ГЛАВА 26 ПРАВО СПІЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Стаття 355.   Поняття і види права спільної власності

1. Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

2. Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

3. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.

4. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не вста­новлена спільна сумісна власність на майно.

1. Дві особи або декілька можуть набути право спільної власності на певну річ. При цьому вважається, що вони стають співвласниками, що майно стає спільним, що виникли суспільні відносини, які позначаються терміном «спільна власність». Будь-які особи, що визнаються суб'єктами цивільного права, можуть разом з будь-якими іншими суб'єктами створювати спільну власність. Особи, що можуть бути суб'єктами права спільної часткової власності, перелічені в ч. 2 ст. 356 ЦК. Це — фізичні та юридичні особи, держава, територіальні громади. Із застосуванням закону за аналогією Авто­номна Республіка Крим також може бути суб'єктом права спільної власності. Виняток становлять лише Український народ, право власності якого є за змістом публічним та виключає створення спільної власності за участю цього суб'єкта.

2. Право спільної власності може виникати на будь-якій підставі, що не заборонена законом. Такими підставами зазвичай є створення об'єктів права власності, договір тощо.

3. Цивільний кодекс розрізняє два види спільної власності — право спільної част­кової власності та право спільної сумісної власності. Частина 4 ст. 355 ЦК установлює загальне правило, згідно з яким спільна власність є частковою, якщо інше не встанов­лене законом або договором.

Стаття 356. Право спільної часткової власності

1. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

2. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

1. Право спільної часткової власності передбачає визначення часток кожного із співвласників у спільній власності.

2. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути всі особи, що ви­знаються суб'єктами цивільного права, в тому числі і Автономна Республіка Крим. Особливий зміст права власності Українського народу (ст.  13 Конституції; ст. 324 ЦК) виключає участь Українського народу в спільній частковій власності.

3. Об'єктом права спільної часткової власності може бути будь-яке майно, що може знаходитись у власності відповідних суб'єктів, у тому числі неподільне.

Стаття 357. Визначення часток у праві спільної часткової власності

1. Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.

2. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.

3. Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встанов­
леного порядку використання спільного майна.

4. Співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у вста­новленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди ін­ших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності.

5. Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того з спів­власників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.

1. За загальним правилом, що формулюється в цій статті, частки у праві спільної часткової власності визнаються рівними. Але законом або договором може бути вста­новлене інше. Спеціальним правилом, що підлягає переважному застосуванню перед наведеним загальним правилом, є ч. 2 ст. 357 ЦК, яка встановлює (за умови, що інше не передбачено законом або договором), що частки в праві власності визначаються з урахуванням вкладу співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. Визначення часток відповідно до вкладу кожного із співвласників може бути здійснене судом на вимогу одного або декількох співвласників.

2. Частка одного із співвласників у праві спільної часткової власності відповідно збільшується, якщо цей співвласник за згодою інших співвласників зробив поліпшення спільного майна, що не можна відокремити від майна. Мається на увазі можливість відокремити поліпшення об'єкта спільної власності без істотної шкоди для цього майна* Власністю одного із співвласників стає добудова (прибудова), що здійснена ним у вста­новленому законом порядку за свій рахунок без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їх прав. При цьому розміри часток у спільному майні не змінюються.

3. На ті поліпшення, які можна відокремити, право власності набуває той співвлас­ник, який ці поліпшення зробив, якщо інше не встановлено домовленістю сторін.

Стаття 358. Здійснення права спільної часткової власності

1. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

2. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування май­ном, що є їхньою спільною частковою власністю.

3. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших
співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матері­альної компенсації.

4. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності по­свідчений нотаріально, він є обов'язковим і для особи, яка придбає згодом частку
в праві спільної часткової власності на це майно.

1. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці в спільній частко­вій власності. Якщо це неможливо, він має право вимагати від інших співвласників матеріальної компенсації.

2. Співвласники можуть домовитись про порядок володіння та користування майном, що є у спільній частковій власності. За відсутності згоди порядок володіння та корис­тування майном визначається судом за позовом одного або декількох співвласників. Дію судового рішення з цього приводу слід поширювати на особу, яка згодом при­дбає частку в спільній частковій власності, оскільки закон не дає підстави вирішувати питання про порядок володіння і користування майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, залежно від суб'єктивних особливостей кожного із співвласників. За таких умов рішення у спорі про порядок володіння і користування спільним майном з участю нового співвласника має бути таким же, як і з участю співвласника, що згодом здійснив відчуження своєї частки.

