ГЛАВА 22 ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ СОЦІАЛЬНЕ БУТТЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ

Стаття 294.   Право на ім'я

1. Фізична особа має право на ім'я.

2. Фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені від­повідно до своєї національної традиції.

3. У разі перекручення імені фізичної особи воно має бути виправлене. Якщо перекручення імені було здійснене у документі, такий документ підлягає заміні. Якщо перекручення імені здійснене у засобі масової інформації, воно має бути ви­правлене у тому ж засобі масової інформації.

1. Реєстрація народження та порядок визначення імені дитини регламентується п. 8 — 41 Правил реєстрації актів громадського стану в Україні [355].

2. Практична транскрипція визначається як передача за допомогою засобів звичайної орфографії будь-якої мови, не виходячи за межі її алфавіту, власних імен та деяких інших термінів. Отже, транскрибований запис прізвища та імені означає такий запис прізвища та імені за допомогою літер алфавіту української мови, який відтворює прі­звище та ім'я особи відповідно до національної традиції. Якщо ж особа бажає, щоб її прізвище та ім'я були записані в документах так, як записуються подібні прізвища та імена відповідно до норм української мови, то це можливе лише в порядку зміни прізвища та імені. Так, якщо громадянство України надане особі, яка раніше була громадянином Росії і мала прізвище та ім'я «Николаев Павел» (російською мовою), в документах слід записати «Ніколаєв Павел». Прізвище «Миколаєв» та ім'я «Павло» можуть бути записані в документах після зміни прізвища та імені у встановленому порядку. Запис транскрибованого по батькові не передбачено. Тому по батькові «Григорьевич» (росій­ською мовою) в паспорті громадянина України має бути записане «Григорович».

3. Право на ім'я визнається Європейським Судом з прав людини складовою части­ною права на повагу до приватного життя, яке закріплене в ст. 8 Конвенції про за­хист прав людини і основоположних свобод [7]. Уряду України на комунікацію була надіслана Європейським Судом справа за скаргою на порушення права на повагу до приватного життя в зв'язку з перекладом російських імен українською мовою при
внесенні їх у документи, що посвідчують особу.

Стаття 295.   Право на зміну імені

1. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на власний розсуд змінити своє прізвище та (або) власне ім'я.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право змінити своє прі­звище та (або) власне ім'я за згодою батьків або одного з них у разі, якщо другий з батьків помер, визнаний безвісно відсутнім, оголошений померлим, визнаний об­межено дієздатним, недієздатним, позбавлений батьківських прав щодо цієї дитини, а також якщо відомості про батька (матір) дитини виключено з актового запису про її народження або якщо відомості про чоловіка як батька дитини внесені до актового
запису про її народження за заявою матері.

У разі якщо над фізичною особою, яка досягла чотирнадцяти років, встановле­но піклування, зміна прізвища та (або) власного імені такої особи здійснюється за згодою піклувальника.

3. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право на зміну по батькові у разі зміни її батьком свого власного імені або виключення відомостей про нього як батька дитини з актового запису про її народження.

4. Прізвище, власне ім'я та по батькові фізичної особи можуть бути змінені у разі її усиновлення, визнання усиновлення недійсним або його скасування відповідно до закону.

5. Прізвище фізичної особи може бути змінене у разі реєстрації шлюбу, розі­рвання шлюбу або визнання його недійсним.

6. Підставами для відмови у зміні імені є:

перебування заявника під слідством, судом, адміністративним наглядом;

наявність у заявника судимості, яку не погашено або не знято в установленому законом порядку;

офіційне звернення правоохоронних органів іноземних держав про оголошення розшуку заявника;

подання заявником неправдивих відомостей про себе.

7. Порядок розгляду заяв про зміну імені (прізвища, власного імені, по батькові) фізичної особи встановлюється Кабінетом Міністрів України. (У ред. від 22.12.2006)

1. Прізвище та ім'я фізична особа вправі змінити відповідно до порядку, що встанов­лений законом. До встановлення цього порядку законом чинним є Порядок розгляду заяв про зміну імені (прізвища, власного імені, по батькові) фізичної особи [312]. Оскільки Цивільний кодекс не передбачає встановлення підзаконним актом винятків із загального правила ст. 295 ЦК про право фізичних осіб, що досягли шістнадцяти
років, на зміну прізвища та імені, винятки, що встановлені п. 15 згаданого Положен­ня, втратили чинність.

2. Частина 2 ст. 295 ЦК надає право змінити прізвище та ім'я також громадянам, що досягли чотирнадцяти років, зі згоди батьків (одного із батьків, з яким особа про­живає) чи піклувальника.

3. Передбачається можливість змінити по батькові у разі зміни батьком свого імені. Але це не є обов'язковим.

4. Порядок визначення (зміни) прізвища, імені та по батькові усиновлюваного ви­значається ст. 231 Сімейного кодексу [39].

5. Порядок зміни прізвища при укладенні, розірванні шлюбу та визнанні його не­дійсним визначається ст. 35, 45, 53, 113 Сімейного кодексу.

Стаття 296.   Право на використання імені

1. Фізична особа має право використовувати своє ім'я у всіх сферах своєї ді­яльності.

2. Використання імені фізичної особи в літературних та інших творах, крім творів документального характеру, як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, —
батьків, братів та сестер.

3. Використання імені фізичної особи з метою висвітлення її діяльності або діяль­ності організації, в якій вона працює чи навчається, що грунтується на відповідних документах (звіти, стенограми, протоколи, аудіо-, відеозаписи, архівні матеріали
тощо), допускається без її згоди.

4. Ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчи­ненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) лише в разі набрання законної сили обвинувальним
вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне право­порушення та в інших випадках, передбачених законом.

5. Ім'я потерпілого від правопорушення може бути обнародуване лише за його згодою.

6. Ім'я учасника цивільного спору, який стосується особистого життя сторін, може бути використане іншими особами лише за його згодою.

7. Використання початкової літери прізвища фізичної особи у засобах масової інформації, літературних творах не є порушенням її права.

(Із змін, від 22.12.2005)

1. Частина 2 ст. 296 ЦК украй обмежує можливість використання імені особи без її згоди. У зв'язку з цим суттєвим є тлумачення цієї статті. Саме по собі навіть повний збіг придуманих автором твору прізвища, імені та по батькові персонажа твору з прі­звищем, ім'ям та по батькові фізичної особи не може кваліфікуватись як використання імені. Використання має місце тоді, коли автор твору зарані знав або міг і повинен був знати, що прізвище, ім'я та по батькові персонажа належать конкретній фізичній особі. Якщо ж автор твору цього не знав і не повинен був знати, дії автора не можуть бути кваліфіковані як використання імені.

