РОЗДІЛ II ОСОБИ

ПІДРОЗДІЛ 1 ФІЗИЧНА ОСОБА

ГЛАВА 4 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ФІЗИЧНУ ОСОБУ

Стаття 24.     Поняття фізичної особи

1. Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

1. Учасниками цивільних відносин, що регулюються актами цивільного зако­нодавства України, є громадяни, особи без громадянства та іноземці, тобто люди. Але законодавець відмовився від того, щоб називати людину (як в Конституції [1]) суб'єктом цивільних прав. Людина як учасник цивільних відносин іменується фі­зичною особою. Тому завжди, коли в нормативно-правових актах вживається термін «фізична особа», правотворчий орган непрямо зазначає на те, що це положення законодавства формулює норму цивільного права, цивільні права та обов'язки від­повідних осіб.

Стаття 25. Цивільна правоздатність фізичної особи

1. Здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи.

2. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження.У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не на­родженої дитини.

3. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку.

4. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.

1. Цивільне право у рівній мірі зизнає всіх громадян України правоздатними. Іно­земні громадяни та особи без громадянства також є правоздатними. Інша справа, що обсяг їх цивільної правоздатності є дещо вужчим, ніж обсяг цивільної правоздатності громадян України.

2. Наявність цивільної правоздатності —  це ще не володіння суб'єктивним ци­вільним (майновим чи особистим немайновим) правом, а лише передумова до цього. Цивільна правоздатність — це закріплене у законі визнання громадянина (фізичної особи) суб'єктом цивільного права, його здатності мати суб'єктивні цивільні права та обов'язки.

Як і суб'єктивне право, цивільна правоздатність надає фізичній особі певні соці­альні можливості. Тому за змістовним (соціальним) критерієм провести відмінність між цивільною правоздатністю і суб'єктивним цивільним правом трудно. У той же час формально-юридично цивільна правоздатність і суб'єктивне цивільне право досить чітко розмежовані. Правоздатність — це лише здатність до володіння суб'єктивними цивільними правами.

3. Практичне значення розмежування цивільної правоздатності і суб'єктивного ци­вільного права полягає у тому, що особа може, за загальним правилом, без обмежень розпоряджатися своїм суб'єктивним правом (уступати його, відмовлятися від нього, змінювати його тощо). Укладення ж правочинів, спрямованих на обмеження правоздат­ності, забороняється (ст. 27 ЦК). Суб'єктивне право також далеко не завжди означає володіння в даний момент яким-небудь реальним благом. Воно може надавати лише можливість пред'явити вимоги до іншої особи в майбутньому, часто — лише після настання цілої низки юридичних фактів, зокрема, — після здійснення управненою особою певних дій. Але все ж це — суб'єктивне право, а не правоздатність.

4. Правоздатність виникає в момент народження (не в день, а в момент народжен­ня). Відсутність державної реєстрації народження не є перешкодою для здійснення правочину з участю дитини, що народилася та набула цивільної правоздатності. Але ця дитина повинна бути при здійсненні правочину від її імені належне індивідуалі­зована.

5. Оскільки зачата дитина не правоздатна (не є суб'єктом цивільного права, та і права взагалі), не може мати цивільних прав, ч. 2 ст. 24 ЦК передбачає можливість охорони інтересів такої дитини у випадках, встановлених законом. Зокрема, ст. 1222 ЦК визнає спадкоємцями за заповітом і законом дітей, зачатих за життя спадкоємця і народжених після відкриття спадщини, ст. 1200 ЦК надає право дитині померлого
(потерпілого), яка народилась після смерті останнього, на відшкодування шкоди, спричиненої смертю потерпілого. Крім того, із ч. 14.2 ст. 14 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [196] непрямо випливає, що зачаті, але не народжені діти можуть бути обдаровуваними, якщо дарувальниками є їх батьки (Закон «Про внесення змін до ст. 39 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» щодо оподаткування
спадщини» [220]).

6. Правоздатність включає до свого змісту право мати будь-які цивільні права та обов'язки. Тому і право своїми діями набувати для себе цивільних прав та обов'язків, самостійно їх здійснювати та відповідати за виконання обов'язків (дієздатність) входить до змісту правоздатності. Оскільки набуття дієздатності пов'язується з віком, ч. З ст. 25 ЦК встановлює, що здатність мати окремі цивільні права та обов'язки відповідно до закону може обумовлюватись досягненням фізичною особою відповідного віку.

Можливість мати окремі цивільні права та обов'язки пов'язується у встановлених законом випадках з досягненням відповідного віку також з тієї причини, що коло сус­пільних відносин, на які поширюється цивільне законодавство, новий Цивільний кодекс значно розширює. Тому передбачається, наприклад, право на штучне запліднення та імплантацію зародка, яке мають тільки жінки, що досягли повноліття (ч. 7 ст. 282 ЦК). Право на об'єднання в політичні партії та громадські організації також не може не пов'язуватись з віком (ст. 12 Закону «Про об'єднання громадян» [62]; ст. 6 Закону «Про політичні партії в Україні» [169]).

Обмеження набувати права власності на окремі види майна (зброя, спеціальні засоби оборони) або здійснювати відповідні правочини слід також кваліфікувати як такі, що визначають зміст правоздатності. Тому вони можуть встановлюватися тільки законом.

7.  У момент смерті цивільна правоздатність припиняється. Оскільки правоздат­ність припиняється в момент, а не в день смерті, представник від імені померлого може здійснювати правочини тільки до моменту смерті. Після цього моменту правочин не може бути здійснено за відсутності правоздатного суб'єкта (виняток із цього правила встановлюється п. 6 ч. 1 ст. 248 ЦК).

Стаття 26.     Обсяг цивільної правоздатності фізичної особи

1. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки.

2. Фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією України та цим Кодексом.

3. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом.

4. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конститу­цією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

5. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин.

1.  У п. 1 ст. 26 ЦК закріплюється загальне правило про рівність цивільної правоздат­ності фізичних осіб. Зокрема, іноземні громадяни та особи без громадянства мають ті ж права та обов'язки (наділяються такою ж правоздатністю), що і громадяни України.

Стаття 26 Конституції України [1] формулює загальне правило, в силу якого іноземці і особи без громадянства мають ті ж права і несуть ті ж обов'язки, що і громадяни України, за умов, що вони (іноземці і особи без громадянства) пере­бувають на території України, і Конституцією, законом або міжнародним договором не встановлено винятків. Цивільний кодекс іде далі і визнає цивільну правоздатність будь-яких фізичних осіб (в тому числі іноземців і осіб без громадянства, що не пере­бувають на території України). Так, іноземці та особи без громадянства незалежно від перебування в Україні можуть набувати речових прав, прав на результати творчої діяльності, зобов'язальних прав.

2.  Правило ч. 1 ст. 26 ЦК про рівність правоздатності фізичних осіб застосовується тією мірою, якою воно не суперечить Конституції та спеціальним положенням законів. Із ст. 26 Конституції випливає можливість обмеження цивільної правоздатності іно­земців та осіб без громадянства Конституцією, законами та міжнародними договорами України. Так, ч. 2 ст. 374 ЦК визнає за іноземними громадянами та особами без гро­мадянства можливість набуття права власності на земельну ділянку лише відповідно до закону.

Відповідно до ч. 2 та 3 ст. 81 Земельного кодексу [38] іноземні громадяни та осо­би без громадянства можуть набувати права власності лише на земельні ділянки не-сільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також за межами населених пунктів — на земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності. При цьому право приватної власності цих осіб на земельні ділянки виникає з підстав, встановлених ч. З ст. 81 Земельно­го кодексу. Коло цивільних прав, яких не можуть набувати іноземні громадяни та особи без громадянства, розширюється в зв'язку з визнанням цивільними багатьох особистих немайнових прав, які раніше законодавцем такими не визнавались (право на об'єднання в політичні партії, право на вибір роду занять, право на вибір місця проживання тощо).

Частина 1 ст. 26 ЦК не виключає обмежень правоздатності фізичних осіб, що ви­пливають із ч. З ст. 25 ЦК та пов'язуються з віком.

3.  При визначенні змісту цивільної правоздатності законодавець, як це випливає із ч. 4 ст. 26 ЦК, виходить із загальнодозвільного принципу: фізична особа здатна мати цивільні права (очевидно, — будь-які), якщо володіння такими правами не су­перечить закону та моральним засадам суспільства. Звернення до моральних засад суспільства слід визнати виправданим, оскільки цивільні права можуть виникати,
зокрема, із правочинів.

4.  Але законодавець не обмежується загальним дозволом для фізичних осіб мати цивільні права, що не суперечать закону і моральним засадам суспільства, а розкриває в ч. 2 і 3 ст. 26 ЦК обсяг цивільної правоздатності фізичних осіб методом конкретних дозволів.

Усі особисті немайнові права фізичної особи, встановлені Конституцією і Ци­вільним кодексом, визнаються такими, що належать фізичній особі від наро­дження. Вони мають визнаватись такими, що безпосередньо входять до змісту цивільної правоздатності, оскільки вони відповідно до ст. 269 ЦК не можуть відчужуватись.

Деякі особисті немайнові права фізична особа відповідно до спеціальних правил набуває тільки з досягненням певного віку. Такі спеціальні правила застосовуються переважно перед наведеним загальним правилом. У цілому ж безпосереднє включення особистих немайнових прав до змісту цивільної правоздатності фізичної особи має практичне значення. Це означає, що особисті немайнові права мають такий же юри­дичний режим, як і цивільна правоздатність. Зокрема, це означає неможливість їх обмеження підзаконними актами та правочинами.

В ч. 2 ст. 26 ЦК зазначається, що фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією і Цивільним кодексом, це не виключає встановлення осо­бистих немайнових прав іншими законами. Можливе їх встановлення і підзаконними актами.

5. У ч. З ст. 26 ЦК методом конкретних дозволів встановлюється, що фізична особа може мати усі немайнові права, встановлені Цивільним кодексом та іншими законами. Це не виключає встановлення таких прав підзаконними актами та правочинами, якщо тільки при цьому не порушуються закони та моральні засади суспільства.

