ГЛАВА 2  ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ОБОВ'ЯЗКІВ. ЗДІЙСНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ВИКОНАННЯ ОБОВ'ЯЗКІВ

Стаття 11.     Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків

1. Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

2. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів ін­телектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти.

3. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

4. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

5. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

6. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події.

1. Із змісту статті, що коментується, слід зробити висновок про те, що під пра­вами і обов'язками, про підстави виникнення яких тут ідеться, розуміється широке коло правових явищ. У будь-якому випадку ст. 11 ЦК не можна розуміти як таку, що встановлює підстави виникнення тільки цивільно-правових зобов'язань, як вони розуміються в главах 47 — 83 Цивільного кодексу.

2. Слід мати на увазі, що в ст.  11  ЦК під правами і обов'язками розуміються: 1) комплекс правових можливостей, що охоплюється категорією цивільної право­здатності фізичних, юридичних та інших осіб; 2) комплекс правових можливостей, що складають зміст поняття дієздатності фізичних, юридичних та інших осіб; 3) аб­солютні суб'єктивні права (речові, права інтелектуальної власності та інші), які осо­би, що володіють правоздатністю, отримують безпосередньо із закону; 4) абсолютні юридичні обов'язки, які несуть суб'єкти, що здійснюють відповідні види діяльності; 5) відносні суб'єктивні права на укладення договорів із суб'єктами підприємницької діяльності, що набувають особи, які мають абсолютні суб'єктивні права, внаслідок власних дій з індивідуалізації зобов'язаної особи; 6) відносні юридичні обов'язки щодо укладення договорів; 7) комплекс прав і обов'язків у процесі укладення договорів;  8) відносні суб'єктивні права в зобов'язаннях до моменту їх перетворення на права вимоги; 9) відносні юридичні обов'язки в зобов'язаннях до їх перетворення на борг; 10) право вимоги (суб'єктивне право на стадії, коли управнена особа має право ви­магати певної поведінки від іншої особи); 11) борг (відносний юридичний обов'язок,
строк виконання якого минув); 12) право вимагати відшкодування збитків, сплати неустойки (здійснення зобов'язаною особою інших дій, які є змістом санкції за по­рушення обов'язку); 13) обов'язок відшкодувати збитки, сплатити неустойку.

3. Хоч в статті, що коментується, мова прямо йде тільки про підстави виникнення цивільних прав і обов'язків, зміст всього Цивільного кодексу дає можливість для висновку про те, що ці ж юридичні факти тягнуть за собою зміну та припинення ци­вільних прав і обов'язків.

4. Із змісту формулювання ч. 1 ст. 11 ЦК не можна зробити прямий висновок про можливість виникнення цивільних прав і обов'язків внаслідок будь-яких дій грома­дян і організацій. Права і обов'язки — це такі явища, що виникають при настанні юридичного факту. Але той чи інший факт визначається як юридичний саме право­вими нормами чи нормами, що містяться в обов'язковому для відповідних суб'єктів
індивідуальному акті. Тому серед дій, на підставі яких виникають цивільні права та обов'язки, ч.  1 ст.  11  ЦК називає перш за все дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Окрім цих дій, цивільні права та обов'язки виникають із дій, які прямо не передбачені актами цивільного законодавства, але які можуть бути кваліфіковані як такі, що породжують цивільні права та обов'язки, із застосуванням аналогії закону чи права. Ця характеристика дій осіб, що породжують цивільні права та обов'язки, є більш визначеною, ніж формулювання, що містилося в Цивільному кодексі, який був чинним раніше. Тоді припускалося виникнення цивільних прав та обов'язків на підставі дій, які в силу загальних засад та сенсу цивільного законодав­ства породжували цивільні права та обов'язки. Якщо «загальні засади» були дещо зрозумілими, то «сенс» — це категорія, яку в наших судах і сьогодні дуже люблять за її невизначеність. Новий Цивільний кодекс, припускаючи застосування аналогії закону та права при кваліфікації юридичних фактів як підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, передбачає врахування при такій кваліфікації правил ст. 8 ЦК, що присвячена аналогії, і таким чином дещо обмежує ту сферу, в якій рішення при­ймаються на розсуд правозастосувача.

5. Майнові відносини в умовах ринкової економіки будуються на підставі вільно­го волевиявлення їх учасників. Тому ч. 2 ст.  11 ЦК на перше місце серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків ставить договори. Договір — це складний юридичний факт. На його укладення висловлюють волю всі його учасники. Окрім договорів, підставами цивільних прав та обов'язків є інші правочини. Такими є одно­сторонні правочини.

