ГЛАВА 29 ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Стаття 386.   Засади захисту права власності.

1. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.

2. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій
для запобігання такому порушенню.

3. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

1. Правило, що сформульоване в ч. 1 ст. 386 ЦК, має досить вузьку сферу дії. Воно стосується тільки відносин, на які поширюється чинність глави 29 Цивільного кодексу України «Захист права власності». За цими межами посилання на ч. 1 ст. 386 ЦК було б некоректним. Дещо ширшим є формулювання ч. 2 ст. 318 ЦК «усі суб'єкти права власності є рівними перед законом». Із неї випливає, що не виключається диференціа­ція правового регулювання власності, але ж права та обов'язки власників, установлені законом, мають бути реалізовані повною і рівною мірою незалежно від того, хто є суб'єктом права власності. Правильність такого тлумачення рівності перед законом підтверджується частиною п'ятою ст. 36 Конституції [1], яка визнає усі об'єднання громадян, у яких відповідно до спеціальних актів різний правовий статус, рівними перед законом. Значно ширший зміст має формулювання ч. З ст. 319 ЦК, відповідно до якого «усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав». Хоч тут немає будь-якого застереження щодо можливості встановлення спеціальними по­ложеннями законів винятків із цього загального правила, але вони є численними.

2. На доповнення до способів захисту цивільних прав,  що визначаються ст. 16 ЦК, ст. 386 ЦК установлює специфічні способи захисту права власності: 1) пред'явлення вимоги про заборону вчинення дій, які можуть порушити (ще не порушили, але можуть порушити) право власності; 2) пред'явлення вимоги про покладення на відповідну особу обов'язку здійснити певні дії для запобігання такому порушенню. Це — нові для вітчизняного цивільного  законодавства положення,   що  розширюють  можли­вості захисту права, надають можливість захищати його ще до того, як воно було порушене.

3. Загальне положення ч. З ст. 386 ЦК лише на перший погляд є простим. Насправді, питання про співвідношення цього положення з іншими статтями Цивільного кодексу є досить складним, а правильна відповідь на питання про характер цього співвідно­шення потребує належного володіння мистецтвом (за відсутності науки) тлумачення нормативно-правових актів. При формулюванні ч. З ст. 386 ЦК законодавець послі-
дував невдалим теоретичним конструкціям, які відшкодування майнової і моральної шкоди кваліфікують як захист права власності. Між тим, відшкодування моральної шкоди захищає особисті немайнові права особи, що порушені шляхом порушення права власності. А право на відшкодування майнової шкоди виникає в результаті пе­ретворення правовідносин: якщо майно неможливо витребувати (зокрема, у зв'язку із
знищенням майна право власності згідно з п. 4 ч. 1 ст. 346 ЦК припиняється), якщо право власності не можна захистити іншими способами, правовідносини власності в силу вказівки закону перетворюються в зобов'язальні, в межах яких право власності  не захищається (в цивільно-правовому розумінні захисту права), а лише покладається на особу обов'язок відшкодувати власникові, який безповоротно втратив право власнос­ті на річ, майнову шкоду. Очевидно, у включенні до Цивільного кодексу положення, що сформульоване в ч. З ст. 386, потреби не було, оскільки відшкодування майнової та моральної шкоди могло б здійснюватись безпосередньо на підставі ст. 1166, 1167 ЦК. Але ж законодавець, сформулювавши положення ч. З ст. 386 ЦК, спеціальним правилом підкреслив,  що застосування способів захисту права власності,  про які йдеться в ст. 387 — 394 ЦК, не виключає застосування ст. 1166, 1167 ЦК.

4. Ще ширше «захист власності» в контексті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] тлумачиться Європейським Судом з прав людини. Якщо особі відповідно до національного законодавства країни належить яке-небудь право, що складає певний матеріальний актив, вона може захищати це право відповідно до правил про захист права власності. З урахуванням цього як власність захищалось, зокрема, право на підприємницьку діяльність, яку особа вимушена була припинити у зв'язку з відмовою дати дозвіл (ліцензію) на продовження цієї діяльності.

5. Відсутність у ч. З ст. 386 ЦК посилання на те, що майнова і моральна шкода, завдана порушенням права власності, відшкодовується відповідно до законодавства (закону), не виключає застосування при цьому положень інституту відшкодування шкоди, зокрема принципу вини. Застосуванню в цьому випадку підлягає і ст. 1192 ЦК. У цій статті спочатку формулюється загальне правило, відповідно до якого шкода,
завдана майну, або відшкодовується в натурі, або відшкодовуються завдані збитки в повному обсязі. Спеціальне правило по відношенню до викладеного формулюється в абзаці другому ст. 1192 ЦК і має обмежене регулятивне значення: воно визначає лише порядок визначення розміру збитків при знищенні або пошкодженні майна. Вони визначаються відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або на момент виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі. Це правило не виключає відшкодування інших витрат, які вимушений був здійснити власник у зв'язку з порушенням права власності, а також упущеної вигоди.

