачем вимоги про видачу вантажу доповнюється іншими правами та обов'язками перевізника та вантажовідправника. Але ці права та обов'язки складають зміст відповідних зобов'язань між тими суб'єктами, які пов'язані з зобов'язанням перевезення, але виходять за його межі.

6.  Спеціальне правило ч.  2 ст. 310 ГК [42] покладає на одержувача вантажу, який прибув на його адресу будь-яким транспортом, обов'язок одержати цей вантаж. Єдиний виняток із цього загального правила, коли одержувач вантажу звільняєть­ся від цього обов'язку, діє, коли в результаті пошкодження або псування вантажу виключається можливість повного або часткового використання його за первісним
призначенням. Це положення поширюється на всі види транспорту. Такого не було навіть при соціалізмі. Тоді визнавалось безумовне право одержувача вантажу відмо­витись від його прийняття, якщо вантаж доставлено автомобільним транспортом при внутріміському перевезенні (до внутріміських перевезень не належали перевезення на відстань більш ніж 50 км від міської смуги). Таким чином, на відміну від сказаного
вище в п. 2 коментаря до ст. 511 ЦК, у сфері дії Господарського кодексу чинним є правило, відповідно до якого зобов'язання між відправником вантажу і перевізни­ком породжує обов'язок особи, що є одержувачем вантажу, отримати відповідний вантаж. Це — спеціальне правило, що має перевагу при правозастосуванні перед загальним правилом ст. 511 ЦК.

7. Частина 3 ст. 678 ЦК, ст. 8 Закону «Про захист прав споживачів» [215] надають покупцеві (споживачеві) право пред'явити вимогу, що випливає із продажу (передання) товарів неналежної якості, не тільки до продавця, а і (за вибором покупця, спо­живача) — безпосередньо до виготовлювача. У таких випадках на підставі договору між продавцем та покупцем (споживачем) виникає зобов'язання між виготовлювачем
продукції (товарів) та покупцем (споживачем), яке в певній частині називають гаран­тійним. Іншими словами, зобов'язання між продавцем (постачальником) та покупцем (споживачем) породжує зобов'язання безпосередньо між виробником товару та його покупцем (споживачем).

8. Стаття 816 ЦК формулює правило, відповідно до якого в договорі найму житла мають бути вказані особи, які проживатимуть разом з наймачем. Ці особи набувають рівних з наймачем не тільки прав, а і обов'язків. Можна було б і в цьому випадку стверджувати, що зобов'язання між двома особами (наймодавцем та наймачем) породжує обов'язки для третіх осіб. Але ч. 2 ст. 816 ЦК покладає на наймача від­повідальність перед наймодавцем за порушення умов договору особами, вказаними в договорі як такі, що будуть проживати разом з наймачем. Відповідальність тут розуміється так, як і в інших статтях Цивільного кодексу, де йдеться про відпо­відальність однієї особи за дії інших.  Так, ст. 619 ЦК передбачає субсидіарну відповідальність. Зміст цієї статті дає підставу для висновку про те, що субсидіарна відповідальність означає можливість примушення субсидіарного боржника до виконання не тільки обов'язків основного боржника, що охоплюються категорією відповідальності, а і основних обов'язків, які складають зміст зобов'язання. Такий же висновок випливає із ч.  1 ст. 124, ч.  1 ст. 133, ч. 2 ст. 140, ч. 2 ст. 152 ЦК і інших положень цивільного законодавства. Отже, особи, що вказані в договорі найму житла, хоч і названі в ч. 1 ст. 816 ЦК такими, що набувають обов'язків із факту укладення такого договору, не можуть бути примушені до виконання цих обов'язків. Примушеним до цього може бути тільки наймач. Тому зазначені особи є типовими третіми особами в зобов'язанні найму житла, яке (зобов'язання) по­роджує лише права цих осіб.

Стаття 512. Підстави заміни кредитора у зобов'язанні

1. Кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок:

1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права ви­моги);

2) правонаступництва;

3) виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим по­ручителем);

4) виконання обов'язку боржника третьою особою.

2. Кредитор у зобов'язанні може бути замінений також в інших випадках, вста­новлених законом.

3. Кредитор у зобов'язанні не може бути замінений, якщо це встановлено до­говором або законом.

1. Стаття 512 ЦК, на відміну від раніше чинного Цивільного кодексу, передбачає можливість заміни кредитора в зобов'язанні не тільки на підставі правочину, що пе­редбачає відступлення права вимоги, а й внаслідок інших юридичних фактів.

2. Кредитор у зобов'язанні може бути замінений у зв'язку з правонаступництвом. Зазвичай при цьому передаються не тільки права, а і обов'язки. У науці цивільного права виокремлюється правонаступництво універсальне і сингулярне. Універсальне правонаступництво має місце у випадках смерті фізичної особи, припинення юридич­ної особи з правонаступництвом (ч. 1 ст. 104 ЦК) або створення юридичної особи шляхом виділу (ст. 109 ЦК). Правотворча практика знає і таке явище, як ліквідація юридичної особи з правонаступництвом.

3. У разі смерті фізичної особи — кредитора, якщо зобов'язання не є нерозривно пов'язаним з його особою, право кредитора відповідно до ст. 1218 ЦК входить до складу спадщини і спадкується в загальному порядку.  Спадкоємець  (спадкоємці) може реалізувати це право шляхом подання у встановлений шестимісячний строк заяви про прийняття спадщини до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини. Зі
спливом шести місяців після відкриття спадщини спадкоємець (спадкоємці) одержує свідоцтво про право на спадщину. У разі спадкування права в зобов'язанні це право повинне бути вказане в зазначеному свідоцтві. На підставі свідоцтва пред'являється вимога до боржника про виконання зобов'язання (якщо строк виконання зобов'язання уже настав). Якщо цей строк не настав, пред'явлення вимоги до боржника є неможли­вим, але боржникові слід належно повідомити про правонаступництво, що відбулося (ч. 2 ст. 516 ЦК). До отримання свідоцтва про право на спадщину пред'явлення до боржника вимоги про виконання та прийняття виконання можливе в порядку охорони спадкового майна та управління спадщиною (ст. 1283 — 1284 ЦК).

Неприйняття спадкоємцями заходів до сповіщення боржника про заміну кредитора в порядку спадкування або до прийняття виконання в порядку охорони або управління спадщиною тягне наслідки, встановлені ч. 2 ст. 516 ЦК (новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків).

4. До складу спадщини, зокрема, належать право на вклад в банку або іншій фінан­совій установі (ст. 1228 ЦК), право на одержання страхових виплат (ст. 1229 ЦК), право на відшкодування збитків, завданих спадкоємцеві у договірних зобов'язаннях (ч. 1 ст. 1230 ЦК). У всіх цих випадках здійснюється заміна кредитора у відповідних зобов'язаннях в формі універсального правонаступництва.

5. Заміна кредитора в зобов'язанні в зв'язку зі злиттям, приєднанням, поділом, перетворенням юридичних осіб, а також у зв'язку із створенням юридичної особи в порядку виділу, здійснюється в порядку, встановленому ст. 104 — 109 ЦК.