2. Без згоди фізичної особи допускається використання її імені з метою висвітлення її діяльності або діяльності організації, в якій вона працює чи навчається, якщо відомості про особу взяті із звітів, стенограм, протоколів, аудіовідеозаписів, архівних матеріалів. Звертає на себе увагу неоднорідність джерел, із яких можуть бути взяті відомості про особу, ім'я якої може використовуватись без її згоди. Звіти можуть бути як публічними документами, що підготовлені відповідно до вимог закону, так і документами, що підго­товлені на вимогу посадової особи будь-якої юридичної особи. Стенограми і протоколи також можуть бути документами як публічного, так і приватного характеру. Аудіо-, відеозаписи можна було б визнати допустимим джерелом відомостей про особу, ім'я якої згадується, якщо вони здійснювались правомірно. Але ст. 307 ЦК обмежує лише можливості проведення фото-, кіно-, теле- і відеозйомок. Обмеження на здійснення аудіозапису ця стаття не встановлює. Саме по собі знаходження документа в архіві також є недостатнім аргументом для надання будь-якій особі права використовувати ім'я іншої особи, що використовується в такому документі. Тому не треба вважати, що відповідність джерела відомостей ч. З ст. 296 ЦК є достатньою для виникнення права на використання імені. Очевидно, і в цьому випадку підлягає використанню критерій, що сформульований у п. 2 ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7]: «Здійснення цих свобод (у контексті цього коментаря під свободами слід
розуміти право використання імені. — Авт.), оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров'я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості право­суддя».

3. З урахуванням ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право виражати свою думку) слід визнати, що використання імені особи з метою ви­світлення її діяльності або діяльності організації, де вона працює, можливе без згоди особи не тільки за наявності відповідних документів, а і в інших випадках, коли ви­користання імені переслідує більш важливий суспільний інтерес, ніж той інтерес, який захищає особа, ім'я якої згадується без її згоди. Виходячи із цього, можна без згоди особи використовувати ім'я журналіста, ім'я артиста, режисера, іншого митця, ім'я вче­ного, конструктора, державного службовця, політика при аналізі, обговоренні та оцінці їх професійної діяльності, що має суспільне значення, та її результатів. Допустимим є використання імені особи з приводу випадків її аморальної поведінки, якщо закон установлює до осіб, що займають відповідні посади, відповідні моральні вимоги. За відсутності таких підстав використання імені особи буде протиправним, якщо навіть відповідні відомості були взяті із джерел, що зазначені у ч. З ст. 296 ЦК.

4.   Відомості про правопорушення із зазначенням імені особи,  що його скоїла, можуть поширюватися тільки після набрання законної сили вироком суду або після винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення. Але до набрання законної сили вироком суду чи до винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення, як і в будь-яких інших випадках, можливе поширення інформації про правопорушення з використанням початкової літери прізвища правопорушника для його зазначення. Частина 4 ст. 296 ЦК виявляє дуже важливу рису позиції законодавця: якщо особа здійснила дії, що кваліфікуються як публічно-правове по­рушення, використання імені для сповіщення про це є допустимим лише у разі на­брання законної сили обвинувальним вироком суду щодо цієї особи або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення. У більш широкому контексті це пов'язане з правом на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Здійснення цього права не може зачіпати репутацію або права інших людей. Але якщо йдеться про людей, що обіймають посади державних службовців чи службовців органів місцевого самоврядування, а тим більше — є політиками, тобто про людей, діяльність яких є публічно значущою, то використання імені таких людей слід визнати правомірним, оскільки йдеться про їх публічну діяльність чи відповід­ність їх особистого життя спеціальним вимогам закону. Аналогічно і після смерті цих осіб їх ім'я не може захищатись, якщо відповідне право родичів померлого приходить у суперечність з правом на свободу думки і слова.

5. Ім'я потерпілого від правопорушення може бути обнародуване лише за його зго­дою. Мається на увазі, що для потерпілого це — сфера особистого життя, поширення інформації про яке без згоди особи забороняється взагалі (ст. ЦК). З урахуванням цього ім'я учасників цивільного процесу може бути використане іншою особою зі зго­ди учасника лише тоді, коли спір стосується особистого життя сторін. Якщо ж спір виходить за межі особистого життя сторін, використання ім'я учасника цивільного спору третім особам дозволяється.

Стаття 297.   Право на повагу до гідності та честі

1. Кожен має право на повагу до його гідності та честі.

2. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними.

3. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.

1. Після прийняття Конституції [ 1 ] судова практика у справах про захист честі та гідності стала вкрай обережною щодо прав та інтересів позивачів у таких справах. Мали місце такі випадки, коли суди, керуючись положенням частини першої ст. З Конституції, що визнає людину, її життя і здоров'я, честь і гідність найвищою со­ціальною цінніс+ю, взагалі не допускали можливості дослідження обставин, що ха­рактеризують особу, та виявлення тих честі та гідності, на які фізична особа вправі претендувати. Вважалось при цьому, що будь-яка негативна інформація за умови, що вона є неправдивою, принижує честь і гідність, що об'єктивно притаманні фізичній особі. Роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, що зобов'язує суди встанов­лювати, чи порочать поширені відомості честь і гідність особи (п. З Постанови «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової ре­путації громадян та організацій» [384]), не внесло достатньої ясності, оскільки воно не дало відповіді на питання про те, чи належить суду вияснити стосовно конкретного позивача ту честь та гідність, на які він вправі претендувати, чи честь і гідність треба розуміти як об'єктивно і рівною мірою притаманні кожному.

Покажемо це на конкретному прикладі. На високі посади завжди було багато пре­тендентів. С. став поширювати чутки про своє наступне призначення на високу посаду. Можливо, для цього були підстави, але ж призначення не відбулось: на посаді зали­шився Л. За таких умов Л. у черговому інтерв'ю звернув увагу на нетерпіння деяких претендентів, що самі поширюють чутки про своє призначення на посаду, а один із претендентів — С, ім'я якого назвав Л., навіть телефонував міністрам та повідом­ляв про своє призначення. Про сказане Л. було надруковано в пресі. С. звернувся з позовом до Л. про захист честі та гідності. У судовому процесі було встановлено, що позивач поширював чутки про своє призначення на високу посаду як про таке, що відбулося чи має відбутися. Але особи, яким позивач передавав таку інформацію, не були не тільки міністрами, а й державними службовцями взагалі. За таких умов позивач вважав, що його честь і гідність порочить поширення інформації про те, що він повідомляв про своє призначення міністрам. Відповідач стверджував, що будь-якої різниці, що впливала б на честь та гідність позивача, між неправдивим повідомлен­ням про те, що позивач говорив про його призначення на високу посаду міністрам, та правдивим повідомленням про те, що позивач говорив про це іншим особам, немає. Суд виніс рішення на користь позивача, зобов'язав відповідача спростувати поширену неправдиву інформацію та відшкодувати моральну шкоду. При цьому суд виходив з того, що будь-яка неправдива негативна інформація порочить честь та гідність, хоч би й були представлені докази того, що сам позивач опорочив їх своєю поведінкою в тій же мірі, в якій це зробив відповідач. Позиція суду не мала законних підстав: поширені неправдиві відомості повинні оцінюватись тільки у порівнянні з реальними честю та гідністю позивача. На підставі такого порівняння повинен робитись висновок про те, чи порочить поширена інформація честь та гідність особи.