6. Хоча ч. З ст. 386 ЦК передбачає відшкодування майнової шкоди у разі порушення прав власника, встановлюються спеціальні правила, що передбачають відшкодування шкоди, завданої правомірними діями, в результаті яких припиняється чи обмежується право власності. Незалежно від наявності порушення права власності здійснюється відшкодування шкоди відповідно до ст. 35, 394, 1170 ЦК, п. 26 ст. 11 Закону «Про міліцію» [47], п. 6 ст. 25 Закону «Про службу безпеки України» [60].

Стаття 387.   Право власника на витребування майна  із чужого незаконного володіння

1. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без від­повідної правової підстави заволоділа ним.

1. Позови про витребування майна з чужого незаконного володіння називаються віндикаційними. У ст. 387 ЦК прямо не зазначається, що віндикаційний позов може бути пред'явлений тільки на захист права власності на річ, яка визначена індиві­дуально. Але це випливає із змісту цієї статті. Власник, що пред'являє вимогу про повернення йому майна, яке належить йому на праві власності, повинен довести, що
саме це майно є об'єктом його права власності, тобто індивідуалізувати його. Якщо ж індивідуалізувати майно неможливо, неможливе і задоволення віндикаційного позову. У разі пред'явлення вимоги про передання взамін утрачених у результаті дій право­порушника речей, що визначені родовими ознаками, інших речей такого ж роду і такої ж якості, позовні вимоги повинні формулюватись як відшкодування збитків (шкоди) способом передання речей того ж роду та тієї ж якості (ч. 4 ст. 22; ст. 1192 ЦК).

2. Віндикаційними позовами захищається правомочність, володіння, що належить власникові або іншій особі, яка отримала право володіння річчю на законній підставі (у тому числі на підставі договору, який не визнано недійсним). Отже, віндикаційний позов може пред'явити власник, суб'єкт іншого речового права. Суб'єкт права гос­подарського відання або права оперативного управління також має право пред'явити віндикаційний позов. Оскільки право власника (органу, що здійснює його повно­важення) вилучати майно, що належить суб'єктам господарювання, за якими майно закріплено на праві господарського відання або оперативного управління, не визна­ється (ст. 136 ГК [42]) або обмежується (ст. 137 ГК), такі суб'єкти вправі звернутися з віндикаційним позовом також до власника (органу, що здійснює його повноваження), який здійснив незаконне вилучення майна у суб'єкта господарювання. На можливість захисту права господарського відання перед власником зазначається в ч. З ст. 136 ГК. Стосовно права оперативного управління, що належить суб'єктам господарювання, така можливість не закріплюється.

3. Віндикаційний позов може бути пред'явлений і особою, яка володіла річчю в силу зобов'язання. Проте, як правило, на підставі ст. 387 ЦК особа, яка володіла майном у силу зобов'язання, може пред'явити позов у зв'язку з порушенням її права володін­ня тільки до третіх осіб. До іншої сторони зобов'язання особа, яка володіла майном у силу зобов'язання, вправі пред'явити позов про витребування речі тільки в тому
випадку, якщо сторона в зобов'язанні порушила право володіння діями, що виходять за межі зобов'язання, внаслідок чого неможливе пред'явлення позову з вимогою про примушення до виконання в натурі обов'язку, який існує в зобов'язанні.

4. Не може бути кваліфікований як віндикаційний і ґрунтуватися на ст. 387 ЦК позов про передання речі, якщо обов'язок передати її ґрунтується на договорі. За­конодавство України допускає можливість уключення до договору умови про перехід права власності на річ до її передання набувачеві за договором (ч.  1 ст. 334 ЦК). Таким чином, право володіння як частина права власності у набувача виникає до
настання фактичного володіння. Однак при відмові відчужувача передати набуваче­ві відповідно до договору індивідуально визначену річ, набувач вправі пред'явити не віндикаційний позов, а позов про відібрання речі у відчужувача і про передання її набувачеві (ст. 620 ЦК). Відповідно і розрахунки між сторонами у зв'язку з неви­конанням (несвоєчасним виконанням) обов'язку передати індивідуально визначену
річ відповідно до договору мають проводитись не на підставі ст. 390 ЦК, а згідно з нормами зобов'язального права.

У зв'язку з викладеним слід звернути увагу на ту обставину, що цивільне законо­давство України не втілює в собі принцип привілейованого захисту речового права перед зобов'язальним або протилежний принцип. Колізія між нормами речового і зобов'язального права за законодавством України повинна вирішуватись відповідно до загальних правил правозастосування, в силу яких перевага віддається спеціальним нормам перед загальними і нормам актів, прийнятих пізніше, перед нормами раніше прийнятих актів.

