ПІДРОЗДІЛ 2 ЮРИДИЧНА ОСОБА

ГЛАВА 7 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЮРИДИЧНУ ОСОБУ

Стаття 80.     Поняття юридичної особи

1. Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.

Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

1. Юридична особа визнається в ст. 80 ЦК організацією. Але це не має істотного значення, оскільки будь-яких правових наслідків від наявності чи відсутності ознак організації не наступає. Та і ознаки організації цивільне законодавство України не ви­значає. Навряд чи можна говорити про організацію, що складається із однієї особи. Але ж створити юридичну особу, засновником якої буде одна фізична особа, можли­во. І вона може існувати, хоч би в ній працювала одна особа — той же засновник, З урахуванням цього юридичну особу слід визначати як таке соціальне утворення, яке відповідно до закону має такий статус. Тобто юридична особа відрізняється від со­ціальних утворень, що не мають такого статусу, суто за формальним критерієм.

2. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю та дієздатністю. У силу цього юридична особа може набувати через дії своїх органів майнових та особистих немайнових прав та нести цивільно-правові обов'язки.

3. У ст. 80 ЦК зазначається на право юридичної особи бути позивачем та відпо­відачем в суді. Таке ж правило випливає із ч. 2 ст. 30 ЦПК [44], яка визнає право бути позивачами та відповідачами в суді за організаціями, що користуються правами юридичної особи.

4. Господарський кодекс [42] досить широко використовує поняття юридичної особи (п. 1 ч. 1 ст. 55; ч. 7 ст. 59; ч. 4 ст. 62; ч. 2 ст. 175 ГК тощо). Разом з тим, Господарський кодекс вводить в нормативний обіг поняття суб'єкта господарювання. Поняття суб'єкта господарювання не співпадає з поняттям юридичної особи. Є такі суб'єкти господарювання, які не мають статусу юридичної особи. Це фізичні особи —
підприємці (ст. 128 ГК).

Стаття 81.     Види юридичних осіб

1. Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна.

2. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу.

Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

3. Цим Кодексом встановлюються порядок створення,  організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права.

Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права вста­новлюються Конституцією України та законом.

4. Юридична особа може бути створена шляхом примусового поділу (виділу) у випадках, встановлених законом.

1. Юридична особа може створюватися шляхом об'єднання осіб. Проте положення про можливість створення юридичної особи шляхом об'єднання осіб та (або) майна не виключає можливості створення юридичної особи іншим шляхом. Юридичні особи як приватного, так і публічного права, можуть створюватись одним засновником, що не передбачає об'єднання осіб або майна.

2. Закон не завжди вважає обов'язковим об'єднання майна з метою створення юри­дичної особи чи передання юридичній особі, що створюється, певного майна. Спеці­альні правила з цього приводу встановлюються різні: від суворих вимог щодо обсягу майна, яке має бути об'єднане (передане юридичній особі) при її створенні та видів такого майна, до встановлення обов'язкової вимоги про об'єднання майна (передання майна) або навіть до відсутності і такої вимоги.

3. Щодо об'єднання осіб з метою створення юридичної особи, то тут також перед­бачаються різні можливості. Установа (ч. З ст. 83; ст. 101 — 103 ЦК) взагалі не може розглядатись як об'єднання осіб, оскільки засновники не беруть участі в управлінні нею.  Немає підстав стверджувати, що об'єднанням осіб є акціонерне товариство, оскільки акціонером, незалежно від волі органів акціонерного товариства, стає особа, яка за договором з власником акцій придбаває акції у власність. Стосовно товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю в більшій мірі можна говорити про те, що вони є об'єднанням осіб. Ознака об'єднання осіб чітко виражена в повних товари­ствах, виробничих кооперативах.

4. Стаття 81 ЦК вперше у вітчизняному законодавстві вводить поділ юридичних осіб на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Це може мати суттєве значення для правового регулювання майнових відносин з участю юридичних осіб. Недостатня врегульованість особливостей правового статусу юридич­них осіб публічного права дала підставу Федеральному суду Канади у справі з участю
Фонду державного майна України зробити висновок про «необхідність застосування законодавства Канади для визначення критеріїв, за якими законодавство України вважатиме особу окремим суб'єктом права...».

Поділ юридичних осіб на дві зазначені категорії може мати значення і для застосу­вання ст. 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини і основополож­них свобод [8], що поширюється на юридичних осіб. В одному із спеціальних видань (Европейская Конвенция о защите прав человека и основних свобод. Статья 10. Право на свободу вьіражения своего мнения. Прецендентьі и комментарии. — М.: Российская академия правосудия, 2001. — С. 48) зазначається на те, що суб'єктами права власності в розумінні зазначеної статті є будь-які особи, в тому числі і юридичні особи — органи влади, місцевого самоврядування, держави, комунальні утворення. Але очевидно, що юридичні особи публічного права не зможуть захищати свої майнові права відповідно до названої Конвенції. Навряд чи можливе це навіть стосовно юридичних осіб приватного права, що утворені державою або територіальними громадами, якщо ці засновники за­лишаються єдиними суб'єктами корпоративних прав стосовно таких юридичних осіб.

5.  Юридичні особи приватного права створюються в порядку, що визначається Цивільним кодексом (ст. 87). Цим же Кодексом визначаються організаційно-правові форми та правовий статус юридичних осіб приватного права.

6. Юридичні особи публічного права створюються шляхом прийняття органом державної влади чи місцевого самоврядування розпорядчого акта. Але ці органи не позбавлені права створювати і юридичні особи приватного права. Такі юридич­ні особи створюються на підставі затверджених зазначеними органами установчих документів відповідно до ч. 2 та 3 ст. 91  ЦК. Цивільний кодекс не визначає по­рядку створення,  організаційно-правових форм та правового статусу юридичних осіб публічного права.  Ці питання мають вирішуватися спеціальними законами. Зокрема, такими є Господарський кодекс,  що визначає правовий статус держав­них комерційних  і казенних  підприємств,  комунальних  комерційних  і некомерційних підприємств.  Але слід враховувати також і положення ст.  82  ЦК,  яка є
спеціальною стосовно ст.  81   ЦК і поширює на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах чинність Цивільного кодексу  (якщо  інше не встановлено законом).

7. Правило ч. З ст.  81  ЦК про визначення цим Кодексом порядку створення, організаційно-правових форм і юридичного статусу тільки юридичних осіб приватного права розмежовує юридичних осіб приватного і публічного права. Але це розмежуван­ня не є абсолютним. У певних межах не виключається перетворення юридичної особи публічного права в юридичну особу приватного права і навпаки.

Стаття 82.     Участь юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах

1. На юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом.

1. На цивільні відносини з участю юридичних осіб публічного права поширюються норми Цивільного кодексу та інших актів цивільного законодавства. Це спеціальне правило, яке підлягає переважному застосуванню перед правовим приписом, який непрямо випливає із ч. З ст. 81 ЦК, виявляється при тлумаченні висновком від про­тилежного та виключає встановлення правового статусу юридичних осіб публічного права Цивільним кодексом (при цьому слід враховувати, що правовий статус певною мірою співпадає з цивільними правовідносинами). Зокрема, юридичні особи публіч­ного права, як і інші суб'єкти цивільного права, можуть набувати права власності на підставах, не заборонених законом (ст. 329 ЦК). Але із правила ст. 82 ЦК законом можуть встановлюватись винятки. Численні винятки встановлюються Господарським кодексом [42] стосовно державних комерційних і казенних підприємств, комунальних комерційних і некомерційних підприємств як спеціально, так і шляхом встановлення особливостей правового регулювання майнових правовідносин суб'єктів господарю­вання, до яких належать і названі підприємства.

Стаття 83.     Організаційно-правові форми юридичних осіб

1. Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.
2. Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією осо­бою, якщо інше не встановлено законом.

Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

3. Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновника­ми), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються зако­ном.

4. Положення цієї глави застосовуються до всіх товариств та установ, якщо інші правила для окремих видів товариств або установ не встановлені законом.

1. Ця стаття стосується тільки юридичних осіб приватного права, хоч, в принципі, проблема організаційно-правових форм існує і стосовно юридичних осіб публічного права. Так, державні комерційні і казенні підприємства — це дві організаційно-правові форми державних підприємств-юридичних осіб публічного права.

2. Цивільний кодекс досить широко використовує поняття організаційно-правової форми юридичних осіб. Термін «організаційно-правова форма» використовується також в інших законодавчих актах (наприклад, в Законі «Про державну реєстра­цію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]). Практичне значення змісту цього поняття полягає в тому, що зміна організаційно-правової форми озна­чає припинення юридичної особи з правонаступництвом (ст. 104, 108 ЦК), а інші зміни в організації і правовому статусі юридичної особи таких наслідків не тягнуть. Крім того, перетворення припустиме в певних випадках, що також потребує визна­чення поняття організаційно-правової форми юридичних осіб.  Проте це поняття ніде не визначається. Чинне законодавство, зокрема те, що стосується припинення юридичних осіб шляхом перетворення, дає підстави для висновку про те, що по­няття організаційно-правових форм юридичних осіб охоплює ті ознаки юридичних осіб, зазначення на які в установчих документах тягне відповідно до законодавства особливості їх правового статусу в будь-яких правовідносинах,  в тому числі і у відносинах з засновниками (учасниками, членами). Слід, однак, враховувати, що відповідно до абзацу третього ч. 2 ст. 5 Закону «Про акціонерні товариства» [228] зміна типу товариства з приватного на публічне і навпаки не є його перетворенням (за термінологією ст. 59 ГК [42], — реорганізацією). Поняття малого, середнього, великого підприємства не визначають організаційно-правових форм юридичних осіб (ч. 7 ст. 63 ГК).

3. Відповідно до ч.  1 ст. 83 ЦК юридичні особи можуть створюватись в формі товариств, установ і в інших формах. Щодо установ зміна їх організаційно-правової форми суперечила б змісту ч. З ст. 83, ст.  101 —  103 ЦК. Установа як юридична особа припиняється тільки шляхом ліквідації на підставі рішення суду за позовом органу, що здійснює державну реєстрацію. Такий позов може бути заявлений у разі неподання протягом року документів фінансової звітності відповідно до закону (аб­зац п'ятий ч. 2 ст. 38 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»).

4. Товариства створюються шляхом об'єднання осіб. Ці особи набувають права учас­ті в товаристві, тобто є його учасниками. Допускається створення товариства однією особою, крім випадків, коли це заборонено законом. Це правило виключає створення юридичних осіб в організаційно-правовій формі приватного підприємства. Замість цього фізичні особи одержали право за встановленими винятками одноособово створювати товариства. Але спеціальними правилами Господарського кодексу встановлено дещо інші правила. Передбачається утворення підприємств як суб'єктів цивільного і госпо­дарського права, які є юридичними особами (ст. 62 ГК). Вони можуть створюватись
як для здійснення підприємництва, що визначається в ст. 42 ГК, так і для здійснення некомерційної господарської діяльності.  Підприємствами визнаються господарські товариства (ч. 1 ст. 79 ГК), кооперативи (ч. 2 ст. 93 ГК). Можливість створення під­приємств як юридичних осіб передбачається і Цивільним кодексом (ст. 167, 169).

5. Організаційно-правова форма товариства не виключає поділу юридичних осіб цієї організаційно-правової форми на видові організаційно-правові форми. Ними є організаційно-правові форми підприємницьких і непідприємницьких товариств.

6. Організаційно-правова форма підприємницьких товариств, що розглядається як родове поняття, поділяється на два види — господарські товариства і виробничі кооперативи (ст. 84 ЦК).

7. Господарські товариства, що розглядаються як родове поняття, можуть створю­ватись в організаційно-правових формах повних, командитних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю, товариств з додатковою відповідальністю і акціонерних товариств.

8. Встановлення законом спеціальної правоздатності багатьох видів юридичних осіб не означає, що відповідні види є одночасно організаційно-правовими формами юридичних осіб. Це стосується фінансових установ, до яких належать банки, кредит­ні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії (п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових
послуг» [177]), інститутів спільного інвестування (Закон «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [168]), депозитаріїв, зберігачів та реєстраторів власників іменних цінних паперів (ст. 10—12 Закону «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» [122]), торговців цінними паперами (ст.  17 Закону «Про цінні папери і фондовий ринок»[221]), фермерських господарств (ст. 1 Закону «Про фермерське господарство» [198]; ст. 114 ГК [42]).

9. Організаційно-правовими формами виробничих кооперативів як підприємницьких товариств є сільськогосподарські кооперативи і інші виробничі кооперативи (ч. 2 ст. 6 Закону «Про кооперацію» [202]).

10. Непідприємницькі товариства можуть створюватись в організаційно-правових формах фондової біржі (відповідно до ст. 21 Закону «Про цінні папері і фондовий ри­нок» прибуток фондової біржі підлягає розподілу між її засновниками (учасниками)), товарної біржі (відповідно до частини третьої ст. 1 Закону «Про товарну біржу» [56] вона не має на меті отримання прибутку), споживчих товариств та їх спілок (ст. 6, 9
Закону «Про споживчу кооперацію» [61]), обслуговуючого сільськогосподарського коо­перативу (абзац третій ч. З ст. 2 Закону «Про сільськогосподарську кооперацію» [115]; частина друга ст. 26 Закону «Про фермерське господарство»), торгово-промислової палати (ч. 1 ст. 1 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні» [121]), спо­живчих кооперативів (ч. 2 ст. 6 Закону «Про кооперацію»), недержавного пенсійного фонду (ч. 1 ст. 6 Закону «Про недержавне пенсійне забезпечення» [200]), кредитної спілки (ст. 6 Закону «Про кредитні спілки» [184]), об'єднання громадян (ст. 1 Закону «Про об'єднання громадян» [62]), органу самоорганізації населення (ч. 1 ст. 13 Закону
«Про органи самоорганізації населення» [175]), політичної партії (ст. 2 Закону «Про політичні партії» [169]), релігійної організації (ст. 7 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» [49]), об'єднання співвласників багатоквартирного будинку (абзац дев'ятий ст. 1 Закону «Про об'єднання співвласників багатоквартирного бу­динку» [181]), об'єднання юридичних осіб, створених для представництва інтересів
засновників такого об'єднання, якщо воно фінансується за рахунок внесків учасників. Благодійні організації також належать до непідприємницьких товариств: Закон «Про благодійництво і благодійні організації» [116] не дає підстав кваліфікувати благодійні організації як установи. У ст. 6 названого Закону логічно нечітко виокремлюються чотири організаційно-правові форми благодійних організацій.

11. Іншими організаційно-правовими формами юридичних осіб є підприємства, за­ значені у ч. З ст. 63 ГК:

1)  приватні підприємства, що діють на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

2)    підприємства, що діють на основі колективної власності (підприємства колектив­ної власності). Окремою організаційно-правовою формою юридичних осіб є колективне сільськогосподарське підприємство (ст. 1 Закону «Про колективне сільськогосподар­ське підприємство» [57]);

3)    комунальні підприємства, що діють на основі комунальної власності територі­альної громади;

4)    державні підприємства, що діють на основі державної власності;

5)    підприємства, засновані на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

Слід враховувати, що державні і комунальні підприємства є юридичними особами публічного права, але це не виключає їх перетворення у корпоратизовані підприємства, що є господарськими товариствами — юридичними особами приватного права.

12. Державні унітарні підприємства поділяються на державні комерційні підпри­ємства або казенні підприємства (ч. 8 ст. 73 ГК). Державні комерційні підприємства наділяються правом господарського відання на майно, яке їм передається і яке вони можуть придбавати у майбутньому (ст. 74 ГК). Державні підприємства, створені для некомерційної діяльності, називаються казенними (ст. 76 ГК). Вони наділяються пра­вом оперативного управління майном.

Комунальні підприємства можуть створюватись в організаційно-правових формах комерційних і некомерційних підприємств.

13. У ст. 93 —  112 ГК визначається правовий статус окремих видів підприємств колективної власності. До них належать корпоративні (виробничі кооперативи) і уні­тарні підприємства (підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій).

14. У Господарському кодексі широко використовується поняття суб'єкта господа­рювання. До них відповідно до ст. 55 ГК належать:

—  юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу;

—  державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господар­ського кодексу;

—  інші юридичні особи, що зареєстровані у встановленому порядку та здійснюють господарську діяльність: об'єднання підприємств (ст. 118 — 124 ГК); кредитні спілки (ст. 130 ГК); благодійні організації (ст. 131 ГК).

15. Таким чином, з введенням в дію нового Цивільного та Господарського кодексів досить детально врегульовано правовий статус юридичних осіб приватного права, а також юридичних осіб публічного права, що є суб'єктами господарювання. Статус інших юридичних осіб публічного права визначений недостатньо. Він повинен визна­чатись Конституцією і законами.

16. Установа — це організація (юридична особа) без членів, що створюється однією або кількома особами шляхом об'єднання майна для досягнення мети, що визначена засновниками, за рахунок цього майна. Правозастосування буде дещо ускладнюватись внаслідок того, що термін «установа» продовжує використовуватись стосовно держав­них установ, юридичних осіб, що фінансуються із місцевих бюджетів. Зберігаються в нормативному обігу поняття фінансової установи та кредитної установи, визначені в п. 2 ст. 1 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінан­сових послуг».

Стаття 84.     Підприємницькі товариства

1. Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товари­ства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи.

1. Підприємницькі товариства створюються з метою одержання прибутку і наступ­ного його розподілу між учасниками.