2. Зазначення про недоторканність честі та гідності в ч. 1 ст. 297 ЦК не слід ро­зуміти так, що у справах про захист честі та гідності взагалі не можна говорити про честь та гідність позивача. «Недоторканний» тлумачиться як такий, що охороняється законом від посягань з боку кого-небудь, як такий, якого не можна псувати, знижувати, паплюжити через значимість, важливість тощо (Новий тлумачний словник української мови у чотирьох томах. — Київ: Аконіт. — Т. 2. — С. 839). «Посягати» — означає на­магатися захопити, привласнити що-небудь, зазіхати, намагатися завдати якоїсь шкоди кому-небудь (зазначене видання. — Т. 3. — С. 628). Таким чином, недоторканність честі та гідності не означає заборони вести мову про честь і гідність, на які має право претендувати конкретна особа, не виключає необхідності встановлення в судовому процесі про їх захист того, якими є справжні честь та гідність позивача.

3. Проте було б неправильним стверджувати, що за фактичної поведінки фізичної особи, що отримала негативну суспільну оцінку, остання взагалі позбавляється права на захист честі та гідності. Так, якщо вироком суду, що набув законної сили, вста­новлено, що фізична особа скоїла злочин, умисно завдала іншій особі тяжке тілесне ушкодження, то повідомлення про те, що вона спричинила умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, не буде відповідати дійсності, але ж таке повідомлення на фоні скоєного ніяк не можна кваліфікувати як таке, що порочить честь та гідність право­порушника. Але ж поширення відомостей про те, що правопорушник не тільки спри­чинив тілесні ушкодження, а й здійснив крадіжку, буде давати підстави для захисту честі та гідності, якщо він не здійснював крадіжку. Як говорив колись (російською мовою) Дмитро Карамазов: «я — подлец, но не вор».

4. Честь тлумачиться як добра, незаплямована репутація, авторитет людини, її чесне ім'я (Новий тлумачний словник української мови у чотирьох томах. — Т. 4. — С. 819). Це тлумачення погоджується з визначеннями честі, що наводяться в інших виданнях, та визнають зміст честі особи таким, що не залежить від оцінки, яку особа дає собі. Гідність також визначається як сукупність рис, що характеризують позитивні моральні якості, честь, достойність, повагу (там же, Т. 1. — С. 594). Але тут же зазначається, що поняттям гідності охоплюється усвідомлення людиною своєї громадської ваги, громадського обов'язку, самоповага, власне «Я». Психологічно закономірною є зави­щена самооцінка людиною своїх якостей, завищена самоповага. Але закон забороняє посягати не тільки на честь, що має переважно об'єктивний зміст, а й на гідність, що значною мірою має суб'єктивний зміст. За таких умов правила про недоторканність честі та гідності слід тлумачити з урахуванням наступного: 1) оскільки ст. 301 ЦК забороняє розголошення обставин особистого життя, порушенням права особи на по­вагу до її честі та гідності, посяганням на честь і гідність буде поширення будь-якої, в тому числі і правдивої, інформації, що принижує честь і гідність особи, хоч би приниження мало місце виключно внаслідок непомірно завищеної самооцінки особою своїх якостей; 2) оскільки поширюється правдива інформація про діяльність особи та результати такої діяльності, що мають суспільне значення, підстав для захисту гідності немає за відсутності посягання, хоч би з урахуванням завищеної самооцінки мало місце приниження гідності, якщо поширення такої інформації відповідає тлу­маченню ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7], яке дає Європейський Суд.

5. При тлумаченні ст. 297 ЦК доцільно було б приймати до уваги те, в яких кон­кретних положеннях розкривається в ст. 28 Конституції [1] право особи на повагу до його гідності. Забороняється піддавати катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність особи, поводженню чи покаранню. Так, це право включає до себе неприпустимість не тільки зазначених, а й інших дій. Але ж ні ст. 28 Конституції, ні ст. 297 ЦК не дають підстав стверджувати, що право особи на повагу до гідності означає заборону будь-якого порушення стану соціально-психологічного комфорту шляхом поширення правдивих відомостей про діяльність особи та ре­зультати її діяльності, що виходять за межі її особистого життя і мають публічне значення.

Стаття 298.   Повага до людини, яка померла

1. Кожен зобов'язаний шанобливо ставитися до тіла людини, яка померла.

2. Кожен зобов'язаний шанобливо ставитися до місця поховання людини.

3. У разі глуму над тілом людини, яка померла, або над місцем її поховання члени її сім'ї, близькі родичі мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

1. До введення в дію нового Цивільного кодексу приватні права родичів у зв'язку з глумом над тілом людини, яка померла, або над місцем її поховання не захищались. Передбачена була лише кримінально-правова відповідальність (ст. 297 КК [36]). Уже вимога про відшкодування майнової шкоди в зв'язку, наприклад, з глумом над моги­лою була небезспірною. З уведенням в дію нового Цивільного кодексу члени сім'ї та родичі померлого отримали право вимагати в зв'язку з глумом над тілом померлого чи місцем поховання відшкодування не тільки матеріальної, а й моральної шкоди.

Стаття 299.   Право на недоторканність ділової репутації

1. Фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації.

2. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.

1. Чинне законодавство не дає загального визначення ділової репутації стосовно фізичних осіб. Тому при застосуванні ст. 299 ЦК слід використовувати визначення ділової репутації, яке надається в абзаці чотирнадцятому ст. 2 Закону «Про банки і банківську діяльність» [163]: «ділова репутація — сукупність підтвердженої інфор­мації про особу, що дає можливість зробити висновок про професійні та управлінські здібності такої особи, її порядність та відповідність її діяльності вимогам закону».

2. Недоторканність ділової репутації означає недопустимість лише посягань на ді­лову репутацію, тобто неправдивої оцінки чи поширення неправдивих відомостей, що стосуються ділової репутації. Поширення правдивих відомостей про ділову репутацію особи є припустимим, оскільки вона не має ознак посягання на ділову репутацію. Але при цьому слід ураховувати обмеження на використання імені особи, що встановле­ні ст. 296 ЦК.

Стаття 300.   Право на індивідуальність

1. Фізична особа має право на індивідуальність.

2. Фізична особа має право на збереження своєї національної, культурної, ре­лігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

1. Ця стаття дає фізичній особі право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності. При цьому до особи ставиться тільки вимога не діяти всупереч закону та моральним засадам суспільства.

Стаття 301.   Право на особисте життя та його таємницю

1. Фізична особа має право на особисте життя.

2. Фізична особа сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб.

3. Фізична особа має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя.

4. Обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду, а також за її згодою.