6. Відповідно до ч. 1 ст. 104, ст. 110 —  112 ЦК при ліквідації юридичної особи не може наступати правонаступництво. Але це можливе в силу спеціального закону або іншого нормативно-правового акта. Такий висновок випливає із ст. 609 ЦК, яка допускає припинення зобов'язання у зв'язку з ліквідацією юридичної особи, якщо законом або іншим нормативно-правовим актом виконання зобов'язання не покладено на іншу особу. Встановлення правонаступництва індивідуальним актом органу ви­конавчої влади про ліквідацію юридичної особи є неможливим. Предметом розгляду в суді була така справа. Було ліквідовано юридичну особу — представництво Фонду державного майна України в одному із міст Автономної Республіки Крим, а його пра­вонаступником відповідно до наказу про ліквідацію став фонд комунального майна міської ради. Фонд комунального майна пред'явив до одного із покупців комунального  майна вимогу про розірвання договору купівлі-продажу комунального майна, що був раніше укладений у процесі приватизації представництвом Фонду державного майна як продавцем, у зв'язку з невиконанням покупцем зобов'язання, яке випливало із такого договору. Але у задоволенні позову фонду було відмовлено, оскільки право­наступництва не було. Не було в період існування представництва Фонду державного майна і договору з фондом комунального майна про відступлення права. Такі заходи — укладення договору про відступлення права — були необхідними для заміни кредито­ра в зобов'язаннях, що виникли із договорів купівлі-продажу об'єктів приватизації. Недбальство посадових осіб при ліквідації представництва Фонду державного майна України призвело до звільнення покупців об'єктів приватизації від інвестиційних та інших обов'язків перед колишнім власником та органами приватизації.

7. У практиці мали місце факти ліквідації державних органів та створення «на їх базі» інших державних органів. При цьому мала місце ліквідація і таких органів, які раніше видали акти, що порушують цивільні права суб'єктів, внаслідок чого виникли зобов'язання, в силу яких ці суб'єкти отримали право вимагати визнання актів недій­сними та відшкодування майнової шкоди. При вирішенні спорів за позовом до знову створених державних органів треба виходити з того, що виконавча влада є єдиною. Тому не може бути такої ситуації, що за дії державного органу, що ліквідований, не відповідає ніхто. Це дає підставу для застосування в таких випадках за аналогією правил про правонаступництво при припиненні юридичної особи в порядку злиття, приєднання, поділу чи перетворення. Викладене стосується і органів місцевого само­врядування.

8. Заміна кредитора в зобов'язанні в порядку сингулярного правонаступництва має місце на підставі заповідального відказу (ст. 1237, 1238 ЦК), а також в інших випадках, коли це передбачено законом. При цьому заміна кредитора в зобов'язанні може супроводжуватись і заміною боржника в зобов'язанні,  що разом з першим зобов'язанням утворює єдині зобов'язальні правовідносини. Так, до нового власника речі, що раніше була передана в найм, переходять права наймодавця (ст. 770 ЦК). При цьому до нового власника переходять і обов'язки нацмодавця. У ст. 814 ЦК це правило конкретизується стосовно зобов'язання найму житла.

9. Виконання поручителем або майновим поручителем (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого порукою або заставою, тягне заміну кредитора — перехід до поручителя чи майнового поручителя (заставодавця) усіх прав кредитора у цьому зобов'язанні (ч. 2 ст. 556 ЦК; частина п'ята ст. 20 Закону «Про заставу» [64]).

10.  Частина 2 ст. 512 ЦК викликає інтерес як ілюстрація руху цивільного права України від соціалізму до ринкової моделі майнових відносин. Вона дозволяє заміну кредитора в інших випадках, встановлених законом, тобто використовує соціалістичний (дозвільний) метод регулювання майнових відносин. Але ж в такому дозволі немає будь-якого сенсу, оскільки в силу ч. З ст. 512 ЦК тільки заборона законом або догово­ром може бути перешкодою для заміни кредитора. Відсутність встановленого законом дозволу на заміну кредитора не перешкоджає вчиненню правочину, спрямованого на таку заміну. Проте слід враховувати, що відповідно до ч. 12 ст. 17 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134] керу­ючий санацією може здійснювати уступку вимог боржника, щодо якого здійснюються заходи згідно з планом санації, шляхом продажу таких вимог на відкритих торгах.

11. Частина 3 ст. 528 ЦК надає право третій особі, що має речові права на майно боржника (право оренди, застави), виконати зобов'язання боржника, якщо це необ­хідно для запобігання зверненню кредиторами стягнення на майно боржника, на яке зазначено вище. На підставі цього юридичного факту здійснюється заміна кредитора у зобов'язанні, яке виконала третя особа.

12. До страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток (ст. 993 ЦК; ст. 27 Закону «Про страхування» [180]). Така ж можливість випливає також із ст. 269 КТМ [34].

13. Заміна кредитора, яка супроводжується заміною боржника у зобов'язанні, що разом з першим зобов'язанням складає єдині зобов'язальні правовідносини, можлива в порядку захисту права. Так, при порушенні переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності співвласникові надається право пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця (ч. 4 ст. 362 ЦК). Наймачеві
житла при порушенні його переважного права на укладення договору найму житла на новий строк надається можливість вимагати переведення на нього прав наймача (ст. 822 ЦК). Це — положення, що відповідають ч. 2 ст. 512 ЦК.

14. Відповідно до п. 1 ст. 1 ст. 512 ЦК заміна кредитора в зобов'язанні можлива на підставі правочину щодо відступлення вимоги. У вітчизняній теорії угоду про відсту- плення вимоги прийнято іменувати цесією (див., наприклад, Іоффе О.С. Зобов'язальне право. — М.: Юридична література, 1975, с. 79; Зобов'язальне право. — К.: Юрінком Інтер, 1998, с. 47 — 48). У принципі, це відповідає розумінню цесії в римському ци­вільному праві, але слід враховувати, що в ньому виокремлювалась добровільна цесія (cessio voluntaria) і цесія за законом (cessio necessaria), коли, наприклад, поручитель одержував право вимагати, щоб при сплаті ним боргу кредитор уступив йому вимогу до головного боржника (beneficium cedendarum actionum).

15. Зазначення в дужках в п. 1  ч.   1ст. 512 ЦК на відступлення права вимоги не слід тлумачити так, що воно виключає буквальне тлумачення попереднього (до слів, що викладаються в дужках) тексту. Це означає, що передаватись право може як на тій стадії, коли воно набуло ознак права вимоги, так і до цього. При викладен­ні п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК законодавець не акцентував увагу на питанні про те, коли ж
суб'єктивне право, що існує в зобов'язанні, набуває якості права вимоги, а послідкував теоретичним положенням про те, що у зобов'язальних правовідносинах правомочність кредитора набуває форми вимоги. Так, в ч. 2 ст. 626 ЦК термін «право вимоги» прямо ототожнюється з суб'єктивним правом, що виникає на підставі договору та входить до змісту зобов'язання. Це відповідає і теорії. Так, стверджується, що в зобов'язальних правовідносинах суб'єктивне право одержало назву права вимоги, а обов'язок — боргу (Цивільне право України. Книга 1. — К.: Юрінком Інтер, 2002, с. 612; див. також Іоффе О.С. Зобов'язальне право. — М.: Юридична література, 1975, с. 14).

Правда, є і такі випадки, коли законодавець змушений був досить чітко визнати, що суб'єктивне право, яке входить до змісту зобов'язання, лише на певному етапі (при настанні певних юридичних фактів, перш за все — в зв'язку із спливом встановленого строку) набуває характеру вимоги (ч. 2 ст. 1281 ЦК). У ст. 1078 ЦК визначаються два види вимог — наявна вимога (грошова вимога, строк платежу за якою настав) і май­бутня вимога (право грошової вимоги, яке виникне в майбутньому). У ч. 2 ст. 191 ЦК до складу підприємства як єдиного майнового комплексу правильно віднесені права вимоги і борги (а не права та обов'язки).