6. Правоздатність передбачає також можливість для фізичної особи мати цивільні обов'язки. Відповідальність до змісту правоздатності цією статтею не включається. Можливо, тому що вона частково включена до змісту дієздатності (абзац другий ч. 1 ст. 30 ЦК), а можливо, і тому, що в змісті цивільної відповідальності немає нічо­го, що виходило б за межі юридичних обов'язків, здатність мати (нести) які входить
до змісту правоздатності.

Стаття 27.     Запобігання обмеженню можливості фізичної особи мати цивільні права та обов'язки

1. Правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним.

2. Правовий акт Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб не може обмежувати можливість фізичної особи мати не заборонені
законом цивільні права та обов'язки, крім випадків, коли таке обмеження перед­бачено Конституцією України.

1. Вчинення правочину, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, не допускається. Такий правочин є нікчемним (ч. 2 ст. 216 ЦК), тобто таким, який безпосередньо законом визнається недійсним.

2.   Можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки не може обмежуватись будь-якими підзаконними актами. Такі обмеження можуть встановлюватись підзаконними актами лише у випадках, коли Конституція України допускає встановлення обмежень цивільних прав та обов'язків. Конституція встановлює численні положення, що допускають можливість обмеження конституційних прав, але кожного разу при цьому зазначається на те, що такі обмеження можуть встановлюватись тільки законом. Лише ст. 64 Конституції України [1], допускаючи встановлення обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина в умовах воєнного і надзвичайного стану, не зазначає, що такі обмеження встановлюються тільки законом. Тому в цих випадках обмеження можливості мати цивільні права і обов'язки можуть встановлюватись і підзаконними актами.

3. Частина 2 ст. 27 ЦК дає привід для постановки питання, що має загальне значення для розуміння співвідношення загальних та спеціальних положень за­конів. Із ч. 2 ст. 27 ЦК випливає, що тільки Конституцією можуть визначатись випадки, коли допускається встановлення обмежень можливості фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, в тому числі і випадки, коли такі обмеження можуть встановлюватись підзаконними актами. Але ж тут не повторюється положення Конституції, а встановлюється нова правова норма. Якщо ж це — норма закону, то спеціальною нормою закону можуть встановлюва­тись інші правила. Система законодавства України та практика його застосування не дають підстав для висновку про те, що законом може обмежуватись право Вер­ховної Ради відступати від положень раніше прийнятих законів. Такі обмеження можуть встановлюватись лише Конституцією. Отже, стосовно ч. 2 ст. 27 ЦК слід визнати, що вона не виключає надання спеціальним законом повноваження на встановлення підзаконними актами обмежень можливості громадян мати ци­вільні права та обов'язки.

Стаття 28.     Ім'я фізичної особи

1. Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям.

Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, влас­ного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить.

2. При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені.

3. Ім'я фізичній особі надається відповідно до закону.

1. Фізична особа як суб'єкт цивільних прав та обов'язків має бути індивідуалізована.Це здійснюється за допомогою імені фізичної особи. Ім'я фізичної особи складається із прізвища, власного імені та по батькові. Допускається, щоб ім'я фізичної особи містило в собі інші зазначення, якщо це випливає із закону або звичаю національноїменшини, до якої особа належить.

2. Ім'я дитині надається відповідно до Сімейного кодексу [39] (ст. 145 — 149).

3. Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям. Для під­твердження особистості, а також з метою ідентифікації фізичної особи при укладенні договорів, вчиненні інших правочинів, при здійсненні прав використовуються доку­менти, передбачені нормами публічного права, — паспорт, свідоцтво про народження, а також інші документи.

4. Використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені фізична особа може при здійсненні тільки окремих цивільних прав, якщо це допускається за­коном. Зокрема, Закон «Про авторське право та суміжні права» [176] (ст. 14) надає автору право вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені, забороняти під час публічного використання твору згадувати своє ім'я (якщо автор бажає залишитись анонімом).

Стаття 29.     Місце проживання фізичної особи

1. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше при­міщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповід­ному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або
тимчасово.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце про­живання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

3. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я
тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за зго­дою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

4. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце про­живання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому
вона проживає.

5. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або міс­цезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

6. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

1. Із ч. 1 ст. 29 ЦК випливає, що під місцем проживання тут розуміється житло, хоч повної відповідності між цим визначенням місця проживання та визначенням жит­ла у ст. 379 ЦК немає. Отже, місце проживання — це приміщення, яке призначене та придатне для постійного проживання. У частині п'ятій ст. З Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» [209] місце проживання визначається як адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа про­живає строком понад шість місяців на рік. Адміністративно-територіальна одиниця визначається в абзаці третьому ст. 1 Закону «Про місцеве самоврядування в Украї­ні» [112] як область, район, місто, район в місті, селище, село. Ці одиниці відповідно до ст. 133 Конституції України утворюють систему адміністративно-територіального устрою України. Незважаючи на досить широке розуміння місця проживання, із ст. З Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» випливає, що реєстрація місця проживання (чи місця перебування) полягає у вне­сенні відповідних відомостей до паспортного документа і до реєстраційного обліку відповідного державного органу із зазначенням адреси житла особи. При зміні місця проживання в межах адміністративно-територіальної одиниці на фізичну особу покла­дається обов'язок письмово повідомити про це відповідний орган реєстрації (частина восьма ст. 6 названого Закону). Таким чином, цей Закон також визнає можливість зміни місця проживання в межах тієї адміністративно-територіальної одиниці, де міс­це проживання особи зареєстроване. Тобто незважаючи на суперечність у визначенні місця проживання між згаданим Законом та Цивільним кодексом, врешті-решт обидва закони визнають необхідність індивідуального визначення житла як місця проживання шляхом зазначення адреси.

2. Поряд з терміном «місце проживання» у ст. З Закону «Про свободу пересуван­ня та вільний вибір місця проживання в Україні» [209] визначається поняття місця перебування. Критерієм розмежування цих двох понять є строк проживання. Місце проживання визначається як таке, де фізична особа проживає понад шість місяців на рік. Місце перебування визначається як таке, де особа проживає менше шести місяців на рік.

3. При встановленні віку, з досягненням якого особі надається право на вільний вибір місця проживання, в законодавстві не вдалося уникнути суперечностей. Час­тина 2 ст. 29 ЦК надає таке право особам, які досягли чотирнадцяти років. Частина друга ст. 13 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачає обмеження вільного вибору місця проживання щодо осіб, які не досягли 16-річного віку. При правозастосуванні перевагу слід надавати ч. 2 ст. 29 ЦК, оскільки названий Закон, як і інші закони, не встановлює, які ж саме обмеження на вибір місця проживання встановлюються для осіб, які не досягли 16-річного віку. Застосування за аналогією до осіб віком від чотирнадцяти до шістнадцяти років правил ч. З ст. 29 ЦК, що стосуються осіб віком від десяти до чотирнадцяти років, було б
неправильним. Оскільки діти віком від 15 до 18 років подають заяву про реєстрацію особисто (частина друга ст. 7 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»), для них реалізація права вибору місця проживання без згоди батьків, усиновлювачів (піклувальників) є можливою. Для осіб віком від 14 до 15 років реалізація цього права ускладнюється, оскільки реєстрація їх місця проживання здійснюється за заявою, яку подають їх батьки, усиновлювачі (піклувальники).

4. Здійснення права мати декілька місць проживання буде блокуватися тим, що місце проживання відповідно до ст. З Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначається за об'єктивним критерієм, яким є строк, впродовж якого особа проживає на даному місці. Проте це не перешкоджає тому, щоб особа періодично проживала в різних житлових будинках, квартирах тощо.
Але місця, де особа проживає менш як шість місяців протягом року, визначаються названим законом як місця перебування. Отже, відповідно до названого Закону особа може бути зареєстрована тільки за одним місцем проживання, а інші місця перебуван­ня (де особа перебуває менше шести місяців впродовж року) не можуть бути визнані місцями проживання.

Стаття 30.     Цивільна дієздатність фізичної особи

1. Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.

Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відпо­відальність у разі їх невиконання.

2. Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється цим Кодексом і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом.

1. В абзаці першому ч. 1 ст. ЗО ЦК критерієм, з яким пов'язується визнання фізичної особи дієздатною, називається усвідомлення нею своїх дій та здатність керувати ними. Але це — змістовний критерій, що використовується законодавцем при встановленні формально чітко виражених критеріїв дієздатності, а також судом при прийнятті рішень про визнання фізичної особи недієздатною чи обмежено дієздатною. Є деякі інші ви­падки, коли зазначені критерії використовуються безпосередньо. Якщо ж вирішується питання про дійсність чи недійсність правочину, вчдненого фізичною особою, стосовно якої є сумніви в її здатності усвідомлювати юридичне значення своїх дій чи керувати ними, то одного змістовного критерію для висновку про недієздатність фізичної особи недостатньо. Для цього необхідний ще один — формальний — критерій. У цьому можна впевнитись, порівнявши абзац перший ч. 1 ст. 30 ЦК із ст. 31 — 36, 39 ЦК. Цей формальний критерій встановлюється безпосередньо законом. В інших випадках закон передбачає наявність рішення суду, що вступило в законну силу.

2. Відповідно до ст. 30 ЦК цивільна дієздатність фізичної особи — це здатність такої особи своїми діями: 1) набувати для себе цивільних прав; 2) самостійно здійснювати свої цивільні права; 3) створювати для себе цивільні обов'язки; 4) самостійно вико­нувати ці обов'язки; 5) відповідати у разі невиконання цих обов'язків. Із спеціальних правил ст. 1178 — 1186 ЦК слід зробити висновок про те, що цивільна дієздатність передбачає також і здатність особи нести відповідальність за спричинену нею шкоду, а не тільки за невиконання обов'язків, які особа створила для себе.

