Загальні положення про цивільні правовідносини

Цивільно-правові відносини — це особисті немайнові та майнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, які складаються між майново та організаційно відокремленими, юридично рівними учасниками, що є носіями суб'єктивних цивільних прав та обов'язків, які виникають, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу. Для більш повної характеристики цивільних правовідносин необхідно:

• встановити підстави їх виникнення, зміни та припинення;

• визначити їх суб'єктний склад;

• виявити їх зміст та структуру;

• з'ясувати, що є об'єктом цих правовідносин.

Підставою виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин є юридичний факт, до якого переважно належать:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової та моральної шкоди іншій особі;

4) акти цивільного законодавства;

5) акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування;

6) рішення суду;

7) настання або ненастання певної події;

8) інші юридичні факти (ст. 11 ЦК).

Докладніше питання юридичного факту як підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин буде викладено далі, у § 6 Гл. 2 цього посібника.

Суб'єктний склад цивільних правовідносин становлять особи, які беруть участь у відповідних правовідносинах. Учасниками цивільних правовідносин є фізичні та юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (ст. 2 ЦК). Проте кожен із указаних суб'єктів може брати участь у цивільних правовідносинах лише за умови їх правосуб'єктності. Під поняттям "правосуб'єктність" слід розуміти соціально-правову можливість суб'єкта бути учасником цивільних правовідносин. Складовими частинами правосуб'єктності є правоздатність (здатність суб'єкта бути носієм цивільних прав та обов'язків) та дієздатність (здатність суб'єкта своїми діями набувати цивільних прав та здійснювати їх, а також: створювати для себе цивільні обов'язки та виконувати їх). Іноді в літературі з категорії дієздатності учасників цивільних правовідносин додатково виокремлюють деліктоздатність (здатність суб'єкта нести цивільно-правову відповідальність за невиконання цивільного обов'язку).

Учасників цивільних правовідносин поділяють на уповноваженого та зобов'язаного. Проте суб'єктний склад цивільних правовідносин може змінюватись внаслідок правонаступництва, тобто коли одна сторона (правонаступник) передає іншій стороні (правоприємнику) свої права та обов'язки за певними правовідносинами (універсальне), або тільки права чи тільки обов'язки (сингулярне).

Зміст цивільних правовідносин становлять суб'єктивні цивільні права та суб'єктивні цивільні обов'язки його учасників.

Суб'єктивне цивільне право — це міра дозволеної поведінки учасника цивільних правовідносин. Змістом суб'єктивного права є юридичні можливості, що надані суб'єктові, які в своїй сукупності становлять повноваження. Кожне суб'єктивне цивільне право передбачає, зазвичай, такі основні повноваження:

• повноваження на власні дії — можливість самостійного вчинення суб'єктом фактичних та юридично значущих діянь. Наприклад, власник, здійснюючи своє право власності, може вчиняти дії з володіння, користування та розпорядження певним майном;

• повноваження вимоги — можливість вимагати від зобов'язаного суб'єкта виконання покладених на нього обов'язків. Наприклад, покупець за договором купівлі-продажу має право вимагати в продавця передачі йому у власність майна, за яке він сплатив відповідну суму;

• повноваження на захист — можливість самостійно чи опосередковано через юрисдикційні органи застосувати щодо зобов'язаної особи заходи державно-примусового характеру з метою усунення перепон у здійсненні регулятивного суб'єктивного права чи відновлення його до попереднього стану. Іноді ці повноваження в літературі розглядаються як окреме суб'єктивне цивільне право.

Суб'єктивний цивільний обов'язок — це міра необхідної поведінки учасника цивільних правовідносин. Розрізняють два види суб'єктивних цивільних обов'язків:

• активний (позитивний) обов'язок — спонукання суб'єкта до вчинення суспільно корисних дій (наприклад, вчинити дію з передачі майна, виконання робіт чи надання послуг) в інтересах уповноваженого суб'єкта, оскільки невиконання цього обов'язку забезпечується санкцією;

• пасивний (негативний) обов'язок — спонукання суб'єкта до утримання від учинення певних дій, якими порушуються публічні інтереси та інтереси уповноважених осіб (наприклад, заборона заподіювати шкоду іншим особам зумовлює обов'язок не вчиняти дій, якими може бути завдано шкоду).

За своєю структурою зміст цивільних правовідносин може бути простим або складним. Простим вважають зміст правовідносин, в яких одна сторона наділена лише суб'єктивним цивільним правом, а інша — лише суб'єктивним цивільним обов'язком, наприклад, дарування, позичка тощо. Складним вважають зміст правовідносин, в яких на боці кожної зі сторін є як суб'єктивні цивільні права, так і суб'єктивні цивільні обов'язки, наприклад, купівля-продаж, міна, поставка тощо. Таких правовідносин у цивільному праві переважна більшість.

Об'єктом цивільних правовідносин є те, на що ці правовідносини спрямовані та вчиняють певний вплив. До об'єктів цивільних правовідносин належать речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні й нематеріальні блага (ст. 177 ЦК).

Цивільні правовідносини у своїй сукупності становлять певну систему. Їх можна поділити на відповідні види, залежно від тих чи інших обставин.

1) За підставою виникнення правовідносин вирізняють регулятивні та охоронні правовідносини.

Регулятивні правовідносини — це правовідносини, які призначені для опосередкування (регулювання) зв'язків нормального цивільного обороту і виникають переважно на підставі правомірного юридичного акта, як правило, правочину.

Охоронні правовідносини — це правовідносини, які виникають у випадках необхідності захисту інтересів учасників цивільного обороту, переважно, на підставі цивільного правопорушення.

2) За характером взаємозв'язку між зобов'язаним та уповноваженим суб'єктом розрізняють абсолютні, загальнорегулятивні та відносні правовідносини.

Абсолютні правовідносини — це правовідносини, коли уповноваженій особі протистоїть невизначене коло зобов'язаних суб'єктів. Структура цього виду правовідносин: на боці уповноваженої особи — один, на боці зобов'язаної — всі; наприклад, правовідносини, що пов'язані із правом власності.

Загальнорегулятивні відносини — це правовідносини, коли кожному суб'єкту правовідносин протистоїть кожен інший суб'єкт цих правовідносин. Структура цього виду правовідносин: на боці уповноваженої особи — кожен, на боці зобов'язаної — всі; наприклад, правовідносини, що пов'язанні з особистими немайновими благами.

Відносні правовідносини — це правовідносини, в яких уповноваженій особі протистоїть чітко визначена зобов'язана особа. Структура цього виду правовідносин: на боці уповноваженої особи — один, на боці зобов'язаної — один; наприклад, зобов'язальні правовідносини.

3) За об'єктом слід виділяти правовідносини майнового та немайнового характеру.

Майнові правовідносини — правовідносини, об'єктом яких є майнові блага, вони відображають їх належність або перехід, наприклад, правовідносини власності.

Немайнові правовідносини — це правовідносини, які мають своїм об'єктом немайнові блага, наприклад, правовідносини щодо честі, гідності та репутації.

4) За способом задоволення інтересів зобов'язаної особи виділяють речові, зобов'язальні, корпоративні та виключні правовідносини.

Речові правовідносини — це правовідносини, які фіксують статику майнового становища суб'єктів.

Зобов'язальні правовідносини — це правовідносини, які опосередковують динаміку майнових відносин з передачі майна, виконання робіт, надання послуг.

Корпоративні правовідносини — це правовідносини, які опосередковують процес управління приватним майном корпорації з боку її членів.

Виключні правовідносини — це правовідносини, які фіксують закріплення об'єктів інтелектуальної власності за відповідними особами, а також: опосередковують динаміку використання вказаних об'єктів.

5) За характером поведінки зобов'язаної сторони розрізняють активні та пасивні правовідносини.

Активні правовідносини — це правовідносини, у яких змістом суб'єктивного обов'язку зобов'язаного є вчинення виключно певних дій (передача майна, виконання робіт, надання послуг).

Пасивні правовідносини — це правовідносини, у яких змістом суб'єктивного обов'язку зобов'язаного є утримання від порушення права уповноваженої сторони.

Фізична особа як суб'єкт цивільних правовідносин

Одним із найважливіших учасників цивільних правовідносин є фізична особа. Однак це поняття слід відмежовувати від низки інших суміжних понять. Наприклад, відмінність між поняттями "фізична особа" та "людина" полягає в тому, що поняттям "людина" охоплюється будь-яка біопсихосоціальна істота, незалежно від того, чи вступає вона в цивільні правовідносини, чи ні. Натомість "фізичною особою" може бути тільки людина як суб'єкт цивільних правовідносин (ст. 24 ЦК). Потрібно відокремлювати також поняття "фізична особа" від поняття "особа", оскільки останнє є ширшим і означає як фізичних, так і юридичних осіб (ст. 2 ЦК). Є також відмінність між поняттям "фізична особа" та "громадянин", оскільки громадянин є учасником здебільшого конституційних правовідносин і визначається як особа, яка в порядку, що передбачений законами України та міжнародними договорами, набула громадянство України (правовий зв'язок між фізичною особою та Україною, що виявляється у взаємних права та обов'язках). Неправильним також було б і ототожнення понять "фізична особа" та "особистість", оскільки останнє є здебільшого поняттям психолого-філософським і означає особу, яка наділена певним рівнем психологічного розвитку. Отже, з метою уніфікації понятійно-категоріального апарату для визначення людини у цивільних правовідносинах потрібно використовувати поняття "фізична особа".

Як учасник цивільних правовідносин, фізична особа повинна бути наділена низкою ознак, які її індивідуалізують, виокремлюють її з-поміж інших та персоніфікують як учасника цих правовідносин. До таких ознак належать: ім'я фізичної особи, її громадянство, вік, стать, сімейний стан, стан здоров'я тощо.

Як ми вже зазначали для того, щоб брати участь у цивільних правовідносинах, фізична особа повинна бути наділена цивільною правосуб'єктністю.