5. З вимогою про передання речі може бути пов'язаний позов про визнання правочину недійсним. Якщо правочин визнаний недійсним законом (є нікчемним), також може бути пред'явлений позов про передання (повернення, витребування) речі, що була предметом правочину. Але такий позов не належить до категорії віндикаційних, передбачених ст. 387 ЦК, оскільки він ґрунтується на відповідних спеціальних нормах Цивільного кодексу (ст. 216).

6. Відповідно до ст. 387 ЦК позов може бути пред'явлений тільки тоді, коли від­повідач незаконно заволодів річчю, зокрема тоді, коли майно відповідачеві передавав не позивач, а інша особа. Якщо відповідачеві річ передала позивачем, останній може витребувати річ, пред'являючи позов або про визнання правочину недійсним, і про повернення сторін до первинного майнового стану, або про розірвання договору і про
покладення на відповідача обов'язку повернути раніше передану за договором річ, або про повернення речі у зв'язку з односторонньою (передбаченою законом) відмо­вою від договору, або про повернення в натурі безпідставно набутого майна, або про повернення майна, переданого боржнику на строк, у зв'язку із закінченням строку договору. Пред'явлення віндикаційного позову у подібних випадках є неможливим, оскільки для захисту права повинні застосовуватися інші спеціальні норми і перед­бачені ними способи захисту цивільного права.

З іншого боку, якщо річ шляхом двох і більше правочинів виявилась у володінні особи, якій передав її не власник, а інша особа, власник не повинен вимагати визнан­ня недійсними всього ланцюга правочинів, або частини правочинів, або останнього правочину, внаслідок яких річ виявилась у незаконному володінні відповідача. У силу спеціального правила ст. 387 ЦК у подібних випадках пред'являється віндикаційний позов без пред'явлення вимоги про визнання правочинів недійсними. У такому випад­ку підлягає застосуванню також спеціальне правило ст. 661 ЦК, відповідно до якого продавець зобов'язаний відшкодувати покупцеві понесені ним збитки, якщо в силу рішення суду річ вилучена у покупця. Пред'явлення покупцем, у якого відсуджена придбана за договором купівлі-продажу річ, позову до продавця не на підставі ст. 661 ЦК, а відповідно до ст. 216 і 658 ЦК (з посиланням на те, що річ продана не власни­ком, а іншою особою) було б неправильним.

Викладене важливе не тільки з огляду на необхідність правильного вибору правових норм, що підлягають застосуванню, але й має істотне практичне значення, оскільки обсяг вимог, які можуть бути пред'явлені на підставі ст. 661 ЦК, є іншим, ніж це пе­редбачено ст. 216 та ст. 387 ЦК та більшістю інших норм, що встановлюють наслідки недійсності правочину.

Законодавець узагалі стоїть на такій позиції, що до учасників згаданого ланцюга правочинів вимоги можуть бути пред'явлені тільки за наявності їх вини. Якщо про­давець (учасник останнього правочину із цього ланцюга) не знав або не міг знати про наявність підстав для вилучення предмета договору купівлі-продажу у покупця за рішенням суду, він не несе перед покупцем, у якого вилучено предмет договору, будь-яких обов'язків. Тому ст. 661 ЦК як спеціальна допускає лише стягнення збитків з продавця, який знав або міг знати про наявність підстав для вилучення предмета договору, а також пред'явлення ним регресної вимоги до особи, у якої раніше він придбав річ. Тому визнання недійсними правочинів, у результаті яких річ перейшла у володіння продавця, а потім була вилучена у покупця за рішенням суду, є немож­ливим в силу спеціального правила ст. 661 ЦК.

7.  На підставі статті, що коментується, позов не може бути пред'явлений до осо­би, яка не володіє річчю, що є предметом спору, хоча були докази того, що ця осо­ба порушила правомочність власника володіти майном. Така особа може бути лише третьою особою за позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння, пред'явленим до незаконного володільця речі. Безпосередньо до порушника права
володіння власник у таких випадках може пред'явити лише позов про відшкодування шкоди за умови, що річ не збереглася в натурі, або володілець її невідомий.

Якщо відома особа, яка за наявності її вини порушила право власності, і особа, яка виявилась у підсумку володільцем речі, виникає колізія між ст. 387 і положеннями глави 82 Цивільного кодексу: власник вправі пред'явити до особи, яка незаконно володіє річчю, віндикаційний позов, а до особи, яка своїми діями порушила право­мочності власника — позов про відшкодування шкоди. Оскільки ст. 387 ЦК у цьому випадку повинна розглядатися як спеціальна, що встановлює один із способів захисту права власності, слід пред'являти віндикаційний позов до незаконного володільця речі, а не позов про відшкодування шкоди до особи, яка порушила права власника. Лише у тих випадках, коли захистити право власності неможливо, вчиняється позов про відшкодування шкоди, тобто захищається право, що існує в межах зобов'язання, в яке на підставі передбачених законом юридичних фактів перетворились правовід­носини власності.