2. Підприємницькі товариства можуть створюватись тільки в організаційно-правових формах господарських товариств та виробничих кооперативів. Передбачається можливість створення господарських товариств в організаційно-правових формах акціонерного товари­ства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, повного та командитного товариств. Слід, однак, враховувати, що ст. 113 ГК [42] допускає можливість створення кількома громадянами, іноземцями або особами без громадянства приватних підприємств, які не належать до категорії підприємницьких товариств, але є юридичними особами при­ватного права, які відповідно до ч. 1 ст. 83 ЦК належать до інших форм підприємств.

Стаття 85. Непідприємницькі товариства

1. Непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одер­жання прибутку для його наступного розподілу між учасниками.

2. Особливості правового статусу окремих видів непідприємницьких товариств встановлюються законом.

1. Непідприємницькі організації не мають на меті одержання прибутку та його роз­поділу між учасниками. До непідприємницьких товариств належать товаристаі, що названі у п. 10 коментаря до ст. 83 ЦК.

Стаття 86.     Здійснення підприємницької діяльності непідприємницькими товари­ствами та установами

1. Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об'єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати під­приємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.

1. За загальним правилом, непідприємницькі товариства, а також установи (тобто юридичні особи приватного права, що створені та діють відповідно до ч. З ст. 83, ст. 101 — 103 ЦК), мають право поряд зі своєю основною діяльністю займатися підприємницькою діяльністю. Це допускається за таких умов: 1) якщо це не заборонено законом. Так, торгова біржа не має права займатися підприємницькою діяльністю. Підприємницька діяльність обслуговуючого кооперативу обмежується 20 відсотками загального обороту кооперативу (ч. З ст. 2 Закону «Про сільськогос­подарську кооперацію» [115]); 2) якщо підприємницька діяльність відповідає меті, для якої було створено непідприємницьке товариство, та сприяє її досягненню.

Стаття 87.     Створення юридичної особи

1. Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють уста­новчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження.

2. Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або за­сновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом.

Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.

3. Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кількома
особами, може бути скасований засновником (засновниками).

4. Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

1.  Створення юридичної особи полягає в тому, що її засновники (учасники) роз­робляють установчі документи, викладають їх письмово та підписують. У постанові в одній із справ Верховний Суд зазначив, що установчий договір є специфічним ви­дом правочинів. Якщо ж установчим документом юридичної особи є статут, що при­ймається засновниками або затверджується розпорядчим актом державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування, статут, як і рішення (розпорядчий акт) про його затвердження, не може бути кваліфікований як правочин».

Достатнього правового матеріалу для юридичної кваліфікації зборів засновників, факту затвердження ними статуту та його підписання уповноваженими особами не­має. Але підстав для застосування до цього виду юридичних фактів положень, що стосуються правочинів, в тому числі за аналогією, немає. Тому положення статутів, що регулюють відносини між засновниками юридичної особи, між юридичною особою та кожним із засновників, визнаються недійсними в порядку, встановленому для ви­знання недійсними актів інших суб'єктів (абзац третій ст. 20 ГК). Цивільний кодекс такого способу захисту прав не передбачає, але він є можливим з огляду на ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7], яка визнає за особою право на ефективний засіб правового захисту. Що стосується положень, які регулю­ють публічно-правові відносини, то такі в установчих документах також можуть бути. Зокрема, підпункт 7.11.11 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [113] передбачає, що у разі ліквідації неприбуткової організації її активи повинні бути передані іншій неприбутковій організації відповідного виду або зараховані в доход бюджету. Це дає право засновникам неприбуткової організації вибрати один із на­званих варіантів та включити відповідне положення до установчих документів. Але обрати інший варіант використання майна неприбуткової організації при її ліквідації, зокрема, передбачити розподіл майна між засновниками, сторони не мають права. Якщо ж сторони це зробили всупереч вимогам податкового закону, відповідні положення установчих документів не застосовуються, оскільки застосуванню підлягають норми податкового права. Твердження про те, що положення установчих документів, які су­перечать нормам податкового права, підлягають застосуванню, поки вони не визнані недійсними, означало б необгрунтоване застосування до публічно-правових відносин законодавства про правочини, зокрема, ст. 204 ЦК.

Якщо юридичну особу створила одна особа, статут затверджується (підписується) цією особою (фізичною чи юридичною).

2.  Стосовно товариств (підприємницьких та непідприємницьких) визначено, що їх установчими документами є статут або засновницький договір. Стосовно установ назва установчого акта не визначена. Зазначається лише, що установчий акт уста­нови складається (очевидно, і підписується) засновником чи засновниками (якщо їх декілька). Установчий акт може міститись і в заповіті. У Законі «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192] (ст. 8) визна­ється такий різновид установчих документів, як положення. Вони, очевидно, будуть затверджуватись стосовно органів державної влади та місцевого самоврядування, які відповідно до названого Закону також підлягають державній реєстрації.

3. Лише стосовно установчого акта установи передбачена можливість його скасу­вання засновником (засновниками), але тільки до створення установи (установа, як і будь-яка юридична особа, вважається створеною відповідно до ч. 4 ст. 87 ЦК з дня її державної реєстрації).

4. Введення в дію нового Цивільного кодексу не призвело до втрати чинності тими спеціальними нормами, що встановлюють особливості порядку затвердження установ­чих документів окремих видів юридичних осіб (у відповідних випадках ці спеціальні норми поширюються і на юридичних осіб приватного права). Так, згідно з ч. 6 ст. 18 Закону «Про освіту» [98] статути закладів освіти, які засновані на державній власнос­ті, але не підпорядковані Міністерству освіти і науки, затверджуються відповідними центральними органами виконавчої влади та погоджуються з Міністерством освіти і науки. Статути вищих закладів освіти, що засновані на інших формах власності, ніж державна, затверджуються Міністерством освіти. Статути інших закладів освіти (крім вищих), заснованих на інших формах власності, ніж державна, затверджуються місцевими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Закони «Про місцеві державні адміністрації» [128] та «Про місцеве самоврядування в Укра­їні» [112] не містять норм, що давали б змогу розмежувати повноваження місцевих
державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування щодо затвердження статутів закладів освіти. Стосовно приватних позашкільних навчальних закладів пе­редбачено лише погодження з відповідним органом державної влади їх статутів, а за­тверджуються вони власником (ст. 13 Закону «Про позашкільну освіту» [159]).

Стаття 88.     Вимоги до змісту установчих документів

1. У статуті товариства вказуються найменування юридичної особи,  органи управління товариством, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього, якщо додаткові вимоги щодо змісту статуту
не встановлені цим Кодексом або іншим законом.

2. У засновницькому договорі товариства визначаються зобов'язання учасників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна учасників, якщо додаткові вимоги щодо змісту засно­вницького договору не встановлені цим Кодексом або іншим законом.

3. В установчому акті установи вказується її мета, визначаються майно, яке переда­ється установі, необхідне для досягнення цієї мети, структура управління установою. Якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні окремі із зазначених
вище положень, їх встановлює орган, що здійснює державну реєстрацію.

(Із змін, від 03.03.2005)

1. У ч. 1 ст. 88 ЦК формулюються найбільш загальні вимоги до змісту статуту товариства та передбачається встановлення додаткових вимог Цивільним кодексом та законом.

2. Крім вимог до змісту статуту і засновницького договору товариства, що встанов­лені ст. 88 ЦК, такі вимоги встановлюються Цивільним кодексом стосовно окремих видів товариств — кооперативів (ст. 164 ЦК), повних товариств (ст. 120 ЦК), командитних товариств (ст. 134 ЦК), товариств з обмеженою і додатковою відповідальністю (ст. 143 ЦК), акціонерних товариств (ст. 154 ЦК). Вимоги до установчих документів суб'єктів господарювання встановлюються також ст. 57, 82 ГК [42]. Численні норми законів встановлюють особливості змісту установчих документів окремих видів юри­дичних осіб.

3. Стаття 57 ГК до установчих документів суб'єкта господарювання відносить та­кож рішення про його утворення. Але ні Цивільний кодекс, ні Закон «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192] не визнають такі рішення установчими документами.

Затвердження статуту не є правочином. Якщо учасників, які затверджують статут товариства, декілька, всі вони підписують статут. Тільки законом може бути встанов­лено інший порядок затвердження установчих документів юридичної особи (ч. 5 ст. 8 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприєм­ців»). Так, ст. 164 ЦК передбачає затвердження статуту виробничого кооперативу загальними зборами його членів. Відповідно до п. З ст. 10 Закону «Про акціонерні товариства» [228] статут акціонерного товариства затверджується установчими збора­ми товариства. Підписи засновників (учасників) на статуті повинні бути нотаріально посвідчені (ч. 5 ст. 8 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»), навіть якщо засновниками (учасниками) є юридичні особи.

4. Порушення вимог до установчих документів юридичних осіб приватного права є підставою для відмови в державній реєстрації юридичної особи. Лише стосовно установчого акта установи, який міститься в заповіті, передбачається встановлення органом, що здійснює державну реєстрацію юридичних осіб, положень, які повинні міститись в установчому акті установи, але не були встановлені.

5. Положення ч. 2 ст. 88 ЦК стосуються тільки засновницького договору, що є уста­новчим документом товариства (повного, командитного). Вони не стосуються договору про заснування товариства з обмеженою відповідальністю (ст. 142 ЦК), засновницького договору, що укладається засновниками акціонерного товариства (ч. З ст. 10 Закону «Про акціонерні товариства»).

У ч. З ст. 10 Закону «Про акціонерні товариства» прямо зазначається, що заснов­ницький договір не є установчим документом акціонерного товариства. Із заголов­ка ст. 88 ЦК також випливає, що в цій статті йдеться тільки про засновницький до­говір, що є установчим документом товариства.

Стаття 89.     Державна реєстрація юридичної особи

1. Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку,  встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.

2. Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови у держав­ній реєстрації юридичної особи. Відмова у державній реєстрації з інших мотивів (недоцільність тощо) не допускається.

3. Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду.

4. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені зако­ном.

5. Зміни до установчих документів юридичної особи набирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у випадках, встановлених законом, — з моменту повідомлення органу, що здійснює державну реєстрацію, про такі зміни. Юридичні особи та їх учасники не мають права посилатися на відсутність державної реєстрації таких змін у відносинах із третіми особами, які діяли з урахуванням цих змін.

1. Усі юридичні особі приватного і публічного права підлягають державній реє­страції. Таке загальне правило вперше встановлено ст. З Закону «Про державну ре­єстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців». Об'єднання підприємств зазвичай визнаються юридичними особами, а тому і вони підлягають реєстрації від­повідно до названого Закону. Термін «об'єднання» інколи використовується стосовно
такого правового зв'язку підприємств, який не означає створення нової юридичної особи. У ст. 5 Закону «Про угоди про розподіл продукції» [138] передбачається така ситуація, коли на боці інвестора «виступає об'єднання юридичних осіб». Але тут же  зазначається, що таке об'єднання не є юридичною особою. Господарський кодекс [42] (ст. 118) визнає об'єднання підприємств юридичною особою, але відносить до категорії об'єднань і промислово-фінансові групи, які статусу юридичної особи не отримують. Такі об'єднання не реєструються відповідно до Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]. Але промислово-фінансові групи реєструються Міністерством економіки (п. 21 Положення про створення (реє­страцію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп [282]).

2. Державна реєстрація юридичних осіб полягає у внесенні запису до Єдиного дер­жавного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців та у видачі свідоцтва про державну реєстрацію. Порядок ведення Реєстру і користування ним визначається Законом «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприєм­ців». Зміст цього Закону дає підстави для висновку про те, що втрачають чинність ті акти законодавства, які встановлюють спеціальний порядок реєстрації окремих видів юридичних осіб. Разом з тим, зберігають чинність акти законодавства, якими на допов­нення до основного порядку реєстрації юридичних осіб встановлюються спеціальні правила реєстрації. Так, фінансові установи створюються в будь-якій організаційно-правовій формі, встановленій для підприємницьких товариств (ст. 8 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [177]). Вони підлягають державній реєстрації як юридичні особи. З моменту державної реєстрації вони набувають статусу юридичної особи. Але статусу фінансової установи вони на­
бувають з моменту внесення запису до відповідного Державного реєстру фінансових установ (ст. 7 того ж Закону).

Ведення Державного реєстру страховиків (перестраховиків), як це передбачено ч. 1 ст. 36 Закону «Про страхування» [180], не виключає їх державної реєстрації в порядку, встановленому для юридичних осіб.

Реєстрація банків здійснюється Національним банком України відповідно до По­ложення про порядок створення і реєстрації комерційних банків шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків (ст. 17 Закону «Про банки і бан­ківську діяльність» [163]). У ст. 17 Закону «Про Національний банк України» [132] вживається назва «Реєстр банків, їх філій і представництв, валютних бірж і фінансово-кредитних установ». Але і банки набувають статусу юридичної особи з дня держав­ної реєстрації відповідно до Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців».

3.  Поряд із викладеним передбачено включення підприємств і організацій України в Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України, ведення якого по­кладено на органи статистики. Воно не впливає на статус підприємства чи організації як юридичної особи. Однак з 1 квітня 1996 року органам податкової служби було за­боронено приймати звіти, декларації, розрахунки податків підприємств та організацій, не включених до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій, і тих, що не отримали ідентифікаційний код із зазначеного Реєстру (п. 7 постанови Кабінету Міністрів «Про створення Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України»). В Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України юри­дичній особі присвоюється ідентифікаційний код. Про те, що з введенням в дію Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» не при­пиняється ведення Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України, свідчить зазначення на цей Реєстр в ч. 7 ст. 25 названого Закону.

4. Відповідно до ч. 2 ст. 89 ЦК підставами для відмови в державній реєстрації юридичної особи можуть бути тільки порушення встановленого порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону. Це правило не скасовує положень законів про додаткові підстави відмови в державній реєстрації юридичних осіб. Так, більш широкий перелік підстав відмови в державній реєстрації
юридичних осіб встановлено ч. 1 ст. 27 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців». Додаткові підстави щодо цього встановлені ст. 18 Закону «Про банки і банківську діяльність». Крім того, деякі закони встановлюють додаткові вимоги щодо порядку створення юридичних осіб. Попередній дозвіл потрібен для створення банку з іноземним капіталом (ст. 21 Закону «Про банки і банківську діяльність»). Стаття 18 Закону «Про освіту» [98] передбачає врегулювання законо­давством порядку створення закладів освіти. Відповідно до цього п. 5 Положення про порядок створення, реорганізації та ліквідації навчально-виховних закладів [274] встановлює, що рішення про створення навчально-виховних закладів, заснованих на інших формах власності, ніж державна та комунальна, приймається засновником за наявності дозволу відповідної сільської, селищної, міської ради.

5. Порушенням порядку створення юридичної особи, що дає право на відмову в її державній реєстрації, є недодержання інших вимог законодавства. Так, заклади освіти створюються відповідно до соціально-економічних, національних, культурно-освітніх потреб в них за наявності необхідної матеріально-технічної, науково-методичної бази, педагогічних кадрів (ч. 1 ст. 18 Закону «Про освіту»).

6. У ч. 4 ст. 89 ЦК визначаються відомості про юридичну особу, що заносяться до Єдиного державного реєстру. Зокрема, стосовно установ визнається необхідним заносити до Єдиного державного реєстру відомості про мету установи. Щодо інших юридичних осіб занесення відомостей про мету не передбачається. Більш розгорнені правила щодо відомостей про юридичну особу, що повинні міститись в Єдиному дер­жавному реєстрі, встановлюються в ст. 17 Закону «Про державну реєстрацію юри­дичних осіб і фізичних осіб — підприємців».

7. У ч. 5 ст. 89 ЦК вирішується питання про момент набуття чинності рішенням про зміни установчих документів. Щоправда, це питання вирішується тільки стосовно третіх осіб, тобто осіб, які не є учасниками, засновниками чи іншими особами, яким надається право приймати одноособове чи колегіальне (колективне) рішення про внесення змін до установчих документів. Стосовно третіх осіб рішення про зміни до
установчих документів набувають чинності з моменту їх (змін) державної реєстрації. Законом може бути встановлено, що такі зміни набувають чинності з моменту спові­щення органу державної реєстрації про їх внесення. Якщо треті особи у відносинах з юридичною особою діяли з урахуванням змін, внесених до установчих документів але не зареєстрованих, юридична особа не вправі посилатись на відсутність реєстрації
таких змін.

Частина 4 ст. 16 Закону «Про господарські товариства» [53] встановлює, що з дня внесення змін до Державного реєстру набирають чинності рішення господарського товариства про зміну розміру статутного фонду. Стосовно ж учасників господарського товариства рішення про внесення змін до установчих документів (крім змін розміру статутного фонду) набувають чинності з моменту їх прийняття, якщо інший момент не встановлений відповідним рішенням.

Стаття 90.     Найменування юридичної особи

1. Юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму.

Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності. Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найменування.

2. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування.

Комерційне (фірмове) найменування юридичної особи може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом.

3. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вно­ситься до єдиного державного реєстру.

4. У разі зміни свого найменування юридична особа крім виконання інших вимог, встановлених законом, зобов'язана помістити оголошення про це в друкованих за­собах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію
юридичної особи, та повідомити про це всім особам, з якими вона перебуває у до­говірних відносинах.

5. Юридична особа не має права використовувати найменування іншої юридичної особи.