Цивільна правоздатність, як здатність мати цивільні права та цивільні обов'язки, визнається за всіма фізичними особами з моменту народження. Однак у випадках, що прямо передбачені в законі, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини (ч. 2 ст. 25 ЦК). Наприклад, майновий інтерес зачатої, але ще не народженої дитини охороняється шляхом закріплення за нею можливості у разі живонародженості бути визнаною суб'єктом спадкових правовідносин. Окрім цього, у випадках, що прямо встановлено законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. Наприклад, особа має право бути донором крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин лише по досягненні повноліття (ст. 290 ЦК). Моментом припинення правоздатності фізичної особи є момент її смерті, з якого фізична особа втрачає здатність бути носієм цивільних прав та обов'язків, тобто бути учасником цивільних правовідносин.

Правоздатність є обов'язковою, загальною передумовою виникнення та здійснення суб'єктивних цивільних прав та виконання цивільних обов'язків. За своєю правовою природою цивільна правоздатність є суб'єктивним цивільним правом. Однак від інших суб'єктивних цивільних прав вона відрізняється:

• специфічним змістом, який полягає у здатності (можливості) мати будь-які законні цивільні права та обов'язки. Тобто правоздатність є лише передумовою до правоволодіння. І лише реалізувавши правоздатність, особа може набути відповідних суб'єктивних цивільних прав та обов'язків;

• специфічним обсягом, який полягає у тому, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Перелік цивільних прав та обов'язків, які може мати фізична особа, є доволі широким і може містити всі особисті немайнові та майнові права і обов'язки, що встановлені Конституцією, ЦК України та іншими законами. Проте в окремих випадках цивільну правоздатність може бути обмежено законом. Її обмеження іншими способами, наприклад, правочином, правовим актом Президента України, органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, є незаконним (ст. 27 ЦК);

• специфічним призначенням, оскільки покликана забезпечити кожній фізичній особі юридичну можливість набувати конкретних цивільних прав та обов'язків, використовуючи які, вона може задовольнити свої інтереси та досягти мети;

• наявністю тісного зв'язку правоздатності з особою її носія, оскільки закон не допускає її відчуження чи передачу іншій особі.

Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними (ч. 1 ст. 30 ЦК).

Дієздатність, як і правоздатність, за своєю юридичною природою є суб'єктивним цивільним правом, яке перебуває в тісному зв'язку з особою носія. Зміст цього суб'єктивного цивільного права фізичних осіб передбачає такі повноваження:

1) здатність фізичної особи своїми діями набувати цивільних прав та створювати для себе цивільні обов'язки;

2) здатність самостійно здійснювати цивільні права та виконувати обов'язки;

3) здатність нести відповідальність за невиконання цивільних обов'язків.

Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи передбачено ЦК України і може бути обмежено лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

На відміну від правоздатності, яка рівною мірою визнається за всіма фізичними особами, дієздатність не може бути однаковою. Закон визначає кілька різновидів дієздатності:

• повна дієздатність;

• дієздатність фізичних осіб у віці від 14 до 18 років (неповнолітніх);

• дієздатність фізичних осіб у віці до 14 років (малолітніх).

Повна цивільна дієздатність — це здатність фізичної особи своїми діями набувати та здійснювати весь спектр передбачених законом цивільних прав та створювати для себе та виконувати будь-які цивільні обов'язки, тобто реалізовувати належну їй правоздатність у повному обсязі. Повна дієздатність може набуватись фізичною особою та надаватись їй.

Набуття має місце у разі, якщо повна дієздатність фізичної особи виникає в неї незалежно від її волі. ЦК України до таких випадків відносить:

1) досягнення фізичною особою віку 18 років (повноліття) (ч. 1 ст. 34 ЦК);

2) реєстрація шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття. При цьому, в разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття, а також у разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається (ч. 2 ст. 34 ЦК).

Надання має місце у разі, якщо виникнення повної дієздатності фізичної особи залежить від її волі та проводиться у спеціальному порядку. Повна дієздатність надається:

1) фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором;

2) неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини;

3) фізичній особі, яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю. В цьому разі повна дієздатність надається з моменту реєстрації неповнолітньої фізичної особи як підприємця.

Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі, якщо такої згоди немає, повну цивільну дієздатність може бути надано за рішенням суду. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається.

Цивільну дієздатність фізичних осіб віком від 14 до 18 років (неповнолітніх) визначено як неповну. Обсяг дієздатності неповнолітніх визначається ст. 32 ЦК України та є достатньо широким, однак не таким, як це за повної цивільної дієздатності. Неповнолітні особи можуть набувати для себе цивільних прав або самостійно (у випадках, що передбачені законом), або за згодою батьків (усиновителя, піклувальника).

Самостійно вони вправі:

• вчиняти дрібні побутові правочини. При цьому, правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість;

• здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;

• розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

• бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

• укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).

Решту своїх прав фізичні особи у віці від 14 до 18 років вправі здійснювати за згодою батьків (усиновителів) чи піклувальника. При цьому, згоду батьків (усиновлювачів) або піклувальника на вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна має бути письмово нотаріально посвідчено.

Згоду на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержано від будь-кого з батьків (усиновлювачів). У разі заперечення того з батьків (усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснено з дозволу органу опіки та піклування.

Що ж до такої складової, як деліктоздатність, то, за загальним правилом, неповнолітня особа самостійно несе відповідальність за невиконання обов'язку. В окремих випадках, наприклад, за завдання неповнолітньою особою шкоди або невиконання договору, укладеного неповнолітньою особою за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника, додатково відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник, якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків (ст.ст. 33, 1179 ЦК України).

Цивільну дієздатність фізичної особи до 14 років (малолітньої) називають частковою. Переважну більшість її прав здійснюють її батьки (усиновлювачі) чи опікун, які є її законними представниками та діють від її імені в її інтересі. Однак у ст. 31 ЦК України визначено низку прав, які неповнолітня особа може здійснювати самостійно:

• вчинення дрібних побутових правочинів;

• здійснення особистих немайнових прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Що стосується деліктоздатності, то законодавець відносить малолітніх до осіб, які визнаються неделіктоздатними, тобто такими, що не несуть відповідальність за завдану ними шкоду. В цьому випадку відповідальність, як правило, покладається на батьків (усиновлювачів) або опікуна чи іншу фізичну особу, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, а також на інших осіб, що визначені чинним законодавством (ст. 1178 ЦК).

В окремих випадках законодавець визначає умови, за яких фізичну особу може бути обмежено в цивільній дієздатності, тобто на яких підставах та в якому порядку їй може бути зменшено обсяг здатності своїми діями набувати та здійснювати цивільні права та створювати і виконувати цивільні обов'язки. При чому можливе обмеження як неповної, так і повної дієздатності.

Обмеження неповної цивільної дієздатності неповнолітніх можливе лише за наявності достатніх підстав, наприклад, учинення дій, що свідчать про нездатність неповнолітнього самостійно й вільно розпоряджатись своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами. Строк такого обмеження встановлюється судом і не може перевищувати моменту набуття неповнолітнім повної дієздатності. Окрім цього, суд може достроково скасувати своє рішення про обмеження неповної дієздатності, якщо обставини, які були підставою для прийняття судом цього рішення, зникли (ч. 5 ст. 32 ЦК). У цьому разі особа знову набуває неповної (часткової) дієздатності в тому обсязі, що існував до цього обмеження.

Обмеження повної цивільної дієздатності допускається у разі, якщо фізична особа, яка набула повної дієздатності:

1) страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

2) зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Оскільки обмеження повної дієздатності фізичної особи є істотним втручанням в її правовий статус, то і здійснити це можна лише за рішенням суду. Повна цивільна дієздатність фізичної особи вважається обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це (ч. 4 ст. 36 ЦК).

Правовими наслідками обмеження повної дієздатності фізичної особи є встановлення судом над нею піклування. Тобто всі правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільну дієздатність якої обмежено, за згодою піклувальника. Окрім цього, заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи особи, яку обмежено в цивільній дієздатності, одержує та розпоряджається ними піклувальник. Однак обмеження цивільної дієздатності фізичної особи не впливає на обмеження її деліктоздатності.

Якщо підстави для обмеження повної дієздатності фізичної особи зникли, наприклад, особа припинила зловживати спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, суд поновлює повну цивільну дієздатність фізичної особи та припиняє піклування над нею.

Окрім обмеження в цивільній дієздатності фізичної особи, її може бути за певних обставин визнано недієздатною. Недієздатність фізичної особи — це нездатність фізичної особи власними діями набувати цивільних прав і виконувати цивільні обов'язки.

Підставою визнання фізичної особи недієздатною є хронічний, стійкий психічний розлад здоров'я, внаслідок якого вона не здатна усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними (ст. 39 ЦК). І лише за наявності цих підстав суд може за заявою заінтересованих осіб винести рішення про визнання особи недієздатною. За загальним правилом, фізична особа визнається недієздатною з моменту набуття рішенням суду законної сили. Однак у випадках, якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, момент визнання фізичної особи недієздатною суд може встановлювати з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів про психічний стан особи (ст. 40 ЦК).

Наслідками визнання фізичної особи недієздатною є встановлення над нею опіки, тобто абсолютно весь спектр можливих цивільних прав (обов'язків) фізичної особи здійснюються (виконують) опікуни, в тому числі й обов'язки з відповідальності.

У разі, якщо підстави для визнання особи недієздатною зникли, наприклад, особа видужала або значно поліпшився її психічний стан, внаслідок чого у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними, суд, за позовом опікуна, органу опіки та піклування, поновлює цивільну дієздатність особи та припиняє опіку над нею.

Важливу роль для забезпечення рівності в можливості набуття та здійснення цивільних прав фізичної особи та створення і виконання її цивільних обов'язків відіграє інститут опіки та піклування.

Опіка встановлюється над малолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, яких визнано недієздатними (ст. 58 ЦК).

Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільну дієздатність яких обмежено (ст. 59 ЦК).

