ГЛАВА 17 ПРЕДСТАВНИЦТВО

Стаття 237.   Поняття та підстави представництва

1. Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

2. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у май­бутньому правочинів.

3. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

1. Зазвичай суб'єкт цивільного права своїми власними діями, перш за все шляхом власного волевиявлення, набуває цивільних прав та обов'язків, змінює та припиняє їх. Інститут представництва розширює повноваження суб'єкта, що діє як представник, надає йому право вчиняти правочини від імені іншої особи, за якими прав та обов'язків набуває ця остання. Це розширює можливості для сторони, від імені якої діє пред­ставник, набувати, змінювати та припиняти цивільні права та обов'язки. Таким чином, представництво характеризує статус суб'єкта, що має право діяти як представник, та визнає можливими набуття, зміну та припинення цивільних прав особи шляхом учи­нення юридичних дій іншою особою, що отримала право здійснювати представництво від імені першої особи.

2. Законодавству України відома правова конструкція обов'язкового представни­цтва. Так, законами «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» [155] (ст. 4), «Про охорону прав на промислові зразки» [77] (ст. 4), «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» [78] (ст. 4), «Про охорону прав на ^топографії інтегральних мікросхем» [119] (ст. 3) встановлено, що іноземні та інші особи (в тому числі і юри­дичні), що проживають чи мають постійне місцезнаходження поза межами України, у відносинах з Державним департаментом інтелектуальної власності реалізують свої права через представників, зареєстрованих згідно з Положеннями про представників у справах інтелектуальної власності. Ці правила не суперечать міжнародно-правовим документам. Навпаки, ст. 2 Паризької конвенції про охорону промислової власності [2]
містить пряме зазначення на можливість встановлення національним законодавством країн-учасниць цієї Конвенції положень щодо призначення повіреного.

3. Підставою представництва є правовідносини представника з особою, яку він представляє. У силу свого статусу, ґрунтованого на правовідносинах з особою, від імені якої представник діє, він учиняє правочини щодо третіх осіб.

4. У силу правовідносин між представником та особою, яку він представляє, пред­ставник може не тільки одержати право вчиняти правочини від імені цієї особи, а і взяти на себе обов'язок вчиняти інші дії, в тому числі фактичні. Але це стосується тільки відносин представника та особи, яку він представляє, і на обсяг та зміст повно­важень представника у відносинах з третіми особами не впливає.

5. Відносини між особою, від імені якої діє представник, та представником можуть бути цивільно-правовими  (ґрунтованими на цивільно-правовому договорі),  трудо-правовими  (що ґрунтується на трудовому договорі)  або іншими  (наприклад,  що ґрунтується на членстві в об'єднанні громадян). Законодавство не містить достатнього нормативного матеріалу для галузевої кваліфікації цих останніх відносин. Спроба за­конодавця одними і тими ж правилами охопити види представництва, що ґрунтуються на різних нормах і відносинах, не завжди виявлялась вдалою. Проте слід вважати, що правила глави 17 Цивільного кодексу можна поширювати не тільки на представництво, що здійснюється на підставі цивільно-правового договору, а і на інших підставах.

6. Представництво на підставі закону відповідно до ст. 170 — 172 ЦК здійснюють органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місце­вого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом. У випадках, коли представництво від імені малолітніх (неповнолітніх) фізичних осіб здійснюють опікуни (піклувальники), закон не є достатньою правовою підставою для здійснення
представництва, оскільки без індивідуального (адміністративного) акта про призна­чення опікуна (піклувальника) неможливо визначити особу,  що є представником малолітнього (неповнолітнього) як опікун (піклувальник). Актом органу юридичної особи, на підставі якого виникає повноваження на представництво, є статут юридичної особи, що визначає її органи, а у відповідних випадках — засновницький договір.

7. Положення Цивільного кодексу поширюється тільки на представництво, в силу якого мають здійснюватись правочини. Вони не поширюються на представництво, що здійснюється в судах (ст. 110 - 117 ЦПК [44]; ст. 28 ГПК [31]; ст. 52 КПК [27]). Не має будь-якого цивільно-правового змісту і положення про те, що працівник мілі­ції є представником державного органу виконавчої влади (ст. 20 Закону «Про мілі­цію» [47]). Норми про представництво прямо не поширюються на випадки, коли одна особа від імені іншої діє в порядку здійснення майнових прав останньої, наприклад, в органах виконавчої влади чи місцевого самоврядування, оскільки при цьому не вчи­няються правочини. Не можуть поширюватись ці норми і на відносини, що виника­ють у процесі здійснення особистих немайнових прав, коли допускається залучення представника. Так, ч. 4 ст. 285 ЦК допускає можливість присутності при дослідженні причин смерті фізичної особи не тільки членів її сім'ї, а й уповноважених ними осіб. Але ж законодавство не містить правил щодо порядку оформлення повноважень на дії
під час здійснення майнових прав, що не пов'язані з учиненням правочинів, та осо­бистих немайнових прав. Тому уявляється необхідним у таких випадках за аналогією застосовувати правила про представництво.

8. Не поширюються правила про представництво на відносини щодо довірчого управління майном відповідно до ст. 1029 — 1045 ЦК та на відносини щодо управ­ління майном відповідно до ст. 54 та 72 ЦК, оскільки в таких випадках управитель діє від власного імені.

9. Оскільки відповідно до ч. З ст. 206 ЦК дії на виконання договорів визнаються правочинами, представництвом повинні визнаватись дії на виконання договорів, що здійснюються однією особою від імені іншої.

Стаття 238.   Правочини, які може вчиняти представник

1. Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.

2. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє.

3. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених
законом.

1. Особа, від імені якої діє представник, може уповноважити представника на здійс­нення лише тих правочинів, що не виходять за межі правоздатності та дієздатності цієї особи. Якщо ж представництво здійснюється не за волевиявленням особи, від імені якої діє представник, а на іншій підставі, то повноваження представника за будь-яких умов не можуть виходити за межі правоздатності особи, від імені якої діє представник.