(Із змін, від 22.12.2005)

1. У статті, що коментується, та офіційному перекладі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] українською мовою вживається термін «особис­те» життя. В офіційному тексті Конвенції англійською мовою застосовується термін «privaci», що має перекладатись як приватне. Вибір того чи іншого терміна суттєвого практичного значення не має, оскільки зміст відповідного соціального явища визна­чається в кінцевому рахунку практикою Європейського Суду з прав людини. Отже, право на особисте (приватне) життя — це право жити так, як особа того бажає, а та­кож право на захист від оприлюднення фактів особистого життя. У рішенні у справі «Прітті проти Сполученого Королівства» Європейський Суд з прав людини з поси­ланням на свої попередні рішення зазначив, що поняття особистого життя є широким
і не піддається вичерпному визначенню. Зокрема, воно охоплює фізичну і психічну цілісність людини, іноді воно може включити деякі аспекти фізичного і соціального «Я» особи. Тендерна ідентифікація, ім'я, сексуальна орієнтація, статеве життя також належать до змісту особистого життя. Сюди ж відносяться і право на особистий розви­ток і право людини налагоджувати стосунки з іншими людьми та зовнішнім світом.

У ч/l ст. 270 ЦК та ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ідеться про особисте і сімейне життя. У ст. 301 ЦК не міститься положень про сімейне життя, оскільки праву на сім'ю присвячується спеціальна ст. 291 ЦК.

2. Особисте життя Цивільний кодекс розглядає як недоторканне. Тому за фізичною особою визнається право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя та на вирішення питання про можливість ознайомлення інших осіб з обставинами особистого життя.

3. Якщо обставини особистого життя містять ознаки правопорушення, вони виходять за межі особистого життя, набувають суспільно-значущих ознак. Але і в такому разі названі обставини можуть бути розголошені іншими особами, якщо факт правопору­шення підтверджений рішенням суду. Правопорушення, про які йдеться у ст. 301 ЦК, можуть бути будь-якими. Це — не тільки злочин чи адміністративне правопорушення, а і будь-яке інше правопорушення. Зокрема, таким може бути порушення закріплених в законі моральних вимог до певних категорій працівників.

4. В інших випадках обставини особистого життя не можуть розголошуватись, хоч би відповідні відомості були правдиві, а їх поширення не порушувало моральні за­сади суспільства.

Стаття 302.   Право на інформацію

1. Фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поши­рювати інформацію.

Збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

2. Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її до­стовірності.

Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел (інфор­мація органів державної влади, органів місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо), не зобов'язана перевіряти її достовірність та не несе відповідальності в разі її спростування.

Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел, зобов'язана робити посилання на таке джерело.

(У ред. від 22.12.2005)

1. Стаття, що коментується, має надзвичайно важливе значення для України в умовах, коли всупереч Конституції [1] продовжується практика обмеження доступу фізичних осіб до інформації в державних органах та органах місцевого самоврядування, що осо­бливо стосується, наприклад, використання коштів державного та місцевих бюджетів та надання земельних ділянок державної і комунальної власності. Розмови про демократію і прозорість влади ведуться, а водночас близькі до влади особи забезпечують найцінні­шими ділянками землі уже своїх нащадків, що належать до третього покоління.

2. За загальним правилом, фізична особа має право вільно збірати, зберігати, викорис­товувати та поширювати інформацію. Але стосовно інформації про особисте життя фізичної особи встановлюється прямо протилежне правило: збирання, зберігання, використання і поширення такої інформації допускаються лише (1) за наявності згоди особи, якої ця інформація стосується, або (2) у випадках, які можуть встановлюватись законом лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Слід, однак, ураховувати, що заборона на збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи, яка випливає із ч. 1 ст. 302 ЦК, не може перешко­джати реалізації права на використання імені фізичної особи у випадках, передбачених ч. З ст. 296 ЦК, коли допускається висвітлення діяльності фізичної особи без її згоди.

3. Частина 2 ст. 302 ЦК містить невичерпний перелік офіційних джерел, викорис­тання та поширення інформації з яких не зобов'язує особу перевіряти її достовірність і звільняє її від відповідальності у разі спростування такої інформації. Інші джерела (не названі у переліку) повинні бути такими, щоб їх можна було поставити поряд із тими, які названі у ч. 2 ст. 302 ЦК. Але слід враховувати, що вилучення Законом від 22 грудня 2005 р. із ст. 302 ЦК слів «повідомлення засобів масової інформації, за­сновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування» (разом із всією частиною третьою цієї статті), означає, що такі повідомлення віднести до офіційних джерел не можна.

4. На особу, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел, покладається обов'язок робити посилання на таке джерело. Але сама по собі відсутність такого по­силання не є підставою для покладення на особу, яка поширює інформацію, отриману із офіційних джерел, відповідальності у разі спростування такої інформації.

Стаття 303.   Право на особисті папери

1. Особисті папери (документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо) фізичної особи є її власністю.

2. Ознайомлення з особистими паперами, їх використання, зокрема шляхом опуб­лікування, допускаються лише за згодою фізичної особи, якій вони належать.

3. Якщо особисті папери фізичної особи стосуються особистого життя іншої осо­би, для їх використання, у тому числі шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи.

4. У разі смерті фізичних осіб, визначених частинами другою і третьою цієї статті, особисті папери можуть бути використані, у тому числі шляхом опублікування, лише за згодою їхніх дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер.

1. Визначення особистих паперів як об'єкта права власності буде забезпечувати фі­зичним особам можливість захисту права на ці об'єкти як на об'єкти права власності. Будуть виключатись доводи, що містились в окремих судових рішеннях та вважали особисті папери такими, що не мають вартісного еквіваленту. Разом з тим, слід ура­ховувати, що особисті папери як об'єкт права власності поділяються на дві складові
частини: 1) як речі вони є об'єктом права власності відповідно до ст. 316 ЦК; 2) як інформація вони не є речами і не підпадають під дію ст. 316 ЦК. Але інформація, хоч і належить до категорії нематеріальних благ (це випливає із заголовку глави 15 «Нематеріальні блага» Цивільного кодексу, до якої включена стаття, що присвячена ін­формації), визнається об'єктом права власності (ст. 38 Закону «Про інформацію»).

2. Перелік особистих паперів, що наводиться в ч. 1 ст. 303, не є вичерпним. Закон захищає право фізичної особи на будь-які особисті папери.

3. Тільки фізична особа — власник особистих паперів вправі дати дозвіл на озна­йомлення з цими паперами. Ця ж особа має виключне право давати згоду на викорис­тання особистих паперів, зокрема, шляхом опублікування. Крім того, якщо особисті папери стосуються особистого життя третьої особи, використання особистих паперів, у тому числі і шляхом їх опублікування, допускається додатково за наявності згоди
третьої особи.

4. У ч. 4 ст. 303 ЦК перелічені особи, що мають право давати згоду на використання особистих паперів, зокрема, шляхом опублікування, у разі смерті власника особистих паперів або особи, якої стосується інформація, що міститься в особистих паперах.

Стаття 304.   Розпоряджання особистими паперами

1. Фізична особа, якій належать особисті папери, може усно або у письмовій формі розпорядитися ними, у тому числі і на випадок своєї смерті.

1. Право розпорядження особистими паперами передбачає можливість учинення щодо них будь-яких правочинів, зокрема, право розпорядитися ними в заповіті. Таке випливає із ст. 304 ЦК. Але слід ураховувати, що перехід прав на особисті папери в порядку розпорядження ними на випадок смерті виходить за межі спадкування, оскільки до складу спадщини не входять особисті немайнові права (п. 1 ст. 1219 ЦК). Тому розпорядження особистими паперами на випадок смерті може здійснюватись не обов'язково шляхом складання заповіту та його нотаріального посвідчення, а й через учинення одностороннього правочину.