Першим етапом є встановлення опіки чи піклування. Опіка чи піклування встановлюється судом або органом опіки та піклування. Суд встановлює опіку або піклування у разі:

1) визнання фізичної особи недієздатною;

2) обмеження фізичної особи в цивільній дієздатності;

3) якщо малолітній чи неповнолітній позбавлений батьківського піклування.

У решті випадків опіка чи піклування над фізичною особою встановлюється органами опіки та піклування.

Наступним етапом є призначення опікунів чи піклувальників. Призначення опікуна або піклувальника, за їх згодою, здійснює орган опіки та піклування.

Опікун або піклувальник призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника. При призначенні опікуна для малолітньої особи та піклувальника для неповнолітньої особи враховується бажання підопічного (ст. 64 ЦК). Опікуном або піклувальником не може бути фізична особа, а) яку позбавлено батьківських прав, якщо ці права не було поновлено; б) поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки або піклування.

Особа, яку призначено опікуном, зобов'язана дбати про підопічного, про створення йому необхідних побутових умов, забезпечення його доглядом та лікуванням, вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного, а у разі, якщо підопічним є малолітня особа, то ще й дбати про її виховання, навчання та розвиток.

В той же час, опікун наділений правами:

1) вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його без законної підстави;

2) вчиняти правочини від імені та в інтересах підопічного, окрім договорів, а) за якими контрагентами є сам опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі, наприклад, батьки, діти, брати, сестри (за винятком передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безвідплатне користування за договором позички); б) дарування від імені підопічного; в) поруки від імені підопічного. При цьому, опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: а) відмовитися від майнових прав підопічного; б) видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; в) укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; г) укладати договори щодо іншого цінного майна;

3) дбати про збереження та використання майна підопічного в його інтересах. Якщо підопічним є малолітня особа, яка може самостійно визначити свої потреби та інтереси, опікун, здійснюючи управління її майном, повинен враховувати її бажання. Опікун самостійно здійснює витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного, за рахунок пенсії, аліментів, доходів від майна підопічного тощо.

Піклувальник наділений щодо підопічного такими обов'язками:

1) вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного;

2) щодо неповнолітньої особи дбати про створення для неї необхідних побутових умов, про її виховання, навчання та розвиток;

3) щодо фізичної особи, цивільну дієздатність якої обмежено, — дбати про її лікування, створення необхідних побутових умов.

Окрім цього, для виконання своїх обов'язків піклувальник має право давати дозвіл на вчинення правочинів, що їх не мають право вчиняти підопічні без відповідного погодження. Однак піклувальник не може давати згоду на укладення договорів між підопічним та своєю дружиною (своїм чоловіком) або своїми близькими родичами, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безвідплатне користування на підставі договору позички.

Піклувальник має право дати згоду на вчинення окремих правочинів, лише з дозволу органу опіки та піклування, якщо вони:

1) стосуються відмови від майнових прав підопічного;

2) стосуються видання письмових зобов'язань від імені підопічного;

3) підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;

4) стосуються іншого цінного майна.

Особу, яку призначено опікуном чи піклувальником, може бути звільнено від виконання нею своїх повноважень за заявою:

• опікуна чи піклувальника;

• особи, над якою встановлено піклування;

• органу опіки та піклування у разі невиконання нею своїх обов'язків, а також у разі поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров'я або закладу соціального захисту.

Від звільнення опікуна чи піклувальника слід відмежовувати припинення опіки та піклування. При звільненні опікуна чи піклувальника правовідносини з опіки та піклування не припиняються, лише відбувається призначення на місце опікуна чи піклувальника іншої особи, що виконуватиме вказані повноваження. У разі припинення опіки та піклування припиняються не лише повноваження відповідних осіб, а й відповідні відносини.

З огляду на це, опіка припиняється у випадках:

• передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам);

• досягнення підопічним 14 років;

• поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яку було визнано недієздатною.

Своєю чергою, піклування припиняється у разі:

• досягнення фізичною особою повноліття;

• реєстрації шлюбу неповнолітньої особи;

• надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

• поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільну дієздатність якої було обмежено.

Від опіки та піклування слід відмежовувати інститут помічника та патронатного вихователя.

Помічника може обрати дієздатна фізична особа, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки (ст. 78 ЦК). Помічником може бути дієздатна фізична особа.

Помічник, відповідно до чинного законодавства, має право:

1) одержувати пенсії, аліментів, заробітної плати, поштової кореспонденції, що належать фізичній особі, яка потребує допомоги;

2) вчиняти дрібні побутові правочини в інтересах особи, яка потребує допомоги, відповідно до наданих йому повноважень;

3) представляти особу в органах державної влади, органах влади АРК, органах місцевого самоврядування та організаціях, діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення;

4) представляти фізичну особу в суді на підставі окремої довіреності;

5) отримувати від фізичної особи плату за виконання повноважень помічника, якщо інше не передбачено домовленістю між ними.

Помічник може бути у будь-який час відкликаний особою, яка потребувала допомоги. У цьому разі повноваження помічника припиняються.

Своєю чергою, патронатне виховання передбачає передачу дитини, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, на виховання до сім'ї іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення дитиною повноліття, за плату (ст. 252 СК). При призначенні патронатного вихователя враховується згода дитини, якщо вона досягла такого віку, що може її висловити. Рішення про патронатне виховання приймає орган опіки та піклування.

Патронатний вихователь зобов'язаний:

1) забезпечити дитину житлом, одягом, харчуванням тощо;

2) створити дитині умови для навчання, фізичного та духовного розвитку;

3) захищати дитину, її права та інтереси як опікун або піклувальник, без спеціальних на те повноважень.

За виховання дитини патронатному вихователю встановлюється плата, розмір якої визначається за його домовленістю з органом опіки та піклування.

Патронатне виховання припиняється у випадках:

• відмови від договору патронату вихователя;

• відмови від договору патронату дитини, яка досягла 14 років;

• розірвання договору патронату за згодою сторін;

• розірвання договору патронату за рішенням суду в разі невиконання вихователем своїх обов'язків або якщо між ним та дитиною склалися стосунки, які перешкоджають виконанню обов'язків за договором.

Важливу роль для визначення правового статусу фізичної особи відіграє місце її проживання. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово (ч. 1 ст. 29 ЦК).

Цивільно-правове значення місця проживання полягає в тому, що:

1) за місцем проживання особи вирішується питання про місце виконання зобов'язань;

2) за останнім місцем постійного проживання особи відкривається її спадщина;

3) за місцем проживання особи вирішується питання про постановку особи на облік для покращення житлових умов;

4) за місцем проживання особи надсилаються всі офіційні виклики та повідомлення тощо.

Законодавець у ст. 33 Конституції України гарантує кожному право на вільний вибір місця проживання. Зокрема, фізична особа, яка досягла 14 років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлено законом.

У законодавстві також встановлено і легальне місце проживання фізичних осіб, а саме:

1) місце проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років, яке визначається місцем проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає;

2) місце проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, що визначається місцем проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає;

3) місце проживання недієздатної особи, яке визначається місцем проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Тривала відсутність фізичної особи у місці свого постійного проживання також має значення в правовому розумінні. І тому, для усунення юридичної невизначеності, яка через це може виникнути, введено специфічні правові статуси для такої фізичної особи — визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення фізичної особи померлою.

Визнання фізичної особи безвісно відсутньою означає засвідчення в судовому порядку факту тривалої відсутності фізичної особи в місці її проживання, якщо не можливо встановити місце її перебування.

Підставою визнання фізичної особи безвісно відсутньою є відсутність у місці її постійного проживання будь-яких відомостей про місце її перебування. Якщо неможливо встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи, початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому було одержано такі відомості, а якщо не можливо встановити цей місяць — перше січня наступного року.

Особа вважається безвісно відсутньою після вступу в законну силу рішення суду про це. До цього фізична особа вважається такою, місце перебування якої не відомо.

Цивільно-правовим наслідком визнання фізичної особи безвісно відсутньою є опис належного їй майна та встановлення над ним опіки. За рахунок цього майна опікун приймає виконання цивільних обов'язків на користь безвісно відсутньої фізичної особи, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких безвісно відсутній за законом зобов'язаний утримувати. Окрім цього, можуть наставати й інші правові наслідки, наприклад, припинення представництва за довіреністю (п. 6 ч. 1 ст. 248 ЦК), можливість розірвати шлюб за заявою іншого з подружжя (ст. 107 СК) тощо.

Рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою може бути скасовано у випадках:

1) якщо фізична особа, яку було визнано безвісно відсутньою, з'явилася;

2) якщо одержано відомості про місце перебування фізичної особи, яку було визнано безвісно відсутньою.

Правовим наслідком такого рішення суду є припинення опіки над майном (ч. 5 ст. 44 ЦК), поновлення шлюбу (ст. 118 СК) тощо.

Проте визнання фізичної особи безвісно відсутньою не усуває юридичну невизначеність, оскільки особа продовжує бути суб'єктом великої кількості правовідносин. І тому, в разі тривалої відсутності фізичної особи в місці свого проживання, якщо не можливо встановити місце її перебування, слід ставити питання про оголошення її померлою.

Підставою оголошення фізичної особи померлою є той факт, що в місці її постійного проживання впродовж певного строку немає відомостей про місце її перебування. Цей строк становить:

— 3 роки — загальне правило;

— 6 місяців — за умови, що фізична особа зникла безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку;

— 2 роки від дня закінчення воєнних дій — за умови, що фізична особа зникла безвісти у зв'язку з воєнними діями. Однак, з урахуванням конкретних обставин справи, суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу 6 місяців.

Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка зникла безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її ймовірної смерті.

Правовими наслідками оголошення судом фізичної особи померлою є:

1) припинення або ж перехід до спадкоємців усіх прав та обов'язків фізичної особи, яку оголошено померлою. Проте спадкоємці фізичної особи, яку оголошено такою, що померла, не мають права відчужувати протягом 5 років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини;

2) припинення шлюбу та інші наслідки, які настають у разі смерті.

