Розділ ІV Організація роботи Президента України
§1. Президент України в системі органів державної влади, основи його правового статусу та функціонування
За Конституцією, Президент України є главою держави і виступає від її імені. (ч.1 ст.102) З точки зору конституційно-правової теорії, глава держави – це конституційний орган і водночас вища посадова особа держави, що представляє державу ззовні і всередині країни, символ державності народу[1]. Як правило, це одноосібний орган загальної компетенції, один з вищих органів державної влади. На наш погляд, термін «глава держави» не дає можливості з належним ступенем точності cхарактеризувати сутність, функції та компетенцію даного органу, оскільки на відміну, наприклад, від парламенту (який в усіх країнах світу є вищим представницьким і законодавчим органом) глава держави виконує різні функції і наділений різним правовим статусом. Як цілком слушно зазначається у новітній державознавчій літературі, статус глави держави у кожній з країн визначається обраною формою правління та усталеними політико-правовими традиціями[2].
В основі терміну «глава держави» лежала органічна теорія держави, що розглядала державний механізм як певний суспільний організм, складові ланки якого виступають як органи, що виконують неповторні функції. З точки зору прихильників органічної теорії монарх має виконувати в державному механізмі функції, аналогічні функціям голови в людському організмі: аналізувати події та явища, що відбуваються в оточуючому середовищі, приймати вольові рішення і доводити їх до виконання іншим органам. Ця теорія отримала логічне завершення наприкінці ХVIIІ ст. і набула широкого поширення й визнання в умовах «освіченого абсолютизму».
Надалі таке пояснення влади глави держави в конституційній монархії стало панівним у німецькій літературі. Воно отримало особливий розвиток у працях Г.Мейєра і його учня і послідовника Аншютца. Ці автори ввели для визначення того особливого становлення, яке займає монарх серед інших органів, особливий термін – «носій державної влади».
Поступово у державознавчій літературі утверджується позиція, згідно з якою статус президента за республіканської форми правління визнається майже аналогічним статусу монарха при монархічній формі правління. Порівняльно-правовий аналіз компетенції глав у конституційних монархіях та президентських республіках давав можливість зробити цілком певний висновок про їх аналогічність в усіх істотних елементах. За даних умов термін «глава держави» почав розповсюджуватись і на президента республіки, ставши загальною назвою для одноосібних органів державної влади, що уособлювали державу в цілому.
У подальшому для визначення статусу конституційного монарха поряд з терміном «носій державної влади» почав застосовуватись термін «глава виконавчої влади», оскільки монарх за цієї форми правління визнавався своєрідним одноосібним органом, якому належить уся повнота виконавчої влади. Оскільки президент у президентській республіці виконував у сфері виконавчої діяльності ті ж повноваження, що й конституційний монарх, то термін «глава виконавчої влади» був розповсюджений і на нього.
Напівпрезидентська республіка, яка органічно поєднала в собі риси президентської і парламентської республіки вперше була оформлена Конституцією Франції 1958 р., ставши державно-правовою відповіддю на істотні зміни суспільно-політичних реалій. Певною мірою П’ята Республіка у Франції ознаменувала собою дві суперечливі тенденції: зміцнення влади глави держави за рахунок його функціонального поєднання з виконавчою гілкою влади і занепад парламентаризму. Цікавим є той факт, що розробники Конституції Франції 1958 р. первісно закладали в неї модель парламентарної республіки з дещо розширеними повноваженнями глави держави, однак підсумковий варіант надто відрізнявся від тогочасних парламентських республік, а наступні конституційні реформи взагалі вивели французьку модель за межі знаних форм правління.
«Французький варіант» фактично перекреслив усталені конституційно-правові традиції і уявлення про місце глави держави в державному механізмі. Будучи формально виведеним за рамки законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, Президент Франції наділявся настільки могутніми повноваженнями, що міг цілком вважатися складовою частиною кожної з них. Таким чином, з певним ризиком для демократії досягалося одразу кілька позитивних результатів: консолідація державної влади, збільшення її міцності і водночас підвищення її ефективності та оперативності. Слід відзначити, що напівпрезидентська республіка від самого початку свого існування піддається нищівній критиці за гіперболізацію вади президента і порушення конституційного принципу поділу влади, однак виявила свою життєздатність і, більше того, стала взірцем для багатьох інших держав, особливо постсоціалістичних.
Еволюція інституту президентства в передових країнах західної демократії дає можливість стверджувати, що його статус постійно змінювався. При цьому цікавим є той факт, що з кінця ХVІІІ ст. з проміжком у 80–90 років світова політико-правова теорія і практика дарували світові нову модель республіканської форми правління: 1787 рік – президентська республіка (США), 1875 рік – парламентська республіка (Франція), 1958 рік – напівпрезидентська республіка (Франція). У президентській республіці президенту ввіряється уся повнота виконавчої влади, а також представницькі та номінаційні повноваження; у парламентській республіці – тільки представницькі та номінаційні повноваження; нарешті, у напівпрезидентській республіці президент отримує найбільш широкі повноваження, що стосуються майже усіх сфер суспільного життя і всіх гілок влади, однак функціонально тяжіє до виконавчої гілки влади.
Крім того, можна констатувати, що останні десятиліття позначилися розмаїттям унікальних форм правління. Нині фактично нема держав з тотожним правовим статусом глави держави, компетенція кожного з них відрізняється певними відмінностями навіть в межах кожної з трьох основних моделей республіканського правління. При цьому майже в усіх пострадянських державах гострої актуальності набуває проблема оптимізації правового статусу глави держави шляхом визначення необхідного обсягу повноважень.
Тому визначення «президент – глава держави» фактично нічого не прояснює у його правовому статусі і не дає можливості більш-менш чітко виявити його місце у системі вищих органів державної влади. Саме цим пояснюється той факт, що термін «глава держави» не зустрічається у переважній більшості конституцій розвинених демократичних країн. Виняток становлять Іспанія (ст.56 Конституції 1978 р.), Італія (ст.87 Конституції 947 р.) та Швеція (глава 5 «Форми правління», 1974 р.), хоча і в зазначених актах міститься деталізація правового статусу глави держави шляхом вказівки на його функції та повноваження[3]. Ст.99 Конституції Аргентини 1853 р. (в редакції 1994 р.) проголошує президента главою нації і главою уряду[4]. Єдине, що поєднує глав усіх держав світу – це право зовнішньо– та внутрішньополітичного представництва. Усі інші повноваження можуть суттєво відрізнятися у кожній з держав.
Для України, яка за неповні десять років своєї незалежності пережила істотні зміни форми правління – від радянської республіки через президентську республіку до напівпрезидентської республіки, – була характерною відповідна зміна правового статусу Президента України – глави Української держави. На жаль, заснування і становлення інституту президентства в нашій країні не базувалося на належних теоретичних і державно-правових розробках, відбувалось здебільшого шляхом «проб і помилок» та некритичного сприйняття відповідних моделей США, Франції та Росії. У підсумку інститут президентства в Україні на сьогодні є гіпертрофованим, що у своїй поточній діяльності значно виходить за межі своїх і без того широких повноважень, фактично виконуючи роль вищого органу виконавчої влади. Сам термін «глава держави», особливо у поєднанні із запозиченим з французької та російської конституцій ще більш розпливчастим за змістом терміном «гарант Конституції», набув викривленого тлумачення. Нечіткість конституційних норм, що закріплюють правовий статус Президента України, та їх певна суперечність з проголошеним принципом поділу влади дали підстави деяким авторам навіть стверджувати, що обрана в Україні форма правління – змішана (напівпрезидентська) республіка – є «неправильною»[5].
У новітніх працях з конституційного права України Президент визначається як «носій верховної державної влади і вищий представник держави у її відносинах з іншими країнами»[6]. Більше того, деякі автори прямо зазначають, що «загальною рисою статусу президента для напівпрезидентських держав є прагнення поставити президента над традиційними гілками влади, всіма інститутами держави…в самостійній якості, зокрема, як арбітра, координатора щодо органів державної влади, держави і суспільства»[7]. Таке тлумачення статусу глави Української держави фактично є реанімацією обґрунтування статусу конституційного монарха з точки зору органічної теорії держави у викладенні німецьких конституціоналістів ХVІІІ–ХІХ ст. Гербера, Мейєра та Аншютца і є небезпечним для неусталених традицій української демократичної республіки.
У державному механізмі України, побудованому на засадах законності, республіканізму, народного суверенітету та розподілу влад, Президент є лише одним з вищих органів державної влади (поряд з парламентом, урядом, Верховним Судом, Конституційним Судом), тобто підпорядкований тільки народу. Він стоїть не над гілками влади, а між ними, забезпечуючи єдність державної влади і злагоджене функціонування її гілок. Саме на виконання зазначених функцій і спрямовані повноваження Президента України, що «проникають» у сфери функціонування усіх гілок влади. Тому діяльність Президента має спрямовуватись у першу чергу не назовні державного механізму, а всередину. Гарантування Конституції, основних прав і свобод Президентом має досягатись не шляхом безпосереднього впливу на громадянське суспільство (для цього існують «традиційні» гілки влади), а шляхом впливу на інші вищі органи державної влади з метою координації, узгодження і консолідації, спрямування їх діяльності на виконання Конституції, засад внутрішньої та зовнішньої політики, визначених парламентом. Саме в цьому, на нашу думку, полягає сутність інституту президента у тій моделі напівпрезидентської республіки, яка закріплена Конституцією України 1996 року.
§2. Організація виборів Президента України
Президент України обирається на п’ять років громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Обрання однієї особи на більш як два терміни поспіль не допускається. Обрання на третій і четвертий строки можливе, але тільки після перерви. Це є певною гарантією від узурпації влади, засобом забезпечення періодичної змінюваності глави держави, стимулює приток свіжих ідей і нових державних діячів.
Всенародне обрання Президента України є типовим для держав з напівпрезидентською формою правління. Такий порядок формування глави держави робить його досить автономною фігурою на політичній арені, надає йому необхідної неупередженості і незалежності від парламенту. Однак обрання шляхом всенародного голосування не дає достатніх підстав для того, щоб вважати Президента України представницьким органом. Адже представницький мандат передбачає не тільки обрання безпосередньо населенням, але й колегіальний характер органу, до якого обирається кандидат. Верховна Рада України є представницьким органом не тільки з огляду на порядок її формування, але й тому, що до її складу входять представники різноманітних соціальних груп і політичних сил. Президент не може виступати від імені всього Українського народу хоча б з тієї причини, що не може одночасно представляти позиції різноманітних соціальних груп і політичних сил. Крім того, виступати одноосібному органу, яким є глава держави, від імені всього народу означало б виступати від імені й тих, хто голосував на виборах проти даного кандидата і не погоджується з його політичною програмою.
Саме в цьому полягає глибока діалектика чинної Конституції України: Верховна Рада має право виступати від імені всього Українського народу, але не може виступати від імені держави в цілому; Президент України – навпаки, має право виступати від імені держави, але не може виступати від імені народу.
Вибори Президента України здійснюються на основі Конституції України, законів України «Про вибори Президента України», «Про Центральну виборчу комісію» та нормативних постанов Центральної виборчої комісії.
Право обирати Президента надається громадянам України, які досягли віку 18 років. Участь у виборах є добровільною, кожний виборець має лише один голос. Від виборів відсторонюються лише особи, визнані судом недієздатними.
Юридичні вимоги до кандидатів у Президенти України цілком укладаються у прийняті світовим конституціоналізмом. Ним може бути обраний громадянин України, який на день проведення виборів досяг віку 35 років, має право голосу, постійно проживає в Україні протягом останніх 10 років та володіє державною мовою. Не можуть бути висунуті претендентами на кандидатів у Президенти України громадяни, які перебувають у місцях позбавлення волі або мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Від кандидатів не вимагається спеціальної освіти чи досвіду роботи, нема обмежень верхньої вікової межі. Скупі конституційні вимоги до кандидата у Президента – ознака демократичного підходу до виборів глави держави, вони сприяють розширенню кола осіб, з якого може бути обраний Президент. Водночас зрозуміло, що главою держави повинен ставати тільки громадянин, який має великий життєвий і політичний досвід, тісно пов’язаний з інтересами народу і здатний керувати державою. Тому помірні вимоги до кандидатів покладають підвищену відповідальність за якість вибору на самих виборців.
Конституційне законодавство України закріплює демократичні засади організації та проведення виборів глави Української держави, що забезпечує громадянам реальну можливість здійснення своїх виборчих прав. Виборчий процес по виборах Президента України складається з кількох послідовних стадій: 1) призначення виборів; 2) формування територіальних виборчих округів та виборчих дільниць; 3) висування і реєстрація претендентів на кандидата у Президенти України; 4) збір підписів на підтримку претендентів на кандидати у Президенти України; 5) реєстрація кандидатів у Президенти України; 6) утворення територіальних та дільничних виборчих комісій; 7) складання списків виборців; 8) передвиборна агітація; 9) голосування; 10) визначення підсумків голосування. У разі необрання Президента у першому турі можливі стадії повторного голосування та остаточного визначення підсумків виборів. Кожна із стадій має чітко окреслені законодавством часові межі та коло учасників.
Згідно з ч.5 ст.103 Конституції України чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п’ятого року його повноважень. У випадку дострокового припинення повноважень Президента України вибори проводяться у період 90 днів з дня припинення повноважень.
Право висування кандидатів на пост Президента належить партіям, які зареєстровані Міністерством юстиції України, і реалізується ними як безпосередньо, так і через об’єднання кількох партій у виборчий блок. Висування відбувається на з’їзді (конференції) партії чи виборчого об’єднання. Висування претендентів на кандидатів у Президенти України починається за 170 днів і закінчується за 140 днів до дня виборів. Партія чи виборче об’єднання можуть висунути лише одного кандидата, дані про якого повідомляються у Центральну виборчу комісію.
Кандидат може бути висунутий також зборами виборців, якщо в них беруть участь не менше 500 громадян України, що мають право голосу. Збори виборців можуть проводитися за місцем проживання або на підприємствах, в установах, організаціях.
Висування претендента вимагає підтримки виборців. Партія, виборче об’єднання чи ініціативна група зобов’язані зібрати на підтримку свого претендента не менше 1 млн підписів громадян України, які мають право голосу, у тому числі не менш як 30 тис. громадян у кожному з двох третин регіонів України. При цьому, в одному підписному листі повинні бути підписи мешканців лише одного населеного пункту. Форма підписного листа на підтримку претендента затверджується Центральною виборчою комісією не раніш як за 170 днів до дня виборів. За дорученням претендента на кандидата у Президенти України або уповноваженої особи партії (блоку), ініціативної групи виборців, якими висунуто кандидата, підписи на його підтримку можуть збирати громадяни України, які мають право голосу. Ніхто не має права примушувати виборця підтримати претендента, платити коштами, товарами або послугами за підписи, а також перешкоджати йому у підтримці претендента. Заповнені підписні листи подаються безпосередньо до Центральної виборчої комісії не пізніш як за 110 днів до виборів. Реєстрація кандидатів у Президенти України повинна бути завершена не пізніш як за 90 днів до дня виборів.
Центральна виборча комісія протягом 2 днів після реєстрації видає кандидату в Президенти України посвідчення встановленого зразка, а претендентам, яким відмовлено у реєстрації, – рішення. Рішення Центрвиборчкому про реєстрацію кандидата або про відмову в реєстрації може бути оскаржене претендентом, щодо якого прийняте таке рішення, або уповноваженою особою партії (блоку), ініціативної групи виборців, якими було висунуто даних претендентів, до Верховного Суду України протягом 5 днів з моменту його прийняття. Верховний Суд України розглядає скаргу в семиденний термін і його рішення є остаточним.
Усі зареєстровані кандидати володіють рівними правами і виконують рівні обов’язки. З дня реєстрації зареєстровані кандидати зобов’язані на час проведення виборів залишити державну службу чи роботу у засобах масової інформації, а діючий Президент не повинен користуватися перевагами свого службового становища. Кандидати на пост Президента користуються низкою пільг, передбачених законом (право на звільнення від виробничих або службових обов’язків на час проведення виборчої кампанії, право на безкоштовний проїзд усіма видами пасажирського транспорту, право на охорону з боку держави та ін.). Закон докладно регламентує порядок проведення передвиборної агітації, використання у цих цілях радіо, телебачення і друкованих видань. Ці норми покликані забезпечити рівні можливості для всіх кандидатів, виключити зловживання і тиск на виборців.
Передвиборна агітація розпочинається після реєстрації претендентів кандидатами в Президенти України і закінчується за один день до дня виборів. Передвиборна агітація може здійснюватись у будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції України та законам України. За рахунок бюджетних коштів фінансується лише виготовлення передвиборних плакатів кандидатів у Президенти України з розрахунку по 10 примірників кожного плаката на кожну виборчу комісію. Однак кожен кандидат за власним розсудом може забезпечити виготовлення інших матеріалів за рахунок і в межах коштів особистого виборчого фонду.
Вибори Президента України відбуваються по єдиному загальнодержавному виборчому округу, що включає в себе всю територію України. Підготовку і проведення виборів здійснюють виборчі комісії, які є незалежними від органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Ці комісії створюються на рівні України (Центрвиборчком), територіальних округів (225 територіальних виборчих комісій) та виборчих дільниць. Виборчі дільниці утворюються, як правило, з кількістю від 20 до 3000 виборців, а у виняткових випадках – з меншою або більшою кількістю виборців. Кожен зареєстрований кандидат у Президенти має право призначити одного члена Центральної виборчої комісії з правом дорадчого голосу. Виборчі комісії мають значні повноваження, їх діяльність суворо регламентована і здійснюється гласно і відкрито.