1. Юридична особа повинна мати своє найменування. Воно зазначається в установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру (ч. 1 ст. 89 ЦК; ст. 1 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»). З метою запобігти використанню різними юридичними особами одного і того ж найменування ч. 1 ст. 27 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — під­приємців» [192] визнає підставою відмови у проведенні державної реєстрації наявність в Єдиному державному реєстрі найменування, яке тотожне найменуванню юридичної особи, що має зареєструватись. Забороняється використовувати найменування іншої
юридичної особи. Порушення цього правила є підставою для пред'явлення до по­рушника вимоги про відшкодування збитків, завданих неправомірним використанням найменування іншої юридичної особи.

2. Стосовно підприємницьких товариств встановлено спеціальне правило про те, що вони можуть мати комерційне (фірмове) найменування. Воно може реєструватись відповідно до ч. З ст. 489 ЦК.

Сформульовані численні обмеження щодо включення до найменувань юридичних осіб окремих слів. Так, слово «банк» та похідні від нього дозволяється використову­вати в назві лише тим юридичним особам, що зареєстровані Національним банком як банк та мають банківську ліцензію (частина третя ст. 15 Закону «Про банки і банків­ську діяльність» [163]). Назва «торгово-промислова палата» та утворені на її основі словосполучення можуть використовуватись лише стосовно організацій, що створені відповідно до Закону «Про торгово-промислові палати в Україні» [121] (ч. 7 ст. 1 цього Закону). Пункт 8 Положення «Про національний заклад (установу)» [251] обмежує можливість використання поняття «національний» у назві закладу (устано­ви). Це формулювання не дає змоги поширити його дію на інші юридичні особи (що не відносяться до категорії закладів чи установ).

3. Найменування будь-якої юридичної особи (в тому числі і фірмове найменуван­ня) повинне містити інформацію про її організаційно-правову форму, яка має бути достатньо конкретизованою. Вказівка на господарське товариство буде недостатнью. Вона і не є необхідною. Треба зазначити вид господарського товариства (повне, командитне тощо). Не має сенсу і включення до найменування юридичної особи слів
«непідприємницьке товариство». Треба зазначити конкретну організаційно-правову форму — «товарна біржа», «торгово-промислова палата» тощо.

4. Для установ є обов'язковим включення до їх найменувань інформації про харак­тер їх діяльності. Стосовно закладів освіти встановлено, що вони повинні мати власну назву, в якій обов'язково вказується тип закладу освіти — дитячий садок, школа, гімназія,  ліцей,  колегіум,  коледж,  інститут,  консерваторія,  академія,  університет (ч. 7 ст. 18 Закону «Про освіту» [98]).

5. Зміна найменування юридичної особи потребує внесення змін до її установчих документів та реєстрації таких змін відповідно до ч. 5 ст. 29 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб —  підприємців».  Що стосується ого­лошення про зміну найменування юридичної особи в друкованих засобах масової інформації, то з цього приводу ч. 4, 17 — 20 ст. 22 названого Закону встановлюють
такі спеціальні правила: 1) підставою для публікації повідомлень у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації є внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру; 2) повідомлення підлягають опублікуванню спеціально уповно­важеним органом з питань державної реєстрації в спеціалізованому друкованому засобі масової інформації протягом десяти робочих днів з моменту внесення відповідного
запису до Єдиного державного реєстру.

7. На юридичну особу покладається також обов'язок сповістити про зміну найме­нування всіх осіб, з якими вона перебуває в договірних відносинах. Це положення відповідно до його букви не слід поширювати на всі правовідносини, які не можуть кваліфікуватись як договірні, тобто такі, що виникли на підставі договору. Порушення цієї вимоги може тягти за собою обов'язок відшкодування завданих збитків.

Стаття 91.     Цивільна правоздатність юридичної особи

1. Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть на­лежати лише людині.

2. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рі­шенням суду.

3. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких вста­новлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).

4. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і при­пиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

1. У ч. 1 ст. 91 ЦК формулюється нове для вітчизняного цивільного законодав­ства правило, згідно з яким за юридичними особами визнається правоздатність, зміст якої є тотожнім правоздатності фізичних осіб. Встановлюється, що юридична особа не може мати лише таких прав та обов'язків, які за своєю природою можуть належати тільки людині. Господарський кодекс [42] також частково сприймає цю ідею та ви­знає за суб'єктами господарювання (підприємцями) право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42; ч. 1 ст. 43 ГК). Таке ж правило формулюється в ч. 5 ст. 79 ГК стосовно господар­ських товариств.

2.   Встановлюється,  що юридична особа може бути обмежена в правоздатності лише за рішенням суду. Але Цивільний кодекс не встановлює, хто та за наявності яких підстав має право звертатись до суду з позовом про обмеження правоздатності юридичної особи. Слід, однак, враховувати, що новий Цивільний кодекс передбачає також встановлення особливостей правового статусу юридичних осіб публічного права (ч. 2 ст. 81), установ (ч. З ст. 83), підприємницьких товариств (ч. 4 ст. 83). Частина 2 ст. 43 ГК передбачає також встановлення законодавчими актами особливостей здійс­нення окремих видів підприємництва.

Уже після прийняття Цивільного та Господарського кодексів [42] було прийнято низку законів (зокрема, закони «Про недержавне пенсійне забезпечення» [200], «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» [201] «Про іпотечне кредиту­вання, операції з консолідованим іпотечним боргом і іпотечні сертифікати» [199]), якими передбачається створення та діяльність юридичних осіб приватного права, в тому числі господарських товариств, правоздатність яких має вкрай обмежений зміст і допускає вчинення лише тих правочинів, що необхідні для здійснення єдиного виду підприємницької діяльності. Це дає підстави для висновку про те, що всі закони, які встановлюють правила про спеціальну правоздатність юридичних осіб, в тому числі юридичних осіб приватного права, у зв'язку з введенням в дію нового Цивільного кодексу зберегли чинність.

3. Стаття 91 ЦК передбачає надання юридичній особі можливості набувати певних прав та обов'язків лише за наявності ліцензії. Частина 3 ст. 43 ГК також встановлює можливість визначення виключно законами видів господарської діяльності, що підля­гають ліцензуванню. Передбачається встановлення і таких видів діяльності, підприєм­ництво в яких забороняється. Зберегла чинність ст. 4 Закону «Про підприємництво», що дозволяє займатися підприємницькою діяльністю у певних сферах лише державним підприємствам.  Порядок ліцензування підприємницької діяльності встановлюється Законом «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [157]. Цим За­коном не охоплюється ліцензування банківської діяльності, діяльності щодо надання фінансових послуг, ліцензування в сферах електроенергетики та використання ядерної енергії, інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі алкогольними напоями і тю­тюновими виробами, ліцензування каналів мовлення та освітньої діяльності. Належить також враховувати численні публічно-правові вимоги до здійснення багатьох видів господарської діяльності та відповідних правочинів. Невиконання цих вимог у сфері, на яку поширюється чинність Господарського кодексу, може бути підставою для ква­ліфікації правочинів (зобов'язань) як таких, що не відповідають вимогам цивільного
законодавства та підлягають визнанню недійсними. Такі правочини мають визнаватись недійсними з урахуванням того, що всі положення законів, що формулюють публічно-правові вимоги, про які тут йдеться, одночасно встановлюють норми цивільного права, їх порушення є підставою для визнання відповідних правочинів недійсними.

4. Відповідно до ч. 4 ст. 91 ЦК правоздатність юридичної особи виникає з момен­ту її створення. Створеною юридична особа вважається з дня її державної реєстрації (ч. 4 ст. 87 ЦК). Відповідно до Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192] реєстрації підлягають усі юридичні особи, в тому числі органи державної влади і органи місцевого самоврядування (ч. 1,2 ст. 3). Здійснюють державну реєстрацію державні реєстратори. Щоправда, передбачається можливість встановлення законом особливостей державної реєстрації об'єднань гро­мадян (в тому числі професійних спілок), благодійних організацій, партій, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, банків, торгово-промислових палат, фінансових установ (у тому числі кредитних спілок), бірж, а також інших установ і організацій. Однак незалежно від таких особливостей зазначені юридичні особи набувають статусу юридичної особи лише з моменту їх державної реєстрації у відповідності до названого Закону. Спеціально зазначається, що це стосується і профспілок. Проте переважному застосуванню перед цим правилом, що встанов­лює момент виникнення цивільної правоздатності (набуття статусу юридичної осо­би), підлягає положення пізніше прийнятої редакції частини дев'ятої ст. 16 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» [139], відповідно до якого (положення) профспілка, об'єднання профспілок набувають права юридичної особи з моменту затвердження статуту. Складно зараз сказати, чи вдасться законодавцю утриматися в межах концепції Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фі­зичних осіб — підприємців і єдиного спеціально уповноваженого органу з питань державної реєстрації. Уже після прийняття зазначеного Закону було прийнято Закон «Про недержавне пенсійне страхування», яким передбачається здійснення реєстрації цього виду юридичних осіб приватного права Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України (ч. 1 ст. 11). Цей Закон встановлює, що пенсійні фонди набувають статусу юридичної особи якраз з моменту реєстрації в зазначеній Державній комісії та отримання відповідного свідоцтва.

Датою державної реєстрації юридичної особи визнається дата внесення запису про проведення реєстрації до Єдиного державного реєстру (ч. 4 ст. 25). Цей запис вноситься державним реєстратором. Державну реєстрацію юридичної особи не слід змішувати з присвоєнням юридичній особі ідентифікаційного коду відповідно до Єди­ного державного реєстру підприємств і організацій України, який ведеться в порядку, встановленому законодавством [250].

5. Дата припинення правоздатності юридичної особи пов'язується з внесенням запису до Єдиного державного реєстру про припинення юридичної особи (ч. 8 ст. 36 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»).

Стаття 92.     Цивільна дієздатність юридичної особи

1. Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими до­кументами та законом.

2. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників.

3. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, до­бросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа до­веде, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі об­меження.

4. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки,
завдані ними юридичній особі.

1. Стаття, що коментується, не дає належне визначеної кваліфікації правового статусу органу юридичної особи. Застосування щодо нього терміна «представництво» в ч. З і 4 цієї статті разом із посиланнями у ч. З ст. 237 ЦК на акт органу юридичної особи як на підставу представництва дає можливість стверджувати, що органи юри­дичної особи мають статус представників. Про це ж свідчить також посилання в аб­заці одинадцятому ч. 2 ст. 17 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» на те, що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців вноситься запис про «наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи» (ці обмеження можуть стосуватись тільки органів юридичних осіб).

2. Крім органів юридичної особи, від її імені вправі діяти учасники юридичної особи. Це встановлено стосовно повних (ст. 122 ЦК) та командитних (ст. 136 ЦК) товариств, довірчих товариств (ст. З Декрету «Про довірчі товариства» [232]).

3. Органи юридичної особи створюються в порядку, що визначається законом та установчими документами. Посадова особа, що є органом юридичної особи, не має право надавати повноваження органу юридичної особи іншим працівникам юридичної особи або її учасникам. Таке право мають тільки загальні збори учасників (членів) чи засновник юридичної особи і тільки шляхом внесення змін до установчих документів
юридичної особи та державної реєстрації таких змін. Випадки тимчасового, в тому числі і на декілька днів, покладення на фізичну особу обов'язків органу юридичної особи повинні бути передбачені установчими документами шляхом встановлення порядку призначення фізичної особи тимчасово виконуючою обов'язки органу юридичної осо­би. Не виключається надання установчими документами права призначати тимчасово виконуючого обов'язки органу юридичної особи наглядовій раді, голові наглядової ради, колегіальному виконавчому органові юридичної особи, керівникові виконавчого органу, одноособовому органові юридичної особи. Якщо ж це установчими документа­ ми не встановлено, створюється ситуація недостатньої правової визначеності, за якої призначення виконавчим органом юридичної особи, в тому числі і одноособовим, будь-якого працівника цієї юридичної особи тимчасово виконуючим обов'язки посадової особи, яка виконує функції органу юридичної особи, слід визнати правомірним. При цьому підлягає застосуванню за аналогією ч. З ст. 60 Закону «Про акціонерні товари­
ства» [228], відповідно до якого у разі неможливості виконання особою, яка здійснює повноваження одноособового виконавчого органу, своїх повноважень, ці повноваження здійснюються призначеною нею особою, якщо інше не передбачено статутом або по­ложенням про виконавчий орган. Неможливість виконання повноважень може бути обумовлена тимчасовою непрацездатністю, відрядженням, відпусткою тощо.

Установчими документами юридичної особи, якщо інше не встановлено спеціальним законом, статус органу юридичної особи може надаватись не тільки одній, а й двом або більше посадовим особам. Таких посадових осіб може бути стільки, скільки це необхідно для ефективної діяльності юридичної особи. В одному випадку органом юридичної особи в установчих документах доцільно визнати лише одного керівника і не надавати повноважень органу юридичної особи навіть заступникам керівника. В іншому випадку може бути доцільним надати повноваження органу юридичної особи начальникам відділів матеріально-технічного постачання та збуту чи інших відділів. Закон цьому не перешкоджає, вимагаючи тільки визначення органів юридичної особи її установчими документами.

4.  Вітчизняна практика періоду ринкових перетворень зазвичай не визнавала за­ступників керівників органами юридичної особи. Були випадки, коли повноваження органу юридичної особи заступникам керівника надавались наказом керівника. Це створювало протиправні ситуації, тягло за собою укладення договорів заступниками керівника, які (договори) пізніше визнавались недійсними. Тому з особами, які обі­ймають посади заступників керівників юридичних осіб, треба поводитись обережно.

Від таких осіб треба вимагати надання документів, що підтверджують повноваження органу юридичної особи. При тимчасовому виконанні обов'язків органу юридичної особи треба вимагати пред'явлення відповідного наказу чи іншого рішення про при­значення тимчасово виконуючим обов'язки.

5. На момент прийняття нового Цивільного кодексу склалась дуже складна ситуація щодо встановлення органів та посадових осіб, що мають статус органів юридичних осіб, та визначення їх повноважень на здійснення юридичних дій від імені юридичної особи. Органами юридичних осіб визнавались і збори учасників (членів) юридичної особи, що затверджували відповідно до установчих документів договори на певну суму, і колегіальні органи юридичних осіб, і їх керівники та члени. Дуже часто численні правила з цього приводу давали змогу оспорювати укладені договори, посилаючись на те, що, наприклад, керівник колегіального органу юридичної особи діяв усупереч рішенню цього органу або рішенню зборів учасників (членів). Частина 3 ст. 92 ЦК вирішує цю проблему в радикальний спосіб: якщо посадова особа визнається відпо­відно до установчих документів органом юридичної особи, обмеження її повноважень на представництво не має правової сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Таким чином, якщо від імені юридичної особи діяла посадова особа — орган юридичної особи, діє презумпція наявності повноважень у посадової особи представляти юридич­ну особу. Разом з тим юридичній особі, від імені якої діяла посадова особа, що мала статус органу юридичної особи, але діяла за межами наданих їй повноважень, для визнання відповідного правочину недійсним надається можливість довести, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Якщо це буде доведено, правочин буде визнано недійсним. Наявність запису в Єдиному держав­ному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців про обмеження повно­важення органу юридичної особи на здійснення представництва від імені юридичної особи (абзац одинадцятий ч. 2 ст. 7 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]) та можливість отримання відомостей із Єдиного державного реєстру (ст. 20 того ж Закону) є підставою для твердження про те, що будь-який контрагент юридичної особи знав про обмеження повноважень органу юридичної особи на представництво, або за всіма обставинами не міг не знати про такі обмеження, якщо такі обмеження зареєстровані. Контрагент юридичної особи знає про обмеження повноважень органу юридичної особи і тоді, коли такі обмеження встановлені безпосередньо законом. Так, відповідно до абзацу другого ч. 2 ст. 98 ЦК правочин щодо відчуження майна товариства на суму, що становить п'ятдесят і більше відсотків майна товариства, може бути вчинений за умови наявності рішення загаль­них зборів товариства, прийнятого більшістю не менш як у 3/4 голосів. Відсутність такого рішення є підставою для визнання правочину недійсним. Згідно з ч. 5 ст. 59 Закону «Про акціонерні товариства» «голова колегіального виконавчого органу має право без довіреності діяти від імені товариства відповідно до рішень колегіального виконавчого органу, в тому числі представляти інтереси товариства, вчиняти правочини від імені товариства, видавати накази та розпорядження, обов'язкові для виконання всіма працівниками товариства». Ця цитата тут наведена для того, щоб можна було впевнитись у тому, що в контексті цього законодавчого положення право вчиняти правочини не може тлумачитись ні так, що рішенням виконавчого органу його голові може бути надане загальне право на вчинення правочинів, ні так, що кожного разу є необхідним рішення виконавчого органу стосовно вчинення його головою окремого правочину. Зокрема, колегіальний орган може прийняти рішення про реконструкцію одного із цехів та укладення договорів на закупівлю обладнання та виконання підрядних робіт. Це слід визнати достатнім для визнання повноважень голови виконавчого органу вчиняти відповідні правочини від імені акціонерного товариства.