Стаття 359. Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності

1. Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності, надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласни­ками відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

1. Плоди, продукція та доходи від використання спільного майна надходять до складу спільного майна. Розподіляються вони відповідно до часток співвласників у праві спільної часткової власності. Домовленістю між співвласниками може бути встановлене інше.

Стаття 360.   Утримання майна, що є у спільній частковій власності

1. Співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном.

1. Кожен з учасників спільної часткової власності відповідно до своєї частки в спільній частковій власності несе обов'язки щодо участі у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків та обов'язкових зборів. Аналогічним чином розподіляється між ними відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном.

Стаття 361.   Право співвласника розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності

1. Співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

1. Як виняток із загального правила ч. 1 ст. 358 ЦК про здійснення права спільної часткової власності за згодою співвласників, ст. 361 ЦК надає кожному з учасників право самостійно розпорядитися своєю часткою у спільній частковій власності. У від­повідних випадках при цьому мають дотримуватись правила ст. 362 ЦК про переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності.

Стаття 362.   Переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності

1. У разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.

2. Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.

Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна — протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення, про­давець має право продати свою частку іншій особі.

3. Якщо бажання придбати частку у праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця.

4. У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про пере­ведення на нього прав та обов'язків покупця. Одночасно позивач зобов'язаний вне­сти на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець.

До таких вимог застосовується позовна давність в один рік.

5. Передача співвласником свого переважного права купівлі частки у праві спіль­ної часткової власності іншій особі не допускається.

1. Переважне право співвласників на купівлю частки у праві спільної часткової власності співвласники мають тільки у випадках відчуження цієї частки за договором купівлі-продажу. Тому співвласники не мають цього права у випадках відчуження за договорами дарування, довічного утримання тощо. Але договір міни визнається у новому Цивільному кодексі різновидом купівлі-продажу. Тому відчуження частки у праві спільної часткової власності на підставі договору міни не виключає переваж­ного права купівлі.

2. Співвласники не мають переважного права на придбання частки у спільній частковій власності, що продається з публічних торгів (з аукціону). Публічні торги (аукціони) можуть проводитись не тільки у випадках примусового продажу майна, а й на розсуд співвласника, що відчужує свою долю в спільній частковій власності.

3. Реалізація переважного права купівлі частки в спільній частковій власності сут­тєво ускладнюється тим, що зазвичай вважається допустимим за домовленістю між співвласником та покупцем частки об'єкта спільної часткової власності оголосити більш високу ціну продажу, що є неприйнятною для співвласників, хоч насправді ціна продажу є значно нижчою.

4. З метою забезпечення переважного права купівлі частки в спільній частковій власності на продавця цієї частки покладається обов'язок письмово повідомити спів­власників про намір продати частку. У повідомленні повинні бути зазначені ціна, а також умови продажу. Особа, що продає частку в спільній частковій власності, одержує можливість продати її будь-якій особі на свій розсуд лише за наявності однієї з наступних умов: 1) усі співвласники відмовились від здійснення свого пе­реважного права на купівлю частки; 2) ні один із співвласників не здійснив цього
права протягом встановленого строку.  Цей строк установлений тривалістю один місяць стосовно нерухомого майна і десять днів — стосовно рухомого майна. Він відраховується від дня отримання повідомлення про продаж частки в спільній част­ковій власності.

5. Продавець частки в спільній власності має право вибору покупця серед інших співвласників, якщо бажання придбати частку, що відчужується, виявили декілька співвласників.

6. Договір купівлі-продажу частки в спільній власності, що укладений на пору­шення переважного права співвласників, можна було б визнати недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК як такий, що суперечить ч. 2 ст. 362 ЦК. Але застосу­вання при цьому загальних правил ст. 215 ЦК про недійсність правочинів, зміст яких суперечить актам цивільного законодавства, є неможливим, оскільки закон є чинним

положенням з урахуванням практики його тлумачення компетентним судом (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Лейла Шахін проти Туреччини», а судова практика допускає захист переважного права тільки відповідно до спеціального правила ч. 4 ст. 362 ЦК.