Особливо слід зазначити, що суд встановлює не сам факт смерті, а лише його презумпцію. І тому якщо фізична особа, яку було оголошено померлою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення суду про оголошення фізичної особи померлою.

Правові наслідки появи фізичної особи, яку було оголошено померлою:

1) поновлюється правовий статус особи;

2) повертається майно, що збереглося та безвідплатно перейшло до інших осіб після оголошення фізичної особи померлою, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред'явника;

3) повертається майно, яке відплатно перейшло до інших осіб після оголошення, якщо буде встановлено, що набувач є недобросовісний, тобто на момент набуття майна знав, що фізична особа, яку оголошено померлою, жива. У разі неможливості повернути майно в натурі відшкодовується вартість цього майна;

4) якщо майно перейшло до територіальної громади і було реалізоване нею, то фізичній особі повертається сума, одержана від реалізації майна.

Права, які було припинено у зв'язку з цим, не може бути відновлено.

Велику роль у визначенні правового статусу фізичної особи відіграють акти цивільного стану. Актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків.

Актами цивільного стану є народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід із громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, зміна імені, інвалідність, смерть тощо. Окремі акти цивільного стану підлягають державній реєстрації, а саме: народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть.

Одним із особливих прав фізичної особи є її право на зайняття підприємницькою діяльністю. Зокрема, визначено, що фізична особа з повною дієздатністю має право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом (ч. 1 ст. 50 ЦК). І тому для фізичних осіб, які виявили бажання займатися підприємницькою діяльністю, введено специфічний правовий статус фізична особа — підприємець.

При цьому, фізична особа має право здійснювати підприємницьку діяльність лише за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" .

Специфічність правового статусу фізичної особи — підприємця полягає в тому, що до її підприємницької діяльності застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Щодо відповідальності фізичної особи — підприємця, то за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, вона відповідає всім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Якщо ж фізична особа не спроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані зі здійсненням нею підприємницької діяльності, то її може бути визнано банкрутом у порядку, встановленому Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Юридична особа як суб'єкт цивільних правовідносин

Суб'єктом цивільних правовідносин може бути не лише фізична особа, й юридична особа, тобто організація, створена та зареєстрована у встановленому законом порядку (ст. 80 ЦК).

Однак для того, щоб певну організацію було визнано юридичною особою, вона повинна мати такі ознаки:

• організаційна єдність, тобто юридична особа повинна мати певну структуру, яка характеризується наявністю системи соціальних взаємозв'язків членів юридичної особи та їх структурною і функціональною диференціацією (органи управління, структурні підрозділи тощо). Переважно зазначена організаційна структура закріплюється в установчих документах організації;

• реєстрація у встановленому законом порядку, тобто юридичну особу має бути легалізовано державою, шляхом засвідчення факту її створення. Державна реєстрація юридичної особи здійснюється на підставі Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців". Дані державної реєстрації вносяться до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення;

• наявність цивільної правоздатності та дієздатності, тобто юридична особа повинна мати соціально-правову можливість бути визнаною учасником цивільних правовідносин;

• майнова відокремленість, тобто юридична особа повинна мати в наявності відокремлене майно. При цьому, вказане майно має бути відокремлено як від майна колективу, так і від майна держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади та інших юридичних осіб, в тому числі й вищого рівня. Це майно може перебувати в особи як на праві власності, так і на інших речових правах;

• самостійна майнова відповідальність за зобов'язаннями, тобто юридична особа повинна нести самостійну відповідальність за зобов'язаннями всім своїм майном. При цьому, учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом;

• виступ у цивільному обігу та при вирішенні спорів в судах від власного імені, тобто кожна юридична особа виступає в правовідносинах від свого імені. При цьому, найменування юридичної особи має містити інформацію про її організаційно-правову форму (AT, ТзОВ тощо) та характер діяльності. Крім повного найменування юридична особа може мати скорочене найменування. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до єдиного державного реєстру. Юридична особа не має права використовувати найменування іншої юридичної особи (ст. 90 ЦК).

Як і будь-який учасник цивільного обороту, юридична особа має бути наділена правоздатністю та дієздатністю.

Цивільна правоздатність юридичної особи має загальний (універсальний) характер, тобто вона здатна мати такий самий обсяг цивільної правоздатності, що й фізична особа, крім тих прав, які за своєю природою можуть належати лише людині, наприклад, право на життя, здоров'я, честь, гідність тощо. При цьому, окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, юридична особа може здійснювати після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії). Іноді за рішенням суду обсяг цивільної правоздатності юридичної особи може бути обмежено. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення (ст. 91 ЦК).

Цивільна дієздатність юридичної особи виникає одночасно з виникненням у неї цивільної правоздатності. Цивільна дієздатність юридичної особи здійснюється або через систему органів юридичної особи, або, у випадках, встановлених законом, через своїх учасників. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень (ст. 92 ЦК).

Що ж до цивільної деліктоздатності юридичної особи, то юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями всім належним їй майном, тобто учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

Однак, переважно, юридична особа набуває цивільних прав та бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, які діють відповідно до закону та установчого документа, формують та виражають зовні волю юридичної особи як самостійного суб'єкта права. Органи юридичної особи можуть бути одноособовими (директор, президент, генеральний директор тощо) та колегіальними (правління, спостережна рада, загальні збори тощо). Одноособові органи або призначають засновники, або обирають учасники чи створений ними колективний орган. Колективні органи або обираються всіма учасниками, або складаються з них. Органи створюються з метою формування волі юридичної особи та її вираження зовні, щодо всіх третіх осіб. Склад та компетенція органів визначаються в законодавстві або в установчих документах.

Важливу роль для участі юридичної особи в цивільних правовідносинах відіграє її місцезнаходження, яке визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом. Місце знаходження юридичної особи вказується в її, установчих документах (ст. 93 ЦК).

Іноді юридичні особи здійснюють певну діяльність і за межами свого місця знаходження. З цією метою вони створюють відособлені підрозділи — представництво та філію.

Представництво — це відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.

Філія — це відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності.

Юридична особа як учасник цивільних правовідносин має певний період "життя", який визначається моментами її створення та припинення.

Юридичну особу може бути створено шляхом об'єднання осіб та (або) майна. Моментом створення юридичної особи є день її державної реєстрації. Першим етапом створення юридичної особи є розробка її учасниками (засновниками) установчих документів, які викладаються письмово та підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. Другим етапом створення юридичної особи є її державна реєстрація, яка здійснюється на підставі Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців". Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є єдиною підставою для відмови в державній реєстрації юридичної особи. Після проведення державної реєстрації її дані вносяться до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом.

Діяльність юридичної особи може бути припинено в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) чи ліквідації юридичної особи.

Для припинення юридичної особи передбачено чітку процедуру. Першим етапом є прийняття рішення про припинення. Це рішення можуть приймати учасники юридичної особи, суд або відповідний орган. Вказані особи зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, з метою внесення до єдиного державного реєстру відомостей про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення діяльності. Другим етапом є призначення зазначеними органами за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію, комісії з припинення юридичної особи (ліквідаційної комісії, ліквідатора тощо) та встановлення порядку і строків припинення юридичної особи. З моменту призначення комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Комісія виступає в суді від імені юридичної особи, яка припиняється, поміщає в друкованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, що припиняється, повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявлення кредиторами вимог до неї, який не може становити менше 2 місяців з дня публікації повідомлення про припинення юридичної особи. Третім етапом є внесення до єдиного державного реєстру запису про припинення юридичної особи. І саме з цього моменту юридична особа є такою, діяльність якої припинено.

Реорганізація юридичної особи — це спосіб її припинення, за якого припиняє існування одна юридична особа, проте її права та обов'язки не припиняються, а переходять до інших юридичних осіб у порядку правонаступництва. Реорганізація юридичної особи здійснюється у формі злиття, приєднання, поділу, виділення або перетворення.

Злиття має місце, коли дві або більше юридичних особи об'єднуються в одну нову і при цьому припиняють своє існування. Приєднання має місце, коли одна юридична особа входить до складу іншої, що продовжує існування далі. За поділу на базі однієї юридичної особи виникає дві або більше і при цьому перша припиняє свої існування. При перетворенні на базі однієї юридичної особи створюється інша, яка має інший профіль діяльності, структуру, цілі проте переймає всі пасиви та активи свого попередника. Однак лише у разі реорганізації шляхом виділення, яке відбувається шляхом відокремлення зі складу однієї юридичної особи іншої, жодна з юридичних осіб не припиняє своє існування, і лише в цьому випадку реорганізація не є способом припинення юридичної особи.

При припиненні юридичної особи шляхом реорганізації кредитор юридичної особи, що припиняється, може вимагати від неї припинення або дострокового виконання зобов'язання. Після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами та задоволення чи відхилення цих вимог комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт (у разі злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу), які затверджуються учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про її припинення, та мають містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, що припиняється (ст. 107 ЦК України).

Ліквідація — це спосіб припинення юридичної особи за відсутності правонаступників. Ліквідація може проводитись добровільно або примусово. Добровільна ліквідація можлива за рішенням учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, у разі, якщо збіг строк існування юридичної особи, якщо досягнуто мети, задля якої її було створено тощо. Примусова ліквідація здійснюється за рішенням суду про визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом (ст. 110 ЦК). Рішенням суду про ліквідацію юридичної особи на його учасників або орган, уповноважений установчими документами приймати рішення про ліквідацію юридичної особи, може бути покладено обов'язки щодо проведення ліквідації юридичної особи. Ліквідаційна комісія після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна юридичної особи, що ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог, а також про результати їх розгляду. Виплата грошових сум кредиторам юридичної особи, що ліквідується, провадиться відповідно до ст. 112 ЦК України у такому порядку:

• у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом;

• у другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності;

• у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);

• у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги.

Слід зазначити, що вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитові цієї черги.