Центральна виборча комісія приймає обов’язкові для застосування виборчими комісіями роз’яснення з питань Закону «Про вибори Президента України», здійснює організаційно-методичне забезпечення їх діяльності; контролює використання виборчими комісіями коштів Державного бюджету України; встановлює норми і перелік необхідного обладнання, інвентаря та послуг для виборчих комісій і виборчих дільниць; проводить реєстрацію довірених осіб кандидатів у Президенти України; забезпечує виготовлення передвиборних плакатів кандидатів; забезпечує централізоване виготовлення бюлетенів встановленого зразка і т.ін. Територіальна виборча комісія здійснює в межах відповідного територіального виборчого округу контроль за додержанням законодавства про вибори Президента України; спрямовує діяльність дільничних виборчих комісій; організовує зустрічі кандидатів з виборцями спільно з відповідними органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування; встановлює підсумки голосування по територіальному виборчому округу. Дільнична виборча комісія перевіряє точність списку виборців на виборчій дільниці; завчасно вручає або надсилає виборцям іменні запрошення; забезпечує підготовку приміщення для голосування та виготовлення виборчих скриньок; проводить підрахунок голосів, зібраних на виборчій дільниці, складає протокол про підсумки голосування та надсилає його до відповідної територіальної виборчої комісії; розглядає в межах своїх повноважень звернення, заяви і скарги з питань підготовки виборів та організації голосування на виборчій дільниці.
Основною формою роботи виборчих комісій є відкриті засідання, які скликаються головою комісії, а в разі його відсутності – заступником голови, а у випадках, коли відповідно до Закону «Про вибори Президента України» у складі відсутній заступник голови, – секретарем комісії. Перше засідання виборчої комісії скликається не пізніш, як на третій день після її утворення, а наступні – за умови виникнення такої потреби. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, а також державні підприємства, установи і організації зобов’язані створити належні умови виборчим комісіям у здійсненні ними своїх повноважень.
Фінансове, матеріально-технічне забезпечення виборів Президента України здійснюється Центральною виборчою комісією. Фінансування виборів Президента України здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету, які розподіляються між усіма виборчими комісіями. Але кандидати у Президенти України мають право створювати власні виборчі фонди, які можуть формуватися за рахунок власних коштів (не більше 100 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян), коштів, виділених Центрвиборчкомом на передвиборну агітацію, коштів виборчих об’єднань, добровільних пожертвувань фізичних та юридичних осіб. Не допускається пожертвування у виборчі фонди з боку державних підприємств, державних органів, установ і організацій, органів місцевого самоврядування, а також іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, підприємств з іноземними інвестиціями, благодійних організацій та релігійних об’єднань, підприємств, організацій та установ, що мають заборгованість перед бюджетами усіх рівнів. Закон встановлює сувору звітність щодо пожертвувань до виборчих фондів.
Голосування проводиться тільки в день виборів або в день повторного голосування з 8 год. ранку до 20 год. вечора. Про час і місце голосування дільнична виборча комісія сповіщає виборців не пізніш як за 15 днів до дня виборів, надсилаючи іменні запрошення за місцем проживання виборців. Кожен виборець голосує особисто. Голосування за інших осіб не допускається.
Бланк виборчого бюлетеня складається з двох частин: основної частини і відривного талона. Після пред’явлення паспорта чи іншого документа, що посвідчує його особу, виборець отримує від членів дільничної виборчої комісії основну частину виборчого бюлетеня і засвідчує цей факт своїм підписом на відривному талоні та у списку виборців. Контрольні талони залишаються у дільничній комісії і разом із списком виборців є підставою для встановлення кількості виборців, які отримали виборчі бюлетені.
Виборчий бюлетень (основна частина) заповнюється виборцем у кабіні або кімнаті для таємного голосування за відсутності інших осіб. У бюлетені виборець робить позначку «плюс» (+) або іншу, що засвідчує його волевиявлення, у квадраті проти прізвища кандидата, за якого він голосує.
Підрахунок голосів виборців проводиться безпосередньо членами дільничної виборчої комісії, про що складається протокол. На підставі протоколів територіальні виборчі комісії, підсумовуючи дані, що містяться у цих протоколах, встановлюють підсумки голосування і складають протокол, який передається Центральній виборчій комісії, а та, у свою чергу, підсумовує всі отримані дані. Повідомлення про результати виборів Президента України публікується Центрвиборчкомом у газетах «Голос України» та «Урядовий кур’єр» не пізніш як на третій день після підписання протоколу про результати виборів.
Обраним вважається кандидат, який отримав більше половини голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. Центрвиборчком визнає вибори такими, що не відбулися, у разі вибуття всіх кандидатів у Президенти України. У випадку, коли до бюлетеня було включено більше двох кандидатів і жоден з них не був обраний, призначається повторне голосування по двох кандидатах, які отримали найбільшу кількість голосів виборців (так званий другий тур, характерний для країн з багатопартійною системою). За підсумками повторного голосування обраним вважається кандидат, що отримав більшу, ніж інший кандидат, кількість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. У разі, коли повторне голосування проводилося лише по одній кандидатурі, кандидат вважається обраним Президентом України, якщо він одержав більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.
Новообраний Президент вступає на посаду не пізніш як через 30 днів після офіційного оголошення Центрвиборчкомом результатів виборів. При вступі на посаду Президент складає присягу народові України, текст якої міститься у Конституції України. Передбачено, що присяга приноситься в урочистій обстановці у присутності членів парламенту. Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України. З моменту складання присяги Президент приступає до виконання своїх обов’язків.
§3. Функції та компетенція Президента України
У структурній організації Української держави Президенту належить особливе місце, оскільки він уособлює державу, виступає від її імені і забезпечує узгоджене функціонування всього державного механізму. У напівпрезидентській республіці, якою за формою правління є Україна, Президент структурно не належить до жодної з гілок влади, однак функціонально тяжіє до виконавчої, маючи значні важелі впливу на всі ланки державного апарату. Це ускладнює чітке наукове визначення місця й ролі глави держави у державному механізмі, який базується на принципі поділу влади, і потребує ґрунтовного дослідження функціонального призначення цього органу.
Функції Президента України – це основні напрями діяльності глави Української держави, які виражають його місце і загальне призначення у державному механізмі, а також роль у вирішенні суспільних завдань, що стоять перед державою.
Конституція України не містить чіткого і вичерпного переліку функцій Президента України, перераховуючи їх упереміш з цілями і повноваженнями. Тому визначення науково обґрунтованої системи функцій глави Української держави можливе лише шляхом аналізу всього комплексу конституційних норм і узагальнення наявних у нього повноважень.
Всі функції, конституційно покладені на Президента України, складають логічно завершену систему, визначальне місце в якій займають два прерогативні напрямки його діяльності – забезпечення єдності державної влади та представництво держави[8].
Наявність інституту президентства в Україні обумовлена насамперед необхідністю забезпечення узгодженого функціонування державного механізму, організованого на засадах поділу влади. На варті Конституції стоїть Конституційний Суд. Але можливе виникнення таких політичних ситуацій, коли дії різних гілок влади (точніше, окремих органів, які ці влади представляють), формально не виходячи за межі Конституції і не порушуючи основних прав громадян, призводять до негативних наслідків для суспільства в результаті їх «різноспрямованості». Існування кількох влад породжує не тільки їх взаємні обмеження, але й протиріччя і навіть конфлікти, які треба вирішувати демократичним шляхом і на основі закону, забезпечуючи цілісність державної влади і єдність державної політики. У державному механізмі нема жодного органу, який міг би це зробити, а надавати такі повноваження одному з вищих органів державної влади – парламенту чи уряду, було б порушенням «балансу влад» і робило б його «суддею у власній справі». Тому й з’являється інститут президентури як координаційний центр державної влади, який поєднує всі органи держави в цілісний організм. Президенту надаються ті повноваження, які дають змогу ефективно підтримувати єдність влади і нормальне функціонування всіх ланок державного механізму, за необхідності застосовуючи заходи впливу на тих посадових осіб і ті органи, які є причиною розладу.
У випадку, коли уряд починає відхилятись від політичного курсу, затвердженого парламентом, в результаті чого виникає конфлікт між законодавчою і виконавчою владами, ситуація може бути вирішена вотумом недовіри з боку парламенту і сформуванням нового уряду. Однак можлива й така ситуація, коли в умовах протистояння між парламентом і урядом відсутня необхідна більшість голосів за висловлення недовіри урядові (більшість від конституційного складу), так званий «політичний пат». За цих умов Президент уповноважений звернутись до Верховної Ради України з позачерговим посланням (п.2 ст.106 Конституції), в якому запропонувати вихід з кризи, або припинити повноваження Прем’єр-міністра й уряду взагалі (п.9,10 ст.106), і таким чином вирішити політичний конфлікт. Якщо причиною розладу в державному механізмі може стати новий закон, прийнятий Верховною Радою, Президент має право накласти вето (ч.2 с.94, п.30 ст.106) на схвалений законопроект і таким чином нормалізувати ситуацію. Якщо від політичного курсу відхиляються певні місцеві адміністрації, а уряд на них не впливає, або, тим більш, мовчки підтримує, Президент має право звернутися до уряду з вимогою якнайшвидшого виправлення ситуації (попереджуючи про можливість припинення його повноважень), або самостійно скасувати «спірні» акти держадміністрацій (ч.8 ст.118) і (або) звільнити з посад їх голів (п.10 ст.106, ч.4 ст.118)
Саме забезпечення єдності державної влади складає серцевину діяльності Президента України, обумовлює необхідність даного інституту. Жоден інший орган державної влади не виконує і не може виконувати цієї функції в механізмі держави, заснованому на принципі розподілу влад, оскільки для їх виконання потрібні незалежність і нейтральність, а цими властивостями володіє тільки глава держави. Функція забезпечення єдності державної влади, у свою чергу, поділяється на такі підфункції: 1) координація діяльності всіх гілок влади, 2) врівноважування гілок влади, створення балансу сил, 3) припинення дій органів, які порушують єдність влади.
Координаційна підфункція Президента України отримала відображення у ч.2 ст.113, ч.5 ст.118 та ст.139 Конституції України. Зокрема, ч.2 ст.113 закріплює положення, за яким Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. У поєднанні з правом Президента на звернення до парламенту, правом вето і правом підписання законів (п.2,29,30 ст.106), а також правом призначення і звільнення з посад членів уряду та правом скасування урядових актів (п.9,10,16 ст.106), це дає можливість главі держави впливати на дії Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України з метою налагодження їх конструктивної взаємодії між собою.
Підфункція врівноважування гілок влади полягає в забезпеченні того співвідношення політичних і юридичних можливостей державних органів, що належать до різних підсистем державного механізму, яке закріплене Конституцією, у підтриманні їх належного функціонального стану. Зокрема, ця підфункція чітко виявляється у праві Президента на дострокове припинення повноважень Верховної Ради України у випадку, коли її пленарні засідання не можуть розпочатися протягом 30 днів однієї чергової сесії, та праві призначати у цьому випадку позачергові вибори до парламенту (пп.7,8 ст.106). У цьому випадку роль Президента полягає у якомога скорішому врівноваженні гілок влади на вищому їх рівні шляхом забезпечення умов для сформування демократичним шляхом дієздатного парламенту і водночас у здійсненні контролю за тим, щоб уряд, користуючись тимчасовою розбалансованістю державного механізму, не вийшов за межі своєї компетенції. Шляхом використання права вето (п.30 ст.106) Президент України здатен не допустити виходу Верховної Ради за межі своєї компетенції, можливого шляхом прийняття невідповідних законів, і таким чином зберігає конституційний баланс сил на вищому щаблі державного механізму від парламентського диктату. У свою чергу, право скасовувати акти уряду може бути успішно використане для запобігання порушенню балансу влад з боку Кабінету Міністрів.
Важливий функціональний аспект у діяльності Президента – припинення дій, що порушують єдність влади, відображений у праві глави держави припиняти повноваження Прем’єр-міністра, членів уряду, керівників центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій, Генерального прокурора України, Голів Антимонопольного комітету України, Фонду державного майна, Державного комітету телебачення і радіомовлення України, скасовувати акти Кабінету Міністрів України, Ради міністрів АРК та місцевих державних адміністрацій, звертатись до Конституційного Суду з питань щодо конституційності законів України та правових актів Верховної Ради АРК (пп.9–12, 14, 16, 30 ст.106, ч.8 ст.118, ст.150 Конституції України). У даному випадку мова йде про заходи Президента щодо нейтралізації тих дій посадових осіб та органів державної влади, які вносять розлад у діяльність державного механізму, блокують його нормальне функціонування, йдуть у розріз із політичним курсом держави (незалежно від того, чи порушують ці дії національну безпеку або основні права громадян, чи ні).
У новітній державознавчій літературі функцію Президента щодо забезпечення єдності державної влади іноді називають арбітражною[9]. Даний термін досить образно характеризує зміст даної функції, але потребує певних застережень. Конституційно-правовий арбітраж Президента України слід чітко відмежовувати від діяльності арбітражних судів щодо вирішення господарських спорів. В обох випадках арбітражна діяльність спрямована на гармонізацію відносин між певними суб’єктами правовідносин, але на відміну від судді-арбітра по господарських спорах, глава держави не може розглядатись як такий, що стоїть над учасниками спору. Президент – лише один з вищих органів державної влади, на поведінку якого можна впливати шляхом використання конституційного механізму «стримувань і противаг», а тому він має стояти не над, а між конфліктуючими сторонами.
Другим з провідних напрямків діяльності Президента України є представництво. У ряді випадків вимагається виконання дій від імені держави в цілому як єдиної організації політичної влади. Цілком природно, що такими повноваженнями найбільш доцільно наділити орган, котрий якраз і забезпечує таку єдність, до того ж орган одноосібний, здатний уособлювати єдність нації та єдність державної влади як у внутрішньо-, так і у зовнішньополітичних відносинах. Виконанням саме цієї функції обумовлена наявність у Президента таких повноважень, як право на звернення до народу, а також звернення зі щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України, право на ведення переговорів і укладення міжнародних договорів України, право прийняття рішення про визнання іноземних держав, на прийняття вірчих і відзивних грамот дипломатичних представників зарубіжних держав, право на нагородження державними нагородами, право встановлювати президентські відзнаки та нагороджувати ними. Залежно від сфери вияву дана функція розподіляється на дві підфункції: внутрішньополітичне представництво і зовнішньополітичне представництво. Особливістю представницької функції Президента є те, що вона лише опосередковано пов’язана з впорядкуванням суспільного життя і конкретизується у максимально формалізованих повноваженнях (причому, формалізованих як за зовнішніми проявами, так і за внутрішнім змістом).
Вважаємо, що крім двох означених напрямів діяльності глави української держави, які є визначальними для його правового статусу, він виконує ще ряд важливих функцій, пов’язаних з безпосереднім впливом на публічно-правові відносини. Аналіз ст.ст.93–94, 102, 106–107, 113–114, 118, 127–128, 136, 151, 154–156 Конституції дає можливість виділити такі функції Президента України:
1. За об’єктами діяльності: а) забезпечення державного суверенітету та національної безпеки України, б) забезпечення реалізації основних прав і свобод громадян, в) керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; г) формування персонального складу органів державної влади (кадрова);
2. За формами (способами) діяльності: а) установча, б) нормотворча, в) правозастосовча, г) контрольна, д) інтерпретаційна.
Об’єктні функції Президента України найбільш чітко внормовані у Розділі V Конституції. Зокрема, функція забезпечення державного суверенітету та національної безпеки України прямо закріплена ч.2 ст.102 і п.1 ст.106 Основного Закону й деталізована у повноваженнях Президента, передбачених пп.17–21 Конституції (право здійснювати керівництво у сферах національної безпеки і оборони, право приймати рішення про мобілізацію, про введення воєнного та надзвичайного стану та ін.). Конституція проголосила Президента Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, перелік повноважень якого міститься в законах «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про загальний військовий обов’язок та військову службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Зокрема, згідно з Законом «Про оборону України» Президент як Верховний Головнокомандувач виконує такі повноваження: подає на затвердження Верховної Ради України проекти воєнної доктрини, концепції військового будівництва, державної програми розвитку озброєння та військової техніки, а також пропозиції щодо загальної структури та чисельного складу Збройних Сил України, обсягу бюджетних асигнувань на оборону; координує діяльність державних органів у галузі оборони; веде переговори і підписує міжнародні та міждержавні договори з військових питань; затверджує план розвитку, стратегічні плани використання Збройних Сил України, плани їх дислокації, а також Положення про Генеральний штаб Збройних Сил України; приймає рішення про призов громадян України на строкову військову службу та звільнення в запас військовослужбовців строкової служби; встановлює військові свята[10]. Згідно із Законом «Про державну таємницю» (в редакції від 21 вересня 1999 р. №1079-ХІV) Президент України, забезпечуючи національну безпеку, видає укази та розпорядження з питань охорони державної таємниці, покладає виконання функцій державного експерта з питань таємниць на конкретних посадових осіб в інших (крім парламенту) органах державної влади, може встановлювати більш тривалі строки дії рішень про віднесення інформації до державної таємниці, ніж строки, передбачені Законом[11].
Функція забезпечення реалізації основних прав і свобод громадян також відображена у ч.2 ст.102 і більш широко розкрита у пп.25–27 ст.106 Конституції (право нагородження державними нагородами, право прийняття рішень з питань громадянства, про надання притулку в Україні та право помилування). Головною прикметою зазначених повноважень глави держави є їх чітко індивідуальна спрямованість та конкретність. Реалізуючи ці повноваження, Президент, уособлюючи державу в цілому, вступає в безпосередні правовідносини з конкретними фізичними особами. Крім того, на забезпечення основних прав і свобод громадян у підсумку спрямовані й інші повноваження глави держави, оскільки забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки, конституційної законності та міжнародної співпраці має кінцевою метою саме благополуччя громадян, якомога повнішу реалізацію їх прав і свобод.
На керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави націлюють главу держави пп.3–5 Конституції України, що закріплюють його повноваження у міжнародно-правовій сфері. Крім того, Закон України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. надає Президентові України право: вести переговори і підписувати міжнародні договори України без спеціальних повноважень; приймати рішення про проведення переговорів і про підписання міжнародних договорів України, які укладаються від імені України; здійснювати затвердження міжнародних договорів України, які не потребують ратифікації, але потребують затвердження; ухвалювати рішення про приєднання України до міжнародних договорів або їх прийняття – щодо договорів, які не потребують ратифікації та приєднання до яких або прийняття яких провадиться від імені України.[12]
Функція Президента щодо формування персонального складу органів державної влади закріплена у пп.9–14 Основного Закону і стосується переважно виконавчої гілки влади. При цьому, одні посадові особи призначаються Президентом самостійно (глави дипломатичних представництв України, третина складу Конституційного Суду України, вище командування Збройних Сил України), другі – за поданням Прем’єр-міністра (міністри, голови місцевих державних адміністрацій), треті – за згодою Верховної Ради України (Прем’єр-міністр, Генеральний прокурор, Голова Антимонопольного комітету України). Крім того, деякі призначення Верховна Рада України робить тільки за поданням Президента (Голова Національного банку України, члени Центральної виборчої комісії).
На відміну від об’єктних, функції Президента України за формами (способами) діяльності не отримали належного відображення безпосередньо у тексті Конституції. Однак передбачені пп. 15, 23, 28 ст. 106 Конституції повноваження глави держави (право створювати центральні органи виконавчої влади, суди, допоміжні органи і служби) дають підстави виділити установчу функцію. Закріплені у Конституції право законодавчої ініціативи Президента, а також його право вето і право підписувати закони (ст.93, пп. 29, 30 ст. 106) визначають нормотворчу функцію глави Української держави.
Згідно зі ст.106 Конституції Президент України призначає всеукраїнський референдум і позачергові вибори до Верховної Ради України, скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів АРК, здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави, вносить до парламенту подання про оголошення стану війни, введення в Україні або окремих її місцевостях надзвичайного стану, нагороджує державними нагородами, приймає рішення з питань громадянства України, здійснює помилування тощо. Реалізація зазначених повноважень передбачає необхідність видання індивідуальних актів, а тому обумовлює правозастосовчу функцію глави держави.
Контрольна функція Президента України обумовлена, з одного боку, необхідністю контролю за втіленням в життя рішень і актів самого глави держави, а з іншого – повноваженнями Президента відносно підзвітних і відповідальних перед ним органів насамперед – Кабінету Міністрів та інших органів виконавчої влади).
§4. Форми діяльності Президента України
Виконання функцій Президента України здійснюється у певних формах, що характеризують зовнішню сторону його діяльності. Конкретний перелік форм діяльності глави держави обумовлений характером покладених на нього функцій, змістом та обсягом його компетенції.
Функціонування глави держави відбувається в усіх правових формах: установчій, нормотворчій, правозастосовчій, контрольній та інтерпретаційній[13]. Правові форми діяльності врегульовані нормами права, призводять до юридично значущих наслідків, завжди пов’язані з розглядом юридичних справ, виражаються у здійсненні безпосередніх операцій з нормами права за допомогою певних засобів юридичної техніки.
Згідно з ч.3 ст.106 Конституції України результатом застосування правових форм діяльності Президента України можуть бути два види актів – укази і розпорядження, які мають підзаконний характер і є обов’язковими для виконання на всій території України. Більш детальну характеристику актів глави Української держави подано у Положенні про порядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента України, затвердженому Указом Президента № 346/93 від 20 серпня 1993 р. (зі змінами і доповненнями, внесеними указами від 13.10.1993 р. №454/93, від 10.09.1994 р. №512/94 та від 27.01.1999 р. №70/99)[14].
Розпорядженнями Президента України оформлюються: 1) доручення Кабінету Міністрів України, міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади; 2) рішення з оперативних, організаційних і кадрових питань, а також з питань роботи Адміністрації Президента України; 3) призначення представників від України для участі у роботі міжнародних форумів, у переговорах з представниками (делегаціями) іноземних держав; 4) призначення уповноважених Президента України для представлення його інтересів у державних органах, установах та організаціях. Рішення з інших питань оформлюються у вигляді указів Президента. Додаткову норму до цього правила встановлено Законом «Про оборону Украни», що передбачає наявність ще двох видів президентських актів – директив і наказів Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України[15].
Установча діяльність Президента України має дворівневий характер, який полягає у тому, що поряд з повноваженнями щодо формування органів держави, їх структурних підрозділів і посадових осіб (установча діяльність у «вузькому» розумінні) передбачається й здійснення повноважень з підбору, підготовки та розстановки кадрів (номінаційна діяльність). Головна особливість установчої діяльності полягає у тому, що вона спрямована на структурні перетворення у державному апараті й суспільному організмі.
Установчу форму діяльності Президента України складають такі провадження (процедури): 1) щодо створення, реорганізації та ліквідації центральних органів виконавчої влади; 2) щодо створення судів; 3) щодо створення допоміжних органів і служб; 4) щодо формування персонального складу органів виконавчої влади; 5) щодо формування персонального складу Конституційного Суду України, судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів; 6) щодо формування Верховної Ради України. Перші п’ять проваджень здійснюються за нормальних умов функціонування державного механізму, тому можуть бути названі ординарними провадженнями; шосте ж викликається фактом дострокового розпуску Верховної Ради і є особливим (або неординарним).
Організаційне, правове, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення установчої діяльності Президента України покладено на Адміністрацію Президента, а в її складі – насамперед на Головне управління організаційно-кадрової роботи та взаємодії з регіонами. Крім того, Указом Президента від 11 лютого 2000 р. № 208/2000 було утворено Координаційну раду з питань державної служби – постійнодіючий консультативно-дорадчий орган при Президентові України. Згідно з Положенням про Координаційну раду з питань державної служби при Президентові України, затвердженим Указом Президента України від 21 березня 2000 р. №473/2000, основними завданнями цього органу є визначення шляхів, засобів і форм реалізації основних напрямів державної політики у сфері державної служби; об’єднання зусиль державних органів щодо підвищення її ефективності; розгляд проектів реформування системи державної служби та підготовка пропозицій до плану заходів його впровадження, аналізу і можливого коригування дій; розгляд проектів законів та інших нормативно-правових актів з питань державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, кадрового забезпечення державної служби та державних підприємств, установ, організацій; розгляд питань та пропозицій щодо оптимізації та вдосконалення управління державною службою тощо.
Кульмінаційним етапом установчої діяльності є видання установчого акту. Згідно з п.1 Положення про порядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента України, рішення Президента України щодо призначення та звільнення з посад керівників відповідних державних органів, установ та організацій оформляються указами Президента України. Згідно з ч.4 ст.106 Конституції, акти Президента про призначення і звільнення глав дипломатичних представництв України, про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України, про призначення членів Кабінету Міністрів України, керівників центральних і місцевих органів виконавчої влади та припинення їх повноважень на цих посадах, а також низка інших указів установчого характеру підлягають обов’язковій контрасигнації Прем’єр-міністром України і міністром, відповідальним за акт та його виконання.
Наступною правовою формою реалізації компетенції глави української держави є нормотворча діяльність, що займає провідне місце у складному механізмі правового регулювання. Згідно з п.1 Положення про порядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента України, нормативні акти глави держави, тобто акти, розраховані на постійну або багаторазову дію, оформлюються тільки указами Президента України.
В межах нормотворчої діяльності Президента України, як і в межах його установчої діяльності, нині доцільно розрізняти ординарне і особливе провадження. Ординарне нормотворче провадження являє собою діяльність з оновлення нормативного матеріалу та заповненню прогалин у праві, а особливе охоплює діяльність по внесенню змін в чинні нормативні укази Президента. Ці провадження характеризують самостійну нормотворчу діяльність глави держави. Крім того, Президенту надано право законодавчої ініціативи у Верховній Раді, що обумовлює наявність ще одного різновиду нормотворчого провадження – законопроектного.
Ординарне і особливе провадження (в межах нормотворчої форми діяльності Президента України) досить ретельно внормовані указами № 346/93 від 20 серпня 1993 р. «Про порядок підготовки і внесення актів Президента України» (із змінами і доповненнями)[16] та № 503/97 від 10 червня 1997 р. «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності»[17]. Ці провадження складаються з таких стадій: 1) розробка проекту нормативного указу Президента України (проекти цих актів готують Кабінет Міністрів України, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади в межах своєї компетенції, центральні органи громадських організацій України, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, Глава Адміністрації Президента України, Радники Президента України, а також структурні підрозділи Адміністрації Президента); 2) погодження проекту з відповідними органами, установами, організаціями та його візування керівниками й посадовими особами цих органів і установ; 3) реєстрація проекту в Загальному відділі Адміністрації Президента України з доповіддю про це Главі Адміністрації; 4) виконання резолюції Глави Адміністрації Президента України, за необхідності – опрацювання проекту згідно з резолюцією Глави Адміністрації; 5) візування проекту Керівником Головного державно-правового управління і Главою Адміністрації Президента України; подання проекту Главою Адміністрації на підпис Президенту України; 6) підписання указу Президентом України і його оприлюднення.
Проекти актів Президента України подаються разом із супровідним листом і пояснювальною запискою щодо необхідності їх прийняття, а в разі потреби – і з економічним обґрунтуванням, довідковими та аналітичними матеріалами. Проекти актів Президента, подані без додержання зазначених вимог, можуть бути повернені Главою Адміністрації керівникам, які внесли такі проекти.
Більш виразними відмінностями відзначається законопроектне провадження, врегульоване Положенням про порядок роботи з законопроектами та іншими документами, що вносяться Президентом України на розгляд Верховної Ради України (затвердженим Указом Президента № 270/95 від 30.03.1995 р. із змінами, внесенніми згідно з Указом Президента № 70/99 від 27.01.1999 р.), Розпорядженням Президента України від 30 травня 1997 р. №221/97-рп «Про порядок проведення експертизи і підготовки на підпис Президентові України законів України», а також Тимчасовим регламентом Кабінету Міністрів України. Це провадження стосується роботи не тільки над законопроектами та законодавчими пропозиціями, які вносяться Президентом України в порядку законодавчої ініціативи до Верховної Ради України, але й з законопроектами та законодавчими пропозиціями, які подані іншими суб’єктами права законодавчої ініціативи та надійшли з парламенту, в разі підготовки зауважень, змін і доповнень до них, а також в разі повернення Президентом України в порядку відкладального вето Закону України із зауваженнями і пропозиціями для повторного розгляду Верховною Радою.
Законодавче провадження складається з тих самих стадій, що й ординарне, але кожна з них є специфічною за своїм змістом, оскільки в даному випадку мова йде про розробку актів, що мають вищу юридичну силу, а результатом цього провадження є не чинний нормативний акт, а законопроект (тобто у цьому випадку діяльність Президента носить не остаточний, а первинний характер).
До специфіки цього провадження слід віднести такі вимоги: 1) законопроекти, що потребують змін чи доповнень до Конституції України, а також положення законопроектів, остаточне прийняття рішення по яких можливе лише за результатами референдуму, повинні містити необхідні позначення, 2) у супровідній записці на ім’я Президента ініціатор підготовки законопроекту повинен зазначити, кого він рекомендує для участі в роботі комітетів Верховної Ради України під час попереднього опрацювання законопроекту перед винесенням його на розгляд на пленарному засіданні парламенту, 3) до законопроектів та законодавчих пропозицій, які стосуються питань, віднесених до компетенції уряду, або реалізація яких потребує бюджетних витрат, необхідно додавати висновок Кабінету Міністрів України, 4) законопроекти, підготовані для внесення на розгляд парламенту в порядку законодавчої ініціативи Президентом України, обов’язково візуються не тільки Керівником Головного державно-правового управління і Главою Адміністрації Президента України, але й Керівником Управління з питань забезпечення зв’язків з Верховною Радою України, Конституційним Судом України та Кабінетом Міністрів України (на предмет відповідності вимогам щодо оформлення законопроектів), 5) підписані Президентом України законопроекти не оприлюднюються, а реєструються у Секретаріаті Адміністрації Президента і передаються до Верховної Ради України.
Важливою правовою формою реалізації компетенції Президента України є правозастосовча діяльність, за допомогою якої «забезпечується безперервність процесу реалізації нормативно-правових приписів шляхом наділення одних учасників правовідносин суб’єктивними правами і покладення на інших відповідних юридичних обов’язків або шляхом розгляду (вирішення) питань про наслідки правових спорів і правопорушень і притягнення винних до юридичної відповідальності»[18]. В межах цієї правової форми діяльності виділяються три основні стадії: 1) встановлення фактичних обставин справи, 2) вибір та аналіз норми права, 3) вирішення юридичної справи.
Правозастосовча форма реалізації компетенції Президента України використовується при здійсненні ним своїх повноважень, передбачених пп.4, 16, 19–21, 24–27 ст.106 Конституції України. При цьому може виконуватись як правонадільна функція правозастосовчої діяльності (наприклад, у випадку здійснення помилування чи прийняття рішення з питань громадянства України), так і правоохоронна (у випадку прийняття рішення про мобілізацію або введення надзвичайного чи воєнного стану, про скасування актів Кабінету Міністрів України чи актів Ради міністрів Автономної Республіки Крим).
В межах правозастосовчої форми діяльності Президента України можна виділити такі провадження: 1) щодо визнання іноземних держав; 2) щодо скасування актів уряду України та Ради міністрів АРК; 3) з питань оголошення стану війни і використання Збройних Сил України; 4) з питань мобілізації і введення воєнного стану; 5) щодо введення надзвичайного стану; 6) щодо присвоєння вищих спеціальних звань і класних чинів; 7) нагородне; 8) з питань громадянства; 9) щодо надання притулку в Україні; 10) з питань помилування.
Правозастосовчі провадження завершуються прийняттям правозастосовчого (індивідуального) акту. Скасування актів Кабінету Міністрів України, нагородження державними нагородами, присвоєння почесних звань України, вищих військових звань, дипломатичних рангів, інших спеціальних звань і класних чинів, заснування президентських відзнак і нагородження ними, прийняття громадянства і вихід з громадянства України, надання політичного притулку і помилування оформляються виключно указами Президента України.
Ще однією правовою формою реалізації компетенції Президента України є контрольна діяльність. На сьогодні в літературі доведена необхідність виділення контролю в якості самостійного типу юридичної діяльності, хоча його основні стадії логічної послідовності збігаються зі стадіями правозастосування. Спеціалісти з теорії наукового управління виходять з того, що контроль – це система спостереження і перевірки процесу функціонування відповідного об’єкта з метою виправити його відхилення від заданих параметрів[19].
Контрольна діяльність Президента України не отримала належного закріплення в Конституції, проте це не може слугувати підставою для заперечення проти такої форми реалізації його компетенції, оскільки контроль є необхідним елементом будь-якої управлінської діяльності. Адже для успішного виконання покладених на главу держави повноважень керівництва зовнішньополітичною діяльністю та забезпечення обороноздатності та національної безпеки України об’єктивно необхідний дієвий контроль з боку Президента за станом справ у цих сферах, за діяльністю підпорядкованих органів та якістю виконання виданих ним актів.
Крім того, необхідність контрольної діяльності глави держави випливає з характеру інших його повноважень. Зокрема, право припиняти повноваження членів уряду, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій потребує здійснення постійного контролю за діяльністю зазначених посадових осіб з точки зору її ефективності й законності, а право скасовувати акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим, зупиняти дію нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим обумовлює потребу здійснювати контроль за законністю всіх актів, що приймаються цими органами.
Яскравим прикладом значущості контрольної форми в діяльності глави держави є Указ від 29 березня 2000 р. №549/2000 «Про заходи щодо вдосконалення організації контролю за виконанням актів та доручень Президента України»[20]. Цим актом встановлено, що керівники центральних і місцевих органів виконавчої влади несуть персональну відповідальність за своєчасне і повне виконання актів і доручень Президента України, а координацію заходів щодо забезпечення контролю за виконанням актів та доручень Президента України, доручень Глави Адміністрації Президента України органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування в частині делегованих їм повноважень покладено на Головне контрольне управління Адміністрації Президента України.
Досить розповсюдженою є здійснення «подвійного» контролю. Так, здійснення контролю за виконанням рішень, прийнятих Президентом за результатами робочих поїздок, покладено на Головне контрольне Управління Адміністрації Президента України та Головне управління організаційно-кадрової роботи та взаємодії з регіонами (п.4 Указу Президента України № 1144/95 від 09.12.1995 р. «Питання підготовки та проведення робочих поїздок Президента України» із змінами, внесеними Указом №70/99 від 27.01.1999 р.), а контроль за виконанням Указу Президента № 681/95 від 02.08.1995 р. «Питання підготовки закордонних візитів Президента України та реалізації досягнутих під час візитів домовленостей» здійснює Головне контрольне управління та Головне управління з питань зовнішньої політики Адміністрації Президента.
Контрольна форма реалізації компетенції Президента України є найменш унормованою, що вкрай ускладнює можливість виділення окремих проваджень в її межах. На сьогодні можна вести мову лише про теоретичні аспекти цієї проблеми, оскільки загалом відсутні конкретні строки здійснення тих чи інших контрольних заходів, не врегульовані процедурні аспекти, нормативно не встановлена більшість параметрів, які визначають специфіку окремих проваджень.
У працях з теорії держави та права в якості критеріїв розмежування контрольних проваджень використовують зміст управлінської діяльності підконтрольного об’єкта[21] або особливості організаційно-правових форм управлінської діяльності й специфіку засобів і методів контрольної діяльності[22]. Виходячи з цих критеріїв, у межах контрольної форми діяльності Президента України можна виділити два основних види контрольних проваджень – правотворче і виконавче. Правотворче контрольне провадження являє собою надвідомчий контроль Президента як гаранта Конституції за правотворчою діяльністю Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади та Ради міністрів Автономної Республіки Крим (безпосередньо), а також за правотворчою діяльністю голів місцевих державних адміністрацій (опосередковано – через уряд і голів місцевих держадміністрацій вищого рівня). Виконавче контрольне провадження збігається з вищеозначеним за переліком підконтрольних суб’єктів, але відрізняється за об’єктами контролю.
Контроль за діяльністю державних органів і посадових осіб у сфері забезпечення національної безпеки і оборони виключений з компетенції підрозділів Адміністрації Президента (у тому числі – й з боку Головного контрольного управління) і здійснюється безпосередньо Радою національної безпеки і оборони України.