8.  Наявність спеціальної ст. 387 ЦК не дає власнику права вибору вимоги, яку він може пред'явити в суді, навіть у тих випадках, коли власник був позбавлений права володіння внаслідок скоєння злочину, наприклад, викрадення речі: якщо річ зберег­лася, можливе пред'явлення тільки віндикаційного позову, позов про відшкодування шкоди може бути пред'явлений лише в частині завдання шкоди, що пов'язана з неза­конним заволодінням річчю, у вигляді додаткових витрат власника та упущеної вигоди. Питання про те, збереглася річ, чи її не можна вважати такою, що збереглася, через істотне погіршення її стану, повинно вирішуватися судом з урахуванням конкретних обставин справи. Якщо не виключається без будь-якого істотного обмеження інтересів власника (в тому числі з урахуванням зовнішнього вигляду речі) користування і роз­поряджання річчю після її витребування у незаконного володільця, річ слід визнати такою, що збереглася. У цьому випадку власник повинен захищати своє право шляхом пред'явлення віндикаційного позову. Якщо ж власник доведе, що якість речі погір­шилась настільки, що користування і розпорядження нею без істотного обмеження його інтересів неможливо, він вправі пред'явити позов про відшкодування шкоди, стверджуючи, що об'єкт права власності не зберігся.

Позов про відшкодування шкоди може бути пред'явлений тільки до особи, що запо­діяла шкоду своїми незаконними винними діями, які порушили правомочність власника володіти річчю. До особи, якій річ була згодом передана особою, яка порушила права власника, вимога про відшкодування шкоди може бути пред'явлена тільки у випад­ках, коли придбання такою особою речі кваліфіковано як завідомо обіцяне придбання предметів, здобутих злочинним шляхом, тобто як співучасть у злочині.

Стаття 388.   Право власника на витребування майна від добросовісного набувача

1. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

2. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

3. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його від­чужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

1. Можливість витребування майна з чужого незаконного володіння законодавець ставить у залежність насамперед від того, є володілець майна добросовісним чи не­ добросовісним його набувачем. Стаття 400 ЦК дає підставу для висновку про те, що  закон допускає необмежену віндикацію майна у недобросовісного набувача. Виходячи зі ст. 388 ЦК, недобросовісним є такий набувач, який знав або повинен був знати, що відчужувач, у якого він отримав майно, не має права його відчужувати. При цьому до випадків продажу речі у порядку, встановленому для виконання судових рішень, некоректно було б ставити питання про недобросовісність покупця.

2. Витребування майна від добросовісного набувача (особи, яка не знала і не по­винна була знати про те, що особа, у якої річ придбана, не має права її відчужувати) можливе у всіх випадках, коли майно придбане безоплатно в особи, яка не мала права відчужувати річ.

3. Якщо ж добросовісний набувач придбав річ за плату, власник вправі витребувати таку річ тільки у випадках, якщо вона вибула з володіння поза його (або особи, якій річ була передана власником) волею, зокрема була загублена власником або іншою особою, якій річ була передана власником, або була викрадена у власника чи такої особи. Можливі й інші випадки, коли майно вибуло із володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. При тлумаченні цього положення п. З ч. 1 ст. 388 ЦК слід звернути увагу на те, що йдеться про вибуття майна із володіння не з волі зазначених осіб. Вибуття майна із володіння власника або особи, якій власник передав майно у володіння, не з їхньої волі може мати місце, коли вчиняється правочин. До вибуття майна із володіння власника або особи, якій власник передав майно у володіння, не з їх вини належить передання його на виконання таких правочинів: 1) правочинів, що здійснюються фізичними особами за межами їх дієздатності (ст. 221 — 223, 226 ЦК), оскільки волевиявлення фізичних осіб за ме­жами їх дієздатності таким не визнається взагалі; 2) правочини, вчинені без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224 ЦК), оскільки дозвіл (воля) органу такого органу вважається частиною волі сторони правочину; 3) правочинів, що вчинені під впливом помилки (ст. 229 ЦК), обману (ст. 230 ЦК), насильства (ст. 231 ЦК); 4) правочинів, учинених у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК); 5) правочинів, учинених від імені юридичної особи особою, що не мала повноваження діяти від імені юридичної особи.