Незалежно від фактичного погашення, юридично вважаються погашеними такі вимоги:

1) вимоги кредиторів, які не визнано ліквідаційною комісією, якщо кредитор у місячний строк після одержання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимоги не звернувся до суду з позовом;

2) вимоги, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено;

3) вимоги, які задоволено через відсутність майна юридичної особи, що ліквідується.

У разі недостатності у юридичної особи, що ліквідується, грошових коштів для задоволення вимог кредиторів ліквідаційна комісія здійснює продаж майна юридичної особи. Після завершення розрахунків із кредиторами ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс, який затверджується учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи. Майно юридичної особи, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами юридичної особи або законом.

Певні особливості має порядок ліквідації юридичної особи у разі визнання її банкрутом. Йдеться про підставу припинення юридичної особи — якщо судом встановлено, що вартість майна юридичної особи є недостатньою для задоволення вимог кредиторів. Окрім цього, до процедури ліквідації застосовується окремий порядок, що встановлено Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Усі передбачені вище загальні засади створення, діяльності та припинення юридичних осіб мають певні особливості, залежно від видів юридичних осіб. Чинне цивільне законодавство передбачає загальний поділ юридичних осіб на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, в порядку, що встановлюються Конституцією України та законом. Юридичні особи публічного права створюються, як правило, для здійснення спеціальних публічних функцій, не зумовлених їх участю у цивільному обороті (міністерства та відомства тощо). Однак це не означає, що вони не можуть вступати у цивільний оборот.

Юридичні особи приватного права створюються з ініціативи приватних осіб на підставі установчих документів з метою участі в цивільних правовідносинах. Юридичні особи приватного права створюються в організаційно-правових формах товариств, установ чи інших формах, встановлених законом.

Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі в цьому товаристві. Товариство може бути створено і однією особою, якщо інше не встановлено законом.

За загальним правилом, установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками. Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою. Законодавець висуває загальні вимоги до змісту установчих документів товариства. Наприклад, у статуті товариства вказуються найменування юридичної особи, її місцезнаходження, адреса, органи управління товариством, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього. Натомість, у засновницькому договорі товариства визначаються зобов'язання учасників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна учасників. Додаткові вимоги щодо змісту статуту чи засновницького договору окремих видів товариств встановлюються ЦК України або іншим законом.

Доволі важливим аспектом у діяльності товариства є управління ним. За загальним правилом, управління товариством здійснюють загальні збори його учасників і виконавчий орган. Загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу товариства. Рішення загальних зборів, як правило, приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, окрім рішення про:

• внесення змін до статуту товариства;

• відчуження майна товариства на суму, що становить 50 і більше відсотків майна товариства;

• ліквідацію товариства.

Вказані рішення приймаються більшістю не менше, ніж 3/4 голосів.

Порядок скликання загальних зборів визначається в установчих документах товариства. Правом на дострокове скликання загальних зборів наділені учасники товариства, що володіють не менше, ніж 10% голосів.

Окрім загальних зборів органом управління товариства є і його виконавчий орган, наприклад, правління, дирекція тощо. Виконавчий орган товариства створюється за рішенням загальних зборів, які також встановлюють його компетенцію і склад. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб.

Товариства залежно від мети здійснення підприємницької діяльності поділяють на підприємницькі та непідприємницькі. Підприємницькі товариства здійснюють діяльність з метою одержання та наступного розподілу між учасниками прибутку. Вони можуть бути організовані тільки як господарські товариства (AT, ТзОВ, ТзДВ, ПТ та КТ) або виробничі кооперативи. Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об'єднання громадян тощо) — це товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Хоча непідприємницькі товариства можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої їх було створено, та сприяє її досягненню, тобто щодо них законодавець вводить спеціальну правосуб'єктність. Особливості правового статусу окремих видів непідприємницьких товариств встановлюються законом.

Господарські товариства є першим різновидом підприємницьких товариств. Господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділено на частки між учасниками. Діяльність цих товариств регулює додатково і Закон України "Про господарські товариства".

Учасником господарського товариства може бути фізична або юридична особа, якщо інше не встановлене законом.

Майнову самостійність господарського товариства забезпечує його власність, до якої належить:

• майно, передане йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу. При цьому, вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку;

• продукція, вироблена товариством у результаті господарської діяльності;

• одержані доходи;

• інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом.

Між господарським товариством та його учасником виникають певні відносини, зміст яких становлять відповідні права та обов'язки. Учасник господарського товариства наділений щодо господарського товариства такими основними правами:

1) брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі, крім випадків, встановлених законом;

2) брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частину (дивіденди);

3) вийти у встановленому порядку з товариства;

4) здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом;

5) одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом.

Своєю чергою, учасник господарського товариства зобов'язаний:

1) додержуватися установчого документа товариства та виконувати рішення загальних зборів;

2) виконувати свої зобов'язання перед товариством, у тому числі ті, що пов'язані з майновою участю, а також робити внески (оплачувати акції) у розмірі, в порядку та засобами, що передбачені установчим документом;

3) не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства.

Цей перелік прав та обов'язків не є вичерпним і законом чи установчим документом товариства може бути встановлено додаткові права та обов'язки учасника господарського товариства.

Як уже було зазначено, господарське товариство може бути створено у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства.

Ще одним різновидом господарського товариства є виробничий кооператив. Під виробничим кооперативом розуміють добровільне об'єднання громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їхній особистій трудовій участі та об'єднанні його членами майнових пайових внесків. Особливістю є додаткова регламентація діяльності виробничих кооперативів Законом України "Про кооперацію".

Установчим документом виробничого кооперативу є його статут, що затверджується загальними зборами його членів. Окрім загальних положень, статут виробничого кооперативу повинен містити відомості про:

• розмір пайового внеску члена кооперативу;

• склад і порядок внесення пайових внесків членами кооперативу та про їхню відповідальність за порушення зобов'язання щодо внесення пайових внесків;

• характер і порядок трудової участі його членів у діяльності кооперативу та їхньої відповідальності за порушення зобов'язань щодо особистої трудової участі;

• порядок розподілу прибутку і збитків кооперативу;

• розмір і умови субсидіарної відповідальності його членів за зобов'язаннями кооперативу;

• склад і компетенцію органів управління кооперативу та про порядок ухвалення ними рішень.

Майно, що є у власності виробничого кооперативу, поділяється на паї його членів відповідно до статуту кооперативу. Член виробничого кооперативу зобов'язаний внести до дня державної реєстрації кооперативу не менше 10% пайового внеску, а частину, що залишилася, — протягом року з дня його державної реєстрації, якщо інший строк не встановлено статутом кооперативу.

За загальним правилом, прибуток виробничого кооперативу розподіляється між його членами відповідно до їхньої трудової участі. Так само розподіляється і майно, що залишилося після ліквідації виробничого кооперативу та задоволення вимог його кредиторів, — між його членами відповідно до їхньої трудової участі.

Член виробничого кооперативу має право на вихід із кооперативу. У цьому разі, йому виплачується вартість паю або видається майно, пропорційне розміру його паю, а також здійснюються виплати, встановлені статутом кооперативу.

Члена виробничого кооперативу може бути виключено із кооперативу за рішенням загальних зборів у разі невиконання чи неналежного виконання обов'язків, покладених на нього статутом кооперативу, а також в інших випадках, встановлених статутом кооперативу і законом.

За загальним правилом, член виробничого кооперативу має право передати свій пай чи його частину іншому членові кооперативу. Передання паю (його частини) особі, яка не є членом виробничого кооперативу, допускається лише за згодою кооперативу. У цьому разі інші члени кооперативу користуються переважним правом купівлі такого паю (його частини).

Окрім товариств, до юридичних осіб приватного права належить також і установа — організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками). В установчому акті установи вказується її мета, визначаються майно, яке передається установі, необхідне для досягнення цієї мети, структура управління установою.

Управління установою здійснюють правління та інші органи, порядок формування та склад яких визначається установчим актом. Нагляд за управлінням майном установи, додержанням мети установи та за її іншою діяльністю відповідно до установчого акта здійснює наглядова рада. Засновники установи не беруть участі в управлінні нею. Діяльність установи, як і діяльність непідприємницьких товариств, також обмежено спеціальною правосуб'єктністю.

Держава Україна, Автономна Республіка Крим та територіальна громада як суб'єкти цивільних правовідносин

У цивільних правовідносинах окрім фізичних та юридичних осіб можуть брати участь також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (ч. 2 ст. 2 ЦК).

Держава, порівняно з іншими суб'єктами цивільних правовідносин, наділена низкою особливостей. Держава є передусім владним суб'єктом публічних відносин (відносин субординації), а це накладає певний відбиток на її специфіку участі в цивільно-правових відносинах.

Здійснення державою публічно-владних повноважень полягає в тому, що держава є не просто носієм влади, а таким носієм, що наділений суверенітетом на певній території (ст. 2 Конституції України). Наявність суверенітету держави означає, що вона в межах своєї території здійснює найвищу владу порівняно з іншими владними суб'єктами (внутрішній суверенітет), а в зовнішніх відносинах є єдиним суб'єктом, діяльність якого не залежить від волі інших суб'єктів міжнародного права (інші держави, міжнародні організації тощо), що виявляється у забороні останнім втручатись у внутрішні справи держави (зовнішній суверенітет).

Однак таке привілейоване становище держави у публічних та зовнішньополітичних відносинах не повинно позначатися на її участі в цивільно-правових відносинах. Приміром у ч. 1 ст. 167 ЦК України законодавець чітко закріпив норму, згідно з якою держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Проте, враховуючи те, що держава сама створює загальнообов'язкові правила поведінки у вигляді законів, якими повинні керуватись усі інші суб'єкти правовідносин, говорити про певну юридичну рівність у цивільно-правових відносинах з державою було б передчасно.

Ще однією специфікою держави як суб'єкта цивільних відносин є те, що її правова природа є недостатньо визначеною. Держава ніби наділена усіма ознаками юридичної особи, однак такою не визнається. І це призводить до того, що держава виведена за межі загальної класифікації осіб у цивільному праві (ч. 2 ст. 2 ЦК України).