Це правило надає співвласникам, чиє переважне право порушене, можливість звер­нення до суду з позовною заявою про переведення на них (на нього) прав та обов'язків покупця. Така позиція сформульована Верховним Судом у порядку тлумачення ст. 114 раніше чинного Цивільного кодексу, що за змістом у частині, яка розглядається, від­повідає ст. 362 ЦК [387, с. 51]. Відповідачами за таким позовом повинні бути обидві сторони договору купівлі-продажу частки в спільній частковій власності. У випадках звернення з таким позовом декількох співвласників можливе часткове задоволення позовів кожного із них у пропорції, що враховує розмір їх часток у спільній частковій власності.

7. На позивача покладається обов'язок внести на депозитний рахунок суду одно­часно з учиненням позову всі суми, які повинен сплатити покупець частки в спільній частковій власності. Але невнесення зазначених сум не є перешкодою для прийняття судом позовної заяви. Невнесення цих сум дає підставу для відмови в задоволенні позову.

8. Для звернення до суду з позовом про переведення прав та обов'язків покупця встановлено строк позовної давності тривалістю один рік (п. З ч. 2 ст. 258 ЦК).

Стаття 363.   Момент переходу  частки у праві  спільної часткової власності до набувача за договором

1. Частка у праві спільної часткової власності переходить до набувача за до­говором з моменту укладення договору, якщо інше не встановлено домовленістю сторін.

2. Частка у праві спільної часткової власності за договором, який підлягає но­
таріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, переходить до набувача
відповідно до статті 334 цього Кодексу.

1. Установлюючи загальне правило щодо набуття набувачем права власності на май­но за договором з моменту передання речі, ч.   1 ст. 334 ЦК допускає можливість встановлення законом або договором винятків із цього правила. З урахуванням цього ч. 1 ст. 363 ЦК установлює, що частка в праві спільної часткової власності переходить до набувача з моменту укладення договору, який (момент) визначається відповідно
до ст. 638 ЦК.

2. Якщо договір про відчуження частки в праві спільної часткової власності під­лягає нотаріальному посвідченню, частка в праві спільної часткової власності пере­ходить з моменту нотаріального посвідчення договору, а якщо він підлягає державній реєстрації, — з моменту державної реєстрації, тобто, і в цьому разі частка в праві переходить у момент укладення договору.

Стаття 364.   Виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності

1. Співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

2. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із за­коном або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

3. Договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

1. Кожен із співвласників має право на виділ його частки в натурі. За наявності згоди всіх співвласників виділ частки в спільному майні в натурі здійснюється шля­хом укладення договору. Такий договір укладається відповідно до загальних правил. Якщо договір укладається у зв'язку з виділом у натурі частки в нерухомому спільному майні, він підлягає нотаріальному посвідченню.

2. Виділ у натурі частки в спільному майні може бути неможливим,  оскільки спільне майно є неподільною річчю, або є заборона, встановлена законом. У цьому разі співвласник, який вимагає виділу, має право на одержання грошової або іншої компенсації вартості частки. Виплата співвласникові компенсації без його згоди до­ пускається лише у випадках, передбачених ст. 365 ЦК.

Стаття 365. Припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників

1. Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

2) річ є неподільною;

3) спільне володіння і користування майном є неможливим;

4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

2. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

1. У частині першій ст. 365 ЦК установлюються чотири умови, за наявності яких (всіх чотирьох) можливе припинення права на частку в спільному майні. Неможливість спільного володіння та користування при цьому слід розуміти не тільки як об'єктивну, а і як обумовлену стосунками між співвласниками, що фактично склалися.

2. Стаття 365 ЦК не виключає укладення договору з метою припинення права на частку у спільному майні. Такий договір укладається в письмовій формі. Він по­требує нотаріального посвідчення, якщо припиняється право на частку в спільному нерухомому майні.

3. З метою припинення права на частку в спільному майні одного або декількох учасників інші співвласники мають учинити позов до суду.  Позов відповідно до ч. 2 ст. 365 ЦК може бути задоволений лише за умови, що на момент постановлення судом рішення позивач (позивачі) вніс на депозитний рахунок суду вартість частки, про припинення права на яку заявлено позов.

Стаття 366.   Звернення стягнення на частку у майні, що є у спільній частковій власності

1. Кредитор співвласника майна, що є у спільній частковій власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред'явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стяг­нення на неї.

Якщо виділ в натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призна­чення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом.