4. Відсутня ознака вибуття майна із володіння власника чи особи, якій власник передав майно у володіння не з їх вини, в наступних випадках: 1) коли зміст право­чину суперечить Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК); 2) порушення форми правочину, навіть якщо це тягне за собою недійсність правочину (ч. 4 ст. 203 ЦК); 3) учинення правочину батьками, усиновлювачами всупереч інтересам їхніх малолітніх, неповно­літніх чи непрацездатних дітей (ч. 6 ст. 203 ЦК); 4) учинення правочину, який по­рушує публічний порядок (ст. 228 ЦК). Але і в цих випадках власник, що заявив вимогу про витребування майна із чужого незаконного володіння, вправі доводити, що набувач майна не є добросовісним, оскільки він міг знати про те, що особа, яка укладає договір про відчуження майна, не вправі його відчужувати.

5. В особи, яка придбала річ у зв'язку з її продажем у порядку, встановленому для виконання судових рішень, витребування речі не  допускається, хоча б вона і вибула з володіння власника поза його волею. Під судовими рішеннями у ч. 2 ст. 388 ЦК розу­міються не тільки рішення, як вони розуміються у ст. 214— 219 ЦПК [44], ст. 82 — 84 ГПК [33], а й постанови, вироки. Таке розуміння поняття судового рішення випливає із багатьох статей Цивільного кодексу. Стосовно сфери дії Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] абзацом десятим ст. 2 цього Закону рішення суду визначається як рішення, постанова, ухвала суду, господарського суду,
третейського суду, іноземного суду, арбітражу. Постановка питання про добросовіс­ність набувача, який придбав майно в порядку, встановленому для виконання судових рішень і є некоректною. Витребування такого майна можливе тільки після визнання не­дійсним правочину щодо відчуження майна в порядку виконання судового рішення.

Стаття 389.   Витребування грошей та цінних паперів

1. Гроші, а також цінні папери на пред'явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача.

1. Витребування грошей у будь-якому випадку є проблематичним, оскільки вони, як правило, не індивідуалізуються, а витребування з чужого незаконного володіння речей, визначених родовими ознаками, взагалі неможливе, юридично є некоректним.

У той же час не виключена індивідуалізація грошових купюр шляхом складення їх переліку із зазначенням вартості, серії та номера кожної купюри. У такому випадку можна було б говорити про пред'явлення позову про витребування грошових купюр із чужого незаконного володіння. Цінні папери можуть бути витребувані також тільки за умови їх індивідуалізації. Але ст. 389 ЦК допускає можливість витребування гро­шей та цінних паперів тільки у недобросовісного набувача (незалежно від обставин, за яких вони вибули із володіння власника). Неможливість витребування грошей та цінних паперів не виключає пред'явлення до відповідної особи вимог, що грунтуються згідно зі ст. 1166 і 1212 ЦК (за наявності відповідних підстав).

Стаття 390.   Розрахунки при витребуванні майна із чужого незаконного володіння

1. Власник майна має право вимагати від особи, яка знала або могла знати, що вона володіє майном незаконно (недобросовісного набувача), передання усіх доходів від майна, які вона одержала або могла одержати за весь час володіння ним.

2. Власник майна має право вимагати від добросовісного набувача передання усіх доходів від майна, які він одержав або міг одержати з моменту, коли дізнався чи міг дізнатися про незаконність володіння ним, або з моменту, коли йому було вручено
повістку до суду у справі за позовом власника про витребування майна.

3. Добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.

4. Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний
набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

1.  Перебування речі у незаконному володінні дає можливість незаконному воло­дільцю одержувати доходи від неї, але в той же час може вимагати і витрат на утри­мання речі або її збереження. Тому при поверненні речей із незаконного володіння між незаконним володільцем речі та власником повинні бути проведені розрахунки відповідно до правил ст. 390 ЦК.

Ця стаття може застосовуватись тільки у випадках, коли підставою витребування речі є ст. 387 ЦК. З іншого боку, ст. 390 ЦК не може застосовуватись, якщо річ по­вертається власникові у зв'язку з недійсністю правочину, якщо передається (відсу­джується) бездоглядна тварина, знахідка, якщо обов'язок передати річ покладається на підставі ст. 620, 665 ЦК, у зв'язку з припиненням права володіння і користування нею внаслідок спливу строку дії договору, а також при достроковому його розірванні у зв'язку з односторонньою відмовою від договору (зобов'язання), що ґрунтується на законі. З іншого боку, наявність спеціальних правил ст. 390 ЦК, які регулюють відносини щодо розрахунків у зв'язку з витребуванням майна із чужого незаконного володіння, виключає застосування до цих відносин ст. 1214 ЦК, що стосується від­шкодування доходів від безпідставно набутого майна і витрат на його утримання. Це твердження не спростовується зазначенням уп. 2ч. Зет. 1212 ЦК про те, що поло­ження глави 83 ЦК «Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави» застосовуються до вимог про витребування майна із чужого незаконного володіння, оскільки це зазначення не виключає дії спеціальних правил ст. 390 ЦК.