6. Викладене створює загрозу того, що деякі посадові особи, які мають право як орган юридичної особи діяти від імені останньої, будуть виходити за межі своїх повно­важень. Це питання слід вирішувати новим, більш серйозним підходом до оформлен­ня повноважень посадових осіб, що є органами юридичних осіб. Таким особам треба видавати посвідчення, в якому зазначати обійману посаду, підставу, що надає право
діяти від імені юридичної особи, та на обмеження повноважень на укладення договорів та здійснення інших юридичних дій від імені юридичної особи. Ці обмеження мають викладатись досить докладно. Наприклад, так: «Ця посадова особа має право здійс­нювати від імені юридичної особи всі юридичні дії за наявності рішення правління юридичної особи про здійснення таких юридичних дій, підписаного всіма членами
правління та скріпленого печаткою. Договори про відчуження основних засобів ви­робничого та невиробничого призначення незалежно від суми договору, підписані цією посадовою особою, не можуть мати будь-якої юридичної сили до їх затвердження збо­рами учасників юридичної особи». За таких умов при виході посадової особи за межі своїх повноважень юридична особа без будь-яких утруднень доведе, що третя особа за всіма обставинами не могла не знати про обмеження повноважень органу юридичної особи, оскільки при укладенні договору вона повинна була перевірити повноваження осіб, що представляють іншу сторону та вимагати надання належне засвідченої копії документів, що надають повноваження діяти від імені юридичної особи та встановлю­ють обмеження таких повноважень.

7. З урахуванням особливостей обмеження повноважень органів юридичної особи, що встановлені ч. З ст. 92 ЦК, загальне правило, що покладає на орган юридичної особи обов'язок діяти в інтересах юридичної особи добросовісно та розумно, не пере­вищувати своїх повноважень, стосується не тільки осіб, що виконують функції юри­дичної особи в силу цивільно-правових відносин, а фізичних осіб, які знаходяться з юридичною особою в трудових правовідносинах та є її органами.  Відповідно до ч. 1 ст. 9 ЦК положення цього Кодексу застосовуються до трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Трудові відносини працівників, що є членами органу юридичної особи, з цією особою врегульовані нормами трудового права досить детально. Але ж трудове законодавство прямо не формулює обов'язку таких працівників діяти розумно. А обов'язок працювати добросовісно закріплюється стосовно всіх працівників (ст. 139 КЗпП [28]). Тому положення ч. З ст. 92 ЦК, що розглядається, належить визнати таким, що підлягає застосуванню.

8. Правило ч.  4 цієї ж статті має вкрай обмежену сферу застосування.  Вона не може застосовуватись до випадків прийняття колегіальними органами юридичної особи рішень про укладення договорів, а тим більше — інших господарських рішень. Вона застосовується тільки при порушеннях членами виконавчого органу юридичної особи своїх обов'язків щодо представництва.  Випадки, коли б члени виконавчого
органу спільно діяли як представники, тобто всі разом чи відповідною більшістю під­писували договори, в практиці не зустрічаються. Теоретично можна припустити, що установчими документами юридичної особи буде передбачене здійснення колективного
представництва. У таких випадках буде застосовуватись солідарна відповідальність членів виконавчого органу юридичної особи, а кожен із членів повинен визнаватись відповідальним за збитки в обсязі, що визначається ст. 22 ЦК.

Якщо орган юридичної особи є одноособовим, немає підстав для висновку про те, що відповідна особа несе обов'язок відшкодування збитків. У такому випадку особа несе відповідальність відповідно до трудового законодавства.

Стаття 93.     Місцезнаходження юридичної особи

1. Місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені. (У ред. від 03.03.2005)

1. У частинах першій та другій ст. 93 ЦК місцезнаходження юридичної особи розуміється дещо неоднаково. У ч. 1 ст. 93 ЦК йдеться про місцезнаходження, яке визначається місцем державної реєстрації юридичної особи. Державна реєстрація юридичних осіб проводиться виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній в містах Києва або Севастополя дер­жавної адміністрації (ст. 5 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]). Таке місце реєстрації має значення, зокрема, у сфері міжнародного приватного права. Визначення місцезнаходження юридичної особи за місцем її державної реєстрації є вельми зручним. Так, якщо ст. 1 Віден­ської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів [17] зазначає, що її дія поширюється на договори між сторонами, підприємства яких знаходяться в різних державах, то визначення місцезнаходження за місцем знаходження конто­ри юридичної особи викликає інколи суттєві утруднення. Відповідно до ч. 1 ст. 93 ЦК місцезнаходження юридичної особи в певній державі формально чітко визна­чається.

2. Є практика прямого визначення в законі місцезнаходження юридичної особи. Так, відповідно до ст. 5 Закону «Про Центральну виборчу комісію» [214] її місце­ знаходженням визнається столиця України — місто Київ.

3. Зміна місця реєстрації визнається п.п. 13.1.1 п. 13.1 ст. 13 Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами» [164] видом реорганізації платника податків (тільки стосовно податкових правовідноси).

4. У ч. 2 ст. 93 ЦК мова йде про те місцезнаходження, на яке вказується в уста­новчих документах юридичної особи. Вказівка місцезнаходження юридичної особи міститься в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб — під­приємців (ч. 2 ст. 17 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»). До цього Реєстру вноситься у відповідних випадках (ч. 7 ст. 19 того ж Закону) запис про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням, що є підставою для припинення юридичної особи на підставі рішення суду (ч. 2 ст. 38 названого Закону). Новий Цивільний кодекс відмовився від визначення місцезнахо­дження юридичної особи за місцем знаходження її постійно діючого органу. Тому як місцезнаходження юридичної особи може бути визнано будь-яку адресу, за якою
постійно знаходиться хоч один працірник юридичної особи. Інше питання — це пи­тання місць, де здійснюється діяльність юридичної особи (де здійснюється діяльність органів юридичної особи, де здійснюється виробнича діяльність, де знаходяться місця зберігання сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих виробів, готової продукції, місця відпуску та відвантаження продукції, товарів). До такого питання
законодавець в цьому випадку байдужий.

Стаття 94.     Особисті немайнові права юридичної особи

1. Юридична особа має право на недоторканість її ділової репутації, на таємни­цю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.

Особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави З цього Кодексу.

1. За юридичними особами визнаються особисті немайнові права. Це ті ж права, що надаються фізичним особам крім тих, що за своєю природою не можуть належати юридичній особі.

2. У ст.  94 ЦК наводиться неповний перелік особистих немайнових прав,  що можуть належати юридичній особі. Це — право на недоторканість ділової репута­ції, на таємницю кореспонденції та інші особисті немайнові права. Визнання права юридичної особи на інформацію особистим немайновим не зовсім відповідає ст. 200 ЦК, яка визнає інформацію нематеріальним благом (але не особистим). Особисті немайнові права не мають економічного змісту (ч. 2 ст. 269 ЦК) і, як випливає із Книги другої Цивільного кодексу, не можуть відчужуватись. Право на інформацію має економічний зміст і може відчужуватись. Викладене випливає також із Закону «Про інформацію» [65].

Стаття 95.     Філії та представництва

1. Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

2. Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташо­ваний поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.

3. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положен­ня.

4. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності.

5. Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до єди­ного державного реєстру.

1. Філії та представництва не є юридичними особами, не мають цивільної право­здатності. Посилання в п. З ст. 95 ЦК на те, що вони діють на підставі положення про філію чи представництво, яке затверджується юридичною особою, також не має цивільно-правового змісту, оскільки в цивільно-правовому розумінні діє не філія чи представництво, а сама юридична особа.  Щоправда, на положення про філію або представництво може бути посилання в довіреності, що видається на ім'я керівника філії чи представництва. І тоді таке положення набуває цивільно-правового змісту (визначає обсяг повноважень керівника філії або представництва вчиняти правочини від імені юридичної особи). Більша правова визначеність досягається прямим зазна­ченням в довіреності на ім'я керівника філії чи представництва, на обсяг його повно­
важень як представника юридичної особи.

2. Оскільки філія чи представництво не є суб'єктами цивільного права, юридична особа наділяє їх майном, цивільні права (право власності, господарського відання чи оперативного управління) на яке належать юридичній особі.

3. Визначення філії та представництва, що наводиться в ч. 1 та 2 ст. 95 ЦК, не дає можливості відрізнити такі відокремлені підрозділи юридичних осіб від інших під­розділів. Вказується на те, що філія чи представництво розташовується поза місцем знаходження юридичної особи. Але ж місцезнаходження юридичної особи визначається в ст. 93 ЦК не досить чітко. Воно може тлумачитись і як адміністративна одиниця, на території якої здійснена державна реєстрація юридичної особи, і як юридична адреса, що передбачає вказівку на населений пункт, вулицю, номер будинку, кабінету, кімнати. Тому визначення філії та представництва, що дається в ст. 95 ЦК, не може розглядатись як таке, що може використовуватись при застосуванні норм інших га­лузей права. Більш прийнятним для таких цілей є те розуміння філій, відділень та інших відокремлених підрозділів юридичних осіб, що дається в ч. 2.1.3 п. 2.1 ст. 2 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [113]. Тут зазначається, що такі відокремлені підрозділи мають бути розташовані на території іншої, ніж юридична особа, територіальної громади.

4. Передбачається внесення відомостей про відкриті філії та представництва до Єдиного державного реєстру юридичних осіб (ч. 2 ст. 17 Закону «Про державну ре­єстрацію юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців» [192]).

Стаття 96.     Відповідальність юридичних осіб

1. Юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями.

2. Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй май­ном.

3. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юри­дичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (за­сновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

4. Особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації.

Юридична особа відповідає за зобов'язаннями її учасників (засновників), що пов'язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної особи.

1. Положення статті, що коментується, поширюються на всіх юридичних осіб при­ватного права. Що стосується юридичних осіб публічного права, то ця стаття поши­рюється на них відповідно до ст. 82 ЦК, якщо інше не встановлено законом.

2. Частина перша ст. 96 ЦК формулює загальну матеріально-правову норму про те, що юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями. Це положення лише на перший погляд є декларативним, оскільки відповідне правило є само собою зрозумілим. Насправді, правове значення таких загальних положень є суттєвим, особ­ливо коли в іноземному суді (комерційному арбітражному суді) застосовується зако­нодавство України, і судді не мають системних знань про законодавство України.

3. У ч. 2 ст. 96 ЦК формулюється положення, що визначає зміст не цивільних (ма­теріальних) правовідносин, а правовідносин, які виникають і реалізуються на стадії виконавчого провадження. Щодо якого майна може бути застосовано арешт, на яке майно може бути звернуто стягнення — це питання судового (цивільного, господар­ського) процесу та виконавчого провадження. Але ж в ньому є і зміст, що має ви­
значатись як цивільно-правовий (матеріально-правовий): юридична особа відповідає «належним їй майном». Матеріальне (цивільне) право визначає, яке майно належить юридичній особі. Майно може «належати» особі (в тому числі юридичній) на праві власності. Такий висновок можна зробити, наприклад, із ст. 322 ЦК і ст. 134 ГК [42]. Стосовно підприємств, які наділяються правом господарського відання або оперативного управління, Господарський кодекс переважно вживає слова «майно закріплюється» (ч. 2 ст. 74; ч. З ст. 76; ч. З ст. 78 ГК). Але вживаються і слова «майно, належне підприємству» (ч. 1 ст. 74 ГК). Поряд з цим неправильно було б відносити до майна, яке належить юридичній особі, те майно, право на яке особа отримала на підставі до­говору, що дає право тимчасового користування майном, а також на чуже майно, щодо якого юридична особа має речове право. Законом «Про введення мораторію на при­мусову реалізацію майна» [182] введено мораторій на застосування примусової реалі­зації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менш 25 відсотків, до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна. Мораторій поширюється на нерухоме майно та інші основні засоби виробництва. «Літак не є засобом вироб­ництва», — помилково стверджував Федеральний суд Канади в рішенні у справі про арешт українського літака. Літак завжди належить до основних засобів виробництва, якщо тільки він використовується в господарської діяльності, а не в сфері соціальної діяльності підприємства, що не має на меті отримання прибутку. Конституційний Суд України визнав згаданий Закон таким, що відповідає Конституції України [243].

4. Враховуючи специфіку майнових правовідносин між юридичною особою та її засновниками, ч. З ст. 96 ЦК спеціально підкреслює, що учасник (засновник) юри­дичної особи не відповідає за зобов'язаннями цієї особи, і навпаки. Проте, із цього правила передбачається можливість встановлення винятків законами і установчими документами.

5. Низка положень законодавства встановлює субсидіарну відповідальність заснов­ників, учасників за зобов'язаннями юридичної особи. Правовий режим субсидіарної відповідальності до останнього часу визначався недостатньо.  Певну визначеність у цей механізм внесено ст. 619 ЦК, яка передбачає можливість пред'явлення вимоги до особи, що несе субсидіарну відповідальність, якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не отримав відповіді на пред'явлену до основного боржника вимогу впродовж розумного строку. Але ж у випадках, коли субсидіарна відповідальність наступає у разі недостатності майна основного боржника, механізм субсидіарної відповідальності є, як правило, іншим. Тут можливі такі варіанти пред'явлення позовів до субсидіарного боржника: 1) кредитор звертається з позовом до основного боржника і особи, яка несе субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями основного боржника. Суд в таких випадках приймає рішення про стягнення суми боргу з основного боржника і субсидіарно — з особи, яка несе субсидіарну відповідальність. На стадії виконавчого провадження, коли виявляється неможливість виконання судо­вого рішення в зв'язку з недостатністю майна основного боржника, має бути виданий другий виконавчий лист з точним зазначенням суми, що підлягає стягненню з особи, яка несе субсидіарну відповідальність; 2) кредитор звертається з позовом тільки до основного боржника.  Після виявлення недостатності майна боржника виконавчий документ повертається стягувачеві, який може звернутись з позовом до субсидіар­ного боржника. Обидва названі варіанти не вповні відповідають ст. 368 ЦПК [44] і ст. 116 ГПК [31]. Але ж Україна відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] взяла на себе зобов'язання забезпечити доступ до правосуддя, що, зокрема, означає зобов'язання забезпечити виконання судових рішень. Тому навіть посилання суду на право діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією і законами (ст. 19 Конституції України [1]), не може бути перешкодою для видачі виконавчих листів чи наказів господарських
судів на стягнення боргу із субсидіарно зобов'язаної особи при недостатності майна основного боржника.

Субсидіарна відповідальність є матеріально-правовою (цивільною) відповідальністю. Тому вона не може бути реалізована поза процесуальними формами, передбаченими Цивільним процесуальним і Господарським процесуальним кодексами, шляхом звер­нення стягнення на майно особи, яка несе субсидіарну відповідальність, за відсутності судового рішення стосовно особи, яка несе субсидіарну відповідальність.

6. Відповідно до ч. 7 ст. 77 ГК [42] казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. Під коштами у цій статті розуміються тільки грошові кошти, оскільки в абзаці третьому частини п'ятої цієї статті зазначається на «кошти та інше майно, одержані від реалізації...». У разі недостатності зазначених коштів держава в особі органу, до сфери управління
якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства. Частина 9 ст. 77 ГК є підставою для поширення цих правил на комунальні некомерційні підприємства. Формулювання «держава в особі органу...» означає, що стороною відповідних правовідносин є держава, а відповідний державний орган лише представляє державу.

7. Будь-якої можливості застосувати ч. 7 ст. 77 ГК до інших юридичних осіб пуб­лічного права немає. Аналогія закону не може бути використана, оскільки відповід­ні відносини врегульовані ст. 176 ЦК. Відсутні й інші логічні засоби, які б давали змогу застосувати ч. 7 ст. 77 ГК до юридичних осіб публічного права. Тому ст. 96 ЦК повною мірою застосовується до юридичних осіб публічного права, в тому числі
тих, що фінансуються із бюджетів. Контрагенти юридичних осіб повинні бути вкрай обережними при укладенні договорів з такими юридичними особами. Що стосується недоговірної відповідальності, то згідно із спеціальними правилами ст. 1173 — 1176 ЦК за майнову і моральну шкоду, заподіяну державними органами, в тому числі юридичними особами, їх працівниками, відповідальність покладається на державу, Автономну Республіку Крим та органи місцевого самоврядування.

8. Відповідальність за зобов'язаннями повного товариства несуть учасники таких товариств. їх відповідальність є субсидіарною (учасники повних товариств несуть від­повідальність усім своїм майном у разі недостатності у повного товариства майна для задоволення вимог кредиторів в повному обсязі (ст. 119, 124 ГК; ч. 5 ст. 80 ЦК). Но­вий Цивільний кодекс і Господарський кодекс розширюють відповідальність учасників повних товариств у порівнянні із ст. 74 Закону «Про господарські товариства» [53], яка допускала субсидіарну відповідальність учасників повних товариств тільки у ви­падках, коли недостатність майна виявилась при ліквідації повного товариства. Як і раніше, субсидіарна відповідальність учасників повних товариств є солідарною.

9. Учасники з повною відповідальністю командитних товариств солідарно несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями таких товариств (ст. 133 ЦК; ч. 6 ст. 80 ГК). Ця відповідальність між учасниками з повною відповідальністю розподіляється із застосуванням ст. 119, 124 ГК, оскільки ч. З ст. 133 ЦК поширює на командитні товариства положення про повні товариства.

10.  Учасники товариства з додатковою відповідальністю солідарно несуть субсиді­арну відповідальність за зобов'язаннями товариства в розмірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу в статутний капітал товариства (ст.  151 ЦК; ч. 4 ст. 80 ГК).У випадку банкрутства одного із учасників товариства з додатковою відпові­дальністю встановлено, що його доля відповідальності розподіляється між іншими учасниками пропорційно їх часткам в статутному капіталі.

11. Учасники довірчих товариств  несуть субсидіарну  відповідальність за їх зобов'язаннями в п'ятикратному розмірі до внеску кожного до статутного фонду у разі недостатності загальної суми внесків учасників до статутного фонду для погашення боргів товариства (частина четверта ст. 2 Декрету Кабінету Міністрів «Про довірчі товариства» [232]).