3. За логікою речей, цивільна дієздатність має охоплювати собою здатність набувати цивільних прав лише шляхом здійснення правочинів (юридичних актів — дій з на­міром створити для себе цивільно-правові наслідки) та внаслідок правопорушення. Але із ст. 30 ЦК випливає, що до змісту дієздатності включається здатність набува­ти цивільних прав будь-якими діями, тобто як правомірними діями, спрямованими
на досягнення певних юридичних наслідків (юридичних актів, правочинів), і право­порушеннями, так і юридичними вчинками — діями, що об'єктивно тягнуть юридичні наслідки (незалежно від спрямованості волі суб'єкта на їх досягнення).  Стосовно малолітніх і неповнолітніх обсяг дієздатності встановлюється шляхом перелічення юридичних дій, які вони вправі вчиняти. Ці дії (ст. 31, 32 ЦК) є правочинами, тому
решту юридичних дій, що охоплюються поняттям дієздатності (ч. 1 ст. 30 ЦК), ма­лолітні і неповнолітні здійснювати не вправі. Зокрема, виготовлення неповнолітнім речі, відповідно до ч. 1 ст. 30 ЦК, не тягне виникнення у нього права власності. За особами до чотирнадцяти років визнається право здійснювати особисті немайнові права на твори науки, мистецтва, об'єкти промислової власності та інші результати
творчої діяльності, але ж за ними ст. ЗО ЦК не визнається можливість набувати цих прав власними діями.

Звичайно, кращим виходом із суперечливої ситуації, що склалася, було б внесення змін до ст. 30 ЦК, виведення фактичних дій щодо створення речей (об'єктів речового права) та результатів творчої діяльності (об'єктів інтелектуальної власності) за межі категорії дієздатності та визнання їх такими, що охоплюються поняттям правоздат­ності. Оскільки здійснити це скоро не вдасться, доцільно було б враховувати на­ступне. Стаття 331 ЦК визнає за особою право власності на річ, що створена нею. Ця стаття повинна тлумачитись як спеціальна порівняно зі ст. 30 ЦК і така, що підлягає переважному застосуванню. Отже, всупереч ст. 30 ЦК неповнолітня (малолітня) особа повинна визнаватись власником створеної нею речі. Неповнолітня (малолітня) особа також повинна визнаватись суб'єктом права інтелектуальної власності на створений нею об'єкт такого права в силу спеціальної ст. 421 ЦК. Ця стаття визнає суб'єктом права інтелектуальної власності творця відповідного об'єкта. Крім того, невизнання права неповнолітньої (малолітньої) особи на створений нею об'єкт інтелектуальної власності суперечило б ст. 31 та 32 ЦК, що визнають за такими особами право само­стійно здійснювати особисті немайнові права на об'єкти інтелектуальної власності. Більш чітко визначити право неповнолітньої (малолітньої) особи на об'єкти інтелекту­альної власності не дозволяють ні національне законодавство, ні міжнародно-правові документи.

4.  Цивільна дієздатність включає у себе відповідальність за невиконання обов'язків, які особа створила для себе. Це правило слід тлумачити буквально: якщо від імені недієздатної особи укладено договір, то застосовувати заходи відповідальності до недієздатної сторони, від імені якої правочин вчинив представник, не можна. Підстав для цивільної відповідальності представника (що діє на підставі закону чи на іншій підставі) в таких випадках також немає, якщо тільки він не вчинив дії, що виходять за межі даних правовідносин.

Відповідальність за невиконання обов'язків, які фізична особа для себе своїми ді­ями не створювала (позадоговірна відповідальність), в ч. 1 ст. 30 ЦК до складу діє­здатності не віднесена. Але відповідні питання досить чітко вирішуються на підставі спеціальних правил ст. 1178, 1179 ЦК.

5. Інакше, ніж у випадках та в порядку, що встановлені законом, обсяг дієздатності фізичної особи, встановлений Цивільним кодексом, обмежуватись не може. Цей висно­вок випливає із ч. 2 ст. 30 ЦК і має таку ж юридичну силу, як і прямо встановлений цим законодавчим положенням правовий припис, унаслідок наявності в формулюванні цього положення слова «виключно».

Стаття 31.     Часткова цивільна дієздатність фізичної особи,  яка не досягла чотирнадцяти років

1. Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа), має право:

1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини.

Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість;

2) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

2. Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.

1. Особа, яка не досягла чотирнадцяти років, визначається в ст. 31 ЦК як мало­літня. Такі особи визнаються частково дієздатними.

2. Часткова дієздатність малолітніх включає право вчиняти тільки ті юридичні дії, що перелічені в ст. 31 ЦК. Інші юридичні дії такі особи вчиняти не вправі.

3. Дрібні побутові правочини, що їх вправі вчиняти малолітні, раніше чинним Ци­вільним кодексом не визначались. Таку кваліфікацію правочинів здійснювали суди. Визначення дрібних побутових правочинів, надане в ст. 31 ЦК, не встановлює чітких меж цього поняття, але ж дає досить ясні орієнтири з цього приводу.

4. Малолітні вправі здійснювати особисті немайнові права автора на твори науки, літератури та мистецтва, об'єкти промислової власності або інші результати творчої діяльності, що охороняються законом. Здійснювати майнові права щодо таких об'єктів малолітні не вправі. Та і можливість здійснювати особисті немайнові права обмежується матеріально-правовими відносинами. Із ч. 1 ст. 31 ЦК не випливає право малолітнього звертатися до суду з позовом про захист особистих немайнових прав автора. Цивільне процесуальне законодавство цього права малолітніх також не передбачає.

5. У ч. 2 ст. 31 ЦК формулюється правило, відповідно до якого малолітні не несуть цивільно-правової відповідальності за завдану ними шкоду, що відповідає ст. 1178 ЦК. Це, правило зачіпає одну із складних проблем тлумачення правових норм, що формулюється питанням: якщо диспозицією правової норми встановлюється право (обов'язок), що діє за наявності визначених гіпотезою цієї ж норми умов, то чи можна
стверджувати, що за межами цієї гіпотези завжди діє протилежне правило? Стосовно ч. 2 ст. 31 ЦК це питання є таким: якщо малолітня особа не несе відповідальності (диспозиція) у випадках завдання шкоди (гіпотеза), то чи несе вона відповідальність у інших випадках (що не охоплюються гіпотезою)? На нашу думку, відповідь на це питання не може бути однозначною. Вона вимагає систематичного тлумачення право­вих норм. Ось спроба буквального тлумачення ч. 2 ст. 31 ЦК. Усі абстрактно можливі гіпотези для диспозиції ч. 2 ст. 31 ЦК, що не допускає цивільної відповідальності малолітньої особи, охоплюються формулюванням «якщо малолітня особа припустилась цивільно-правового порушення». Але законодавець звільняє таку особу від цивільно-правової відповідальності не у всіх випадках цивільного правопорушення, а тільки тоді, коли завдана шкода (тобто виключається виникнення з участю малолітньої особи зобов'язань щодо відшкодування шкоди). У решті випадків відповідальність малоліт­ньої особи при буквальному тлумаченні ч. 2 ст. 31 ЦК є можливою.

Інша (правильна) відповідь випливає із систематичного тлумачення норм, сфор­мульованих в ст. 31 ЦК і (частково) в ст. ЗО ЦК. Часткова дієздатність малолітньої особи визначається в ч. 1 ст. 31 ЦК за дозвільним принципом (можна діяти тільки так, як дозволено), тобто загальним є правило: дії малолітньої особи з наміром і без наміру створення юридичних (цивільно-правових) наслідків для цієї особи не викли­кають. Це стосується і відповідальності, оскільки ч. 1 ст. ЗО ЦК включає її до змісту дієздатності. І тільки у випадках, коли це дозволено ч. 1 ст. 31 ЦК, малолітня особа може своїми діями набувати для себе прав і приймати на себе обов'язки. При такому тлумаченні ст. 31 ЦК положення її частини 2 лише уточнюють загальне правило про те, що дії малолітніх осіб не викликають цивільно-правових наслідків для цих осіб. Тому вони не несуть відповідальності не тільки за завдану ними шкоду, а і за неви­конання будь-яких цивільно-правових обов'язків.

6. Відсутність у малолітніх повної цивільної дієздатності заповнюється у відповід­ній частині дієздатністю батьків. Управління майном дитини батьки здійснюють без спеціального на те повноваження. Батьки зобов'язані дбати про збереження та ви­користання майна дитини в її інтересах. Питання управління майном батьки повинні вирішувати спільно. При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого із батьків, а спори між батьками з цього приводу вирішуються органом опіки і піклування або судом. Другий із батьків має право звернутись до суду з вимогою про визнання правочину недійсним, якщо правочин здійснено стосовно майна малолітнього за згодою другого із батьків (ст. 177 СК [39]). Сімейний кодекс розширив повноваження батьків на розпоряджання май­ном малолітніх дітей, він не містить правила про те, що при розпоряджанні батьків майном неповнолітніх дітей на них поширюються правила про опіку та піклування (таке правило містилося в ст. 78 КпШС), тобто батьки не повинні отримувати згоду органів опіки та піклування на здійснення правочинів щодо майна малолітніх дітей. Така згода потрібна лише у випадках, передбачених ч. 2 ст. 177 СК.

Стаття 32.     Неповна цивільна дієздатність фізичної особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років

1. Крім правочинів, передбачених статтею 31 цього Кодексу, фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа) має право:

1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими дохо­дами;

2) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;

3) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

4) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).

2. Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників.

На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника і дозвіл органу опіки та піклування.

3. Неповнолітня особа може розпоряджатися грошовими коштами, що внесені повністю або частково іншими особами у фінансову установу на її ім'я, за згодою органу опіки та піклування та батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

4. Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має  бути одержана від батьків (усиновлювачів) або піклувальника та органу опіки та піклування.

5. За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклу­вальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або
позбавити її цього права.

Суд скасовує своє рішення про обмеження або позбавлення цього права, якщо відпали обставини, які були підставою для його прийняття.

6. Порядок обмеження цивільної дієздатності неповнолітньої особи встановлю­ється Цивільним процесуальним кодексом України.