2.  При витребуванні речі із чужого незаконного володіння, власник вправі вимагати від незаконного володільця речі повернення доходів або відшкодування вартості доходів, які незаконний володілець одержав або міг одержати. Час, за який повинні бути повернені або відшкодовані доходи, диференціюється залежно від того, є неза­конний володілець речі добросовісним чи є недобросовісним її набувачем.

Якщо незаконний володілець є недобросовісним набувачем речі, він зобов'язаний повернути доходи, які одержав або міг одержати, або відшкодувати їх вартість за весь час володіння. Добросовісний набувач зобов'язаний повернути доходи або відшкоду­вати їх вартість власникові з того часу, коли він дізнався або міг дізнатися про не­правомірність його володіння. Якщо цей момент установити неможливо, повертаються доходи, або відшкодовується вартість доходів, які незаконний володілець одержав або міг одержати з дня одержання повістки про явку до суду за позовом власника.

3. У свою чергу незаконний володілець як добросовісний, так і недобросовісний, вправі  вимагати  від власника відшкодування необхідних  витрат,  здійснених  ним на майно з того часу, з якого власнику належать доходи від майна. Однак право ви­моги про відшкодування витрат, здійснених незаконним володільцем на поліпшення майна, якщо поліпшення не можуть бути відділені без шкоди для майна, має тільки
добросовісний набувач. Граничною сумою, яка може бути відшкодована як витрати незаконного володільця на поліпшення речі, є розмір збільшення вартості майна вна­слідок його поліпшення. Природно, що за добросовісним набувачем визнається право залишити за собою ті поліпшення речі, які можуть бути відділені без пошкодження речі.

4. Недобросовісний набувач не має права на відшкодування витрат, зроблених ним на поліпшення речі.

5. Якщо після порушення права власника володіти річчю остання знаходилась у володінні декількох осіб, усі вони за наявності підстав, передбачених ст. 390 ЦК, повинні брати участь у розрахунках (або як боржники, або як управнені).

6. Спеціальні правила ст. 390 ЦК, у принципі, не виключають пред'явлення як до добросовісного, так і недобросовісного володільця, у якого річ вилучена за віндикаційним позовом власника, вимоги про відшкодування шкоди (глава 82 Цивільного кодексу). Цей висновок обумовлений наступним. Спеціальне правило ч. З ст. 386 ЦК формулює диспозицію (встановлює право власника на відшкодування майнової та моральної шкоди), що покриває все правове поле, яке виникає внаслідок порушення права власності. Але є декілька спеціальних диспозицій, які переважно діють на цьому ж правовому полі. Вони, залежно від конкретних обставин, можуть надати власни­кові можливості отримати у зв'язку з порушенням його права навіть більше, ніж це передбачено ч. З ст. 386 ЦК. Якщо ж власник відповідно до спеціальних диспози­цій ст. 390 ЦК отримав менше, ніж це випливає із ч. З ст. 386 ЦК, частина правового поля ст. 390 ЦК не покривається. На цій частині діє ч. З ст. 386 ЦК. Це означає, що в межах, установлених ч. З ст. 386 ЦК, власник може пред'явити до порушника його права вимоги на підставі ст. 1166, 1167, 1192, 22 ЦК із заліком того, що він отримав або має право отримати на підставі ст. 390 ЦК.

Стаття 391.   Захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння

1. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

1. Позовами, передбаченими ч. 1 ст. 326 ЦК, та позовами про витребування майна з чужого незаконного володіння не вичерпуються всі способи захисту права власності. Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би вони і не були пов'язані з порушенням права володіння.

2. Цивільне законодавство багатьох країн протягом століть передбачає можливість пред'явлення негаторного позову, тобто позову про усунення перешкод до користування майном. Негаторний позов — це досить рідкісне явище у практиці. Він пред'являється у випадках створення фактичних або юридичних перешкод до користування майном. Фактичні перешкоди до користування майном звичайно створюються особою, яка є власником об'єктів, суміжно розміщених з майном, перешкоди до користування яким створюються.

3. Негаторний позов слід відрізняти від інших, хоча і близьких до нього, спосо­бів захисту права. Так, якщо орендар (наймач) у зв'язку із закінченням строку дії договору не звільняє приміщення, які орендуються (наймаються), негаторний позов не може бути пред'явлений. Орендар (наймач) у такому випадку дійсно перешкоджає реалізації власником (орендодавцем, наймодавцем) права користування приміщенням. Але при цьому орендар (наймач) порушує свій обов'язок звільнити приміщення (пе­редати їх наймачеві), який випливає з договору. Тому способом захисту права, що є адекватним такому порушенню, є пред'явлення вимоги про виконання зобов'язання
передати річ.