2. Частиною 3 ст. 238 ЦК встановлюється обмеження на вчинення правочинів пред­ставником. Він не може вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє, щодо себе особисто чи щодо іншої особи, представником якої він одночасно є. Ці обмеження не поширюються на комерційне представництво. Законом можуть установлюватись і інші обмеження представництва, які можуть поширюватись і на комерційне представ­ництво. У силу ст. 92 ЦК органи юридичної особи також здійснюють представництво, а їх повноваження на здійснення правочинів можуть обмежуватись. За умов, визна­чених названою статтею, такі обмеження є чинними. Запис про такі обмеження має вноситись до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підпри­ємців (абзац одинадцятий ч. 2 ст. 17 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]).

3. Правочини, що вчинені всупереч ч. З ст. 238 ЦК, слід кваліфікувати як такі, що вчинені з перевищенням повноважень. Про наслідки вчинення правочину представни­ком з перевищенням повноважень див. коментар до ст. 241 ЦК.

Стаття 239.   Правові наслідки вчинення правочину представником

1. Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

1. Ця стаття лише конкретизує правило про правові наслідки вчинення правочинів пред­ставником, що випливають із визначення представництва, яке наводиться в ст. 237 ЦК.

Стаття 240.   Передоручення

1. Представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє.

2. Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідо­мити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку
покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні.

3. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

1. Зміст ст. 240 ЦК дає підстави для висновку про те, що її чинність поширюється на представництво, яке здійснюється як на підставі договору доручення, так і на інших підставах. В іншому випадку не було б сенсу у правилах ст. 240 ЦК узагалі, оскільки відносини щодо передання виконання доручення, що ґрунтується на договорі дору­чення, регулюються аналогічними правилами ст. 1005 ЦК. Таким чином, обов'язок
представника особисто вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє, поширюється на представництво, що здійснюється на будь-якій підставі.

2. Представник має право перекласти свої повноваження на іншу особу (замісни­ка) лише у випадках, коли можливість передоручення передбачена законом або до­говором між представником та особою, від імені якої він діє, або якщо представник вимушений удатися до передоручення обставинами з метою охорони інтересів особи, яку він представляє.

3. Дії замісника створюють, змінюють та припиняють цивільні права та обов'язки для особи, від імені якої представник уповноважений діяти.

4. Представник не відповідає за дії замісника, якщо він сповістив особу, яку він представляє, про факт передоручення, а також надав їй відомості про замісника. Але закон не встановлює строків оповіщення.

5. Про форму довіреності, що видається в порядку передоручення, див. коментар до ст. 245 ЦК.

Стаття 241.   Вчинення правочинів з перевищенням повноважень

1. Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схвале­ним зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

2. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

1. Таке ж правило, як і в ст. 241 ЦК, містилося в ст. 63 раніше чинного Цивільно­го кодексу. Його вважали можливим застосовувати у випадках учинення правочинів не тільки з перевищенням повноважень, а й при вчиненні правочинів за відсутності повноважень. Тому ця стаття має застосовуватись не тільки у випадках перевищення своїх повноважень органом юридичної особи, представником, що діє на підставі до­віреності, договору тощо, а й у випадках, коли особа взагалі не мала статусу пред­ставника.

2. Діями, що свідчать про наступне схвалення правочину, можуть бути будь-які дії фізичної особи, від імені якої виступає представник, або сфгану юридичної особи, від імені якої виступав представник. Це може бути лист, в якому прямо зазначається на схвалення правочину. Сплата грошової суми за правочином, передання товарів на виконання правочину,  інший спосіб виконання правочину також можуть бути
кваліфіковані як схвалення правочину за умови, якщо дії щодо схвалення правочину здійснюються фізичною особою, від імені якої представник здійснив правочин з пере­вищенням повноважень, або органом юридичної особи. Тому прийняття виконання саме по собі не завжди означає схвалення правочину, що виконується. Завідувач комори чи комірник зазвичай має право прийняти товар, що доставлений постачальником,
без вказівки керівника (органу юридичної особи). Такий спосіб прийняття виконання не може кваліфікуватись як наступне схвалення правочину, що вчинений з переви­щенням повноважень, бо дії на виконання правочину здійснила особа, що не має права на його вчинення. Не може оцінюватись як наступне схвалення правочину і видача довіреності на одержання цінностей, якщо вона відповідно до п. 4 Інструкції про по­рядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей і на одержання цінностей [321] підписана не керівником (органом юридичної особи), а іншою поса­довою особою, що не має статусу органу юридичної особи. З іншого боку, підписан­ня такої довіреності органом юридичної особи повинне кваліфікуватись як наступне схвалення правочину.

3. Якщо правочин, що вчинений з перевищенням повноважень, в подальшому схва­люється, він вважається вчиненим з моменту його вчинення.

4. Відповідно до ст. 204 і ч. З ст. 215 ЦК нікчемність правочину має встановлю­ватись законом прямо. У ст. 241 ЦК прямо не визнається нікчемними правочини, що вчинені представником з перевищенням повноважень.   Визнання таких правочинів оспорюваними не відповідало б змісту ст. 241 ЦК. У зв'язку з цим слід визнати, що у Цивільному кодексі формулюється ціла низка правил, які не допускають настання
цивільно-правових наслідків у разі здійснення певних правочинів, які не визнаються законом нікчемними і не визнані недійсними судом. Одне із таких правил форму­люється у ч. 1 ст. 241 ЦК. Воно не допускає настання цивільно-правових наслідків у разі здійснення відповідних правочинів, хоч вони і не є нікчемними і не визнані судом недійсними. Проте пред'явлення в суді вимог про визнання таких правочинів
недійсними є можливим. За наявності обставин, передбачених ч. 1 ст. 241 ЦК, такі позови підлягають задоволенню.

Стаття 242.   Представництво за законом

1. Батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та не­повнолітніх дітей.

2. Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, ви­знаної недієздатною.

3. Законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа.