2. У разі неможливості виділу в натурі частки із спільного майна або заперечен­ня інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу.

У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника креди­тор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов'язків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку.

1. Загальною умовою застосування всіх правил, що формулюються у ст. 366 ЦК (ва­ріантів звернення стягнення на частку у спільному майні), є недостатність у боржника іншого майна, на яке може буде звернене стягнення, для задоволення вимог кредиторів. За наявності такої умови ч. 1 ст. 366 ЦК надає кредиторові право пред'явити позов про виділ частки із спільного майна для звернення стягнення на неї. Стосовно права кредитора вимагати за відповідних умов продажу частки боржника у праві спільної часткової власності прямо не зазначається на те, що воно виникає тільки за відсутності у боржника іншого майна. Однак ця умова (відсутність іншого майна) випливає із контексту ст. 366 ЦК.

2. Позов про виділ у натурі частки із спільного майна для звернення стягнення на неї може бути пред'явлено або за наявності рішення суду про стягнення з боржника- учасника спільної часткової власності певної суми, або разом з таким позовом. Суд не може задовольнити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї, якщо в судовому порядку не вирішене і не ставиться питання про стягнення взагалі (без визначення майна, на яке звертається стягнення).

За наявності доказів недостатності іншого майна боржника (такими можуть бути як опис майна боржника, що проведений за ухвалою суду відповідно до клопотання позивача, так і документи виконавчого провадження), суд приймає рішення про стяг­нення з боржника певної суми (якщо раніше таке рішення не приймалось) і про виділ у натурі частки боржника у спільному майні та звернення стягнення на майно, що ви­діляється. Відсутність доказів недостатності майна виключає задоволення позову про виділ частки. Але наявність чи відсутність доказів відповідно до ч. 1 ст. 366 ЦК має не тільки процесуальне значення. Наявність доказів є також підставою виникнення цивільного (матеріального) права вимагати виділу частки. Тому можливе повторне пред'явлення позову щодо того ж предмета після появи зазначених доказів, оскільки при цьому з'являється підстава (інша, та, якої раніше не було). Надання кредиторові права звернення з позовом не виключає укладення кредитором та боржником з учас­тю співвласників договору про виділ частки та передання її кредитору у власність на виконання його вимоги до боржника або для наступного продажу. Формулювання «може пред'явити позов», як і в усіх інших випадках слід тлумачити як таке, що на­дає право на позов у матеріально-правовому розумінні, тобто суб'єктивне право. Це право захищається судом, хоч би проти цього заперечував боржник. Але заперечення співвласників майна проти виділу в натурі частки боржника виключає виникнення у кредитора права вимагати в суді виділу. Проте суд з урахуванням обставин справи може винести рішення про задоволення вимоги кредитора про виділ частки і за на­явності заперечень з боку співвласників боржника.

3.  Частина 1 ст. 366 ЦК не виключає застосування ст. 50 Закону «Про виконавче провадження» [129], що передбачає звернення стягнення на частку боржника у спіль­ному майні, яка (частка) визначається судом за поданням державного виконавця. Стаття 379 ЦПК [44], що встановлює порядок провадження за поданням державного виконавця, повторює формулювання ст. 50 Закону «Про виконавче провадження», на­віть повторює не досить вдале формулювання цього Закону «боржник володіє майном спільно з іншими особами». Застосування ст. 379 ЦПК, ст. 50 Закону «Про виконав­че провадження» буде викликати утруднення внаслідок недостатнього визначення їх формулювань, що передбачає лише визначення судом частки боржника у спільному майні. Проте вповні припустимо тлумачити цю статтю як таку, що надає державному виконавцеві повноваження не тільки звернутись до суду з поданням про визначення частки, а й звернути на підставі ухвали суду на неї стягнення, здійснивши її продаж. Ця стаття може тлумачитись і так, що вона дає державному виконавцеві повноважен­ня звернутись за відповідних умов до суду з поданням про виділ частки в спільному майні в натурі для звернення стягнення на неї.