(Із змін, від 02.06.2005, 15.12.2005)

1. Фізичні особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років називаються не­повнолітніми.  За неповнолітніми визнається право на здійснення тих правочинів, які вправі вчиняти малолітні особи (ч. 1 ст. 31 ЦК). Крім того, неповнолітні (особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) мають право на здійснення (самостійно або за умови одержання відповідної згоди) інших правочинів, що передбачені ст. 32 ЦК.

2. Неповнолітні вправі самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами, які вони одержали відповідно до законодавства. Прямі чи опо­середковані обмеження цього права неповнолітніх відповідно до ч. 2 ст. 30 ЦК можуть встановлюватись виключно законами. Але це не дає підстав стверджувати, що не мають чинності вікові обмеження на придбання зброї та боєприпасів громадянами (п. 12.1 Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів [329]), засобів самооборони, що заряджені речовинами
сльозоточивої та дратівної дії (п. 7 Положення про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку та застосування спеціальних засобів самооборони, що заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії [274]). Таке твердження означало б, що при правозастосуванні буде порушуватись правопорядок. При всій повазі до букви закону ст. 8 Конституції [1] на перше місце ставить принцип верховенства права, тому
будь-які дії, що суперечать цьому принципу, хоч би вони і були ґрунтовані на законі, є неконституційними. З огляду на це до встановлення законом обмежень дієздатності неповнолітніх щодо здійснення правочинів, спрямованих на придбання неповнолітніми зазначених видів майна, обмеження, встановлені підзаконними актами, слід визна­ти чинними. Крім того, слід враховувати, що постанова Верховної Ради «Про право
власності на окремі види майна» [245] встановлює дозвільний порядок придбання мисливської і спортивної зброї та боєприпасів до неї. Ця постанова була прийнята до введення в дію Конституції України. В умовах правових реалій, що тоді існували, постанови Верховної Ради прирівнювались до законів.

3. Відповідно до ст. 153 Закону «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв і тютюнових виро­бів» [94] особи віком до вісімнадцяти років не можуть придбавати алкогольні напої та тютюнові вироби. У зв'язку з цим працівникам торговельних підприємств надається право за наявності сумнівів щодо віку покупця алкогольних напоїв або тютюнових
виробів вимагати пред'явлення відповідних документів.

4. Неповнолітні можуть самостійно здійснювати всі майнові і немайнові права на результати літературної, художньої, наукової і технічної творчості, що охороня­ються законом. Отже, вони самостійно вправі вчиняти будь-які правочини щодо цих об'єктів, що не суперечать відповідним законам та іншим нормативно-правовим актам про інтелектуальну власність, та вступати в зобов'язання щодо об'єктів інтелектуальної власності. Розпоряджатися отриманими внаслідок таких правочинів коштами неповно­літні вправі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 32 ЦК.

5. Право бути учасником та засновником юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи, за логікою речей, повин­не визнаватись елементом правоздатності фізичної особи. Але при тлумаченні п. З ч. 1 ст. 32 ЦК необхідно зробити висновок про те, що тут право бути учасником та засновником юридичних осіб розуміється як елемент дієздатності. Із заголовку ст. 32
ЦК, із узагальнюючих слів, що передують п. 1 — 3 ч. 1 цієї статті, із ч. 2 цієї статті, в якій йдеться про «інші правочини», слід зробити висновок про те, що в ст. 32 ЦК, зокрема, в п. З ч. 1, ідеться тільки про правочини, що складають зміст дієздатності неповнолітніх. Це означає, що із п. З ч. 1 ст. 32 ЦК випливає право неповнолітніх без згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника вчиняти правочини щодо заснуван­ня юридичних осіб та здійснення прав (виконання обов'язків) засновника (учасника) юридичних осіб (а не тільки право бути їх засновником чи учасником, здійснюючи ці права через представника).

Стаття 32 ЦК не передбачає встановлення законами дозволу для неповнолітніх вчиняти правочини, спрямовані на заснування юридичної особи чи здійснення прав засновника чи учасника юридичної особи. Такі правочини неповнолітні можуть здійсню­вати завжди, коли на це законом не сформульована заборона. Але заборона частіше формулюється в законах не прямо, а шляхом зазначення віку, з якого фізичним осо­бам дозволяється бути засновниками та учасниками юридичних осіб. Так, засновником селянських (фермерських) господарств, благодійних організацій, членами кредитних союзів, творчих спілок, засновниками та членами політичних партій можуть бути тільки фізичні особи, які досягли віку вісімнадцяти років (ч. 1 ст. 5 Закону «Про фермерське господарство» [198]; частина перша ст. 5 Закону «Про благодійність та благодійні організації» [116]; ч. 1 ст. 10 Закону «Про кредитні спілки» [184]; частина друга ст. 8 Закону «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» [118]; частина перша ст. 6 Закону «Про політичні партії в Україні» [169]). Членами ви­робничих кооперативів, сільськогосподарських кооперативів можуть бути фізичні особи, які досягли віку шістнадцяти років (ч. 1 ст. 98 ГК [42]; частина друга ст. 10 Закону «Про кооперацію» [202]; ч. 2 ст. 8 Закону «Про сільськогосподарську коо­перацію» [115]; частина друга ст. 5 Закону «Про колективне сільськогосподарське підприємство» [57]).

Можливість для неповнолітніх бути засновниками та учасниками юридичних осіб може обмежуватись також статутами юридичних осіб.

6.  Інші правочини, крім тих, що перелічені в ч. 1 ст. 32 ЦК, неповнолітні вправі вчиняти за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника. На відміну від рані­ше чинного Кодексу про шлюб та сім'ю, новий Сімейний кодекс [39] не передбачає обов'язку батьків для надання згоди на здійснення правочинів їх неповнолітніми ді­тьми отримати згоду органу опіки та піклування.

Згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, зокрема, потребує розпоряджен­ня коштами, внесеними в банківські установи на ім'я неповнолітніх. Кошти, внесені іншими особами у банківські (кредитні) установи на ім'я неповнолітнього, мають ви­знаватися доходами неповнолітнього. Але щодо них спеціальною нормою ч. З ст. 32 ЦК встановлено спеціальний правовий режим: неповнолітні вправі розпоряджатися цими коштами тільки за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Згода на здійснення правочинів неповнолітньою особою може бути дана одним з батьків (усиновлювачів). Але один із батьків, який проживає разом з неповнолітньою особою, може заперечувати проти вчинення конкретного правочину неповнолітнім. У цьому разі неповнолітній може вчинити правочин тільки з дозволу органу опіки та піклування. Такий дозвіл є актом органу місцевого самоврядування, що тягне цивільно-правові на­слідки. Але цей орган не може давати дозвіл на здійснення правочину неповнолітнім, якщо проти цього заперечують обоє батьків.

Орган опіки та піклування вирішує питання про надання дозволу не на свій розсуд, а з урахуванням інтересів неповнолітнього та всіх обставин. Відмовляючи в наданні дозволу всупереч інтересам неповнолітнього, цей орган порушує права неповнолітнього, його батьків (усиновлювачів). Це є достатнім для задоволення судом позову про ви­знання протиправним та скасування відповідного акта органу опіки та піклування.

7. Надання згоди одним із батьків (усиновлювачів), піклувальником на вчинення правочину неповнолітньою особою є правочином, а тому при цьому слід дотримуватись правил щодо здійснення правочинів, зокрема, щодо їх форми. Зазвичай такий правочин може вчинятися в усній формі. Але ж сторони правочину повинні усвідомлювати, що при виникненні спору виникнуть і труднощі в доведенні факту надання згоди. Тому краще, коли згода на здійснення правочину неповнолітнім оформляється письмово. Стосовно форми згоди на вчинення неповнолітнім правочинів щодо транспортних за­собів або нерухомого майна встановлено спеціальне правило, згідно з яким така згода має даватися в письмовій формі і нотаріально посвідчуватися. Підкреслимо, що така форма згоди обов'язкова у випадках здійснення неповнолітнім будь-яких правочинів стосовно транспортних засобів та нерухомого майна, а не тільки договорів про їх від­чуження.

8. Частина 5 ст. 32 ЦК передбачає лише можливість обмеження або позбавлення неповнолітньої особи права самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами. Було б, мабуть, краще, якби в ч. 5 ст. 32 ЦК прямо зазнача­лася можливість позбавлення неповнолітнього права не тільки розпоряджатися, а й отримувати заробіток, стипендію та інші доходи.

Проте відсутність такого зазначення не означає, що неможливе позбавлення чи об­меження права неповнолітньої особи на одержання заробітку, стипендії та інших до­ходів. Такі доходи за наявності відповідного рішення суду повинні видаватись батькам (усиновлювачам), піклувальникові, які повинні підтверджувати своїм підписом факт їх отримання. Таке тлумачення здійснене за допомогою висновку від наступного правового явища (права розпоряджатися) до попереднього: якщо передбачається обмеження права неповнолітнього розпоряджатися, то має бути обмежене і право отримання відповідних коштів, оскільки отримання тісно пов'язане з розпоряджанням (отримання має на меті наступне розпоряджання). При обмеженні права розпоряджання і необмеження права отримання обмеження права розпоряджання набуває ілюзорного характеру, бо після отримання коштів практично неможливо протидіяти фактичному розпоряджанню, що здійснюється за відсутності права розпоряджатися.

9.  Із ч. 5 ст. 32 ЦК непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого обмеження інших прав неповнолітньої особи (крім права самостійно розпоряджатися заробітком, стипендією або іншими доходами, що передбачено п. 1 ч. 1 ст. 32 ЦК) не допускається. Отже, не допускається обмеження права, передбаченого п. 4 ч. 1 ст. 32 ЦК. Але при аналізі цих законодавчих положень ми помічаємо, що розпоряджання заробітком, стипендією чи іншими доходами, з одного боку, і право розпоряджатись вкладом, з іншого, у відношенні до мети обмеження прав неповнолітньої особи (ч. 5 ст. 32 ЦК) є тотожнім. Це — неповна логічна тотожність,
яка є підставою для застосування ч. 5 ст. 32 ЦК за аналогією до розпоряджання бан­ківським вкладом. Що стосується прав неповнолітніх, передбачених пп. 2, 3 ч. 1 ст. 32 ЦК, то вони не можуть бути визнані тотожними праву, передбаченому п. 1 ч. 1 ст. 32 ЦК, а тому застосування ч. 5 ст. 32 ЦК за аналогією до прав, передбачених пп. 2, З ч. 1 ст. 32 ЦК, є неможливим. Це — задовільне законодавче рішення має на увазі, що право отримання доходів від діяльності, передбаченої пп. 2, 3 ч. 1 ст. 32 ЦК> може бути обмежене відповідно до ч. 5 ст. 32 ЦК.