16. Відповідно до ч. 2 ст. 760 ЦК майнові права можуть передаватись за договором найму. Але більш розгорнених правил про передання на умовах найму цивільних прав, що входять до змісту зобов'язань, не встановлено ні взагалі, ні стосовно окремих ви­дів таких прав. З урахуванням цього передання прав на умовах найму створювало б ситуацію правової невизначеності.

17. Насамкінець слід враховувати, що сторони зобов'язання не позбавлені права за згодою між собою та за участі третьої особи в будь-який час домовитись про заміну кредитора в зобов'язанні, що буде тягти і заміну боржника у зобов'язанні, що разом з першим зобов'язанням складає єдині зобов'язальні правовідносини. Це неможливо лише тоді, коли є встановлена законом заборона.

18. Законом або договором можуть встановлюватись правила (умови), відповідно до яких кредитор у зобов'язанні не може бути замінений. Такі правила встановлюють­ся ст. 515, 1219 ЦК тощо. Заміні боржника може перешкоджати встановлення законом обмежень змісту спеціальної правоздатності учасників зобов'язань. Так, банк як суб'єкт цивільного права, що наділений спеціальною правоздатністю, не може відступати свої права особі, що не має права надавати кредити під проценти.

Заборона договором на заміну кредитора в зобов'язанні, що виникає на підставі цього договору, також не є перешкодою для заміни кредитора в такому зобов'язанні за згоди боржника, оскільки перевагу при правозастосуванні слід надати згоді боржника як спеціальній юридичній дії, в порівнянні з якою встановлена договором заборона повинна кваліфікуватись як загальна. Зокрема, в силу спеціального правила ст. 1080 ЦК заборона договором відступати право грошової вимоги кредитора до боржника не є перешкодою для укладення договору про відступлення такої вимоги на користь фактора. Але таке відступлення не звільняє особу, що відступила грошову вимогу на користь фактора, від зобов'язань і відповідальності перед боржником у зв'язку з порушенням умови про заборону або обмеження відступлення права грошової ви­моги.

Стаття 513.   Форма правочину щодо заміни кредитора у зобов'язанні

1. Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій фор­мі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

2. Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні, яке виникло на підставі право­чину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, вста­новленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом.

1. Для правильного тлумачення ст. 513 ЦК слід враховувати, що вона стосується не всіх підстав заміни кредитора в зобов'язанні, а тільки тих, що зазначені в п. 1 ч. 1 цієї статті (правочинів). Хоч виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем — майновим поручителем, виконання обов'язку боржника третьою особою з урахуванням ч. З ст. 206 ЦК також мають кваліфікуватись як правочини, але стосовно заміни кредитора в зобов'язанні зазначені дії не є правочинами. Ці дії об'єктивно тягнуть за собою заміну кредитора в зобов'язанні, в той час як правочинами визнаються лише дії, спрямовані на досягнення цивільно-правових наслідків для осіб, які вчиняють дії (ч. 1 ст. 202 ЦК).

2. Цивільний кодекс не визначає характеру договору про від ступ лення права як реального або консенсуального. Це дає сторонам цього договору можливість для ви­бору. Вони можуть домовитись про те, що здійснять передання права у майбутньому шляхом підписання відповідного акта. Але в практиці такого майже не буває. Зазви­чай в договорах зазначається на передання права, що дає змогу кваліфікувати їх як реальні. Стосовно факторингу ст. 1077 ЦК допускає укладення договору як реального або консенсуального. Це пов'язане з більш диференційованим підходом законодавця в інституті факторингу до проблеми розвитку суб'єктивного права. Якщо строк плате­ жу настав, здійснюється відступ лення наявної вимоги, як правило, шляхом укладення реального договору. Майбутня вимога також може передаватись за договором факто­рингу, але вона вважається переданою з дня виникнення права вимоги до боржника. Тому в таких випадках договір факторингу (договір про від ступ лення права вимоги) слід вважати консенсуальним.

3. Із ст. 513 ЦК випливає, що правочин щодо заміни кредитора в зобов'язанні повинен вчинятись у тій же формі, що і правочин,  на підставі якого виникло це зобов'язання. Оскільки договір застави нерухомого майна потребує нотаріального посвідчення, спеціально встановлюється, що правочин про відступ лення прав за іпо­течним договором підлягає нотаріальному посвідченню (частина друга ст. 24 Закону «Про іпотеку» [197]). Форма правочину щодо заміни кредитора повинна відповідати формі правочину, на підставі якого зобов'язання виникло, і тоді, коли цей останній правочин був нотаріально посвідчений за ініціативою його сторін (сторони), хоч би закон такої форми і не вимагав.

4. Стаття, що коментується, має заголовок «Форма правочину...». Але йдеться не тільки власне про форму правочину (відповідно до ст. 209, 210, 639, 640 ЦК дер­жавна реєстрація правочину, в тому числі і договору, виходить за межі поняття форми правочину), а й про його державну реєстрацію. Це не може бути підставою для іншого тлумачення форми правочину та його державної реєстрації, ніж це випливає із зазна­чених статей Цивільного кодексу (тобто державна реєстрація і стосовно правочину щодо заміни сторони у зобов'язанні виходить за межі поняття форми правочину).

5. У разі, коли із закону випливає обов'язковість нотаріального посвідчення пра­вочину щодо заміни кредитора, цей правочин вважається вчиненим з моменту нота­ріального посвідчення. Якщо передбачена обов'язковість державної реєстрації такого правочину, він вважається вчиненим з моменту його державної реєстрації.

6. Абзац восьмий ст. 2 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»  [207] визнає майнові права різновидом рухомого майна.  Відступлення права вимоги п. 7 частини першої ст. 34 названого Закону відносить до категорії об­тяжень рухомого майна. Стаття 11 того ж Закону передбачає реєстрацію обтяжень в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. Реєстрація обтяження не впливає на дійсність правочину щодо відступлення права вимоги. Проте відсутність реєстрації цього правочину означає, що він не може поширюватись на третіх осіб, до яких на­лежить і боржник. Тому боржник зобов'язаний виконати вимогу нового кредитора про
виконання зобов'язання на його адресу лише за умови, що надані достовірні докази реєстрації відступлення вимоги.

Досягти більшої стабільності правочину щодо відступлення права вимоги без реєстра­ції відповідного правочину як обтяження можна шляхом укладення трьохстороннього правочину щодо відступлення вимоги за участі первісного кредитора, нового кредито­ра і боржника. У цьому разі правочин є дійсним відповідно до частини першої ст. 12 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Він є чинним і стосовно боржника, оскільки він брав участь у вчиненні трьохстороннього право-чину, і боржник не належить до третіх осіб, умовою поширення правочину на яких є реєстрація обтяження. Але ж цей правочин не є чинним стосовно третіх осіб. Пра-вочин щодо наступного відступлення раніше відступленого права є нікчемним лише за умови реєстрації попереднього відступлення (частина четверта ст. 36 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]). Цивільні права від­повідно до ст. 2 цього Закону є рухомим майном. Тому у разі набуття такого майна добросовісним набувачем (таким ст. 12 названого Закону визнає будь-якого набувача за відсутності реєстрації обтяження) він набуває його без обтяження. Виходить, що права нового кредитора захищає тільки реєстрація. Правда, відступлення кредито­ром раніше відступленого права дає попередньому набувачеві цього права можливість стягнення з кредитора збитків (частина третя ст. 10 названого вище Закону).