4. У силу ч. З ст. 386 ЦК задоволення вимоги власника, що ґрунтується на ст. 391 ЦК,   не виключає  пред'явлення до  особи,   що  за наявності  вини  порушила  право власності, вимоги про відшкодування майнової та моральної шкоди відповідно до ч. З ст. 386, ст. 1166, 1167, 1192, 22 ЦК.

Стаття 392.   Визнання права власності

1. Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

1.  Право власності може захищатися пред'явленням позову про визнання цього права. Такий позов може бути пред'явлений до будь-якої особи, яка словами чи діями заявила про свої претензії на річ, яка перебуває у власності іншої особи. Позивач, пред'являючи такий позов, повинен надати докази вчинення відповідачем дій, у тому числі його висловлювань, які можуть бути розцінені як невизнання чи оспорювання
права власності. За відсутності таких доказів при розгляді справи в неспеціалізованому суді загальної юрисдикції в позові буде відмовлено, оскільки право власника не потребує захисту. У господарському суді провадження у справі підлягає припинен­ню у зв'язку з відсутністю предмета спору (п. 11 частини першої ст. 80 ГПК [31]). Але і прийняття зазначеного вище рішення певною мірою захищає право власності,
оскільки в мотивувальній частині рішення констатується наявність у позивача права власності, а у задоволенні позову відмовляється (чи провадження у справі припиня­ється) тільки тому, що позивач не доказав факт оспорювання права власності. Прав­да, мотивувальна частина судового рішення обов'язкового значення не має, але вона здатна інтелектуально вплинути на наступні судові рішення у справах з участю тих
ж позивача та відповідача.

Позов про визнання — це превентивна форма захисту права. Такий позов може пред'являтися, коли право ще не порушене, але існує загроза його порушення. Оскіль­ки позов про визнання права власності може пред'являтися за відсутності порушення права, позовної давності для заявлення такого позову не існує.

2.  Указуючи в ст. 392 ЦК на випадки, коли можливе пред'явлення вимоги про визнання права власності, не виключає звернення з таким позовом в інших випадках. Оскільки право власності є приватним, сам власник має визначити межі та способи захисту свого права. З огляду на це слід зробити висновок про те, що власник має право за наявності підстав для пред'явлення віндикаційного чи негаторного позову звер­нутися з позовом лише про визнання права власності. Не виключається пред'явлення позову про визнання набувача недобросовісним. У свою чергу набувач за наявності підстав, зазначених у ч. 1 ст. 388 ЦК, може пред'явити вимогу про визнання його добросовісним.

3. Стаття, що коментується, допускає можливість пред'явлення позову про визнан­ня права власності у разі втрати документа, який засвідчує право власності особи. В Україні не затверджувались нормативно-правові акти, якими б установлювався загальний порядок виготовлення та видачі дублікатів документів. Це передбачається лише окремими законами та іншими актами законодавства. Так, ст. 53 Закону «Про нотаріат» [75] установлює порядок видачі дублікатів нотаріально посвідчених доку­ментів. Видача дублікатів свідоцтв про право власності на об'єкти нерухомого майна передбачена п. 6.4 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно [352]. Дублікати свідоцтв про право власності на судно та інших судових реєстраційних документів видаються відповідно до п. ЗО Порядку ведення Державного суднового реєстру України і Суднової книги України [287]. Дублікати свідоцтв про реєстрацію транспортних засобів видаються на підставі п. 20 Правил державної реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок [314]. За таких умов у пред'явленні позовів про визнання права власності у випадках втрати документа, що засвідчує право влас­ності, зазвичай необхідності немає, оскільки є можливість отримати дублікат такого документа. Така необхідність виникає лише тоді, коли втрачені документи, на підставі яких може бути видано дублікат.

Стаття 393.   Визнання незаконним правового акта, що порушує право власності

1. Правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та ска­совується.

2. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцево­го самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

1. Право власності може порушуватись органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування шляхом видання нормативних або ненормативних (індивідуальних) актів. Власник має право вимагати визнання незаконними (нечинними) та скасування таких актів. Оскільки ст. 393 ЦК формулює спеціальне правило, на неї і слід посилатися при зверненні до суду. По­
силання при цьому на ст. 21 ЦК також буде доречним, оскільки в цій статті зазнача­ється на можливість визнання незаконним (нечинним) та скасування правових актів як індивідуальної дії, так і нормативно-правових актів.