Усі контрольні провадження завершуються виданням відповідного акта Президента України, форма якого залежить від його змісту. Скасування незаконних актів Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, голів місцевих державних адміністрацій, зупинення дії нормативних актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а також рішення про звільнення з посад керівників відповідних державних органів оформлюється указами Президента, а доручення Кабінету Міністрів України, міністерствам, іншим центральним органам державної влади та рішення з оперативних, організаційних і кадрових питань – розпорядженнями Президента. Особливою формою реагування глави держави за підсумками проведених контрольних заходів відносно актів парламенту та Верховної Ради Автономної Республіки Крим є звернення до Конституційного Суду з поданням про відповідність цих актів Конституції України.
Нарешті, останньою правовою формою реалізації компетенції Президента України є правороз’яснювальна або інтерпретаційна діяльність, яка являє собою «складну, багатогранну, пронизуючу всі основні форми створення і реалізації права роботу... щодо з’ясування і пояснення сенсу і цілей норм права[23]».
Правові режими інтерпретаційної діяльності на сьогодні ще тільки складаються, оскільки донедавна як юридична наука, так і практика не звертали достатньої уваги на це питання. Проте якість акта офіційного тлумачення і його наступна ефективність значною мірою обумовлюються атмосферою, в якій він розроблявся, що ставить на порядок денний проблему детальної правової регламентації правороз’яснювальної діяльності.
Тлумачення прийнятих Президентом України актів мають готуватися згідно з Положенням про порядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента України й оформлятися указами глави держави. Провідною структурою з цих питань є Відділ підготовки та опрацювання указів Головного державно-правового управління Адміністрації Президента України.
На жаль, за період з 1991 по 2000 рік було видано лише один інтерпретаційний акт глави держави – Указ Президента України від 27 січня 1999 р. №71/99 «Про тлумачення окремих положень Указу Президента України від 18 червня 1998 року №651». Це свідчить про значне відставання у застосуванні інтерпретаційної форми реалізації його компетенції. Більше того, порушенням конституційних принципів законності та розподілу влад вважаємо випадки, коли тлумаченням актів глави держави займається Кабінет Міністрів України[24].
Підсумовуючи аналіз правових форм реалізації компетенції Президента України, можна констатувати, що рівень їх правової регламентації загалом залишається низьким, особливо у частині процесуальних норм; виняток становлять, хіба що, провадження з питань громадянства, нагородження і помилування, а також більшість нормотворчих проваджень, які досить ретельно внормовані як з матеріальної, так і процесуальної сторони. На нашу думку, слід було б розробити відповідні положення про порядок здійснення кожної з правових форм діяльності глави держави, які б докладно регламентували усі види проваджень з виділенням окремих стадій, встановленням строків здійснення кожної дії чи операції та зазначенням необхідних атрибутів кінцевих актів.
Неправові форми діяльності державних органів не такі помітні для «стороннього ока», та й не справляють безпосереднього впливу на суспільні відносини, виконуючи роль певного «чорновика» для майбутніх правових рішень і дій. Серед неправових форм діяльності розрізняють організаційні та матеріально-технічні.
На відміну від правової форми, де виражене одностороннє волевиявлення уповноваженого на реалізацію компетенції державного органу, в організаційних формах більше представлені різні точки зору і підходи, обговорення і дискусії, компроміси і узгодження. Така діяльність не потребує повного і суворого юридичного оформлення, не пов’язана із здійсненням юридично значущих дій. Водночас це не означає, що організаційна діяльність ніяк не регулюється правом, оскільки вона в цілому є підзаконною і здійснюється в межах чинного законодавства і в межах компетенції того чи іншого органу. Однак правом тут регламентується лише загальна процедура вчинення дій. Організаційні дії не потребують видання спеціальних юридичних актів і проводяться в порядку поточної діяльності.
Саме з таких форм складаються стадії правової діяльності всіх органів влади, у тому числі й Президента України. Адже будь-який правовий акт є вираженням державної волі, але це лише кінцевий результат колективних підготовчих дій, направлених на оптимізацію змісту владного рішення. Кожна така дія є неправовою за своєю формою, оскільки не викликає безпосередніх юридичних наслідків, але вона вносить свою певну частку в кінцевий правовий результат. Конкретний перелік таких форм обумовлюється специфікою правової форми, змістом компетенції, особливостями структури і персонального складу компетентного органу.
Крім того, слід розрізняти неправові форми реалізації компетенції глави держави, які здійснюються ним особисто, і ті неправові форми, які здійснюються працівниками Адміністрації Президента. Неправові форми реалізації компетенції глави української держави, що здійснюються працівниками Адміністрації, виступають в якості елементів окремих стадій тих проваджень, що відносяться до правових форм діяльності Президента. Наприклад, опрацювання проектів указів Президента саме по собі не призводить до видання нормативного акту, але є необхідним елементом тривалого процесу нормотворчої діяльності і вносить свою частку в кінцевий результат цієї правової форми. Водночас неправові форми реалізації компетенції Президента, які здійснюються ним особисто, не включаються безпосередньо до стадій правової діяльності, але впливають на їх зміст і направленість. До таких неправових форм діяльності Президента слід віднести: 1) проведення координаційних зборів, нарад, науково-практичних конференцій; 2) здійснення робочих поїздок по країні; 3) здійснення робочих та офіційних закордонних візитів; 4) проведення міжнародних зустрічей, особистих і телефонних переговорів; 5) участь у роботі міжнародних організацій та міжнародних конференцій; 6) виступи на пленарних засіданнях парламенту; 7) головування на засіданнях Ради національної безпеки і оборони України; 8) заслуховування звітів підконтрольних і підзвітних органів та посадових осіб; 9) особистий прийом громадян, посадових осіб органів державної влади та об’єднань громадян; 10) розгляд звернень громадян; 11) офіційні та робочі зустрічі з посадовими особами і фахівцями; 12) проведення прес-конференцій, надання інтерв’ю та здійснення інших форм зв’язків з громадськістю.
Матеріально-технічні форми діяльності мають допоміжний характер, притаманні функціонуванню підрозділів Адміністрації Президента України і зводяться до складання довідок, оглядів, звітів, здійснення діловодства та ін.
Деякі з неправових форм діяльності глави держави вже піддані нормативному регулюванню з боку законів України та указів самого Президента (зокрема, порядок розгляду звернень громадян регулюється Законом України «Про звернення громадян», головування на засіданнях Ради національної безпеки і оборони України – Законом «Про Раду національної безпеки і оборони України», здійснення робочих поїздок Президента по Україні частково внормовано Указом Президента «Питання підготовки та проведення робочих поїздок Президента України»), однак переважна більшість усе ще здійснюється поза межами правового регулювання, що, з одного боку дає простір для обрання найбільш доречних процедур і термінів для кожного випадку окремо, але з другого – призводить до невизначеності, неорганізованості і в підсумку – до зниження їх ефективності. Було б доречним охопити правовим регулюванням (у першу чергу – шляхом видання відповідних указів Президента) усі неправові форми реалізації компетенції глави держави, звернувши особливу увагу на процесуальні моменти.
§5. Методи діяльності Президента України
При функціонуванні інституту глави держави використовується комплекс організаційних методів, серед яких можна виділити координацію діяльності, планування, вироблення рішень, інформаційне забезпечення, організацію виконання і контроль за виконанням прийнятих рішень, роботу з кадрами апарату та інші. Вони здійснюються Президентом як самостійно, так і за допомогою свого апарату.
Провідне місце в системі організаційних методів діяльності Президента України займає метод координації, що обумовлено його прерогативою функцією забезпечення єдності державної влади.
Цей метод здійснюється насамперед через Національну Раду з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів та місцевого самоврядування (далі – Національну Раду), яка є консультативно-дорадчим органом при Президентові україни. Національна Рада утворюється у складі Голови, Секретаря та членів Національної Ради. Структура даного органу побудована з урахуванням особливостей системи органів публічної влади в Україні. Головою Національної Ради за посадою є Президент України, а його заступниками – Голова Верховної Ради України, Прем’єр-міністр України і Голова Верховного Суду України.
Досягненню оптимальної взаємодії між усіма органами публічної влади слугує представницький склад цієї Ради, куди за посадою входять керівники державних органів, що представляють усі гілки державної влади, керівники органів влади Автономної Республіки Крим, а також вищі посадові особи місцевого самоврядування на рівні областей та обласних центрів. Персональний склад Національної Ради затверджує Президент України.
Створення такого координаційного центру має сприяти всебічному обговоренню найбільш суттєвих і складних питань державного будівництва з метою вироблення оптимальних за змістом і формою рішень, які б відображали як загальнодержавні, так і місцеві інтереси, позиції різних гілок влади, а в підсумку – забезпечували поступальний розвиток країни на основі єдиної державної політики.
Основними завданнями Національної Ради є розгляд питань загальнодержавного та регіонального значення, розроблення та внесення пропозицій щодо:
- стратегії забезпечення сталого розвитку та вдосконалення державного будівництва в Україні, узгодженого функціонування і взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування, раціональної побудови їх системи, здійснення кадрової політики та кадрової роботи, державної регіональної політики;
- основних напрямів внутрішньої і зовнішньоекономічної політики України, пріоритетів збалансованого соціально-економічного розвитку держави в цілому та регіонів;
- розвитку ресурсного, економічного і науково-технічного потенціалу на загальнодержавному та регіональному рівнях;
- проектів законодавчих актів, загальнодержавних програм економічного, соціального, науково-технічного, культурного розвитку України;
- забезпечення дотримання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами Конституції та законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, що стосуються розвитку регіонів та місцевого самоврядування;
- ефективного функціонування фінансової та бюджетної систем держави у центрі та на місцях;
- інших питань, що мають важливе значення для вирішення суспільно-політичних та соціально-економічних проблем у державі.
Національна Рада для виконання покладених на неї завдань має право:
- отримувати в установленому порядку від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій необхідні матеріали та інформацію;
- утворювати у разі потреби тимчасові комісії, експертні та робочі групи, залучати в установленому порядку до участі в їх роботі посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, працівників підприємств, установ і організацій, вчених та фахівців;
- користуватися в установленому порядку інформаційними банками даних органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Національна рада у процесі виконання покладених на неї завдань взаємодіє з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, консультативно-дорадчими органами при Президентові України.
Організаційною формою роботи Національної Ради є засідання, які проводяться в міру потреби, але не рідше одного разу на три місяці. Засідання Національної Ради скликаються її Головою. Головує на засіданнях Національної Ради її Голова, а вразі його відсутності – один із заступників за дорученням Голови. Порядок денний засідань Національної Ради формується її Секретарем на основі пропозицій членів Національної Ради, схвалюються Головою і затверджується Національною Радою.
Пропозиції, внесені членами Національної Ради на її засіданнях, узагальнюються Секретаріатом Національної Ради і подаються Секретарем на розгляд Президентові України.
Рішення Національної Ради і подаються Секретарем на розгляд Президентові України.
Рішення Національної Ради приймаються більшістю голосів присутніх на засіданні членів Національної Ради. Це дає змогу керівникам регіонів реально впливати на процес вироблення і прийняття загальнодержавних рішень. У разі рівного розподілу голосів членів Національної Ради голос головуючого на засіданні є вирішальним.
Рішення Національної Ради оформляються протоколами, які підписує Голова Національної Ради, і є обов’язковими для розгляду органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Реалізація рішень Національної Ради може здійснюватися шляхом прийняття актів Президента України та Кабінету Міністрів України, подання відповідних законопроектів та пропозицій до Верховної Ради України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування.
Розгляд питань, що потребують попереднього обговорення або оперативного вирішення, здійснюється Президією Національної Ради, яка формується Президентом України з числа членів Національної Ради. Засідання Президії Національної Ради скликаються Головою Національної Ради і проходять під його головуванням. Рішення Президії оформляються протоколами, які підписує Голова Національної Ради.
Забезпечення діяльності Національної Ради та її Президії здійснює Секретаріат Національної Ради, що входить до складу Адміністрації Президента України. Секретаріат Національної Ради очолює його керівник, якого призначає Президент України за поданням Глави Адміністрації Президента України. Положення про Секретаріат Національної Ради, граничну чисельність його працівників та штатний розпис затверджує Глава Адміністрації Президента України.
Метод координації у діяльності Президента проявляється також через його безпосередню участь у пленарних засіданнях Верховної Ради України, засіданнях Кабінету Міністрів України, на яких він може виступати з доповідями, брати участь в обговоренні питань, роз’яснюючи свою позицію. Шляхом застосування таких форм координації глава держави здатен узгодити позиції вищих органів державної влади і таким чином забезпечити єдність державного механізму.
Проявом координаційного методу у діяльності глави держави є й функціонування Постійного Представництва Президента в Автономній Республіці Крим, Постійних Представників Президента у Верховній Раді України, Конституційному Суді України, Кабінеті Міністрів України, а аткож діяльність Управління з питань забезпечення зв’язків з Верховною Радою України, Конституційним Судом України та Кабінетом Міністрів України Адміністрації Президента України.
Наявність Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим обумовлена особливим статусом адміністративно-територіальної автономії у складі унітарної держави, необхідністю особливо зваженої політики у сферах, що зачіпають інтереси населення Криму, потребою у поєднанні загальнодержавних і місцевих інтересів при виробленні та здійсненні внутрішньої політики.[25]
Суттєве значення для ефективної участі глави держави у законодавчому процесі і постійної співпраці з парламентом має узгоджувальна діяльність Постійного представника Президента у Верховній Раді України, який є особою, що уповноважується Президентом України забезпечувати взаємодію між главою держави і парламентом, а також розв’язання питань, що виникають у взаємовідносинах між ними.[26]
Майже всі повноваження Постійного представника мають координаційний характер. Він взаємодіє з комітетами і тимчасовими комісіями, депутатськими групами, фракціями, іншими органами Верховної Ради України, а також структурними підрозділами її апарату; бере участь у встановленому порядку в засіданнях Верховної Ради України та її органів, у підготовці проектів законів, матеріалів до доповідей, звернень та інших документів, які вносяться главою держави на розгляд парламенту; представляє на засіданнях Верховної Ради України та її органів обґрунтування внесених Президентом проектів законів, пропозицій до законів, повернутих для повторного розгляду; у випадках, передбачених Конституцією України, може представляти подання глави держави до парламенту щодо одержання згоди на призначення осіб на посади, а також кандидатури для призначення їх на посади Верховною Радою України. Крім того, він бере участь за дорученням Президента України у роботі узгоджувальних та інших комісій, експертних груп, які утворює Верховна Рада України; сприяє зміцненню контактів, організації зустрічей Президента України з головами комітетів, тимчасових комісій, керівниками депутатських груп і фракцій Верховної Ради України; взаємодіє під час підготовки відповідних матеріалів з працівниками Адміністрації Президента України; взаємодіє з членами Кабінету Міністрів України, керівниками центральних органів виконавчої влади у забезпеченні зв’язків Президента України з Верховною Радою України.
Оскільки Президент України виступає одним із суб’єктів права на конституційне подання до Конституційного Суду України, він повинен певним чином взаємодіяти з єдиним органом конституційної юрисдикції. Сприяє здійсненню координації дій глави держави в цьому напрямку Постійний представник Президента України у Конституційному Суді України. Відповідно до Указу Президента України від 22 травня 1998 р. №504/98, він: 1) бере участь у підготовці проектів конституційних подань Президента України до Конституційного Суду України і представляє їх Президентові України; 2) здійснює як представник суб’єкта права на конституційне подання усі дії, передбачені Законом України “Про Конституційний Суд України”, Регламентом Конституційного Суду України і пов’язані з підготовкою та конституційним провадженням у справах; 3) вносить за дорученням Президента України зміни або уточнення до конституційних подань, внесених до Конституційного Суду України, а також до тих подань, що перебувають у конституційному провадженні; 4) координує діяльність інших представників Президента України, призначених для участі у підготовці, конституційному провадженні у конкретно визначених справах; 5) інформує Президента про хід та результати розгляду справ у Конституційному Суді України.[27]
Суто координаційний характер мають такі повноваження Постійного представника, як право: брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади, утворених ними комісій, робочих груп під час підготовки пропозицій про необхідність внесення Президентом України до Конституційного Суду України конституційних подань; запитувати необхідні висновки, матеріали, відомості від центральних органів виконавчої влади, їх посадових осіб; взаємодіяти у встановленому порядку з консультативними, дорадчими та іншими допоміжними органами і службами Президента України, органами і апаратом Верховної Ради України, судами, органами прокуратури, органами Автономної Республіки Крим, місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами, організаціями; утворювати експертні та робочі групи з окремих питань своєї діяльності, залучати науковців, спеціалістів, експертів для проведення відповідних досліджень.
Президент має значні повноваження щодо виконавчої гілки влади, в тому числі і щодо Кабінету Міністрів України. Для забезпечення взаємодії і постійного зв’язку між главою держави і урядом до складу Адміністрації Президента була введена посада Постійного представника Президента України у Кабінеті Міністрів України. Він представляє на засіданнях уряду, засіданнях його консультативно-дорадчих та інших органів позицію Президента з питань, що на них розглядаються, а також інформує главу держави про хід та результати розгляду. Постійний представник у своїй діяльності в установленому порядку взаємодіє із структурними підрозділами Адміністрації Президента України, відповідними консультативними, дорадчими та іншими допоміжними органами і службами Президента України, а також із Секретаріатом Кабінету Міністрів України.[28]
Допомагаючи у здійсненні координаційного методу роботи глави держави, Управління з питань забезпечення зв’язків з Верховною Радою України, Конституційним Судом України та Кабінетом Міністрів України Адміністрації Президента України відповідно до покладених на нього завдань: взаємодіє з секретаріатами комітетів і тимчасових комісій, секретаріатами депутатських груп та фракцій, підрозділами Секретаріату Верховної Ради України, Секретаріату Конституційного Суду України, Секретаріату Кабінету Міністрів України, міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади та судами; забезпечує взаємодію Постійного представника Президента України у Верховній Раді України із структурними підрозділами президентської Адміністрації з метою підтримки законопроектів, внесених главою держави, та реалізації його права законодавчої ініціативи; готує за власною ініціативою або за дорученням Глави Адміністрації чи Постійного представника Президента України у Верховній Раді України аналітично-інформаційні та довідкові матеріали, пов’язані із законодавчою діяльністю і політичними процесами, що відбуваються у Верховній Раді України.[29]
Метод координації у діяльності Президента як Верховного Головнокомандувача проявляється через керівництво Радою національної безпеки і оборони, яка за своїм статусом є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України.[30]
З метою забезпечення більш динамічного здійснення заходів, пов’язаних із проведенням адміністративної реформи, своєчасного вирішення конкретних питань, що виникають у цій сфері, функціонує Уповноважений Президента України з питань адміністративної реформи. Він є посадовою особою, яка забезпечує організацію та координацію здійснення заходів із проведення в Україні адміністративної реформи, що реалізуються відповідними державними органами, забезпечує узгодженість та послідовність проведення цих заходів.[31]
Уповноваженого призначає на посаду і звільняє з посади Президент України за поданням Глави Адміністрації Президента України. Він призначається на строк повноважень Президента України і за посадою є першим заступником Голови Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи.