Викладені правила поширюються і на факторинг, оскільки Закон «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» підлягає переважному застосуванню перед нормами (в тому числі і спеціальними), що сформульовані в Цивільному кодексі (п. 2 розділу IX «Прикінцеві та перехідні положення згаданого Закону).

7. Відступлення права може бути здійснено шляхом передання векселя з дотри­манням вимог ст. 11 — 20 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості век­селі [5]. Передання векселя не регулюється ст. 512 — 516 ЦК, а підпорядковується нормам названого Уніфікованого закону, що має чинність в Україні в силу Закону від 6 липня 1999 р. [135]. Однак можлива видача іменного векселя. Це оформляється словами «не наказу» чи іншим рівнозначним виразом, який векселедавець поміщає на векселі. За наявності такої вказівки вексель може бути переданий лише з дотри­манням форми і з наслідками звичайної цесії (ст. 11 названого Уніфікованого закону), тобто згідно зі ст. 512 — 516 ЦК та Законом «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Передання прав, що грунтуються на інших цінних паперах, здійснюється відповідно до правил обігу іменних, ордерних цінних паперів і цінних паперів на пред'явника.

Стаття 514.   Обсяг прав, що переходять до нового кредитора у зобов'язанні

1. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не вста­новлено договором або законом.

1. Межі обсягу прав, що переходять до нового кредитора, можуть встановлюватись законом і договором, на підставі якого здійснюється перехід права. Це правило стосу­ється заміни кредитора в зобов'язанні на будь-якій підставі, що зазначена в ч. 1 ст. 511 ЦК. Так, ч. 2 і 3 ст. 1230 ЦК обмежує можливість переходу в порядку спадкування прав на стягнення моральної шкоди, неустойки. Якщо ці законом, ні договором, на підставі якого виникло зобов'язання, не встановлено обмеження на перехід прав у такому зобов'язанні до нового кредитора, первісний і новий кредитори вправі на свій розсуд вирішити питання, які саме права первісного кредитора передаються новому кредиторові. Якщо ж договором між первісним та новим кредитором це не встанов­лено, до нового кредитора переходять усі права первісного кредитора на момент, що визначається ст. 514 ЦК.

2. Що стосується ст. 514 ЦК, то вона встановлює лише момент, на який визна­чається обсяг прав, що переходять до нового кредитора, та умови здійснення цих прав. Таким моментом є момент переходу цих прав. Момент переходу прямо законом не встановлюється. Якщо правочин визначається як дія особи, спрямована на на­буття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 202 ЦК), то такі права та обов'язки слід вважати такими, що виникли в момент, з якого правочин визнається вчиненим. Стосовно договорів прямо встановлено момент їх укладення (ст. 640 ЦК). Отже, моментом переходу прав до нового кредитора є момент, у який згода з усіх істотних умов договору про заміну кредитора виражена в формі, яка для таких договорів є обов'язковою (ст. 513 ЦК). Якщо договір про заміну кредито­ра в зобов'язанні підлягає державній реєстрації, моментом переходу прав до нового кредитора є момент державної реєстрації такого договору. Однак слід враховувати, що можливе укладення консенсуального договору про відступлення права вимоги. У такому випадку перехід права здійснюється в момент настання строку виконання обов'язку, що кореспондує цьому праву, або в момент підписання акта про передання права, або в інший момент, визначений сторонами. На цей момент буде визначатись і обсяг прав, що передаються.

3. При заміні кредитора в зобов'язанні на підставі виконання обов'язку боржника (п. З і 4 ч. 1 ст. 512 ЦК) права до нового кредитора переходять у момент, коли такий юридичний факт настав (коли обов'язок боржника виконано, а виконання прийняте кредитором).

4. При правонаступництві в зв'язку зі злиттям, приєднанням, поділом, виділом чи перетворенням юридичної особи моментом переходу прав до нового кредитора є момент внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців запису про припинення юридичної особи (при приєднанні) або запису про реєстрацію юридичної особи, що є новим кредитором (при злитті, поділі, виділі
та перетворенні юридичної особи).

5. При спадкуванні права переходять до нового кредитора в момент отримання свідоцтва про право на спадщину, а якщо право, отримане в порядку спадкування, підлягає державній реєстрації, права переходять до нового кредитора в момент ре­єстрації.

6. Законодавець виявився байдужим до проблем правового становища нового кре­дитора в частині, що виходить за межі його статусу як управненого суб'єкта. Тому в статті, що коментується, та інших статтях Цивільного кодексу немає відповіді на за­питання про те, чи відповідає новий кредитор за прийняття належного виконання, чи поширюється на нього неустойка, встановлена договором між первісним кредитором
та боржником за відмову прийняти належне виконання. Відповідь на це запитання випливає із співпоставлення ч.  1 ст. 516 та ст. 520 ЦК.  Із цього співпоставлення випливає, що без згоди іншої сторони зобов'язання можна передати тільки права, оскільки боржникові, в принципі, немає різниці, на адресу якого суб'єкта виконувати зобов'язання. Передавати обов'язки без згоди іншої сторони зобов'язання було б не­
коректно, оскільки для суб'єкта важливо, хто ці обов'язки буде виконувати. Отже, відповідальним перед боржником при відступленні права вимоги залишається первісний кредитор. При правонаступництві (п. 2 ч. 1 ст. 512 ЦК) логічно було покласти від­повідальність за належне прийняття виконання на нового кредитора. Це ж стосується і випадків, передбачених п. З і 4 ч. 1 ст. 512 ЦК.

Стаття 515. Зобов'язання, в яких заміна кредитора не допускається

1. Заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.

1. Чинність ст. 515 ЦК поширюється на заміну кредитора з будь-яких підстав, що встановлені ч. 1 ст. 512 ЦК. Якщо зобов'язання нерозривно пов'язане з особою кре­дитора, заміна кредитора є неможливою не тільки в силу правочину (п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК) чи дій, зазначених в п. З та 4 ч. 1 ст. 512 ЦК, а і в силу правонаступництва. У разі смерті кредитора — фізичної особи або припинення кредитора — юридичної особи в таких випадках зобов'язання припиняється, припиняються і всі права, що складають зміст цього зобов'язання (ст. 608, 609 ЦК).

2. У зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушко­дженням здоров'я або смертю, заміна кредитора в порядку правонаступництва не до­пускається навіть стосовно тих платежів, які на момент смерті кредитора виявились простроченими.

3. Відповідно до ч.  1 ст. 448 ЦК автор має право на одержання грошової суми у розмірі п'яти відсотків від суми кожного продажу оригіналу художнього твору чи оригіналу рукопису літературного твору, наступного за відчуженням оригіналу, здій­сненого автором. Це право не може відчужуватись за правочином, але воно переходить до спадкоємців автора та до спадкоємців цих спадкоємців в межах строку чинності
майнових прав інтелектуальної власності на твір.  Тут сформульована спеціальна правова конструкція, відповідно до якої зобов'язання щодо виплати відповідних сум пов'язується з особою кредитора, але допускаються обмежені випадки заміни креди­тора в зобов'язанні.

4. Не може бути передане за правочином право кредитора (бенефіціара) пред'явити вимогу до гаранта, якщо інше не передбачено договором (ч. 5 ст. 563 ЦК).