12. Члени   виробничих   кооперативів   несуть   субсидіарну   відповідальність за зобов'язаннями кооперативу у розмірах та порядку, що встановлені статутом кооперативу і законом (ст. 163 ЦК). Частина друга ст. 27 Закону України «Про ко­операцію» [202] також передбачає можливість встановлення статутом кооперативу або законом відповідальності членів кооперативу за зобов'язаннями кооперативу. За­гальне ж правило, що сформульоване в цій статті («члени кооперативу відповідають за зобов'язаннями кооперативу в межах внесеного ними паю»), слід тлумачити так, що член кооперативу своїм майном за зобов'язаннями кооперативу не відповідає. Цитова­не формулювання витлумачено в такий спосіб з огляду на те, як тлумачились подібні формулювання раніше: «Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій»; «учасники товариства несуть відповідальність в меж­ах їх вкладів» (частина друга ст. 24; частина друга ст. 50 Закону «Про господарські товариства»). У ч. 1 ст. 108 ГК наводиться інше формулювання: «Члени виробничого кооперативу несуть за зобов'язаннями кооперативу субсидіарну (додаткову) відпові­дальність своїм майном у розмірі, не меншому їх пайового внеску». Отже, член ко­оперативу несе ризик втрати свого внеску в майно кооперативу у разі його банкрутства і, крім того, відповідає власним майном у зазначеному вище мінімальному розмірі, якщо законом або статутом не встановлено більш високий розмір відповідальності.

13. Власник (орган, уповноважений управляти майном юридичної особи, що лікві­дується) несе обов'язок щодо виплати середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу працівника такої юридичної особи в разі неможливості поновлення працівника (ст. 240¹ КЗпП [28]). Специфіка змісту поняття власника або уповноваженого ним органу в Кодексі законів про працю виключає застосування цього законодавчого по­ложення до особи (осіб), що є засновниками (учасниками) юридичної особи.

14. Частина 7 ст.   126  ГК  [42]  встановлює субсидіарну відповідальність конт­ролюючого підприємства перед дочірнім підприємством, якщо останнє з вини першого опиняється в стані неплатоспроможності і буде визнане банкрутом.

15. Учасники товариств з обмеженою відповідальністю несуть солідарну (але не суб­сидіарну) відповідальність за зобов'язаннями товариства в межах вартості несплаченої частини вкладу до статутного капіталу. Це передбачено ст. 140 ЦК. Стосовно акціо­нерів встановлено дещо інше правило: вони відповідно до ст. 152 ЦК і ч. 2 ст. З За­кону «Про акціонерні товаритва» [228] відповідають за зобов'язаннями акціонерного
товариства в межах несплаченої частини вартості належних їм акцій лише у випадках, встановлених статутом. Вид відповідальності закон не встановлює. Тому вона відпо­відно до статуту може бути солідарною або субсидіарною. Якщо вона є субсидіарною, то застосовується вона при недостатності майна акціонерного товариства в будь-який час, а не тільки при ліквідації акціонерного товариства.

16.  Юридична особа, в свою чергу, не відповідає за зобов'язаннями власника її майна чи засновника. З цього правила також можуть встановлюватися винятки за­коном і установчими документами юридичної особи. Виняток із цього правила вста­новлюють ч. 4 ст. 96 ЦК і ч. 2 ст. 12 Закону «Про акціонерні товариства». За умови наступного схвалення відповідним органом юридичної особи дій учасників, засновни­ків, які пов'язані із створенням юридичної особи та які потягли за собою виникнення зобов'язань, юридична особа відповідає за такими зобов'язаннями. Якщо ж наступне схвалення не відбулося, особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відпо­відальність за зобов'язаннями, що виникли до державної реєстрації юридичної особи. Ця відповідальність після задоволення вимог кредиторів розподіляється між засновни­ками в рівних частках (ст. 544 ЦК). Але у разі істотної різниці в частках засновників  у статутному (складеному) капіталі юридичної особи (наприклад, при співвідношенні 10 (або більше) до 1) помітна явна несправедливість правил ст. 544 ЦК, які підля­гають застосуванню. У таких випадках суд вправі в мотивувальній частині судового рішення зазначити на невідповідність цих правил принципу верховенства права та застосувати (у зв'язку з виникненням прогалини в законодавстві) в порядку аналогії права цей принцип і розподілити відповідальність між засновниками юридичної особи пропорційно їх часткам у статутному (складеному) капіталі юридичної особи.

Інших випадків відповідальності юридичної особи за зобов'язаннями її засновників (учасників) законом не передбачені. Але установчими документами вони передбача­тись можуть.

17. Звернення стягнення на майнові права засновника (учасника) стосовно юридич­ної особи за зобов'язаннями цього засновника (учасника) не підпадає під поняття від­повідальності юридичної особи за зобов'язаннями її засновників (учасників). Оскільки учасник (засновник) юридичної особи має майнові права щодо цієї юридичної особи, а юридична особа (можливий учасник чи засновник) несе відповідальність за своїми зобов'язаннями всім своїм майном (ч. 2 ст. 96 ГК), виникає можливість звернути стяг­нення на майнові права засновника (учасника) стосовно юридичної особи поза правовою конструкцією відповідальності. Стосовно громадян (фізичних осіб) також передбачена можливість звернення стягнення на належне боржникові майно, за винятком майна, на яке не може бути звернене стягнення (частина п'ята ст. 50 Закону «Про виконавче провадження» [129]). Отже, на майнові права учасника (засновника) юридичної осо­би щодо цієї особи звернення стягнення за зобов'язаннями засновника (учасника) є можливим. Порядок такого звернення спеціально визначається ст. 131 ЦК стосовно учасників повних товариств (поширюється на учасників з повною відповідальністю командитних товариств) і ст. 149 ЦК — стосовно товариств з обмеженою відповідаль­ністю (поширюється і на товариства з додатковою відповідальністю). Кредитори при недостатності майна боржника мають право пред'явити вимогу до господарського то­вариства, в якому боржник має право на частку в складеному чи статутному капіталі, про виділ частки майна товариства для звернення стягнення на неї.

Допускається також звернення стягнення на пай члена кооперативу за його власними зобов'язаннями у разі недостатності у нього іншого майна в порядку, встановленому статутом кооперативу і законом (ч. 5 ст. 166 ЦК).

В інших випадках відсутність спеціальних законів не може бути перешкодою для звернення стягнення на майнові права засновника (учасника) щодо юридичної особи. Зокрема, може бути пред'явлено вимогу про звернення стягнення на майно приватного підприємства, засновником якого є боржник. У випадках, коли законом не встановле­ний порядок звернення стягнення на майнові права боржника щодо юридичних осіб, засновником яких є боржник, за аналогією слід застосовувати ст. 131 або 149 ЦК, що допускають стягнення на майнові права боржника щодо заснованих ним юридичних осіб лише при недостатності іншого майна боржника.

Стаття 97.     Управління товариством

1. Управління товариством здійснюють його органи.
2. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

1. Управління товариством полягає в прийнятті від імені товариства рішень, що стосуються відносин всередині товариства, вчинення правочинів, відносин з іншими фізичними та юридичними особами, органами влади та місцевого самоврядування. Повноваження управління товариством надаються загальним зборам учасників та виконавчому органові товариства. Законом можуть встановлюватись винятки з цьо­го правила.  Так,  управління повним та командитним товариствами здійснюється з урахуванням особливостей, встановлених ст. 121 та 136 ЦК. Управління довірчим товариством здійснюється з урахуванням прав довірених осіб діяти від імені довірчого товариства (ст. 1, 3 Декрету «Про довірчі товариства» [232]). Управління активами інститутів спільного інвестування здійснює компанія з управління активами (ст. 29 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [168]).

2. Органами управління товариства можуть бути і інші органи, передбачені зако­ном або установчими документами відповідно до закону. До таких органів належить наглядова рада акціонерного товариства (ст. 160 ЦК; ст. 52 Закону «Про акціонерні товариства»). Благодійні організації зазвичай також є товариствами. Стаття 17 Закону «Про благодійництво і благодійні організації» [116] встановлює, що органами управ­ління благодійної організації є вищий орган (збори, з'їзд, конференція), виконавчий орган (правління, комітет), адміністративно-виконавчий орган на чолі з президентом (директором), а також наглядова рада, що здійснює розпорядчі та контрольні функ­ції.

Стаття 98.     Загальні збори учасників товариства

1. Загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу.

2. Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом.

Рішення про внесення змін до статуту товариства, відчуження майна товариства на суму, що становить п'ятдесят і більше відсотків майна товариства, та про лік­відацію товариства приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів, якщо інше не встановлено законом.

3. Учасник товариства не має права голосу при вирішенні загальними зборами товариства питань щодо вчинення з ним правочину та щодо спору між ним і това­риством.

4. Порядок скликання загальних зборів визначається в установчих документах товариства. Учасники товариства, що володіють не менш як десятьма відсотками голосів, можуть вимагати скликання загальних зборів.

Якщо вимога учасників про скликання загальних зборів не виконана, ці учасники мають право самі скликати загальні збори.

5. Рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до суду.

1. У силу ч. 1 ст. 98 ЦК в товаристві забезпечується єдність управління, виключа­ється розподіл повноважень між загальними зборами учасників та рештою органів, що здійснюють управління товариством. З цією метою за загальними зборами учасників визнається право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, в тому числі і тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу та стосу­ються укладення цивільно-правових договорів. Разом з тим встановлюється виключ­на компетенція загальних зборів учасників товариств з обмеженою відповідальністю (ч. 4 ст. 145 ЦК), загальних зборів акціонерів (ч. 2 ст. 159 ЦК).

Такий же підхід до проблеми єдності управління збережено і в Законі «Про ак­ціонерні товариства» [228]. Загальні збори акціонерного товариства визнані право­мочними вирішувати будь-які питання діяльності акціонерного товариства (ч. 1 ст. 33 Закону «Про акціонерні товариства»). Встановлення виключної компетенції наглядової ради (ч. 2 ст. 52 Закону «Про акціонерні товариства») не перешкоджає вирішенню питань, що належать до виключної компетенції наглядової ради, загальними зборами (ч. З ст. 52 названого Закону).

2. Стаття 98 ЦК не визначає кворуму, тобто найменшої кількості учасників това­риства, присутність якої є необхідною для правомочності зборів. Тому ці питання мають вирішуватись спеціальними нормами законів (ч. 4 ст. 159 ЦК; ст. 42, 59 Закону «Про господарські товариства» [53]; ст. 41 Закону «Про акціонерні товариства») та установчими документами товариств.

3. За наявності кворуму збори приймають рішення простою більшістю від числа при­сутніх учасників. Інше може бути встановлено законом або установчими документами. Але за наявності в законі спеціальних правил щодо порядку прийняття рішень винятки з них можуть встановлюватись тільки законом, а не установчими документами. Зокрема, не можна відступати від правила ч. 2 ст. 98 ЦК про те, що рішення про внесення змін до статуту товариства, відчуження майна товариства на суму, що становить 50 і більше відсо­тків майна товариства, та про ліквідацію товариства приймаються більшістю у три четверті голосів. При цьому не встановлюється базова кількість голосів, від якої відраховується показник у 3/4. За базову кількість голосів при цьому слід приймати кількість голосів, що належить учасникам, які беруть участь у зборах (за умови наявності кворуму). Цей висновок зроблено з урахуванням застосування до правовідносин, на які поширюється чинність абзацу другого ч. 2 ст. 98 ЦК, абзацу першого цієї ж частини, який передбачає прийняття за базу при визначенні більшості голосів числа присутніх учасників.

Стосовно акціонерних товариств установлені спеціальні правила. Передбачена можли­вість установлення статутом приватного акціонерного товариства більшої кількості голосів, необхідної для прийняття рішення (крім визначених ч. З ст. 42 Закону «Про акціонерні товариства» питань). Рішення з питань, передбачених пп. 2 — 7 і 21 ч. 2 ст. 33 Закону «Про акціонерні товариства» приймаються більш як трьома чвертями (при трьох чвертях рішення вважається неприйнятим) голосів акціонерів від загальної їх кількості. Статутом приватного акціонерного товариства можуть передбачатись інші питання, «рішення щодо яких приймаються трьома чвертями голосів акціонерів від загальної їх кількості» (крім питання про дострокове припинення повноважень посадових осіб товариства).

4. Правило ч. З ст. 98 ЦК забороняє учаснику товариства, який володіє абсолютною більшістю голосів на зборах учасників, брати участь у голосуванні при вирішенні пи­тання про вчинення товариством правочину з цим учасником, або питання, що стосу­ється спору між товариством та цим учасником. Із змісту цього положення випливає, що встановлення в статуті товариства іншого не допускається.

5. Частина 4 ст. 98 ЦК надає учасникам товариств право самостійно визначати в установчих документах порядок скликання загальних зборів. Проте слід визнати, що норми спеціальних законів, що регулюють порядок скликання загальних зборів, є чинними до їх скасування. В окремих випадках в Цивільному кодексі стосовно цього сформульовано нові спеціальні правила.

6. Учасникам товариства, які володіють не менше десяти відсотків голосів, надається право вимагати скликання загальних зборів або самостійно скликати збори, якщо ця вимога не виконується. Належить враховувати, що примусити учасника товариства брати участь у загальних зборах ніхто не вправі, а неявка на збори, навіть умисна чи злісна, не дає права порушувати правила щодо мінімальної кількості учасників, за наявності якої збори вважаються правомочними.

7. Оскільки юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі (частина друга ст. 124 Конституції [1]), ч. 5 ст. 98 ЦК визнає можливість оскарження учасником товариства в суді рішення загальних зборів.

Стаття 99.     Виконавчий орган товариства

1. Загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад.

2. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб. Ви­конавчий орган, що складається з кількох осіб, приймає рішення у порядку, вста­новленому абзацом першим частини другої статті 98 цього Кодексу.

3. Члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов'язків, якщо в установчих документах не визначені підстави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов'язків.

4. Назвою виконавчого органу товариства відповідно до установчих документів або закону може бути «правління», «дирекція» тощо.

1. Виконавчий орган товариства —   це орган товариства,  що має право діяти від імені останнього у цивільних правовідносинах. Але поняття виконавчого органу товариства (ст. 99 ЦЮ і органу юридичної особи, зокрема, товариства (ст. 92 ЦК), не є тотожним. Виконавчий орган, як правило, вирішує всі питання діяльності акціо­нерного товариства, крім тих, що віднесені до компетенції вищого та інших органів товариства (наприклад, абзац другий ч. 1 ст. 161 ЦК). Поняття органу юридичної особи має більш вузький (тільки цивільно-правовий) зміст. Юридична особа, в тому числі і товариство, може мати декілька органів. Виконавчий орган товариство може мати лише один. Так, повноваження органу товариства як юридичної особи статутом можуть бути надані і директору товариства, і його заступникам. Але виконавчим ор­ганом товариства і в цьому випадку може бути тільки директор.

2. Визнаючи за загальними зборами учасників право приймати рішення з усіх пи­тань діяльності товариства (ст. 98 ЦК), законодавець відніс до повноважень загаль­них зборів і визначення компетенції виконавчого органу товариства. Але визначення компетенції виконавчого органу товариства загальними зборами і навіть закріплення цього в статуті товариства, як це передбачено в ч. 1 ст. 88 ЦК, не позбавляє загальні
збори права виносити рішення і з тих питань, що передані до компетенції виконавчого органу товариства. Такі рішення підлягають виконанню виконавчим органом.

3. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або декількох осіб. Ко­легіальний орган товариства приймає рішення простою більшістю від числа присутніх членів виконавчого органу за наявності кворуму (абзац перший ч. 2 ст. 98 ЦК застосо­вується за аналогією при цьому, якщо інше не передбачено установчими документами). Установчими документами товариства доцільно встановлювати кворум, за наявності якого виконавчий орган має право приймати рішення, оскільки законодавством він не встановлений. Якщо ж кворум не визначено установчими документами, у випадку виникнення спору належить за аналогією застосовувати найбільш близькі до даного виду товариства положення чинних законів, що встановлюють кворум стосовно за­гальних зборів відповідних видів товариств.

4. Якщо рішенням виконавчого органу товариства порушуються трудові права пра­цівників товариства, цивільні права його учасників або третіх осіб, таке рішення може бути прямо оскаржене до суду. Але згідно зі спеціальними положеннями законодавства у відповідних випадках більш правильним буде звернутись з позовом про визнання або поновлення права, порушеного незаконним актом виконавчого органу товариства,
оскільки Цивільний кодекс не формулює правила про можливість оскарження в суді рішення будь-якого органу чи будь-якої організації, якщо таким рішенням порушуються цивільні права особи. Що стосується випадків, коли незаконним актом виконавчого органу товариства порушене корпоративне право або право суб'єкта господарювання (учасника товариства чи іншого), то абзац третій ч. 2 ст. 20 ГК [42] прямо допускає можливість пред'явлення вимоги про визнання недійсними актів «інших суб'єктів». Це дає підстави для пред'явлення, зокрема, вимоги про визнання недійсними рішень виконавчого органу товариства.

5. Установчими документами можуть встановлюватись підстави усунення членів виконавчого органу від виконання їх обов'язків. Якщо установчими документами це не встановлено, члени виконавчого органу можуть бути усунені від виконання своїх обов'язків в будь-який час на розсуд загальних зборів учасників чи іншого органу, що має відповідні повноваження.

Правило про можливість усунення членів виконавчого органу товариства поширю­ється і на керівника цього органу.