Метод координації в діяльності глави держави реалізується також за допомогою координаційної роботи інших консультативно-дорадчих органів при Президентові, які сприяють налагодженню взаємодії між різними органами публічної влади і Президентом щодо ефективного вирішення питань у різних сферах життєдіяльності, а також нормотворчій діяльності Президента: Координаційної ради з питань державної служби; Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю; Координаційної Ради з питань соціального і правового захисту військовослужбовців, працівників міліції, митної служби та членів їх сімей; Всеукраїнської координаційної ради з питань розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян; Координаційної ради з питань розвитку Українського козацтва; Координаційної ради з питань функціонування ринку цінних паперів в Україні та інших.
Широко використовується в діяльності Президента України і метод планування. Відповідно до того, на який період розраховане планування, воно поділяється на стратегічне та оперативне. Президент України як глава держави разом зі своїм апаратом використовує обидві форми організаційного планування. При цьому планування діяльності Президента України як глави держави поєднується з плануванням діяльності Адміністрації Президента та її структурних підрозділів.
Особливості конституційного статусу Президента України істотно позначаються на здійсненні ним стратегічного планування. Виконання функції забезпечення єдності державної влади взагалі та підфункція координації діяльності гілок влади зокрема обумовлюють необхідність здійснення главою держави стратегічного планування не тільки власної діяльності, а й інших складових державного апарату. Тому в межах стратегічного планування Президента України слід розрізняти стратегічне організаційне планування його власної діяльності і стратегічне соціально-економічне чи соціально-культурне планування розвитку певних суспільних відносин.
Метод стратегічного організаційного планування використовується главою держави разом зі співробітниками його апарату при складенні перспективних (понад рік) робочих планів і носить комплексний характер, оскільки у планах поєднуються заходи щодо реалізації різноманітних правових і організаційних форм діяльності - міжнародних візитів і офіційних зустрічей, участі в роботі міжнародних конференцій і міжнародних організацій, проведенню робочих поїздок по Україні та інших заходів. Поточне організаційне планування відрізняється від стратегічного насамперед за строками: складається денний і тижневий розпорядок роботи Президента та працівників його апарату, встановлюється графік прийому громадян і посадових осіб. На практиці стратегічне і поточне планування поєднуються. Зокрема, відповідно до Закону України “Про Раду національної безпеки і оборони України” Президент як Голова Ради затверджує перспективні і поточні плани роботи Ради, час і порядок проведення її засідань.
Першочергового значення у стратегічному плануванні соціально-економічного та соціально-культурного розвитку країни набувають Послання Президента до Верховної Ради України, що є офіційними документами глави держави, в яких на основі аналізу внутрішнього і зовнішнього положення України визначаються найважливіші напрямки економічного, політичного і соціального розвитку, передбачаються заходи щодо невпинного забезпечення прав і свобод людини і громадянина, вдосконалення нормативних механізмів регулювання суспільних відносин.[32] Такі Послання Президента являють собою розгорнутий стратегічний план діяльності всього державного апарату. Прикладом цього є Послання Президента України до Верховної Ради України від 23 лютого 2000 року “Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр.”.
Стратегічне планування в діяльності Президента України не обмежується його Посланнями до Верховної Ради України. Наприклад, такий плановий характер має й Указ Президента “Про Стратегію реформування державної служби в Україні”. Ця Стратегія розрахована на 2000-2004 рр. і спрямована на прогнозування розвитку державного управління та державної служби на основі довго- та середньострокових прогнозів соціально-економічного розвитку держави, на підвищення ефективності державного управління і державної служби. Правове забезпечення реалізації Стратегії реформування системи державної служби здійснюватиметься шляхом підготовки та прийняття відповідних законодавчих та інших нормативно-правових актів.
Провідне місце серед допоміжних органів при Президентові України, що забезпечують стратегічне планування, займає підпорядкований Адміністрації Президента України Національний інститут стратегічних досліджень (далі – Інститут), який за своїм статусом є базовою науково-дослідною установою аналітико-прогнозного супроводження діяльності Президента України. Інститут забезпечує проведення аналітичних та прогнозних розробок з питань стратегічного, геополітичного, суспільно-політичного, соціально-економічного, державно-правового, військово-політичного та духовного розвитку України, а також координацію відповідних досліджень, що виконують наукові установи, аналітичні центри державних установ і об’єднань громадян України. Основними його завданнями є: наукове обгрунтування геостратегічних інтересів України; створення глобальних моделей суспільно-політичного розвитку України; розробка методології прийняття соціально-політичних рішень; надання в межах своєї компетенції обгрунтованих рекомендацій Раді національної безпеки і оборони України; наукова експертиза проектів правових актів та державних заходів соціально-політичного спрямування[33].
Виходячи з необхідності поетапного впровадження в Україні системи стратегічного планування і прогнозування, об’єднання з цією метою зусиль державних та недержавних дослідницьких установ та підвищення рівня науково-аналітичного забезпечення діяльності органів виконавчої влади 30 квітня 1999 р. був прийнятий Указ Президента України “Про впровадження системи стратегічного планування і прогнозування”. Відповідно до цього акту в Національному інституті стратегічних досліджень утворено Центр інформаційних ресурсів і технологій, на який покладено організацію інформаційного забезпечення та науково-аналітичного супроводження діяльності Ради національної безпеки і оборони України щодо впровадження системи стратегічного планування і прогнозування у сфері економічної та інформаційної безпеки, розроблення відповідних інформаційних ресурсів і технологій та підготовки кадрів.
Здійснення повноважень Президента України передбачає роботу із об’ємною і різноманітною інформацією, необхідною для прийняття правильних рішень, їх втілення в життя і оцінки їх ефективності. Адже управління (в широкому сенсі слова) потребує прямих (від суб’єкта управління до об’єкта управління) і зворотних (від об’єкта управління до суб’єкта) каналів зв’язку. Тому обов’язковим елементом організаційної діяльності глави держави, як і інших органів публічної влади, є метод інформаційного забезпечення, що полягає у роботі щодо збору, обробки і оцінки інформації, яка проводиться на всіх етапах процесу прийняття і виконання владних рішень.
Реалізовуючи свою компетенцію, Президент України разом зі співробітниками свого апарату вивчає та узагальнює інформацію, що надходить від підпорядкованих органів, громадськості та з інших джерел. Інформація, що надходить по каналам зворотного зв’язку, є основою для прийняття главою держави наступних рішень, оскільки без врахування інформації неможливе ні прогнозування, ні планування розвитку керованих систем і об’єктів.
Метод інформаційного забезпечення у діяльності Президента України здійснюється шляхом відповідної діяльності всіх підрозділів Адміністрації Президента й апарату глави держави в цілому. Зокрема, в межах виконання аналітично-інформаційної функції Постійний Представник Президента України у Автономній Республіці Крим інформує главу держави з питань розвитку соціально-економічних та політичних процесів, практики діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, релігійних організацій в Автономній Республіці Крим, узагальнює відомості про громадську думку щодо економічної та соціальної ситуації в Автономній Республіці Крим. Одним із основних завдань Постійного представника Президента України у Верховній Раді України є інформування глави держави про хід та результати розгляду у парламенті, а також його органах внесених Президентом України документів і має право одержувати необхідні для виконання покладених на нього завдань матеріали та інформацію від Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади і користуватись інформаційними банками даних Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади. Аналогічні права має і Постійний Представник Президента у Конституційному Суді, який повинен інформувати главу держави про хід та результати розгляду справ у Конституційному Суді України, а Постійний Представник Президента у Кабінеті Міністрів України - про хід та результати розгляду питань на урядових засіданнях та засіданнях консультативно-дорадчих та інших органів Кабінету Міністрів.
Різноманітну інформацію щодо економічних і політичних процесів в Україні і за кордоном Президент може отримувати шляхом здійснення робочих поїздок по країні, офіційних зарубіжних візитів, особистих і телефонних переговорів, участі в роботі міжнародних організацій і форумів.
Інформацію як Верховний Головнокомандувач глава держави отримує через Раду національної безпеки і оборони, Міністерство оборони та Генеральний штаб Збройних Сил України. Рада національної безпеки і оборони представляє Президентові пропозиції щодо концептуальних напрямків забезпечення національної безпеки і оборони в інформаційній сфері, щодо заходів інформаційного характеру відповідно до масштабу потенціальних і реальних загроз інтересам України, щодо забезпечення і контролю надходження і розробки необхідної інформації, її збереження, конфіденційності і використання в інтересах національної безпеки України. Як Голова Ради національної безпеки і оборони України Президент заслуховує поточну інформацію Секретаря Ради про хід виконання його рішень і у випадку необхідності виносить питання про стан виконання рішень Ради на його засідання.
Можливості інформаційного забезпечення значно зростають в умовах інформатизації процесів управління. Тому одним із завдань Національної програми інформатизації на 2000-2002 роки є створення інформаційно-аналітичної системи Адміністрації Президента України, а також Ради національної безпеки і оборони України.[34]
З метою вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення здійснення конституційних повноважень Президентом України, глава держави видав спеціальний Указ “Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади” від 14 липня 2000 р., у якому визнавалося за необхідне створення до кінця 2000 р. спеціальної системи інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади, призначеної для: оперативного одержання Президентом України та органами державної влади інформації про ситуацію у політичній, економічній, соціальній, екологічній та інших сферах в Україні, а також відповідної інформації про ситуацію за межами держави; забезпечення здійснення в установленому порядку обміну інформацією між Президентом України та органами державної влади на основі сучасних телекомунікаційних технологій; підтримання постійного доступу до існуючих державних інформаційних систем та інших інформаційних ресурсів; запровадження на основі сучасних інформаційних технологій автоматизованої обробки, систематизації та аналізу інформації, яка використовується для підготовки рішень[35]. Створення такої системи триває.
У системі організаційних методів діяльності Президента України значне місце займає метод вироблення рішень, який полягає у сукупності засобів і вимог щодо формування владних рішень оптимального, законного змісту і форми. Метод використовується всіма органами публічної влади, однак специфіка структури, функцій, компетенції та форм діяльності кожного з них накладає відбиток на процес застосування цього методу. Зокрема, на порядок вироблення рішень Президентом України найбільш істотний вплив здійснюють такі фактори, як одноосібний характер цього органу, загальний характер його компетенції та необхідність виконання прерогативних функцій: забезпечення єдності державної влади та представництва держави.
Як правило, рішення повинні прийматися там, де виникає проблемнаситуація; для цього у Президента та відповідних посадових осіб його апарату мають бути необхідні повноваження. Важливою умовою позитивного впливу рішення Президента на суспільні відносини є його узгодженість з раніше прийнятими рішеннями як по вертикалі, так і по горизонталі (якщо тільки чергове рішення не спрямоване на кардинальну зміну всієї попередньої політики).
Рішення повинні прийматись у формі юридичного акту, передбаченого законодавством для органів даного виду (для Президента – це укази і розпорядження глави держави, а також директиви і накази Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України).
При використанні методу вироблення рішень глава Української держави взаємодіє з органами виконавчої влади і своїм апаратом. Процес виробки актів Президента регулюється Положенням про порядок підготовки і внесення актів Президента України, затвердженим Указом від 20 серпня 1993 р. (з наступними змінами і доповненнями).
Відповідно до вказаного акту проекти указів і розпоряджень Президента України готують і вносять Кабінет Міністрів України, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади в межах своєї компетенції, центральні органи громадських організацій України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, Глава Адміністрації Президента України, радники Президента України, структурні підрозділи Адміністрації Президента України.
При цьому, проекти актів мають бути якісними, погодженими з відповідними органами, установами та організаціями, а також відповідати чинному законодавству України. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади України проекти актів глави держави з питань економічної реформи та соціального захисту населення подають до Адміністрації Президента через Кабінет Міністрів України. Радники Президента, структурні підрозділи Адміністрації Президента України подають проекти актів за погодженням з Главою Адміністрації Президента України.
Проекти актів Президента України, що надходять від Кабінету Міністрів України, подаються з візами Прем’єр-міністра України, а в разі його відсутності – відповідного Віце-прем’єр-міністра України, а також керівників міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. До проекту має подаватися список посадових осіб, які його завізували, підписаний Державниим секретарем Кабінету Міністрів України або його першим заступником. Проекти, що надходять від міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, подаються з візами їх керівників та керівників інших заінтересованих органів Главі Адміністрації Президента України. Проекти указів Президента України нормативного характеру мають погоджуватись у Міністерстві юстиції України, а пов’язані з витрачанням фінансивих, інших матеріальних ресурсів – відповідно з Міністерством фінансів України або Міністерством економіки України.
Нормативно закріплено, що проекти актів глави держави подаються разом із супровідним листом і пояснювальною запискою щодо необхідності їх прийняття, а в разі потреби – і з економічним обґрунтуванням, довідковими та аналітичними матеріалами, у необхідних випадках повинен міститися пункт щодо осіб, які здійснюють контроль за їх виконанням.
Після надходження зазначених проектів до Адміністрації Президента України або після їх підготовки в президентському апараті, вони обов’язково реєструються у Загальному відділі і доповідаються Главі Адміністрації Президента України, який накладає відповідну резолюцію. Виконання резолюції Глави Адміністрації щодо внесеного або підготовленого в апараті проекту акта глави глави держави контролюється Секретаріатом Адміністрації Президента України.
Внесені проекти актів Президента опрацьовуються згідно з резолюцією Глави Адміністрації та визначеними ним строками у відповідних структурних підрозділах Адміністрації. Проекти актів, що мають терміновий характер, опрацьовуються, як правило, у день їх надходження, а ті, які вимагають додаткової проробки, - у строк до 20 робочих днів. У разі потреби цей строк може бути продовжений Главою Адміністрації Президента України.
За дорученням Глави Адміністрації проекти актів глави держави повинні проходити юридичну експертизу, спеціальне та літературне редагування в Головному державно-правовому управлінні Адміністрації Президента України. Зауваження щодо змісту проекту Керівник Головного державно-правового управління доповідає Главі Адміністрації Президента України. Якщо під час опрацювання в Адміністрації внесеного проекту акту виникли принципові розбіжності з його розробниками, Глава Адміністрації доповідає про них Президенту.
Проекти актів Президента України, до яких у процесі опрацювання було внесено істотні зміни, Главою Адміністрації Президента України повертаються розробникам для повторного візування відповідними посадовими особами.
Проекти актів Президента України обов’язково візуються Керівником Головного державно-правового управління (крім проектів актів з питань нагородження, громадянства та помилування) і Главою Адміністрації Президента України. Укази і розпорядження на підпис главі держави подає Глава Адміністрації Президента України. Додатки до указів та розпоряджень Президента України підписуються Главою Адміністрації Президента України.
Метод організації виконання і контролю за виконанням рішень Президента України полягає у здійсненні низки організаційно-правових заходів, спрямованих на безумовне втілення в життя прийнятих публічно-владних рішень глави держави.
Перш за все, рішення має бути доведене до виконавців, які отримують чітку інформацію про те, хто, де, коли і якими засобами має виконувати прийняте главою держави рішення. У більшості актів Президента України чітко зазначаються виконавці, а також перелік дій, які мають бути ними здійснені для реалізації рішень глави держави. Як правило, такі приписи містяться наприкінці президентського акту, а в якості виконавця зазначається Кабінет Міністрів України. Найважливіше завдання посадових осіб при цьому полягає у подоланні об’єктивних перепон і створенні умов для оптимальної реалізації рішення. Для цього поряд з методами прямого впливу (наказ, розпорядження, адміністративний тиск та ін.) використовуються заходи матеріального стимулювання працівників, вплив шляхом авторитету, переконання тощо. Важливою складою організації виконання рішень є їх юридичне, матеріально-фінансове та організаційно-технічне забезпечення.
Згідно зі ст.94 Конституції України закон підписує Президент, приймаючи його до виконання, та офіційно оприлюднює. Закони і акти глави держави, відповідно до Указу Президента України “Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності” від 10.06.1997 р. №503/97 (із змінами, внесеними згідно з указами Президента від 04.12.1997 р. №1327/97, від 10.11.1998 р. №1235/98), не пізніш як у п’ятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях. В окремих випадках вони можуть бути офіційно оприлюднені через телебачення і радіо. При цьому офіційне оприлюднення нормативно-правових актів здійснюється після включення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів і з зазначенням присвоєного їм реєстраційного коду.
Закони і нормативно-правові акти Президента України набирають чинності через десять днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.
Акти Президента України, які не мають загального значення чи нормативного характеру, можуть не публікуватися за рішенням глави держави. Ці акти та акти з обмежувальними грифами офіційно оприлюднюються шляхом надіслання відповідним державним органам та органам місцевого самоврядування і доведення ними до відома підприємств, установ, організацій та осіб, на яких поширюється їх чинність.
Неопубліковані акти Президента України набирають чинності з моменту одержання їх державними органами або органами місцевого самоврядування, якщо органом, що їх видав, не встановлено інший строк набрання ними чинності.
Акти Президента України про призначення відповідно до законодавства на посади і звільнення з посад набирають чинності з моменту їх прийняття.