5. Із закону випливає неможливість відступлення права на одержання послуг у сфері освіти з видачею диплома чи іншого документа встановленого законодавством зразка, оскільки відповідне зобов'язання має особистий характер.

Право найму житлового приміщення (квартири) в будинках, що є в державній або комунальній власності, також пов'язується з особою наймача. Договір найму укладаєть­ся тільки з особами, що знаходились на квартирному обліку (ст. 31 — 42 Житлового кодексу [29]). За тимчасово відсутнім наймачем житлового приміщення право найму зберігається протягом певного строку (ст. 71 ЖК). Тому право найму житлового при­міщення в будинках державного або комунального житлового фонду переходить тільки за умов, установлених законодавством (ст. 824 ЦК; ст. 104 — 106 ЖК).

Є низка спеціальних правил, якими обмежується відступлення права або з яких випливають обмеження на відступлення права в інших випадках. Особливо несподі­ваними та істотними можуть бути для осіб, що набувають у ступлені вимоги, обмеження на відступлення, встановлені підпунктом «б» п. 8.6.1 частини 8.6 ст. 8 Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [164]. Відповідно до цього правила платник податків, активи якого перебувають у податковій заставі, вправі відступити вимогу тільки за згодою відповідного органу державної податкової служби. Порушення цього припису тягне можливість визнання судом недійсним правочину про відступлення вимоги (ч. 1 ст. 215; ч. 1 ст. 203 ЦК), оскільки зазначене положення названого Закону має цивільно-правовий зміст.

6.  Стаття 380 КТМ [34] забороняє передання іншим організаціям або фізичним осо­бам права на заявлення претензій і позовів, що грунтуються на нормах цього Кодексу. Хоча в наведеному формулюванні і зроблено ухил убік процесуальних відносин (мова йде про передання права на пред'явлення претензій і позовів), все-таки його слід тлумачити як таке, що забороняє передання права, яке складає матеріальний зміст претензії (позову). Водночас ст. 380 КТМ встановлює винятки з наведеного правила: вона допускає передання такого права вантажовідправником вантажоодержувачу і на­впаки, а також передання права на пред'явлення претензії та позову (і вантажовідправ­ником, і вантажоодержувачем) органу, до сфери управління якого вони відносяться, транспортно-експедиційній організації чи страховику.

Передбачається спеціальна форма передання права в зазначених випадках — вчи­нення переуступного напису на коносаменті, накладній або квитанції. Переуступний напис — це форма одностороннього правочину, що здійснюється вантажовідправником або вантажоодержувачем. Оскільки сторона, на користь якої вчиняється переуступний напис, у вчиненні цього правочину не бере участі, суб'єкт, що вчинив такий напис, не позбавляється права пред'явити претензію до перевізника за умови пред'явлення ко­носамента, накладної або квитанції, хоча б на них було вчинено переуступний напис.

7.  Обмеження, аналогічні вищенаведеним, встановлені ст. 133 Статуту залізниць [288]. Тут також забороняється передання права на пред'явлення претензій та позовів (крім відступлення вимоги вантажовідправником вантажоодержувачу або навпаки, а також вищій організації та на користь «уповноваженої особи», яка виступає від імені ванта­жовідправника чи вантажоодержувача). Зазначається також, що відступлення вимоги на користь уповноваженої особи засвідчується довіреністю, оформленою згідно із зако­нодавством. Слід, однак, враховувати, що все ж таки ст. 133 Статуту залізниць не дає підстави для висновку про те, що на користь уповноваженої особи провадиться відсту­плення вимоги. Зазначається, що уповноважена особа діє від імені вантажовідправника чи вантажоодержувача, що її повноваження оформляються довіреністю. Отже, виконання грошового зобов'язання на вимогу уповноваженої особи залізниця повинна здійснити
на поточний рахунок вантажовідправника чи вантажоодержувача в банку.

Згідно зі ст. 133 Статуту залізниць передання права на пред'явлення претензії і позову засвідчується переуступним написом на залізничній накладній, вантажній чи багажній квитанції. Правила пред'явлення та розгляду претензій встановлюють зміст переуступного напису та порядок його засвідчення. Переуступний напис пови­нен мати такий зміст: «Право на пред'явлення претензії та позову передано...» (при цьому зазначається найменування особи, якій право передається). Переуступний на­пис повинен засвідчуватися підписами керівника і головного бухгалтера організації та засвідчуватись печаткою (§ 2 Правил пред'явлення та розгляду претензій розділу 38 Правил перевезень вантажів [340]). Оскільки передання права, яке оформляється переуступним написом, є правочином, а юридичні особи повинні вчиняти правочини за допомогою дій їх органів (ст. 29 ЦК), не цілком коректним є правило про підпи­сання переуступного напису головним бухгалтером. Але нераціонально було б ігно­рувати викладене правило і дати іншій стороні привід для оскарження (у кінцевому підсумку — неправомірного) переуступного напису.

8.  При тлумаченні положень, викладених в п. 7 коментаря до ст. 515 ЦК, необхідно враховувати наступне. Ці положення діяли і реально застосовувались в період чинності Цивільного кодексу 1963 р. Стаття 197 цього Кодексу формулювала загальний дозвіл на «уступку вимоги», якщо це не суперечить закону або договору. Тобто обмеження (заборона) передання вимоги могли встановлюватись тільки законом і договором. Але ж ніхто не заперечував чинності викладених правил Статуту залізниць. Положення нового Цивільного кодексу стали з цього приводу більш категоричними. Прямо зазначається (ч. З ст. 512 ЦК) на те, що кредитор у зобов'язанні не може бути замінений, якщо це
встановлено договором чи законом. Крім того, в умовах формування правової держави посилюється увага до букви закону. Результатом цього може бути висновок про те, що наведені положення Статуту залізниць, що обмежують можливість відступлення права, не повинні застосовуватись як такі, що суперечать закону.

9. Відступлення права не може вести до зміни змісту зобов'язання. Тому, коли, наприклад, договором поставки передбачена вибірка товарів покупцем, відступлення права є можливим, оскільки зміст зобов'язання не змінюється. Але ж при доставці това­рів постачальником відступлення права на отримання товарів змінює місце виконання, а тому воно допускається лише за наявності згоди постачальника (боржника).

Стаття 516.   Порядок заміни кредитора у зобов'язанні

1. Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

2. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним ви­конанням.

1.  За загальним правилом, заміна кредитора в зобов'язанні здійснюється без згоди (участі) боржника. Інше може бути встановлене законом. Не обмежується можливість включення до договорів умов про неприпустимість заміни кредитора без згоди борж­ника в зобов'язанні, що виникає на підставі цього договору.

2. Оскільки, як правило, заміна кредитора в зобов'язанні здійснюється без згоди (участі) боржника, останній вправі вважати кредитором ту особу, яка була кредито­ром з моменту виникнення зобов'язання, до моменту надання йому належних доказів переходу прав до нового кредитора (див. про це коментар до наступної статті). Якщо боржникові не були надані докази переходу прав до нового кредитора, він (боржник) має право виконати зобов'язання первісному кредиторові. Таке виконання буде ви­знаватись належним.