1. Правило, що формулюється у ч. 1 ст. 242 ЦК, має визнаватись процедурним стосовно положень про дієздатність малолітніх і неповнолітніх дітей. Ці положення мають бути визнані згідно з ч. 1 ст. 242 ЦК як матеріальні (субстантивні). Сама пра­вова субстанція вирішена у ст. 31, 32 ЦК, а ч. 1 ст. 242 ЦК вирішує питання попов­нення дієздатності малолітніх, якщо її бракує. Оскільки субстантивні норми ст. 32 ЦК надають неповнолітнім особам право вчиняти будь-які правочини (у відповідних випадках — за умови отримання передбачених законом дозволів), не може застосову­ватись процедурна норма ч. 2 ст. 242 ЦК, що надає батькам усиновлювачам) право бути представниками своїх неповнолітніх дітей.

2. Стаття> що коментується, досить широко визначає представництво за законом. Таким є не тільки представництво, що здійснюється виключно на підставі закону (його здійснюють батьки малолітніх дітей на підставі ст. 177 Сімейного кодексу [39]), а й представництво, що потребує додаткового юридичного акта. Так, опікун відповідно до ст. 242 ЦК визнається законним представником, хоч він отримує повноваження не безпосередньо із закону, а в силу рішення про встановлення опіки (ст. 60, 61 ЦК) та рішення про призначення опікуна (ст. 63 ЦК). З огляду на це, як законне представ­ництво слід визнати також повноваження командира цивільного повітряного судна бути довіреною особою експлуатанта повітряного судна, вчиняти від його імені правочини в інтересах виконання завдання на політ, забезпечення безпеки польоту, збереження повітряного судна, здоров'я і життя пасажирів, що ґрунтуються на п. 6 ст. 38 Повіт­ряного кодексу України [32], хоч статусу командира особа набуває за умови видання акта про прийняття на роботу на цю посаду, а не безпосередньо в силу закону.

3. Повноваження капітана морського торговельного судна бути представником судно­власника і вантажовласника у частині дій, викликаних потребами судна, вантажу або плавання, а також позовів, що стосуються довіреного йому майна, якщо на місці не­ має інших представників судновласника або вантажовласника, ґрунтуються на ст. 58 Кодексу торговельного мореплавства [34], але також виникають за умови наявності акта про прийняття на роботу на посаду капітана.

4. Біржові брокери виконують доручення членів біржі щодо здійснення біржових операцій шляхом підшукування контрактів і подання здійснюваних ними операцій до реєстрації на біржі без довіреності на підставі ст. 16 Закону «Про товарну біржу» [56]. Ця стаття поширюється на відповідних осіб за умови їх реєстрації на товарній біржі (частина перша ст. 16 названого Закону).

5.   Торговці  цінними  паперами можуть здійснювати за дорученнями емітентів обов'язки з організації передплати на цінні папери або їх реалізації іншим способом на підставі ст.  17 Закону «Про цінні папери і фондовий ринок» [221]. Тут Закон установлює лише загальний дозвіл, а право на здійснення правочинів торговцем цін­ним паперами виникає на підставі договору, який він укладає з власником цінних паперів.

6. Належно зареєстровані об'єднання громадян користуються правом представляти і захищати інтереси своїх членів у державних і громадських органах на підставі ст. 20 Закону «Про об'єднання громадян» [62]. У підсумку таке представництво здійснюють фізичні особи на підставі рішення загальних зборів, іншого акта, довіреності.

7. Право довірчих товариств бути представниками довірителів (фізичних і юри­дичних осіб) ґрунтується на ст. 1 Декрету «Про довірчі товариства» [232] та відпо­відному договорі.

8. Частина третя ст. 19 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії ді­яльності» [139] визнає право профспілок здійснювати представництво і захист інди­відуальних прав та інтересів своїх членів. Проте тут не сформульована норма прямої дії, оскільки міститься посилання на законодавство і статути профспілок. Частина четверта тієї ж статті визнає за профспілками та їх об'єднаннями право представляти інтереси своїх членів при реалізації ними конституційного права на звернення за за­хистом своїх прав до судових органів, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також до міжнародних судових установ.

Виборні органи профспілкової організації на підприємствах, в установах і організа­ціях одержали право представляти інтереси працівників при вирішенні індивідуальних трудових спорів тільки «за їх дорученням» (п. 8 частини першої ст. 38 названого За­кону [132]), що означає необхідність підтвердження доручення довіреністю.

9.  Відповідно до ст. 44 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [168] право представництва від імені інститутів спільного інвестування надається компанії з управління активами,, яка здійснює продаж цінних паперів ІСІ, управляє активами ІСІ і від їх імені вчиняє відповідні правочини.

10. Територіальні громади не позбавлені права безпосередньо здійснювати свою ци­вільну правосуб'єктність (ст. 143 Конституції [1]). Однак організаційно територіальні громади не взмозі вчиняти всі дії, пов'язані з учиненням правочинів, тому повноваження діяти від імені та в інтересах територіальних громад ст. 16 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [112] надає сільським, селищним, міським радам.

11. Відповідно до ст. 15 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів [3] та ч. 4 ст. 11 Закону «Про авторське право і суміжні права» [176] видавець твору (ім'я чи назва видавця мають бути зазначені на творі) вважається представни­ком автора і має право захищати права останнього, якщо твір опубліковано анонімно або під псевдонімом (за винятком випадків, коли псевдонім однозначно ідентифікує автора).

12. Стаття 9 Закону «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» [118] надає право творчим спілкам бути представниками від імені членів спілки з метою захисту їх інтересів.

13. Відповідно до ст. 15 Закону «Про страхування» [180] страхові (перестрахові) брокери, страхові агенти діють від імені страховика, укладають договори страхування, одержують страхові платежі, виконують роботи, пов'язані з виплатами страхових сум. Вони діють за наявності договору зі страховиком на підставі закону без довіреності.

Стаття 243.   Комерційне представництво

1. Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

2. Комерційне представництво одночасно кількох сторін правочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадках, встановлених законом.

3. Повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю.

4. Особливості комерційного представництва в окремих сферах підприємницької діяльності встановлюються законом.