2. Відновлення становища, що існувало до порушення права актом відповідного органу, полягає у поверненні речі, що була вилучена у власника (ст. 386 ЦК), у переданні іншого майна такого ж роду і якості, в полагодженні пошкодженої речі (ст. 1192 ЦК). Тобто тут під відновленням попереднього становища розуміється те, що в ст. 1192 ЦК називається відшкодуванням шкоди в натурі. Право на відшкодування майнової шкоди розуміється у ч. 2 ст. 393 ЦК також дещо особливо (як відшкодування збитків). На відміну від ст. 1192 ЦК, стаття, що коментується, чітко встановлює черговість способів захисту у разі порушення права власності. Спочатку власник, право якого порушене, має вимагати відновлення попереднього становища. Лише у випадках, коли це неможливо, власник може вимагати відшкодування збитків.

3. Порушення права власника правовими актами, про які йдеться у ст. 393 ЦК, далеко не завжди полягає у завданні шкоди майну власника. Тому не завжди в таких випадках застосовується ст. 1192 ЦК. Але ж у випадках, коли прийняття правового акта, який визнається незаконним і скасовується,  завдає шкоди майну власника, розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхід­них для відновлення пошкодженої речі (абзац другий ст. 1192 ЦК). Див. також п. 5 коментаря до ст. 386 ЦК.

4. Відновлення попереднього становища, відшкодування в натурі шкоди, завданої прийняттям правового акта, який судом визнаний незаконним (нечинним) та скасо­ваний, відповідно до ч. 2 ст. 393 ЦК не може поєднуватись з відшкодуванням мо­ральної шкоди, оскільки остання відшкодовується «у разі неможливості відновлення попереднього становища». Звідси непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого в інших випадках моральна шкода не відшкодовується. Але цей правовий припис не може застосовуватись усупереч за­гальним правилам ст. 23, ч. 2 ст. 393 і ст. 1167 ЦК, що надають особі право на від­шкодування моральної шкоди в усіх випадках, коли така шкода завдана.

5. Відповідно до ст. 1173 ЦК шкода,  що завдана порушенням права власності шляхом прийняття правового акта, що був визнаний незаконним (нечинним) та ска­сований, відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Стаття 394.   Відшкодування шкоди, завданої власникові земельної ділянки, жит­лового будинку, інших будівель у зв'язку із зниженням їх цінності

1. Власник земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель має право на компенсацію у зв'язку із зниженням цінності цих об'єктів у результаті діяль­ності, що призвела до зниження рівня екологічної, шумової захищеності території, погіршення природних властивостей землі.

1. Зниження цінності нерухомого майна виявляється у зменшенні ринкової ціни земельної ділянки, житлового будинку, іншої будівлі. Ця різниця між попередньою ринковою ціною об'єкта нерухомості та ціною, що склалася, і підлягає компенсації. Таким чином, власник повинен довести факт зниження цінності зазначеного майна. Очевидно, для цього треба буде провести експертизу. Позивач може доказувати цю обставину й іншими доказами. Крім того, власник повинен буде довести, що зниження цінності об'єкта права власності стало наслідком зниження рівня екологічної, зокрема, шумової захищеності території або погіршення природних властивостей землі. Далі, власник зобов'язаний довести, що зниження рівня екологічної захищеності тощо є наслідком діяльності особи, до якої пред'явлена вимога про сплату компенсації. Це — непросто. Зате при доведенні зазначених обставин власник не зобов'язаний доказувати ні наявність вини іншої сторони, ні навіть факту порушення нею вимог законодавства.

Більш того, відповідач не може бути звільнений від обов'язку сплатити компенсацію, якщо він доведе відсутність його вини і навіть відсутність будь-яких правопорушень з його боку. Закон не пов'язує з правопорушенням, якого припустилась особа, або з її виною виникнення обов'язку сплатити компенсацію.

2. Сума, що підлягає відшкодуванню власникові земельної ділянки чи іншого не­рухомого майна, не підпадає під визначення збитків, що наводиться в ст. 22 ЦК. Тому законодавець у заголовку статті використав термін «шкода», але в тексті статті зазначає на право власника на компенсацію. У такий спосіб правовідносини, на які поширюється чинність ст. 394 ЦК, були виведені за межі чинності ст. 1166 ЦК, що застосовується за умови наявності правопорушення і вини особа, що припустилася порушення. Викладене підтверджується і застосуванням при тлумаченні ст. 394 ЦК методу логічного доповнення нормативного тексту. Таким методом виявляється право­вий припис, відповідно до якого правопорушення не є підставою, а вина не є умовою виникнення правовідносин, що регулюються ст. 394 ЦК. Цей правовий припис підлягає застосуванню, оскільки не суперечить будь-яким іншим законодавчим положенням, що поширюються на ці правовідносини. Розмір компенсації має дорівнювати різниці між попередньою цінністю (ринковою вартістю) об'єкта і новою цінністю, що є нижчою внаслідок зазначених причин.