3. Про заміну кредитора в зобов'язанні боржник має бути повідомлений письмово. Несприятливі наслідки неповідомлення (в т.ч. ненадання належних доказів переходу права) несе новий кредитор. Це, однак, не позбавляє первісного і нового кредиторів права передбачити в договорі про заміну кредитора умову про те, що первісний кре­дитор зобов'язується письмово повідомити боржника про заміну кредитора і надати останньому належні докази та несе перед новим кредитором відповідальність за не­виконання чи неналежне виконання цього обов'язку. Але перед боржником обов'язок повідомити та надати докази переходу права у зобов'язанні завжди несе новий креди­тор. Такий висновок випливає із ч. 2 ст. 516 ЦК.

Стаття 517. Докази прав нового кредитора у зобов'язанні

1. Первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові до­кументи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.

2. Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до на­дання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні.

1. Частина 1 ст. 517 ЦК поширюється на відносини між первісним та новим креди­тором. На первісного кредитора покладається обов'язок передати новому кредиторові не тільки документи, що засвідчують права, які передаються (договір, на підставі якого виникло зобов'язання, документи, що підтверджують його часткове виконан­ня, докази виникнення додаткових зобов'язань в зв'язку з неналежним виконанням основного зобов'язання тощо), а і інформацію, яка є важливою для здійснення прав, що передаються.

2. Оскільки прямі докази завжди є більш надійними, доцільно було б в договорах про передання прав передбачати обов'язок первісного кредитора повідомляти боржника про заміну кредитора в зобов'язанні. Таке повідомлення не є правочином, оскільки права до нового кредитора перейшли в момент укладення договору між первісним та новим кредитором. Але воно є дією, що породжує певні цивільно-правові наслідки. Тому воно повинне бути підписане первісним кредитором (якщо таким є юридична особа, воно має бути підписане органом юридичної особи і посвідчене печаткою). Якщо договором між первісним та новим кредитором про передання права не передбачено обов'язок первісного кредитора повідомити боржника та надати докази передання права, такий обов'язок несе новий кредитор. Він же несе обов'язок повідомити боржника та надати докази переходу права у випадках, передбачених п. 2 — 4 ч. 1 ст. 512 ЦК. Доказами переходу прав до нового кредитора можуть бути примірник договору про передання прав, що підписується спеціально для надання його боржникові, документи, що під­тверджують правонаступництво, виконання обов'язку боржника тощо. Боржник, що отримав від нового кредитора повідомлення та докази переходу прав, має бути вкрай обережним та вимогливим щодо нового кредитора. У сфері підприємництва діють
численні структури, що зареєстровані всупереч закону чи не зареєстровані взагалі, які спеціалізуються на підробленні документів. Якщо така структура отримала виконання, стягнути вартість отриманого чи одержати в натурі раніше виконане буде неможливо. Крім того, ст. 527 ЦК покладає на сторони зобов'язання обов'язок вимагати доказів того, що зобов'язання виконується належним боржником, а виконання приймається належним кредитором.

3. Письмове повідомлення та докази заміни кредитора слід направляти цінним листом. Не виключається надсилання їх рекомендованим і навіть простим листом. Але ж у таких випадках можуть виникнути труднощі в спростуванні доводів адресата про те, що він не отримував ні письмового повідомлення, ні доказів заміни кредитора в зобов'язанні.

Стаття 518. Заперечення боржника проти вимоги нового кредитора у зобов'я­занні

1. Боржник має право висувати проти вимоги нового кредитора у зобов'язанні за­перечення, які він мав проти первісного кредитора на момент одержання письмового повідомлення про заміну кредитора.

2. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, він має право висунути проти вимоги нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент пред'явлення йому вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредито­ром, — на момент його виконання.

1. Вимозі нового кредитора про виконання зобов'язанняборжник може протиста­вити заперечення, які він мав проти первісного кредитора. Ці заперечення можуть ґрунтуватись не тільки на зобов'язаннях, що виникли внаслідок договору, який став підставою зобов'язання, права в якому перейшли до нового кредитора, а і на іншому зобов'язанні, якщо законодавство не виключає припинення зобов'язання зарахуванням. Важливо тільки, щоб право на такі заперечення виникло до отримання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора (слід звернути увагу на те, що до ува­ги приймається тільки письмове повідомлення). Це правило ч. 1 ст. 518 ЦК логічно узгоджується з абзацем першим ч. 2 ст. 613 ЦК, що визначає межі права на заяву про зарахування зустрічних вимог.

2. Заперечення, які боржник міг протиставити вимозі первісного кредитора про виконання зобов'язання, визначаються на момент пред'явлення вимоги новим креди­тором або на момент виконання боржником зобов'язання на користь первісного чи нового кредитора до отримання від нього вимоги, якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора.

Стаття 519.   Відповідальність первісного кредитора у зобов'язанні

1. Первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кредитором за не­дійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов'язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором.

1. Ця стаття регулює відносини між первісним та новим кредитором, які виника­ють на підставі договору про передання прав і набувають форми цивільно-правового зобов'язання. Якщо за таким договором передане суб'єктивне право (вимога), що не має ознаки дійсності, особа, яка передала таке суб'єктивне право (вимогу), несе цивільно-правову відповідальність перед контрагентом за договором. Якщо ж передане
суб'єктивне право (вимога) є дійсним, зазвичай немає підстав для відповідальності первісного кредитора перед новим кредитором. Зокрема, первісний кредитор не від­повідає за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання боржником.

2. Проте не виключається погодження договором між первісним та новим кредито­ром про передання права умови про те, що первісний кредитор виступає поручителем за виконання боржником зобов'язання на користь нового кредитора. Закон не пере­шкоджає укладенню первісним і новим кредиторами окремого договору поруки, від­повідно до якого первісний кредитор візьме на себе обов'язки поручителя.

Стаття 520.   Заміна боржника у зобов'язанні

1. Боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. (Із змін, від 24.07.2009)

1. Якщо порівняти ст. 512 і 520 ЦК, то виявляється, що стосовно заміни кредитора в зобов'язанні законодавець досить ретельно визначає підстави такої заміни, а стосов­но заміни боржника не став слідувати тій схемі, яка розроблена ним стосовно заміни кредитора. Це вкрай ускладнює розуміння категорії заміни боржника і переведення боргу. У ст. 520 ЦК переведення боргу ототожнюється з заміною боржника, охоплює собою заміну боржника на всіх підставах, передбачених законом або договором. Отже, заміна боржника (переведення боргу) може здійснюватись на підставі правочину, що спеціально спрямований на здійснення такої заміни, на підставі подій чи дій, які тягнуть правонаступництво, а також на інших підставах, передбачених законом або договором.

2. Разом з тим із ст. 520 — 523 ЦК, що присвячені заміні боржника в зобов'язанні, не всі поширюються на будь-яку заміну боржника в зобов'язанні (переведення боргу). Стаття 520 ЦК не поширюється на відносини, що регулюються ст. 1231 ЦК (заміна боржника у зв'язку із смертю боржника, коли допускається спадкування обов'язку). Стаття 521 ЦК поширюється тільки на заміну боржника в зобов'язанні (переведення  боргу) на підставі правочину. Такий висновок ґрунтується на аналізі ст. 513 ЦК, на яку дається посилання в ст. 521 ЦК. Статті 522 — 523 ЦК поширюються на всі види за­міни боржника в зобов'язанні (переведення боргу) незалежно від їх підстав.