1.  Визначення поняття комерційного представництва, що наводиться в ч. 1 ст. 243 ЦК, обмежує зміст цього поняття, що відповідно звужує сферу дії статті, що коменту­ється. Комерційним визнається тільки таке представництво, яке передбачає укладення представником договорів у сфері підприємницької діяльності. Хоч новий Цивільний кодекс визнає правочинами дії на виконання договорів (ч. З ст. 206 ЦК), поняття
комерційного представництва неможна поширювати на випадки, коли представник здійснює юридичні дії в процесі виконання договорів, а не їх укладення. Разом з тим термін «укладення договорів» не повинен тлумачитись обмежувально. Про зміну та припинення договору може бути укладений договір. Тому укладення таких договорів може охоплюватись поняттям комерційного представництва.

Комерційними представниками є біржові брокери, торговці цінними паперами.

2. За згодою осіб, яких представляє комерційний представник, а також у встанов­лених законом випадках, комерційний представник може одночасно представляти дві або декілька сторін правочину. Це є одним із винятків із правила ч. З ст. 238 ЦК, на можливість установлення яких зазначається в цій останній. Згода осіб, від імені яких діє комерційний представник, не є необхідною, якщо комерційний представник
діє від імені декількох осіб, що не укладають між собою договори через спільного комерційного представника.

3. Частиною 3 ст. 243 ЦК установлюється нове для вітчизняного цивільного права положення, відповідно до якого повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені не тільки довіреністю, а й договором, що укладається між представником
та особою, від імені якої він діє. Відповідно до раніше чинного Цивільного кодексу за відсутності довіреності договір, що укладений представником від імені довірителя, мав визнаватися недійсним, хоч би представник та особа, яку він представляє, і уклали відповідний договір. Але слід ураховувати, що ч. 4 ст. 243 ЦК може застосовуватись лише у випадках представництва, що підпадає під ознаки ч. 1 цієї ж статті. Пред­ставництво, що здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності та не є постійним, повинне завжди оформлятись довіреністю.

Стаття 244.   Представництво за довіреністю

1. Представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за дові­реністю.

2. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи.

3. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій осо­бі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), без­
посередньо третій особі.

1. Довіреністю можуть засвідчуватись повноваження представника, що грунтуються на договорі або акті органу юридичної особи. Зазвичай довіреність надається осо­бою, від імені якої діє представник, безпосередньо представникові. Але допускається передання довіреності безпосередньо третій особі, стосовно якої представник вчиняє правочин від імені особи, яку він представляє.

2. Довіреністю оформляється представництво, що здійснюється працівниками юри­дичної особи та надає повноваження діяти від імені останньої.

3.   Оскільки положення Цивільного кодексу про представництво прямо не по­ширюються на дії, що не мають ознак правочинів, слід визнати чинними спеціальні правила, що передбачають порядок оформлення та видачі посвідчень представникові громадськості або незаінтересованої організації, що підтверджують право на участь в роботі комісії щодо приймання товарів за кількістю та якістю (п. 18 — 20 Інструк­ції про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю [407]; п. 20 — 23 Інструкції про порядок при­ймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю [408]).

Стаття 245. Форма довіреності

1. Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.

2. Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, встановлених частиною четвертою цієї статті.

3. Довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військово-лікувальному закладі, може бути посвід­чена начальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або
черговим лікарем.

Довіреність військовослужбовця, а в пунктах дислокації військової частини, з'єднання, установи, військово-навчального закладу, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також довіреність робітника, службовця, члена їхніх сімей і члена сім'ї військовослужбовця може бути посвідчена командиром (началь­ником) цих частини, з'єднання, установи або закладу.

Довіреність особи, яка тримається в установі виконання покарань чи слідчому ізоляторі, може бути посвідчена начальником установи виконання покарань чи слід­чого ізолятора.

Довіреність особи, яка проживає у населеному пункті, де немає нотаріусів, може бути посвідчена уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого само­врядування, крім довіреностей на право розпорядження нерухомим майном, дові­реностей на управління і розпорядження корпоративними правами та довіреностей на користування і розпорядження транспортними засобами.

Довіреності, посвідчені зазначеними посадовими особами, прирівнюються до нотаріально посвідчених.

4. Довіреність на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.

5. Довіреність на право участі та голосування на загальних зборах може посвідчуватися реєстратором, депозитарієм, зберігачем, нотаріусом та іншими посадовими особами, які вчиняють нотаріальні дії, чи в іншому порядку, передбаченому законо­давством.

(Із змін, від 17.09.2008, 03.03.2009, 14.04.2009)

1. У ч. 1 ст. 245 ЦК формулюється загальне правило, згідно з яким форма довіре­ності повинна відповідати формі, в якій згідно із законом повинен вчинятися правочин. Якщо сторони домовились про нотаріальне посвідчення правочину, що згідно із законом не потребує такої форми (ч. 2 ст. 208 ЦК), ч. 1 ст. 245 ЦК не підлягає застосуванню.

2. Із ч. 1 ст. 245 ЦК випливає, що на здійснення правочину, що потребує письмової форми, але не потребує нотаріального посвідчення, довіреність за загальним прави­лом не повинна посвідчуватись узагалі. Достатньо підпису фізичної особи, що видала довіреність. Із законодавцем вступати в дискусію можна, але ж не при застосуванні правових норм. Тому такі довіреності є дійсними. Але ж і третя особа, стосовно якої представник учиняє правочин, має право вимагати доказів, які б достовірно підтвер­джували справжність підпису на довіреності особи, від імені якої діє представник. При цьому третя особа не повинна розглядатись як експерт. Іншими словами, третя особа завжди має право відмовитись від укладення договору з представником, що діє на підставі довіреності, що не посвідчена нотаріально або іншим чином, передбаче­ним ст. 245 ЦК.

3. Стосовно довіреності, що видається в порядку передоручення, встановлена нота­ріальна форма. Це правило не поширюється на довіреності, передбачені ч. 4 ст. 245 ЦК, а також на довіреності, що видаються органами юридичної особи на право здійс­нення правочинів від її імені, оскільки орган юридичної особи є її представником, але не діє в порядку доручення.

4. Перший абзац ч. З ст. 245 ЦК застосовується тільки щодо військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах. Це правило не поширюється на інші види лікувальних закладів, а також на інших осіб, крім прямо тут зазначених, зокрема, на працівників таких закладів. Хоч оформлення довіреності й не вимагає такої екстреності, як це часом
необхідно щодо заповітів, стаття, що коментується, називає широке коло посадових осіб, які вправі посвідчувати довіреності зазначених осіб (це — не тільки керівники названих закладів та їх заступники з медичної частини, але й старші та навіть чергові лікарі).