Забезпечення необхідними ресурсами виконавців тих рішень, що містяться в актах Президента України, здійснюється відповідними розпорядниками бюджетних коштів і органами, уповноваженими управляти об’єктами державної власності.
З методом організації виконання рішень тісно пов’язаний метод контролю, який полягає у цілеспрямованому спостереженні за належним виконанням підвладними суб’єктами прийнятих публічно-владних рішень.
Контрольна діяльність Президента України здійснюється шляхом проведення перевірок, планових і позапланових ревізій, обстежень, заслуховування звітів і доповідей, здійснення рейдів, оглядів, вивчення матеріалів по скаргах і заявах громадян тощо.
Метод контролю за виконанням рішень у діяльності Президента України слід відрізняти від контрольної функції чи правової контрольної форми діяльності глави держави. На відміну від контрольного напрямку діяльності, який здійснює безпосередньо Президент шляхом реалізації конституційних повноважень контрольного характеру, цей метод переважно реалізується президентським апаратом і органами виконавчої влади, а також стосується лише організаційних аспектів виконання рішень глави держави, на відміну від контрольної форми діяльності, яка носить правовий характер і завжди пов’язана із юридично значимими наслідками.
Президент безпосередньо здійснює даний метод шляхом видання указів і розпоряджень, які спрямовані на забезпечення виконання його рішень, може викликати і заслуховувати посадових осіб органів виконавчої влади чи свого апарату про хід виконання актів і доручень глави держави, а також знайомитися з аналітичною інформацією щодо стану справ, вказуючи на недоліки та приймаючи відповідні рішення щодо посадових осіб, відповідальних за невиконання чи несвоєчасне виконання актів Президента.
Реалізація методу контролю за виконанням рішень глави держави здійснюється за допомогою відповідної діяльності органів виконавчої влади та президентського апарату. Так, відповідно до Указу “Про заходи щодо вдосконалення організації контролю за виконанням актів та доручень Президента України” від 29 березня 2000 р. №549/2000 персональну відповідальність за своєчасне і повне виконання актів та доручень Президента України несуть керівники міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.
Координація заходів щодо забезпечення контролю за виконанням актів та доручень Президента України, доручень Глави Адміністрації Президента України центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування в частині делегованих їм повноважень здійснюється Головним контрольним управлінням Адміністрації Президента України.
Метод контролю за виконанням рішень Президента Головне контрольне управління Адміністрації здійснює шляхом проведення перевірок виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування в частині делегованих їм повноважень, їх керівниками, а також відповідними підприємствами, установами і організаціями актів та доручень Президента України, доручень Глави Адміністрації Президента України; вивчення та аналізу здійснення центральними та місцевими органами виконавчої влади, їх відповідними органами і службами контрольно-наглядових функцій, узагальнення практики контрольної діяльності та внесення пропозицій щодо її вдосконалення, а також щодо притягнення в установленому порядку до відповідальності посадових осіб, винних у невиконанні або несвоєчасному чи неналежному виконанні актів та доручень Президента України.
При здійсненні вказаного методу Головне контрольне управління залучає у встановленому порядку спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, науковців, працівників контролюючих і правоохоронних органів для проведення перевірок та підготовки відповідних пропозицій; одержує від Секретаріату Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування в частині делегованих їм повноважень, контролюючих і правоохоронних органів, а також відповідних підприємств, установ і організацій інформацію, довідкові та інші матеріали з питань виконання актів та доручень Президента України; одержує від посадових осіб центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування в частині делегованих їм повноважень, відповідних підприємств, установ і організацій пояснення з питань, що виникають під час перевірок виконання актів та доручень Президента України.
Рішення про зняття з контролю або продовження строків виконання актів та доручень Президента України приймає Президент України або за його дорученням Глава Адміністрації Президента України.
Відповідно до Указу Президента “Про заходи щодо вдосконалення організації контролю за виконанням актів та доручень Президента України” від 29 березня 2000 р. №549/2000 Кабінету Міністрів України було доручено вжити заходів щодо створення в апараті органів виконавчої влади спеціальних структурних підрозділу з контролю за виконанням актів та доручень Президента України, актів центральних та місцевих органів виконавчої влади. На виконання цього Указу такі структурні підрозділи були утворені в апараті обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, а Кабінет Міністрів України своєю Постановою від 21 серпня 2000 р. №1290 затвердив Типове положення про відділ контролю апарату обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації. Координацію заходів щодо забезпечення контролю за виконанням актів та доручень Президента України, Глави Адміністрації Президента України та методичне керівництво діяльністю цих відділів здійснює Головне контрольне управління Адміністрації Президента України та Секретаріат Кабінету Міністрів України.
У процесі здійснення контролю за виконанням рішень Президента вказані відділи апарату держадміністрацій ведуть в установленому порядку облік завдань, реалізація яких передбачена відповідними актами та дорученнями Президента України, дорученнями Глави Адміністрації Президента України, контроль за виконанням яких покладено на відділ, перевіряють стан виконання положень актів та доручень Президента України, забезпечують своєчасне надходження інформаційних та інших матеріалів від структурних підрозділів обласної, Київської та Севастопольської міської держадміністрації, районних, районних у містах Києві та Севастополі держадміністрацій, органів місцевого самоврядування в частині делегованих їм повноважень органів виконавчої влади про хід виконання актів та доручень Президента України, готують і систематично надають структурним підрозділам відповідних держадміністрацій попереджувальні інформаційні матеріали щодо термінів виконання вимог зазначених документів, готують аналітичні та інформаційні матеріали для голови відповідної обласної, Київської та Севастопольської міської держадміністрації, його заступників та керівника апарату про хід виконання актів та доручень Президента України, вносять пропозиції про зняття з контролю чи продовження термінів виконання зазначених документів, притягнення в установленому порядку до відповідальності посадових осіб за їх невиконання або неналежне виконання.
Приймає участь у здійсненні цього методу і уряд України, на засіданнях якого, згідно з Тимчасовим регламентом Кабінету Міністрів України, повинні систематично розглядатися питання контролю за виконанням актів Президента. Відповідно до Указу “Про заходи щодо вдосконалення організації контролю за виконанням актів та доручень Президента України” Кабінет Міністрів повинен здійснювати неухильне виконання актів та доручень глави держави, систематичний аналіз і перевірку стану цієї роботи, притягнення до відповідальності, відповідно до законодавства, посадових осіб, з вини яких не забезпечується належна реалізація зазначених актів.
Важливе значення для оптимальної організації роботи має метод роботи з кадрами, який включає в себе правильну підготовку, підбір і розстановку кадрів, їх перепідготовку, підвищення кваліфікації, заохочення і накладення стягнень.
Здійснення економічних та соціальних перетворень, досягнення економічного зростання та надання державою громадянам управлінських послуг на високому рівні, просування в напрямі європейської інтеграції можливо лише за умови створення ефективної системи державного управління, що відповідає стандартам демократичної, правової держави із соціально орієнтованою ринковою економікою. З цією метою в Україні проводиться широкомасштабна адміністративна реформа, невід’ємною складовою якої є реформування системи державної служби, а саме: вдосконалення кадрового потенціалу, створення оновленого, потужного і дієздатного державного апарату, становлення професійної, політично нейтральної та авторитетної державної служби.
Безпосередню участь в реалізації намічених заходів приймає Президент України, використовуючи свої нормотворчі й установчі повноваження. Програмні положення щодо удосконалення системи державної служби в Україні і оптимізацію роботи з кадрами були визначені главою держави в Указах “Про затвердження Програми кадрового забезпечення державної служби та Програми роботи з керівниками державних підприємств, установ і організацій” від 10 листопада 1995 р. №1035/95, а також “Про Стратегію реформування системи державної служби в Україні” від 14 квітня 2000 р. №599/2000.
Що стосується необхідності оптимізації системи управління державною службою, то з метою визначення шляхів, способів і форм реалізації основних напрямів державної політики у сфері державної служби, об’єднання зусиль органів державної влади щодо підвищення її ефективності Указом від 11 лютого 2000 р. при Президентові України утворено консультативно-дорадчий орган - Координаційну раду з питань державної служби, основними завданнями якої виступають:
- визначення шляхів, засобів і форм реалізації основних напрямів державної політики у сфері державної служби, об’єднання зусиль державних органів щодо підвищення її ефективності;
- розгляд проектів реформування системи державної служби та підготовка пропозицій до плану заходів її впровадження, аналізу і можливого коригування дій;
- розгляд проектів законів та інших нормативно-правових актів з питань державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, кадрового забезпечення державної служби та державних підприємств, установ, організацій;
- аналіз взаємодії центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо реалізації кадрової політики та з питань державної служби, підготовка пропозицій щодо підвищення ефективності цієї роботи;
- розгляд питань та пропозицій щодо оптимізації та вдосконалення управління державною службою;
- аналіз стану та ефективності використання інтелектуального і управлінського потенціалу держави, розроблення заходів щодо стимулювання праці, посилення правових гарантій, матеріальної та моральної захищеності державних службовців, а також удосконалення адміністративної культури, підвищення відповідальності та запобігання проявам корупції серед державних службовців, посилення суспільної довіри до державної служби;
- аналіз стану та розгляд заходів з удосконалення системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців та керівників державних підприємств, установ і організацій, а також проведення наукових досліджень з питань державної служби;
- вивчення та розроблення пропозицій щодо впровадження вітчизняного та міжнародного досвіду з питань державного управління, державної служби, кадрового менеджменту[36].
Головою Ради за посадою є Глава Адміністрації Президента України, а його заступниками - Державний секретар Кабінету Міністрів України та Начальник Головного управління державної служби України. Персональний склад Ради затверджує Президент України за поданням голови Ради.
Значну допомогу в реалізації методу роботи з кадрами апарату надає главі держави Українська Академія державного управління при Президентові України, яка є головним вищим навчальним закладом у системі підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців на посадах I - IV категорій. До основних завдань Академії та чотирьох її філіалів належать: здійснення підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації кадрів державних органів та органів місцевого самоврядування в Україні за денною, вечірньою та заочною формами навчання; проведення за державним замовленням та госпрозрахунковими договорами з підприємствами, установами, організаціями наукових досліджень з актуальних проблем теорії і практики державного управління та самоврядування; вивчення та узагальнення практичного досвіду інших держав щодо організації державної влади, самоврядування і підготовки управлінського персоналу; розроблення базових вимог до освітнього і професійного рівня державних службовців та керівників державних підприємств, установ, організацій, здійснення науково-методичного забезпечення перевірки їх професійної підготовки, тестування, атестації; підготовка наукових, методичних, експертних рекомендацій щодо формування резерву управлінських кадрів та його навчання; методична, інформаційна, консультативна допомога центрам підвищення кваліфікації державних службовців та навчання працівників державних підприємств, установ, організацій[37].
Одним із ефективних засобів роботи з кадрами є посилення мотивації та стимулювання праці, заохочення державних службовців та їх соціальної захищеності. У цьому напрямку Президент безпосередньо приймає рішення щодо нагородження, заохочення чи стягнення до працівників свого апарату, посадових осіб органів виконавчої влади. Стратегією реформування системи державної служби в Україні, затвердженою Указом Президента України від 14 квітня 2000 р. №599/2000, передбачено продовжити роботу з удосконалення системи оплати праці, підвищення стимулюючої ролі посадових окладів і водночас створити чіткий і прозорий механізм відповідальності державних службовців.[38] Цим же актом визначено, що для здійснення систематичного контролю за проходженням державної служби та професійними досягненнями державних службовців варто запровадити системи оцінок під час щорічного підбиття підсумків виконання державними службовцями своїх обов’язків і завдань, а також проведення періодичної, один раз на три роки, атестації державних службовців.
§ 6. Гарантії діяльності Президента України
Характер завдань, що стоять перед Президентом України, широкий спектр повноважень і висока політична відповідальність глави української держави обумовлюють необхідність створення чіткої системи гарантій президентської діяльності. Слід звернути увагу на те, що вони досі не знайшли належного, послідовного і комплексного відображення у чинному законодавстві. Тому виявлення і систематизація гарантій президентської діяльності потребує аналізу відповідних положень вітчизняного та зарубіжного конституційного законодавства, їх порівняння з прерогативами монарха та гарантіями депутатської діяльності як найбільш близькими за змістом державно-правовими інститутами. Застосування такого підходу дає можливість викласти систему гарантій діяльності Президента України у такому вигляді:
1. Юридичні гарантії: а) вказівка у Конституції України вичерпного переліку підстав дострокового припинення повноважень глави держави; б) неможливість зміщення Президента Верховною Радою України, за винятком процедури імпічменту; в) отримання президентського мандата безпосередньо від народу; г) регламентація усіх повноважень глави держави виключно на конституційному та законодавчому рівні; д) заборона передачі президентських повноважень будь-якій іншій особі; е) право недоторканності на час виконання президентських повноважень; є) загроза відповідальності за посягання на честь і гідність Президента; ж) конституційне закріплення загальнообов’язковості його актів; з) довічне збереження звання Президента; і) право глави держави звертатися до народу з посланнями з метою отримання підтримки політичних ініціатив.
2. Організаційні гарантії – створення потужної Адміністрації Президента України (зі штатним розписом близько 700 осіб) і мережі консультативних та координаційних структур (близько 40), що здійснюють організаційне, правове, консультативне, інформаційне й аналітичне забезпечення діяльності глави держави, детальну підготовку президентських рішень, контролюють їх виконання і забезпечують зв’язок Президента з іншими органами державної влади. Два допоміжні органи при главі Української держави – Адміністрація Президента і Рада національної безпеки та оборони України навіть отримали конституційне закріплення. Згідно з Указом Президента України №1625/99 від 29 грудня 1999 р. (із змінами, внесеними згідно з указами Президента №278/2000 від 23 лютого 2000 р. і №397/2000 від 9 березня 2000 р.), до складу Адміністрації Президента України входить Глава Адміністрації, Перший заступник та заступники Глави Адміністрації, Прес-секретар Президента, Постійні Представники Президента у Верховній Раді України, Конституційному Суді та Кабінеті Міністрів України, Апарат Президентської Ради, Служба Президента України, Секретаріат Адміністрації Президента, 7 Головних управлінь і 10 управлінь.
Президент України має свій оркестр, який обслуговує державні заходи, що проводяться за участю глави держави або під його особистим патронатом.
3. Матеріально-технічні гарантії – наявність власних бюджетних асигнувань на представницькі функції, поїздки, утримання апарату і т.ін.; наявність окремої резиденції, власних транспортних засобів, охорони. Видатки на утримання Президента України та його адміністрації передбачаються у Державному бюджеті окремим рядком. Протягом останніх років розмір асигнувань на зазначені цілі був майже аналогічним обсягу видатків на утримання Кабінету Міністрів України та його апарату.
Згідно з Постановою Верховної Ради України «Про забезпечення, обслуговування та охорону Президента України» від 4 січня 1992 р. №2033-ХІІ, заробітна плата Президента України складає 22 мінімальні заробітні плати; на період перебування на посту Президентові надаються заміська резиденція та службова квартира в м. Києві, спеціально обладнані літак і вертоліт, автомобільний транспорт[39]. Витрати на представницькі цілі всередині країни і під час вітання зарубіжних держав здійснюється за рахунок державного бюджету, а охорона Президента і його сім’ї забезпечується Управлінням державної охорони України.
Деякі матеріально-технічні гарантії зберігаються за Президентом довічно, навіть після виходу його у відставку: а) за ним зберігається розмір посадового окладу; б) йому надається державна дача з необхідним обслуговуванням, охороною і транспортним забезпеченням; в) за ним та його дружиною зберігається медичне та санаторно-курортне обслуговування.
4. Символічно-церемоніальні гарантії – «почесні права»: на користування атрибутами президентської влади, на президентське звання, на урочистий прийом. Напередодні приведення до присяги новообраного глави держави, 29 листопада 1999 р., було видано спеціальний указ, яким встановлено офіційні символи Президента України – прапор (штандарт), знак, гербова печатка і булава, – та закріплено порядок їх використання. Нові символи вперше були використані вже наступного дня, 30 листопада: знак Президента України (орденський ланцюг) був покладений на Л.Д.Кучму, а гербова печатка і булава вручені йому під час церемонії інавгурації у палаці «Україна». На сцені, де знаходилося крісло глави держави, був встановлений штандарт Президента. Символи Президента України повинні постійно знаходитись у службовому кабінеті глави держави в його резиденції у м. Києві.
Згідно з ч.3 ст.105 Конституції України, звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки Президент України не був усунений з поста в порядку імпічменту.
Глава держави завжди діє «ex officio», тобто саме як офіційна особа. Будь-який його виступ, заява чи вчинок, незалежно від наявності спеціальних повноважень, розглядаються як державна акція і, зазвичай, здійснюються згідно з встановленим протоколом. При виїзді глави держави з офіційним візитом за кордон він має право на почесну зустріч і користується особливими пільгами та привілеями. У складі Адміністрації Президента України діє Управління протоколу, яке відповідає за належну організацію і проведення всіх протокольних заходів за участю глави держави.
Підсумовуючи вищесказане, зазначимо, що гарантії діяльності Президента України займають значне місце у його правовому статусі і потребують детального правового закріплення у відповідному законі. Роль такого акта найкраще міг би відіграти статутний Закон «Про Президента України». При цьому, статус Президента України доцільно було б доповнити деякими гарантіями, притаманними статусу парламентарів, зокрема, такими як непорушність повноважень глави держави, використання Президентом засобів масової інформації, відповідальність посадових осіб за невиконання обов’язків щодо глави держави, захист трудових прав Президента, надання службової житлової площі.
§ 7. Апарат Президента України, організація його роботи
Відповідно до п.28 ст.106 Конституції, глава української держави «створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби», які входять до складу президентського апарату. Отже, апарат Президента України – це сукупність консультативно-дорадчих та інших допоміжних органів і служб, створених при главі держави, куди входить і Адміністрація Президента України.