6. Член виконавчого органу може виконувати ці обов'язки на громадських засадах без обіймання штатної посади. Так воно зазвичай і буває, коли учасник товариства та/або його працівник одночасно є членом виконавчого органу товариства. У такому випадку усунення члена виконавчого органу не зачіпає трудових прав фізичних осіб, а тому здійснюється відповідно до ч. З ст. 99 ЦК. Але ж член виконавчого органу
може і обіймати таку штатну посаду. А керівник виконавчого органу майже завжди обіймає таку штатну посаду. Тому виникає питання про співвідношення ч. З ст. 99 ЦК та положень законодавства про працю. Частина 3 ст. 99 ЦК встановлює правило, яке не виключає застосування норм трудового права. Таке тлумачення положення ч. З ст. 99 ЦК враховує ту обставину, що Цивільний кодекс застосовується до трудо­вих відносин лише у випадках, коли такі відносини не врегульовані іншими актами законодавства (ч. 1 ст. 9 ЦК). Тому усунення членів (в тому числі і керівника та за­ступників керівника) виконавчого органу товариства можливе лише тоді, коли вони не обіймають штатні посади членів виконавчого органу товариства як працівники. Якщо ж відповідні особи виконують обов'язки одноосібного виконавчого органу това­ риства, керівника, заступника керівника, обіймаючи відповідні посади як працівники, їх відсторонення від виконання трудових обов'язків або звільнення з роботи можливе тільки на підставі ст. 7, 36, 37, 40, 41, 46 КЗпП [28] з додержанням встановлених правил про відсторонення та звільнення працівників.

Поширеною є практика, коли функції члена виконавчого органу товариства покла­дені на працівників товариства як додаткові. Так, зазвичай до складу колегіального виконавчого органу в товариствах включається головний бухгалтер. У таких випадках головний бухгалтер може бути усунений від виконання додаткових трудових обов'язків члена виконавчого органу товариства з додержанням порядку, встановленого частиною третьою ст. 32 КЗпП.

7. Закон не обмежує яким-небудь чином вибір назви виконавчого органу. Належить лише враховувати, що назви посад членів виконавчого органу, що виконують цю роботу в силу трудового договору, повинні відповідати Класифікатору професій.

Стаття 100.   Право участі у товаристві

1. Право участі у товаристві є особистим немайновим правом і не може окремо передаватися іншій особі.

2. Учасники товариства мають право вийти з товариства, якщо установчими до­кументами не встановлений обов'язок учасника письмово попередити про свій вихід з товариства у визначений строк, який не може перевищувати одного року.

3. Учасник товариства у випадках та в порядку, встановлених установчими до­кументами або законом, може бути виключений з товариства.

1. Визначення права участі у товаристві як особистого немайнового права є специ­фічним правилом, включеним до змісту Цивільного кодексу. Воно не погоджується ні з ч. 2 ст. 26 ЦК, що визнає особисті немайнові права такими, що безпосередньо входять до змісту цивільної правоздатності фізичної особи, ні зі ст. 269 — 315 ЦК, присвяченими особистим немайновим правам фізичних осіб.  З урахуванням цього
ч.  1 ст. 100 ЦК забороняє передавати права участі в товаристві іншій особі лише окремо. А разом з майновими правами право участі у товаристві може передаватись в порядку, встановленому законом та установчими документами.

2. Право вийти із товариства, тобто відмовитись від права участі в товаристві, визнається. Але передбачається можливість встановлення установчими документами обов'язку учасника, який бажає вийти із товариства', завчасно письмово попередити про свій вихід. Є випадки, коли строк завчасного попередження про наступний вихід із товариства встановлюється законом (ст. 126, 148 ЦК). Якщо строк попередження про вихід із товариства встановлюється установчими документами, він не може пере­вищувати одного року.

3. Підстави виключення учасника із товариства можуть визначатись не тільки зако­ном (наприклад, ст. 128 ЦК; ч. 2 ст. 166 ЦК), а і установчими документами. Такими можуть визнаватись як винні дії учасника, так і будь-які інші юридичні факти, в тому числі і не пов'язані з діями учасника.

Стаття 101.   Управління установою

1. Засновники установи не беруть участі в управлінні нею.

В установі обов'язково створюється правління, до якого застосовуються поло­ження статті 99 цього Кодексу.

Установчий акт може передбачати створення також інших органів, визначати по­рядок формування цих органів та їх склад.

2. Нагляд за діяльністю установи здійснює її наглядова рада.

Наглядова рада здійснює нагляд за управлінням майном установи, додержанням мети установи та за її іншою діяльністю відповідно до установчого акта.

1. Засновники (засновник) установи не можуть брати участі в управлінні нею. Але ж повинен бути суб'єкт, що має право створювати правління та змінювати його склад. Такий орган Цивільним кодексом не визначається. А без створення правління установа діяти не може. Очевидно, мається на увазі, установчим актом установи пра­ва створювати правління установи, припиняти повноваження фізичних осіб — членів органів управління установою, а також призначати нових членів правління можуть надаватись наглядовій раді установи.

2. Створення правління установи є обов'язковим. Правління установи слід визна­ти органом юридичної особи, колегіальним органом управління установи. Правління приймає рішення відповідно до правил, встановлених ст. 99 ЦК стосовно колегіаль­ного органу управління товариства. Кворум належить визначати в установчому акті установи, оскільки він не визначений законом.

3. Разом з правлінням установчий акт установи може передбачати створення інших органів управління установою. У цьому разі в установчому акті має визначитись порядок формування цих органів та їх складу. Це правило надає можливість сформувати орган, що буде здійснювати функції щодо створення правління установи та зміни його складу.

4. Створення наглядової ради установи є обов'язковим. Вона здійснює нагляд за тим, як правління установи здійснює право власності установи, як додержується в діяль­ності установи її мета, що передбачена установчим актом. Наглядова рада здійснює нагляд також і за іншою діяльністю установи, як це передбачено установчим актом. Не виключається надання наглядовій раді установи інших повноважень.

Стаття 102.   Передання майна установі

1. В установчому акті визначається майно, яке засновник (а в разі його смерті — зобов'язана особа) повинен передати установі після її державної реєстрації.

1. Цивільний кодекс не передбачає формування майна установи до її державної ре­єстрації. Тому засновник або його спадкоємці зобов'язані передати майно, передбачене установчим актом, після державної реєстрації установи. Обов'язок передання майна установі може бути покладено на виконавця заповіту (ст. 1286 — 1290 ЦК).

Стаття 103.   Зміна мети установи та структури управління

1. Якщо здійснення мети установи стало неможливим або воно загрожує суспіль­ним інтересам, то відповідний орган, який здійснює державну реєстрацію, може звернутися до суду з заявою про визначення іншої мети установи за погодженням
з органами управління установою.

2. У разі зміни мети установи суд повинен враховувати наміри засновника та дбати про те, щоб вигоди від використання майна установи передавалися тим дестинаторам, яким ці вигоди призначалися за наміром засновника.

3. Суд може змінити структуру управління установи, якщо це необхідно внаслідок зміни мети установи або з інших поважних причин.

4. У разі зміни мети установи або зміни структури управління установи її правління зобов'язане повідомити суд у письмовій формі про свою думку з цього питання.

1. Затвердивши установчий акт установи, її засновники не мають права в подаль­шому змінювати цей акт. За таких умов здійснення мети установи може стати взагалі неможливим. Законодавець не виключає також, що здійснення мети установи може зі спливом часу суперечити інтересам суспільства і навіть загрожувати цим інтересам. У разі такої загрози або неможливості здійснення мети установи, ч.  1 ст.  103 ЦК
встановлює порядок внесення до установчого акта змін, що стосуються мети установи. Це питання вирішується судом. Заяву до суду подає орган, що здійснює реєстрацію юридичних осіб (абзац дев'ятий ч. 1 ст. 6 Закону «Про державну реєстрацію юри­дичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [180]). Така заява має подаватись до господарського суду, оскільки заявником (позивачем) в цьому випадку буде юридична
особа, що здійснює реєстрацію, а відповідачем — установа, щодо зміни мети діяльності якої ставиться питання.

2. Слова «за погодженням з органами управління установою» в ч. 1 ст. 103 ЦК стосуються визначення установі іншої мети. Оскільки її (мету) має визначити суд, то суд і зобов'язаний одержати погодження органів управління установи. Усупереч волевиявленню органів управління установи суд не повинен визначати мету установи. Але ж і слідувати беззаперечно волевиявленню цих органів суд не зобов'язаний. Слід
вважати, що суд може відступити від цього волевиявлення в двох випадках: 1) якщо в установі сформовано не тільки правління, а й інші органи управління, між якими не досягнуто згоди щодо нової мети установи; 2) якщо органи управління погоджують лише таку зміну мети установи, в результаті якої мета задишається такою, здійснен­ня якої є неможливим, або такою, що суперечить інтересам суспільства. Викладене не суперечить ч. 4 ст. 103 ЦК, що покладає на правління установи обов'язок надати  саме суду свою думку з цього питання в письмовій формі.

3. Крім того, при зміні мети установи суду приписується враховувати наміри за­сновника та дбати про те, щоб вигоди від використання майна установи одержували ті особи, які повинні їх одержувати відповідно до намірів засновника, що випливають із установчого акта.

4. Орган реєстрації має також право звертатися до суду із заявою про зміну струк­тури управління установою. Це питання може ставитись перед судом разом з розглядом заяви про зміну мети установи, якщо це необхідно внаслідок зміни мети. Підставою для зміни структури управління установою можуть бути інші поважні причини.

Стаття 104.   Припинення юридичної особи

1. Юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації.

2. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного держав­ного реєстру запису про її припинення.

3. Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспромож­ності або банкрутства встановлюється законом.

1. На відміну від раніше чинного законодавства, новий Цивільний кодекс не вжи­ває термін  «реорганізація».  Передбачаються дві форми припинення юридичної особи — шляхом передання всього майна юридичної особи іншим юридичним осо­бам — правонаступникам або шляхом ліквідації юридичної особи. Але ч. 1 ст. 59 ГК [42] використовує поняття реорганізації як способу «припинення діяльності суб'єкта господарювання». При цьому називаються чотири форми реорганізації: злиття, приєднання, поділ, перетворення. Пункт 13.1.1 ч. 13.1 ст. 13 Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами» [164] визнає реорганізацією зміну назви або місця реєстрації платника податків. Це положення не може застосовуватись поза дією цього За­кону.

2. Злиття передбачає припинення двох або декількох юридичних осіб з одночасним переданням всього майна цих осіб (усіх майнових прав та обов'язків) та особистих немайнових прав цих юридичних осіб до нової юридичної особи.

3. Приєднання означає припинення юридичної особи з одночасним переданням май­на (усіх майнових прав та обов'язків) та особистих немайнових прав цієї юридичної особи до іншої юридичної особи, що існувала раніше та продовжує існувати.

4. Поділ означає припинення юридичної особи з переданням за розподільчим актом (балансом) майна, в тому числі майнових прав та особистих немайнових прав цієї юридичної особи новим юридичним особам, що створюються.

5. Перетворення означає зміну організаційно-правової форми (ч. 1 ст. 108 ЦК). Про поняття організаційно-правових форм див. п. 1 коментаря до ст. 83 ЦК.

6. Ліквідація означає таке припинення юридичної особи, яке тягне припинення всіх прав та обов'язків цієї особи без їх передання правонаступникам.

7. Цивільна правоздатність юридичної особи припиняється з дня внесення запи­су про її припинення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців (ч. 2 ст. 33 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]).

8. Припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства регулюється Законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134].

Стаття 105. Обов'язки особи, що прийняла рішення про припинення юридичної особи

1. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійс­нює державну реєстрацію, який вносить до єдиного державного реєстру відомості
про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення.

2. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, призначають комісію з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора тощо) та встановлюють порядок і строки припинення юридичної особи відповідно до цього Кодексу.

Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи може бути покладено на орган управління юридичної особи.

3. З моменту призначення комісії до неї переходять повноваження щодо управлін­ня справами юридичної особи. Комісія виступає в суді від імені юридичної особи, яка припиняється.

4. Комісія з припинення юридичної особи поміщає в друкованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної осо­би, що припиняється, повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок
і строк заявлення кредиторами вимог до неї. Цей строк не може становити менше двох місяців з дня публікації повідомлення про припинення юридичної особи.

Комісія вживає усіх можливих заходів щодо виявлення кредиторів,  а також письмово повідомляє їх про припинення юридичної особи. (Із змін, від 22.02.2006)

1. Ця стаття встановлює загальні правила припинення юридичної особи, що сто­суються і ліквідації, і реорганізації (передання всього майна юридичної особи іншим юридичним особам — правонаступникам).

2. Рішення про припинення юридичної особи приймається учасниками юридичної особи, уповноваженим на це органом юридичної особи або судом (ст. 106 ЦК). Антимонопольний комітет України вправі приймати рішення про припинення тільки тих юридичних осіб, що відносяться до категорії суб'єктів господарювання, і тільки шляхом поділу (ч. З ст. 40; ч. 2 ст. 56 ГК).

3. На учасників юридичної особи або інший орган, що прийняв рішення про при­пинення юридичної особи, покладається обов'язок негайно письмово сповістити про це орган, що здійснює державну реєстрацію юридичних осіб. Будь-яких прямих наслідків невиконання цього обов'язку не встановлено, але ж порушення цієї вимоги закону унеможливлює подальше здійснення процедури припинення юридичної особи. Суворі формальні вимоги щодо цього встановлює ст. 33 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців».

4. Учасники юридичної особи або інший орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, повинні одночасно з таким рішенням прийняти рішення і про те, хто буде здійснювати процедуру припинення, та про строки і порядок припинення.

5. У ч. 2 ст. 105 ЦК зазначається, що припинення юридичної особи здійснюється комісією. Але цей термін («комісія») є умовним. Тут же зазначається, що під комі­сією розуміється, зокрема, ліквідатор. Та й орган юридичної особи, на якого може бути покладено здійснення припинення юридичної особи, не обов'язково повинен бути колегіальним.

6. Із ч. З ст. 105 ЦК можна зробити висновок про те, що комісія з припинення юридичної особи (в тому числі і така, що складається із однієї фізичної особи) в період припинення одержує статус органу юридичної особи (ч. 1 ст. 92 ЦК), а більш широко — статус органу управління юридичної особи (ст. 97, 101 ЦК). Саме так треба розуміти слова «повноваження щодо управління справами юридичної особи». Спеціаль­но зазначається право комісії з ліквідації виступати в суді від імені юридичної особи, що припиняється. Це — юридично коректне формулювання, яке правильно визначає статус комісії з припинення юридичної особи. На відміну від цього, в ч. 2 ст. 112 ЦК некоректно згадуються можливість звернення з позовом до ліквідаційної комісії. Див. про це п. 10 коментаря до ст. 112 ЦК.

7. Ліквідаційні комісії та їх члени до введення в дію нового Цивільного кодексу були вкрай безвідповідальними суб'єктами як у цивільно-правових, так і в публічно-правових відносинах. Після введення в дію Цивільного кодексу на членів комісій з припинення юридичних осіб прямо поширюється ч. 4 ст. 92 ЦК, відповідно до якої члени органу юридичної особи (в цьому випадку — комісії з припинення юридичної
особи) несуть солідарну відповідальність за збитки, що завдані юридичній особі, вна­слідок порушення своїх обов'язків щодо представництва. Проте застосування правила ч. 4 ст. 92 ЦК є проблематичним. Див. п. 9 коментаря до ст. 92 ЦК.

8. Частина 4 ст. 105 ЦК, а також ч. З ст. 60 і ч. 10 ст. 58 ГК [42], що встановлю­ють положення щодо інформації про прийняте рішення про ліквідацію юридичної особи, застосовуються в частині,  що не суперечить спеціальним правилам з цього приводу, встановленим ст.  22 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]. Ці правила такі:  1) інформація про при­пинення юридичної особи публікується у спеціалізованому друкованому засобі ма­сової інформації — виданні спеціального органу з питань державної реєстрації; 2)
підставою для публікації є внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи щодо припинення юридичної особи. Цей запис вноситься на під­ставі документів, що надійшли від юридичної особи; 3) інформація про припинення юридичної особи публікується спеціально уповноваженим органом з питань державної
реєстрації.

9. На комісію покладається публічно-правовий обов'язок вживати заходів щодо виявлення кредиторів та сповіщати їм письмово про припинення юридичної особи. Жодних правових наслідків порушення комісією цих обов'язків законодавством не вста­новлено. Частина 3 ст. 60 ГК покладає на ліквідаційну комісію обов'язок повідомляти явних (відомих) кредиторів персонально у письмовій формі про ліквідацію суб'єкта господарювання та про строки заявлення до нього претензій.

Стаття 106.   Злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи

1. Злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи здійснюються за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених законом, — за рішенням суду
або відповідних органів державної влади.

2. Законом може бути передбачено одержання згоди відповідних органів державної влади на припинення юридичної особи шляхом злиття або приєднання.

1. Стаття 106 ЦК не встановлює жодних особливостей прийняття рішення про злит­тя, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи порівняно з правилами про прийняття рішення щодо ліквідації юридичної особи, встановленими ст. 110 ЦК.

2. Щодо злиття та приєднання встановлюється правило про одержання згоди від­повідних державних органів. Злиття або приєднання суб'єктів господарювання визнаються різновидами концентрації, що потребує у відповідних випадках дозволу Антимонопольного комітету України, що надається в порядку, встановленому Законом «Про захист економічної конкуренції» [165] (п. 1 ч. 2 ст. 22, ст. 24, 26, 28 — ЗО).