10. Суд може прийняти зазначене рішення за заявою батьків (усиновлювачів), пі­клувальника, органу опіки та піклування. Таке рішення може бути прийняте «за на­явності достатніх підстав». Це формулювання не можна оцінити як досить визначене. Але ж воно встановлює певні межі для прийняття судом рішення на свій розсуд.

Стаття 33.     Цивільна відповідальність неповнолітньої особи

1. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону.

2. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповноліт­ньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність
несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник.

3. Неповнолітня особа несе відповідальність за шкоду, завдану нею іншій особі, відповідно до статті 1179 цього Кодексу.

1. Стаття 33 ЦК поширюється на осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, які відповідно до ч. 1 ст. 32 ЦК позначаються як неповнолітні.

2. Якщо неповнолітня особа самостійно уклала договір у межах своєї неповної дієздатності, що визначена ч. 1 ст. 32 ЦК, вона особисто відповідає за невиконання цього договору.

3. Хоч у ст. 33 ЦК йдеться про цивільну відповідальність неповнолітніх осіб (у цій статті відповідно до термінології ст. 32 ЦК треба було зазначити, що вона ре­гулює цивільну відповідальність осіб з неповною дієздатністю), в силу спеціальних правил ст. 34, 35 ЦК особи, які не досягли вісімнадцяти років та одержали повну цивільну дієздатність, особисто відповідають в разі невиконання договорів або за­вдання шкоди.

4. При тлумаченні положення другого речення ч. 2 ст. 33 ЦК слід враховувати кон­текст. Це дає можливість для висновку про те, що батьки несуть субсидіарну відповідаль­ність тільки у випадках, передбачених ч. 2 ст. 33 ЦК, якщо вони відповідно до вимог закону дали згоду на вчинення правочину неповнолітньою особою, і не несуть таку від­повідальність у випадках, передбачених ч. 1 ст. 33 ЦК. Із контексту ч. 2 ст. 33 ЦК також випливає, що під додатковою відповідальністю тут слід розуміти тільки відповідальність у вигляді відшкодування збитків, завданих порушенням договору. Тому іншу відповідаль­ність за порушення договору батьки не несуть. Це стосується неустойки, відповідальності, передбаченої ст. 625 ЦК. Оскільки в ч. 2 ст. 33 ЦК йдеться про відшкодування збитків, а не про відповідальність взагалі, із цього законодавчого положення не можна робити ви­сновок від наступного правового явища (відповідальності) до попереднього (обов'язків, порушення яких є підставою відповідальності). Отже, ч. 2 ст. 33 ЦК не може бути під­ставою для пред'явлення до батьків вимоги про виконання в натурі зобов'язання, що виникло на підставі договору, укладеного неповнолітнім за згодою батьків (в тому числі і про примушення до виконання в натурі грошового зобов'язання).

5. Умовою субсидіарної відповідальності батьків (усиновлювачів), піклувальника є недостатність майна неповнолітньої особи. Слова «недостатність майна» слід тлу­мачити так же, як розуміються слова «недостатність майна» у ст. 67 Закону «Про виконавче провадження» [129]. Заробіток, пенсія, стипендія, інші доходи у цій статті розуміються як такі, що не беруться до уваги при визначенні наявності такої умови, як недостатність майна. Отже, наявність у неповнолітнього права на заробіток, пен­сію, стипендію, інші періодичні доходи не перешкоджає субсидіарній відповідальності батьків (усиновлювачів), піклувальника за збитки, завдані невиконанням чи неналеж­ним виконанням неповнолітньою особою зобов'язання, що ґрунтується на договорі, укладеному цієї особою за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника.

Стаття 34.     Повна цивільна дієздатність

1. Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття).

2. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона на­буває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу.

У разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.

У разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною пове­дінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.

1. Повністю дієздатними є повнолітні фізичні особи, тобто такі, яким виповнилось вісімнадцять років. Якщо днем народження особи є, наприклад, 18 лютого 1984 p., то вона набуває повноліття 18 лютого 2002 p., і тільки з 19 лютого може здійснювати будь-які правочини, що не суперечать закону.

2. Якщо до досягнення вісімнадцяти років (відповідно до ч. 2 ст. 23 СК [39] за за­явою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам) особа укладає шлюб, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Набута в такий спосіб повна дієздатність зберігається і в тих випадках, коли шлюб розрива­ється або визнається недійсним (крім випадків визнання шлюбу недійсним, оскільки він укладений за умов протиправної поведінки цієї особи).

Стаття 35. Надання повної цивільної дієздатності

1. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини.

2. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (уси­новлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна ді­єздатність може бути надана за рішенням суду.

3. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю.

За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.

4. Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі ци­вільні права та обов'язки.

5. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підпри­ємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається.

1. Стаття 35 ЦК вводить в цивільне законодавство України нову правову конструк­цію, яка отримала назву надання повної цивільної дієздатності особі, яка не досягла повноліття.

2. Особі, яка досягла шістнадцяти років та працює за трудовим договором або яка записана матір'ю (батьком) дитини, може бути надана повна цивільна дієздатність за її заявою до органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування за наявності письмової згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника приймає рішення про надання повної цивільної дієздатності. Таке рішення приймає виконавчий орган сіль­ської, селищної, міської ради (ст. 34 Закону «Про місцеве самоврядування» [112]).

3. Якщо батьки (усиновлювачі) чи піклувальник не дають згоди на надання повної дієздатності особі, яка досягла шістнадцяти років (за наявності умов, що зазначені в попередньому пункті коментаря), питання про надання повної дієздатності вирішу­ється судом. Заяву до суду про надання повної дієздатності вправі подавати неповно­літня особа. Суд не може відмовити в прийнятті заяви, посилаючись на неповноліття
заявника. Таке випливає із ч 2 ст. 29 і ст. 242 ЦПК [44].

4. Неповнолітня особа, якій виповнилось шістнадцять років, набуває повної діє­здатності за умови реєстрації її як підприємця з моменту такої реєстрації. Але реєстра­ція такої особи як підприємця можлива за наявності згоди батьків (усиновлювачів), а за їх відсутності — піклувальника. Замість згоди цих осіб можливе одержання згоди органу опіки та піклування. Викладене стосується тільки реєстрації як підприємця фізичної особи, яка досягла шістнадцяти років, і не поширюється на участь таких осіб у створенні та діяльності юридичних осіб. Щодо цих останніх відносин застосовується п. З ч. 1 ст. 32 ЦК.

5. Повна дієздатність, надана особам, зазначеним у ст. 35 ЦК, має зміст, тотожній змісту повної дієздатності осіб, які досягли вісімнадцяти років.

6. Наступне припинення трудового договору чи підприємницької діяльності не по­збавляє особу повної дієздатності, одержаної в порядку, що встановлений ст. 35 ЦК.

7. У ст. 34 ЦК використовується термін «набуття» (повної цивільної дієздатності), а в ст. 35 ЦК — і термін «набуття» і термін «надання». Термін «надання» акцентує увагу на процесі надання, а термін «набуття» — на результаті цього процесу. Отже, термін «набуття» охоплює собою і випадки, коли особі надається повна цивільна діє­ здатність, і випадки, коли немає факту надання повної цивільної дієздатності.

Стаття 36.     Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи

1. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

2. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

3. Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

4. Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання за­конної сили рішенням суду про це.

1. Відповідно до ст. 39 ЦК у разі нездатності фізичної особи внаслідок хронічного стійкого психічного розладу усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, вона може бути визнана недієздатною. Якщо ж психічний розлад не позбавляє особу здатності усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними, але суттєво впливає на цю здатність, дієздатність особи може бути обмежена, як це передбачено ст. 36 ЦК.

2. Можливе також обмеження дієздатності осіб, які зловживають спиртними напо­ями, наркотичними засобами чи токсичними речовинами. Сам по собі факт зловжи­вання спиртними напоями, наркотичними засобами або токсичними речовинами не є достатньою підставою для визнання фізичної особи обмежено дієздатною. Визнання фізичної особи обмежено дієздатною можливе лише у тому випадку, якщо внаслідок
зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами або токсичними речовина­ми фізична особа ставить себе, свою сім'ю або осіб, яких вона за законом повинна утримувати, в скрутне матеріальне становище. Поки ж сім'я знаходиться у заможному стані, підстав для визнання фізичної особи обмежено дієздатною немає. Сама по собі загроза матеріальному становищу фізичної особи, сім'ї, а також інших зазначених
осіб, не є підставою для обмеження дієздатності.

3. Справи про визнання фізичних осіб обмежено дієздатними розглядаються судами у порядку окремого провадження. Такі справи порушуються за заявою членів сім'ї зазначених фізичних осіб, органів опіки і піклування, наркологічного або психіатрич­ного закладу.

Заява подається до суду за місцем проживання фізичної особи або за місцезна­ходженням лікувального закладу, в якому особа перебуває (ст. 236 ЦПК [44]). У заяві повинні бути викладені обставини, які підтверджують наявність підстав для обмеження дієздатності. У таких справах можливе проведення судово-психіатричної експертизи. Можливе і примусове направлення на таку експертизу за наявності умов, встановлених ст. 239 ЦПК.

4. У рішенні суду (його резолютивній частині) вирішується тільки питання про ви­знання фізичної особи обмежено дієздатною (чи про відмову задовольнити заяву про це). Питання про обсяг обмеження дієздатності судом вирішуватися не може, оскільки воно вирішене в ст. 37 ЦК.

