Загальні положення договорів про надання послуг

Договір про надання послуг як окремий правочин уперше посів своє місце в цивільному законодавстві України у главі 63 ЦК України. Проте окремі різновиди договорів про надання послуг було згадано у ЦК УРСР (1964 р.) та в низці нормативно-правових актів: законах України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти", "Про телекомунікації", "Про поштовий зв'язок", наказі Держстандарту "Про затвердження Правил обов'язкової сертифікації готельних послуг" , наказі Міносвіти, Мінекономіки, Мінфіну "Про затвердження Порядку надання платних послуг державними навчальними закладами" тощо.

За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу.

Юридичні ознаки та форма договору про надання послуг визначаються спеціальними нормами про конкретні види договірних зобов'язань.

Сторонами договору про надання послуг є виконавець та замовник, це можуть бути фізичні (в тому числі й фізичні особи-підприємці) та юридичні особи.

Предметом договору про надання послуг є виконання певних дій або здійснення певної діяльності, які не мають матеріального результату.

Специфічною рисою договору про надання послуг є встановлення вимоги щодо виконавця надати послугу особисто, хоча і допускається можливість покладення виконання договору на іншу особу, за умови повної відповідальності виконавця перед замовником.

Строк договору про надання послуг встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами.

Законодавство допускає можливість розірвання договору про надання послуг, в тому числі й шляхом односторонньої відмови від договору, в порядку, передбаченому законом.

Загальні положення щодо договору про надання послуг поширюється на всю низку договорів, предметом яких є надання послуги, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності. Їх передбачено в ЦК України поза межами глави (перевезення, страхування, транспортне експедирування, зберігання, доручення, комісія, управління майном та ін.) та в інших нормативно-правових актах і законах України.

Договори про перевезення

Розвиток народного господарства та життя людей взагалі неможливо уявити без засобів переміщення (транспорту). Роль транспорту полягає в наданні специфічних послуг, пов'язаних із переміщенням товару або людини в просторі.

ЦК України відносить до підстав виникнення зобов'язань із перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти договір перевезення. Тобто не є підставою виникнення цього виду зобов'язань план перевезення вантажів.

Правове регулювання договору перевезення здійснюється главою 64 ЦК, Законом України "Про транспорт" та спеціальними правилами щодо окремих видів перевезення.

Залежно від об'єкта перевезення законодавець розрізняє договори перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти. Крім того, залежно від виду транспорту, яким здійснюється перевезення, розрізняють договори перевезення залізничним транспортом, морським і внутрішнім водним, повітряним, автомобільним транспортом.

Розглянемо особливості укладення та виконання окремих видів договорів перевезення.

За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж: до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату (ст. 909 ЦК).

Юридичні ознаки договору: взаємний, реальний або консенсуальний (на морському транспорті) та відплатний.

Договір перевезення вантажу має публічний характер, однак за умови дотримання умов, які випливають зі змісту ст. 915 ЦК України: а) перевізником повинна виступати спеціалізована юридична особа, яка здійснює перевезення транспортом загального користування; б) згідно із законом, іншими нормативно-правовими актами або ліцензією, виданою цій організації, вона має здійснювати перевезення за зверненням будь-якої особи.

Сторонами договору є перевізник і відправник. Перевізники — це ті транспортні організації, які мають права юридичної особи та яким надано право укладати договори перевезення безпосередньо або через свої підрозділи транспортними статутами (кодексами), а відправниками вантажів можуть бути як організації (юридичні особи), так і фізичні особи, яким вантаж належить або на праві власності, або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором. Особа, яка має право на одержання вантажу від перевізника, є одержувачем. Одержувачем може бути сам відправник або третя особа, на користь якої укладено договір.

Договір перевезення вантажу належить до договорів на користь третьої особи (ст. 636 ЦК).

Істотною умовою договору є умова про предмет.

Предметом договору є послуги щодо доставки ввірених перевізникові матеріальних цінностей (вантажу) до пункту призначення. До таких послуг належать не лише саме переміщення вантажу, а й інші дії, зокрема, збереження, видача вантажу одержувачеві, завантаження та вивантаження.

Форма договору — письмова. Для укладення договору застосовують систему єдиного документу. Наприклад, залежно від виду документу розрізняють: а) систему накладної, яка застосовується майже на всіх видах транспорту; б) систему коносаменту, яка застосовується на морському транспорті; в) систему чартеру, яка застосовується на морському та повітряному транспорті. У деяких випадках системи можуть бути комбіновані.

Договір перевезення вантажу належить до строкових договорів. За правилами ст. 919 ЦК, строк встановлюється договором, якщо інший строк не встановлено транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них, а якщо таких строків немає — у розумний строк.

Крім того законодавець надає можливість укладення довгострокового договору в разі необхідності здійснення систематичних перевезень (ст. 914 ЦК).

Змістом договору є сукупність прав та обов'язків сторін. При цьому, відповідному обов'язку однієї сторони кореспондує відповідне право іншої. Обов'язки перевізника можна поділити на основні, які передбачено законом, та додаткові, які може бути встановлено за домовленістю між сторонами в договорі.

Основні обов'язки перевізника:

1) доставити ввірений йому відправником вантаж до пункту призначення і видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (одержувачеві) (ст. 909 ЦК);

2) надати транспортні засоби під завантаження у строк, встановлений договором, за умови їх придатності для перевезення цього вантажу (ч. 1 ст. 917 ЦК);

3) забезпечити цілісність і схоронність прийнятого до перевезення вантажу (ст. 924 ЦК);

4) своєчасно доставити вантаж до пункту призначення та видати його одержувачеві (ст. 919 ЦК).

Крім того, сторони можуть покласти на перевізника і виконання додаткових обов'язків:

1) здійснити завантаження (вивантаження) вантажу, в строки, встановлені договором, якщо такі строки не встановлено транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них (ст. 918 ЦК);

2) провести страхування вантажу (ст. 927 ЦК);

3) повідомити одержувача про прибуття вантажу на його адресу тощо.

Своєю чергою відправник зобов'язаний:

1) пред'явити у встановлений строк вантаж, який підлягає перевезенню, в належній тарі та (або) упаковці, а також замаркувати вантаж відповідно до встановлених вимог (ч. 2 ст. 917 ЦК). Інакше перевізник має право відмовитися від прийняття вантажу, що поданий у тарі та (або) упаковці, які не відповідають встановленим вимогам, а також у разі відсутності або неналежного маркування вантажу (ч. 3 ст. 917 ЦК);

2) сплатити провізну плату за перевезення вантажу в розмірі, що визначається за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами; якщо розмір провізної плати не визначено — то розумну плату (ч. 1 ст. 916 ЦК). У разі невиконання цього обов'язку перевізник має право притримати переданий йому для перевезення вантаж для забезпечення внесення провізної плати та інших платежів, якщо інше не встановлено законом, іншими нормативно-правовими актами або не випливає із суті зобов'язання (ч. 4 ст. 916 ЦК);

3) надати перевізникові необхідну кількість примірників правильно заповнених транспортних документів.

Крім того, договором може бути покладено на відправника обов'язок повністю і раціонально завантажити транспортні засоби у строки, встановлені договором, якщо такі строки не встановлено транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються до них (ч. 2 ст. 918 ЦК).

Основним обов'язком одержувача є обов'язок прийняти вантаж та вивезти його з території станції, аеропорту, пристані. У разі порушення цієї умови одержувач повинен оплатити зберігання вантажу, причому плату може бути в декілька разів збільшено за наявності його вини. Відповідно, одержувач має право вимагати від перевізника передачі йому вантажу в пункті призначення. У разі невиконання перевізником обов'язку доставити вантаж на адресу його одержувача, останній має право пред'явити йому вимогу з приводу втрати вантажу, а у разі неналежного виконання ним обов'язку — вимогу з приводу нестачі, псування або пошкодження вантажу (ст. 924 ЦК), а також вимогу з приводу прострочення доставки вантажу (ст. 923 ЦК).

Сторони за договором перевезення вантажу несуть відповідальність у формі відшкодування збитків та (або) сплати неустойки (штрафу, пені).

ЦК передбачає окремі випадки покладення відповідальності на перевізника за порушення зобов'язань, що випливають із договору перевезення вантажу:

• за ненадання транспортного засобу (ст. 921 ЦК);

• за прострочення доставки вантажу (ст. 923 ЦК);

• за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу (ст. 924 ЦК).

Крім того, законодавець передбачив правило про відповідальність відправника за невикористання наданого перевізником транспортного засобу (ст. 921 ЦК).

У разі довгострокового прострочення доставки вантажу, тобто протягом 30 днів після спливу строку його доставки, якщо більш тривалий строк не встановлено договором, транспортними кодексами (статутами), вантаж вважається втраченим (ч. 2 ст. 919 ЦК). Одержувачеві у цьому разі надається право вимагати відшкодування фактичної шкоди через незбереження вантажу (ч. 2 ст. 924 ЦК). Однак одержувач вантажу повинен прийняти вантаж, що прибув після спливу зазначених вище строків, і повернути суму, виплачену йому перевізником за втрату вантажу, якщо інше не встановлено договором, транспортними кодексами (статутами).

Перевізник відповідає за збереження вантажу після прийняття його до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе, що втрата, нестача, псування або його пошкодження сталися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало (ч. 1 ст. 924 ЦК), а саме сталися не з його вини (презумпція вини перевізника). Тобто перевізник повинен довести свою невинуватість шляхом посилання на обставини: по-перше, яким не міг запобігти та, по-друге, усунення яких від нього не залежало. Зокрема, до обставин, яким перевізник не міг запобігти (або безумовних обставин звільнення від відповідальності), належать такі: а) вантаж прибув у справному вагоні (контейнері) та зі справними пломбами відправника; б) нестача, псування та пошкодження сталися внаслідок природних причин, пов'язаних із перевезенням вантажу на відкритому рухомому складі; в) вантаж перевозиться в супроводі провідника вантажовідправника або вантажоодержувача; г) нестача не перевищує норм природної втрати (ст. 111 Статут залізниць України).

Перевізник також може бути звільнений від відповідальності за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу, якщо доведе наявність обставин, усунення яких від перевізника не залежало, а саме: а) вину відправника або одержувача; б) особливі природні властивості вантажу; в) недоліки тари чи упаковки, які не можна було помітити за зовнішнім виглядом під час прийняття вантажу до перевезення; г) здача до перевезення вантажу або зазначення у накладній його особливих властивостей, які потребують особливих умов або запобіжних заходів для збереження вантажу під час перевезення; ґ) здача до перевезення вантажу, вологість якого перевищує встановлену норму.

На відміну від ЦК, транспортні кодекси (статути) допускають, поряд із презумпцією вини перевізника, також презумпцію відсутності вини перевізника. За останньою перевізник не зобов'язаний доводити відсутність своєї вини, оскільки вона є явною.

Відповідно до ч. 2 ст. 924 ЦК, перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятого до перевезення вантажу в розмірі фактичної шкоди. А це означає, що перевізник не зобов'язаний відшкодовувати доходи, які одержувач або відправник міг би реально одержати за звичайних обставин, якби їх право не було б порушено (упущену вигоду).

Після прибуття вантажу до пункту призначення відповідальність перед перевізником за одержання конкретного вантажу несе одержувач. Однак він може перекласти на відправника всі суми штрафів, зборів та збитків, які сплачені перевізникові внаслідок неправильних дій відправника за цим перевезенням.

Претензії та позови, що випливають із договору перевезення, порядок і строки їх пред'явлення та розгляду встановлено транспортним законодавством. Відповідно до ст. 925 ЦК, по-перше, передбачено обов'язкове пред'явлення до перевізника претензії до пред'явлення йому позову, однак строк для пред'явлення не встановлено; по-друге, позов до перевізника може пред'явити відправник вантажу або його одержувач за наявності двох необхідних умов: а) якщо має місце повна або часткова відмова перевізника задовольнити претензію; б) якщо перевізник не дав відповідь на претензію у місячний строк.

Щодо пред'явлення позову, то, по-перше, застосовується позовна давність в 1 рік з моменту, що визначається відповідно до транспортних кодексів (статутів) (ч. 3 ст. 925 ЦК); по-друге, позовна давність, порядок пред'явлення позовів у спорах, пов'язаних із перевезеннями у закордонному сполученні, встановлюються міжнародними договорами України, транспортними кодексами (статутами) (ст. 926 ЦК), тобто ця норма має відсилочний характер.