Стаття 305. Право  на ознайомлення з особистими  паперами,   які  передані до фонду бібліотек або архівів

1. Фізична особа має право вільно ознайомлюватися і використовувати, зокрема шляхом опублікування, будь-які особисті папери, передані до фонду бібліотек або архівів, з додержанням прав фізичних осіб, визначених частинами третьою та чет­вертою статті 303 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором, на підставі якого були передані особисті папери.

1. Якщо будь-які папери передані до фондів бібліотек або архівів, то, за загальним правилом будь-яка фізична особа вправі ознайомлюватися з цими паперами, вико­ристовувати, зокрема, шляхом опублікування. При цьому використання паперів, що містять об'єкти права інтелектуальної власності, не повинне порушувати відповідні виключні права автора. Повинні додержуватись також правила ст. 296 ЦК, що об­межують можливість використання імені фізичної особи.

2. Якщо зазначені папери містять інформацію про особисте життя будь-якої фізичної особи, їх використання можливе зі згоди такої фізичної особи, а в разі її смерті — її дітей, вдови (вдівця), батьків.

Стаття 306.   Право на таємницю кореспонденції

1. Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних роз­мов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції.

Листи, телеграми тощо є власністю адресата.

2. Листи; телеграми та інші види кореспонденції можуть використовуватися, зокре­ма шляхом опублікування, лише за згодою особи, яка направила їх, та адресата.

Якщо кореспонденція стосується особистого життя іншої фізичної особи, для її використання, зокрема шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи.

3. У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата вико­ристання кореспонденції, зокрема шляхом її опублікування, можливе лише за згодою фізичних осіб, визначених частиною четвертою статті 303 цього Кодексу.

У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата, а також у разі смерті фізичних осіб, визначених частиною четвертою статті 303 цього Ко­дексу, кореспонденція, яка має наукову, художню, історичну цінність, може бути опублікована в порядку, встановленому законом.

4. Кореспонденція, яка стосується фізичної особи, може бути долучена до су­дової справи лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи. Інформація, яка міститься в такій кореспонденції, не підлягає розголошенню.

5. Порушення таємниці кореспонденції може бути дозволено судом у випадках, встановлених законом, з метою запобігання злочинові чи з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

1. У ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] визна­ється право кожного на повагу до таємниці його кореспонденції. Як й інші положення Конвенції, це положення тлумачиться Європейським Судом з прав людини широко. Зокрема, Суд визнав порушенням названої статті той факт, що засудженому не були надані засоби для листування (конверти для відправлення листів за кордон — до Європейського Суду з прав людини).

2. Таємниця кореспонденції обмежується стосовно відповідних осіб Законом «Про попереднє ув'язнення» [73], Кримінально-виконавчим кодексом [43]. Установлюється, що не підлягає перегляду лише листування з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, Європейським Судом з прав людини, а також іншими відповідними органами міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, уповно­важеними особами таких міжнародних організацій та прокурором. Слід ураховувати, що Європейський Суд з прав людини вважає неприйнятним контроль над кореспон­денцією засуджених також із захисником.

3. Захист права на повагу до кореспонденції в Україні став проблематичним уже в силу відсутності чіткого формулювання дозволених випадків накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації. Це може призвести до визнання Європейським Судом з прав людини незаконним будь-якого арешту на кореспонденцію або дозволу на зняття інформації.

4. Окремими законами передбачена можливість прослуховування телефонних роз­мов з метою розкриття злочинів (п. 10 ст. 11 Закону «Про міліцію» [47]), контролю, фіксації та документування розмов осіб за наявності підстав вважати їх причетними до організованої злочинної діяльності, фіксації та документування факту телефонної розмови між громадянами, надсилання листа чи телеграфного повідомлення без пору­шення таємниці телефонної розмови (ст. 15 Закону «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» [72]), знімання інформації з каналів зв'язку, контролю шляхом відбору за окремими ознаками телеграфно-поштових відправлень (ст. 8 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» [59]).

5. У законодавстві України немає достатньо чітких норм, які б давали відповідь на питання про можливість прослуховування розмов, що ведуться з телефонів, установ­лених у приміщеннях, призначених для виконання працівниками трудових обов'язків. Європейський  Суд визнає неприпустимим таке прослуховування.  Лише стосовно розмов, для яких використовувався радіоканал цивільної авіації, Європейський Суд
визнав можливим їх прослуховування.

6. У контексті права на повагу до кореспонденції, Європейський Суд з прав людини розглядав обмеження кількості посилок та бандеролей, які мають право отримувати засуджені відповідно до законодавства України і дійшов висновку, що обмеження, яке становить шість посилок і три бандеролі на рік, не може розцінюватись як пору­шення ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (§ 168, 180
рішення у справі «Алієв проти України» від 29 квітня 2003 p.).

7. За загальним правилом, що формулюється в ст. 306 ЦК, листи, телеграми та інші види кореспонденції є власністю адресата. Але право адресата використовувати такі обставини та розпоряджатися всіма видами отриманої кореспонденції обмежується. Використання кореспонденції будь-якою особою можливе лише за згодою особи, яка її надіслала, та адресата. Згода особи, що надіслала кореспонденцію, необхідна і при використанні кореспонденції адресатом (тут маються на увазі такі способи викорис­тання, які відкривають доступ до кореспонденції третім особам). Крім того, використання, зокрема, шляхом опублікування інформації, що міститься в кореспонденції та стосується особистого життя третьої особи, можливе лише зі згоди цієї особи.

Стаття 307.   Захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле-та відеозйомок

1. Фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку при­пускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях,
мітингах та інших заходах публічного характеру.

2. Фізична особа, яка погодилася на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відео­плівку, може вимагати припинення їх публічного показу в тій частині, яка стосується її особистого життя. Витрати, пов'язані з демонтажем виставки чи запису, відшко­довуються цією фізичною особою.

3. Знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, в тому числі таємне, без згоди особи може бути проведене лише у випадках, встановлених за­коном.

1. За загальним правилом ст. 307 ЦК фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за наявності її згоди. Якщо фізична особа бере участь у зборах, конференціях, мітингах, інших заходах публічного характеру, вважається, що вона дала згоду на відкрите знімання. Це ж правило діє, якщо знімання особи на фото-, кіно-, теле-, чи відеоплівку проводиться відкрито на вулиці. Викликає інте­рес як предмет тлумачення формулювання «збори, конференції, мітинги, інші заходи публічного характеру». Публічний характер заходів передбачає доступність їх для необмеженого кола осіб. Збори та конференції можуть бути як публічними, так і доступ­ ними для обмеженого кола осіб. Мітинги — це завжди заходи публічного характеру. Зазначення на інші заходи публічного характеру після зазначення на мітинги не дає підстав для висновку про те, що ознака публічності є обов'язковою і для зборів та конференцій. Участь у зборах та конференціях як закритих, так і публічних, означає, що всі учасники та присутні дали згоду на їх знімання. Інша справа, що на публічних зборах та конференціях, як і на мітингах та інших публічних заходах, право знімання належить кожному, а на закритих зборах та конференціях їх організатори та учасники
самі вирішують питання про можливість знімання.