5. Обмеження цивільної дієздатності можливе і стосовно неповнолітніх. Ця думка підтверджується ст. 236 ЦПК, де зазначається на «обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, у тому числі неповнолітньої особи».

Стаття 37.     Правові  наслідки  обмеження  цивільної дієздатності  фізичної особи

1. Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування.

2. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини.

3. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини,  що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обме­жена, за згодою піклувальника.

Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої об­межена, до органу опіки та піклування або суду.

4. Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна ді­єздатність якої обмежена, та розпоряджання ними здійснюються піклувальником. Піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними.

5. Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.

1. Особа, яка визнана обмежено дієздатною, вправі самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Правочини щодо розпоряджання майном, а також інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, обмежено дієздатні особи вправі укладати лише за згодою піклувальника.

Стаття, що коментується, передбачає обмеження не тільки права цієї категорії фі­зичних осіб вчиняти правочини щодо розпоряджання майном, але і їх права без згоди піклувальника одержувати доходи у цивільно-правових формах, а також у межах трудових, пенсійних та інших правовідносин і розпоряджатися ними. Вказівка у цій статті на обмеження права таких громадян одержувати заробітну плату, пенсію хоч і виходить за межі предмета цивільного права, але має юридичну силу, оскільки за­конодавець при формулюванні правових норм не пов'язаний науковими положеннями про систему права і навіть законодавчим визначенням кола суспільних відносин, що регулюються Цивільним кодексом, а перш за все керується практичними потребами у правовому врегулюванні відповідних суспільних відносин.

2. Одержання заробітної плати, пенсії, стипендії та інших доходів, на які має право обмежено дієздатний, здійснюється піклувальником. Але піклувальник може письмово дозволити обмежено дієздатній особі самостійно отримувати всі або окремі доходи. Такий письмовий дозвіл має бути поданий за місцем виплати відповідних доходів.

3. Стаття, що коментується, не містить норм щодо форми, в якій повинна надаватися піклувальником згода на здійснення правочинів обмежено дієздатною особою. Тому в цьому випадку слід за аналогією використовувати правила ст. 32 ЦК про форму згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника на вчинення правочинів неповнолітніми (див. п. 7 коментаря до ст. 32 ЦК).

4. Обмежено дієздатній особі надається право оскаржити до органу опіки та пі­клування відмову піклувальника дати згоду на вчинення правочину. Але цей орган не може примусити піклувальника дати згоду. Не передбачено і надання органом опіки та піклування дозволу на вчинення правочину обмежено дієздатним, який би заміняв згоду піклувальника. Оскарження обмежено дієздатним відмови піклувальника до
суду здійснюється в позовній формі. Особа, яка обмежена у дієздатності, має право звернутись до суду з позовом про визнання права на вчинення того чи іншого право­чину.

5. Особа, яка обмежена у дієздатності, самостійно несе відповідальність за невико­нання будь-якого договору, в тому числі і укладеного зі згоди піклувальника, а також за заподіяну шкоду. Слід, однак, враховувати, що правочин, який вчинила обмежено дієздатна особа, може бути визнаний недійсним на підставі ст. 223 ЦК.

6. За загальним правилом, визнання фізичної особи обмежено дієздатною не при­пиняє правовідносин з її участю. Вона тільки позбавляється можливості самостійно здійснювати свої майнові та інші права (за винятком випадків, які охоплюються по­няттям дрібних побутових правочинів). У передбачених законодавством випадках правовідносини за участю особи, визнаною судом обмежено дієздатною, припиняються (ст. 1008, 1044 ЦК). Можливе пред'явлення обмежено дієздатною особою за згодою піклувальника вимоги в суді про зміну чи припинення правовідносин, якщо їх збере­ження у зв'язку з визнанням особи обмежено дієздатною призводить до порушення прав цієї фізичної особи.

Стаття 38.     Поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна діє­здатність якої була обмежена

1. У разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здат­ність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, суд поновлює її цивільну дієздатність.

2. У разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотич­ними засобами, токсичними речовинами тощо суд поновлює її цивільну дієздатність.

3. Піклування, встановлене над фізичною особою, припиняється на підставі рі­шення суду про поновлення цивільної дієздатності.

4. Порядок поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

1. Підставою обмеження дієздатності є психічний розлад,  що суттєво впливає на здатність особи усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними (ч. 1 ст. 36 ЦК). Підстава поновлення дієздатності, встановлена ч. 1 ст. 38 ЦК, відповідає підставі обмеження дієздатності. Тільки поновлення в повному обсязі здатності усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними є підставою для поновлення цивільної дієздат­ності особи, яка була обмежена у дієздатності. Таке поновлення наступає, зокрема, у разі видужання особи.

2. Підлягає поновленню також цивільна дієздатність, що була обмежена у зв'язку із зловживанням спиртними напоями, наркотичними засобами або токсичними речо­винами. Підставою поновлення дієздатності є припинення зазначеного зловживання.

3. Відповідно до ст. 241 ЦПК [44] поновлення дієздатності особи, яка була обме­жена у дієздатності, здійснюється шляхом прийняття рішення суду про скасування раніше прийнятого рішення та про поновлення дієздатності.

4. Заяву про скасування раніше прийнятого рішення та про поновлення дієздатності до суду за місцем проживання фізичної особи вправі подавати ті ж особи, які наді­лені правом подання заяви про обмеження дієздатності. Крім того, з такою заявою вправі звернутися і сама фізична особа, дієздатність якої була обмежена. Суд вправі порушити провадження у справі про поновлення дієздатності особи за своєю ініціа­тивою. Справи про поновлення дієздатності фізичних осіб розглядаються в порядку окремого провадження.

Стаття 39.     Визнання фізичної особи недієздатною

1. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

2. Порядок визнання фізичної особи недієздатною встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

3. Якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено, що вимога була заявлена недобросовісно без достатньої для цього підстави, фізична особа, якій такими діями було завдано моральної шкоди,
має право вимагати від заявника її відшкодування.

1. Повноваження визнавати громадян недієздатними належить виключно суду. Підставою визнання громадянина за рішенням суду недієздатним є нездатність особи усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними внаслідок хронічного стійкого психічного розладу.

2. Посилання в ч. 2 ст. 39 ЦК на норми Цивільного процесуального кодексу, що мають регулювати порядок визнання фізичної особи недієздатною, дає підстави для висновку про те, що Цивільний процесуальний кодекс визначає і осіб, які мають право звертатись до суду з заявами про визнання фізичних осіб недієздатними. Відповідно до ст. 237 ЦПК це ті ж особи, які отримали право звертатись із заявами про визнання фізичних осіб обмежено дієздатними (п. З коментаря до ст. 36 ЦК).

Заява подається до суду за місцем проживання фізичної особи, а якщо вона перебу­ває на стаціонарному лікуванні у психіатричному лікувальному закладі — то за місцем знаходження цього закладу. У заяві про визнання фізичної особи недієздатною повинні бути викладені обставини, що свідчать про хронічний, стійкий психічний розлад, вна­слідок якого особа не може усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними.

3. У справах про визнання фізичних осіб недієздатними можливе проведення судово-психіатричної експертизи. У виняткових випадках, якщо фізична особа, від­носно якої порушено справу про визнання її недієздатною, явно ухиляється від про­ходження експертизи, суд у судовому засіданні за участю прокурора і психіатра може винести ухвалу про примусове направлення фізичної особи на судово-психіатричну
експертизу (ст. 258 ЦПК). На вирішення експертизи суд зобов'язаний поставити на­ступні питання: 1) чи хворіє громадянин на психічне захворювання; 2) чи розуміє він значення своїх дій і чи може ними керувати (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» [381]).

4. Справи про визнання фізичних осіб недієздатними розглядаються судом у по­рядку окремого провадження. Такі справи розглядаються з обов'язковою участю пред­ставника органу опіки і піклування. Питання про виклик в суд фізичної особи, щодо якої ставиться питання про визнання її недієздатною, вирішується судом у кожному окремому випадку з урахуванням стану здоров'я фізичної особи (ст. 240 ЦПК).

5. Вимога про відшкодування моральної шкоди може бути заявлена, якщо заява про визнання особи недієздатною була подана недобросовісно, тобто заявник знав про відсут­ність підстав для визнання особи недієздатною. Якщо ж заявник не знав про це, на нього
не може бути покладений обов'язок відповідальності за заподіяну моральну шкоду.

6. Моральна шкода, заподіяна недобросовісним поданням до суду заяви про визна­ння особи недієздатною, визначається відповідно до ст. 23 ЦК.

Стаття 40.     Момент визнання фізичної особи недієздатною

1. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.

2. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

1. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рі­шенням суду про це. Якщо від часу виникнення недієздатності залежать певні правові наслідки, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за своєю ініціа­тивою з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших даних про психіатричний стан громадянина, у рішенні може зазначити день, з якого фізична особа визнається недієздатною.

Стаття 41.     Правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною

1. Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка.

2. Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину.

3. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун.

4. Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе її опікун (стаття 1184 цього Кодексу).

1. Порядок встановлення опіки над особою, яка визнана судом недієздатною, та інші відносини щодо опіки регулюються ст. 55 — 79 ЦК.

2. Недієздатна особа не може вчиняти будь-яких правочинів навіть дрібних по­бутових. Всі правочини від імені та в інтересах недієздатної особи вчиняє опікун з урахуванням обмежень, що встановлені ст. 68 ЦК.

3. Вчинення правочину недієздатною особою тягне наслідки, передбачені ст. 226 ЦК.

4. Недієздатна особа не несе відповідальності за заподіяну нею майнову та мо­ральну шкоду. Така шкода відшкодовується опікуном чи іншою особою відповідно до ст. 1184 ЦК.