Ще одним різновидом договору перевезення є договір перевезення пасажира та багажу, за яким одна сторона (перевізник) зобов'язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу — також доставити багаж: до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов'язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу — також за його провезення (ч. 1 ст. 910 ЦК).

Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний (перевезення пасажира) або реальний (перевезення багажу), відплатний.

Сторонами договору є пасажир — фізична особа (як при перевезенні пасажира, так і його багажу) та перевізник (транспортна організація, яка належить, як правило, до транспорту загального користування).

Форма договору: усна (при купівлі квитка або шляхом здійснення конклюдентних дій, наприклад, шляхом подання міського транспорту до зупинки, посадка пасажира в таксі, прохід через турнікети метро, сплата за проїзд жетоном тощо).

Предметом договору є надання послуг, пов'язаних із перевезенням.

Зміст договору становлять права та обов'язки сторін. До основних належать права пасажира:

1) одержати місце у транспортному засобі згідно з придбаним квитком;

2) провозити з собою безоплатно одну дитину віком до 6 років без права зайняття нею окремого місця;

3) купувати для дітей віком від 6 до 14 років дитячі квитки за пільговою ціною;

4) перевозити з собою безоплатно ручну поклажу в межах норм, встановлених транспортними кодексами (статутами);

5) зробити не більше однієї зупинки в дорозі з подовженням строку чинності проїзних документів (квитка) не більше ніж на 10 діб, а в разі хвороби — на весь час хвороби;

6) відмовитися від поїздки, повернути квиток і одержати назад повну або часткову вартість квитка — залежно від строку здавання квитка згідно з правилами, встановленими транспортними кодексами (статутами);

7) отримувати повну та своєчасну інформацію про час та місце відправлення транспортного засобу за вказаним у транспортному документі (квитку) маршрутом та інше.

Основним обов'язком пасажира є його обов'язок внести провізну плату за перевезення (ст. 916 ЦК).

Відповідно до статей 919 і 924 ЦК, обов'язок перевізника забезпечити збереження багажу та доставити його у строк до пункту призначення ґрунтується на тих самих засадах, що й за договором перевезення вантажу.

Щодо договору перевезення пасажира, то не допускається будь-яка домовленість між перевізником і пасажирами про обмеження або виключення встановленої законом відповідальності перевізника. Однак таке правило не виключає можливості домовленості про обмеження або виключення передбаченої відповідальності пасажира, а також про підвищення відповідальності перевізника, наприклад у разі повітряного перевезення.

Відповідно до ст. 922 ЦК за затримку у відправленні транспортного засобу, що перевозить пасажира, або запізнення у прибутті такого транспортного засобу до пункту призначення перевізник сплачує пасажирові штраф у розмірі, встановленому за домовленістю сторін транспортними кодексами (статутами). Перевізник звільняється від відповідальності, якщо це сталося внаслідок: а) непереборної сили; б) усунення несправності транспортного засобу, яка загрожувала життю або здоров'ю пасажира; в) інших обставин, що не залежали від перевізника.

Характерною рисою відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань за договором перевезення багажу є її обмежений характер. Наприклад, відповідно до ст. 68 Закону України "Про автомобільний транспорт", у разі втрати або нестачі багажу — в розмірі вартості багажу, який втрачено або якого бракує; у разі пошкодження (псування) багажу — в розмірі суми, на яку зменшилася вартість багажу; у разі втрати багажу, зданого для перевезення з оголошенням його цінності, — в розмірі оголошеної цінності багажу.

Згідно зі ст. 928 ЦК, перевізник несе відповідальність за шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю пасажира за правилами глави 82 ЦК, якщо договором або законом не встановлено відповідальність перевізника без вини. Можливість притягнення перевізника до цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю пасажира зумовлено тією обставиною, що законодавець розглядає транспортний засіб як джерело підвищеної небезпеки (ст. 1187 ЦК). А особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Договори транспортного експедирування

Під час перевезення вантажу виникає необхідність виконувати комплекс допоміжних заходів, пов'язаних із відправленням та одержанням вантажу: зокрема, їх маркування, завантаження і вивантаження, доставку на станцію (в порт) відправлення або зі станції (порту) призначення на склад одержувача тощо. Їх виконання покладено на осіб, спеціально підготовлених та уповноважених на таку діяльність на підставі договору транспортного експедирування.

За договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу (ч. 1 ст. 929 ЦК).

Правове регулювання договору транспортного експедирування здійснюється главою 65 ЦК та транспортними статутами.

Договір транспортного експедирування є публічним.

Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний (якщо експедитор організує виконання експедиційних послуг) або реальний (якщо експедитор надає експедиційні послуги із ввіреним йому вантажем), відплатний.

Договір експедиції може містити елементи кількох видів договорів: перевезення, доручення, комісії, підряду, зберігання тощо, які тісно переплітаються в одному юридичному факті (договорі).

Сторонами договору є клієнт — сторона, якій надають послуги, та експедитор — сторона, яка надає послуги. Клієнтами за договором можуть бути будь-які особи, що зацікавлені в одержанні експедиційних послуг. Експедитором може бути лише підприємець (комерційна організація чи фізична особа), який одержав ліцензію на здійснення транспортно-експедиційної діяльності.

Предметом договору є послуги, пов'язані з перевезенням вантажу. Послуги можна поділити на основні (з організації перевезення, укладення договору перевезення) та додаткові, які можуть охоплювати будь-які питання транспортування вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей).

Форма договору — письмова. Причому недодержання сторонами письмової форми не має наслідком недійсність договору за правилами ст. 218 ЦК. Для виконання певних обов'язків клієнт повинен видати експедиторові довіреність.

Строк договору визначається характером взаємовідносин сторін.

Змістом договору є права та обов'язки сторін, які визначаються законом і домовленістю між сторонами за договором. Наприклад, експедитор має право залучати до виконання своїх обов'язків інших осіб (ст. 932 ЦК), якщо це доцільно або сам експедитор не в змозі виконати ті чи інші доручення клієнта. Однак якщо має місце порушення умов договору, експедитор відповідає перед клієнтом за дії інших осіб, яких він залучив.

Експедитор має право на одержання від клієнта плати за надані послуги, що й підтверджує оплатний характер договору транспортного експедирування. Розмір плати визначається договором, якщо інше не встановлено законом. Однак якщо розмір плати не встановлено, клієнт повинен виплатити експедитору розумну плату (ст. 931 ЦК).

Крім того, експедитор має право відкласти виконання своїх обов'язків за договором транспортного експедирування до надання документів та іншої інформації про властивості вантажу, умови його перевезення, а також іншої інформації, необхідної для виконання експедитором обов'язків, встановлених договором, у повному обсязі (ч. 3 ст. 933 ЦК).

Законодавець (ст. 935 ЦК) відносить до особливостей договору транспортного експедирування право експедитора або кредитора односторонньо відмовитися від договору, попередивши про це другу сторону в розумний строк. Тобто застосовуються норми про представництво.

За договором транспортної експедиції експедитор зобов'язаний виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних із перевезенням вантажу. Розрізняють основні та додаткові обов'язки. Основним обов'язком експедитора є надання послуг юридичного характеру щодо організацій перевезення вантажу: а) організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, обраним експедитором або клієнтом; б) укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу тощо. Додатковими обов'язками експедитора є надання послуг фактичного характеру, необхідних для доставки вантажу, а саме: а) перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження; б) сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта; в) зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення; г) одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо.

Відповідальність сторін за договором може бути як прямою, так і регресною. Це пов'язано з тією обставиною, що експедитор є посередником між відправником, перевізником і одержувачем, тому порушення ним умов договору може привести до відповідальності як клієнта перед перевізником, так і експедитора перед перевізником (за умови, що це не одна особа).

Залежно від характеру порушень, відповідальність за договором транспортного експедирування може мати місце як у формі сплати неустойки, так і відшкодування збитків. Наприклад, у разі порушення клієнтом обов'язку щодо надання документів та інформації про властивості вантажу, умови його перевезення, а також інформації, необхідної для виконання експедитором своїх обов'язків, клієнт відповідає за збитки, завдані експедиторові (ч. 4 ст. 933 ЦК). Також сторона, яка заявила відмову від договору транспортного експедирування, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки, завдані їй у зв'язку із розірванням договору (ст. 935 ЦК).

Договір зберігання

Договір зберігання — один із найдавніших різновидів договорів, він призначений забезпечити схоронність речі особи, яка не може здійснювати за нею нагляд.

За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яку їй передала друга сторона (поклажодавець), і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ст. 936 ЦК). Регулювання договору зберігання здійснюється главою 66 ЦК.

Юридичні ознаки договору: односторонній, реальний та безвідплатний. Однак якщо зберігання здійснюється на засадах підприємницької діяльності (професійним зберігачем), то він перетворюється на взаємний, консенсуальний та відплатний.

Сторонами за цим договором є поклажодавець та зберігач. Поклажодавцем є особа, яка передала річ на зберігання. Поклажодавцем може бути фізична чи юридична особа, яка є власником речі, або інша особа, що уповноважена на передачу речі на зберігання. В окремих випадках до поклажедавця та зберігача за деякими різновидами договору зберігання можуть пред'являтись додаткові вимоги.

Істотною умовою є предмет договору. Предметом договору зберігання є послуга, яка полягає в сукупності корисних дій, що спрямовані на прийняття, зберігання та подальше повернення зберігачем певного об'єкта. Ще однією істотною обставиною цього договору є його строк (термін), тобто період часу, впродовж якого (чи до досягнення якого) зберігач зобов'язаний зберігати передану йому річ. Договір зберігання може бути строковим (тобто таким, що укладено на певний визначений у договорі строк) і безстроковим (тобто таким, що припиняється вимогою повернути майно, яке перебуває на зберіганні). Якщо договір є відплатним, то істотною умовою також є ціна договору.

Форма договору зберігання залежить від виду договору і може бути як усною, так і письмовою, в тому числі шляхом видання певних документів (розписка, квитанція чи інший документ), що підписано зберігачем.

Змістом договору зберігання є такі, що кореспондують права та обов'язки сторін.

До обов'язків поклажодавця належать:

1) обов'язок попередити про властивості речі, яку передано на зберігання, та особливості її зберігання;

2) обов'язок оплатити витрати, що пов'язані зі зберіганням, якщо це обумовлено договором чи законом;

3) обов'язок сплатити за зберігання винагороду, за умови, що її та строки її внесення встановлено договором;

4) обов'язок відшкодувати надзвичайні витрати (ч. 2 ст. 966 ЦК);

5) обов'язок забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання.

До обов'язків зберігача належать:

1) обов'язок прийняти річ на зберігання у разі, якщо договір консенсуальний;

2) обов'язок зберігати річ упродовж всього обумовленого договором строку або до моменту витребування речі поклажодавцем;

3) обов'язок забезпечувати схоронність речі;

4) обов'язок піклуватися про річ, як про свою власну, якщо зберігання здійснюється безоплатно;

5) обов'язок надавати послуги зі зберігання особисто;

6) обов'язок не користуватися річчю, яку передано поклажодавцем, а також не передавати її у користування іншій особі;

7) обов'язок негайно повідомляти поклажодавця про необхідність зміни умов зберігання речі та отримати його відповідь;

8) обов'язок повернути поклажодавцеві річ, яку було передано на зберігання або відповідну кількість речей того самого роду та якості у разі зберігання речей, що визначені родовими ознаками (іррегулярне зберігання).

За порушення своїх обов'язків сторони повинні нести цивільно-правову відповідальність.

Окрім загальних положень про зберігання, розглядають також і різновиди зберігання.

Наприклад, за договором складського зберігання товарний склад зобов'язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути ці товари у схоронності. Особливим суб'єктом цього договору є зберігач — товарний склад, тобто організація, яка зберігає товар та надає послуги, пов'язані зі зберіганням, на засадах підприємницької діяльності. Певні особливості має і об'єкт договору складського зберігання — товар, тобто результат праці, що призначений для подальшої реалізації, а не для споживання. Специфіку цього договору втілено і в правах та обов'язках сторін, що дістало закріплення у ст.ст. 978 і 979 ЦК. Ще однією істотною відмінністю цього договору від загальних умов договору зберігання є порядок оформлення складського зберігання складськими документами, до яких належать: складська квитанція, просте складське свідоцтво та подвійне складське свідоцтво.