2. Однак і у випадках наявності згоди (прямої чи публічної —  шляхом участі в зборах, конференціях, мітингах, інших заходах публічного характеру) на знімання особа має право зажадати припинення публічного показу, але тільки в тій частині, що стосується її особистого життя. Фізична особа, що зажадала такого, зобов'язана відшкодовувати витрати на демонтаж запису. Це — дещо інші наслідки, ніж ті, що передбачені ст. 308 ЦК. Тому важливо розмежувати сферу дії ст. 307 та 308 ЦК: у ст. 307 ідеться про фотозйомку, а в ст. 308 ЦК — про фотографію.

3. Установлені такі випадки відкритої зйомки особи на фото-, кіно-, теле-, відео­плівку без її згоди:

1)         кінозйомка, відеозапис можуть застосовуватись при проведенні огляду, обшуку, відтворенні обстановки і обставин події та при проведені інших слідчих дій відповідно до порядку, що встановлений ст. 252 КПК [27];

2)    повне фіксування судового процесу з допомогою технічних записів передбаче­но ст. 871 КПК, ст. 197 ЦПК [44], ст. 12 КАС [45]. Господарський суд може здійс­нювати відеозапис судового засідання (ст. 81 ГПК [31]);

3)    міліції надається право проводити фотографування, кіно- і відеозйомку осіб, які затримані за підозрою у вчиненні злочину або бродяжництво, взяті під варту, зви­нувачуються у вчиненні злочину, а також осіб, підданих адміністративному арешту (п. 11 ст. 11 Закону «Про міліцію» [47]).

4.  Допускається можливість проведення негласної фото-, кіно-, відеозйомки. Таке право надається:

1)         міліції (п. 10 ст. 11 Закону «Про міліцію»);

2)    згідно з п. 11 частини першої ст. 8 «Про оперативно-розшукову діяльність» [59] право здійснювати за певних умов візуальне спостереження в громадських місцях із застосуванням фото-, кіно- і відеозйомки надається підрозділам, що входять до складу органів внутрішніх справ, Служби безпеки, прикордонних військ, управління державної охорони, державної податкової служби;

3)    цим же підрозділам із санкції суду надається право проникнення в жилі при­міщення та ведення візуального спостереження (частина друга ст. 8 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність»). Це не виключає можливості ведення фото-, кіно- або відеозйомки;

4)    спеціальні підрозділи органів внутрішніх справ та служби безпеки, які здійсню­ють боротьбу з організованою злочинністю, мають право фіксації (очевидно, в тому числі з використанням засобів кіно-, фото-, відеозйомки) розмов та інших дій осіб за наявності підстав вважати їх причетними до організованої злочинної діяльності. Це можливе лише з попередньої санкції прокурора (ст. 15 Закону «Про організаційно-
правові основи боротьби з організованою злочинністю» [72]).

5.  Дія правила ч.  1 ст. 307 ЦК поширюється на всі суспільні відносини, в тому числі й на трудові. З урахуванням цього власник не має права знімати працівників на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівки навіть з метою контролю виконання трудових обов'язків. Але використовувати технічні засоби, в тому числі й телекамери, для конт­ролю за виконанням трудових обов'язків без фіксації на фото-, кіно-, теле-, відео-
плівку роботодавець має право. Це ж стосується і використання технічних засобів спостереження та контролю, що встановлюються з метою охорони в банках, магазинах, біля входу до них.

Стаття 308.   Охорона інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах

1. Фотографія, інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи, а в разі її смерті — за згодою осіб, визначених частиною четвертою статті 303 цього
Кодексу.

Згода, яку дала фізична особа, зображена на фотографії, іншому художньому творі, може бути після її смерті відкликана особами, визначеними частиною чет­вертою статті 303 цього Кодексу. Витрати особи, яка здійснювала публічний показ, відтворення чи розповсюдження фотографії, іншого художнього твору, відшкодо­вуються цими особами.

2. Якщо фізична особа позувала авторові за плату, фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди.

Фізична особа, яка позувала авторові фотографії, іншого художнього твору за плату, а після її смерті — її діти та вдова (вдівець), батьки, брати та сестри можуть вимагати припинення публічного показу, відтворення чи розповсюдження фотографії, іншого художнього твору за умови відшкодування автору або іншій особі пов'язаних із цим збитків.

3. Фотографія може бути розповсюджена без дозволу фізичної особи, яка зображена на ній, якщо це викликано необхідністю захисту її інтересів або інтересів інших осіб.

1. Будь-яка фотографія може бути розповсюджена проти волі фізичної особи, що зображена на ній, лише для цілей захисту інтересів цієї особи або інших осіб.

2. Фотографія, інший твір образотворчого мистецтва, на якому зображена фізична особа, що позувала за плату, можуть бути публічно показані, відтворені або роз­повсюджені без згоди цієї особи. Але цій особі (її дітям, вдові (вдівцеві) батькам, іншим родичам, зазначеним у ч. 4 ст. 303 ЦК) надається право вимагати припинення публічного показу такого твору за умови відшкодування збитків авторові або іншій
особі (наприклад, власнику) пов'язаних з цим збитків.

3. У решті випадків публічний показ фотографії чи іншого твору, на якому зобра­жена фізична особа, можливий тільки за наявності згоди останньої. Ця згода може бути відкликана названою особою (а в разі її смерті — особами, зазначеними в ч. 4 ст. 303 ЦК) з відшкодуванням збитків, що спричинені авторові (іншій особі) від­кликанням згоди.

Стаття 309.   Право на свободу літературної,  художньої,  наукової і технічної творчості

1. Фізична особа має право на свободу літературної, художньої, наукової і тех­нічної творчості.

2. Фізична особа має право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості.

Цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається.

1. Свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості та заборона цензури процесу творчості та результатів творчої діяльності не виключають обов'язку фізичних осіб додержуватись правил, що встановлюють відповідальність за розго­лошення державної таємниці (ст. 328 КК [27]; ст. 2122 КпАП [ЗО]), розголошення комерційної таємниці (ст. 232 КК [36]).

2. Законодавець дуже обережно підходить до заборони творів, що пропагандують культ насильства та жорстокості, творів порнографічного характеру. Зокрема, кримінальна відповідальність передбачається не за створення таких творів, а тільки за ввезення, виготовлення з метою збуту чи розповсюдження, збут та розповсюдження творів, або інших предметів порнографічного характеру (ст. 300, 301 КК).