4. Зазначення в абзаці другому ч. 1 ст. 366 ЦК про те, що спір вирішується судом також у випадках, коли виділ у натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призначення, слід тлумачити з урахуванням наступного: 1) це не означає права суду вирішувати питання про зміну призначення нерухомого майна, а внаслідок цього, — зе­мельної ділянки, на якій ця нерухомість розташована, оскільки ст. 366 ЦК у цій частині не може тлумачитись як спеціальна стосовно правил ст. 20 ЗК [38] про встановлення та зміну цільового призначення земель; 2) досягнення згоди між кредитором, з одного боку, та боржником і співвласниками — з іншого про виділ не виключається і у тому разі, коли це має наслідком зміну призначення спільного рухомого майна. Але запере­чення співвласників проти виділу в такому випадку виключає задоволення вимоги про виділ; 3) якщо співвласники заперечують проти виділу в натурі частки із спільного майна, наслідком якого не є зміна у призначенні спільного майна, питання про виділ суд вирішує з урахуванням усіх обставин справи; 4) якщо співвласники заперечують
проти виділу в натурі частки в спільному майні та виділ має наслідком зміну призна­чення спільного майна, суд ураховує цю обставину (зміну призначення спільного майна в результаті виділу) як таку, що посилює позицію співвласників.

5. У випадку неможливості виділу в натурі частки у спільному майні, а також у разі заперечення співвласників проти виділу частки, кредитор має право вимагати продажу боржником свої частки у праві спільної власності з направленням виторгу на погашення боргу.  Невиконання боржником цієї вимоги дає право кредиторові звернутись до суду з позовом про звернення стягнення на частку боржника у праві спільної часткової власності. Суд захищає це право кредитора, а на стадії виконав­чого провадження ця частка може бути продана іншим суб'єктам права спільної част­кової власності з додержанням вимог ст. 362 ЦК, або продана з публічних торгів. Що стосується переведення на кредитора прав та обов'язків боржника-співвласника з проведенням відповідного розрахунку, то це можливе не тільки за рішенням суду,
яке приймається за позовом кредитора, а і в порядку зміни способу виконання, якщо від придбання частки відмовились співвласники, і вона не буде продана з публічних торгів (частина перша ст. 121 ГПК [31]).

Стаття 367.   Поділ майна, що є у спільній частковій власності

1. Майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними.

2. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.

3. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

1. Цивільний кодекс передбачає або допускає різні правові форми, в яких припи­няється право спільної часткової власності. Це — продаж частки одного із співвлас­ників у праві спільної часткової власності іншому співвласникові, відчуження частки у праві спільної власності третій особі на підставі договору, виділ у натурі частки у спільному майні на підставі договору, припинення права на частку у спільному майні
на вимогу одного із співвласників за рішенням суду, звернення стягнення на частку у праві спільної часткової власності. Поділ майна, що є об'єктом спільної часткової власності, в натурі між співвласниками припиняє право спільної часткової власності стосовно усіх співвласників.

2. Укладення договору про поділ майна тягне припинення права спільної часткової власності. Момент припинення права спільної власності співпадає з моментом ви­никнення права на частину майна, що раніше було об'єктом права спільної часткової власності, як на окремий об'єкт права власності. При визначенні цього останнього моменту слід за аналогією застосовувати правила ст. 363 ЦК.

Стаття 368.   Право спільної сумісної власності

1. Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

2. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юри­дичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.

3. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною влас­ністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

4. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

1. Із визначення спільної сумісної власності, що наводиться в ч.  1 ст. 368 ЦК, не слід робити висновок про те, що у всіх випадках, коли частки у спільному майні не встановлені, відповідне майно є об'єктом спільної сумісної власності. Зокрема, ч. 2 ст. 357 ЦК установлює, що можливі такі випадки, коли розмір часток не визнача­ється ні законом, ні договором, та повинен визначатись відповідно до вкладу кожного із співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. Частина 4 ст. 355 ЦК виходить із презумпції спільної часткової власності. Спільна сумісна власність може бути спеціально встановлена тільки законом або договором.

2. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні та юридичні особи, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади.

3. Допускаючи встановлення законами обставин, за наявності яких виникає право спільної сумісної власності, ст. 368 ЦК безпосередньо встановлює два випадки, коли виникає спільна сумісна власність. Майно, набуте подружжям під час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено законом або договором. Стат­ті 60 — 73 Сімейного кодексу [39] визначають підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя, об'єкти права спільної сумісної власності, порядок здійснення такого права та поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності.

Стаття 74 Сімейного кодексу визнає право спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою. Інше може бути встановлено договором між ними.