Під поняттям "складська квитанція" слід розуміти документ, яким засвідчується факт прийняття товару на товарний склад, основні показники товару (кількість, якість, асортимент тощо), а також посвідчує право поклажодавця вимагати повернення товару. Просте складське свідоцтво є єдиним документом, що виданий на пред'явника та підтверджує переданая товару на зберігання. Подвійне складське свідоцтво складається з двох частин — складського свідоцтва та заставного свідоцтва (варанта). Вимоги до змісту цих документів передбачено у ст.ст. 962 і 965 ЦК.

Товарний склад видає товари володільцеві складського та заставного свідоцтва (подвійного складського свідоцтва) лише в обмін на обидва свідоцтва разом. Володільцеві складського свідоцтва, який не має заставного свідоцтва, але сплатив суму боргу за ним, склад видає товар лише в обмін на складське свідоцтво та за умови надання разом із ним квитанції про сплату всієї суми боргу за заставним свідоцтвом.

До спеціальних видів зберігання також належать:

• зберігання речей у ломбарді. Суб'єктами зберігання речей у ломбарді є, з одного боку, ломбард (зберігач) як юридична особа, а з іншого — фізична особа (поклажодавець). Форма договору зберігання в ломбарді є письмовою і оформляється шляхом видачі поклажодавцю іменної квитанції. Особливість прав полягає в тому, що зберігач (ломбард) зобов'язаний страхувати на користь поклажодавця за свій рахунок речі, що прийнято на зберігання, у повній сумі їх оцінки. Окрім цього, у разі, якщо поклажодавець не виконає свого обов'язку забрати річ — зберігати її ще впродовж 3 місяців від дня закінчення строку договору, після чого реалізувати її;

• зберігання цінностей у банку проводиться як шляхом зберігання з наданням індивідуального банківського сейфу, що охороняється банком, так і шляхом зберігання з наданням індивідуального банківського сейфу, що не охороняється банком. Зберігачем за цим договором є виключно банк. Об'єктом цього виду зберігання є не будь-яка річ, а лише документи, цінні папери, дорогоцінні метали, каміння, інші коштовності та цінності. Укладення договору посвідчується видачею банком поклажодавцю іменного документа, пред'явлення якого є підставою для повернення цінностей;

• зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту, яке здійснюється або шляхом зберігання у власне камерах схову чи автоматичних камерах схову. Особливим суб'єктом цього договору є зберігач, яким може виступати тільки організація, підприємство транспорту. Поклажодавцем за цим різновидом зберігання може бути тільки фізична особа. Укладення договору та факт прийняття речей на зберігання підтверджується видачею поклажодавцю квитанції або номерного жетону. Строк зберігання визначається правилами, що видаються відповідно до транспортних кодексів (статутів), або за домовленістю сторін. У разі втрати, нестачі або пошкодження речі, яку було здано до камери схову, заподіяні поклажодавцю збитки відшкодовуються протягом доби з моменту пред'явлення вимоги про їх відшкодування;

• зберігання речей у гардеробі організації. Специфічними ознаками цього спеціального виду зберігання є місце зберігання — гардероб, тобто спеціально відведене та обладнане місце (частина приміщення) організації, що призначено для зберігання верхнього одягу, головних уборів та інших подібних речей. Зберігачем за цим договором є відповідна юридична особа. Об'єктом за договором зберігання, як правило, є верхній одяг, головні убори, взуття, сумки, портфелі, дипломати, інша ручна поклажа та подібні речі. Укладення договору та факт передачі речі на зберігання у гардероб може посвідчуватись легітимаційним знаком (номерним жетоном);

• зберігання речей пасажира під час його перевезення. Зберігачем за цим договором буде власник відповідного транспортного засобу, поклажодавцем може бути тільки пасажир, який уклав відповідний договір перевезення. Об'єктом може бути валіза (сумка), особисті речі пасажира, які містяться у спеціально відведених для цього місцях (багажне відділення, багажник тощо);

• зберігання речей у готелі. Зберігачем є готелі, гуртожитки, мотелі, будинки відпочинку, пансіонати, санаторії та інші подібні організації. Поклажодавцем — особа, яка тимчасово проживає в них. Об'єктом цього зберігання можуть бути як особисті речі поклажодавця (валіза, сумки, автомобіль тощо), так й інші речі, що він має при собі. Специфікою цього виду зберігання є обов'язок поклажодавця негайно повідомити готель чи іншу організацію про втрату або пошкодження речі;

• зберігання речей, що є предметом спору (секвестр). Специфікою цього договору є те, що об'єктом зберігання в порядку секвестру є річ, яка становить предмет спору. Закон визначає такі види секвестрів: договірний (якщо річ передано особі на зберігання за домовленістю сторін, між якими виник спір, до його розв'язання у судовому порядку) та судовий (якщо річ передано за рішенням суду);

• зберігання автотранспортних засобів здійснюється у боксі та гаражі або на спеціально відведених місцях (стоянках). Специфікою цього договору є об'єкт, тобто транспортний засіб. Іноді укладення цього договору та факт прийняття автотранспортного засобу на зберігання посвідчується квитанцією (номером, жетоном);

• договір охорони, здійснюється як договір охорони майна, так і як договір охорони особи. Специфікою цього договору є те, що його суб'єктом є не зберігач, а охоронець. Об'єктом цього права є майно або недоторканність особи.

Договори страхування

Життя і здоров'я людини, як і доля належного їй майна, залежить від різноманітних за характером, часто непередбачуваних і невідворотних подій. З метою усунення або пом'якшення майнових негативних наслідків впливу таких подій запроваджено інститут страхування.

За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (ст. 979 ЦК).

Правове регулювання страхових відносин здійснюється главою 67 ЦК, Законом України "Про страхування" та правилами окремих видів страхування.

Юридичні ознаки договору: взаємний, реальний (набуває чинності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором) та відплатний.

Форма договору: обов'язкова письмова шляхом складання одного документа, який підписують сторони, або виданням страхового свідоцтва (поліса, сертифіката).

Сторонами договору є страховик (лише юридична особа) і страхувальник. Страхувальник має право укласти із страховиком договір на користь третьої особи (застрахованої особи).

Істотними умовами договору є: а) предмет, б) страховий випадок, в) розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов'язаний провести виплату в разі настання страхового випадку (страхова сума), г) розмір страхового платежу, г) строки сплати страхового платежу, д) строк, е) інші умови, визначені актами цивільного законодавства.

Предметом договору можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані з:

1) життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування);

2) володінням, користуванням і розпоряджанням майном (майнове страхування);

3) відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності).

Страховий випадок — це передбачена законодавством або договором подія, з настанням якої виникає обов'язок страхової організації виплатити страхову суму чи страхове відшкодування страхувальникові або іншій третій особі.

Страхова сума — встановлена законодавством чи договором майнового страхування грошова сума, в межах якої страхова організація відповідно до умов страхування зобов'язана виплатити відшкодування при настанні страхового випадку.

Страховий платіж (внесок, премія) — плата за страхування, яку страхувальник зобов'язаний внести страховикові згідно з договором добровільного страхування або з умовами обов'язкового страхування.

Строк дії договору встановлюється за згодою сторін, причому цей договір набирає чинності з моменту внесення страхувальником першого страхового платежу, якщо інше не встановлено договором.

Законодавець встановлює можливість та порядок страхування ризиків, тобто співстрахування та перестрахування.

Змістом договору є сукупність прав та обов'язків сторін.

Страховик зобов'язаний:

1) ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування;

2) протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасного здійснення страхової виплати страхувальникові;

3) у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату у строк, встановлений договором;

4) відшкодувати витрати, понесені страхувальником у разі настання страхового випадку, з метою запобігання або зменшення збитків, якщо це встановлено договором;

5) за заявою страхувальника, у разі здійснення страховиком заходів, що зменшили страховий ризик, або у разі збільшення вартості майна, переукласти з ним договір страхування;

6) не розголошувати відомостей про страхувальника та його майнове становище, крім випадків, встановлених законом.

Страхувальник зобов'язаний:

1) своєчасно вносити страхові платежі (внески, премії) в розмірі, встановленому договором;

2) під час укладення договору страхування надати страховикові інформацію про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, і надалі інформувати його про будь-які зміни страхового ризику;

3) при укладенні договору страхування повідомити страховика про інші договори страхування, укладені щодо об'єкта, який страхується. Якщо страхувальник не повідомив страховика про те, що об'єкт уже застраховано, новий договір страхування є нікчемним;

4) вживати заходів щодо запобігання збиткам, завданим настанням страхового випадку, та їх зменшення;

5) повідомити страховика про настання страхового випадку у строк, встановлений договором.

Договором може бути встановлено й інші обов'язки страховика і страхувальника.

За майновим страхуванням і страхуванням відповідальності у разі настання страхового випадку страховик зобов'язаний сплатити страхові виплати, які називають страховим відшкодуванням (або забезпеченням), що обмежується страховою оцінкою та завданими прямими збитками.

З метою захисту страховика за майновим страхуванням діє правило, закріплене в ст. 993 ЦК, про перехід до страховика права страхувальника про відшкодування збитків — суброгація.

Виконання зобов'язання за особистим страхуванням полягає у здійсненні страховиком обумовленої договором страхової виплати — незалежно від суми, яку має отримати одержувач за державним соціальним страхуванням та соціальним забезпеченням, і суми, що має бути йому сплачено як відшкодування збитків.

Страховик здійснює страхову виплату відповідно до умов договору на підставі заяви страхувальника (його правонаступника) або іншої особи, визначеної договором, і страхового акта (аварійного сертифіката), який складає страховик або уповноважена ним особа у формі, що встановлює страховик.

Страховик має право відмовитися від здійснення страхової виплати у разі:

1) навмисних дій страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування, якщо вони були спрямовані на настання страхового випадку, крім дій, пов'язаних із виконанням ними громадянського чи службового обов'язку, вчинених у стані необхідної оборони (без перевищення її меж), або щодо захисту майна, життя, здоров'я, честі, гідності та ділової репутації;

2) вчинення страхувальником або особою, на користь якої укладено договір страхування, умисного злочину, що призвів до страхового випадку;

3) подання страхувальником завідомо неправдивих відомостей про об'єкт страхування або про факт настання страхового випадку;

4) одержання страхувальником повного відшкодування збитків за договором майнового страхування від особи, яка їх завдала;

5) несвоєчасного повідомлення страхувальником без поважних на те причин про настання страхового випадку або створення страховикові перешкод у визначенні обставин, характеру та розміру збитків;

6) наявності інших підстав, встановлених законом.

Крім того, договором страхування може бути передбачено також інші підстави для відмови здійснити страхову виплату, якщо це не суперечить закону.

Договір страхування припиняється за таких підстав:

• за згодою сторін;

• закінчення строку дії;

• виконання страховиком зобов'язань перед страхувальником у повному обсязі;

• несплата страхувальником страхових платежів протягом 10 робочих днів після пред'явлення страховиком письмової вимоги про сплату страхового платежу, якщо інше не встановлено договором;

• ліквідація страхувальника-юридичної особи або смерть страхувальника-фізичної особи чи втрата ним дієздатності, за винятком випадків, передбачених законодавством України;

• ліквідація страховика у порядку, встановленому законодавством України;

• прийняття судового рішення про визнання договору страхування недійсним;

• наявність інших випадків, передбачених законодавством України.

Договір може бути достроково припинено на вимогу страхувальника або страховика, якщо це передбачено умовами договору страхування. Законодавець встановлює наслідки відмови сторін від договору страхування.

Договір страхування визнається недійсним судом у випадках, встановлених ЦК, якщо:

• його укладено після настання страхового випадку;

• об'єктом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації.

Залежно від форм страхування законодавець розрізняє договори обов'язкового та добровільного страхування.

Договір обов'язкового страхування укладається незалежно від волевиявлення сторін, тобто обов'язок його укладення випливає із вказівки закону. Наприклад, у ст. 7 Закону України "Про страхування" встановлено перелік випадків обов'язкового страхування життя, здоров'я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи.

Договір добровільного страхування укладається залежно від волевиявлення сторін. Наприклад, у ст. 6 Закону України "Про страхування" міститься орієнтовний перелік випадків добровільного страхування.

Залежно від предмету страхування розрізняють договори майнового, особистого страхування та страхування відповідальності.

Договір доручення

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії (ст. 1000 ЦК).

Правове регулювання договору здійснюється главою 68 ЦК.

Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний та відплатний. Однак договором або законом може бути передбачено виконання дій повіреним безоплатно.