3. Заміна боржника в зобов'язанні (переведення боргу) — це така правова конструк­ція, що передбачає перехід від первісного боржника до нового боржника зобов'язання (обов'язків, що складають його зміст) і відповідальності за його виконання. Цим заміна боржника (переведення боргу) відрізняється від покладення виконання зобов'язання на третю особу (ст. 528 ЦК): при покладенні виконання зобов'язання на третю осо­бу відповідальним перед кредитором залишається боржник. Особа, на яку покладене виконання відповідно до ст. 528 ЦК, обов'язків перед кредитором не несе і перед ним не відповідає. Вона відповідає лише перед суб'єктом, що поклав на нього виконання, відповідно до зобов'язання (інших правовідносин) між особою, яка поклала виконання на іншу особу, та цією особою.

4. Цивільний кодекс не містить визначення боргу. Найближче до нього поняття борж­ника в частині першій ст. 509 ЦК розуміється як особа, зобов'язана вчинити на користь кредитора певну дію або утриматися від дій. Таке визначення поняття боржника дає підставу стверджувати, що борг у законодавстві розуміється як обов'язок, який несе суб'єкт у зобов'язанні на всіх стадіях розвитку останнього, тобто з моменту виникнен­ня зобов'язання, у період, коли строк виконання зобов'язання настав, але не минув, у період, коли строк виконання минув, до моменту припинення зобов'язання.

5. Слід враховувати, що ст. 520 — 523 ЦК не виключають чинності спеціальних правил, що встановлені законом та передбачають заміну боржника в зобов'язанні. Зокрема, підставою заміни боржника у зобов'язанні може бути правонаступництво. Так, кредитор юридичної особи, що припиняється, може вимагати від неї припи­нення або дострокового виконання зобов'язання (ч. 1 ст. 107 ЦК). Але ж кредитор
може не слідкувати за оголошеннями про припинення юридичних осіб,  не знати про припинення юридичної особи або з інших міркувань не пред'являти вимогу про дострокове виконання чи припинення зобов'язання в зв'язку з припиненням юри­дичної особи —боржника з правонаступництвом. Якщо в такому випадку юридична особа —боржник припиняється з правонаступництвом, має місце заміна боржника
в зобов'язанні.  Вона наступає незалежно від згоди кредитора.  Заміна боржника в зобов'язанні в зв'язку з універсальним правонаступництвом має місце при спад­куванні (ст. 1231 ЦК) за умови пред'явлення вимоги до спадкоємців в строки, що встановлені ст. 1281 ЦК.

6. Заміна боржника в зобов'язанні відбувається у випадках сингулярного правонаступництва. У разі зміни власника речі, що передана в найм, до нового власника переходять не тільки права, а й обов'язки наймодавця (ч. 1 ст. 770 ЦК). Таке ж пра­вило встановлено ст. 814 ЦК стосовно житла, переданого у найм.

7. Стосовно заміни боржника в зобов'язанні іншою особою (новим боржником) на підставі правочину ст. 520 ЦК забороняє робити це без згоди кредитора. Згода може бути дана окремо шляхом заяви боржника на адресу кредитора в зобов'язанні. Така заява має бути підписана кредитором (якщо кредитором є юридична особа, заява має бути підписана органом юридичної особи і засвідчена печаткою, як це передбачено ч. 2 ст. 207 ЦК). Згода кредитора не є частиною правочину щодо заміни боржника в зобов'язанні. Такий висновок випливає із ст. 520 ЦК. Проте у випадках, коли правочин підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, доцільно було б включити згоду кредитора до змісту правочину та надати кредиторові можливість підписати правочин. Тоді правочин не буде викликати будь-яких заперечень, оскільки він став трьохстороннім, волевиявлення всіх трьох сторін підтверджені підписами і за­свідчені нотаріусом. Вищий господарський суд кваліфікував як переведення боргу, що вимагає згоди кредитора (Фонду державного майна), укладення суб'єктом, що при­
дбав об'єкт у процесі приватизації на підставі договору купівлі-продажу, договору про відчуження цього об'єкта, оскільки відчужувач за даним договором купівлі-продажу мав обов'язки перед органом приватизації за раніше укладеним в процесі приватиза­ції договором щодо внесення інвестицій в об'єкт приватизації та його реконструкції. Оскільки договір про відчуження об'єкта, раніше придбаного в процесі приватизації, був укладений без згоди Фонду державного майна, цей договір був визнаний недійсним (Оглядовий лист Вищого арбітражного суду «Про деякі питання вирішення спорів, пов'язаних з функціонуванням ринку цінних паперів» [397]).

8.  Можна поставити під сумнів доцільність правила ч. 1 ст. 752 ЦК, відповідно до якого передання набувачем обов'язків за договором довічного утримання за згодою відчужувача члену сім'ї набувача або іншій особі за їх згодою можливе лише за умов, що встановлені цієї статтею (неможливість подальшого виконання фізичною особою обов'язків набувача з підстав, що мають істотне значення). Але ж закону належить дотримуватись. Тому за відсутності зазначених умов не слід укладати правочин щодо заміни боржника (набувача), а треба розірвати раніше укладений договір довічного утримання та укласти новий договір з участю нового боржника (набувача). Відмова відчужувача від передання обов'язків набувача за договором довічного утримання може бути оскаржена до суду. Це — унікальна для вітчизняного цивільного права конструкція. Скаргу належить подавати до суду у формі позовної заяви про визнан­ня права на передання обов'язків набувача особі, яка має бути зазначена в позовній заяві як третя особа на стороні позивача без самостійних вимог. Суд при вирішенні справи бере до уваги тривалість виконання договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Але за загальним правилом, що випливає із цивільного законодавства, кредитор на свій розсуд вирішує питання про надання згоди на переведення боргу. Тому відмова кредитора дати таку згоду може бути оскаржена в суді, але такий позов не може бути задоволено. Відсутність згоди кредитора на переведення боргу виключає вчинення правочину щодо переведення боргу, а укладений щодо цього правочин підлягає ви­знанню недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК.

9.  Оскільки заміна боржника (переведення боргу) допускається лише за наявності згоди кредитора, у ст. 520 — 523 ЦК не формулюються обмеження на заміну борж­ника (переведення боргу).

10. Якщо укладення угоди про переведення боргу зачіпає активи платника податків, що перебувають у податковій заставі, це допускається лише за згоди відповідного орга­ну державної податкової служби (підпункт «б» п. 8.6.1 частини 8.6 ст. 8 Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [164]). За відсутності такої згоди правочин щодо переведення боргу має визнаватись недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК. При цьому наведене положення Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» має кваліфікуватись як таке, що формулює одночасно і норму податкового права, і норму цивільного права.

Стаття 521. Форма правочину щодо заміни боржника у зобов'язанні

1. Форма правочину щодо заміни боржника у зобов'язанні визначається відпо­відно до положень статті S13 цього Кодексу.

1. Форма правочину щодо заміни боржника у зобов'язанні повинна відповіда­ти вимогам, які встановлені ст. 513 ЦК стосовно правочинів про заміну кредитора в зобов'язанні. У відповідних випадках правочин щодо заміни боржника в зобов'язанні підлягає нотаріальному посвідченню і

Стаття 522.   Заперечення нового боржника у зобов'язанні проти вимоги кредитора

1. Новий боржник у зобов'язанні має право висунути проти вимоги кредитора всі заперечення, що грунтуються на відносинах між кредитором і первісним борж­ником.

1. Новий боржник має право висувати проти кредитора будь-які заперечення, що грунтуються тільки на зобов'язанні, в якому відбулася заміна боржника, а не на ін­ших зобов'язаннях. Якщо первісний боржник не скористався правом зробити заяву про зарахування зустрічних вимог до переведення боргу, новий боржник не може по­силатися на наявність зобов'язання кредитора перед первісним боржником з метою заперечення свого зобов'язання перед кредитором.