3. Незважаючи на категоричність заборони цензури, що сформульована в ч. 2 ст. 309 ЦК, усе ж спеціальні норми допускають цензуру в умовах воєнного та надзвичайного стану. Правда, законодавець уникає того, щоб прямо дозволити цензуру, але ж до­пускає можливість здійснювати контроль за роботою видавництв, телерадіоорганізацій, театральних, концертно-видовищних підприємств, установ і організацій культури (ст. 15 Закону «Про правовий режим воєнного стану» [153]). В умовах надзвичайного  стану передбачається регулювання роботи теле- та радіоцентрів (ст. 18 Закону «Про правовий режим надзвичайного стану» [150]).

Стаття 310.   Право на місце проживання

1. Фізична особа має право на місце проживання.

2. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

1. Оскільки місцем проживання фізичної особи є приміщення, що підпадає під визначення житла (ч. 1 ст. 29; ст. 379 ЦК), право на місце проживання пов'язується з правом кожного на житло, що встановлюється ст. 47 Конституції [1]. Але із цієї статті випливає, що конституційне право на житло перетворюється в право вимага­ти надання житлового приміщення, право користуватися житлом та право вимагати усунення перешкод у користуванні ним лише за умов, встановлених законодавством. Отже, як право людини і громадянина на житло, так і право фізичної особи на місце проживання виражає соціальні наміри держави, яке (право на місце проживання) лише за певних умов набуває ознак права вимоги, що може захищатись у суді у разі його порушення.

2.  Право на вибір місця проживання обмежується за критеріями особливостей адміністративно-територіальних одиниць, про проживання в яких ідеться, і особли­востей осіб, на яких такі обмеження поширюються.

Вільний вибір місця проживання обмежується в адміністративно-територіальних одиницях, які знаходяться у прикордонній смузі; на територіях військових об'єктів; у зонах, які згідно із законом належать до зон з обмеженим доступом; на тери­торії, де у разі небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей уведені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності; на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан (частина пер­ша ст. 13 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» [209]).

Частина друга ст. 13 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця про­живання в Україні» обмежує вільний вибір місця проживання щодо: 1) осіб, які не до-сягли 16 — річного віку (див. п. З коментаря до ст. 29 ЦК); 2) осіб, до яких згідно із процесуальним законодавством застосовано запобіжні заходи, пов'язані з обмеженням або позбавленням волі; 3) осіб, які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі; 4) осіб, які згідно із законодавством перебувають під адміністративним наглядом; 5) осіб, які згідно із законодавством про інфекційні захворювання та психіатричну допомогу підлягають примусовій госпіталізації та лі­куванню; 6) іноземців та осіб без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України.

3.  Стосовно іноземних громадян та осіб без громадянства встановлено, що вони можуть обирати місце проживання в Україні відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів (ст. 20 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»). Кабінетом Міністрів затверджено Правила в'їзду іноземців в України, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію [281].

Стаття 311.   Право на недоторканність житла

1. Житло фізичної особи є недоторканним.

2. Проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведення в ньому огляду чи обшуку може відбутися лише за вмотивованим рішенням суду.

3. У невідкладних випадках, пов'язаних із рятуванням життя людей та майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, за­коном може бути встановлено інший порядок проникнення до житла чи до іншого
волрдіння фізичної особи, проведення в них огляду та обшуку.

4. Фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

1. При застосуванні цієї статті слід ураховувати, що Європейський Суд з прав людини широко тлумачить поняття житла. У рішеннях Суду офіс визнається таким, що підпадає під захист, як і житло. Тому і ч. 2 ст. 311 ЦК поширюється не тільки на житло, а й на інше володіння фізичної особи.

2. Стаття, що коментується, вкрай обмежує можливість проникнення до житла осіб, що в ньому не проживають. Виключення із правила цієї статті про недоторканність житла не можуть установлюватись навіть законами, оскільки в ст. 311 ЦК відтворюєть­ся текст ст. ЗО Конституції. Тому суб'єкти підприємницької діяльності, що здійснюють постачання житлових будинків та квартир водою, газом, електричною та тепловою
енергією, повинні передбачати в договорах своє право перевіряти показання приладів обліку використання відповідних ресурсів та додержання правил їх використання. У таких випадках працівники відповідних підприємств згідно з укладеним договором  отримують право проникнення до житла, оскільки умова договору має кваліфікува­тись як згода тих, хто проживає, на проникнення до житла працівників контрагента за договором.

3. Без згоди тих, хто проживає, проникнення до житла відповідно до ст. 30 Кон­ституції і ст. 311 ЦК можливе лише за мотивованим рішенням суду. На виключення із цього правила допускається встановлення законом іншого порядку проникнення до житла або іншого володіння у невідкладних випадках. У п. 15 ст. 11 Закону «Про міліцію» [47] надається право міліції входити безперешкодно в будь-який час доби
на земельні ділянки, в жилі та інші приміщення громадян у разі переслідування зло­чинця або припинення злочину, що загрожує життю мешканців, а також при стихійному лихові та інших надзвичайних обставинах. Цим же пунктом міліції надається право безперешкодно входити в будь-який час у жилі приміщення осіб, які перебувають під адміністративним наглядом, з метою перевірки.

Виключно при безпосередньому припиненні злочинів, розслідування яких відне­сено законодавством до компетенції Служби безпеки, при переслідуванні осіб, що підозрюються у вчиненні злочинів, співробітники Служби безпеки мають право захо­дити в жилі приміщення та на земельні ділянки з повідомленням прокурора протягом 24 годин (п. 7 ст. 25 Закону «Про Службу безпеки України» [60]).

Стаття 312.   Право на вибір роду занять

1. Фізична особа має право на вибір та зміну роду занять.

2. Фізичній особі може бути заборонено виконувати певну роботу або обіймати певні посади у випадках і в порядку, встановлених законом.

3. Використання примусової праці забороняється.

Не вважаються примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншими рішен­нями суду, а також робота чи служба відповідно до законів про воєнний і про над­звичайний стан.

1. За загальним правилом, фізична особа має право на зибір та зміну роду занять. Проте встановлені численні положення, що обмежують це право: 1) забороняється праця жінок на роботах, перелік яких установлюється законодавством (ст. 174 КЗпП [28]); 2) забороняється праця неповнолітніх на важких роботах, роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці за спеціальним переліком, а також на підземних робо­тах (ст. 190 КЗпП); 3) обмеження, що встановлені для вступу на державну службу та зайняття посад державних службовців (ст. 12, 23 Закону «Про державну служ­бу» [79]); 4) вироком суду фізичній особі може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п'яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років позбавлення права обіймати певні посади, займатися певною діяльністю (ст. 55 КК [36]); 5) при прийнятті на роботу за окремими спеціальностями та по­садами встановлені численні вимоги щодо кваліфікації та стану здоров'я. Зазначені обмеження повинні застосовуватись, якщо вони визнаються необхідними в демокра­тичному суспільстві, зокрема, для «захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей» (п. 2 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основопо­ложних свобод [7]). Слова в наведеній цитаті «інших людей» відносяться до всього попереднього цитованого тексту. Тому Європейський Суд з прав людини визнав право людини займатися діяльністю, яка, як вважають, фізичдо і морально нешкідлива для неї (Право на повагу до приватного і сімейного життя, житла і таємниці кореспон­денції: Загальні підходи застосування статті 8 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 1950). — К.: Видавництво «Софія-А», 2004. — С. 44).