Територіальна громада є новим суб'єктом правових відносин, під яким слід розуміти жителів, об'єднаних постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр (ст. 1 Закону України "Про місцеве самоврядування").

Тому, що випливає з вищенаведеного, держава та територіальні громади є близькими, проте далеко не тотожними суб'єктами, які в цивільно-правових відносинах повинні діяти на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Ще одним доволі специфічним суб'єктом цивільно-правових відносин є Автономна Республіка Крим, правовий статус якої визначено Розділом X Конституції та іншими законами України, а також Конституцією АРК. Зокрема, визначено, що АРК є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання. Як і держава та територіальні громади, АРК також діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Держава, АРК та територіальні громади можуть брати участь у цивільно-правових відносинах безпосередньо, тобто через свої органи, або ж опосередковано — через створені ними юридичні особи.

Якщо держава, АРК та територіальні громади беруть учать у цивільних правовідносинах через свої органи, то останні здійснюють участь у цивільних правовідносинах виключно в межах їх компетенції, яка визначається законом (ст.ст. 170—172 ЦК). Однак у випадках і в порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, від імені держави та територіальних громад за спеціальними дорученнями можуть виступати фізичні та юридичні особи, органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 173 ЦК).

Наприклад, від імені держави можуть діяти органи виконавчої, законодавчої та судової влади, а також інші державні органи. Що ж до АРК та територіальних громад, то вони можуть безпосередньо реалізувати свою цивільну правосуб'єктність також через низку своїх органів, до яких належать сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, Верховну Раду АРК, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, області та АРК. Певні повноваження може бути покладено також і на окремих посадових осіб, які наділені відповідною компетенцією для вступу у цивільно-правові відносини, наприклад, міського голову. Іноді підставою безпосередньої участі держави, АРК та територіальних громад є не рішення, дії та бездіяльність посадових осіб, а волевиявлення народу України, членів територіальної громади, яке виражене у належній формі, наприклад, референдум.

Щодо опосередкованої форми участі держави, АРК та територіальних громад, то вона забезпечується можливістю зазначених суб'єктів створювати юридичні особи. Наприклад, держава наділена можливістю створювати юридичні особи публічного права (державні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках і в порядку, встановлених Конституцією України та законом (ч. 2 ст. 167 ЦК), а також юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах (ч. 3 ст. 167 ЦК). Аналогічний опосередкований порядок участі передбачено і для АРК та територіальних громад (ч. 2, 3 ст. 168 та ч. 2, 3 ст. 169 ЦК).

Діючи в цивільних правовідносинах на рівних правах з іншими учасниками, держава, АРК та територіальні громади наділені певними особливостями у кожному із різновидів цивільних правовідносин.

Насамперед, держава, АРК та територіальні громади можуть брати участь в особистих немайнових правовідносинах. Однак потрібно зауважити, що вони можуть бути наділені тільки тими особистими немайновими правами, які не суперечать їхній правовій природі. Зокрема, держава та територіальні громади можуть мати право на найменування, ділову репутацію, інформацію тощо.

Держава та територіальна громада є активними учасниками речових правовідносин. Наприклад, держава може бути власником майна, що є об'єктом права державної власності (ст. 326 ЦК). До об'єктів права державної власності належать об'єкти, що передбачені ст. 34 Закону України "Про власність". Окрім цього, держава в сфері речових правовідносин наділена ще такими виключними повноваженнями щодо набуття у власність скарбу, що є пам'яткою історії та культури (ч. 4 ст. 343 ЦК), викупленої пам'ятки історії та культури (ч. 4 ст. 352 ЦК), реквізованого майна (ч. 3 ст. 353 ЦК), конфіскованого майна (ч. 1 ст. 354 ЦК) тощо. Щодо територіальних громад, то їх участь у речових правовідносинах також полягає в тому, що вони, зокрема, наділені правом комунальної власності (ст. 327 ЦК), яке від їх імені реалізують відповідні органи місцевого самоврядування, набувають права власності на безхазяйну річ (ч. 2 ст. 335 ЦК), знахідку (ч. 2 ст. 338 ЦК), бездоглядну домашню тварину (ч. 2 ст. 341 ЦК) тощо.

Держава, АРК та територіальні громади можуть брати активну участь також і в зобов'язальних правовідносинах. Найбільш поширеними видами участі держави у зобов'язальних правовідносинах є договори поставки для державних потреб, підряду, позики та банківського вкладу, договори купівлі-продажу державного майна шляхом приватизації. Однак держава, АРК та територіальні громади можуть бути учасниками далеко не всіх видів цивільно-правових зобов'язань. Наприклад, вони не можуть бути визнані споживачами і підлягати відповідному захисту як споживач тощо.

Особливе місце в зобов'язальних відносинах посідають держава та територіальні громади як суб'єкти цивільно-правової відповідальності. Цивільно-правова відповідальність цих суб'єктів може наставати як за невиконання цивільно-правових зобов'язань, так і за деліктні зобов'язання, наприклад, шкода, яка завдана державними органами (ст.ст. 1173—1175 ЦК), органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури та суду (ст. 1176 ЦК) тощо. Держава і територіальні громади несуть цивільно-правову відповідальність за своїми зобов'язаннями всім своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення (ст.ст. 174, 175 ЦК), наприклад, майно, яке вилучено з цивільного обороту (ч. 2 ст. 178 ЦК). Безпосереднім відповідачем за цивільно-правовими зобов'язаннями будуть фінансові органи держави та територіальних громад.

Потрібно зауважити, що згідно зі ст. 176 ЦК законодавець вводить принцип розмежованості відповідальності за цивільно-правовими зобов'язаннями. А це означає, що:

1) держава, АРК, територіальні громади не відповідають за зобов'язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, встановлених законом, наприклад, відповідальність держави за зобов'язаннями створених нею казенних підприємств (ч. 3 ст. 39 Закону України "Про підприємства в Україні");

2) юридичні особи, створені державою, АРК, територіальними громадами, не відповідають за зобов'язаннями відповідно держави, АРК, територіальних громад;

3) держава не відповідає за зобов'язаннями АРК і територіальних громад;

4) АРК не відповідає за зобов'язаннями держави і територіальних громад;

5) територіальна громада не відповідає за зобов'язаннями держави, АРК та інших територіальних громад.

Держава та територіальні громади можуть брати участь і в інших цивільних правовідносинах, наприклад, набувати окремі права інтелектуальної власності, бути спадкоємцем за заповітом тощо.

Об'єкти цивільних правовідносин

Під об'єктом цивільних правовідносин розуміють матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини та процес створення цих благ. Основним критерієм "об'єкта цивільних правовідносин" є його оборотоздатність, тобто можливість вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи.

З огляду на це, до об'єктів цивільних правовідносин відносять речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформацію, а також інші матеріальні та нематеріальні блага.

Річ як об'єкт цивільних правовідносин — це предмет матеріального світу в своєму природному стані або ж такий, що створено в результаті людської діяльності, задовольняє певні потреби суб'єктів цивільних правовідносин і щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

Важливу роль під час вивчення такого об'єкта, як речі, відіграє його класифікація, що є орієнтиром при виявленні правового режиму тієї чи іншої речі. Речі можна класифікувати залежно від різних ознак.

1) Залежно від оборотоздатності:

• речі, які вилучено з цивільного обороту, тобто речі, які не можуть переходити у приватну власність фізичних та юридичних осіб, наприклад, зброя, боєприпаси, бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси, вибухові речовини і засоби вибуху та інші речі, які визначено такими у додатку № 1 до постанови ВР України "Про право власності на окремі види майна";

• речі, які обмежено в цивільному обороті, тобто речі, які можуть перебувати у власності фізичних осіб лише за умови дотримання спеціального порядку їх набуття, наприклад, вогнепальна гладкоствольна мисливська зброя, вогнепальна мисливська нарізна зброя, газові пістолети, револьвери та інші речі, що передбачено в додатку № 2 до постанови ВР України "Про право власності на окремі види майна";

• речі, які перебувають у вільному цивільному обороті, тобто речі, які не вилучено з цивільного обороту та речі, які не обмежено в цивільному обороті.

Речі, які виключено з обороту, не можуть бути предметом правочинів та змінювати власників; речі, які обмежено в обороті, — можуть перебувати в ньому лише за спеціальним дозволом публічної влади; речі, які перебувають у вільному обороті, можуть вільно без спеціальних дозволів змінювати власників.

2) Залежно від можливості переміщення у просторі:

• нерухомі речі, до яких належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення, наприклад, будинок, садиба тощо. При цьому режим нерухомої речі може бути поширено законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації;

• рухомі речі, до яких слід відносити речі, що можна вільно переміщувати у просторі.

Значення цього поділу в тому, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

3) За способами індивідуалізації:

• індивідуально-визначені речі, тобто ті, що наділені тільки їм властивими ознаками, що вирізняють їх з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи їх, наприклад, картина К. Малєвіча "Чорний квадрат";

• родові речі, тобто ті, що визначаються родовими ознаками, властивими усім речам того самого роду, та вимірюються числом, вагою, мірою, наприклад, 2 кілограми цукру, 3 мішки муки тощо.

Значення цього поділу в тому, що речі, які мають лише родові ознаки, є замінними, а індивідуально визначенні речі — не замінні.

4) Залежно від можливості поділу речі:

• подільні речі, тобто ті, які можна поділити без втрати їх цільового призначення;

• неподільні речі, тобто ті, які не можна поділити без втрати її цільового призначення, наприклад, автомобіль, будинок. Режим неподільної речі може також поширюватись і на складні речі, тобто сукупність різнорідних речей, які утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати їх за призначенням, яке визначається сутністю з'єднання, наприклад, бібліотека, колекція тощо.

Значення цього поділу в тому, що при розподілі спільної сумісної власності ці речі мають різний правовий режим.