5. Абзац другий ч. З ст. 245 ЦК дає право посвідчувати довіреності командирам (начальникам) військових частин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів. Абзац другий ч. З ст. 245 ЦК викладений нелогічно і без дотримання норм української мови. І все ж це не є підставою для заперечення юридичної сили правових приписів, що випливають із цього законодавчого положення. Зміст цих правових приписів можна
з'ясувати, якщо не враховувати сполучник «а» у випадку, коли він вживається тут вдруге. Довіреності військовослужбовців командир (начальник) вправі посвідчувати без обмежень. Довіреності робітників і службовців (працівників) військових частин, членів їх сімей і членів сімей військовослужбовців посвідчуються командирами (на­чальниками) тільки у випадках, якщо в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів немає нотаріусів, посадових осіб та органів, яким надано право вчиняти нотаріальні дії.

6. Установи виконання покарань визначаються в ч. 2 ст. 11 Кримінально-виконавчого кодексу [43]. Слідчий ізолятор — це місце досудового ув'язнення (частина третя ст. 155 КПК [27]).

7. Із абзацу четвертого ч. З ст. 245 ЦК випливає, що законодавець передбачає на­явність у кожному населеному пункті, де немає нотаріусів, посадової особи органу місцевого самоврядування, уповноваженої посвідчувати довіреності, крім довіреностей, про які зазначається в цьому абзаці.

8. Довіреності, зазначені в ч. 4 ст. 245 ЦК, можуть бути посвідчені організацією за місцем роботи або навчання довірителя, житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, а також стаціонарною лікувально-профілактичною уста­новою, в якій довіритель перебуває на лікуванні. Щоб уникнути фактів заперечення юридичної сили довіреностей, їх слід посвідчувати підписом керівника відповідної
організації або установи та печаткою. Однак ч. 4 ст. 245 ЦК не вимагає обов'язкового посвідчення довіреності підписом керівника. До категорії посадових осіб, що мають право засвідчувати такі довіреності, в даному випадку слід віднести будь-якого пра­цівника, якому відповідно до посадової інструкції або інших внутрішніх документів доручено посвідчувати довіреності, та підпис якого відповідно до тих же документів
може скріплюватись печаткою організації.

9. Організації та установи, названі в ч. 4 ст. 245 ЦК, вправі посвідчувати не всі довіреності, а лише наступні: 1) на одержання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами; 2) на одержання авторської винагороди, ви­нагороди за використання суміжних прав і прав на об'єкти промислової власності; 3) на одержання пенсій, допомог і стипендій; 4) на одержання кореспонденції, в тому числі грошей за поштовим переказом, посилок.

10. Довіреності на вчинення правочинів та інших юридичних дій на території інших держав оформляються відповідно до загальних правил. Конвенція про правову допо­могу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р. [19] (Конвенція ратифікована Україною 10 листопада 1994 р. її учасниками є Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Російська Федерація, Таджи­кистан, Туркменистан, Узбекистан, Україна) передбачає, що документи, які виготов­лені або посвідчені установою або спеціально уповноваженою на те особою в межах їх компетенції та за встановленою формою і скріплені гербовою печаткою в одній із держав —учасниць Конвенції, приймаються на території інших держав — учасниць Конвенції без будь-якого спеціального посвідчення (ст. 13). Отже, на території України діють довіреності, видані та посвідчені установами або спеціально уповноваженими особами інших держав — учасниць Конвенції від 22 січня 1993 p., якщо вони видані або посвідчені відповідно до законодавства країни, в якій документ був виданий або посвідчений, з прикладенням гербової печатки. Проте належить ураховувати, що довіреність має бути викладена мовою, що зрозуміла посадовій особі, що здійснює юридичні дії стосовно представника. В іншому випадку виникає необхідність у пе­рекладі довіреності та нотаріального посвідчення відповідно до ст. 79 Закону «Про нотаріат» [75].

11.  Порядок застосування на території однієї держави довіреностей, виданих і по­свідчених установою або уповноваженою особою іншої держави, визначається Конвен­цією, яка скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів від 5 жовтня 1961 р. (т. з. Гаагською Конвенцією) [11]. Учасницями Конвенції є такі держави: Австралія, Австрія, Андорра, Антигуа і Барбуда, Аргентина, Багами, Барбадос, Біло­русь, Беліз, Бельгія, Боснія і Герцеговина, Ботсвана, Бруней-Даруссалам, Вірменія, Венесуела, Греція, Ізраїль, Ірландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Китай (Спеціальний Адміні­стративний район Гонконг), Латвія, Лесото, Ліберія, Литва, Ліхтенштейн, Люксембург, Маврикій, Македонія, Малаві, Мальта, Маршалові Острови, Мексика, Нідерланди, Німеччина (Федеративна Республіка), Норвегія, Панама, Південна Африка, Порту­галія, Російська Федерація, Сальвадор, Самоа, Сан-Мартино, Свазіленд, Сейшели, Сент-Кітс і Невіс, Словенія, Сполучене Королівство Великобританії і Північної Ір­ландії, Сполучені Штати Америки, Суринам, Тонга, Туреччина, Угорщина, Україна, Фіджі, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чеська Республіка, Швейцарія, Швеція, Японія. Україна ратифікувала зазначену Конвенцію Законом, що прийнятий 10 січня 2002 р. Конвенція набула чинності для України 22 листопада 2003 р. У зв'язку з приєднанням України до Конвенції Бельгія і Федеративна Республіка Німеччина заявили про свої заперечення. У зв'язку з цим на території названих країн не можуть прийматись нелегалізовані довіреності, засвідчені в Україні, а на території України — довіреності, засвідчені в цих країнах.