Сторонами договору є повірений — особа, яка зобов'язується виконати юридичні дії, та довіритель — особа, яка доручає повіреному виконати ці дії. Це можуть бути як дієздатні фізичні особи, так і юридичні особи (наприклад, посередницькі організації, юридичні консультації, банки, товарні біржі тощо).

Істотною умовою договору є умова про предмет. Предметом договору доручення є юридичні дії повіреного (укладення правочинів, вчинення процесуальних дій, складання актів тощо). Причому такі дії мають бути правомірними, конкретними та здійсненими. Однак повірена особа виконує і фактичні дії — пошук контрагентів, наведення довідок, огляд майна тощо, які підпорядковані меті виконання юридичних дій і тому не мають самостійного значення. Вимога особистого виконання доручення стосується лише юридичних дій повіреного.

У договорі може бути визначено строк, протягом якого повірений має право діяти від імені довірителя, а також територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного. У такому разі строк доручення та територія є істотними умовами.

У договорі може бути визначено розмір плати повіреному або порядок її виплати. Якщо її не визначено, то виплачується після виконання доручення відповідно до звичайних цін на такі послуги.

Характерним для договору доручення є те, що повірений виконує юридичні дії від імені й за рахунок довірителя. Повірений виступає як представник свого довірителя перед третіми особами. Проте представництво ширше за договірне представництво, оскільки підставами представництва взагалі можуть бути закон, адміністративний акт, трудовий договір. Отже, договір доручення — це одна з можливих підстав виникнення правовідносин з представництва. Повірений діє на підставі доручення.

Форма договору: застосовуються загальні положення про форму правочину.

На підставі договору доручення довіритель зобов'язаний видати довіреність на вчинення юридичних дій і тим самим легалізує повіреного як свого представника перед третіми особами. Довіреність відтворює повноваження повіреного, визначене умовами договору доручення.

Змістом договору доручення є права та обов'язки сторін.

Права та обов'язки повіреного:

1) зобов'язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення (ч. 1 ст. 1004 ЦК);

2) має право відхилитися від змісту договору, якщо цього вимагають інтереси довірителя і повірений: а) не міг попередньо запитати довірителя; б) не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. При цьому повірений повинен повідомити довірителя про допущені відступи від змісту доручення, як тільки буде можливість (ч. 1 ст. 1004 ЦК);

3) повинен виконати дане йому доручення особисто; має право передати виконання доручення іншій особі (замісникові) якщо: а) це передбачено договором; б) повірений був вимушений до цього обставинами з метою охорони інтересів довірителя. При цьому повірений повинен негайно повідомити про це довірителя і у цьому разі відповідає лише за вибір замісника (ст. 1005 ЦК);

4) зобов'язаний повідомляти довірителеві на його вимогу всі дані про хід виконання його доручення (ч. 1 ст. 1006 ЦК);

5) зобов'язаний після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдані документи, якщо цього вимагають умови договору та характер доручення (ч. 2 ст. 1006 ЦК);

6) зобов'язаний негайно передати довірителеві все одержане у зв'язку з виконанням доручення (ч. 3 ст. 1006 ЦК).

Права та обов'язки довірителя:

1) зобов'язаний забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення (п. 1 ч. 2 ст. 1007 ЦК);

2) зобов'язаний відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручення (п. 2 ч. 2 ст. 1007 ЦК);

3) зобов'язаний негайно прийняти від повіреного все одержане ним у зв'язку з виконанням доручення (ч. 3 ст. 1007 ЦК);

4) зобов'язаний виплатити повіреному плату, якщо вона йому належить (ч. 4 ст. 1007 ЦК);

5) має право в односторонньому порядку змінити, відмінити свої вказівки чи дати повіреному нові інструкції щодо порядку виконання доручення;

6) має право знати про передоручення;

7) має право контролювати дії повіреного та своєчасно вжити заходів з метою захисту своїх інтересів.

Відповідно до ст. 1008 ЦК, договір доручення припиняється на загальних підставах припинення договору, а також у разі:

1) відмови довірителя або повіреного від договору (п. 1 ч. 1 ст. 1008 ЦК). Причому вони мають право відмовитися від договору в будь-який час. Якщо повірений діє як підприємець, то сторона, яка відмовляється від договору, має повідомити другу сторону про відмову не пізніше ніж за 1 місяць до його припинення, якщо триваліший строк не встановлено договором. А в разі припинення юридичної особи, яка є комерційним представником, довіритель має право відмовитися від договору без попереднього повідомлення про це повіреному;

2) визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім (п. 2 ч. 1 ст. 1008 ЦК);

3) смерті довірителя або повіреного (п. 3 ч. 1 ст. 1008 ЦК). При цьому спадкоємці повіреного повинні повідомити довірителя про припинення договору доручення та вжити заходів, необхідних для охорони майна довірителя, зокрема, зберегти його речі, документи та передати їх довірителеві (ч. 1 ст. 1010 ЦК України);

4) ліквідації юридичної особи-повіреного. Ліквідатор повинен повідомити довірителя про припинення договору доручення та вжити заходів, необхідних для охорони майна довірителя, зберегти його речі, документи та передати довірителеві (ч. 2 ст. 1010 ЦК).

Законодавець у ст. 1009 ЦК передбачає наслідки припинення договору доручення. Наприклад, якщо договір доручення припинено до того, як доручення повністю виконав повірений, довіритель повинен відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручення, а якщо повіреному належить плата, — також виплатити йому плату пропорційно виконаній ним роботі. Це положення не застосовується до виконання повіреним доручення після того, як він довідався або міг довідатися про припинення договору доручення. Причому відмова від договору доручення не є підставою для відшкодування збитків, завданих повіреному припиненням договору, крім випадку припинення договору, за яким повірений діяв як комерційний представник. Відмова повіреного від договору доручення не є підставою для відшкодування збитків, завданих довірителеві припиненням договору, крім випадку відмови повіреного від договору за таких умов, коли довіритель позбавлений можливості інакше забезпечити свої інтереси, а також відмови від договору, за яким повірений діяв як комерційний представник.

Договір комісії

За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента (ст. 1011 ЦК).

Правове регулювання договору здійснюється главою 69 ЦК, Правилами комісійної торгівлі та іншими актами.

Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний та відплатиий.

Сторонами договору є комітент і комісіонер. Комітент — це особа, яка дає комісійне доручення, а комісіонер — особа, яка приймає комісійне доручення. Комітентами можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Комісіонерами, як правило, виступають відповідні організації в межах своєї спеціальної правоздатності. Комісіонер, виконуючи доручення, укладає правочини з третіми особами.

Істотними умовами договору є умови про предмет та ціну.

Предметом договору комісії є правочин, який комісіонер укладає з третіми особами за рахунок комітента з приводу продажу чи купівлі майна. Тобто предметом договору є юридичні акти (правочини), а не фактичні дії, як, наприклад, у договорах перевезення, зберігання тощо.

Майно, з приводу якого може бути вчинено комісійний договір, частіше конкретно визначено у нормативних актах. Крім того, є перелік речей, які не підлягають прийняттю на комісію (наприклад, зброя, боєприпаси (крім мисливської і спортивної зброї і боєприпасів до неї, а також холодної зброї), бойова і спеціальна військова техніка, вибухові речовини та вибухові засоби, отруйні речовини та інші).

Форма укладення договору — письмова.

Залежно від виду договору комісійне доручення може бути оформлено різними документами, зокрема, квитанцією, нарядом тощо. Згідно з Правилами комісійної торгівлі непродовольчими товарами громадяни України повинні пред'являти паспорт або документ, що його замінює, іноземні особи — відповідну посвідку на проживання в Україні або національний паспорт з відміткою про перебування в Україні.

Приймаючи товари на комісію, комісіонер на кожну одиницю товару виписує квитанцію у двох примірниках і товарний ярлик. Перший примірник квитанції видається комітентові, другий залишається у комісіонера.

При здачі товару на комісію комітент за домовленістю з комісіонером встановлюють ціну на комісійний товар на підставі ринкового попиту.

У певних випадках може бути знижено ціну на товар, що його було здано на комісію і не реалізовано протягом встановленого строку (60 календарних днів). Зокрема, якщо товар не реалізовано у строк, то ціну може бути знижено на 30% від встановленої сторонами первинної вартості товару, а якщо товар не реалізовано протягом наступних 15 днів, то ціни знижують на 40% від залишкової ціни після першого зниження.

Товари, прийняті на комісію, виставляють у торговельному залі для продажу не пізніше наступного дня після прийняття.

Для продажу певних товарів комісійний магазин повинен мати ліцензію, зокрема, що стосується спортивної і мисливської вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, а також холодної зброї, спеціальних засобів, заряджених сполуками сльозоточивої і дратівної дії. Ці товари магазин реалізує на підставі ліцензії встановленої форми, яку видають органи внутрішніх справ.

Права та обов'язки комісіонера:

1) зобов'язаний вчинити правочини на умовах, найбільш вигідних для комітента, і відповідно до його вказівок. Якщо комісіонер вчинив правочин на умовах більш вигідних ніж ті, що їх визначив комітент, то додатково одержана вигода належить комітентові (ст. 1014 ЦК);

2) має право за згодою комітента укласти договір субкомісії з третьою особою (субкомісіонером), залишаючись відповідальним за дії субкомісіонера перед комітентом. Однак у виняткових випадках, якщо цього вимагають інтереси комітента, комісіонер має право укласти договір субкомісії без згоди комітента (ст. 1015 ЦК);

3) має право для забезпечення своїх вимог за договором притримати річ, яку має бути передано комітентові. Причому в разі оголошення комітента банкрутом комісіонер вважається заставодержателем притриманої ним речі (ст. 1019 ЦК);

4) має право відрахувати належні йому за договором суми з усіх грошових коштів, що надійшли до нього для комітента, якщо інші кредитори комітента не мають переважного перед ним права на задоволення своїх вимог із грошових коштів, що належать комітентові (ст. 1020 ЦК);

5) відповідає перед комітентом за втрату, нестачу або пошкодження майна комітента. Якщо під час прийняття комісіонером майна, що надійшло від комітента, або майна, що надійшло для комітента, буде виявлено нестачу або пошкодження, а також у разі завдання шкоди майну комітента комісіонер повинен негайно повідомити про це комітента і вжити заходів щодо охорони його прав та інтересів (ч.ч. 1—2 ст. 1021 ЦК);

6) зобов'язаний застрахувати майно комітента за його рахунок, якщо це передбачено договором або звичаями ділового обороту. Якщо комісіонер не застрахував майно комітента, то він відповідає за його втрату, нестачу, пошкодження (ч. 3 ст. 1021 ЦК);

7) зобов'язаний надати комітентові звіт і передати йому все одержане за договором після вчинення правочину за дорученням комітента (ч. 1 ст. 1022 ЦК);

8) має право на відшкодування витрат, зроблених ним у зв'язку з виконанням своїх обов'язків за договором комісії, зокрема у разі, якщо він або субкомісіонер вжив усіх заходів щодо вчинення правочину, але не міг його вчинити через обставини, які від нього не залежали (ст. 1024 ЦК).

Права та обов'язки комітента:

1) якщо комітент має заперечення щодо звіту комісіонера, то він повинен повідомити про це комісіонера протягом 30 днів від дня отримання звіту. Якщо такі заперечення не надійдуть, звіт вважається прийнятим (ч. 2 ст. 1022 ЦК);

2) ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна несе комітент як його власник (ст. 1018 ЦК);

3) зобов'язаний прийняти від комісіонера все належно виконане за договором комісії (гроші, речі) (ч. 1 ст. 1023 ЦК);

4) оглянути майно, придбане для нього комісіонером, і негайно повідомити комісіонера про виявлені в цьому майні недоліки (ч. 2 ст. 1023 ЦК);

5) повинен виплатити комісіонерові винагороду за надані послуги. Крім того, якщо комісіонер поручився за виконання правочину третьою особою, то він має право на додаткову плату. Якщо договором комісії розмір плати не визначено, то її виплачують після виконання договору комісії виходячи із звичайних цін за такі послуги. Якщо договір комісії не було виконано з причин, які залежали від комітента, комісіонер має право на комісійну плату на загальних підставах. А у разі розірвання або односторонньої відмови від договору комісії комісіонер має право на плату за фактично вчинені дії (ст. 1013 ЦК);

6) зобов'язаний відшкодувати витрати, зроблені комісіонером у зв'язку з виконанням своїх обов'язків за договором (ст. 1024 ЦК).