4.  Визнається об'єктом спільної сумісної власності майно, набуте в результаті спіль­ної праці членів сім'ї. Інше може бути встановлене договором, укладеним у письмовій формі. Це формулювання дає підстави для висновку про те, що порушення в цьому разі вимоги закону про письмову форму договору має наслідком можливість визнан­ня договору недійсним судом. Тут не можуть застосовуватись загальні правила про наслідки порушення вимоги закону про письмову форму правочину (ст. 218 ЦК).

5. Чинні закони не встановлюють інших випадків, коли може виникати право спіль­ної сумісної власності. Але договорами можуть установлюватись умови про виникнен­ня спільної сумісної власності, якщо це не суперечить закону або суті відносин між сторонами. Так, відповідно до ст. 1134 ЦК на підставі договору простого товариства виникає спільна часткова власність. Проте сторони не позбавляються права встановити в договорі, що на його підставі виникає спільна сумісна власність.

Стаття 369.   Здійснення права спільної сумісної власності

1. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користу­ються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

2. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним май­ном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

3. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.

4. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвлас­ників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

1. За загальним правилом, володіння та користування майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, здійснюється спільно. Проте співвласники не позбавлені права домовитись про роздільне володіння та користування спільним майном. Спів­власники при цьому вправі домовитись і про розмір компенсації на користь одного чи декількох із них у разі надання йому меншої частини спільного майна у користуван­ня. Невиконання обов'язку, що виникає на підставі такої домовленості, може тягти стягнення відповідної грошової суми за рішенням суду.

2. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за зго­дою всіх співвласників. Проте кожному із співвласників надається право розпоряджан­ня спільним майном. При цьому вважається, що згода інших співвласників на вчинення правочину щодо спільного майна отримана. У абзаці другому ч. 2 ст. 369 ЦК волі одного з учасників спільної сумісної власності на здійснення правочину об'єктивно надається значення вираження волі всіма співвласниками. Було б неправильним вва­жати, що тут закріплюється тільки презумпція згоди всіх учасників спільної сумісної власності на вчинення правочину одним із них, яка (презумпція) може бути спрос­тована. Лише при вчиненні одним із співвласників правочину щодо розпорядження майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності, який (правочин) підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, згода має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Підкреслимо, що при вчиненні правочину одним із співвласників, коли згода інших співвласників вважається отриманою, або коли така згода повинна бути надана письмово (ч. 2 ст. 369 ЦК), не йдеться про надання повноважень щодо розпоряджання спільним майном. Тому до таких відносин не застосовується ч. 4 ст. 369 ЦК, що передбачає можливість визнання за певних умов правочину недійсним.

3. Співвласники не можуть домовитись про обмеження права кожного із співвласни­ків учиняти правочини щодо спільного майна за умови, коли згода решти співвласни­ків вважається отриманою, оскільки це суперечило б абзацу другому ч. 2 ст. 369 ЦК. Домовитись про це відповідно до ч. З ст. 6 ЦК також неможливо, оскільки сторони вправі відступити від положень актів цивільного законодавства і на власний розсуд урегулювати «свої відносини». Домовленість про обмеження права кожного із спів­власників учиняти правочини щодо розпорядження спільним майном зачіпає інтереси контрагентів.

Учасники спільної сумісної власності не можуть домовитись і про можливість від-ступлення від вимог абзацу третього ч. 2 ст. 369 ЦК, оскільки право сторін відступити від положень цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд не стосується форми правочину.

4. Надання повноваження одному з учасників на вчинення правочинів щодо роз­поряджання спільним майном — це окрема правова конструкція, що має предметом регулювання інші відносини, ніж правова конструкція згоди співвласників на здійс­нення правочинів щодо спільного майна.   Учасники спільної сумісної власності повинні вчиняти правочин щодо надання повноважень розпоряджатися спільним
майном у письмовій формі,  за винятком випадків,  передбачених п. З ст. 208 ЦК (коли вартість спільного майна, на розпорядження яким надаються повноваження, не перевищує двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян). Надання одному з учасників спільної сумісної власності повноважень щодо розпоряджання спільним майном позбавляє інших співвласників права вчиняти правочини стосовно
спільного майна.

Це вносить невизначеність у відносини, в яких один із співвласників учиняє право­чин щодо спільного майна за умови, коли згода решти учасників спільної сумісної власності вважається отриманою. Реально правової визначеності можна досягти тільки тоді, коли на здійснення правочину одним з учасників спільної сумісної власності решта учасників дала письмову згоду, а в передбачених законом випадках письмова згода засвідчена нотаріально.