Стаття 107.   Порядок припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу та перетворення

1. Кредитор юридичної особи, що припиняється, може вимагати від неї припинення або дострокового виконання зобов'язання, крім випадків, передбачених законом.

2. Після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами та задоволення чи відхилення цих вимог комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт (у разі злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі
поділу), які мають містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, що припиняється, стосовно всіх її кредиторів та боржників, вклю­чаючи зобов'язання, які оспорюються сторонами.

3. Передавальний акт та розподільчий баланс затверджуються учасниками юри­дичної особи або органом, який прийняв рішення про її припинення.

Нотаріально посвідчені копії передавального акта та розподільчого балансу пере­даються в орган, який здійснює державну реєстрацію, за місцем державної реєстра­ції юридичної особи, що припиняється, а також в орган, який здійснює державну реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної особи правонаступника.

4. Порушення положень частин другої та третьої цієї статті є підставою для від­мови у внесенні до єдиного державного реєстру запису про припинення юридичної особи та державній реєстрації створюваних юридичних осіб-правонаступників.

5. Якщо правонаступниками юридичної особи є кілька юридичних осіб і точно визначити правонаступника щодо конкретних обов'язків юридичної особи, що при­пинилася, неможливо, юридичні особи — правонаступники несуть солідарну відпо­відальність перед кредиторами юридичної особи, що припинилася.

(Із змін, від 24.07.2009)

1. Кредиторам юридичної особи, що припиняється шляхом злиття, приєднання, поділу або перетворення, надається право на свій вибір вимагати припинення або до­строкового виконання зобов'язань. Разом з тим із ч. 2 ст. 107 ЦК можна зробити ви­сновок і про те, що у випадках, коли кредитор не заявив вимоги про припинення або дострокове виконання зобов'язання, зобов'язання не припиняється, а відповідні права та обов'язки, що складають зміст зобов'язань, переходять в порядку правонаступництва. Відмова виконати вимогу кредитора про дострокове виконання зобов'язання (якщо дострокове виконання можливе) може спричинити обов'язок юридичної особи, що при­пиняється, відшкодувати спричинені такою відмовою збитки. Але ж відповідальність у вигляді відшкодування збитків можлива лише за наявності вини (ч. 1 ст. 614 ЦК). Тому у разі ліквідації юридичної особи договорами належить встановлювати відпові­дальність боржника за невиконання зобов'язання незалежно від вини. Таке допуска­ється ч. 1 ст. 614 ЦК. Вимога про припинення зобов'язання, пред'явлена до боржника, який ліквідується, не тягне припинення зобов'язання. Вона повинна бути (у випадку відмови задовольнити цю вимогу шляхом укладення відповідної угоди) пред'явлена в суді. Господарський кодекс не встановлює правил, які передбачали б можливість пред'явлення кредитором суб'єкта господарювання, що припиняється шляхом злиття, приєднання, поділу або перетворення, вимог про припинення або дострокове вико­нання зобов'язань. Але на майново-господарські зобов'язання поширюється чинність ч. 1 ст. 107 ЦК, що дає можливість кредиторам пред'явити таку вимогу.

2. Упродовж встановленого строку (він не може бути меншим, ніж два місяці) після публікації про припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу або перетворення комісія з припинення юридичної особи веде відповідну роботу з борж­никами та кредиторами (укладають угоди про припинення зобов'язань, про умови дострокового їх виконання,  про правонаступництво щодо відповідних зобов'язань
тощо). Сплив цього строку сам по собі не дає підстав для переходу до наступного етапу процедури припинення юридичної особи — складання передавального акта чи розподільчого балансу. До цього етапу, як це випливає із ч. 2 ст. 107 ЦК, комісія переходить після закінчення зазначеного строку та задоволення чи відхилення вимог. Але якщо справи щодо окремих вимог передані на розгляд суду, то це не повинне бути перешкодою для переходу до наступного етапу припинення юридичної особи, оскільки передбачається правонаступництво і стосовно зобов'язань, що оспорюються.

3. Передавальний акт (при злитті або приєднанні) чи розподільчий баланс (при поділі) мають містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов'язань, які не припиняються. Частина 2 ст. 107 ЦК встановлює правонаступництво при злитті, при­єднанні, поділі або перетворенні лише стосовно зобов'язань. За аналогією це правило слід застосовувати до всіх інших правовідносин. Застосування закону за аналогією в цьому випадку не є безумовним. Але ж воно має підставу, оскільки ч. 1 ст. 104 ЦК передбачає при припиненні юридичної особи з правонаступництвом передання всього майна, прав та обов'язків (і не тільки цивільних) іншим юридичним особам.

У передавальному акті або розподільчому балансі (чи в додатках до них) мають відображатися і права та обов'язки, встановлені іншими галузями законодавства. Зокрема, частина третя ст. 36 КЗпП [28] передбачає правонаступництво в трудових правовідносинах. В інших правовідносинах (адміністративних, щодо користування лісами, водами, надрами, землею тощо) питання правонаступництва вирішуються лише в окремих випадках, або не вирішуються зовсім. Інколи можна зробити висновок про те, що правонаступництво при злитті, приєднанні та поділі не допускається (це стосу­ється правовідносин щодо одержання ліцензій). Із Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [157] випливає, що право, ґрунтоване на ліцензії, в іїорядку правонаступництва не передається. Тому з метою уникнення санкцій, що застосовуються за здійснення діяльності без отримання належної ліцензії, треба спо­чатку зареєструвати нову юридичну особу —правонаступника, а потім зареєструвати припинення юридичної особи-правопопередника. Зокрема п. 2.10 Положення про особ­ливості забезпечення правонаступництва за укладеними договорами страхування [363] приписує страховикам-правонаступникам отримати ліцензії до припинення діяльності страховиків-правопопередників.

4. Встановлене обов'язкове передання передавального акта або розподільчого ба­лансу в орган державної реєстрації юридичних осіб за місцем реєстрації юридичної особи, що припиняється. При цьому передавальний акт або розподільчий баланс по­винні бути нотаріально посвідчені (ч. З ст. 107 ЦК). Нотаріус повинен звернути увагу на те, що відповідно до ч. 4 ст. 37 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців» [192] нотаріальному посвідченню підлягають тільки підписи на передавальному акті або розподільчому балансі. Це — інша нотаріальна дія, ніж посвідчення копій таких документів. Цей Закон містить зазначення на те, що закони, нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності названим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону (п. З розділу VIII «Прикінцеві по­ложення»). Тому застосуванню підлягає п. 4 ст. 37 названого Закону.

5. У ч.  5 ст.   107  ЦК досить вдало вирішується питання про відповідальність правонаступників, якщо їх є декілька, але точно визначити правонаступника щодо конкретних обов'язків неможливо через недоліки, що містяться в розподільчому балансі. У цьому разі всі правонаступники відповідають за виконання обов'язків солідарно.

Стаття 108.   Перетворення юридичної особи

1. Перетворенням юридичної особи є зміна її організаційно-правової форми.

2. У разі перетворення до нової юридичної особи переходять усе майно, усі права та обов'язки попередньої юридичної особи.

1. Перетворення юридичної особи визначається як зміна її організаційно-правової форми. Про поняття організаційно-правових форм юридичних осіб див. ст. 83 ЦК. Перетворення є одним із способів припинення юридичної особи з переданням всього майна, прав та обов'язків новій юридичній особі, що створюється в такий спосіб. На відносини, що виникають у зв'язку з припиненням юридичної особи, поширюється чинність ст. 107 ЦК.

2. Цивільне законодавство не встановлює загальних правил про межі,  в яких можливе перетворення юридичних осіб. У зв'язку з цим слід зробити висновок про те, що право учасників (членів) юридичних осіб, уповноважених органів юридичної особи на перетворення останньої, випливає із загального дозволу, сформульованого в ч. 1 ст. 12 ЦК («особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд»).
Межі здійснення цього права, як і інших цивільних прав, визначаються ст. 13 ЦК. Якщо перетворення не порушує законодавства, цивільних або будь-яких прав інших суб'єктів, воно є можливим (законним). Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону «Про акці­онерні товариства» [228] зміна типу товариства з приватного на публічне не є його перетворенням.

3. У Цивільному кодексі формулюються окремі наступні правила про можливість перетворення юридичної особи однієї організаційно-правової форми в юридичну особу іншої організаційно-правової форми:

1)          на особу, яка залишилась єдиним учасником повного товариства, покладається обов'язок перетворити таке товариство в інше господарське товариство (ч. 1 ст. 132 ЦК);

2)    у разі вибуття із командитного товариства усіх вкладників повним учасникам такого товариства надається право перетворити його у повне товариство (ч. 1 ст. 139 ЦК);

3)    товариство з обмеженою відповідальністю може бути перетворене в акціонерне товариство або виробничий кооператив (ч. 2 ст. 150 ЦК).

4.  Господарський кодекс передбачає можливість перетворення юридичних осіб в на­ ступних випадках:

1)        державне унітарне комерційне підприємство може бути перетворене у корпоратизоване підприємство — державне акціонерне товариство (ч. 7 ст. 74 ГК);

2)   виробничий кооператив може бути реорганізований у підприємство іншої форми господарювання (ч. 1 ст. 109 ГК).

5.  Зазначені  конкретні дозволи  на перетворення  юридичних  осіб  не можуть тлумачитись так,   що  в решті  випадків діє заборона на перетворення  юридич­них осіб. У решті випадків слід вважати, що є загальний дозвіл на перетворення юридичних осіб.  У зв'язку з цим наведемо цитату з одного акта законодавства: «Зміна профілю діяльності страховика шляхом його перетворення зі страхови­ка,  що здійснює види діяльності,  інші,  ніж страхування життя,  на страховика, що здійснює страхування життя (чи навпаки), допускається за умови відсутності в страховика, що має намір змінити профіль діяльності, зобов'язань за укладе­ними договорами страхування» (п. 3.6 Положення про особливості забезпечення правонаступництва за укладеними договорами страхування у разі реорганізації страховика).

6. Є практика прямої заборони перетворення юридичних осіб. Так, відповідно до ч. З ст. 10 Закону «Про благодійництво і благодійні організації» [116] заборонено перетворювати благодійну організацію в юридичну особу, метою якої є отримання прибутку. Перетворення є неможливим в багатьох інших випадках. Це стосується, перш за все, неприбуткових організацій (підпункт 7.11.1 п. 7.11 ст. 7 Закону «Про
оподаткування прибутку підприємств» [113]). Неприпустимість перетворення поши­рюється на юридичних осіб тих організаційно-правових форм, що створені для за­йняття видами підприємницької діяльності, які регулюються спеціальними законами (банк можна перетворити в банк іншої організаційно-правової форми, але не можна перетворити в страхову компанію, і навпаки).

7. Державна реєстрація припинення юридичної особи в зв'язку з її перетворенням здійснюється відповідно до ст. 37 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців».

Стаття 109.   Виділ

1. Виділом є перехід за розподільчим балансом частини майна, прав та обов'язків юридичної особи до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб.

2. До виділу застосовуються за аналогією положення частин першої, другої та четвертої статті 105 та положення статей 106 і 107 цього Кодексу.

1. При виділі припинення юридичної особи не відбувається. Виділ — це різновид створення юридичної особи. Разом з тим створення юридичної особи при виділі юри­дичної особи зі складу юридичної особи, що існувала раніше та продовжує існувати, виділ передбачає правонаступництво.  З моменту реєстрації юридичної особи,  що створена шляхом виділу, вона стає суб'єктом прав та обов'язків, що перейшли до неї відповідно до розподільчого балансу.

2. Шляхом виділу зі складу однієї юридичної особи можуть бути створені одночасно одна або декілька нових юридичних осіб.

3. Виділ має відрізняти створення юридичною особою нової юридичної особи, якщо це не заборонено або прямо дозволяється законодавством.

4. Зазначення в ст. 109 ЦК застосування до відносин щодо створення юридичної особи шляхом виділу за аналогією правил ст. 105 —  107 ЦК є вкрай некоректним. Законодавець має право дати вказівку про застосування до будь-яких відносин будь-яких норм на свій розсуд, не звертаючись до аналогії. У правозастосовчого органу такого права немає, тому він повинен використовувати аналогію, та ще й зобов'язаний
обґрунтувати її використання.

5. У разі виділу має додержуватись вся процедура припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання та поділу, встановлена ст.  105 —   107 ЦК. При цьому чинними є і встановлені зазначеними статтями правила про право кредиторів на при­пинення зобов'язань, право кредиторів вимагати дострокового виконання зобов'язань, право на відшкодування збитків, солідарну відповідальність юридичної особи, зі складу якої відбулося виділення, та юридичних осіб, створених шляхом виділу.

6. Особливості проведення державної реєстрації юридичної особи, що створюється шляхом виділу, встановлені ст. 32 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192].

Стаття 110.   Ліквідація юридичної особи

1. Юридична особа ліквідується:

1) за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також
в інших випадках, передбачених установчими документами;

2) за рішенням суду про визнання судом недійсною державної реєстрації юри­дичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом.

2. Вимога про ліквідацію юридичної особи на підставах, зазначених у пункті 2 частини першої цієї статті, може бути пред'явлена до суду органом, що здійснює державну реєстрацію, учасником юридичної особи, а щодо акціонерних товариств — також Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Рішенням суду про ліквідацію юридичної особи на його учасників або орган, уповноважений установчими документами приймати рішення про ліквідацію юридич­ної особи, можуть бути покладені обов'язки щодо проведення ліквідації юридичної особи.

3. Якщо вартість майна юридичної особи є недостатньою для задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в порядку, встановленому законом про відновлення платоспроможності або визнання банкрутом.

4. Особливості ліквідації банків встановлюються законом про банки і банківську діяльність.

(Із змін, від 17.09.2008)

1. До ліквідації юридичної особи застосовуються загальні правила ст. 104 ЦК щодо припинення юридичних осіб, оскільки інше не встановлено ст. 110 — 112 ЦК та спе­ціальними законами.

2. Учасники юридичної особи або орган юридичної особи, уповноважений на її ліквідацію установчими документами, за загальним правилом, на свій розсуд мають право прийняти рішення про ліквідацію юридичної особи. Зокрема, зазначається в п. 1 ч. 1 ст. 110 ЦК, рішення про ліквідацію може бути прийняте в зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, або досягненням мети, для якої юри­
дичну особу було створено.

3.   Зазвичай рішення про ліквідацію юридичної особи приймає її орган, якому таке повноваження надане установчими документами. Таке повноваження, хоч про це і не говориться в п. 1 ч. 1 ст. 110 ГК [42], може бути надане органу юридичної особи законом. Так, прийняття рішення про ліквідацію товариства з обмеженою від­повідальністю належить до виключної компетенції загальних зборів учасників (п. 8
ч. 4 ст. 145 ЦК), а акціонерного товариства — до виключної компетенції загальних зборів акціонерів (п. 4 ч. 2 ст. 159 ЦК; п. 21 ч. 2 ст. 33 Закону «Про акціонерні то­вариства» [228]). Це — імперативні правила. Відступати від них шляхом визначення в статуті товариства з обмеженою відповідальністю або акціонерного товариства іншого органу, що має право прийняти рішення про ліквідацію відповідного товариства, було б неправомірним.

Що стосується права учасників юридичної особи прийняти рішення про її ліквідацію, то це формулювання застосовується до повних і командитних товариств, де органи юридичної особи взагалі не визначаються, а право ведення справ товариства (управ­ління товариством) надається його учасникам з повною відповідальністю (ст. 122, 136 ЦК).

Якщо юридична особа заснована державним органом, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, об'єднанням громадян, спо­живчим товариством чи іншою юридичною особою, засновник повинен визнаватись органом юридичної особи, що наділяється, зокрема, повноваженням прийняти рішення про ліквідацію юридичної особи.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. ПО ЦК рішення про ліквідацію юридичної особи може бути прийняте в будь-який час на розсуд органу або учасників, уповноважених при­ймати такі рішення. Але законом можуть встановлюватись обмеження повноваження учасників або органу юридичної особи приймати рішення про ліквідацію юридичної особи.

4. Рішення про ліквідацію юридичної особи може бути прийняте судом на вимогу органу, що здійснює державну реєстрацію (таким відповідно до Закону «Про дер­жавну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» є державний реєстратор). Хоч ст. 6 названого Закону і не відносить до компетенції державного реєстратора звернення до суду з такими вимогами, все ж абзац перший ч. 2 ст. 110 ЦК є для цього достатньою підставою. Крім того, зберігає чинність п. 17 частини першої ст. 11 Закону «Про державну податкову службу в Україні» [81], відповід­но до якого органи державної податкової служби мають право в передбачених за­коном випадках звертатись до суду з заявою про скасування державної реєстрації  суб'єкта підприємницької діяльності. При цьому скасування державної реєстрації треба тлумачити з урахуванням історичного фактора. Термін «скасування державної реєстрації» визначався в ст. 8 раніше чинного Закону «Про підприємництво» досить своєрідно (вкрай широко). З урахуванням ст. 38 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192] звернення органів державної податкової служби до суду з заявою про скасування державної реєстрації можна тлумачити як право звернення з заявою про припинення юридичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності. Проте від правової конструкції «скасування державної реєстрації», що є підставою ліквідації юридичної особи, тепер треба відмовитись пов­ністю. Лише стосовно державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи вживається термін «скасування» (ст. 31 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»), але ж воно не є підставою лік­відації юридичної особи.

Право звернення до суду з заявою про ліквідацію юридичної особи надається також її учасникам.