Договір комісії окрім загальних підстав припинення договору припиняється також у разі:

1) відмови комітента від виконання договору. Причому, якщо договір укладено без визначення строку, комітент повинен повідомити комісіонера про відмову від договору не пізніше ніж за 30 днів (частини 1—2 ст. 1025 ЦК);

2) відмови комісіонера від договору, якщо строк не встановлено договором. При цьому, комісіонер повинен повідомити комітента про відмову від договору не пізніше ніж за 30 днів (ч. 1 ст. 1026 ЦК);

3) смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи-комісіонера.

Законодавець передбачає наслідки припинення договору комісії. Зокрема, в разі відмови комітента від договору він повинен у строк, встановлений договором, а якщо такий строк не встановлено — негайно, розпорядитися своїм майном, яке є в комісіонера. У разі невиконання комітентом цього обов'язку комісіонер має право передати це майно на зберігання за рахунок комітента або продати майно за найвигіднішою для комітента ціною. У разі відмови комітента від договору комісіонер має право на відшкодування витрат, зроблених ним у зв'язку з виконанням договору (частини 3—4 ст. 1025 ЦК).

Комісіонер, який відмовився від договору комісії, повинен вжити заходів, необхідних для збереження майна комітента. Комітент повинен розпорядитися своїм майном, яке є у комісіонера, протягом 15 днів від дня отримання повідомлення про відмову комісіонера від договору. У разі невиконання комітентом цього обов'язку комісіонер має право передати це майно на зберігання за рахунок комітента або продати майно за найвигіднішою для комітента ціною (ч. 2 ст. 1026 ЦК).

Якщо юридичну особу-комісіонера припинено і встановлено її правонаступників, то права та обов'язки комісіонера переходять до правонаступників, якщо протягом строку, встановленого для заявления кредиторами своїх вимог, комітент не повідомить про відмову від договору (ч. 2 ст. 1027 ЦК).

Договір управління майном

За договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача) (ст. 1029 ЦК).

Правове регулювання договору здійснюється главою 70 ЦК, а також законами України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" і "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю".

Юридичні ознаки договору: взаємний, реальний та відплатний.

Сторонами договору є установник управління та управитель, а у випадках, передбачених договором, — вигодонабувач.

Установником управління є власник майна, а в передбачених законом випадках:

1) орган опіки та піклування, якщо власником майна є фізична особа, місце перебування якої невідоме або її визнано безвісно відсутньою;

2) опікун або орган опіки та піклування, якщо власником майна є малолітня особа або фізична особа, яку визнано недієздатною;

3) неповнолітня особа за дозволом батьків (усиновлювачів) або піклувальника, якщо власником майна є ця неповнолітня особа;

4) піклувальник, якщо власником майна є особа, цивільну дієздатність якої обмежено.

Управителем може бути суб'єкт підприємницької діяльності. Управителем не може бути: а) орган державної влади, орган влади АРК, орган місцевого самоврядування, якщо інше не встановлено законом; б) вигодонабувач.

Істотними умовами договору є перелік майна, що передається в управління, та розмір і форма плати за управління майном.

Предметом договору можуть бути: а) підприємство як єдиний майновий комплекс; б) нерухома річ; в) цінні папери; г) майнові права; ґ) інше майно. При цьому, майно, передане в управління, має бути відокремлено від іншого майна установника управління та від майна управителя.

Не можуть бути предметом договору управління майном грошові кошти, крім випадків, коли право здійснювати управління грошовими коштами прямо встановлено законом.

У разі переходу права власності на майно, що є предметом договору управління, від установника управління до іншої особи договір управління не припиняється, крім випадків, коли право власності на майно переходить внаслідок звернення на нього стягнення.

Договір управління майном є строковим договором, строк чинності якого встановлюється в договорі. Якщо сторони не визначили строку договору управління майном, він вважається укладеним на 5 років.

Форма договору: письмова, а договір управління нерухомим майном підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.

Змістом договору є права та обов'язки сторін.

Права та обов'язки управителя:

1) зобов'язаний управляти майном відповідно до умов договору. Причому він може відчужувати майно, передане в управління, укладати щодо нього договір застави лише за згодою установника управління (ч. 1 ст. 1037 ЦК);

2) має право вимагати усунення будь-яких порушень його прав на майно, передане в управління (ч. 2 ст. 1037 ЦК);

3) зобов'язаний управляти майном особисто (ч. 1 ст. 1038 ЦК);

4) має право доручити іншій особі (замісникові) вчинити від його імені дії, необхідні для управління майном, якщо це передбачено договором управління майном або цього вимагають інтереси установника управління або вигодонабувача у разі неможливості отримати в розумний строк відповідні вказівки установника управління. Причому управитель відповідає за дії обраного ним замісника як за свої власні (ст. 1041 ЦК);

5) зобов'язаний повідомляти осіб, з якими він вчиняє правочини, про те, що він є управителем, а не власником майна. Якщо такої вказівки немає управитель зобов'язується перед третіми особами особисто (ч. 2 ст. 1038 ЦК);

6) має право на плату, встановлену договором, а також на відшкодування необхідних витрат, зроблених ним у зв'язку з управлінням майном (ч. 1 ст. 1042 ЦК);

7) має право відраховувати належні йому грошові суми безпосередньо з доходів від використання майна, переданого в управління, якщо це передбачено договором (ч. 2 ст. 1042 ЦК);

8) зобов'язаний відшкодувати установникові управління завдані збитки, а вигодонабувачеві — упущену вигоду, якщо не доведе, що вони виникли внаслідок непереборної сили, винних дій установника управління або вигодонабувача (ч. 1 ст. 1043 ЦК);

9) несе субсидіарну відповідальність за боргами, що виникли у зв'язку із здійсненням ним управління: а) якщо вартості майна, переданого в управління, недостатньо для задоволення вимог кредиторів; б) у разі вчинення правочинів із перевищенням наданих йому повноважень або встановлених обмежень, за умови, що треті особи, які беруть участь у правочині, доведуть, що вони не знали і не могли знати про перевищення управителем повноважень або встановлених обмежень (у цьому разі установник управління може вимагати від управителя відшкодування завданих ним збитків) (частини 2, 3 ст. 1043 ЦК);

10) має право вимагати розірвання договору, якщо установник управління не попередив управителя і сам управитель не знав і не міг знати про те, що майно, яке передано в управління, є предметом договору застави (ст. 1039 ЦК).

Правам та обов'язкам управителя кореспондують відповідні права та обов'язки установника управління майном.

Відповідно до ст. 1040 ЦК звернення стягнення на майно, передане в управління, за вимогою кредитора установника управління не допускається, крім випадку визнання установника управління банкрутом або звернення стягнення за вимогою заставодержателя на майно, що є предметом договору застави. У разі визнання установника управління банкрутом договір управління цим майном припиняється і воно переходить до ліквідаційної маси.

Договір управління майном припиняється у разі:

1) загибелі майна, переданого в управління;

2) припинення договору за заявою однієї із сторін у зв'язку із закінченням його строку;

3) смерті фізичної особи-вигодонабувача або ліквідації юридичної особи-вигодонабувача, якщо інше не встановлено договором;

4) відмови вигодонабувача від одержання вигоди за договором;

5) визнання управителя недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної дієздатності або смерті;

6) відмови управителя або установника управління від договору управління майном у зв'язку з неможливістю управителя здійснювати управління майном;

7) відмови установника управління від договору з іншої, ніж указано в попередньому пункті, причини за умови виплати управителеві плати, передбаченої договором;

8) визнання фізичної особи-установника управління банкрутом;

9) повного завершення сторонами договору управління майном;

10) дострокового припинення управління майном, якщо це передбачено цим договором, або за рішенням суду.

Законодавець встановлює порядок та наслідки припинення договору управління майном. Зокрема, в разі відмови однієї сторони від договору вона повинна повідомити другу сторону про це за 3 місяці до припинення договору, якщо договором не встановлено інший строк. А в разі припинення договору управління майном майно, що було передане в управління, передається установникові управління, якщо інше не встановлено договором.

Договір позики

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошових коштів (суму позики) або таку саму кількість речей того самого роду та такої самої якості (ст. 1046 ЦК).

Правове регулювання договору позики здійснюється § 1 гл. 71 ЦК.

Юридичні ознаки договору: односторонній, реальний, безвідплатний або відплатний.

Сторонами договору є позикодавець та позичальник. Це можуть бути будь-які суб'єкти цивільного права, однак позикодавцем може виступати лише власник відповідних грошових коштів або речей, що визначені родовими ознаками.

Істотною умовою договору позики є його предмет. Предметом договору позики можуть бути грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, причому позичальник, отримавши за договором позики грошові кошти, зобов'язаний повернути позикодавцеві таку саму суму, а якщо йшлося про зазначені вище речі — рівну кількість речей того самого роду та такої самої якості. Тобто в договорі позики не можна передбачити повернення замість грошей інших речей і навпаки, оскільки в такому разі матимуть місце фактичні правовідносини купівлі-продажу.

Форма договору: усна або письмова. Спрощене оформлення договору позики можливе шляхом представлення розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Проте складання розписки позичальником не є письмовою формою укладення договору позики, і в разі якщо такої письмової форми вимагає закон, то наявність розписки не є перешкодою для настання для сторін наслідків, що передбачено ст. 218 ЦК.

Момент переходу права власності на предмет позики залежить від того, що саме передається позичальникові за договором. Право власності на готівкові грошові кошти виникає у позичальника в момент фактичної передачі йому таких коштів позикодавцем. Якщо мова йде про безготівкові розрахунки, то право власності позичальника виникає з моменту зарахування таких коштів на його рахунок у банку. В разі, якщо предметом договору позики є речі, що визначені родовими ознаками, то право власності на них виникає в позичальника в момент фактичної передачі йому таких речей.

Законодавство не заперечує можливості існування так званої цільової позики, тобто сторони однією з істотних умов такого правочину можуть передбачити використання грошових коштів або речей, що визначені родовими ознаками, лише в певних чітко визначених цілях.

Договір позики може бути як відплатним, так і безоплатним. Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлено розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ. Якщо немає іншої домовленості сторін, проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики (ч. 1 ст. 1048 ЦК). Безпроцентним вважається договір позики, якщо одночасно виконуються всі такі умови:

1) в договорі позики не передбачено умов щодо розміру та порядку виплати процентів;

2) сторонами договору є лише фізичні особи;

3) сума договору позики не перевищує 50-тикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

4) договір позики не пов'язаний зі здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін.

Зміст договору становлять його права та обов'язки. Основним обов'язком позичальника є повернення позикодавцеві позики (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що передав йому позикодавець) у строк та в порядку, встановлені договором. Якщо договором не встановлено строк повернення позики або цей строк визначено моментом пред'явлення вимоги, позику позичальник має повернути протягом 30 днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Вимогу про повернення позики може бути пред'явлено в усній або в письмовій формі, залежно від форми договору.

Позику, надану за договором безпроцентної позики, може бути повернено позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором. Оскільки в разі дострокового повернення позики, що надано за договором процентної позики, позичальник втрачає відсотки, що мали б бути сплачені йому відповідно до домовленості, досягнутої з позичальником під час укладення договору, то за загальним правилом таке дострокове повернення є недопустимим.

Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

У разі порушення договору позичальником настають певні наслідки, які залежать від того, що було предметом позики:

1) якщо предметом позики були грошові кошти, то позичальник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Позичальник, який прострочив виконання зобов'язання з повернення позики, на вимогу позикодавця зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом;

2) якщо предметом позики є речі, що визначені родовими ознаками, то незалежно від того, процентною чи безпроцентною була така позика, позичальник, що прострочив виконання свого зобов'язання, зобов'язаний також виплатити позикодавцеві неустойку.

Специфікою укладення договору позики є можливість його оспорювання позичальником за так званою "безгрошевістю". Причинами такого оспорювання можуть бути неодержання коштів від позикодавця або одержання їх у меншій кількості, ніж це встановлено договором. Позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді він від позикодавця не одержав або одержав у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Договір позики може супроводжуватися акцесорним щодо основного договором сторін про забезпечення виконання зобов'язання за основним договором позики, наприклад, забезпечення виконання позичальником зобов'язання за договором позики може бути здійснено шляхом укладення сторонами договору застави певного майна або майнових прав.