5) Залежно від наявності залежності між речами:

• головна річ визнається як самостійна річ, пов'язана з іншою річчю — належністю, наприклад, скрипка як головна річ пов'язана зі смичком;

• приналежність покликана слугувати головній речі та пов'язана з нею спільним господарським призначенням. Від приналежності слід відмежовувати складову частину речі, тобто все те, що не можна відокремити від речі без її пошкодження або істотного знецінення, наприклад, автомобіль і мотор.

Значення цього поділу в тому, що приналежність поділяє долю головної речі, якщо інше не визначено договором або законом.

6) Залежно від тривалості використання:

• споживні речі, тобто такі, які внаслідок одноразового їх використання знищуються або припиняють існувати у первісному вигляді, наприклад, продукти харчування, сировина, напівфабрикати;

• неспоживні речі, тобто такі, які призначені для неодноразового використання, зберігають при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу, наприклад, будівлі, технічне обладнання.

7) Залежно від наслідків використання речі:

• продукція, тобто все те, що отримане в результаті виробничого використання речі;

• плоди, тобто продукти органічного розвитку тварин, наприклад приплід, та інших речей, наприклад урожай.

• доходи, тобто економічний приріст від участі речі в цивільному обороті, наприклад, орендна плата, відсотки від вкладу в банку, доходи від акцій тощо.

Правове значення полягає в тому, що продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не визначено договором або законом.

8) Залежно від того, чи жива річ, чи ні:

• тварини, тобто хордові, в тому числі хребетні (ссавці, птахи, плазуни, земноводні, риби тощо) та безхребетні (членистоногі, молюски, голкошкірі та ін.) тварини в усьому їх видовому і популяційному різноманітті;

• неживі речі.

Значення такого поділу полягає в тому, що на тварин, за загальним правилом поширюється режим речі. Однак для їх використання може бути встановлено спеціальні правила, наприклад правила поводження, або спеціальний правовий режим — тварини, що занесені у Червону книгу тощо.

Окремий правовий режим поширюється на такі різновиди речей, як гроші та цінні папери.

Гроші є загальноприйнятим еквівалентом, можуть замінити собою майже будь-який інший об'єкт майнових відносин, що мають майновий характер. Вони можуть виступати у трьох формах: готівковій, безготівковій та валюта. Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України — гривня. Виключне право на випуск готівкових грошей належить НБУ. Емісія готівки здійснюється у формі банківських білетів (банкнот) та металевих монет. Банкнота та монета є безумовними зобов'язаннями НБУ та забезпечуються всіма його активами. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам. До особи, яка набула право власності на цінний папір, переходять у сукупності всі права, які ним посвідчуються.

Виділяють такі групи цінних паперів:

• пайові цінні папери, які засвідчують участь у статутному капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна при ліквідації емітента;

• боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов'язання;

• похідні цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний із правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів;

• товаророзпорядчі цінні папери, які надають їхньому держателеві право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.

ЦК України не виділяє види цінних паперів, однак, аналізуючи чинне законодавство, слід зазначити, що основні з них встановлено в Законі України "Про цінні папери і фондову біржу". До них, зокрема, належать: акції; облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик; облігації місцевих позик; облігації підприємств; казначейські зобов'язання республіки; ощадні сертифікати; інвестиційні сертифікати; векселі; приватизаційні папери. Форма цих та інших цінних паперів може бути як документарною, так і бездокументарною.

Права, що посвідчені цінним папером, можуть належати:

• пред'явникові цінного паперу {цінний папір на пред'явника). Для передання іншій особі прав, посвідчених цінним папером на пред'явника, достатньо вручення цінного паперу цій особі;

• особі, вказаній у цінному папері {іменний цінний папір). Права, посвідчені іменним цінним папером, передаються у порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії);

• особі, вказаній у цінному папері, яка може сама здійснити ці права або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу (ордерний цінний папір). Права за ордерним цінним папером передаються шляхом учинення на цьому папері передавального напису (індосаменту). За передавальним написом (індосаментом), учиненим на цінному папері, до особи, якій або у розпорядження якої передаються права за цінним папером (індосата), переходять усі права, посвідчені цінним папером. Індосамент може бути бланковим (без зазначення особи, якій має бути здійснено виконання) або ордерним (із зазначенням особи, якій або за наказом якої має бути здійснено виконання).

Особа, що випустила (видала) цінний папір, та особи, що індосували його, відповідають перед його законним володільцем солідарно. Відмова від виконання зобов'язання, посвідченого цінним папером, із посиланням на те, що немає підстави зобов'язання, або на його недійсність не допускається. Особливості обігу цінних паперів в Україні додатково регламентуються Законом України "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні".

Особливим різновидом речей як об'єктів цивільних правовідносин також є майнові комплекси, до яких належать підприємства та кондомініуми.

Підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності. До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності: земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировина, продукція, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом. Підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю.

Кондомініум як комплекс нерухомого майна, включає земельну ділянку та розташовану на ній житлову будівлю, в якій окремі житлові будівлі перебувають в особистій власності, а решта частин — в дольовій власності, наприклад товариство співвласників багатоквартирного будинку. Особливістю цього майнового комплексу, попри сумісну експлуатацію загальної дольової власності (ліфти, сходи, площадки, дах, підвал, електричне, сантехнічне та інше обладнання, що обслуговує будинок в цілому та прибудинкову територію) є також і неможливість для власника відчужити свою долю в цій спільній власності окремо від його особистої власності на жиле приміщення.

Для загального позначення всієї сукупності речей, в тому числі грошей і цінних паперів, а також інших майнових благ, майнових прав та обов'язків, законодавець вводить термін майно.

До об'єктів цивільних прав також належать результати робіт і послуги.

Особливість результатів робіт як об'єкта цивільних правовідносин полягає в тому, що до виконання робіт вони існують у нематеріальній формі та об'єктивуються в матеріальну форму після їх виконання. Наприклад, внаслідок будівельного підряду з проекту виникає новий об'єкт — будинок, який має уречевлену форму та може бути відокремлений від процесу.

На відміну від цього, послуга — це дії суб'єктів цивільного обігу, які або взагалі не завершуються певним результатом, а містять корисність у самих собі (діяльність консультаційного, розважального, просвітницького та іншого характеру), або мають такий результат, який не втілюється в матеріальній формі (медичні, посередницькі, аудиторські та інші послуги).

До нематеріальних об'єктів цивільних правовідносин належать результати творчої діяльності: твори науки, літератури та мистецтва, винаходи, промислові зразки, корисні моделі тощо. Характерною особливістю цих результатів є обов'язковість наявності певної об'єктивованої форми їх виразу. Окрім цього, для багатьох із них обов'язковою умовою є наявність творчого рівня та новизни.

До нематеріальних об'єктів також належить інформація — документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце в суспільстві, державі та навколишньому середовищі. В сучасних умовах інформація стає товаром. Її особливостями є те, що вона є благом нематеріальним та не зводиться до свого матеріального носія, підлягає моральному старінню та необмеженому тиражуванню, поширенню, має різноманітні форми фіксації.

Особливими об'єктами цивільно-правових відносин є особисті немайнові блага — невіддільні від особи носія, такі, що не мають економічного змісту, блага, що визнані та охоронювані чинним цивільним законодавством. До особистих немайнових благ належать: життя, здоров'я; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством. При цьому слід зазначити, що окремі з них (життя і здоров'я людини та її честь і гідність, недоторканність і безпека) визнано в Україні найвищою соціальною цінністю.

Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин

Підставою виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин є юридичні факти — факти реальної дійсності, з якими законодавство пов'язує виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин.

Юридичні факти поділяють на факти дії та факти події.

Юридичні факти-дії — такі юридичні факти, які породжують, змінюють чи припиняють цивільні правовідносини внаслідок вольових діянь фізичних та юридичних осіб. За легітимністю юридичні факти-дії поділяють на правомірні та неправомірні.

Правомірні юридичні акти-дії — це діяння, що відповідають вимогам законодавства. До них, зокрема, належать:

• юридичні акти — правомірні діяння суб'єктів з метою виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин, наприклад, правочин, адміністративний акт органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності, рішення суду;

• юридичні вчинки — правомірні дії суб'єктів, з якими закон пов'язує певні юридичні наслідки незалежно від того, чи була у суб'єктів мета досягти того чи іншого правового результату, чи ні, наприклад, скарб, знахідка тощо.

Неправомірні юридичні акти-дії — це діяння, що порушують приписи законодавства, наприклад, завдання майнової та моральної шкоди іншій особі, порушення договірних зобов'язань, безпідставне збагачення, зловживання правом тощо.

Юридичні факти-події — такі юридичні факти, які породжують, змінюють чи припиняють цивільні правовідносини, незалежно від волі фізичних чи юридичних осіб.

Окремо виділяють також і юридичний склад як сукупність (систему) юридичних фактів, з яким законодавство пов'язує виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин.

З огляду на специфіку цивільного права, одним із найпоширеніших юридичних фактів є правочин. Під правочином слід розуміти дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин має такі основні ознаки:

1) це вольовий акт, тобто в ньому наявна єдність волі (внутрішнє бажання особи досягти поставленої мети) та волевиявлення (зовнішній вияв волі, який може бути юридично оцінено);

2) це правомірна дія, що вчинена відповідно до вимог закону;

3) він спрямований на виникнення, припинення чи зміну цивільних правовідносин, внаслідок вказівки на це в законі.

Залежно від різноманітних ознак, є декілька основних класифікацій правочинів.

1) Залежно від кількості осіб, вираження волі яких необхідно та достатньо для укладення правочину:

• односторонній — це правочин, для вчинення якого достатньо волі однієї особи, наприклад, прийняття спадщини, оголошення конкурсу тощо;

• двосторонній — це правочин, для вчинення якого потрібно узгодження волі двох осіб (зустрічної та такої, що збігається);

• багатосторонній — це правочин, для вчинення яких потрібно узгодження волі більше ніж двох осіб, наприклад договір про сумісну діяльність.

Двосторонні та багатосторонні правочини називають договорами. Тому кожен договір є правочином, проте не кожен правочин є договором.