Гаагська Конвенція передбачає звільнення офіційних документів, у тому числі довіреностей від легалізації. Однак передбачається проставлення на документах так званого апостиля, який підтверджує справжність підпису, статус, в якому виступала особа, яка підписала документ, і справжність печатки або штампа, якими скріплений документ. Держави — учасниці Гаагської конвенції повинні призначити органи, що уповноважені проставляти апостиль. Кабінет Міністрів надав повноваження про­ставлення апостилю Міністерству освіти і науки (на офіційних документах, виданих навчальними закладами, державними органами, підприємствами, установами, органі­заціями, що стосуються сфери світи і науки), Міністерству юстиції (на документах, що видаються органами юстиції, судами, а також на документах, що оформляються нотаріусами України), Міністерству закордонних справ (на всіх інших видах доку­ментів). Правила проставлення апостилю на офіційних документах, призначених для використання на території інших держав, затверджені спільним наказом зазначених міністерств [358].

12.  Довіреність, видана та посвідчена в Україні, підлягає легалізації, якщо вона надає повноваження на укладення угод та інших юридичних дій на території держав, які не є учасниками Конвенції від 22 січня 1993 року [19] або Гаагської Конвенції від 5 жовтня 1961 року [11]. У цьому разі довіреності, видані та посвідчені в Україні для вчинення юридичних дій за кордоном, підлягають легалізації органами Мініс­терства закордонних справ тієї держави, на території якої будуть учинені відповідні дії. Довіреності, видані за кордоном, мають юридичну силу в Україні за умови їх легалізації органами Міністерства закордонних справ України. Легалізація звичайно здійснюється консулами в межах консульського округу, на території якого знаходиться орган іноземної держави, який посвідчив довіреність або інший документ. Легалізація документів для надання їм юридичної сили в Україні може здійснюватись також по­сольством відповідної держави з подальшим посвідченням документа в Міністерстві закордонних справ України.

13. Цивільний кодекс не передбачає передання довіреності телеграфом або з вико­ристанням інших сучасних засобів електрозв'язку. Тому, як правило, прийнята через засоби зв'язку телеграма не може мати юридичну силу довіреності. У той же час п. 93 Інструкції про порядок учинення нотаріальних дій нотаріусами України [259] перед­бачає можливість передання довіреності телеграфом і визначає додаткові вимоги до оформлення довіреностей, переданих телеграфом. У телеграмі повинен міститись текст довіреності, текст посвідчу вального надпису нотаріуса з розшифруванням підпису но­таріуса та його печатки. Телеграма повинна бути посвідчена оператором зв'язку. При виконанні викладених умов телеграфом може бути передана і довіреність, посвідчена іншими особами відповідно до ч. З та 4 ст. 245 ЦК, а також довіреність, оформлена відповідно до ст. 246 ЦК.

Стаття 246.   Довіреність юридичної особи

1. Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи.

1.  Стаття 246 ЦК усуває будь-які неясності щодо форми довіреностей, які видаються на право вчиняти правочини від імені юридичної особи. Ці неясності викликані тим, що із ст. 92 ЦК та ч. 2 ст. 17 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192] випливає, що органи юридичної особи є її пред­ставниками. Тому можливою була постановка питання про те, чи не поширюються
на випадки видачі довіреностей на право вчиняти правочини від імені юридичної осо­би правила про форму довіреності, що видається в порядку передоручення (ст. 240; ч. 2 ст. 245 ЦК).

2. Стаття, що коментується, поширює на всіх юридичних осіб правило про мож­ливість видачі довіреності на право вчинення правочинів від імені юридичної особи не тільки органом юридичної особи, а й іншими особами, уповноваженими на це уста­новчими документами. Це доцільно було б використовувати тим юридичним особам, які мають численні філії та інші відокремлені підрозділи на території України, для
надання права видавати довіреності керівникам таких підрозділів з метою уникнути постановки питання про довіреності, які видають ці керівники, такими, що видані в порядку передоручення. Іншими документами, зокрема, наказом керівника, іншим рішенням органу юридичної особи право видавати довіреності від імені юридичної особи не може бути встановлене.

3. Закріплення в ст. 246 ЦК презумпції правомірності правочину дає підставу для висновку про те, що і довіреність, яка видана з порушенням вимог ст. 246 ЦК, є дійс­ною, поки її недійсність не встановлена судом. Проте це не дає підстав для здійснення правочину за повноваженням, що надане такою довіреністю. Зрештою, довіреність, що не відповідає вимогам ст. 246 ЦК, буде визнана недійсною з моменту її видачі (ст. 236
ЦК). А це означає, що і всі правочини, що здійснені на підставі такої довіреності, будуть визнані недійсними на підставі ч. 2 ст. 203 ЦК.

4. Правила ст. 246 ЦК поширюються і на довіреності, що видаються для одержан­ня цінностей, оскільки із ч. З ст. 206 ЦК випливає, що дії однієї сторони договору стосовно іншої сторони на виконання договору є лравочинами. Але ж, виходячи із практичних потреб навряд чи доцільно було б послідовно стояти на тій позиції, що публічно-правові положення щодо довіреностей на отримання цінностей є чинними лише в частині, в якій вони не суперечать Цивільному кодексу.

5. Пунктом 4 Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих та використа­них довіреностей на одержання цінностей [321] встановлюється правило, згідно з яким такі довіреності підписують керівник та головний бухгалтер юридичної особи, або їх заступники. Крім того, керівник юридичної особи може надати повноваження підпи­сувати довіреності іншим особам. Це правило не відповідає ст. 246 ЦК, що допускає видачу довіреностей лише органом юридичної особи та особами, що уповноважені на це установчими документами, але практика повсюди керується підзаконним актом, так що чинити опір цій практиці було б неможливим. Та в цьому і немає сенсу, бо опосередковане визнання в ч. З ст. 206 ЦК правочинами відповідних дій на виконання договорів є штучним і не відповідає сутності відповідних дій.

Інструкція визнає бланки довіреностей документами суворої звітності. У зв'язку з цим установлено, що: 1) бланки довіреностей виготовляються з друкарською ну­мерацією відповідно до Правил виготовлення бланків цінних паперів і документів суворої звітності [316]; 2) облік отримання, зберігання і використання довіреностей повинен здійснюватись як і бланків суворої звітності; 3) необхідне дотримання вимог до порядку ведення журналу видачі довіреностей тощо.