2. У ст. 312 ЦК наводиться визначення робіт, що не можуть бути кваліфіковані як примусова праця. Аналогічним чином роботи, що не належать до примусової праці, визначаються в ст. 43 Конституції [1].

Стаття 313.   Право на свободу пересування

1. Фізична особа має право на свободу пересування.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право на вільне самостійне пересування по території України і на вибір місця перебування.

Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років, має право пересуватися по території України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

3. Фізична особа, яка є громадянином України, має право на безперешкодне по­вернення в Україну.

Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України.

Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому су­проводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

4. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом.

5. Фізична особа не може бути видворена з обраного нею місця перебування, доступ до якого не заборонений законом.

6. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі тери­торії, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей.

1. Стаття 33 Конституції гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання за ви­нятками обмежень, встановлених законом. Свобода пересування визначається в ст. З Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» [209] як право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на за­конних іїідставах перебувають в Україні, вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатися по території України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

2. Свобода пересування відповідно до ст. 12 названого Закону може бути обмежена за двома критеріями: 1) території, на якій встановлюються такі обмеження; 2) осіб, щодо яких вони встановлюються.

Свободу пересування може бути обмежено: 1) на територіях військових об'єктів; 2) у зонах, які згідно із законом належать до зон з обмеженим доступом; 3) на при­ватних земельних ділянках; 4) на територіях, щодо яких уведено воєнний або над­звичайний стан; 5) на окремих територіях і в населених пунктах, де у разі небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей уведені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності (частина перша ст. 12 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»).

Свобода пересування обмежується щодо осіб: 1) до яких відповідно до процесу­ального законодавства застосовано запобіжні заходи, пов'язані з обмеженням або по­збавленням волі; 2) які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі; 3) які згідно із законодавством перебувають під адміністративним наглядом; 4) які згідно із законодавством про інфекційні захворювання та психіатрич­ну допомогу підлягають примусовій госпіталізації та лікуванню; 5) які є шукачами притулку або звернулися за наданням їм статусу біженця до прийняття компетентним органом рішення про надання притулку чи статусу біженця; 6) які є іноземцями або особами без громадянства та не мають законних підстав для перебування на терито­рії України; 7) яких призвано на дійсну строкову службу до Збройних Сил України та інших, утворених відповідно до законів України, військових формувань; 8) які є іноземцями та перебувають у складі військових іноземних підрозділів і мають статус військового (частина друга ст. 12 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»).

Тут наведено не всі види обмежень свободи пересування. Законом може бути вста­новлено й інші обмеження.

3. Результатом реалізації права на вільне пересування є вибір місця перебування, що визначається як адміністративно-територіальна одиниця, на території якої осо­ба проживає строком менше шести місяців на рік, або як місце проживання, яким є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік (ст. З Закону «Про свободу пересування та вільний вибір
місця проживання в Україні» [209]).

4. Хоч право на вільне самостійне пересування по території України і на вибір міс­ця перебування визнається за особами, що досягли віку чотирнадцяти років, для осіб у віці-від чотирнадцяти до п'ятнадцяти років воно буде утруднюватись неможливістю самостійного звернення із заявою про реєстрацію місця перебування чи місця про­живання (частина друга ст. 6; частина друга ст. 7 Закону «Про свободу пересування
та вільний вибір місця проживання в Україні»).

5. Місце перебування, на відміну від місця проживання, реєстрації, як правило, не підлягає. Відповідно до частини шостої ст. 6 зазначеного Закону на фізичних осіб покладається обов'язок зареєструвати місце перебування за умови, якщо вони пере­бувають більше одного місяця за межами адміністративно-територіальної одиниці, в якій зареєстроване їх місце проживання (формулювання «більше одного місяця»
слід тлумачити як більше одного місяця підряд. В іншому випадку це формулювання втрачає ознаку формальної визначеності:  1) якщо вони мають невиконані майнові зобов'язання, накладені в адміністративному порядку або за рішенням суду; 2) якщо особа призивається на дійсну строкову військову службу і не має відстрочки; 3) якщо особа бере участь у судовому процесі в будь-якій якості.

6. Хоч право на вільне самостійне пересування визнається за особами, які досягли віку чотирнадцяти років, право на вільний виїзд за межі України визнається за осо­бами, які досягли шістнадцяти років.

7. Див. також п. З коментаря до ст. 29 ЦК.

Стаття 314.   Право на свободу об'єднання

1. Фізичні особи мають право на свободу об'єднання у політичні партії та гро­мадські організації.

2. Належність чи неналежність фізичної особи до політичної партії або громадської організації не є підставою для обмеження її прав, надання їй пільг чи переваг.

1. Право на об'єднання в політичні партії та громадські організації належить не кож­ній фізичній особі, а має колективний зміст. Тому не тільки законами, а й статутами об'єднань громадян, можуть бути встановлені вимоги до особи, відповідність яким є умовою права бути засновником або членом об'єднання. Але і при відповідності цим вимогам фізичній особі може бути відмовлено в прийнятті до складу членів об'єднання
громадян. Протилежне твердження порушувало б право осіб, що входять до складу політичної партії чи громадської організації, на свободу об'єднань.

2. У ч. 2 ст. 314 ЦК сформульовано загальне правило, що не допускає обмеження прав фізичної особи, надання їй пільг чи переваг за критерієм належності чи неналежності до об'єднання. Але це — загальне правило, переважно перед яким застосовуються правила спеціальних законів. Так, відповідно до ст. 43 КЗпП [28] звільнення пра­цівників з роботи з ініціативи власника чи уповноваженого ним органу, здійснюється за наявності згоди виборного органу первинної профспілкової організації. Працівники, що не є членами профспілки, яка діє на підприємстві, звільняються в таких випадках без згоди зазначеного органу. Не виключається постановка питання про неконститу­ційність ст. 43 КЗпП та ст. 39 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» [139], які встановлюють правило про обов'язковість згоди профспілкового органу на звільнення працівників за встановлених підстав, оскільки вони надають перевагу особам за ознакою членства в профспілці.

Стаття 315.   Право на мирні зібрання

1. Фізичні особи мають право вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо.

2. Обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може встановлюватися судом відповідно до закону.

1. Стаття 315 ЦК менш детально, ніж ст. 39 Конституції регулює відносини щодо проведення мирних зборів, конференцій, засідань, фестивалів, мітингів, походів і де­монстрацій. Конституційний суд при розгляді справи щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання визнав, що організатори таких зібрань мають сповістити органи вико­навчої влади чи органи місцевого самоврядування заздалегідь, а також що визначення конкретних строків є предметом законодавчого регулювання [236]. Але при цьому Конституційний Суд не вказав на можливість керуватися Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» [402].

2. Право фізичних осіб вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо реалізується ними на свій розсуд. Разом з тим п. 2 ст. 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] допускає обмеження цього права законом, якщо такі обмеження є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою запобігання заворушенням і злочинам,
для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей. Ця стат­тя не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції або органів державного управління.