6. Безпосередньо із правочинів виникають не тільки цивільні права і обов'язки, які існують в зобов'язанні. Із правочину безпосередньо можуть виникати і абсолютні права. Так, в договорі купівлі-продажу може бути передбачено, що право власності у покупця на річ, яка є предметом купівлі-продажу, виникає не в момент передання речі, а в момент укладення договору. За таких умов укладення договору як правочин
безпосередньо породжує право власності набувача на відповідну річ.

7. Безпосередньо із факту створення результатів творчої діяльності виникає тільки весь комплекс цивільних прав і обов'язків, передбачених Законом «Про авторське право і суміжні права» [176]. Що стосується фактів створення винаходів, корисних моделей, промислових зразків, знаків для товарів і послуг, топографій інтегральних мікросхем, сортів рослин, раціоналізаторських пропозицій, то такі факти тягнуть виникнення вельми обмеженого переліку цивільних прав і обов'язків, оскільки їх основне коло виникає на підставі адміністративних актів (у випадку створення раціоналізаторської пропозиції — розпорядчого акта керівника підприємства), передбачених відповідними актами законодавства.

8. У ст. 11 ЦК не зазначено про виникнення цивільних прав і обов'язків на підставі фактів створення речей. Тим часом, це — дуже поширена підстава виникнення прав і обов'язків, це — основний первинний спосіб виникнення права власності (ст. 331 ЦК). Щодо окремих видів речей (наприклад, побудований житловий будинок) встановлено, що право власності виникає із цілої сукупності фактів — рішення про введення в екс­плуатацію, факту видачі свідоцтва про право власності та факту державної реєстрації такого майна (частина 2 ст. 331 ЦК).

9. Підставою виникнення цивільних прав і обов'язків у ч. 4 ст. 11 ЦК визнаються акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів міс­цевого самоврядування. Маються на увазі не нормативні приписи зазначених органів, а їх індивідуальні акти, тому що на нормативні приписи поширюється ч. З ст. 11 ЦК. Раніше такі підстави виникнення цивільних прав та обов'язків називали адміністратив­
ними актами. Зараз законодавець відмовився від цього терміна, оскільки це викликало б заперечення його поширення на акти органів місцевого самоврядування.

10. За часів соціалізму індивідуальні акти державних органів як підстави цивільних прав та обов'язків мали величезне значення. Тепер сфера державного регулювання май­нових відносин значно звузилась. У той же час неправильним було б твердження про те, що адміністративний акт як підстава цивільних прав і обов'язків і зовсім втратив своє значення. Актами, що підпадають під ч. 4 ст. 11 ЦК, зокрема, є свідоцтва про право власності на новостворені об'єкти нерухомого майна, що видаються органами місцевого самоврядування (п. 6 додатка 1 до Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно [352]).

Рішення відповідних органів про примусове розміщення державного замовлення чи про здійснення підприємствами відповідального зберігання державного матеріального резерву (ч. 8 ст. 2 Закону «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» [95]; ст. З Закону «Про державне оборонне замовлення» [127]; ч. 2 ст. 8 Закону «Про державний матеріальний резерв» [108]) не може безпосередньо породжувати зобов'язання щодо поставки чи зберігання в цілому, але тягне обов'язок укласти договір поставки (чи зберігання).

Укази Президента України про прийняття до громадянства і про поновлення в громадянстві (ст. 16, 17, 28, 36 Закону «Про громадянство України» [167]) також тягнуть виникнення цивільних прав і обов'язків, оскільки законодавство допускає можливість встановлення особливостей цивільних прав і обов'язків іноземців і осіб без громадянства.

Рішення органу опіки і піклування про призначення опікуна чи піклувальника (це — повноваження виконавчої влади, делеговане виконавчим органам сільських, се­лищних, міських рад — ст. 34 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [112]) є підставою виникнення права на представництво (ч. З ст. 67 ЦК).

Державна реєстрація юридичної особи також тягне цивільно-правові наслідки — виникнення правоздатності юридичної особи (ч. 4 ст. 91 ЦК).

Видача уповноваженим державним (чи іншим) органом ліцензії на право займа­тися видами підприємницької діяльності, передбаченими ст. 9 Закону «Про ліцен­зування певних видів господарської діяльності» [157], є підставою для зайняття відповідними видами підприємницької діяльності і для вчинення пов'язаних з цим правочинів. Для здійснення роздрібної торгівлі як виду підприємницької діяльності, діяльності з обміну готівкових валютних цінностей, а також діяльності щодо надан­ня послуг у сфері грального бізнесу і вчинення відповідних правочинів, необхідно одержання патенту (ст. 1 Закону «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» [97]).