Якщо позичальник не виконує або неналежним чином виконує обов'язки, що передбачено договором позики щодо забезпечення повернення позики, наприклад, не надає позикодавцеві передбачене в договорі позики забезпечення (предмет застави, поручительство третьої особи, банківську гарантію), то позикодавець може вимагати дострокового повернення позики. Аналогічне право виникає у позикодавця у разі втрати забезпечення виконання зобов'язання (наприклад, загибелі предмета застави, який було залишено у позичальника в силу договору), а також погіршення його умов (наприклад, різкого падіння ринкових цін на предмет застави) за обставин, за виникнення яких позикодавець не несе відповідальності.

Особливістю договору позики також є те, що позиковим зобов'язанням за домовленістю сторін може бути замінено борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави (новація боргу). Проте така новація боргу не передбачає заміну зобов'язання з купівлі-продажу, найму майна, оренди, підряду тощо позикою; йдеться лише про новацію боргу, що виник із таких договорів, позикою. Зміст новації для продавця, орендодавця чи підрядника полягає в такому: перетворивши відносини з контрагентом в частині боргу на процентну позику, вони отримують можливість вимагати від нього сплати відсотків як у силу позикового зобов'язання, так і при простроченні повернення боргу на підставі ст. 625 ЦК. Заміна боргу договором позики не допускається щодо зобов'язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, про сплату аліментів та в інших випадках, встановлених законом. У разі заміни боргу договором позики зміст і форма позикового зобов'язання мають відповідати вимогам, що пред'являються до договору позики.

Договір кредиту

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ст. 1054 ЦК).

Правове регулювання договору кредиту здійснюється § 2 гл. 71 ЦК, законами України "Про банки і банківську діяльність", "Про іпотеку", "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю", "Про операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" тощо.

Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний, відплатний.

Сторонами договору є кредитодавець та позичальник. Кредитодавцем за договором кредиту, насамперед, може бути банк. Головними ланками кредитної системи є банки та кредитні установи, що мають ліцензію НБУ, які одночасно виступають у ролі покупця і продавця тимчасово вільних коштів, що є у суспільстві.

Істотною умовою договору кредитування є його предмет. Предметом кредитного договору можуть бути лише грошові кошти, але в жодному разі не речі. Кредит — це грошові кошти, що надано за кредитним договором банком або іншою фінансовою установою (кредитодавцем) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором. Закон визначає банківський кредит як будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яку гарантію, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми. Банківський кредит надається суб'єктам кредитування усіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Основними із них є: забезпеченість, повернення, строковість, платність та цільова направленість.

Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку права для захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальника. Принцип повернення, строковості та платності означає, що кредит позичальник має повернути банку у визначений у кредитному договорі строк з відповідною сплатою за його користування. Цільовий характер використання передбачає вкладення позичкових коштів на конкретні цілі, передбачені кредитним договором. Причому банк не може надавати кредити під процент, ставка якого є нижчою за процентну ставку за кредитами, які бере сам банк, і процентну ставку, що виплачується ним за депозитами. Виняток можна робити лише у разі, якщо при здійсненні такої операції банк не матиме збитків.

Якщо позичальником є суб'єкти господарської діяльності, то вони можуть використовувати такі форми кредиту: банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний, бланковий, консорціумний. Якщо позичальником є фізична особа, то кредит може бути надано лише у формі споживчого кредиту та тільки у національній грошовій одиниці.

Кредити надаються суб'єктам господарської діяльності у безготівковій формі, шляхом сплати платіжних документів із позичкового рахунка як у національній, так і в іноземній валюті у порядку, визначеному чинним законодавством та нормативними актами НБУ, або шляхом перерахування на розрахунковий рахунок позичальника, якщо інше не передбачено кредитним договором, а також у готівковій формі для розрахунків із здавачами сільськогосподарської продукції та в інших передбачених чинним законодавством України та нормативно-правовими актами НБУ випадках.

Розмір відсоткових ставок та порядок їх сплати встановлюються банком і визначаються в кредитному договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки та інших чинників. Погашення кредиту і нарахованих за ним відсотків (комісій) здійснює позичальник з розрахункового чи поточного (валютного) рахунка. Якщо розрахунковий рахунок позичальника відкрито в іншому банку, погашення боргу за кредитом та сплата відсотків здійснюються платіжними дорученнями позичальника, а за умови визнання боргу позичальником — платіжною вимогою банку у встановленому чинним законодавством порядку. У разі неможливості позичальником сплатити борг його стягують із гарантів (поручителів) у встановленому чинним законодавством порядку.

Погашення заборгованості за кредитом та відсотків за його користування здійснюється у черговості, яку встановлюють сторони під час укладання угоди про надання кредиту. У разі несвоєчасного погашення боргу за кредитом та сплати відсотків (комісій), якщо немає домовленості про відстрочення погашення кредиту, банк має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбачених договором.

Окрім банків кредитодавцем може виступати й інша фінансова установа, яка відповідно до законодавства України може надавати кредити. Зокрема, такою фінансовою установою, відповідно до Закону України "Про кредитні спілки" є кредитна спілка — неприбуткова організація, заснована фізичними особами на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об'єднаних грошових внесків членів кредитної спілки. Отримувати кредити від імені членів кредитної спілки можуть також фермерські господарства та приватні підприємства, які є у їх власності. Розмір кредиту, наданого одному члену кредитної спілки, не може перевищувати 20% від капіталу кредитної спілки.

Форма договору: письмова.

Кредитні взаємовідносини регламентуються на підставі кредитних договорів, що укладаються між кредитором і позичальником тільки в письмовій формі, які визначають взаємні зобов'язання та відповідальність сторін і не можуть змінюватися в односторонньому порядку без згоди обох сторін. Якщо при укладенні кредитного договору не дотримано його обов'язкової письмової форми, то такий договір є нікчемним. У цьому разі визнання такого договору недійсним судом не вимагається.

Зміст договору кредиту становлять права та обов'язки сторін. Основним обов'язком кредитодавця є надання грошових коштів (кредиту) позичальникові в розмірі та на умовах, встановлених договором. Однак, окрім цього, кредитодавець має право відмовитися від надання позичальникові передбаченого договором кредиту частково або в повному обсязі у разі порушення процедури визнання позичальника банкрутом відповідно до положень Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", або за наявності інших обставин, які явно свідчать про те, що наданий позичальникові кредит своєчасно не буде повернуто. Своєю чергою, позичальник має право відмовитися від одержання кредиту взагалі без будь-якої аргументації, просто через те, що зникла потреба в ньому. Така відмова може бути частковою або в повному обсязі. Про це позичальник зобов'язаний повідомити кредитодавця до встановленого договором строку його надання, якщо інше не встановлено договором або законом. В договорі може також бути передбачено відповідальність за відмову від отримання кредиту позичальником або можливість такої відмови взагалі може бути виключено.

Позичальник, своєю чергою, зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. У разі порушення позичальником встановленого кредитним договором обов'язку цільового використання кредиту кредитодавець має право також відмовитися від подальшого кредитування позичальника за договором.

Вітчизняне законодавство виділяє також комерційний кредит, надання якого не є окремим правочином, а може передбачити як одну із умов у відплатних договорах.

За комерційного кредиту в договорі зазначається положення, згідно з яким одна сторона надає іншій стороні відстрочення або розстрочення виконання певного обов'язку (оплати товарів, передачі майна, виконання робіт). Надання такого кредиту пов'язане з тим договором, умовою якого воно є. Комерційним кредитуванням можна вважати будь-який незбіг у часі зустрічних обов'язків за укладеним договором, коли товари поставляють (роботи виконують, послуги надають) раніше їх оплати, або платіж здійснюють раніше за передачу товарів (виконання робіт, надання послуг).

Як правило, комерційний кредит не потребує юридичного оформлення в окремому документі та існує в силу однієї з умов основного договору. Проценти, що стягуються за користування комерційним кредитом (в тому числі суми авансу, попередньої оплати), є платою за користування грошовими коштами. Якщо в основному договорі, за яким має бути виконано зобов'язання з оплати товарів, виконання робіт, надання послуг, не встановлено спеціальних умов щодо комерційного кредиту, то до нього застосовують положення ЦК щодо договору кредиту. Виключається також застосування до умов про комерційний кредит положень ЦК щодо кредитного договору в разі, якщо це суперечить суті основного зобов'язання (наприклад, положення ст. 1056 ЦК щодо можливості односторонньої відмови від надання кредиту не може бути застосовано до комерційного кредиту).

Договір банківського вкладу

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та у порядку, встановленому договором (ст. 1058 ЦК). Аналогічні положення містяться й у ст. 340 ГК України.

До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесено вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 ЦК), якщо інше не встановлено цивільно-правовими нормами про банківський вклад або не випливає із суті цих договірних зобов'язань. Однак схожість договору банківського вкладу з договором банківського рахунка є тільки із зовнішнього, технічного боку, оскільки обидва договори опосередковуються через відкриття відповідного рахунка в банку чи іншій фінансово-кредитній установі. Договір банківського вкладу та договір банківського рахунка мають різні цілі, не збігаються і їх кінцеві договірні результати.

Договір банківського вкладу слід визнати різновидом договору позики, договором, який має багато спільного із кредитним договором та договором банківського рахунка.

Юридичні ознаки договору: односторонній, реальний, відплатний. Якщо вкладником виступає фізична особа, договір банківського вкладу вважається публічним (ст. 633 ЦК).

Сторонами договору виступають банк та вкладник. Банком виступає юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії НБУ здійснювати в сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних та юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб (ст. 1 Закону України "Про банки і банківську діяльність"). Вкладником може бути будь-яка особа, яка визнається учасником цивільних правовідносин відповідно до обсягу своєї правосуб'єктності.

Договір банківського вкладу може бути укладено на будь-яких умовах, що не суперечать закону. У банківській практиці найчастіше застосовують такі депозитні вклади: по-перше, це може бути договір, який укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу {вклад на вимогу), по-друге, на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку чи терміну (строковий вклад). Не виключено можливості укладення договору на інших умовах повернення грошової суми.

Законодавством передбачено можливість укладення депозитного договору на користь третьої особи (ст. 1063 ЦК). Наприклад, фізична або юридична особа може зробити вклад на ім'я третьої особи, причому визначення імені фізичної особи (ст. 28 ЦК) або найменування юридичної особи (ст. 98 ЦК), на користь яких зроблено вклад, є істотними умовами такого договору. До вступу третьої особи у володіння вкладом усіма правами вкладника користується безпосередня сторона договору (первісний вкладник). Діями, які свідчать про перейняття на себе правового статусу вкладника, закон визначає пред'явлення нею до банку першої вимоги, яка випливає з прав вкладника, або вираження нею іншим способом наміру скористатися такими правами.

Укладення договору банківського вкладу відбувається шляхом відкриття депозитного (вкладного) рахунка. Депозитний рахунок є різновидом банківського рахунка, порядок його відкриття наразі визначає Інструкція про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах.

На відміну від договору позики чи кредитного договору, предметом договору банківського вкладу є виключно грошові суми в національній або іноземній валюті (депозит).

Форма договору — письмова. Недотримання цієї вимоги робить договір нікчемним. Не вважається порушеною письмова форма договору, якщо внесення грошової суми підтверджено видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. При укладенні договору банківського вкладу за участі фізичної особи на підтвердження договірних відносин і внесення грошової суми на рахунок видається ощадна книжка (ст. 1064 ЦК). Ще одним документом, який свідчить про укладення договору банківського вкладу, може бути ощадний (депозитний) сертифікат (ст. 1065 ЦК).

Зміст договору становить право вимоги вкладника та обов'язок банку (іншої кредитно-фінансової установи). Основним обов'язком банку є виплата вкладникові вкладу та проценти на нього або дохід в іншій узгодженій договором формі. Навіть якщо у договорі не встановлено розміру процентів на вклад, застосовується загальна облікова ставка НБУ (ч. 1 ст. 1061 ЦК).

Нараховані проценти за депозитом юридичних осіб та їх відокремлених підрозділів можуть перераховуватися на поточний рахунок або зараховуватися на поповнення депозиту. Фізичні особи можуть перераховувати нараховані проценти за депозитами на поточний рахунок, на поповнення депозиту або отримувати їх готівкою.

Окрім права вимагати повернення вкладу та процентів на нього, вкладник має право, якщо це не заборонено договором, поповнювати депозитний рахунок, не укладаючи додаткової угоди. Також за банківським вкладом на рахунок можуть зараховуватися грошові кошти, які надійшли до банку на ім'я вкладника від іншої особи.