2) Залежно від того, чи має правочин на меті відплатність:

• відплатний — правочин, в якому одна сторона за виконання нею обов'язку повинна отримати відповідне відшкодування, чи то у формі грошей, інших майнових цінностей, чи то у формі іншого зустрічного надання, наприклад, купівля-продаж, міна тощо;

• безвідплатний — правочин, в якому майнового відшкодування або іншого зустрічного надання за виконане зобов'язання не передбачено, наприклад договір позички.

3) Залежно від моменту виникнення правочину:

• консенсуальний — правочин, який вважається укладеним із моменту досягнення домовленості між сторонами за всіма істотними умовами, наприклад, купівля-продаж, підряд;

• реальний — правочин, для якого досягнення домовленості є недостатнім, моментом його укладення вважають момент фактичного виконання дій, наприклад, позика, перевезення, дарування.

4) Залежно від значення підстав правочину для його дійсності:

• каузальний — правочин, із якого чітко зрозуміло, яка правова мета, і недотримання цієї умови тягне недійсність правочину;

• абстрактний — правочин, в якому його мета (підстава) є юридично не важливою, наприклад вексель.

Окремо слід виділяти також умовні правочини, за якими виникнення цивільних правовідносин залежить від якої-небудь обставини (дії чи події), що може настати чи не настати в майбутньому. Основною характерною ознакою умовного правочину є невизначеність на момент його укладення того, чи настане вказана обставина, чи ні, та об'єктивна можливість її настання. Правочин може бути укладено з:

• відкладальною умовою, тобто, якщо сторони поставили можливість виникнення правовідносин у залежність від настання умови;

• скасувальною умовою, тобто, якщо сторони поставили можливість припинення правовідносин у залежність від настання умов.

Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставину вважають такою, що настала. І навпаки, якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставину вважають такою, що не настала.

Для того, щоб правочин мав природу юридичного факту, тобто міг породити той правовий результат, якого прагнули його сторони, потрібно, щоб його було визнано дійсним. При цьому, закон передбачає презумпцію правомірності правочину, якщо тільки його недійсність прямо не встановлено законом або якщо його не визнано судом недійсним.

Умовами дійсності правочину є:

1) законність змісту, тобто зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

2) здатність фізичних та юридичних осіб, що його укладають, до участі в правочині, тобто особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

3) відповідність волі та волевиявлення у правочині, тобто волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

4) дотримання форми правочину, тобто правочин має бути вчинено у формі, яку передбачено в законі;

5) реальність правочину, тобто правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Важливу роль для дійсності правочину відіграє його форма. ЦК України передбачає, що правочин може бути укладено в усній або письмовій формі.

Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких наслідком недодержання письмової форми є їх недійсність. Виконання правочину, що вчиняється в усній формі, може підтверджуватись видачею певного документу (чек) чи легітимаційного знаку (номерок, жетон), що не змінює його усної форми. Переважна більшість правочинів, що вчиняються усно, укладаються вербальним шляхом. Однак в окремих випадках усну форму вчинення правочину може бути опосередковано шляхом конклюдентних дій чи мовчання. Під конклюдентними діями слід розуміти поведінку, внаслідок якої виявляється бажання особи укласти правочин, наприклад, вкладення телефонної картки у таксофон та набрання відповідного номеру вже свідчить про бажання особи укласти договір зв'язку. Правочин може також укладатись і в формі мовчання (бездіяльності), якщо законом йому надано таку властивість. Наприклад, деякі договори вважають продовженими на той самий строк та на тих самих умовах, у разі, якщо після перебігу строку немає щодо цього заперечень з боку сторін.

Письмова форма правочину означає, що воля осіб, що його здійснюють, закріплюється (об'єктивується) в документі. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами), а для юридичних осіб — підписаний особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплений печаткою. Замість власноручного підпису сторонам надається можливість за умов та в порядку, що передбачено законом, засвідчити власну волю також за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису. Якщо фізична особа через хворобу або фізичну ваду не може підписатися власноруч, за її дорученням текст правочину в її присутності підписує інша особа.

Письмовий правочин може здійснюватись: у простій письмовій формі, в тому числі й електронній; у нотаріально посвідченій письмовій формі; в формі державної реєстрації.

У простій письмовій формі мають учинятись:

• правочини між юридичними особами;

• правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент їх учинення;

• правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, окрім правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент їх учинення;

• інші правочини, щодо яких законом встановлено письмову форму.

За загальним правилом, недотримання простої письмової форми правочину не має наслідком його недійсність, крім випадків, установлених законом. У цьому випадку, сторони, які доводять його дійсність, не можуть посилатись на покази свідків. Щоб підтвердити дійсність, вони повинні використовувати письмові докази, засоби аудіо-, відеозапису та інші докази.

Особливості здійснення правочинів у електронній формі врегульовано законами України "Про електронні документи та електронний документообіг", "Про електронний підпис".

Нотаріально посвідчена форма письмового правочину має місце у випадках, якщо це прямо передбачено законом, наприклад, у разі застави нерухомості; договорів купівлі-продажу, міни та дарування земельних ділянок, цілісних майнових комплексів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухомого майна; договорів ренти; договорів довічного утримання; договорів найму земельної ділянки, транспортних засобів за участі фізичної особи; договору позички транспортних засобів; договору довірчого управління нерухомим майном; заповіту та спадкового договору тощо. Нотаріально посвідчена форма письмового правочину може також застосовуватись і на вимогу фізичної або юридичної особи, щодо будь-якого правочину за її участі.

Нотаріальне посвідчення правочину здійснює нотаріус або інша посадова особа, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, наприклад, у випадках, що передбачено у ст. 40 Закону України "Про нотаріат". Нотаріальне посвідчення здійснюється шляхом учинення зазначеними особами на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Недотримання нотаріально посвідченої письмової форми правочину робить його недійсним, окрім випадків, що прямо передбачено в законі, наприклад, ч. 2 ст. 219 та ч. 2 ст. 220 ЦК.

Державній реєстрації підлягає письмовий правочин у випадках, встановлених законом, наприклад, застава нерухомого майна; договір купівлі-продажу земельних ділянок, цілісних майнових комплексів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухомого майна; договір відчуження нерухомого майна під виплату ренти; договір довічного утримання, що передбачає відчуження нерухомого майна; договір найму земельної ділянки; договір найму будівель та інших капітальних споруд або їх частин, що укладений на однин рік; договір довірчого управління нерухомим майном; ліцензійні договори на право використання об'єктів права промислової власності тощо. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.

Попри фіксацію правочину в різних формах, важливу роль при здійсненні правочину відіграє його тлумачення, тобто роз'яснення змісту. За загальним правилом, зміст правочину може бути витлумачено самими сторонами. Проте на вимогу однієї або обох сторін суд може винести рішення про тлумачення змісту правочину. Найчастіше це буває у випадку нечіткої фіксації умов правочину чи можливості їх двоякого тлумачення. При тлумаченні змісту правочину береться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і висловів, загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і висловів, загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати змісту окремих частин правочину, цей зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину із змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо й це не допоможе встановити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги береться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін та інші обставини, що мають істотне значення.

Недотримання зазначених вище умов дійсності правочину, як правило, тягне його недійсність. Недійсність правочину означає, що цей правочин не створює юридичних наслідків, окрім тих, що пов'язані з його недійсністю. Розрізняють абсолютну недійсність (нікчемність) та відносну недійсність (оспорюваність) правочинів. Абсолютно недійсним (нікчемним) вважається правочин, якщо його недійсність встановлено законом. У цьому разі визнання судом такого правочину недійсним не вимагається. Однак у випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Відносно недійсним (оспорюваним) є правочин, недійсність якого прямо не встановлено законом, проте одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. В цьому разі недійсність правочину встановлюється судом.

Відповідно до чинного законодавства абсолютно недійсними (нікчемними) правочинами є:

1) вчинені з порушенням обов'язкової нотаріальної або простої письмової форми, якщо закон передбачає такий наслідок;

2) вчинені малолітнім за межами їх дієздатності, окрім випадків, коли вчинення такого правочину було згодом схвалено його батьками (усиновлювачами) або одним з них, із ким він проживає, або опікуном;

3) вчинені без дозволу органу опіки та піклування, у разі, якщо така згода є обов'язковою, окрім випадків, якщо судом буде встановлено, що правочин відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування.

4) вчинені недієздатним, окрім випадків, якщо цей правочин буде схвалено опікуном чи буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної фізичної особи;

5) такі, що порушують публічний порядок, тобто правочин спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

До відносно недійсних (оспорюваних) належить:

1) правочин, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, окрім випадків, якщо такий правочин було в подальшому схвалено цими особами;

2) правочин, вчинений фізичною особою, цивільну дієздатність якої обмежено, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника, окрім випадків, якщо такий правочин було в подальшому схвалено піклувальником, або буде визнано, що він не суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати;

3) правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними;

4) правочин, якого юридична особа не мала права вчиняти, наприклад, якщо вона не мала відповідного дозволу (ліцензії);

5) правочин, вчинений унаслідок помилки. При цьому до уваги береться тільки помилка щодо істотних обставин, тобто помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням;

6) правочин, вчинений під впливом обману. Обман має місце у разі, якщо сторона заперечує наявність істотних обставин, що можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування;

7) правочин, вчинений під впливом насильства, тобто всупереч справжньої волі особи, внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку іншої сторони або з боку іншої особи;

8) правочин, учинений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною;

9) правочин, учинений під впливом тяжкої обставини, тобто на вкрай невигідних умовах, незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину;

10) фіктивний правочин, тобто вчинений без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином;

11) удаваний правочин, тобто вчинений для приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Наслідком визнання правочину недійсним є покладення на сторін обов'язку повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину (двостороння реституція), а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Іноді законом може бути встановлено особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, наприклад, за умовного правочину наслідком його недійсності буде застосування до регулювання відносин між сторонами правил щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.