Право на видання друкованого засобу масової інформації та вчинення пов'язаних з цим правочинів передбачає реєстрацію друкованого засобу масової інформації (ст. 11 Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» [66]). Інфор­маційні агентства можуть утворюватися у будь-яких організаційно-правових формах (ст. 11 Закону «Про інформаційні агентства» [87]), отже, їх цивільна правоздатність виникає відповідно до загальних правил ч. 4 ст. 91 ЦК. Однак для здійснення інфор­маційної діяльності вони повинні зареєструватися як суб'єкти такої діяльності (ст. 12 того ж Закону).

Здійснення видавничої діяльності, діяльності щодо виготовлення видавничої про­дукції, її поширення, вчинення відповідних правочинів можливо тільки після внесення суб'єкта видавничої справи до Державного реєстру (ст. 12 Закону «Про видавничу справу» [114]).

Підставою виникнення абсолютних цивільних прав і обов'язків є також рішення компетентного органу про видачу тимчасової правової охорони на винахід, рішення про видачу патенту, реєстрація патенту (ст. 18 — 20 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [155]), інші акти державних органів, передбачені за­конами «Про охорону прав на промислові зразки» [77], «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» [78], «Про охорону прав на топографії інтегральних мікро­схем» [119], «Про охорону прав на сорти рослин» [185]).

Законодавство про інтелектуальну власність дає повноваження Кабінету Міні­стрів, виходячи із суспільних інтересів та інтересів національної безпеки дозволяти використання деяких об'єктів промислової власності без згоди власника патенту, але з виплатою йому справедливої (відповідної) компенсації (ст. 24 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»; ст. 21 Закону «Про охорону прав на промислові зразки»; ст. 19 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем»). У цих випадках право на використання об'єктів промислової власності виникає на під­ставі відповідного акта Кабінету Міністрів.

11. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є також публічна обіцянка винагороди (ст. 1144 — 1157 ЦК), ведення чужих справ без доручення (ст. 1158 — 1160 ЦК), рятування здоров'я та життя іншої особи, запобігання загрозі шкоди чу­жому майну (ст. 1161 — 1162 ЦК), створення небезпеки (загрози) життю і здоров'ю фізичних осіб, а також їхньому майну, майну юридичних осіб (ст. 1163 — 1165 ЦК),
набуття або збереження майна без достатньої підстави (ст. 1212 — 1215 ЦК).

12. Дії одних суб'єктів можуть породжувати права для інших. Реєстратор несе обов'язки, передбачені Положенням про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів [327], і відповідає за невиконання чи неналежне виконання обов'язків щодо ведення реєстру. Звідси можна зробити висновок про те, що укладення емітентом договору з реєстратором на ведення реєстру породжує правовідносини безпосередньо між реєстратором і власниками іменних цінних паперів. Слід, однак, мати на увазі, що відповідно до ст. 511 ЦК зобов'язання (у цьому випадку те, що виникло на під­ставі договору між емітентом та реєстратором) не створює обов'язку для третьої особи. Тому укладення зазначеного договору породжує на стороні власників іменних цінних паперів тільки права.

13. Факт заподіяння шкоди іншій особі відрізняється від розглянутих вище підстав цивільних прав і обов'язків як такий, що має ознаку неправомірності. Уже сам термін «заподіяння... шкоди» свідчить про те, що підставою виникнення цивільних прав та відносин є юридичний склад, до якого входять дія (або бездіяльність) особи, наявність шкоди та причинного зв'язку між дією та шкодою, що виникла. У п. З ч. 1 ст. 11 ЦК ідеться про заподіяння майнової (матеріальної) та моральної (немайнової) шкоди. У цивільному праві більш прийнятним було б говорити про майнову, ніж про матеріаль­ну шкоду. Але слід враховувати, що термін «матеріальна» (шкода, відповідальність) в актах цивільного законодавства зустрічається досить часто. Термін «шкода» пере­важно використовується в цивільному законодавстві стосовно недоговірних відносин (відносних відносин, що виникають у результаті порушення абсолютних прав). Якщо сторони перебувають у зобов'язальних відносинах, використовується термін «збитки». Але в законодавстві послідовно не проводиться таке розмежування розглянутих по­нять. Підставою виникнення обов'язку відшкодувати збитки зазвичай є порушення зобов'язання. Лише в окремих випадках спеціальними правилами встановлюється, що обов'язок відшкодування збитків виникає із правомірних дій.