Допоміжні органи (їх зараз близько 40), мають різні найменування – ради, комісії, комітети, палати, робочі групи та ін. Вони створюються і функціонують згідно з положеннями, які затверджуються указами Президента України, але статус Ради національної безпеки і оборони України і Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим визначається Конституцією і законами. Структура президентського апарату повинна бути безпосередньо обумовлена конституційною компетенцією глави держави, як цього вимагає Основний закон. Станом на 1 грудня 2001 р. систему дорадчих органів при Президентові складали такі структури:
1. У сфері забезпечення національної безпеки і оборони України:
– Рада національної безпеки і оборони України;
– Рада з питань розвідки;
– Державна міжвідомча комісія з питань співробітництва України з НАТО;
– Національний інститут стратегічних досліджень.
2. У галузі державного управління і місцевого самоврядування:
– Координаційна рада з питань державної служби;
– Всеукраїнська політична консультативна рада;
– Національна Рада з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів та місцевого самоврядування;
– Фонд сприяння місцевому самоврядуванню;
– Комісія з питань адміністративно-територіального устрою;
3. У сфері економічної політики та соціального партнерства:
– Національна рада соціального партнерства;
– Координаційна рада з питань функціонування ринку цінних паперів в Україні;
– Консультативна рада з питань іноземних інвестицій в Україні;
4. У сфері науково-технічної політики та культури:
– Рада з питань науки та науково-технічної політики при Президентові України;
– Рада з питань інформаційної політики;
– Координаційна рада з питань розвитку Українського козацтва;
– Рада з питань виставкової діяльності в Україні;
5. З окремих напрямів внутрішньої політики (соціальна сфера, права національних меншин, нагородна політика):
– Комісія зі сприяння розвитку громадського суспільства;
– Комісія державних нагород та геральдики;
– Комітет з Державних премій України в галузі науки і техніки;
– Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка;
– Координаційна Рада з питань соціального і правового захисту військовослужбовців, працівників міліції, митної служби та членів їх сімей;
– Громадська рада експертів із внутрішньополітичних питань;
– Національна рада з питань молодіжної політики;
– Рада представників громадських організацій національних меншин України;
– Рада представників кримськотатарського народу.
6. У сфері забезпечення законності та правопорядку:
– Державна комісія з проведення в Україні адміністративної реформи;
– Комісія з питань реформування правоохоронних органів;
– Рада з питань реформування судової системи України;
– Національна рада з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу;
– Комісія при Президентові у питаннях громадянства;
– Комісія при Президентові України у питаннях помилування;
– Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю та ін.
Структурні підрозділи апарату створюються за предметною та функціональною ознаками: предметні – створюються для допомоги главі держави у виконанні його повноважень і є жорстко спеціалізованими, а функціональні забезпечують діяльність апарату в цілому (Адміністрація Президента). При цьому в складі апарату виділяються допоміжні служби Президента як Верховного Головнокомандувача, групи радників і помічників, підрозділи господарсько-технічного забезпечення.
Адміністрація Президента України (далі – Адміністрація) є постійно діючим органом, що утворюється Президентом України відповідно до Конституції України для забезпечення здійснення ним своїх повноважень як глави держави. Адміністрація не є органом державної влади, оскільки не має власних владних повноважень; це – адміністративний апарат Президента, який вступає у правовідносини з іншими органами тільки за дорученнями глави держави.
Правовою основою діяльності Адміністрації є Конституція України, закони України, укази і розпорядження Президента України, акти Кабінету Міністрів України, а також Положення про Адміністрацію Президента України[40].
Загальне керівництво Адміністрацією здійснює Глава Адміністрації, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України.
Основними завданнями Адміністрації є організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення діяльності Президента України.
В межах вказаних завдань Адміністрація здійснює такі функції:
1. Аналітична – Адміністрація має аналізувати економічні, політичні, соціальні та інші процеси, що відбуваються в державі, та готувати пропозиції Президентові України за результатами аналізу.
2. Функція правового забезпечення – здійснювати підготовку проектів послань Президента України до народу, щорічних і позачергових послань до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України; забезпечувати підготовку проектів указів і розпоряджень Президента України, а також проектів законів України, що вносяться главою держави у парламент в порядку законодавчої ініціативи.
3. Організаційна – здійснювати організаційне забезпечення діяльності допоміжних органів, утворених Президентом України, а також постійних представників глави Української держави; протокольних заходів Президента, його офіційних візитів за кордон, а також робочих поїздок в межах України.
4. Кадрова – розробляти пропозиції з питань кадрової політики Президента України; за дорученням глави держави попередньо опрацьовувати пропозиції щодо призначення на посади та звільнення з посад Президентом України.
5. Експертна – провадити експертизу законів України, які передаються Верховною Радою України на підпис і оприлюднення Президентові України, а також підготовку за його дорученням пропозицій до парламенту для повторного розгляду законів.
6. Комунікаційна – забезпечувати здійснення зв’язків Президента України з Верховною Радою України, органами місцевого самоврядування, політичними партіями та іншими об’єднаннями громадян.
7. Господарська – розробляти пропозиції Президентові України щодо здійснення заходів, які б забезпечували економічний розвиток та економічну безпеку країни.
8. Матеріально-технічна – здійснювати фінансове, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності Президента України.
Для здійснення своїх функцій Адміністрація має право:
– Запитувати і одержувати в установленому порядку необхідні для виконання своїх завдань матеріали від органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій та посадових осіб.
– Користуватися банками даних інших державних органів.
– Використовувати державні, у тому числі урядові, системи зв’язку.
– Залучати в установленому порядку до виконання окремих робіт і завдань, до участі у вивченні окремих питань вчених і спеціалістів, у тому числі на договірній основі, працівників центральних та місцевих органів виконавчої влади.
– Порушувати за дорученням Президента України перед керівниками органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, керівниками державних підприємств, установ і організацій питання про усунення виявлених порушень чинного законодавства у їх діяльності.
– Давати у визначених Президентом України межах та з питань, що належать до повноважень Адміністрації, доручення, що є обов’язковими для виконання органами виконавчої влади та їх посадовими особами.
Положення про Адміністрацію, гранична чисельність її працівників, структура, штатний розпис та кошторис видатків затверджуються Президентом України за поданням Глави Адміністрації. Зокрема, структура Адміністрації встановлена Указом Президента України від 29 грудня 1999 р. №1625/99 «Питання Адміністрації Президента України» (із змінами, внесеними указами Президента від 23.02.2000 р. №278/2000, від 09.03.2000 р. №397/2000, від 25.12.2000 р. № 1370/2000, від 01.02.2001 р. № 67/2001, від 25.04.2001 р. № 281/2001, від 21.07.2001 р. № 538/2001). Згідно з названим Указом, до складу Адміністрації входять: Глава Адміністрації Президента України; Перший заступник та заступники Глави Адміністрації Президента України; Прес-секретар Президента; Постійний Представник Президента України у Верховній Раді України; Постійний Представник Президента в Конституційному Суді України; Постійний Представник Президента України в Кабінеті Міністрів України; Постійний представник Президента України на Чорнобильській АЕС; Служба Президента України; Секретаріат Адміністрації Президента України; Секретаріат Національної Ради з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів та місцевого самоврядування; Головне управління організаційно-кадрової роботи та взаємодії з регіонами; Головне контрольне управління; Головне управління з питань внутрішньої політики; Головне управління з питань економічної політики; Головне управління з питань зовнішньої політики; Головне державно-правове управління; Головне управління з питань діяльності військових формувань та правоохоронних органів; Управління з питань забезпечення зв’язків з Верховною Радою України, Конституційним Судом України та Кабінетом Міністрів України; Управління документального забезпечення; Управління справами; Управління інформації та зв’язків з громадськістю; Управління Протоколу Президента України; Управління державних нагород та геральдики; Управління з питань громадянства; Управління з питань помилування; Управління звернень громадян; Управління з питань адміністративної реформи.
Безпосередньо Президентові України підпорядковані Глава Адміністрації, Перший заступник і заступники Глави Адміністрації, Постійні представники Президента у Верховній Раді України, в Конституційному Суді та Кабінеті Міністрів України, Апарат Президентської Ради, Служба Президента України, Головне управління з питань зовнішньої політики, а також Головне контрольне управління.
Розподіл обов’язків між Главою Адміністрації, Першим помічником Президента, першим заступником та заступниками Глави Адміністрації, закріплення за ними структурних підрозділів Адміністрації визначаються згідно з додатком до Указу Президента від 29.12.1999 р. №1625/99. При цьому Глава Адміністрації, перший заступник та заступники глави Адміністрації несуть безпосередню відповідальність перед Президентом України за діяльність підрозділів, керівництво якими вони здійснюють.
Глава Адміністрації:
– здійснює загальне керівництво Адміністрацією, координує діяльність усіх її підрозділів;
– представляє Адміністрацію як в Україні, так і за її межами;
– забезпечує взаємодію Адміністрації та її структурних підрозділів з іншими допоміжними органами, утвореними при Президентові України;
– безпосередньо здійснює керівництво діяльністю Головного управління з аналізу та прогнозування внутрішньополітичних питань, Управління з гуманітарних питань, Першого відділу; організовує виконання доручень Президента України;
– розподіляє обов’язки між першим заступником та заступниками Глави Адміністрації;
– координує діяльність представників Президента України;
– вносить пропозиції Президентові України щодо призначення на посади і звільнення з посад першого заступника та заступників Глави Адміністрації, керівників структурних підрозділів Адміністрації;
– затверджує структуру і штатну чисельність структурних підрозділів Адміністрації у межах штатної чисельності Адміністрації, визначеної Президентом України, а також положення про відповідні структурні підрозділи Адміністрації;
– призначає на посади і звільняє з посад працівників відповідних структурних підрозділів Адміністрації, вирішує інші питання відповідно до Закону «Про державну службу» та законодавства про працю;
– одержує за дорученням Президента України від органів виконавчої влади матеріали і пропозиції з питань, які знаходяться на розгляді Президента України; запитує і одержує від органів виконавчої влади інформацію про хід виконання указів і розпоряджень, а також доручень Президента України;
– розпоряджається фінансовими коштами у відповідності з кошторисом видатків Адміністрації.
Глава Адміністрації в межах повноважень видає розпорядження з питань діяльності Адміністрації.
Перший заступник та заступники Глави Адміністрації Президента України заміщають Главу Адміністрації на час його тимчасової відсутності; відповідно до розподілу обов’язків здійснюють безпосереднє керівництво структурними підрозділами Адміністрації; погоджують пропозиції щодо призначення на посади та звільнення з посад Главою Адміністрації працівників відповідних структурних підрозділів Адміністрації; виконують за дорученням Президента України та Глави Адміністрації інші функції.
Керівники структурних підрозділів Адміністрації здійснюють оперативне керівництво відповідними підрозділами, подають на затвердження Главі Адміністрації їх структуру і штатний розпис, пропозиції щодо призначення на посади та звільнення з посад працівників відповідних підрозділів, а також виконують інші повноваження відповідно до покладених на них функцій.
Адміністрація Президента України є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного герба України та своєю назвою, розрахункові та поточні рахунки в банках та інших кредитних установах.
Гранична чисельність працівників, штатний розпис та кошторис видатків затверджується Президентом України за поданням Глави Адміністрації. Положення про структурні підрозділи Адміністрації, їх структура і штатна чисельність затверджується Главою Адміністрації Президента України.
§ 8. Представництво Президента України в Автономній
Республіці Крим, його статус і організація роботи
Згідно зі ст.139 Конституції України, в Автономній Республіці Крим діє Представництво Президента України, статус якого визначається відповідним законом[41]. Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим є державним органом, утвореним відповідно до Конституції України з метою сприяння виконанню в Автономній Республіці Крим повноважень, покладених на главу держави. Представництво утворюється Президентом України і безпосередньо йому підпорядковується.
Правовою основою діяльності Представництва є Конституція України, закони України, укази і розпорядження Президента України, акти Кабінету Міністрів України. Діяльність Представництва ґрунтується на принципах верховенства права, законності, гласності, поєднання загальнодержавних і місцевих інтересів. Представництво є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням, рахунки в установах банків України.
Основними функціями Представництва є аналітично-інформаційна, представницька, виконавча, правоохоронна та номінаційна.
В межах виконання аналітично-інформаційної функції Представництво аналізує нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим щодо їх відповідності Конституції та законам України і в разі потреби вносить пропозиції про зміни, скасування або при зупинення їх дії; вивчає стан виконання в Автономній Республіці Крим Конституції й законів України, указів і розпоряджень Президента України, актів Кабінету Міністрів України; готує і подає на розгляд Президентові України аналітичні матеріали з питань розвитку соціально-економічних та політичних процесів в Автономній Республіці Крим; аналізує практику діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, релігійних організацій в АРК, сприяє їх взаємодії з органами державної влади України, а також узагальнює відомості про громадську думку щодо економічної та соціальної ситуації в Автономній Республіці Крим, інформує Президента України з цих питань.
Крім того, на Представництво покладена виконавча функція, адже воно вживає заходів для забезпечення належного виконання актів законодавства України Верховною Радою Автономної Республіки Крим і Радою міністрів Автономної Республіки Крим, районними державними адміністраціями і органами місцевого самоврядування в Автономній Республіці Крим, виконує доручення Президента України.
Правоохоронна функція Представництва полягає у сприянні додержанню конституційних прав і свобод людини і громадянина та досягненню міжнаціональної злагоди, соціально-економічної і політичної стабільності в Автономній Республіці Крим. Нарешті, здійснюючи номінаційну функцію, Представництво сприяє Президентові України у вирішенні кадрових питань в Автономній Республіці Крим.
Закон України «Про Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим» від 2 березня 2000 р. закріплює широкий комплекс прав Представництва:
– порушувати у Верховній Раді Автономної Республіки Крим і Раді міністрів Автономної Республіки Крим, районних державних адміністраціях і органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях в Автономній Республіці Крим питання про вжиття відповідних заходів щодо додержання Конституції і законів України, виконання указів і розпоряджень Президента України;
– одержувати від центральних органів виконавчої влади України, а також Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, районних державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування в Автономній Республіці Крим, підприємств, установ, організацій безкоштовно необхідну інформацію, копії документів та матеріалів, необхідних для виконання покладених на Представництво завдань; нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та їх органів подаються до Представництва одразу після їх прийняття;
– користуватися інформаційними банками даних Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим та районних державних адміністрацій в Автономній Республіці Крим;
– використовувати державні, в тому числі урядові, системи зв’язку;
– організовувати і проводити наради та консультації за участю представників Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, правоохоронних і контрольно-ревізійних органів, районних державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян в Автономній Республіці Крим з метою підготовки для внесення Президентові України пропозицій щодо вирішення актуальних соціально-економічних та інших проблем в Автономній Республіці Крим;
– залучати до вивчення питань та підготовки документів, пов’язаних з виконанням своїх повноважень, наукові установи, вчених, фахівців підприємств, установ, організацій, навчальних закладів (за погодженням з їх керівниками).
Представництво є єдиноначальним державним органом загальної компетенції. Його очолює Постійний Представник Президента України, який призначається на посаду і звільняється з посади главою Української держави. Постійний Представник Президента України в Автономній Республіці Крим за своїм статусом прирівнюється до керівника центрального органу державної виконавчої влади. Він здійснює загальне керівництво діяльністю Представництва, несе персональну відповідальність за виконання покладених на Представництво завдань і здійснення ним своїх функцій, репрезентує Представництво у відносинах з іншими органами, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями та громадянами.
Постійний Представник виконує доручення Президента України, спрямовані на забезпечення виконання конституційних повноважень глави держави, бере участь з правом дорадчого голосу у засіданнях Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим.
Він має право входити з поданням у Верховну Раду АРК, Раду міністрів АРК, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування в Автономній Республіці Крим у разі прийняття ними нормативно-правових актів, що суперечать Конституції й законодавству України, порушують права і свободи громадян, з вимогою про усунення цих порушень. Про внесення відповідного подання Представник зобов’язаний повідомити главу держави. Таке подання підлягає обов’язковому розгляду у позачерговому порядку. У разі неналежного реагування на подання Постійного Представника щодо незаконності прийнятих нормативно-правових актів Постійний Представник вносить пропозиції про скасування чи зупинення дії таких актів безпосередньо Президентові України.
В разі порушень Конституції та законів України, указів і розпоряджень Президента України, актів Кабінету Міністрів України Представник уповноважений вимагати пояснень від посадових осіб Верховної Ради АРК і Ради міністрів АРК, керівників районних державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності в Автономній Республіці Крим. У випадку встановлення посадових осіб, які вчинили правопорушення, він має право порушувати питання у встановленому законодавством порядку про притягнення цих осіб до відповідальності.
Представник наділений широкими установчо-номінаційними повноваженнями. Зокрема, відповідно до структури і кошторису витрат на утримання Представництва, він затверджує положення про його структурні підрозділи та штатний розпис, призначає на посади та звільняє з посад працівників Представництва, визначає їх посадові обов’язки. Він же утворює тимчасові комісії, групи, експертні ради для ефективного виконання завдань, покладених на Представництво.
Представник зобов’язаний регулярно звітувати перед Президентом України про виконання своїх обов’язків, постійно інформувати його з питань, що мають загальнодержавне значення. Законами, указами і розпорядженнями Президента України на Представника можуть бути покладені інші повноваження.
Постійний Представник має заступника, яких призначає на посаду та звільняє з посади Президент за його поданням. Посадові обов’язки заступника визначаються Постійним Представником.
Актами Постійного Представника є розпорядження, обов’язкові для виконання працівниками Представництва, які він видає у межах своїх повноважень. Якщо розпорядження суперечать законодавству України, вони можуть бути скасовані главою держави або в судовому порядку.
Відповідно до законодавства України держава створює безпечні умови життя Постійного Представника. Протиправні дії щодо нього, які перешкоджають виконанню ним службових повноважень, тягнуть за собою відповідальність, передбачену законодавством.
Правоохоронний орган в разі прийняття ним рішення про притягнення Постійного Представника до адміністративної відповідальності, що накладається у судовому порядку, або про порушення кримінальної справи проти нього невідкладно інформує Президента України про таке рішення.