5. Визнання фізичної особи недієздатною зазвичай не тягне припинення правовід­носин з участю цієї особи. Зокрема, ст. 996 ЦК установлює, що у випадку визнання фізичної особи, яка є страхувальником, недієздатною, її права і обов'язки за договором страхування здійснює опікун. Лише у випадках, спеціально передбачених законом, факт визнання фізичної особи недієздатною (набрання законної сили рішенням суду
про це) припиняє правовідносини з участю цієї особи. Так, при визнанні фізичної особи недієздатною передбачено припинення зобов'язання доручення (ст. 1008 ЦК), зобов'язання щодо страхування цивільної відповідальності (ст. 996 ЦК).

В інших випадках визнання фізичної особи недієздатною за наявності підстави дає право пред'явлення в суді вимоги про зміну чи припинення правовідносин з участю цієї особи (якщо збереження правовідносин приводить до порушення прав чи інтересів недієздатної особи). Підстави для пред'явлення такого позову розширюються, оскіль­ки ст. 16 ЦК передбачає можливість захисту судом не тільки права, а й інтересу.

Стаття 42.     Поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною

1. За заявою опікуна або органу опіки та піклування суд поновлює цивільну дієз­датність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану
у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

2. Порядок поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

(Із змін, від 06.09.2005)

1. За наявності факту видужання або значного поліпшення психічного стану особи та поновлення її здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними ци­вільна дієздатність особи підлягає поновленню шляхом скасування рішення суду про визнання фізичної особи недієздатною та прийняття рішення про поновлення цивільної дієздатності фізичної особи. Таке рішення приймається на підставі висновку судово-психіатричної експертизи за заявою опікуна, органу опіки та піклування.

2. Рішення суду про поновлення дієздатності, що набрало законної сили, надсила­ється органові опіки та піклування для припинення здійснення опіки над фізичною особою.

Стаття 43.     Визнання фізичної особи безвісно відсутньою

1. Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її пере­бування.

2. У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число мі­сяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості
встановити цей місяць — перше січня наступного року.

3. Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встановлюється Цивіль­ним процесуальним кодексом України.

1. Закон не пов'язує можливість визнання фізичної особи безвісно відсутньою з при­чинами, в зв'язку з якими вона відсутня в місці постійного проживання, і відсутні відо­мості про місце її перебування. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою можливе, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування. З урахуванням основної мети визнання фізичної особи безвісно
відсутньою — охорони майна цієї особи — визнання особи в судовому порядку безвісно відсутньою доцільно ставити щодо осіб, які досягли віку чотирнадцяти років, хоч закон не перешкоджає визнанню безвісно відсутніми і осіб, що не досягли цього віку.

2. Оскільки визнання фізичної особи безвісно відсутньою можливе, якщо нема відо­мостей про місце її перебування протягом одного року, ч. 2 статті, що коментується, визначає, з якого дня слід обчислювати цей річний строк.

3. Цивільний процесуальний кодекс [44] не обмежує права будь-якого суб'єкта звертатися до суду із заявою про визнання фізичних осіб безвісно відсутніми. Проте в заяві до суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою повинно бути зазна­чено, для якої мети необхідно заявникові визнати фізичну особу безвісно відсутньою. Це не виключає звернення суб'єкта з такою заявою, якщо у заявника відсутній свій
власний інтерес у поданні заяви. Заявник може метою визнання фізичної особи без­вісно відсутньою назвати охорону майна безвісно відсутньої особи.

4. Справи про визнання фізичних осіб безвісно відсутніми розглядаються судами за місцем проживання заявника або за останнім відомим місцем проживання (пере­бування) фізичної особи, місце перебування якої невідомо, або за місцезнаходженням її майна в порядку окремого провадження.

Стаття 44.     Опіка над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, а також фізичної особи, місце перебування якої невідоме

1. На підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку.

2. За заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, опіка може бути встановлена но­таріусом до ухвалення судом рішення про визнання її безвісно відсутньою.

3. Опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, приймає виконання цивільних обов'язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах.

4. За заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, надає за ра­хунок цього майна утримання особам, яких вони за законом зобов'язані утримувати.

5. Опіка над майном припиняється у разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у разі появи фізичної особи, місце перебування якої було невідомим.

1. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою не зачіпає безпосередньо її право­здатності та дієздатності. Рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою після набрання ним законної сили є лише підставою для опису майна безвісно відсутньої особи нотаріусом та для прийняття ним постанови про встановлення опіки над майном цієї особи. Орган опіки і піклування за місцем знаходження майна на підставі постанови нотаріуса про встановлення опіки над майном призначає опікуна над майном. З цього майна опікун видає утримання громадянам, яких безвісно відсутня особа зобов'язана за законом утримувати, а також погашає заборгованість за іншими зобов'язаннями без­вісно відсутньої особи. Опікун здійснює також управління майном в інтересах особи, що визнана безвісно відсутньою, приймає виконання цивільних обов'язків на користь особи, яка визнана безвісно відсутньою.

2. Правилами опіки та піклування не визначаються органи, що безпосередньо ведуть справи щодо опіки над майном. Тому ці функції здійснюють районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад (п. 1.3 Правил опіки та піклування [333]).

3. Вчиняючи дії щодо надання утримання громадянам, яких безвісно відсутній відпо­відно до закону зобов'язаний утримувати, а також стосовно погашення заборгованості за іншими зобов'язаннями безвісно відсутнього, опікун діє як представник на підста­ві адміністративного акта (рішення чи розпорядження про призначення опікуном). Укладати інші угоди з майном безвісно відсутнього опікун не вправі.

4. Описує майно безвісно відсутньої особи нотаріус за останнім місцем проживання фізичної особи на підставі рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою. Від­повідно до ст. 60 Закону «Про нотаріат» [75] опис майна можуть здійснювати і нота­ріуси за місцем знаходження майна особи, що визнана судом безвісно відсутньою.

5. Нотаріусу надається також повноваження встановлювати опіку над майном осо­би, місце знаходження якої невідоме, до ухвалення судом відповідного рішення. Це можливо і до подання до суду заяви про визнання особи безвісно відсутньою, оскільки таке допускається ч. 2 ст. 44 ЦК. Така можливість, зокрема, може бути використана за необхідності охорони майнових інтересів особи, місце знаходження якої невідоме,
якщо не сплив строк, що дає право визнати особу безвісно відсутньою.

Стаття 45.     Скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно від­сутньою

1. Якщо фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем її перебування або суд, що постановив рішення про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за за­явою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою.

1. У разі з'явлення фізичної особи, яка оголошена безвісно відсутньою, ця особа, заявник, на підставі заяви якого судом було прийнято рішення про визнання особи безвісно відсутньою, а також інші заінтересовані особи, вправі звернутися до суду, який прийняв рішення про визнання особи безвісно відсутньою, із заявою про скасу­вання раніше прийнятого рішення.

2. Справа про скасування рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою слухається з участю цієї особи, заявника та інших заінтересованих осіб. Рішення про скасування раніше прийнятого рішення про визнання фізичної особи безвісно відсут­ньою є підставою для зняття опіки з майна цієї особи.

Стаття 46.     Оголошення фізичної особи померлою

1. Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постій­ного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, — протягом шести місяців, а за можливості вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та при­родного характеру — протягом одного місяця після завершення роботи спеціальної комісії, утвореної внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

2. Фізична особа, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу
померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

3. Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішен­ням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку
або у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.

4. Порядок оголошення фізичної особи померлою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

(Із змін, від 25.06.2009)

1.  Оголошення фізичної особи померлою є підставою для запису акта про смерть відділом реєстрації актів громадянського стану в Україні (п. 3.5 Правил реєстрації актів громадянського стану в Україні  [355]).  Проте не можна стверджувати,  що оголошення фізичної особи померлою безумовно тягне припинення її правоздатності і дієздатності.

Певні правові наслідки настають тільки в місці оголошення фізичної особи померлою щодо прав і обов'язків, які виникли до того, як з'явилися обставини, що стали під­ставою для оголошення фізичної особи померлою. Якщо ж фізична особа, оголошена судом померлою, насправді виявиться живою, то рішення суду не може в будь-який спосіб вплинути на її правоздатність і дієздатність.

2.  Для прийняття рішення про оголошення фізичної особи померлою не має матеріально-правового значення та обставина, приймалось до цього судом рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи ні.

3. Підставою для оголошення фізичної особи померлою є відсутність у місці її по­стійного проживання відомостей про місце її перебування протягом трьох років. Якщо фізична особа пропала безвісті за обставин, що загрожували смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, оголошення особи померлою можливе за відсутності відомостей про місце її перебування в місці постійного прожи­вання протягом шести місяців. Будь-яка фізична особа, яка пропала безвісти в зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою не раніше, ніж після закінчення двох років з дня закінчення воєнних дій. До спливу зазначеного двохрічного строку суд може оголосити померлою фізичну особу, яка пропала у зв'язку з воєнними діями, за наявності конкретних обставин, що заслуговують на увагу. Але це допускається не раніше спливу шести місяців після закінчення воєнних дій.

4. Визначення дня смерті особи, оголошеної судом померлою, має істотне значення для спадкових, пенсійних та інших правовідносин. Днем смерті звичайно вважається день набрання законної сили рішенням суду про оголошення фізичної особи помер­лою. Проте в разі оголошення померлою особи, яка пропала безвісті за обставин, що загрожували смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного
випадку, суд має право визнати днем смерті особи день його вірогідної загибелі.

5. Справа про оголошення фізичної особи померлою розглядається в порядку окре­мого провадження. Рішення про оголошення фізичної особи померлою суд надсилає в орган реєстрації актів громадянського стану в районі діяльності суду (для реєстрації смерті) і в державну нотаріальну контору (орган, який виконує відповідні нотаріальні дії) для вжиття заходів щодо охорони спадкового майна.

Стаття 47.     Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою

1. Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті.

2. Спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчу­жувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з від­криттям спадщини.

Нотаріус, який видав спадкоємцеві свідоцтво про право на спадщину на нерухоме майно, накладає на нього заборону відчуження.