14. Неправомірні дії — порушення обов'язків в існуючих правовідносинах — поро­джують обов'язок сплатити неустойку. Такі дії є підставою виникнення права вимоги за додатковими зобов'язаннями (які випливають із договору застави, поруки, гарантії чи угоди про завдаток). Неправомірні дії сторін правовідносин є матеріально-правовою підставою пред'явлення управненою особою вимоги про зміну чи розірвання договору (про зміну чи припинення правовідносин) у порядку захисту права.

15. Стаття, що коментується, називає судове рішення, яке набрало законної сили, підставою цивільних прав і обов'язків. Підставами виникнення цивільних прав і обов'язків є судові рішення про зміну правовідносин, заснованих на цивільно-правових договорах. Підставами виникнення цивільних прав можуть бути також, наприклад, рішення суду про видачу зацікавленій особі дозволу на використання зареєстрованої топографії інте­гральних мікросхем із визначенням обсягу її використання, строку дії дозволу, розміру і порядку виплати винагороди (ч. З ст. 18 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [119]). Подібні правила передбачені також ч. 1 ст. 30 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [155]. В інших випадках рішенням суду суб'єкт може бути тільки примушений до укладення договору, тобто рішення суду є підставою обов'язку укласти договір. Рішення суду у переддоговірному спорі породжує зобов'язання між сторонами, зміст якого складають відповідні їх права і обов'язки, в тому числі і ті, що встановлені судом в порядку вирішення переддоговірного спору.

16.  Події в ч. 6 ст.   11  ЦК визнаються підставами виникнення цивільних прав і обов'язків, якщо закон пов'язує з ними настання цивільно-правових наслідків.

Народження — це подія, яка є підставою виникнення комплексу прав та обов'язків, які складають зміст правоздатності громадянина (ст. 25 ЦК). Воно є також тим юри­дичним фактом, який в сукупності з іншою подією — закінченням певного строку і до­сягненням відповідного віку — є підставою виникнення комплексу прав і обов'язків, які складають зміст повної чи неповної дієздатності громадянина (ст. 32, 34 ЦК).

Закінчення строку — це подія, яка, в сукупності з іншими юридичними актами, є підставою багатьох інших цивільних прав і обов'язків. Закінчення встановленого строку перетворює суб'єктивні права, які існують у правовідносинах, в права вимоги. Сплив строку позовної давності за певних умов позбавляє управненого суб'єкта можливості захисту відповідного права.

Події — страхові випадки — є підставою перетворення суб'єктивного права страху­вальника (застрахованої особи) на одержання страхового відшкодування (страхової суми) від страховика в право вимоги до страховика.

Подія може бути елементом юридичного складу, який породжує зобов'язання щодо відшкодування шкоди (наприклад, руйнування будівлі, якщо воно перебуває в при­чинному зв'язку із страховим випадком, хоч би такі наслідки виникли також із фактів порушення встановлених будівельних норм і правил).

Така подія, як смерть, є підставою виникнення цивільних прав і обов'язків, перед­бачених субгалуззю спадкового права.

17. Формулювання «виникнення цивільних прав та обов'язків безпосередньо з акту цивільного законодавства» охоплює собою досить широкий спектр правових явищ. По-перше, внесення змін в акти законодавства, що встановлюють зміст абсолютних майно­вих та немайнових прав, способів їх забезпечення та захисту, дійсно безпосередньо тягне виникнення цивільних прав та обов'язків. По-друге, безпосередньо із акта цивільного законодавства виникають цивільні права та обов'язки, що складають зміст представни­цтва, яке здійснюють батьки від імені своїх неповнолітніх дітей (ст. 32, 34 ЦК). Але тут уже можна говорити і про юридичний факт, в результаті настання якого виникло
право на представництво (народження дитини, встановлення батьківства). По-третє, можна говорити про виникнення безпосередньо на підставі закону права на укладення публічних договорів (ст. 633 ЦК; ст. 17 Закону «Про захист прав споживачів» [215]). У цьому разі цивільні права та обов'язки виникають також за умови наявності деяких загальних юридичних фактів (початок підприємницької діяльності особи, зобов'язаної укладати публічний договір; наявність матеріальних можливостей виконати договір). По-четверте, слід враховувати, що, наприклад, у ст. 954 ЦК використовується термін зберігання за законом, у ст. 574 ЦК і ст. 1 Закону «Про заставу» [64] мова йде про виникнення на підставі закону застави. Але в цих випадках йдеться про виникнення цивільних прав та обов'язків на підставі закону в тому розумінні, що вони виникають у силу закону незалежно від погодження сторонами відповідних умов договору. Але ж права та обов'язки щодо зберігання проданого майна (ст. 667 ЦК), відповідально­го зберігання товару, не прийнятого покупцем (ст. 690 ЦК), виникають не тільки із зазначених положень Цивільного кодексу, а також унаслідок юридичних фактів, що названі в цих статтях (укладення договору купівлі-продажу з умовою про перехід права власності до покупця раніше від передання товару; відмова покупця відповідно до законодавства від переданого товару).