6.  Довіреності на одержання матеріальних цінностей видаються тільки працівникам даного підприємства. Зазначення в п. З Інструкції на можливість видачі довіреностей лише посадовим особам не вважається перешкодою для видачі таких довіреностей будь-якому працівникові. Довіреність особам, які не працюють на даному підприємстві, може бути видана тільки з дозволу керівника цього підприємства, якщо підприємство за місцем роботи цієї особи видало йому довіреність на одержання тих же цінностей на даному підприємстві.

7. Строк дії довіреності на одержання матеріальних цінностей встановлюється залежно від можливості одержання (вивозу) товарно-матеріальних цінностей,  але не може перевищувати за загальним правилом 10 днів. Якщо розрахунки за продук­цію здійснюються в порядку планових платежів або при кільцевому завозі товарно-матеріальних цінностей, допускається видача довіреностей на строк, що не перевищує
одного календарного місяця.

8. При позбавленні представника права на одержання товарно-матеріальних цін­ностей довіреність повинна бути анульована_и У разі анулювання довіреності вона повинна бути вилучена в особи, якій вона видавалась. Якщо це неможливо, слід не­гайно повідомити постачальника про анулювання довіреності. За відпуск цінностей за анульованою довіреністю відповідальність несе постачальник. Однак організація, яка видала довіреність, у разі спору повинна надати докази повідомлення постачаль­ника про анулювання довіреності.

9. Представник, якому видана довіреність на одержання товарно-матеріальних цін­ностей, не пізніше наступного дня після кожного випадку отримання цінностей (хоча б цінності за довіреністю були одержані частково) повинен представити посадовій особі, яка виписує і реєструє довіреності, документ про одержання цінностей та їх здачу на склад (матеріально-відповідальній особі). Невикористані довіреності повинні бути повернуті не пізніше наступного дня після закінчення строку дії довіреності.

Стаття 247.   Строк довіреності

1. Строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії*

2. Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана.

3. Довіреність, у якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною.

1. Новий Цивільний кодекс не обмежує строк, на який може бути видана довіре­ність. Цей строк визначає особа, що видає довіреність та зазначає його в довіреності. Допускається, щоб строк дії довіреності і взагалі не зазначався. Тоді вона буде чинною до того часу, поки не буде припинена відповідно до ст. 248 ЦК.

2. Лише стосовно довіреностей, що видані в порядку передоручення, встановлено обмеження строку їх дії. Такий строк не може перевищувати строку основної довіре­ності, на підставі якої видана довіреність у порядку передоручення. Це правило ви­пливає із загального принципу, який прямо в Цивільному кодексі не формулюється, але відомий з часів римського цивільного права: ніхто не може передати більше прав, ніж має сам.

3. Зазначення в довіреності дати її вчинення не можна віднести ні до змісту, ні до форми правочину. Таке зазначення вимагається спеціальною нормою ч. З ст. 247 ЦК. Порушення цієї вимоги тягне нікчемність довіреності як одностороннього право­чину.

Стаття 248.   Припинення представництва за довіреністю

1. Представництво за довіреністю припиняється у разі:

1) закінчення строку довіреності;

2) скасування довіреності особою, яка її видала;

3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;

4) припинення юридичної особи, яка видала довіреність;

5) припинення юридичної особи, якій видана довіреність;

6) смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає своє повнова­ження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків;

7) смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

2. З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручен­ня.

3. У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов'язаний негайно повернути довіреність.

1. Правовідносини, що виникли у зв'язку з видачею довіреності, припиняються зі спливом строку, на який видана довіреність.

2. За винятком видачі безвідкличної довіреності (ч. 2 ст. 249 ЦК), особа, що видала довіреність, має право скасувати її в будь-який час. Таке скасування є одностороннім правочином, що вчиняється відповідно до ст. 249 ЦК. Моментом, в який такий правочин визнається вчиненим, слід вважати момент отримання представником повідомлення про скасування довіреності.

3. Відмова особи, якій видана довіреність, також є одностороннім правочином, який тягне припинення довіреності. Якщо довіреність видана на підставі договору доручен­ня, слід ураховувати, що це доручення зберігає силу, поки довіритель не дізнався або не повинен був дізнатись про припинення доручення. Якщо повірений (представник) відмовився від доручення за умов, коли довіритель був позбавлений можливості замінити повіреного (представника) чи інакше забезпечити свої інтереси, повірений зобов'язується відшкодувати збитки, завдані припиненням доручення, що ґрунтується на договорі (ч. З ст. 1009 ЦК). Щодо доручень (довіреностей), на які поширюється дія Положення про Єдиний реєстр доручень, воля на відмову від довіреності може бути виявлена поданням заяви реєстратору або адміністратору Єдиного реєстру до­ручень (п. 2.3 Положення про Єдиний реєстр доручень, посвідчених у нотаріальному порядку [370]). Нагадаємо, що обов'язковій реєстрації підлягають доручення на право користування та розпоряджання майном, в тому числі транспортними засобами.

4. Припинення юридичної особи відбувається в момент виключення її з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців. Початок робо­ти ліквідаційної комісії на юридичну силу довіреності ніяк не впливає. Припинення юридичної особи або смерть фізичної особи, якій видана довіреність, припиняють до­віреність з моменту припинення їх цивільної правоздатності. У випадку припинення юридичної особи або смерті фізичної особи, яка видала довіреність, довіреність при­пиняється за правилами ст. 248 ЦК.

Припинення юридичної особи з правонаступництвом — це також спосіб її припи­нення (ст. 104 ЦК), тому довіреності, видані від імені юридичних осіб, припиняються у всіх випадках їх припинення, незалежно від способу припинення.

Стаття 249.   Скасування довіреності

1. Особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Відмова від цього права є нікчемною.

2. Особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідо­мити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність.

3. Права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правона­ступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася.

4. Законом може бути встановлено право особи видавати безвідкличні довіреності на певний час.