Матеріально-технічне забезпечення діяльності Представництва здійснюється Адміністрацією Президента України за рахунок Державного бюджету України, а кошторис видатків на його утримання затверджується Державним управлінням справами. Посадові особи Представництва є державними службовцями. Умови їх матеріального та соціально-побутового забезпечення визначаються Законом України «Про державну службу».
Структура і штатний розпис Представництва встановлені Указом Президента «Питання Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим» від 22.07.2000 р. № 911/2000 (із змінами, внесеними Указом Президента № 1336/2000 від 14.12.2000 р.). Гранична чисельність працівників Представництва закріплена у кількості 28 штатних одиниць. Крім Постійного Представника Президента України в Автономній Республіці Крим, його першого заступника і заступника, основними структурними елементами Представництва є: Служба Постійного Представника Президента України в АРК, Відділ правового забезпечення, Відділ соціальної та економічної політики, Відділ міжнаціональних відносин та гуманітарної політики, Відділ організаційної роботи, Головний бухгалтер, Відділ господарського забезпечення.
Основною правовою формою діяльності Представництва є правозастосовча. Крім неї використовуються установча та інтерпретаційна форми діяльності. Серед організаційних форм діяльності слід відзначити персональну роботу Постійного Представника Президента (робота з документами, участь у роботі уряду Автономної Республіки Крим тощо) та посадових осіб апарату Представництва, проведення нарад, консультацій, «круглих столів», інших заходів за участю представників органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, об’єднань громадян і релігійних конфесій, науковців.
§ 9. Рада національної безпеки і оборони України
Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної й інформаційної безпеки конституційно проголошені найважливішими функціями держави і здійснюються низкою органів державної влади в межах їхньої компетенції. Однак складність і багатоаспектність проблем забезпечення національної безпеки вимагає узгодження дій зазначених органів в межах єдиної державної політики. Серед органів державної влади, покликаних здійснювати цю функцію, провідне місце належить главі держави як Верховному Головнокомандувачу Збройних Сил України і гаранту державного суверенітету й територіальної цілісності України.
Забезпечення державної незалежності й національної безпеки України, як було зазначено у §3, є однією з основних предметних функцій Президента України. Форми реалізації даної функції глави держави є досить різноманітними. Однією з таких форм є керівництво Радою національної безпеки і оборони України, який є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України.
Рада національної безпеки (РНБ) як дорадчий орган при президентові вперше був створений у США в 1947 р. і на сьогодні існує практично в усіх президентських і напівпрезидентських республіках (зокрема в Македонії, Росії, Румунії, Туреччині, Франції, Хорватії та ін.). Колишній співробітник ЦРУ і СНБ в адміністрації Р.Рейгана К.Менгес так визначає унікальність його функцій: «Апарат СНБ є єдиною службою уряду США, яка має можливість зводити докупи думки інших урядових відомств з питань зовнішньої політики і оборони, здійснювати їх координацію в межах виконавчої гілки влади, а потім подавати на розгляд президента усі варіанти політичних дій»[42].
Рада національної безпеки і оборони України первісно створювалася за американським взірцем, а її статус отримав конституційне закріплення в Основному Законі 1996 р. і деталізацію – в Законі «Про Раду національної безпеки і оборони» 1998 р.[43]. Рада є саме тим органом, де в результаті колегіального обговорення між вищими посадовими особами, відповідальними за стан обороноздатності та національної безпеки, формулюються відповідні політичні рішення, які потім втілюються в укази глави Української держави.
Згідно з Законом, основними функціями Ради національної безпеки і оборони України є: 1) внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації принципів внутрішньої та зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони; 2) координація і здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час; 3) координація і здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного чи надзвичайного стану та у випадках виникнення кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.
Відповідно до означених функцій Рада національної безпеки і оборони наділена такими повноваженнями:
– Розробляти і розглядати на своїх засіданнях питання, віднесені Конституцією і законодавством до сфери національної безпеки і оборони, та подавати пропозиції Президентові України з цих питань.
– Здійснювати поточний контроль діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, подавати Президентові України відповідні висновки і пропозиції.
– Залучати до аналізу інформації посадових осіб і спеціалістів органів виконавчої влади, державних і наукових установ, підприємств і організацій усіх форм власності.
– Ініціювати розробку нормативних актів і документів з питань національної безпеки і оборони, узагальнювати практику їх застосування і результати перевірок їх виконання.
– Координувати і контролювати переведення центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також економіки країни на роботу в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
– Координувати і контролювати діяльність органів місцевого самоврядування в межах наданих повноважень під час введення воєнного чи надзвичайного стану.
– Координувати і контролювати діяльність органів виконавчої влади щодо відвернення збройної агресії, організації захисту населення і забезпечення його життєдіяльності, охорони життя, здоров’я, конституційних прав, свобод і законних інтересів громадян, підтримання громадського порядку в умовах воєнного і надзвичайного стану і в умовах виникнення кризових ситуацій.
Президент України є Головою Ради національної безпеки і оборони за посадою і самостійно формує її персональний склад, спрямовує діяльність і здійснює загальне керівництво роботою Ради, затверджує перспективні та поточні плани її роботи, час і порядок проведення її засідань, особисто головує на засіданнях Ради, має право давати доручення членам Ради, пов’язані з виконанням покладених на нього функцій, заслуховувати поточну інформацію Секретаря Ради про хід виконання її рішень, визначає функції, структуру і штатну чисельність апарату Ради, а також здійснює інші повноваження, передбачені Законом.
Персональний склад Ради національної безпеки і оборони України формує Президент України. Згідно з Указом Президента України від 02.02.2000 р. № 162/2000 (із змінами відповідно до Указів № 938/2000 від 31.07.2000 р. і № 1251/2000 від 25.11.2000 р.), до складу Ради за посадою входять Прем’єр-міністр України, Секретар Ради національної безпеки та оборони, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України, Міністр з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Міністр фінансів, Міністр юстиції, Міністр економіки, Глава Адміністрації Президента України, Голова Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Президент Національної Академії наук та Начальник Генерального штабу Збройних Сил України – Перший заступник Міністра оборони України. Членами Ради можуть бути керівники інших центральних органів виконавчої влади за рішенням Президента України.
Забезпечення організації роботи і виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України покладено на Секретаря Ради національної безпеки і оборони України, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України і безпосередньо йому підпорядковується. На цю посаду можуть призначатись як цивільні особи, так і військовослужбовці. Секретар Ради національної безпеки і оборони є за посадою Радником Президента України з питань національної безпеки. Секретар Ради має заступників, які за його поданням призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України. Посади Секретаря Ради національної безпеки і оборони України та його заступників є посадами державних службовців першої категорії.
Секретар Ради національної безпеки і оборони України готує пропозиції щодо перспективного і поточного планування діяльності Ради, подає на розгляд Президента України проекти указів про введення в дію рішень Ради, організовує роботу щодо підготовки і проведення засідань Ради та контролю за виконанням її рішень, координує діяльність робочих і консультативних органів Ради, за дорученням Президента України представляє Раду у відносинах з органами державної влади та місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян і засобами масової інформації.
Поточне інформаційно-аналітичне і організаційне забезпечення діяльності Ради національної безпеки і оборони України здійснює її апарат, який очолюється керівником апарату і підпорядковується Секретарю Ради. Функції, структура і штатна чисельність апарату Ради визначаються Президентом України. Структура Апарату Ради національної безпеки і оборони України затверджена Указом Президента України від 13 січня 2000 р. №62. Основними його структурними підрозділами є Управління координації політики національної безпеки, Управління інформаційного забезпечення, Управління оборонних аспектів національної безпеки, Управління соціально-політичних аспектів національної безпеки та Управління економічної безпеки, Управління стратегії сталого розвитку, Управління енергетичної безпеки та ядерної політики. Згідно з розпорядженнями Кабінету Міністрів України від 21.01.1997 р. №27 та від 09.12.1997 р. №713-р, посади працівників апарату Ради національної безпеки і оборони України віднесені до відповідних категорій посад державних службовців.
Основною організаційною формою діяльності Ради національної безпеки і оборони України є його засідання. На засіданнях Ради його члени голосують особисто, делегування обов’язків не допускається. У засіданнях Ради може брати участь Голова Верховної Ради України як представник парламенту. За запрошенням Голови Ради національної безпеки і оборони України в її засіданнях можуть брати участь голови комітетів парламенту, інші народні депутати України, керівники центральних органів виконавчої влади та інші особи, які не є членами Ради. Рішення Ради національної безпеки і оборони України приймаються не менш як двома третинами голосів її членів. Прийняті Радою рішення вводяться в дію указами Президента України. З листопада 1996 по травень 2000 р. главою української держави було видано 12 указів, якими вводились в дію рішення цього допоміжного, але вкрай важливого органу.
Предметом розгляду на засіданнях Ради національної безпеки і оборони стають найбільш гострі та значущі для держави і суспільства проблеми, від оптимального вирішення яких залежить доля країни. Зокрема, протягом 2000 р. на засіданнях Ради розглядались питання вдосконалення державного регулювання діяльності підприємств з іноземними інвестиціями в Україні, стан залізничного транспорту України та заходи щодо забезпечення його ефективного функціонування, а також невідкладні заходи щодо подолання кризових явищ у паливно-енергетичному комплексі України.
Для розробки і комплексного вирішення проблем міжгалузевого характеру, забезпечення науково-аналітичного і прогнозового супроводження діяльності Ради національної безпеки і оборони України за її рішенням у межах коштів, передбачених Державним бюджетом України, можуть створюватися тимчасові міжвідомчі комісії, робочі і консультативні органи. Функції і повноваження цих органів визначаються положеннями, що затверджуються Президентом України. Зокрема, нині при Раді національної безпеки і оборони України створена й і функціонують Міжвідомча комісія з питань фінансової безпеки, Український інститут досліджень навколишнього середовища і ресурсів, а також Національний інститут проблем міжнародної безпеки.
[1] Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. – М.: Юристъ, 1997. – С. 268; Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Тома 1-2. Часть общая / Отв. ред. Б.А.Страшун. – М.: БЕК, 1999. - С.599.
[2] Див.: Сравнительное конституционное право / Ред. кол.: А.И.Ковлер, В.Е.Чиркин (отв. ред.), Ю.А.Юдин. – М.: Манускрипт, 1996. - С.590–622; Коломієць Ю.М. Інститут глави держави в системі вищих органів влади й управління зарубіжних країн. – Х.: Основа, 1998. – С.24-58; Тодыка Ю.Н., Яворский В.Д. Президент Украины: конституционно-правовой статус. – Х.:Факт, 1999. – С.9–25; Серьогіна С.Г. Теоретично-правові та організаційні засади функціонування інституту президентства в Україні. – Харків: Ксілон, 2001. – С.7-17.
[3] Конституции государств Европейского Союза / Под общ. ред. и со вступ. ст. Л.А.Окунькова.– М.: Изд.гр. ИНФРА-М-НОРМА, 1997. – С.382, 437, 710.
[4] Конституции зарубежных государств. Американский континент. – Ереван: Мхитар Гош, 1998. – С.30.
[5] Цвік М., Процюк І. Про державно-правову природу влади Президента України в системі розподілу влад // Вісник Академії правових наук України. – 1999. – №1 (16). – С.51–61.
[6] Коментар Конституції України / Ред. кол.: В.Ф.Опришко (голова) та ін. – К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, 1996. – С.230; Кравченко В.В. Конституційне право України:: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2000. – С.210.
[7] Бурчак Ф.Г., Погорілко В.Ф. Конституційно-правовий статус Президента України // Конституційне право України / За ред. В.Я.Тація, В.Ф.Погорілка, Ю.М.Тодики. – К.: Український центр правничих студій, 1999. – С.222.
[8] Серьогіна С.Г. Функції Президента України // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 1998. – №34. – С.57-58.
[9] Медведчук В.В. Конституційний процес в Україні і організація державної влади та місцевого самоврядування. – К.: Україна, 1996. – С.126; Копейчиков В.В. Моральні і політико-правові підвалини статусу глави держави // Ідеологія державотворення в Україні: історія і сучасність. Матеріали наук.-практ.конференції 22-23 листопада 1996 р. – К.: Генеза, 1997. – С.174-175; Фрицький О., Солов’єва І. Державна влада в Україні як конституційно-правовий інститут // Вісник Академії правових наук України. – 1998. – №1 (12). – С.36; Тодыка Ю.Н. Основы конституционного строя Украины. – Х.: Факт, 1999. – С.204-205.
[10] Закон України «Про оборону України» від 06.12.1991 р. № 1932-III (в ред Закону від 05.10.2000 р.) // ВВР. – 2000. - №49. – Ст.420.
[11] Закон України «Про державну таємницю» в редакції Закону від 21.09.1999 р. №1079-ХІV // ВВР. – 1999. – № 49. – Ст. 428.
[12] Закон України «Про міжнародні договори України» від 22.12.1993 р. №3767-XII (із змінами, внесеними згідно з рішенням Конституційного Суду України № 9-рп/2000 від 12.07.2000 р.) // ВВР. – 1994. – №10. – Ст.45.
[13] Див.: Серьогіна С.Г. Теоретично-правові та організаційні засади функціонування інституту президентства в Україні. Монографія. – Х.: Ксілон, 2001. – С.149.
[14] Укази Президента України. Т.1. 1991–1994. – К.: Право, 1997. – С.830–833.
[15] Закон України «Про оборону України» в редакції Закону від 05.10.2000 р. № 2020-III // ВВР. – 2000. – № 49. – Ст. 420.
[16] Укази Президента України. Т.1. 1991–1994. – К.: Право, 1997. – С.830–833.
[17] Офіційний вісник України. – 1997. – №24. – С.11.
[18] Правовые формы деятельности в общенародном государстве / Под общ. ред. В.М. Горшенева. – Харьков, 1985. – С.56.
[19] Афанасьев В.Г. Научное управление обществом (Опыт системного исследования). – М., 1973. – С.240.
[20] Урядовий кур’єр. – 2000. – №71. – 18 квітня.
[21] Студеникина М.С. Государственный контроль в сфере управления (Проблемы надведомственного контроля). – М., 1974. – С.14–16; Шорина Е.В. Контроль за деятельностью органов государственного управления в СССР. – М.,1981. – С.47–48.
[22] Горшенёв В.М., Шахов И.Б. Контроль как правовая форма деятельности. – М.: Юридич. лит-ра., 1987. – С.139.
[23] Вопленко Н.Н. Праворазъяснение в системе правовых форм государственной деятельности // Юридическая деятельность: сущность, структура, виды. – Ярославль: Яросл. гос. ун-т, 1989. – С.50.
[24] Див., наприклад: Постанова Кабінету Міністрів України від 16.03.2000 р. №507 «Про роз’яснення Указу Президента України від 3 липня 1998 р. №727» // Офіційний вісник України. – 2000. – №12. – Ст.461.
[25] Докладніше про статус Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим йтиметься у §8.
[26] Указ Президента України “Про Положення про Постійного представника Президента України у Верховній Раді України” від 24.12.1999 р. №1616 // Офіційний вісник України. – 1999. - №52.
[27] Указ Президента України “Про Положення про Постійного представника Президента України у Конституційному Суді України” від 22.05.1998 р. №504/98 // Офіційний вісник України. – 1998. - №21.
[28] Указ Президента України “Про Положення про Постійного представника Президента України у Кабінеті міністрів України” від 15.03.2000 р. // Офіційний вісник України. – 2000. - №11.
[29] Розпорядження Глави Адміністрації Президента України від 17.04.2000 р. №30 “Про затвердження Положення про Управління з питань забезпечення зв’язків з Верховною Радою України, Конституційним Судом України та Кабінетом Міністрів України”.
[30] Докладніше про статус Ради національної безпеки і оборони України йтимться у §9.
[31] Указ Президента України “Питання організації проведення в Україні адміністративної реформи” від 21.07.2001 р. №538/2001.
[32] Указ Президента України “Про щорічні послання Президента України до Верховної Ради України” від 09.04.97 № 314/97 // Офіційний вісник України. – 1997. - №16.
[33] Указ Президента України “Про Статут та організаційну структуру Національного інституту стратегічних досліджень” від 02.08.1993 р. № 296/93 (із змінами, внесеними згідно з указами Президента України від 30.12.1994 р. № 833/94, від 27.01.1999 р. № 70/99, від 01.08.2000 р. №943/2000) // Офіційно не опублікований.
[34] Постанова Верховної Ради України “Про затвердження Завдань Національної програми інформатизації на 2000-2002 роки” від 06.07.2000 р. №1851-ІІІ // Офіційний вісник України. – 2000. - №29.
[35] Указ Президента України “Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади” від 14.07.00 № 887/2000 // Урядовий кур’єр. - 2000. – 18 липня.
[36] Указ Президента України “Про Координаційну раду з питань державної служби при Президентові України” від 21.03.2000 р. № 473/2000 // Офіційний вісник України. – 2000. - № 12.
[37] Указ Президента України “Про затвердження Положення про Українську Академію державного управління та її загальної структури” від 02.08.1995 р. № 682/95 (із змінами, внесеними згідно з указами Президента від 03.01.1996 р. № 2/96, від 27.01.1999 р. № 70/99, від 01.08.2000 р. № 943/2000) // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1999. - №8: Президент України: Законодавче забезпечення діяльності. - С.275-276.
[38] Указ Президента України “Про Стратегію реформування системи державної служби в Україні” від 14.04.2000 р. №599/2000 // Офіційний вісник України. – 2000. - №16.
[39] Президент в Україні: Законодавче забезпечення діяльності // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1999. – №8. – С.86.
[40] Положення про Адміністрацію Президента України, затверджене Указом Президента України від 19.02.1997 р. №159/97 // Офіційний вісник України. – 1997. – №8. – С.126–132.
[41] Закон України «Про Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим» від 02.03.2000 р. № 1524-III // ВВР. – 2000. – № 21. – Ст. 158.
[42] Шишкин Г. Технология власти // Эхо планеты. – 1996. – №36. – С.9.
[43] Закон України «Про Раду національної безпеки і оборони України» від 05.03.1998 р. № 183/98-ВР // ВВР. – 1998. – № 35. – Ст. 237.