Аналогічно право застави морського перевізника (судновласника) виникає безпо­середньо на підставі ст. 164 КТМ [34] незалежно від того, погоджували сторони до­говору морського перевезення чи ні, умову про право застави перевізника на вантаж. Але ж чітко видно і юридичний факт, що став підставою правовідносин щодо переве­зення, із якого виникає і право застави — укладення договору перевезення вантажу морським торговим судном.

Стаття 12.     Здійснення цивільних прав

1. Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

2. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом.

3. Особа може відмовитися від свого майнового права.

Відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здій­снюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства.

4. Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом.

5. Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

1. Стаття 12 ЦК встановлює загальне правило, згідно з яким за особою визнається право здійснювати свої права вільно, на свій розсуд. Якщо особа не здійснює свого права, це не може бути підставою для припинення права. Випадки, коли законом встановлюються протилежні правила, вкрай обмежені. Так, морський перевізник відпо­відно до ст. 163 КТМ має право вимагати, щоб під час прийняття вантажу одержувач відшкодував витрати, зроблені перевізником за рахунок вантажу, вніс плату за простій судна в порту вивантаження, сплатив фрахт і плату за простій судна в порту наванта­ження, а також вніс інші передбачені законом платежі. До сплати відповідних сум або надання забезпечення перевізник має право не видавати вантаж. Якщо ж перевізник видав вантаж одержувачу, незважаючи на невиконання одержувачем вантажу зазна­чених вимог, він втрачає право відповідної вимоги до відправника чи фрахтувальника (за винятками, встановленими законом), але зберігає таке право стосовно одержувача як сторони договору перевезення.

Нездійснення права впродовж обмежувальних (преклюзивних, присічних) строків (наприклад, ч. 4 ст. 559 ЦК) також веде до втрати права.

2. За особою визнається право на відмову від свого майнового права. Відмова від від­носного права здійснюється одностороннім правочином — заявою про це на адресу іншої сторони (інших сторін) правовідносин. Відмова від права власності здійснюється заявою про це або шляхом вчинення інших дій, що свідчать про відмову від права власності (ч. 1 ст. 347 ЦК).

Відповідно до ч. З ст. 12 ЦК в порядку, встановленому актами цивільного зако­нодавства, здійснюється відмова від права власності на транспортні засоби, тварини та нерухомі речі. Стосовно тварин такий спеціальний порядок до сьогодні не вста­новлено. Стосовно нерухомих речей діє правило ч. З ст. 347 ЦК, відповідно до якого право власності у разі відмови від нього припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до відповідного реєстру. Оскільки нотаріальне посвідчення правочину обов'язкове лише у випадках, встановлених законом, така заява не потребує нотарі­ального посвідчення.

Порядок відмови від права власності, що встановлений ч. З ст. 347 ЦК, поширю­ється на морські та річкові судна, автотранспортні засоби, а також на вогнепальну зброю, газові пістолети та револьвери.

Законодавство про промислову власність передбачає можливість відмови від патен­ту (свідоцтва), що слід тлумачити і як відмову від прав, що засвідчуються патентом чи свідоцтвом (ст. 6, 32 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моде­лі» [155]; ст. 5, 24 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [77], ст. 16, 18 Закону «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» [78]). Заява подається до центрального органу виконавчої влади у сфері правової охорони промислової власності (Державний департамент інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки). Від­мова набирає чинності від дати публікації відомостей про це в офіційному бюлетені названого органу.

3. Із статті, що коментується, випливає, що можлива відмова від будь-якого пра­ва, якщо інше не передбачено законом. Недійсним є правочин, що обмежує право­ здатність фізичної особи. Це положення ч. 1 ст. 27 ЦК, безперечно, поширюється і на односторонні правочини.  Тому відмова від правоздатності,  навіть часткова, не допускається. Обмеження дієздатності ст. 30 ЦК допускає виключно у випадках а на умовах, встановлених законом. Тому повна або часткова відмова від дієздат­ності також неможлива. Юридична особа також не вправі здійснювати правочини, в тому числі і односторонні, що спрямовані на обмеження її правоздатності, оскіль­ки обмеження правоздатності  юридичних осіб можливе лише за рішенням суду (ч. 2 ст. 91 ЦК). Таким чином, і юридичні особи не вправі відмовитись від своєї цивільної правоздатності.