Чинним законодавством передбачено можливість односторонньої зміни окремих умов щодо договору банківського вкладу. Наприклад, банк має право змінити розмір процентів, які виплачуються на вклади на вимогу, якщо інше не встановлено договором (ч. 2 ст. 1061 ЦК). У такому разі така зміна застосовується тільки на вклади, внесені до повідомлення вкладників про зменшення процентів, зі спливом 1 місяця з моменту відповідного повідомлення, якщо інше не встановлено договором. Таким повноваженням не наділений банк щодо строкового вкладу, а також вкладу, внесеного на умовах його повернення у разі настання визначених законом обставин.

Істотною відмінністю депозитного договору (рахунка) від договору банківського рахунка (інших видів рахунків, які відкриваються у банках), є відсутність можливості у клієнта здійснювати з них розрахунки. Якщо фізичні особи при розірванні договору банківського вкладу або після закінчення строку його дії можуть спрямувати кошти, які перебувають на депозитному рахунку, на рахунки інших осіб, то юридичним особам це прямо заборонено. Усі грошові кошти юридичної особи має бути зараховано на поточний рахунок і лише із цього рахунка може бути перераховано на рахунки третіх осіб.

Відповідальність сторін за договором банківського вкладу положеннями § 3 гл. 72 ЦК не передбачено, однак банк чи інша кредитно-фінансова установа несе відповідальність за невиконання або неналежне виконання за договором у порядку, встановленому для договору банківського рахунка. Це стосується строків зарахування грошових коштів на вклад, його повернення, порушення або незбереження банківської таємниці вкладника. Окрім норм про застосування санкцій за невиконання чи неналежне виконання депозитного договору, законом встановлено й додаткові засоби захисту клієнта. Зокрема, на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу не поширюється позовна давність (ч. 1 ст. 268 ЦК).

Також, щоб уникнути неможливості повернути вклад (депозит) у разі ліквідації, у тому числі банкрутства, банку, законодавством формуються відповідні механізми мінімалізації таких несприятливих наслідків. Наприклад, відповідно до ст. 57 Закону України "Про банки і банківську діяльність" передбачено, що вклади фізичних осіб у Державному ощадному банку України гарантуються державою, а на вклади фізичних осіб у комерційних банках поширюється дія Закону України "Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб", який, зокрема, визначає порядок відшкодування вкладів вкладникам банків-учасників (тимчасових учасників) Фонду.

За депозитним договором допускається одностороннє його розірвання за ініціативою вкладника. Причому умова договору про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною. Таке повноваження щодо одностороннього розірвання договору не застосовується у випадках, коли вклад зроблено юридичною особою на інших умовах повернення, які встановлені договором. Строковий договір банківського вкладу після його закінчення може бути пролонговано шляхом мовчання, хоча вже на умовах про вклад на вимогу.

Договір банківського рахунка

Договір банківського рахунка — це банківський договір, за яким одна сторона (банк або інша фінансова установа) зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком (ст. 1066 ЦК).

Правове регулювання цього договору здійснюється главою 72 ЦК.

Договір належить до договорів про надання фінансових послуг, це зобов'язання щодо касового обслуговування, ведення розрахунків, а також зберігання й облік грошових коштів у безготівковій формі. Договір банківського рахунка слід розглядати як самостійний вид цивільно-правового договору, оскільки він має свою предметну визначеність (безготівкові кошти), суб'єктний склад (обов'язкова участь банку як послугонадавача), зумовлене цими факторами спеціальне коло обов'язків банку (приймати і зараховувати на рахунок кошти, виконувати розпорядження клієнта про перерахування та видачу відповідних сум та проведення інших операцій за рахунком).

Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний, відплатний. Хоча у законодавстві немає прямої вказівки на те, що договір банківського рахунка є публічним, однак відповідно до ч. 2 ст. 1067 ЦК банк зобов'язаний укласти договір банківського рахунка з клієнтом, який звернувся з пропозицією відкрити рахунок на оголошених банком умовах, що відповідають закону та банківським правилам.

Сторонами договору є банк та клієнт. Правила про договір банківського рахунка застосовуються і до інших небанківських фінансово-кредитних установ, які мають право на ведення рахунків фізичних та юридичних осіб.

Укладення договору банківського рахунка опосередковується відкриттям рахунка в банку на умовах, погоджених сторонами (ч. 1 ст. 1067 ЦК). Умови відкриття рахунка та особливості його функціонування передбачаються в договорі, виходячи із Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах. Основними видами рахунків залежно від їх призначення є поточні та депозитні (вкладні) рахунки.

Форма договору — проста письмова.

Предметом договору банківського рахунка є надання послуг з розрахунково-касового обслуговування, під якими розуміють послуги, що надаються банком клієнту на підставі відповідного договору, укладеного між ними, які пов'язані із переказом грошей з рахунка (на рахунок) цього клієнта, видачею йому грошей у готівковій формі, а також здійсненням інших операцій, передбачених договорами (ст. 1 Закону України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні").

Зміст договору (тобто коло операцій, які може бути вчинено за рахунком) зумовлюється режимом відповідного рахунка. Банківські операції з рахунком, які можуть вчинятися відповідно до закону, умов договору, банківських правил чи загальноприйнятих норм банківського обороту об'єднують поняттям "операції за рахунком" або "розрахункові банківські операції" (ст. 1 Закону України "Про банки і банківську діяльність"). До операцій за рахунком належать зарахування, видача або перерахування грошових коштів, дії банку з здійснення безготівкових розрахунків, вчинення поточних валютних операцій тощо.

Обсяг та види операцій, які банк може вчиняти за певним рахунком для клієнта, залежать від виду рахунка, правовий режим якого визначено законом, банківськими правилами чи банківськими звичаями ділового обороту.

Відповідно до ст. 1071 ЦК за загальним правилом підставою для списання коштів із рахунка клієнта є його розпорядження. І тільки у передбачених законом випадках списання допускається на підставі рішення суду або в інших випадках, встановлених договором між банком та клієнтом.

Закон встановлює і строки, протягом яких має бути виконано розпорядження володільця рахунка. Однак встановлення правила про зарахування грошових коштів на рахунок клієнта в день надходження до банку відповідного розрахункового документа не є імперативною нормою, адже у договорі сторони можуть передбачити й інший строк виконання розпоряджень володільця рахунка. Інші строки може бути встановлено і законом (наприклад, ст. 8 Закону України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні").

Відповідно до ч. 3 ст. 1066 ЦК банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта, а також встановлювати обмеження прав клієнта на розпорядження клієнта грошовими коштами на власний розсуд. Обмеження прав клієнта щодо розпорядження грошовими коштами, що містяться на його рахунку, допускається за рішенням суду у випадках, встановлених законом (накладення арешту чи вчинення запобіжного заходу тощо).

Банк має право користуватися грошовими коштами, які містяться на рахунку клієнта, при цьому гарантуючи право клієнта безперешкодно розпоряджатися цими коштами. Банк має обов'язок, а відповідно, клієнту кореспондує право вимоги щодо нарахування процентів за користування коштами, що надходять на рахунок. Розмір таких процентів встановлюється безпосередньо у договорі, а якщо цей розмір договором не встановлено, то застосовується застосовуваний банком розмір процентів, котрі виплачуються за договором банківського вкладу на вимогу.

Законом встановлено також підстави списання коштів із рахунка та черговість списання грошових коштів, особливо якщо грошових коштів, що є на рахунку клієнта, недостатньо для виконання його доручень та вимог інших осіб, вказівки яких для банку є обов'язковими. Наприклад, за загальним правилом банк виконує розрахункові документи відповідно до черговості їх надходження та виключно у межах залишку грошових коштів на рахунку клієнта, якщо інше не передбачено договором з клієнтом (ч. 1 ст. 1072 ЦК).

Спеціальним положенням договору банківського рахунка слід визнати можливість кредитування рахунка (овердрафту), тобто здійснення банком платежу з рахунка клієнта, незважаючи на те, що на ньому немає грошових коштів. Договір банківського рахунка з умовою кредитування за своєю природою є змішаним, оскільки містить положення про позику та кредит (§ 1, 2 гл. 71 ЦК).

Істотним обов'язком банку при договорі банківського рахунка, як і при договорі банківського вкладу, є збереження банківської таємниці, яка містить, відповідно до ч. 1 ст. 1076 ЦК, відомості про банківський рахунок, операції за рахунком та відомості про клієнта. У разі неправомірного розголошення банком відомостей, що становлять банківську таємницю, клієнт має право вимагати від банку відшкодування завданих збитків та моральної шкоди (ч. 2 ст. 1076 ЦК, ст. 60 Закону України "Про банки і банківську діяльність").

Відповідальність сторін встановлено за невиконання чи неналежне виконання договору банківського рахунка (за порушення строків операцій за рахунком, безпідставне списання грошових коштів, невиконання розпоряджень клієнта) (ст. 1073 ЦК). Законодавством також встановлено низку штрафних санкцій за невиконання або неналежне виконання банком своїх зобов'язань за договором банківського рахунка (наприклад, ст. 32 Закону України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні").

Банк у разі переказу з рахунка платника без законних підстав, за ініціативою неналежного стягувача, з порушенням умов доручення платника на здійснення договірного списання або внаслідок інших помилок повинен повернути ці кошти, а також сплатити клієнту пеню в розмірі процентної ставки, що встановлено цим банком за короткостроковими кредитами.

Договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час. Умови договору, які спрямовані на обмеження такого права клієнта, є нікчемними. Договір вважається розірваним із моменту отримання банком заяви про закриття рахунка, якщо інший, пізніший строк, не встановлено у заяві про закриття рахунка. Поточний рахунок фізичної особи закривається на підставі його заяви або у разі смерті та в інших випадках, передбачених договором або чинним законодавством.

Банк має право вимагати розірвання договору банківського рахунка у випадках, передбачених ст. 1075 ЦК. Також банк має право відмовитися від договору банківського рахунка та закрити його у разі непроведения операцій за рахунком клієнта протягом трьох років поспіль через те, що немає залишку грошових коштів на цьому рахунку (ст. 1077 ЦК).

Договір факторингу

Договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) — це договір, за яким одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника) (ст. 1077 ЦК).

Протягом тривалого часу операцію з відступлення вимоги боргу іншій особі визнавали продажем товару і ототожнювали із договором факторингу, однак, як правило, для правової характеристики цих правовідносин акцент було зміщено у бік вирішення питань оподаткування цих операцій, а не визначення цивільно-правових аспектів. Перше офіційне визначення поняття "факторинг" дає Закон України "Про податок на додану вартість", відповідно до якого під ним розуміють операцію щодо уступки першим кредитором прав вимоги боргу третьої особи іншому кредитору з попередньою чи наступною компенсацією вартості такого боргу першому кредитору.

Однак, як свідчить аналіз положень цивільного законодавства договір факторингу слід визнавати самостійним цивільно-правовим договором, який належить до групи договорів про надання фінансових послуг. Подібними до цього договірного зобов'язання є правовідносини, які складаються з приводу відступлення права вимоги, а також відносини, основані на кредитному договорі.

Договір факторингу небезпідставно можна назвати модифікованим варіантом уступки вимоги. Однак, якщо порівнювати із загальними правилами про цесію, договір факторингу має низку істотних відмінностей. Договір факторингу характеризується: диспозитивним характером виникнення правовідносин, спеціальними вимогами щодо сторін договору (фактору), предметом зобов'язання (суто грошові вимоги). Причому договір факторингу може мати місце і за наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права вимоги або його обмеження, але при цьому клієнт не звільняється від обов'язку перед боржником щодо виконання тієї заборони (ст. 1080 ЦК).

Враховуючи, що сферою застосування факторингу є, зазвичай, коло підприємницьких відносин, а також спрямованість на усунення недостатності оборотних коштів, договір факторингу також має і окремі риси кредитного договору. Однак цю схожість зумовлено лише метою виникнення та наслідками реалізації договірного зобов'язання.

Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний, відплатний.

Сторонами договору є фактор і клієнт (ст. 1079 ЦК). Фактором може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа-підприємець, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Клієнтом може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності.

Види договорів факторингу:

• договір купівлі грошової вимоги;

• договір із метою забезпечення виконання зобов'язання.

Предметом договору є право грошової вимоги, причому як зрілої, тобто такої, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також майбутньої вимоги, тобто вимоги, яка виникне в майбутньому (ст. 1078 ЦК).