5. Частина 4 ст. 369 ЦК стосовно правочинів щодо розпорядження спільним майном, учинених одним з учасників спільної сумісної власності на підставі повноваження, наданого співвласниками, передбачає можливість визнання їх недійсними у разі від­сутності у співвласника, який учинив правочин, необхідних повноважень.

Стаття 370.   Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності

1. Співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності.

2. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

3. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у по­рядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу.

1. Співвласникам надається право на свій розсуд у будь-який час заявити вимогу про виділ частки майна, що є об'єктом спільної сумісної власності, в натурі. Але з урахуванням ч. З ст. 6 ЦК співвласники вправі відступити від цієї норми та домо­витись про обмеження цього права упродовж певного часу. Угода про таке обмеження не може бути укладена, а якщо вона укладена, то має бути визнана судом недійсною, якщо це суперечить суті відносин між співвласниками.

2.  До пред'явлення одним із співвласників вимоги про виділ частки із майна, що є спільною сумісною власністю, не може зазначатися про розмір часток у спільному майні. Але у разі заявлення вимоги про виділ виникає питання про розмір частки, на яку пре­тендує співвласник, що вимагає виділу. За загальним правилом ч. 2 ст. 370 ЦК частки всіх співвласників на випадок пред'явлення вимоги про виділ вважаються рівними.

Винятки з цього правила можуть установлюватись законами. Але законодавець не йде шляхом прямого відступлення від принципу рівності. За більш доцільне вва­жається надання суду права відступати від принципу рівності при виділі (поділі) майна, що є об'єктом спільної сумісної власності. Так, ч. 2 ст. 70 Сімейного кодек­су [39] надає суду право в окремих випадках відступати від засади рівності часток подружжя, враховуючи при цьому інтереси неповнолітніх дітей або інші обставини, що мають істотне значення.

3.  Виділ частки із майна, що є об'єктом спільної сумісної власності, здійснюється відповідно до ст. 364 ЦК. Не виключається застосування до спільної сумісної влас­ності за аналогією ст. 365 ЦК.

Стаття 371.   Звернення стягнення на частку майна,  що є  у спільній сумісній власності

1. Кредитор співвласника майна, що є у спільній сумісній власності, у разі не­ достатності у нього іншого майна,  на яке може бути звернене стягнення,  може пред'явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стяг­нення на неї.

2. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, для звернення стяг­нення на неї здійснюється у порядку, встановленому статтею 366 цього Кодексу.

1. Звернення стягнення за вимогами кредитора на частку співвласника у майні, що є спільною сумісною власністю, можливе лише за відсутності чи недостатності іншого майна, на яке може бути звернене стягнення. При цьому застосовуються правила ст. 366 ЦК про виділ в натурі частки в майні, що є спільною частковою власністю (див. ко­ментар до ст. 366 ЦК).

Стаття 372.   Поділ майна, що є у спільній сумісній власності

1. Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвлас­никами за домовленістю між ними.

2. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встанов­лено домовленістю між ними або законом.

За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з ура­хуванням обставин, які мають істотне значення.

3. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

4. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укла­дається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

1. За домовленістю між співвласниками майно, що є об'єктом спільної сумісної власності, може бути поділене шляхом установлення часток співвласників у праві власності на спільне майно. Можливий також поділ спільного майна в натурі в будь-який час. За ініціативи одного або декількох співвласників та у разі відсутності згоди решти співвласників поділ майна можливий у судовому порядку.

2. При поділі майна чинним є правило про рівність часток усіх співвласників, якщо інше не встановлене законом, домовленістю співвласників або судом. Суду дається право з посиланням на обставини, що мають істотне значення, та із зазначенням у мо­тивувальній частині судового рішення про те, чому суд визнав ці обставини такими, збільшити або зменшити частку, яка присуджується кожному із співвласників. Від­повідно до ч. 2 ст. 70 Сімейного кодексу [39] підставою для зменшення частки у разі поділу майна подружжя можуть бути такі обставини: один із подружжя не дбав про матеріальне становище сім'ї, приховав, знищив або пошкодив спільне майно, витра­чав його на шкоду інтересам сім'ї. Суду надається право збільшити частку одного із подружжя у спільному майні, якщо з ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, якщо розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.