4. Закон не передбачає можливості відмови від немайнових прав, до яких належать права, передбачені ст. 269 — 315 ЦК, право на відшкодування моральної шкоди, осо­бисті немайнові права авторів, осіб, які створили об'єкти інтелектуальної власності. Навіть відмова від патенту (ст. 32 Закону «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі»; ст. 24 Закону «Про охорону прав на промислові зразки») не тягне за собою припинення особистих немайнових прав, оскільки вони охороняються безстроково (п. 5 ст. 8 Закону «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі»; п. 4 ст. 7 За­кону «Про охорону прав на промислові зразки»).

5. За особою визнається право передати своє майнове право іншій особі за відплатним чи безвідплатним договором. Це стосується як абсолютних прав, так і прав відносних. Обмеження цього права можуть встановлюватись лише законом. Вони стосуються, зокрема, немайнових прав. Проте слід враховувати, що передання кре­дитором права за правочином можливе, якщо це не суперечить не тільки закону, а й договору (ч. З ст. 512 ЦК).

6. Встановивши в деяких випадках наслідки недобросовісного або нерозумного здійс­нення особою свого права, законодавець пом'якшив свій підхід до управненої особи, встановивши презумпцію добросовісності та розумності здійснення права.

Стаття 13.     Межі здійснення цивільних прав

1. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

2. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

3. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

4. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

5. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного об­меження конкуренції,  зловживання монопольним становищем на ринку,  а також недобросовісна конкуренція.

6. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою-п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

1. Обов'язок особи здійснювати свої права в межах, встановлених актами цивіль­ного законодавства та договором (ч. 1 ст.  13 ЦК), є суто цивільно-правовим. Але він доповнюється сформульованим в ч. 2 ст. 13 ЦК обов'язком особи при здійсненні своїх прав (звичайно, цивільних, оскільки ст. 13 ЦК має заголовок «Межі здійснен­ня цивільного права») «...утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб». Було б неприпустимим відходом від букви закону стверджувати, що у фразі, яка наводиться під особами розуміються тільки суб'єкти цивільного права, а під пра­вами — тільки цивільні права. Тому із ч. 2 ст. 13 ЦК слід зробити висновок про те, що при здійсненні цивільних прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушувати не тільки цивільні, а і інші права будь-яких суб'єктів. Це означає, що при здійсненні цивільних прав особа має виконувати вимоги численних публічно-правових норм. Такий висновок усуває будь-яке протиріччя між статтею, що коментується, та законами, що встановлюють публічно-правові норми щодо меж здійснення суб'єктами своїх цивільних прав.

2. Проблема публічно-правового контролю за здійсненням цивільних прав видаєть­ся авторам такою, що набуває виключної гостроти. Численні норми, що встановлені з цього приводу, є виправданими. Але значна їх частина є таким тягарем для осо­би, що є повністю необгрунтованим публічним втручанням у приватне життя. Так, можна виправдати державний архітектурно-будівельний контроль за індивідуальним
житловим будівництвом, оскільки зруйнування житлових будинків в результаті мож­ливого землетрусу є таким, що зачіпає публічні інтереси (інтереси суспільства). Але ж відмова інспектора державного пожежного нагляду підписати акт про приймання в експлуатацію індивідуального житлового будинку, оскільки забудовник не має змоги заплатити декілька тисяч гривень за перевірку електромережі в будинку та за проти­ пожежну обробку дерев'яних конструкцій, є очевидно невиправданим втручанням держави в приватне життя. Тим часом подібних правил у вітчизняному законодавстві зберігаються тисячі. І проблема побудови правової держави переміщується від вста­новлення фундаментальних положень державно-правового устрою до пристосування до потреб людини найбільш численних конкретних норм, що припускають невиправдане втручання в приватне життя.

3. Обов'язок особи при здійсненні цивільних прав утримуватися від дій, які мог­ли б заподіяти шкоди довкіллю та культурній спадщині, має значно більш широкий зміст, ніж обов'язок, що розглядався в попередньому пункті коментаря. Обов'язок при здійсненні цивільних прав утримуватися від дій, які порушували б права інших осіб, конкретизується актами цивільного законодавства, що встановлюють ці права. Обов'язок утримуватися при здійсненні цивільних прав від дій, які могли б заподіяти шкоду довкіллю та культурній спадщині, у ч. 2 ст. 13 ЦК не конкретизується. Він є неосяжним, як неосяжними є довкілля та культурна спадщина. Встановлення цього обов'язку є не зовсім виправданим обмеженням цивільних прав суб'єктів. Але головне полягає в тому, що загальна норма ч. 2 ст. 13 ЦК, яка покладає обов'язок не шкодити довкіллю, суперечить спеціальним правилам ст. 31 — 33 Закону «Про охорону на­вколишнього природного середовища» [50], із яких випливає, що шкодити довкіллю все-таки можна, але в межах екологічних стандартів та нормативів. Ці правила і під­лягають застосуванню переважно перед ч. 2 ст. 13 ЦК.