Стаття 523. Правові наслідки заміни боржника у зобов'язанні, забезпеченому порукою або заставою

1. Порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником.

2. Застава, встановлена первісним боржником, зберігається після заміни борж­ника, якщо інше не встановлено договором або законом.

1. У разі заміни боржника порука і майнова порука припиняються. Поручитель або майновий поручитель можуть дати згоду забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником. Така згода є правочином і повинна даватись в формі, в якій було укладено договір поруки чи договір застави за участі майнового поручителя.

2. Застава, встановлена первісним боржником, при заміні боржника в зобов'язанні зберігається в повному обсязі. Однак законом і договором може передбачатись, що заміна боржника в зобов'язанні тягне припинення застави, встановленої первісним боржником.

Стаття 524. Валюта зобов'язання

1. Зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України — гривні.

2. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній ва­люті.

1. Приписуючи виражати зобов'язання в грошовій одиниці України, тобто в грив­нях, ст. 524 ЦК допускає визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті. В останньому випадку сума, що підлягає сплаті, визначається відповідно до ч. 2 ст. 533 ЦК.

2. Однак у сфері чинності Господарського кодексу [42] загальні правила ст. 524 і 533 ЦК, що допускають можливість вираження зобов'язання в іноземній валюті та встановлюють механізм визначення суми зобов'язання у валюті України, не діють. Чинними тут є правила ч. 2 ст. 198 ГК, відповідно до яких грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені в гривнях, а вираження гро­шових зобов'язань в іноземній валюті допускається лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою відповідно до законо­давства в іноземній валюті.

У тексті ст. 198 ГК як у краплі води проявились недоліки всього Господарського кодексу, пов'язані з невизначеністю термінології, яка в ньому використовується. Вживаються терміни  «грошові зобов'язання,  що виникають  в господарських відносинах» та «грошові зобов'язання учасників господарських відносин». Ці два тер­міни викликають схвалення, оскільки чітко виокремлюють грошові зобов'язання як частину господарських правовідносин, що зазвичай складаються із двох зустрічних зобов'язань. Але з урахуванням ст. 1 та 2 ГК наведені два терміни мають занадто широкий зміст, оскільки охоплюють собою всі види грошових зобов'язань, в яких хоча б з однієї сторони бере участь суб'єкт господарювання. Далі в ч. 2 ст. 198 ГК йдеться про те, що грошові зобов'язання учасників господарських відносин можуть бути виражені в іноземній валюті, якщо розраховуватись в такій валюті між собою мають право не всі учасники господарських відносин (це — ширше, ніж учасники гос­подарських зобов'язань), а лише суб'єкти господарювання (це — вужче, ніж учасники господарських зобов'язань). За наявності очевидної нелогічності в другому реченні ч. 2 ст. 198 ГК [42] слід зробити висновок, що сфера дії ч. 2 ст. 198 ГК визначається з урахуванням ст. 175 ГК, тобто ці правила стосуються господарських зобов'язань і не поширюються на відносини, що не є предметом Господарського кодексу.

Стаття 525.   Недопустимість односторонньої відмови від зобов'язання

1. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

1.  Стаття 525 ЦК на відміну від ст. 162 раніше чинного Цивільного кодексу перед­бачає можливість відмови не від «виконання зобов'язання», а від «зобов'язання». Це —  суттєво,  оскільки  відмовитись від «виконання зобов'язання»  може тільки боржник, а відмовитись від «зобов'язання» може і боржник, і кредитор. Тлумачення положень законів та умов договорів про право сторони відмовитись від зобов'язання
ускладнюється внаслідок того, що із деяких статей Цивільного кодексу (зокрема, із ч. З ст. 510) випливає, що законодавець не готовий послідовно проводити те розуміння зобов'язання, яке закладене у визначенні зобов'язання в ст. 509 ЦК, і допускає за­стосування позначення терміном «зобов'язання» двосторонніх зобов'язальних право­відносин, що складаються із двох зобов'язань.

2. Відмова від зобов'язання можлива повна або часткова. Вона може тягти припи­нення зобов'язання або його перетворення. Той чи інший варіант наслідків відмови від зобов'язання наступає в залежності від стану того зобов'язання (умовно назвемо його другим), яке разом із зобов'язанням, від якого сторона відмовляється (умовно назвемо його першим), складає єдині зобов'язальні відносини. Відмова від першо­го зобов'язання тягне його припинення. Якщо друге зобов'язання не було виконане на момент відмови від першого зобов'язання, друге зобов'язання при цьому втрачає правову підставу (воно передбачало зустрічне виконання у відповідь на виконання першого зобов'язання) і також припиняється.

Якщо друге зобов'язання на момент відмови від першого уже було виконане, відмо­ва від першого зобов'язання тягне перетворення другого зобов'язання у зобов'язання щодо набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (ст. 1212 ЦК). Покажемо це на прикладах. Перший приклад. Договором про надання послуг були передбачені обов'язок замовника сплатити їх вартість до початку їх надання і пра­во замовника відмовитись від зобов'язання про надання послуг у разі прострочення початку їх надання. Замовник здійснив попередню оплату, як це було передбачено договором, але надання послуг було затримано, в зв'язку з чим замовник заявив про відмову від зобов'язання, оскільки таке право було надане йому договором. Відмовою припинено зобов'язання щодо надання послуг. Це означає, що припинився обов'язок надати послуги, і припинилось право замовника вимагати надання послуг. Але припинення зобов'язання стало юридичним фактом, що спричинив втрату правової під­стави грошовим зобов'язанням, яке замовник виконав на користь виконавця раніше. Втрата такої підстави приводить до виникнення зобов'язання внаслідок безпідставного набуття майна (грошової суми, перерахованої замовником виконавцеві в порядку по­передньої оплати послуг).

Другий приклад. Укладено договір такого ж змісту, як і в першому прикладі, але передбачена наступна оплата послуг (після підписання сторонами акта про надання послуг). Замовник відмовився від зобов'язання про надання послуг. У зв'язку з цим зазначене зобов'язання припинилось. Припинення цього зобов'язання прямо не спри­чинило пов'язаного з ним грошового зобов'язання, в якому замовник є боржником, а виконавець — кредитором, оскільки закон не передбачає прямо чи опосередковано такої підстави припинення зобов'язання. Але і стягнення вартості послуг з замовника є неможливим, бо це призвело б до безпідставного набуття майна (грошової суми) виконавцем.

3. Забороняючи, як загальне правило, односторонню відмову від зобов'язання, ст. 525 ЦК допускає це у випадках, передбачених законом. Частина 1 ст. 615 ЦК конкретизує це правило: вона допускає можливість відмови однієї сторони від зобов'язання частково або в повному обсязі у разі порушення зобов'язання іншою стороною, якщо це вста­новлено законом або договором. Але в подальшому стосовно окремих видів зобов'язань у Цивільному кодексі взагалі не вживається термін «відмова від зобов'язання», а вжи­ваються терміни, що позначають схожі, але інші правові конструкції.

4. Термін «одностороння зміна умов зобов'язання», що вживається в ст. 525 ЦК, також не застосовується стосовно окремих видів зобов'язання. Зазвичай законодавець надає перевагу термінам «одностороння зміна умов договору», «право вимагати зміни договору». Див. про це коментар до ст. 651 — 654 ЦК.