5. Із ч. 2 ст. 110 ЦК, а особливо із ч. 2 ст. 38 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» можна зробити висновок про те, що для постановлення судового рішення про ліквідацію юридичної особи необхідне таке, що набрало законної сили, рішення суду про визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні
юридичної особи, які не можна усунути. Але це не є перешкодою для одночасного пред'явлення в суді двох вимог: 1) про визнання запису про проведення державної реєстрації недійсним; 2) про ліквідацію юридичної особи.

6. Відповідно до ч. 2 ст. 110 ЦК орган, що здійснює державну реєстрацію юридич­них осіб, вправі пред'явити позов про ліквідацію юридичної особи в інших випадках, встановлених законом. Частина 2 ст. 38 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» встановлює такі підстави для постановлення судового рішення про припинення (ліквідацію) юридичної особи:

а) провадження діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом;

б)  невідповідність мінімального розміру статутного фонду юридичної особи ви­могам закону;

в)  неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону;

г) наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням.

7. Суб'єкти, які наділяються повноваженнями ліквідації юридичної особи, за­конодавством досить чітко не визначаються. У ст. 111 ЦК мова йде про ліквіда­ційну комісію. У частині 2 ст. 110 ЦК передбачено право суду покласти обов'язки щодо ліквідації юридичної особи на його засновників або орган, уповноважений приймати рішення про ліквідацію юридичної особи (таким органом найчастіше є збори учасників, на які взагалі неможливо покласти будь-який обов'язок, бо на збори силоміць нікого не водять). Стаття 38 Закону «Про державну реєстрацію
юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» передбачає визначення держав­ним реєстратором голови ліквідаційної комісії, якщо суд прийняв рішення про припинення юридичної особи, але не поклав обов'язки щодо ліквідації юридичної особи на відповідного суб'єкта. Таким визначається керівник органу управління юридичної особи або її учасник.

8. Особливості ліквідації банків встановлюються ст. 87 — 98 Закону «Про банки і банківську діяльність» [163]. Законами встановлюються особливості ліквідації деяких інших юридичних осіб (ст. 20 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [168]; ст. 13 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг» [177] тощо).

Стаття 111.   Порядок ліквідації юридичної особи

1. Ліквідаційна комісія після закінчення строку для пред'явлення вимог креди­торами складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна юридичної особи, що ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог,
а також про результати їх розгляду.

Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.

2. Виплата грошових сум кредиторам юридичної особи, що ліквідується, про­вадиться у порядку черговості, встановленої статтею 112 цього Кодексу, відповід­но до проміжного ліквідаційного балансу, починаючи від дня його затвердження,
за винятком кредиторів четвертої черги, виплати яким провадяться зі спливом місяця від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу.

В разі недостатності у юридичної особи, що ліквідується, грошових коштів для задоволення вимог кредиторів ліквідаційна комісія здійснює продаж майна юри­дичної особи.

3. Після завершення розрахунків з кредиторами ліквідаційна комісія складає лік­відаційний баланс, який затверджується учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.

4. Майно юридичної особи, що залишилося після задоволення вимог кредито­рів, передається її учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами юридичної особи або законом.

5. Юридична особа є ліквідованою з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

1. Оголошення про ліквідацію юридичної особи публікується, а виявлення кредиторів та боржників юридичної особи, що ліквідується, здійснюється відповідно до загальних правил ст. 105 ЦК щодо припинення юридичних осіб.

2. На ліквідаційну комісію покладається обов'язок після закінчення встановленого строку на пред'явлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що ліквідуєть­ся, скласти проміжний ліквідаційний баланс. Якщо обов'язок зі здійснення ліквіда­ції юридичної особи покладено на орган, уповноважений установчими документами приймати рішення про ліквідацію юридичної особи, на учасників юридичної особи,
на керівника органу управління юридичної особи, зазначений обов'язок виконують ці особи. У проміжному ліквідаційному балансі, зокрема, повинні міститись відомості про склад майна юридичної особи (зазначення його вартості є обов'язковим), перелік пред'явлених кредиторами вимог та зазначення на результати їх розгляду.

3. Проміжний ліквідаційний баланс підлягає затвердженню учасниками юридичної особи, якщо вони прийняли рішення про ліквідацію юридичної особи, або органом юридичної особи, що прийняв таке рішення відповідно до своєї компетенції, або судом, якщо рішення про ліквідацію юридичної особи прийнято ним.

4. Частина 2 ст. 111 ЦК вперше у вітчизняному законодавстві встановлює механізм розрахунків з кредиторами. Виплата грошових сум кредиторам здійснюється від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу в черговості, що встановлена ст. 112 ЦК. Лише кредиторам, що відповідно до ст. 112 ЦК належать до четвертої черги, виплати проводяться після спливу одного місяця після затвердження проміжного ліквідаційного балансу.

5. При необхідності для здійснення розрахунків з кредиторами ліквідаційна ко­місія (особа чи орган, що здійснює ліквідацію) продає майно юридичної" особи, що ліквідується.

6. Після завершення розрахунків з кредиторами,  в тому числі і з кредиторами четвертої черги, складається ліквідаційний баланс, який затверджується суб'єктом (органом), що прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.

7. Встановлюючи правила щодо процедури ліквідації юридичної особи, законода­вець виявив турботу лише про інтереси кредиторів юридичної особи, що ліквідується. Мається на увазі, що про правовідносини, в яких юридична особа, що ліквідується, є управненою особою (кредитором), має подбати ліквідаційна комісія. Це так, якщо її призначили засновники. Якщо ж ліквідаційна комісія призначена судом, інтереси
юридичної особи, що ліквідується, та її засновників (учасників) законом захищаються недостатньо.

Зокрема, слід звернути увагу на важливість передання прав (відступлення вимоги) у тих зобов'язаннях, які не можуть бути в цей час виконані боржником юридичної особи, що ліквідується, або які за своєю суттю не можуть бути виконані на цей час (наприклад, довгострокові інвестиційні та інші зобов'язання покупця об'єкта приватиза­ції). Частина 7 ст. 40 Закону «Про захист прав на сорти рослин» [185] встановлює, що майнове право на сорт рослин, яке належить юридичній особі, що ліквідується, може бути передане (відчужене) іншій юридичної особи у встановленому законом порядку (тобто, в загальному порядку, що встановлений нормами зобов'язального права).

8. Майно, що залишилось після розрахунків з усіма кредиторами та затвердження лік­відаційного балансу, передається учасникам. При цьому повинні бути сплачені податки, що утримуються у джерела виплати: «у зв'язку з цим слід дійти висновку, що позапланова виїзна перевірка юридичних осіб — платників податків у зв'язку з їх ліквідацією (про­ведення такої перевірки передбачено п. «є» ст. З Указу Президента України «Про деякі заходи щодо дерегулювання підприємницької діяльності» [254]) повинна проводитись якраз при розподілі майна юридичної особи, що ліквідується, оскільки це — завершальна господарська операція юридичної особи, яку теж треба перевірити на предмет сплати податків біля джерела виплати коштів (видачі майна). Але законом або установчими документами юридичної особи може бути передбачений інший порядок подальшого ви­користання майна юридичної особи, що ліквідована (абзаци «б» і «г» підпункту 7.11.11 п. 7.11 ст. 7 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [113]).

Частина 4 ст. 111 ЦК не виключає дії спеціального правила частини першої ст. 21 Закону «Про господарські товариства» [53], що передбачає розподіл майна, яке зали­шилося після розрахунків з кредиторами, між учасниками товариства «у шестимісячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію». Але невизначеність цього законодавчого положення виключає його застосування.

9. Ліквідаційна комісія після затвердження ліквідаційного балансу звертається до органу державної реєстрації з заявою про виключення юридичної особи із Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців. Внесення запису про виключення юридичної особи із цього Реєстру припиняє юридичну особу.

Стаття 112.   Задоволення вимог кредиторів

1. У разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги її кредиторів за­довольняються у такій черговості:

1) у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забез­печені заставою чи іншим способом;

2) у другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов'язані з трудовими від­носинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності;

3) у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);

4) у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги.

Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кож­ному кредитору цієї черги.

2. Черговість задоволення вимог кредиторів за договорами страхування визна­чається законом.

3. У разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кредитора або ухи­лення від їх розгляду кредитор має право до затвердження ліквідаційного балансу юридичної особи звернутися до суду із позовом до ліквідаційної комісії. За рішенням
суду вимоги кредитора можуть бути задоволені за рахунок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи.

4. Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встановленого ліквідацій­ною комісією для їх пред'явлення,  задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених
своєчасно.

5. Вимоги кредиторів, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо кредитор у місячний строк після одержання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимог не звертався до суду з позовом, вимоги, у задоволенні яких
за рішенням суду кредиторові відмовлено, а також вимоги, які не задоволені через відсутність майна юридичної особи, що ліквідується, вважаються погашеними.

(Із змін, від 17.12.2008)

1. Ця стаття встановлює черговість задоволення вимог кредиторів. При цьому тер­мін «кредитори» поширюється не тільки на осіб, які мають до юридичної особи право вимоги в силу цивільно-правових зобов'язань, а й на будь-яких інших осіб, перед якими юридична особа, що ліквідується, несе обов'язок щодо сплати грошових сум або передання майна.

2.   Відшкодування майнової шкоди, заподіяної каліцтвом,  іншим ушкодженням здоров'я або заподіянням смерті фізичній особі, яка перебуває у трудових відносинах з юридичною особою, якщо це пов'язане з виконанням трудових обов'язків, здійсню­ється в межах страхових правовідносин (ст. 2, 14 Закону «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [142]). Тому юридичні особи здійснюють відшкодування майнової шкоди безпосередньо потерпілим лише в випадках, коли вони заподіяли шкоду не в зв'язку з трудовими відносинами. Моральна шкода осо­ бам, застрахованим відповідно до Закону «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», відшкодовується роботодавцем відповідно до тру­дового законодавства, що передбачає застосування п. 1 ч. 1 ст. 112 ЦК. Законодавець не заперечує першочергових прав кредиторів, що забезпечили свої вимоги заставою, але ж у випадках відшкодування шкоди, що завдана фізичним особам каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я чи заподіянням смерті, прирівняв заставодержателів у черго­вості задоволення їх вимог до названих фізичних осіб. Пункт 1 ч. 1 ст. 31 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134] вимогами першої черги поряд з вимогами, забезпеченими заставою, називає цілу низ­ку інших вимог. Але при застосуванні п. 1 ч. 1 ст. 112 ЦК і п. 1 ч. 1 ст. 31 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» слід враховувати, що відповідно до п. 2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону «Про іпотеку» [197] (поширюється на правовідносини щодо застави нерухомого майна) і п. 2 розділу IX «Прикінцеві та перехідні положення» Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] (поширюється на правовідносини щодо застави рухомого майна) законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності названими законами, тобто до 1 січня 2004 p., застосовуються лише в частині, в якій вони не суперечать цим законам. Пункт 1 ч. 1 ст. 112 ЦК і п. 1 ч. 1 ст. 31 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134] суперечать Закону «Про іпотеку» і Закону «Про забезпечення ви­мог кредиторів та реєстрацію обтяжень», а тому не можуть застосовуватись в частині, в якій вони передбачають участь заставодержателів (іпотекодержателів) у процедурі конкурсного розподілу майна юридичної особи — боржника, що ліквідується.

Лише стосовно акціонерних товариств застосуванню підлягає ч. 1 ст. 89 Закону «Про акціонерні товариства» [228], яка включає заставодержателів до першої черги кон­курсних кредиторів, оскільки п. 4 розділу XVII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону не допускає застосування законів та інших нормативно-правових актів, що суперечать названому Закону, до приведення їх у відповідність до цього Закону.

3. Включення до числа першої черги кредиторів осіб, вимоги яких забезпечені ін­шим способом, є вкрай некоректним, оскільки надає переваги на задоволення вимог особам, вимоги яких передбачені способами забезпечення, що встановлені ст. 546 ЦК. Тому слова «чи іншим способом» із п. 1 ч. 1 ст. 112 ЦК доцільно було б виключити. Поки ж такі зміни не внесені, треба керуватись буквою закону, що не виключає за від­повідних обставин вирішення цивільного спору на підставі принципу верховенства права всупереч ст. 112 ЦК.

4. При застосуванні п. 2 ч. 1 ст. 112 ЦК належить звернути увагу на наступне: у другу чергу задовольняються не тільки ті вимоги працівників,  що входять до змісту трудових правовідносин, а и ті вимоги, що пов язані з трудовими відносинами. Так, якщо роботодавець не забезпечив умов для збереження особистих речей праців­ників, хоч відповідно до умов праці та виробничого побуту він зобов'язаний був це забезпечити, вимога працівника про відшкодування шкоди виходить за межі трудових правовідносин, але вона, безумовно, пов'язана з трудовими відносинами. Тому така вимога задовольняється в другу чергу.

5. До другої черги належать вимоги авторів об'єктів інтелектуальної власності щодо виплати винагороди за використання таких об'єктів. Вимоги осіб, які не є авторами, але одержали право на використання таких об'єктів та передання цього права, до другої черги не відносяться.

6. Поняття податків і зборів (обов'язкових платежів) наводиться в ст. З Закону «Про систему оподаткування» [109], а їх види визначаються в ст. 14 та 15 цього ж Закону.

7. Усі інші вимоги, крім названих у пп. 1 — 3 ч. 1 ст. 112 ЦК, задовольняються в четверту чергу. До них, зокрема, належать усі цивільно-правові вимоги, які не від­несені до перших трьох черг.  Учасники юридичної особи при цьому кредиторами не визнаються взагалі. Вони внесли вклад у статутний капітал і несуть ризик його не­ повернення, а за умови успішної діяльності вони отримують значні доходи в порядку
розподілу майна юридичної особи після розрахунків з кредиторами (за винятками, коли такий розподіл не допускається).

8. Правило ч. 2 ст. 112 ЦК дещо обмежує можливості здійснення прав кредиторів щодо підприємства, що ліквідується, якщо ліквідаційна комісія заперечує ці права. Але немає будь-яких підстав не застосовувати це правило. Таким чином, кредитори пред'являють свої вимоги до юридичної особи, що ліквідується, впродовж строку, вста­новленого ліквідаційною комісією, який не може бути менше двох місяців з моменту
публікації повідомлення про ліквідацію (ч. 4 ст. 105 ЦК). Але строки для відповіді на вимоги кредиторів, що заперечуються ліквідаційною комісією, не встановлено. Та й обов'язок відповідати не встановлений. Тому кредитор може узнати про заперечен­ня його вимог до юридичної особи, що ліквідується, з запізненням. Це законодавець не враховує і суворо обмежує строк, впродовж якого кредитор в таких випадках може звернутися з позовом до суду в зв'язку з відмовою в задоволенні вимоги. Таке звер­нення можливе до затвердження ліквідаційного балансу. Але ж звернення до суду в межах цього строку не призупиняє ліквідаційної процедури (правда,  суд не по­збавлений права призупинити її в порядку забезпечення позову). За рішенням суду вимоги кредитора можуть бути задоволені тільки за рахунок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи. Букви закону треба додержуватись. Тому навіть при набранні чинності судовим рішенням про задоволення вимоги кредитора до за­твердження ліквідаційного балансу і до закінчення розрахунків з іншими кредиторами виконання рішення суду про стягнення заборгованості здійснюється за рахунок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи.

9. Зазначення того, що кредитори, вимоги яких до юридичної особи, що ліквідується, мають право звернутись з позовом до ліквідаційної комісії, слід тлумачити з урахуванням ч. З ст. 105 ЦК, відповідно до якої комісія щодо припинення юридичної особи виступає в суді від імені цієї юридичної особи. Отже, відповідачем за такими позовами належить називати юридичну особу, що ліквідується, а не ліквідаційну комісію.

10.  Якщо кредитор пропустив встановлений ліквідаційною комісією строк для пред'явлення вимог до юридичної особи, що ліквідується, ці вимоги задовольняються за рахунок майна, яке залишилося після розрахунків з кредиторами, котрі заявили свої вимоги своєчасно.

11. У разі відхилення вимог кредитора ліквідаційною комісію, якщо після цього кредитор не звертався з позовом до затвердження ліквідаційного балансу, відповід­ні зобов'язання та інші правовідносини припиняються. Такі ж наслідки наступають і при пред'явленні кредитором вимог після затвердження ліквідаційного балансу. Це не виключає задоволення вимог таких кредиторів за рішенням ліквідаційної комісії. Вважаються погашеними, тобто припиняються, також вимоги, що не задоволені за від­ сутності у юридичної особи, що ліквідується, майна.

12. При застосуванні правил ст. 112 ЦК треба мати на увазі і правило ч. З ст. 110 ЦК, відповідно до якого у випадках, якщо майна юридичної особи недостатньо для задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в порядку, встановлено­ му для відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом. Таке ж правило сформульоване в ч. 5 ст. 7 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

13. Ліквідаційна комісія не позбавлена права укладати договори щодо відчуження майнових прав юридичної особи, що ліквідується. Необхідність у цьому може бути обу­мовлена неможливістю стягнення заборгованості з боржника впродовж встановленого строку ліквідації юридичної особи, що є у відповідних правовідносинах управненою. У випадках, коли договором між юридичною особою, що ліквідується, і боржником було заборонено передавати права, вони можуть бути передані тільки учасникам юри­дичної особи відповідно до ч. 4 ст. 111 ЦК. Це не дуже вдале законодавче рішення. Але і підстав відступати від нього немає.