Що стосується обов'язку не шкодити культурній спадщині, то закони «Про охо­рону культурної спадщини» [158] і «Про охорону археологічної спадщини» [211] формулюють з цього приводу більш конкретні правила, яких і слід дотримуватися при здійсненні цивільних прав.

4. Надто широким є також обмеження цивільних прав нормою ч. З ст. 13 ЦК, що забороняє вчиняти дії з наміром заподіяти шкоду іншій особі. Воно також стосується здійснення цивільних прав, хоч на це прямо і не зазначається. Коло заборонених дій дещо звужується, оскільки мова йде про заборону дій «з наміром заподіяти шкоду...». Оскільки намір тлумачиться як бажання зробити що-небудь, то дія з непрямим умис­лом не буде підпадати під ч. З ст. 13 ЦК. Для порівняння звернемо увагу на ст. 10 ЦК Російської Федерації, яка забороняє управненій особі діяти «виключно» з наміром спричинити шкоду іншій особі. Цього слова (виключно) як раз і недостає в ч. З ст. 13 ЦК. Викладене дає підставу для висновку про те, що дії з наміром заподіяти шкоду допускаються, якщо при цьому не порушуються спеціальні правила ст. 19 ЦК.

5. Забороняється зловживання правом в інших формах. Слід нагадати, що проб­лема зловживання цивільним правом була добре розроблена в радянській цивільній науці. І хоч це подається як одне із найбільших досягнень цивілістики радянських часів, не можна не помітити, що концепція цивільно-правової протидії зловживанню цивільними правами перш за все виконувала соціальне замовлення тоталітарного
режиму: як в законі не обмежувались цивільні права громадян, але держава все ж дуже турбувалась з приводу того, щоб цими правами не зловживали. Суд не може не застосовувати правову норму, що розглядається. Тим часом, вона встановлює формально дуже погано визначені обмеження цивільних прав, надає суду широкі можливості для досить вільного застосування норм права.  Тому при протистав­ленні конкретних цивільних прав, що випливають із договорів, підзаконних актів, обов'язку не зловживати цивільним правом, треба було б бути вкрай обережним, коли рішення приймається на користь цього обов'язку. Як би Україна не доводила свою історичну і культурну належність до Європи, як би Україна не прагнула інтеграції до європейських організацій, все ж треба визнати, що Україна знаходиться на ета­пі формування правової держави, а доцільні межі судового угляду розширюються в міру успіхів у цьому процесі.

6. У тій же мірі невиправданим є протиставлення в ч. 4 ст. 13 ЦК цивільних прав моральним засадам суспільства.  Воно є доцільним тільки в наступних випадках: 1) оскільки цивільні права можуть установлюватись правочином (договором), на осіб, які здійснюють правочини (укладають договори), можна було б покласти обов'язок при здійсненні правочинів додержуватись моральних засад суспільства; 2) оскільки дія Цивільного кодексу поширюється на відносини, безпосередньо пов'язані з особистістю (відносини з приводу особистих нематеріальних благ). В інших випадках ці правила належить застосовувати з урахуванням принципів добросовісності, справедливості та розумності.

7. Здійснюючи свої права в процесі зайняття підприємницькою діяльністю, господа­рюючі суб'єкти не повинні зловживати монопольним становищем на ринку, зобов'язані дотримуватись пов'язаних з цим обмежень, не допускати недобросовісної конкуренції. При цьому види та межі монополії повинні визначатись законом (частина третя ст. 42 Конституції [1]). Дії, що кваліфікуються як зловживання монопольним становищем на ринку, визначені в ст. 29 ГК [42]. Вчинення таких дій тягне доволі суворі фінан­сові санкції, передбачені ст. 251 — 257 ГК. У зв'язку з цим звертає на себе увагу та обставина, що в практиці застосування антимонопольного законодавства часом спосте­рігається прагнення до поширювального тлумачення поняття зловживання. Так, одне з територіальних відділень Антимонопольного комітету України застосувало санкції до приватного підприємства, визнаного монополістом. У постанові господарського суду, яким були відхилені позовні вимоги підприємства-монополіста про визнання постанови територіального відділення Антимонопольного комітету недійсною, було
вказано, що зазначене підприємство мало право вимагати змін договорів зі спожива­чами, але порушило порядок внесення змін в договори, що й було кваліфіковано як зловживання монопольним становищем на ринку. Апеляційна і касаційна інстанції з таким твердженням погодились. Подібна практика суперечить самому визначенню зловживання, яке в будь-якому випадку передбачає умисел на отримання тих чи інших
переваг за рахунок монопольного становища на ринку, а в наведеному прикладі було порушено лише порядок внесення змін до договорів.

8. Пряме зазначення в ч. 5 ст. 13 ЦК заборони використання цивільного права з метою обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку або недобросовісної конкуренції означає, що така заборона має цивільно-правовий зміст.

Це дає змогу особі, стосовно якої інша особа здійснює цивільні права із зазначеною метою, подати позов до суду про захист своїх цивільних прав, порушених шляхом зловживання монопольним становищем на ринку, обмеження конкуренції, недобро­совісної конкуренції.

9.  Із ч. 6 ст. 13 ЦК випливає, що не тільки при порушенні особою при здійсненні цивільних прав формально визначених заборон, встановлених ч. 5 ст. 13 ЦК (заборо­на обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем, недобросовісної конкуренції) та ч. 2 ст. 13 ЦК (в частині заборони при здійсненні цивільних прав порушувати права інших осіб), а й при порушенні формально невизначених заборон (не заподіювати шкоди довкіллю та культурній спадщині, не діяти з наміром заподіяти шкоду іншій особі, не зловживати правом в інших формах, не порушувати моральні засади суспільства) особа, чиї права чи інтереси такими діями порушені, має право звернутися до суду з вимогою покласти на порушника перелічених норм обов'язок припинити зловживання правом чи інший обов'язок, але такий інший обов'язок має бути встановлений законом.

Стаття 14. Виконання цивільних обов'язків

1. Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

2. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

3. Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відпо­відальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.

4. Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у ви­падках, встановлених договором або актами цивільного законодавства.

1.  Було б неправильним, акцентуючи увагу на сполучнику «або» в тексті ч. 1 ст. 14 ЦК, заперечувати значення договору чи актів цивільного законодавства при визначенні меж, в яких повинен виконуватись цивільний обов'язок.

Формулюючи принцип належного виконання зобов'язань, ст. 526 ЦК відсилає, зо­крема, до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Тут теж не формулюється припис виконувати зобов'язання відповідно до положень цивільного законодавства та договору. Але ж до змісту договору включаються не тільки його умо­ви, а й положення, обов'язкові для сторін в силу чинного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК), а договір має обов'язкову силу для сторін (ст. 629 ЦК). На доповнення до цього Цивільний кодекс містить численні спеціальні норми щодо виконання особами вимог законодавства та договорів. Це дає підстави для висновку про те, що межі виконання цивільних обов'язків встановлюються і актами цивільного законодавства, і договора­ми.

2. Якщо обов'язок особи не встановлений актом законодавства, договором чи не ви­пливає із звичаїв ділового обороту, особа не може вважатись зобов'язаною і не може бути примушена до виконання відповідних дій. Разом з тим, слід враховувати, що цивільні обов'язки можуть не тільки прямо встановлюватись актами законодавства, а й випливати із загальних засад цивільного законодавства та із правових норм, що
підлягають застосуванню за аналогією.

3. Засоби заохочення з метою виконання обов'язків у цивільному праві є таким яви­щем, що зустрічається вкрай рідко. Але ж воно існує. Так, ст. 149 КТМ [34] передбачає, що угодою сторін може бути встановлена винагорода за закінчення навантаження (роз­вантаження) судна до закінчення сталійного часу — диспач. Як заохочення слід квалі­фікувати і правову конструкцію, що сформульована в ч. З ст. 883 ЦК: якщо підрядник за договором будівельного підряду сплатив неустойку за порушення строків виконання окремих робіт, але всі роботи щодо об'єкта в цілому він виконав до встановленого договором граничного терміну, неустойка підлягає поверненню підрядникові. Заохо­чення може встановлюватись і в інших випадках. Щоправда, практика встановлення заохочень договорами поширення не набула. Зазвичай і законодавством, і договором встановлюються санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання.

4. Звільнення від обов'язку можливе на підставі актів цивільного законодавства та договору. Воно може бути пов'язане з виною іншої сторони (ч. 1 ст. 848 ЦК та ін.), а може встановлюватись і у зв'язку з обставинами, за які жодна із сторін не відповідає (наприклад, ст. 156 - 159 КТМ).