1. Оголошення судом фізичної особи померлою тягне виникнення спадкових пра­вовідносин відповідно до загальних правил про спадкування. Але нерухоме майно, що перейшло до спадкоємців такої особи, забороняється відчужувати протягом п'яти років (очевидно, з часу відкриття спадщини, оскільки з цього часу воно належить спадкоємцям — ч. 5 ст. 1268 ЦК). З метою забезпечення дотримання цієї заборони
на нотаріуса, що видав спадкоємцеві свідоцтво про право на спадщину, до якої входить нерухоме майно, покладається обов'язок накласти заборону на відчуження цього майна. Накладення заборони відповідно до ст. 73 Закону «Про нотаріат» [75] та пп. 134 — 137 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [359] здійснюється шляхом вчинення напису про це на свідоцтві про право на спадщину.

2. Особам, які втратили годувальника і які мають відповідно до законодавства право на пенсію в разі втрати годувальника, призначається пенсія. Зобов'язання, які відпо­відно до ст. 608 ЦК припиняються смертю боржника або кредитора, з дня набрання законної сили рішенням суду про оголошення фізичної особи померлою (з іншого дня, встановленого ч. З ст. 46 ЦК) припиняються. Інші права особи, оголошеної померлою, переходять у порядку спадкування. Обов'язки переходять до спадкоємців в межах вартості отриманого в порядку спадкування майна (майнових прав).

Стаття 48.     Правові наслідки появи фізичної особи, яка була оголошена помер­лою

1. Якщо фізична особа, яка була оголошена померлою, з'явилася або якщо одер­жано відомості про місце її перебування, суд за місцем перебування цієї особи або суд, що постановив рішення про оголошення її померлою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення суду про оголошення фізичної особи померлою.

2. Незалежно від часу своєї появи фізична особа, яка була оголошена померлою, має право вимагати від особи, яка володіє її майном, повернення цього майна, якщо воно збереглося та безоплатно перейшло до неї після оголошення фізичної особи
померлою, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред'явника.

3. Особа, до якої майно перейшло за відплатним договором, зобов'язана повер­нути його, якщо буде встановлено, що на момент набуття цього майна вона знала, що фізична особа, яка була оголошена померлою, жива.

У разі неможливості повернути майно в натурі особі, яка була оголошена помер­лою, відшкодовується вартість цього майна.

4. Якщо майно фізичної особи, яка була оголошена померлою і з'явилася, пере­йшло у власність держави, Автономної Республіки Крим або територіальної громади і було реалізоване ними, цій особі повертається сума, одержана від реалізації цього майна.

1. У разі з'явлення фізичної особи, оголошеною померлою, суд, одержавши від­повідну заяву, призначає до слухання справу про скасування рішення про визнання фізичної особи померлою. Справа слухається з участю фізичної особи, оголошеною померлою, заявника та заінтересованих осіб. За результатами розгляду справи суд виносить рішення, яким скасовує раніше прийняте рішення про оголошення фізичної особи померлою. На підставі рішення суду орган реєстрації актів громадянського стану анулює запис про смерть (ст. 250 ЦПК [44]).

2. Скасування рішення суду про оголошення фізичної особи померлою не тягне повного повернення у первинний стан всіх учасників правовідносин, які виникли у зв'язку з оголошенням фізичної особи померлою. Застосовувати у подібних випад­ках ст. 216 Цивільного кодексу було б неправильним, оскільки доля прав, набутих суб'єктами в зв'язку з оголошенням фізичної особи померлою, визначається спеціаль­ними правилами ст. 48 ЦК.

3. При застосуванні положень ч. 2 — 4 ст. 48 ЦК треба враховувати, що із них ви­пливає загальне правило, відповідно до якого майновий стан осіб, що стали учасниками правовідносин з приводу майна особи, оголошеною померлою, в зв'язку зі з'явленням цієї особи, має зберігатись. Частина 2 ст. 48 ЦК із цього загального правила встанов­лює виняток, що стосується випадків безоплатного переходу до іншої особи майна
особи, оголошеною померлою. Безоплатний перехід майна — це перш за все перехід його в порядку спадкування.

Якщо індивідуально визначене майно, що раніше належало особі, яка була оголо­шена померлою, та безоплатно перейшло до спадкоємців чи іншої особи, збереглося, воно підлягає поверненню особі, щодо якої судом винесено рішення про скасування раніше прийнятого рішення про визнання її померлою. Не підлягають поверненню тільки гроші або цінні папери на пред'явника, навіть якщо вони і були належно ін­дивідуалізовані. Строк позовної давності до вимог про витребування майна в таких випадках не застосовується (майно повертається «незалежно від часу... появи фізичної особи»), що відповідає ч. 2 ст. 268 ЦК, яка допускає встановлення законом вимог, на які позовна давність не поширюється. Але набуття особою, яка безоплатно отримала майно, права власності за набувальною давністю, як це передбачено ч. З і 4 ст. 344 ЦК, виключає витребування майна особою, що з'явилася.

4. Якщо безоплатно отримане майно особи, оголошеною померлою, не збереглося, відшкодування вартості майна на користь цієї особи не передбачено.  Справедливо це чи ні, але застосовувати до відносин, передбачених ч. 2 ст. 48 ЦК, абзац другий ч. З ст. 48 ЦК немає будь-яких юридичних підстав. Це пов'язане з тим, що струк­тура ст. 48 ЦК, що відображає її контекст, дає змогу застосувати правило абзацу
другого ч. З ст. 48 ЦК тільки до випадків переходу майна особи, що була оголошена  померлою, за відплатним договором, тобто до випадків, передбачених абзацом першим ч. З ст. 48 ЦК.

5. Особа, яка за відплатним договором придбала майно особи, оголошеною по­мерлою, за загальним правилом, не зобов'язана повертати його такій особі у разі її з'явлення. Однак вона несе такий обов'язок, якщо буде встановлено, що на момент набуття цього майна вона знала, що фізична особа, яка була оголошена померлою, жива. У разі неможливості повернення майна в натурі відшкодовується вартість цього
майна. Зокрема, відшкодовується вартість речей, визначених родовими ознаками. До таких вимог застосовується позовна давність. Відповідно до обставин фізична особа, яка була оголошена судом померлою та з'явилася, може доводити, що позовна давність почала перебіг тільки з дня з'явлення.

6. Лише на державу, Автономну Республіку Крим та територіальну громаду по­кладається обов'язок повернути грошову суму, отриману від реалізації майна особи, оголошеною судом померлою, незалежно від того, перейшло це майно до зазначених суб'єктів за безоплатним чи відплатним договором. Вимоги до цих суб'єктів також можуть бути пред'явлені в межах строків позовної давності.

7. Наявність спеціальних правил ч. 2 — 4 ст. 48 ЦК виключає застосування до відносин, на які поширюються ці правила, положень про зобов'язання щодо відшко­дування шкоди, набуття, збереження майна без достатньої правової підстави.

8. Скасування рішення суду про оголошення фізичної особи померлою не може бути підставою для стягнення пенсії, виплаченої у зв'язку зі смертю (оголошенням помер­лим) годувальника, з осіб, яким вона була призначена (крім випадків, передбачених ч. 1 ст. 50 Закону «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» [201]). З фізичної особи, яка оголошена померлою, суми виплаченої пенсії можуть бути стяг­нені, якщо є підстави, передбачені ст. 1166 ЦК.

Стаття 49.     Акти цивільного стану

1. Актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків.

2. Актами цивільного стану є народження фізичної особи, встановлення її по­ходження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної ді­єздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, зміна імені,  інвалідність, смерть тощо.

3. Державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть.

4. Реєстрація актів цивільного стану провадиться відповідно до закону.

Народження фізичної особи та її походження, усиновлення, позбавлення та по­новлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть підлягають обов'язковому внесенню до Державного реєстру актів цивільного стану громадян в органах юстиції в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

(Із змін, від 23.06.2005, 22.12.2006)

1. Визначення актів цивільного стану, що наводиться в ст. 49 ЦК, дає підстави стверджувати, що акти цивільного стану є юридичними фактами, що породжують, змінюють, доповнюють та припиняють цивільну правоздатність фізичної особи. Мож­ливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків, що започатковується, змінюєть­ся, доповнюється та припиняється актами цивільного стану, нічим не відрізняється від здатності мати цивільні права та обов'язки, що складає зміст цивільної право­ здатності (ч. 1 ст. 25 ЦК).

2. Законодавець включив до переліку актів цивільного стану чотири групи актів:

1)        акти, що започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють можливість фізичної особи бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків. До них належать наро­дження дитини (започатковує цивільну правоздатність); набуття, втрата громадянства або вихід із нього (змінюють правоздатність, оскільки вона певною мірою залежить від громадянства); досягнення віку, що відповідно до закону впливає на дієздатність фізичної особи; набуття повної дієздатності; надання повної дієздатності; обмеження в дієздатності; визнання особи недієздатною; смерть;

2)   акти, що індивідуалізують фізичну особу як суб'єкта цивільного права (зміна імені). Акт про присвоєння імені не виокремлюється як самостійний, оскільки він реєструється разом є реєстрацією народження;

3)   акти, що характеризують сімейні (родинні) відносини (встановлення походження, укладення шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення);

4)   інші акти (із таких в ч. 2 ст. 49 ЦК названа інвалідність). Інвалідність дійсно надає суб'єкту деяких цивільних прав (право на безоплатне отримання чи з частко­вою оплатою деяких послуг), але на можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків вона не впливає.

3.  Акти цивільного стану, перелічені в ч. З ст. 49 ЦК, підлягають державній ре­єстрації. Державна реєстрація — це публічно-правове засвідчення актів цивільного стану, які є юридичними фактами цивільного права та тягнуть цивільно-правові на­слідки. Реєстрація інших актів цивільного стану не передбачається.

3. Відповідно до п. 4 ст. 49 ЦК реєстрація актів цивільного стану провадиться в по­рядку, що встановлюється законом. Стаття 19 Закону «Про органи реєстрації актів громадянського стану» [80] передбачає, що порядок реєстрації таких актів встановлю­ється цим Законом і Правилами, повноваження на затвердження яких надане Мініс­терству юстиції України. На цей час чинними є Правила реєстрації актів цивільного стану в Україні, що затверджені 18 жовтня 2000 р [355].