(Із змін, від 19.06.2003)

1. До останнього часу в національному законодавстві були відсутні правила про публічне оформлення припинення довіреності. Наказом Міністерства юстиції затвер­джено Положення про Єдиний реєстр доручень [370], яким передбачена обов'язкова реєстрація посвідчених нотаріусами доручень на право користування й розпоряджання майном, у тому числі транспортними засобами. До Єдиного-реєстру вносяться і відо­мості про припинення доручень. Ведення Єдиного реєстру доручень ніяк не впливає на юридичну силу норм Цивільного кодексу про юридичні факти, які тягнуть при­пинення довіреностей.

2. Скасування довіреності особою, яка видала довіреність —  це односторонній правочин, який повинен учинятись у порядку, встановленому ст. 249 ЦК, і тягне при­пинення довіреності.

3. На особу, яка видала довіреність і прийняла рішення про її скасування, покла­дається обов'язок сповістити про скасування особі, якій видана довіреність. Факт на­правлення повідомлення не припиняє дії довіреності, хоч юридичне значення він має, оскільки є виконанням особою, яка видала довіреність, свого обов'язку, передбаченого ч. 2 ст. 249 ЦК. Дія довіреності припиняється лише в момент одержання особою, якій видана довіреність, повідомлення про скасування довіреності. Дія довіреності при­пиняється раніше цього моменту, якщо особа, якій видана довіреність, до одержання зазначеного повідомлення іншим чином дізналась (або повинна була дізнатись) про скасування довіреності.

4. Особа, яка видала довіреність, зобов'язана сповістити відомим їй третім особам про скасування довіреності. Такими третіми особами є ті, що зазначені в довіреності та щодо яких на підставі довіреності передбачалося вчинення юридичні дії. До них відносяться також і особи, не зазначені в довіреності, але відомі особі, яка видала довіреність, як такі, щодо яких повинні бути чи можуть бути вчинені на підставі до­
віреності юридичні дії.

Повідомлення третім особам про скасування довіреності звичайно не є підставою припинення повноважень особи, якій видана довіреність. Проте із ч. З ст. 249 ЦК випливає, що одержання третьою особою повідомлення про скасування довіреності, одержання нею іншої інформації, яка дає підставу стверджувати, що третя особа знала про скасування довіреності, або наявність обставин, які дають підставу стверджувати, що третя особа знала чи повинна була знати про скасування довіреності, припиняють повноваження особи, якій видана довіреність, якщо вони не припинились до цього у зв'язку з тим, що особа, якій видана довіреність, раніше дізналась або повинна була дізнатись про скасування довіреності.

5. Усі правочини, вчинені представником (особою, якій видана довіреність) до того, як він дізнався чи повинен був дізнатися про припинення довіреності, є дійсними. Вони обов'язкові для того, кого представник представляє (особи, яка видала довіреність) та його правонаступників. Однак такі правочини повинні визнаватись недійсними, якщо в момент учинення правочину з представником третя особа знала або повинна була знати про припинення довіреності.

6. Можливість видавати безвідкличні довіреності на певний час може бути встанов­лена лише законом. Частина третя ст. 10 Закону «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» передбачає видачу забудовником безвідкличної довіреності управителю фонду фінансування бу­дівництва на час дії угоди між цими особами про будівництво відповідного об'єкта.

Стаття 250. Відмова представника від вчинення дій, які були визначені довіре­ністю

1. Представник має право відмовитися від вчинення дій, які були визначені до­віреністю.

2. Представник зобов'язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про відмову від вчинення дій, які були визначені довіреністю.

3. Представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені дові­реністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам.

4. Представник відповідає перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимог, встановлених частинами другою та третьою цієї статті.

1. Недостатньо чітке визначення представництва в ч. 1 ст. 237 ЦК, спроба ототожни­ти його з правовідносинами між представником та особою, яку він представляє, мали наслідок, зокрема, встановлення правила ч. 1 ст. 250 ЦК, що регулює відносини між представником та особою, яку він представляє, у випадках, коли представникові ви­дається довіреність. Тим часом, ці відносини регулюються спеціальними правилами. Спеціальні правила сформульовані в ч. 2 ст. 1008 ЦК, вони є чинними, якщо між представником та особою, яку він представляє, укладено договір доручення. У цьому разі суперечності між ч. 1 ст. 250 та ч. 2 ст. 1008 ЦК немає, але ж при правозасто-суванні більш зручно посилатись на ч. 2 ст. 1008 ЦК, оскільки вона є спеціальною, має чітко виражений предмет правового регулювання та більш детально регулює від­повідні відносини.

2. Спеціальні правила, а не ч. 1 ст. 250 ЦК, підлягають застосуванню також тоді, коли довіреність представникові видана на підставі акта юридичної особи в зв'язку з трудовими відносинами між юридичною особою та працівником, що здійснює пред­ставництво в силу трудових обов'язків. У цьому разі представник не має права від­мовитись від учинення дій, які були визначені довіреністю. Посилання представника
на ч. 1 ст. 250 ЦК як на підставу відмови не може звільнити його від відповідальності перед юридичною особою (роботодавцем).

3. Частина 3 ст. 250 ЦК установлює виняток із загального правила ч. 1 тієї ж стат­ті, забороняє відмову представника від здійснення дій, що передбачені довіреністю, у двох випадках: 1) якщо відповідно до довіреності представник мав здійснити дії, що були невідкладними; 2) якщо ці дії були спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку представник представляє, або іншим особам.

4. Про відмову від учинення дій, що були визначені довіреністю, представник зобов'язаний повідомити особу, яку він представляє, негайно. Це правило ч. 2 ст. 250 ЦК не виключає дії спеціального правила ч. З ст. 1008 ЦК, згідно з якою представник (повірений), що здійснює представництво як підприємець, зобов'язаний повідомити особу, яку він представляє (довірителя), про припинення договору доручення не піз­ніше як за один місяць, якщо триваліший строк не встановлений договором.

5. Порушення вимог ч. 2 та 3 ст. 250 ЦК, як і порушення вимог ч. З ст. 1008 ЦК,тягне обов'язок представника (повіреного) відшкодувати особі, яку він представляє, завдані збитки. Це правило не може застосовуватись у випадках, коли відносини між представником, повноваження якого визначаються довіреністю, та особою, яку він представляє, регулюються не цивільним, а іншим (спеціальним) законодавством.