Важливим є положення про те, що клієнт відповідає перед фактором за дійсність грошової вимоги перед кредитором і не відповідає, за загальним правилом, за невиконання або неналежне виконання боржником грошової вимоги, право якої відступається і яку пред'явлено до виконання фактором (ст. 1081 ЦК).

Фактично ж предметом та суттю цього договору є надання послуги з надання грошових коштів клієнтові, а саме грошова оцінка його вимоги до боржника для поповнення його обігових коштів чи в силу інших чинників (невиконання боржником свого зобов'язання, наявність інших відносин клієнта із банком чи банку із боржником).

Зміст договору полягає у переході до фактора права вимоги до боржника, тобто останній зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові та у цьому повідомленні визначено грошову вимогу, яка піддягає виконанню, а також вказано фактора, якому має бути здійснено платіж. В іншому випадку боржник може виконати зобов'язання клієнту і зобов'язання вважатиметься таким, що виконано належним чином.

Якщо відповідно до договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі в нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані суми є меншими за суму, сплачену фактором клієнтові.

Якщо відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором, фактор зобов'язується надати клієнтові звіт і передати суму, що перевищує суму боргу клієнта, який забезпечено відступленням права грошової вимоги, якщо інше не встановлено договором. Якщо ж сума, одержана фактором від боржника, виявилася меншою ніж сума боргу клієнта перед фактором, який забезпечений відступленням права вимоги, клієнт зобов'язаний сплатити факторові залишок боргу (ст. 1084 ЦК).

Боржник має право пред'явити факторові до заліку свої вимоги до клієнта, які виникли в боржника до моменту, коли він одержав повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові (ст. 1085 ЦК).

У разі порушення клієнтом своїх обов'язків за договором, укладеним із боржником, боржник не має права вимагати від фактора повернення сум, уже сплачених йому за відступленою грошовою вимогою, якщо боржник має право одержати ці суми безпосередньо від клієнта.

Боржник, який має право одержати безпосередньо від клієнта суми, сплачені факторові за відступленою грошовою вимогою, має право вимагати повернення цих сум фактором, якщо фактор не виконав свого зобов'язання передати клієнтові грошові кошти, пов'язані з відступленням права грошової вимоги, або передав клієнтові грошові кошти, знаючи про порушення клієнтом зобов'язання перед боржником, пов'язаного з відступленням права грошової вимоги.

Безготівкові розрахунки

Переважна більшість договірних та інших зобов'язань передбачають проведення оплати за вчинення певної дії, яка становить їх зміст. Зважаючи на те, що гроші є специфічним об'єктом цивільного права, законодавець встановлює спеціальні правила щодо їх цивільного обігу.

Залежно від уречевленості грошових коштів розрізняють готівкові та безготівкові форми розрахунків.

Готівкові розрахунки передбачають фізичну передачу грошових знаків від однієї особи до іншої на виконання свого обов'язку перед іншою стороною. Порядок проведення готівкових розрахунків встановлено Положенням про ведення касових операцій у національній валюті в Україні.

Відповідно, у безготівкових розрахунках немає елемента фізичної наявності грошей, а предметом передачі є право вимоги. Відкриваючи банківський рахунок (укладаючи договір банківського рахунка), його володілець передає належні йому грошові кошти, а також грошові кошти, які надходитимуть на його рахунок, у повне розпорядження банку. По суті, грошові кошти клієнтів стають складовою майна банку. Взамін володілець рахунка отримує право вимоги до банку щодо вчинення банком в інтересах клієнта і за його дорученням різноманітних банківських операцій, у тому числі щодо перерахування грошових коштів. Відносини, які складаються між володільцем рахунка і банком, за своєю природою є зобов'язально-правовими. Навіть у разі, якщо кошти до банку вносяться у готівковій формі.

Безготівкові розрахунки, навіть якщо супроводжують безпосередньо договірні зобов'язання між контрагентами, дистанціюються від них, оскільки стороною безготівкових розрахунків стає банк, який не є стороною первісного зобов'язання, з приводу якого провадяться розрахунки. Загальні правила здійснення безготівкових розрахунків встановлено Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті.

Проведення розрахунків в іноземній валюті регламентує Закон України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті". Велике значення у правовому регулюванні відносин, пов'язаних із проведенням розрахунків, мають міжнародні правові акти. До них належать, наприклад, Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів Міжнародної торгової палати (редакція 1993 p., публікація № 500), Уніфіковані правила з інкасо Міжнародної торгової палати (від 1 січня 1979 p., № 322), Уніфіковані правила по договірних гарантіях Міжнародної торгової палати (редакція 1978 p., публікація № 325) та ін.

Законом встановлено пріоритет щодо проведення розрахунків у безготівковій формі. Зокрема, він обов'язковий для розрахунків між юридичними особами, а також за участі фізичних осіб, котрі пов'язані зі здійсненням підприємницької діяльності. Хоча можуть проводитися і в готівці, якщо інше не встановлено законом. Розрахунки за участі фізичних осіб, не пов'язані зі здійсненням ними підприємницької діяльності, можуть проводитися за їх вибором у готівковій або в безготівковій формі за допомогою розрахункових документів в електронному або паперовому вигляді (ст. 1087 ЦК).

Безготівкові розрахунки проводяться через банки, інші фінансові установи, в яких відкрито відповідні рахунки, якщо інше не випливає із закону та не зумовлено видом безготівкових розрахунків.

Види безготівкових розрахунків:

• платіжними дорученнями;

• акредитивами;

• розрахунковими чеками (чеками);

• розрахунками за інкасо;

• іншими розрахунками, передбаченими законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту.

ЦК України встановлює правила тільки щодо деяких видів безготівкових розрахунків, а саме: платіжне доручення, акредитив, розрахунки за інкасо, розрахунковий чек. Інші види визначено низкою законів та інших актів, зокрема міжнародно-правових.

Платіжне доручення — це розпорядження володільця рахунка обслуговуючому банку, відповідно до якого банк зобов'язується за дорученням платника грошових коштів, що розміщено на його рахунку в цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок визначеної платником особи (одержувача) у цьому чи в іншому банку в строк, встановлений законом або банківськими правилами, якщо інший строк не передбачено договором або звичаями ділового обороту. Форма та зміст платіжного доручення визначаються законом та банківськими правилами.

Банк, який прийняв платіжне доручення платника, повинен перерахувати відповідну суму банкові одержувача для її зарахування на рахунок особи, визначеної у платіжному дорученні. Для виконання переказу грошей банк має право залучити інший банк (виконуючий банк). Про виконання платіжного доручення банк на вимогу платника повинен негайно надати інформацію, порядок оформлення якої та вимоги до змісту встановлено законом, банківськими правилами або договором між банком і платником (ст. 1091 ЦК).

Сума платіжного доручення не повинна перевищувати суми грошових коштів на рахунку платника, якщо інше не передбачено договором між платником і банком (наприклад, у разі укладення договору банківського рахунка з умовою про можливість його кредитування).

Відповідальність за невиконання або неналежне виконання платіжного доручення встановлено за загальними правилами. Хоча якщо його невиконанню чи неналежному виконанню сприяла винна поведінка виконуючого банку, останній може бути притягнутий до відповідальності судом (ст. 1092 ЦК).

Акредитив — це доручення клієнта (платника) — заявника акредитива, за яким банк відповідно до поданого доручення або від свого імені зобов'язується провести платіж на умовах, визначених акредитивом, або доручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж на користь одержувача грошових коштів або визначеної ним особи — бенефіціара.

Види акредитивів: покритий і непокритий. У разі відкриття покритого акредитива бронюються грошові кошти платника на окремому рахунку в банку-емітенті або виконуючому банку. У разі відкриття непокритого акредитива банк-емітент гарантує оплату за акредитивом у разі, якщо на рахунку платника тимчасово немає коштів, за рахунок банківського кредиту.

Розрізняють відкличний і безвідкличний акредитиви. Відкличний може бути змінено або анульовано банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення одержувача грошових коштів без створення перед одержувачем будь-яких нових зобов'язань (ст. 1094 ЦК). Безвідкличний може бути анульовано або його умови може бути змінено лише за згодою на це одержувача грошових коштів (ст. 1095 ЦК).

Для виконання акредитива одержувач грошових коштів подає виконуючому банку документи, які передбачено умовами акредитива, що підтверджують виконання усіх умов акредитива. У разі порушення хоча б однієї з цих умов виконання акредитива не провадиться.

Інкасове доручення — це доручення клієнта банку здійснити за рахунок клієнта дії щодо одержання від платника платежу та (або) акцепту платежу.

Випадки застосування та порядок здійснення розрахунків за інкасовими дорученнями встановлюються законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту.

Розрахунковий чек (чек) — це документ, що містить нічим не обумовлене письмове розпорядження власника рахунка (чекодавця) банку переказати певну вказану в чеку грошову суму одержувачеві (чекодержателю).

Платником за чеком може бути лише банк, в якому чекодавець має грошові кошти на рахунку, якими він може розпоряджатися. Видача чека не погашає грошового зобов'язання, на виконання якого його видано.

Чек оплачується за рахунок грошових коштів чекодавця за умови подання його до сплати у строк, встановлений банківськими правилами. У разі відмови платника в оплаті чека чекодержатель має право пред'явити позов до суду. До вимог чекодержателя про оплату чека застосовується позовна давність в 1 рік.

До інших видів безготівкових розрахунків належать меморіальний ордер, платіжна вимога, платіжна вимога-доручення, вексель та ін.

Меморіальний ордер — розрахунковий документ для оформлення операцій зі списання коштів з рахунка платника та внутрішньобанківських операцій.

Платіжна вимога — розрахунковий документ, що містить вимогу стягувача або, у разі договірного списання, отримувача до банку, що обслуговує платника, здійснити без погодження з платником переказ визначеної суми коштів з рахунка платника на рахунок отримувача.

Платіжна вимога-доручення є складним розрахунковим документом, оскільки містить вимогу одержувача безпосередньо до платника про сплату визначеної суми коштів, а також: подальше доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунка визначеної ним суми коштів та перерахування її на рахунок одержувача.

Вексель — це нічим не обумовлене письмове зобов'язання, яке оформлено у суворій відповідності до встановлених вимог, сплатити певну грошову суму держателю векселя або тому, кому він накаже. Залежно від того, хто визначений у векселі платником, векселі поділяють на прості та переказні.

Простий вексель має містити: назву "простий вексель", яка зазначена у тексті документа і висловлена тією мовою, якою цей документ складено; безумовне зобов'язання сплатити визначену суму грошей; зазначення строку платежу; зазначення місця, в якому має бути здійснено платіж; найменування особи, якій або за наказом якої має бути здійснено платіж; зазначення дати і місця складання простого векселя; підпис особи, яка видає документ (векселедавець) (ст. 75 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі (далі — Уніфікований закон)).

Переказний вексель має містити: назву "переказний вексель", яка зазначена у тексті документа і висловлена тією мовою, якою цей документ складено; безумовний наказ сплатити визначену суму грошей; найменування особи, яка повинна платити (трасат); зазначення строку платежу; зазначення місця, в якому має бути здійснено платіж; найменування особи, якій або за наказом якої має бути здійснено платіж; зазначення дати та місця складання векселя; підпис особи, яка видає вексель (трасант) (ст. 1 Уніфікованого закону).

До законодавства про обіг векселів в Україні належать Женевська конвенція (1930 p.), якою запроваджено Уніфікований закон, Женевська конвенція (1930 р.) про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі, Женевська конвенція (1930 р.) про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів, закони України "Про цінні папери і фондову біржу", "Про обіг векселів в Україні" та інші акти цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про обіг векселів в Україні" суб'єктами вексельних зобов'язань на території України можуть бути юридичні та фізичні особи. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також установи та організації, які фінансуються за рахунок державного бюджету, бюджету АРК чи місцевих бюджетів, зобов'язуються та набувають права за переказними і простими векселями лише у випадках і в порядку, визначених KM України. Платіж за векселем на території України здійснюється тільки в безготівковій формі.

Поширення набувають в Україні безготівкові розрахунки із застосуванням електронних розрахункових документів, а також платіжних карток. Платіжна картка — це спеціальний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використовується для ініціювання переказу грошей з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування грошей зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання грошей у готівковій формі в касах банків, пунктах обміну іноземної валюти уповноважених банків та через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором.