Глава 17 Макроекономічна нестабільність. Циклічність розвитку економіки
Глава 17 Макроекономічна нестабільність. Циклічність розвитку економіки
§ 1. Економічні цикли: сутність, структура та фактори розвитку
Процес виробництва передбачає безперервність розвитку, але практика господарювання доводить, що цей процес має свої фази, стадії, особливості. Наприклад, періодично спостерігаються стадії спокійного розвитку економіки, підвищеної або активної підприємницької діяльності, загострення всіх суперечностей суспільного виробництва, у тому числі між виробництвом і споживанням, попитом і пропозицією, з наступним застоєм в усіх галузях економіки. Пропорційність, яка об’єктивно необхідна для відтворення на практиці, здійснюється через диспропорційність та нерівномірність, остання виявляється через поверхневі коливання, відхилення. Періодичність зміни відповідних фаз чи стадій господарського життя означає циклічний характер його розвитку.
Циклічний розвиток економіки — закономірне явище господарського життя в умовах ринку і машинного виробництва. Коливання фаз (підвищення, зниження) супроводжуються суттєвими змінами в структурі економіки, динаміці цін, обсягах виробництва, співвідношенні продуктивності праці і доходів, нагромадженні і споживанні. За своїм бурхливим і нерівноважним виявленням, як образно зазначав П. Са- муельсон, економічні цикли нагадують «хвилі» епідемічних захворювань, «примхи» погоди і коливання температури в дитини.
Економічний цикл (цикл ділової активності, діловий цикл, бізнес- цикл) являє собою процеси економічної активності, які повторюються в часі і характеризуються періодичними піднесеннями і спадами.
Існує різна термінологія для позначення фаз промислового циклу. Так, П. Самуельсон використовує поняття «стиснення», «оживання», «експансія», «пік».
К. Макконнелл і С. Брю вважають, що термін «економічний цикл» означає піднесення і спади рівнів економічної активності протягом кількох років, які періодично повторюються один за одним, при цьому мають місце фази «пік», «спад», «депресія», «оживання». Пік циклу характеризується повною зайнятістю в економіці, наявністю тенденцій зростання цін і зниження ділової активності. У фазі спаду виробництво і зайнятість скорочуються, але ціни ще не знижуються. Коли спад досягає найнижчої точки, настає депресія і починається поступове «виповзання виробництва з дна». У фазі оживання рівень виробництва підвищується, зайнятість зростає до повної, а ціни збільшуються. Однак більш чітко і яскраво характеризують особливості фаз промислового циклу терміни «криза», «депресія», «пожвавлення» і «піднесення», які слід правильно розуміти.
Класична структура економічного циклу складається з таких фаз: криза, депресія, пожвавлення і піднесення. Характерними рисами фази кризи (від грец. krisis — вихід, закінчення) є: надвиробництво товарів порівняно з платоспроможним попитом на них; різкий спад рівня цін як результат надмірного перевищення пропозиції товарів та послуг над їх попитом; різке скорочення обсягу виробництва; масові банкрутства підприємств і підприємців великого та малого бізнесу; зростання безробіття, зниження життєвого рівня; потрясіння кредитної системи; підвищення попиту на вільні грошові ресурси.
Фаза депресії характеризується: відновленням реалізації товарів та послуг і поступовим зменшенням товарних запасів; припиненням різкого падіння цін та спаду виробництва; затуханням інфляційних процесів; відсутністю нових інвестицій.
Фазам пожвавлення і піднесення властиві: зростання виробництва, попит на технічні нововведення, додаткову робочу силу, підвищення прибутків населення, досягнення і перевищення докризового рівня виробництва і споживання товарів та послуг. При піднесенні знову починають діяти тенденції зростання цін, скорочення безробіття, розширення розмірів кредиту, зростання позичкового процента. Все це призводить до «перегріву» економіки, посилення диспропорційних явищ, виникнення чинників майбутнього падіння обсягу виробництва товарів і послуг, переходу до нового економічного циклу.
Головною, визначальною фазою циклу є криза, яка завершує попередній цикл, призводить до створення умов для майбутньої економічної рівноваги, нового розширення виробництва і знову ж до кризового стану розвитку, економічної нестабільності. Криза завершує один економічний цикл і кладе початок іншому циклу, тобто період економічного циклу — це час від початку однієї кризи до початку іншої. Тому важливо розглядати кризу як фазу циклічного розвитку економіки і чинник макроекономічної нестабільності.
Сучасна економічна теорія вирізняє лише дві фази економічного циклу:
1) рецесію, яка включає кризу і депресію. Це фаза економічного циклу між найвищою (піком) та найнижчою (дном) його точками, якій властивий спад виробництва. У США під рецесією розуміють такий період зниження рівня випуску ВВП, доходу, зайнятості та торгівлі, який триває від шести місяців до одного року і характеризується значним спадом у багатьох секторах економіки;
2) піднесення, яка включає пожвавлення та пік. Це фаза між найнижчою (дном) та найвищою (піком) точками економічного циклу, якій притаманне розширення виробництва.
Причому циклічність розвитку економіки відбувається на тлі довгострокового економічного зростання, яке називається зростаючим трендом (рис. 17.1). Останній характеризується приростом трудових ресурсів, технічними інноваціями, збільшенням рівня доходів та заощаджень тощо. Цикл тоді є тимчасовим відхиленням від цієї траєкторії, коливанням навколо тренду.
Існує безліч концепцій, з допомогою яких учені намагаються пояснити періодичність коливань економіки: наявність плям на сонці, погода, врожай, рух планет; експансія і скорочення банківського кредиту, надмірний випуск в обіг паперових грошей; зміна у населення «хвиль» песимістичного і оптимістичного настрою; надходження дуже великої частки доходу багатим, бережливим людям, що зменшує інвестування і призводить до спаду виробництва; надмірне інвестування; використання у виробництві важливих технічних досягнень; низький попит населення; диспропорційність між галузями народного господарства та ін. Усі названі погляди відносно причин циклічності розвитку макроекономіки мають право на існування, використання в практиці регулювання, прогнозування кон’юнктури ринків і економічної поведінки всіх суб’єктів господарювання.
Ряд економістів пояснюють циклічність розвитку економіки в цілому особливостями її окремих процесів і поділяють цикли на три основні види: великі — тривалістю 50-60 років, середні — близько 10 років і короткі — близько 3,5 року. Так, М. Д. Кондратьєв (1892-1938), Й. Шумпетер (1883-1950) причиною циклічності розвитку вважали особливості відтворення основного капіталу. Існування середніх циклів вони пояснювали особливостями відтворення активної частини основного капіталу, а довгих — особливостями відтворення основного капіталу великих капітальних об’єктів, що здійснюється на принципово новій технічній основі і потребує величезних капітальних вкладень; короткі цикли пов’язували зі зниженням попиту. Сучасні економісти вважають, що в цілому економічні цикли пов’язані з інноваціями.
Згідно з теорією Й. Шумпетера, під нововведеннями слід розуміти: виготовлення нового продукту або нової якості якогось блага; впровадження нового методу виробництва; освоєння нового ринку збуту; отримання нового виду енергії, засобу виробництва, сировини тощо. Нововведення — це стрибок від старої виробничої функції до нової.
З кінця XVIII ст. економіка розвинених країн зазнала п’ять великих, або довгих, економічних циклів:
1789-1849 рр. — викликаний впровадженням результатів промислової революції;
1849-1896рр. — пов’язаний з упровадженням парових двигунів і сталі;
1896-1938рр. — зумовлений упровадженням процесів електрифікації, хімізації та індустріалізації
1952-1996 рр. — пов’язаний з реалізацією досягнень науково- технічної революції, атомної енергетики, комплексної механізації та автоматизації, кардинальними структурними трансформаціями економіки;
31997р. і дотепер. Сучасний, п’ятий, економічний цикл характеризується масовим впровадженням в економіку інтелектуального капіталу, комп’ютерів, Інтернету, економіки послуг, знань, інформації, переходом до постіндустріального типу розвитку економіки і суспільства.
У межах довгого циклу діють середні економічні цикли, які називають промисловими, або економічними.
Великий внесок у розвиток теорії циклічного розвитку зробив російський економіст М. Д. Кондратьєв, який ще 1922 р. виокремлював коливання економічної активності з різним періодом: 1) малі цикли, які тривають 3-4 роки; 2) середні — тривалістю 11 років; 3) великі цикли кон’юнктури — 40-60 років. У статті «Великі цикли кон’юнктури» він обґрунтував існування тривалих коливань — «довгих хвиль», зумовлених обігом основного капіталу з тривалим строком дії, нагромадженням вільного грошового капіталу і досягненнями науково- технічного прогресу, глобальними змінами в засобах виробництва. Так, перший великий цикл був викликаний промисловою революцією, другий — винайденням парових двигунів і сталі, третій — електрифікацією, хімізацією, а сучасний цикл пов’язаний з впровадженням досягнень науково-технічної революції в усі галузі народного господарства. Прикладом малого циклу можуть бути сезонні коливання в надходженні сільськогосподарської сировини, в зайнятості, у продуктивності праці; середнього циклу — диспропорції між виробництвом і споживанням, першим і другим підрозділами суспільного виробництва, групами «А» і «Б» промисловості; прикладом великого циклу — науково-технічна революція, яка триває 50-60 років.
У цілому теорія циклічного розвитку була розроблена в працях економістів кінця ХІХ — початку ХХ ст.: К. Маркса, М. І. Туган- Барановського, А. Афталіона, М. Бунятяна, Зомбарта, У. С. Джевонса. У подальшому цю теорію розвивали И. Шумпетер, С. Кузнець, К. Кларк, У. Мітчел, П. Боккар та ін.
§ 2. Економічні кризи: сутність, види та шляхи подолання
Економічна криза — фаза економічного циклу, під час якої відбувається різке відновлення порушених відтворювальних пропорцій шляхом спаду виробництва, недовантаження виробничих потужностей, зростання безробіття та ін.
З’ясовуючи соціально-економічну сутність кризи, слід зважати на таке:
економічна криза є періодично повторюваним явищем, яке виявляється в надвиробництві капіталів і товарів;
криза означає відносне надвиробництво внаслідок обмеженого платоспроможного попиту населення, що пояснюється збіднінням робітничих мас;
криза глибоко вражає і руйнує національне і світове господарство, свідчить про силу стихійного саморегулюючого механізму ринкової економіки. Вона є заходом насильного встановлення рівноваги між виробництвом та споживанням, чинником суспільної трансформації всіх структур народного господарства, формування нових правил і принципів поведінки суб’єктів ринку;
криза має дві сторони — негативну й позитивну. Негативна сторона характеризується спадом виробництва та руйнуванням соціального змісту економіки. Позитивна сторона кризи знаходить свій вияв тоді, коли виникають і активізуються творчі процеси в суспільстві. Кризу інколи порівнюють із хворобою людини як захисною реакцією життєздатного організму, що супроводжується різким підвищенням температури. Під час економічної кризи «лікування» потребує саме суспільство (макроекономіка): необхідні нові форми підвищення рівня сукупного попиту і сукупної пропозиції, забезпечення пропорційності, стабільності, рівноваги, економічного зростання й розвитку;
в умовах кризи актуалізується потреба в спеціальних інститутах (держава, біржа, банки, страхові компанії), здатних регулювати співвідношення AD і AS, нагромадження капіталів і заощадження коштів населення, рівня цін і заробітної плати (доходів споживачів) з метою забезпечення умов збалансованого розвитку економіки в цілому.
Історія періодичних економічних криз надвиробництва почалася так: 1825 р. — криза у Великій Британії, 1836 р. — у Великій Британії та США, 1847 р. — в усіх країнах Європи і Америки; у 1873 р. світова економічна криза почалася в Австрії і Німеччині, потім поширилася на Європу та США і завершилася 1878 р. у Великій Британії. Світові економічні кризи були в 1907, 1920, 1929-1933, 1937, 1957, 1974-1975 роках.
Тільки в США з 1854 р. до кінця XX ст. відбулося понад 25 криз і спадів виробництва. У середньому разом з депресіями вони тривали 18 місяців, а фази пожвавлення і підйому — 33 місяці.
Світова економічна криза 1929-1933 рр. була найсильнішою за своїми наслідками для світового господарства: сукупний обсяг промислового виробництва капіталістичного світу скоротився на 46 %, виплавка сталі і чавуну зменшилася на 62 %, видобуток вугілля — на 31 %, зовнішньоторговий оборот — на 67 %, кількість безробітних становила 26 млн чол., або 1/4 всіх зайнятих, реальні прибутки скоротилися на 58 %, вартість цінних паперів на біржах — на 60-75 %. Особливостями цієї світової кризи були: тривалість спаду виробництва; переплетіння промислової та аграрної кризи; переплетіння кредитної, валютної та фінансової криз; масовість банкрутств малого і великого бізнесу. Таку увагу цій світовій кризі ми приділили у зв’язку з тим, що вона має багато спільних рис з системною кризою в Україні, особливо за своїми наслідками. Наприклад, у 1999 р. порівняно з 1990 р. спад виробництва валового внутрішнього продукту становив 60 %.
Економічні кризи охоплюють всі галузі і види діяльності, тому вони багатогранні і мають специфіку залежно від сфери, тривалості й середовища функціонування. Кризи підрозділяються на певні види, що відбивають різні сторони одного й того ж кризового процесу.
Криза надвиробництва характеризується тим, що охоплює всі сфери господарства, їй властиві велика глибина і тривалість, у ній відбивається вся сукупність суперечностей і відновлених диспропорцій. Надвиробництво виступає скоріше як соціальне явище, а не як кількісне співвідношення вироблених матеріальних благ.
Промислова криза виявляється у невідповідності між масою вкладених у галузь виробничих сил і можливістю їхнього прибуткового застосування. З настанням кризи з’ясовується, що кількість підприємств не тільки перевищує потребу в них при зниженні попиту, але й що їх було б занадто багато і за нормального розвитку споживання. Надвиробництво засобів виробництва — характерна риса промислових криз і є причиною їх затяжного характеру. Промислова криза супроводжується кризою праці: скорочується кількість і тривалість робочих днів, знижується заробітна плата працюючих, зростає кількість звільнень робітників і службовців.
Проміжна криза відрізняється від циклічної тим, що вона не розпочинає новий цикл, а перериває на певний час перебіг фази піднесення чи пожвавлення. Така криза менш глибока й тривала і має локальний характер.
Часткова криза охоплює не всю економіку, а певну сферу економічної діяльності, наприклад сферу грошового обігу або кредиту.
Галузева криза — це криза в одній з галузей народного господарства, що може виникнути в будь-якій фазі циклу (зокрема, криза в сільському господарстві, на транспорті).
В ієрархії економічних криз значне місце належить структурним кризам, під якими розуміють енергетичну, сировинну, продовольчу, екологічну, валютно-фінансову кризи. Вони є наслідком однобічного розвитку одних галузей на шкоду іншим. За умов науково-технічної революції бурхливий розвиток виробничих сил у нових галузях (атомна енергетика, електроніка, інформатика) заходить у суперечність зі старою структурою народного господарства і потребує нового суспільного розвитку праці. Відбувається спад виробництва в таких традиційних галузях промисловості, як вугільна, текстильна тощо. Структурні кризи відрізняються від періодичних циклічних криз тим, що: охоплюють не все народне господарство, а його частину; триваліші щодо будь-якої галузі;
породжуються диспропорціями між виробництвом і споживанням, попитом і пропозицією або тривалим порушенням механізму стійких зв’язків між постачальниками продукції та її споживачами, змінами цінових пропорцій;
можуть бути кризами як надвиробництва, так і недовиробництва;
диспропорційність у структурних кризах недовиробництва може бути абсолютною і знаходити свій вияв у фізичному дефіциті продукції; така диспропорційність не може бути врівноважена тільки зростанням цін;
інвестиційний цикл у кожній галузі специфічний; специфічні риси структурних криз зумовлені галузевими особливостями нагромадження основного капіталу.
Товарна криза виявляється у невідповідності між товарами і цінами. Ціни на товари часто значно підвищуються поза залежністю від запасів цих товарів і попиту на них. При цьому зростання цін сприяє збільшенню виробництва і ввозу товарів, загострюється невідповідність між цінами і попитом. Слідом за дуже швидким зростанням цін настає скорочення споживання, яке і дає привід до переоцінки товарів.
В умовах товарної кризи великого впливу на формування цін і торговельну діяльність набуває спекуляція. Спекуляція (передбачення майбутньої кон’юнктури) має на меті пристосування господарської діяльності і товарних цін до реальних витрат економічного життя. Умови для виникнення спекулятивної діяльності — наявність непередбаченого різкого підвищення цін на товари і послуги, скорочення виробництва при товарному дефіциті, знецінення грошей. Спекулятивна діяльність приватних осіб, фірм і організацій за умов товарної кризи є необхідним явищем їх конкурентоспроможності, пожвавлення бізнесу. Але якщо держава-монополіст діє таким чином, є ініціатором надмірного зростання цін, це дуже негативно відбивається на всіх сторонах відтворення і посилює кризу. Небезпека спекуляції полягає в її сутності, в оцінці майбутньої кон’юнктури залежно від панівного настрою державного апарату і верхівки ділового світу. Основний недолік переворотів цін, наприклад їх лібералізації, — у їх збитковому впливі на виробництво. Зміна цін, що не відповідає реальним умовам життя, спричиняє штучне скорочення споживання матеріальних благ, їх знищення.
Спекулятивна криза — це наслідок спекулятивного підвищення цін в умовах дефіциту товарів і послуг, спаду виробництва, збідніння населення. Така криза не може довго тривати, оскільки сприяє виникненню штучного надвиробництва товарів, падінню цін та пожвавленню попиту.
Аграрна криза означає такий стан сільського господарства, за якого значна частина населення зазнає майнової шкоди, зниження життєвого рівня, підприємства розорюються. Специфіка аграрних криз полягає в тому, що вони охоплюють тільки сільське господарство, не мають циклічного характеру, є тривалішими, ніж промислові кризи.
Друга половина XX ст. обумовила певні особливості економічних криз і циклів: останні стали менш глибокими і тривалими; для фаз циклу характерна асинхронність, або різночасність їх настання, наприклад після кризи може відразу розпочатися пожвавлення; відбувається злиття фази кризи з фазою депресії, а фази пожвавлення з фазою піднесення; серед видів криз переважають структурні, проміжні кризи; посилюються інфляційні процеси в економіці країн світу.
В Україні протягом 1990-х років спостерігалося різке посилення кризових явищ. Інфляційні процеси охоплювали всю систему кредитної, фінансової і банківської діяльності, спостерігалося зниження ділової активності, збільшення потоків міграції робочої сили до інших країн, зростання частки тіньової економіки. Криза мала системний характер, стосувалася всіх сфер життя суспільства: економічної, політичної та соціальної. Цьому сприяло те, що процес трансформації постсоціалістичного суспільства в новий для України тип соціально- економічного розвитку відбувався в умовах несприятливої кон’юнктури: мали місце розрив економічних зв’язків між галузями, підприємствами, містами і людьми; спекулятивне підвищення цін державою та олігархами; різке зниження життєвого рівня більшості населення країни; глибокий спад виробництва ВВП та ін. Все це перешкоджало виходу з кризи і робило її ще більш затяжною, створювало нестабільне економічне середовище.
З початком 2000-х років було взято курс на кардинальну структурну перебудову економіки України, перерозподіл капіталів із старих галузей до нових. Основні труднощі реформування економіки пов’язуються тепер із переходом від неефективної індустріальної економіки до ефективної, переважно інтенсивної, індустріальної та пост- індустріальної економіки.
§ 3. Безробіття, його сутність та види
В умовах ринкової економіки циклічність розвитку позначається і на сфері зайнятості. Проявом економічної нестабільності при цьому стає зростання безробіття.
Зайнятість — це діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі. В Україні законодавчо закріплені такі форми зайнятості населення:
1) працюючі за наймом на умовах повного або неповного робочого дня, тижня на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності;
2) громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою (підприємці, творчі робітники, члени кооперативів, фермери та члени їх сімей, що беруть участь у виробництві);
3) обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління та громадських об’єднаннях;
4) які проходять службу у військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України (альтернативну службу);
5) які проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;
6) працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов’язані із забезпеченням діяльності посольств і місій. Зайняте населення — це працездатне населення від 16 до 55 років (жінки) і 60 років (чоловіки).
Громадяни країни, які не працюють і не набули статусу безробітного в державній службі зайнятості, належать до незайнятого населення (непрацездатні громадяни віком до 16 років, громадяни, які мають право на пенсію і не працюють).
Безробіття як економічне явище виникає внаслідок саморегулювання ринкової економіки, охоплює певну частину працездатного населення, яке тимчасово не має можливості працювати.
Закон України від 1 березня 1991 р. «Про зайнятість населення» визнає безробітними працездатних громадян у працездатному віці з причин, що не залежать від них самих, які не мають заробітку або трудового доходу, зареєстровані в державній службі зайнятості як особи, які шукають роботу. Вони здатні до праці і готові працювати, але не отримують від цієї служби належної роботи. Останнє означає таке робоче місце, якому відповідають професійна підготовка громадянина, його стаж і досвід, вік і транспортна доступність.
Громадянин України набуває статусу безробітного в разі, якщо з ним припинений трудовий договір у зв’язку з виробничими змінами і він протягом найближчих 10 днів зареєструвався в службі зайнятості. На перші три місяці за працівником зберігається середньомісячна заробітна плата, щоб він мав можливість займатися пошуком нового робочого місця. Якщо працівник не знайшов за цей строк належної роботи, а служба зайнятості також нічого йому не запропонувала, він набуває статусу безробітного. В Україні допомогу по безробіттю виплачують з одинадцятого дня після реєстрації громадянина в державній службі зайнятості, але не більш як 12 місяців протягом наступних трьох років, а для осіб передпенсійного віку — 18 місяців. Розмір допомоги гарантується не менш як 50 % середньої заробітної плати за попереднім місцем роботи, проте не нижче встановленої законодавством мінімальної заробітної плати. Громадяни, які шукають роботу вперше або після перерви більш як один рік, одержують допомогу в розмірі не нижче 75 % мінімальної заробітної плати.
За даними ООН, сьогодні близько 800 млн чол., тобто практично кожний третій працездатний у світі, не має роботи взагалі. В країнах СНД велике приховане безробіття: там, де в розвинутих країнах працює 1 чол., в країнах з перехідною економікою — 3 чол. Наприклад, у США шахтар виробляє вугілля за рік — 7143 т, в Україні — 320 т, що свідчить про дуже низьку ефективність (продуктивність) зайнятого робітника. Рівень безробіття в Україні, за оцінками МОП (Міжнародної організації праці), — 9,7 %, за даними Державного комітету статистики України — 3,8 % працездатного населення.
Безробіття — це хвороба ринку праці, наслідок спаду виробництва; показник нерівноваги між попитом і пропозицією на ринку праці; прояв зниження ділової активності працездатного (активного) населення; причина і фактор зниження життєвого рівня, загострення соціальних суперечностей (конфліктів).
Причинами безробіття можуть бути такі явища:
1) темпи зростання народонаселення перевершують темпи зростання виробництва (Т. Мальтус, XVIII ст.);
2) відносне відставання попиту на працю від темпів нагромадження капіталу, зростання технічної та органічної побудови капіталу (К. Маркс, XIX ст.);
3) в умовах недосконалої конкуренції на ринку праці відбувається підвищення ціни та скорочення попиту на працю (А. Пігу, 1923);
4) зі зростанням доходів люди схильні збільшувати своє споживання, але не тією мірою, якою зростає дохід; схильність населення до споживання знижується, а до заощадження — зростає (Дж. М. Кейнс, 1936);
5) циклічний розвиток економіки на стадії економічної кризи, спаду виробництва призводить до зменшення сукупного попиту на товари і послуги, до зниження рівня зайнятості працездатного населення;
6) розвиток науково-технічного прогресу обумовлює структурні зрушення в економіці, виникнення нових галузей, які потребують більш кваліфікованих робітників і більше часу на професійну підготовку та перепідготовку працівників старих галузей народного господарства;
7) сезонні зміни в рівнях виробництва знижують попит на працю в сільському господарстві, будівництві та ін.;
8) зростання кількості населення працездатного віку, молоді, що збільшує пропозицію праці;
9) економічна політика уряду щодо збільшення мінімального розміру заробітної плати призводить до зростання витрат виробництва і зниження попиту на працівників.
Розрізняють дві форми безробіття: природне і вимушене. Природне безробіття постійно має місце в умовах економічної рівноваги між попитом на працю і пропозицією робочих місць. Воно дорівнює сумі рівнів фрикційного, добровільного і структурного безробіття. Фактично це той мінімальний рівень безробіття в суспільстві, який неможливо зменшити і який відповідає повній зайнятості. Для країн Західної Європи він перебуває нині на рівні 4-5 %, Північної Америки — 6,5-7 %, для України, з її відносно низьким рівнем мобільності робочої сили, — 3,5-4 %. Зміст і значення природного безробіття в сучасних умовах розвинених країн визначили представники монетарної моделі ринку праці — американські економісти, лауреати Нобелівської премії М. Фрідмен (1976), Ф. А. Хайєк (1974) та ін.
Вимушене безробіття зумовлено перепадами ринкової кон’юнктури. Скажімо, якщо підвищується мінімальна заробітна плата, виникає надлишкова пропозиція робочої сили при зниженні попиту на неї, тоді тільки частина працівників зможе отримати роботу, решта стають вимушено безробітними. Може мати місце й таке явище, коли частина людей вимушено працюють у режимі неповної зайнятості, перебувають у неоплачуваних відпустках, зайняті незареєстрованою діяльністю в тіньовій економіці тощо.
За причинами існування спеціалісти виокремлюють такі види безробіття.
1. Фрикційне безробіття пов’язане з постійним рухом, пошуками або чеканням роботи населенням внаслідок зміни місця мешкання, професії, через народження дитини і догляд за нею. Таке безробіття має природний характер і не повинно бути надто тривалим.
2. Структурне безробіття виникає під впливом науково-технічного прогресу і охоплює тих працівників, чия праця не може бути використана на нових робочих місцях і які потребують певного часу для додаткового навчання і перепідготовки.
3. Циклічне безробіття зумовлено дефіцитом попиту в період економічної кризи, спаду виробництва і стагнації.
4. Сезонне безробіття стосується працівників, які зайняті тільки в певні пори року.
5. Інституційне безробіття виникає як наслідок низької ефективності роботи організаційних структур ринку праці, державних служб зайнятості (відсутність інформації про вільні робочі місця, умови праці тощо).
6. Приховане безробіття існує за умов неповного використання ресурсів підприємства, при цьому працівники змушені працювати скорочений робочий день, переходити на тимчасову працю або йти в додаткову неоплачувану відпустку.
7. Добровільне безробіття створюють окремі люди, які не хочуть працювати за ту заробітну плату, що їм пропонується, і за тривалий час втратили цю можливість і зв’язки з трудовим життям.
8. Регіональне безробіття зумовлено концентрацією в окремих територіальних одиницях галузей, для яких характерно скорочення потреби в робочій силі.
В Україні існує зареєстроване, незареєстроване та латентне (приховане) безробіття. При розробці прогнозу економічного і соціального розвитку України на 2007 р. Кабінет Міністрів України виходив з того, що рівень безробіття, визначений за методологією Міжнародної організації праці (економічно активного населення у віці 15-70 років), становитиме 7,7 %, або 1 609 тис. осіб, що суттєво перевищуватиме природний рівень безробіття, який, за окремим розрахунками, дорівнює 3,5-4 %.
Показниками безробіття є:
рівень безробіття, який визначається як відношення кількості безробітних до загальної чисельності робочої сили. Або обчислюється як частка офіційно зареєстрованих повністю безробітних від кількості самостійного працездатного населення;
тривалість безробіття — показує, протягом якого часу люди перебувають у стані безробітних.
Аналіз проблем безробіття повинен супроводжуватися розумінням його економічних і соціальних витрат.
Безробіття — це передусім невипущена продукція, або відставання фактичного валового національного продукту (ВНП) від потенційного. Останній визначають, виходячи з припущення про те, що існує природний рівень безробіття при нормальних темпах економічного зростання. Що вищий рівень безробіття, то більше відставання ВНП. В економічній науці такий взаємозв’язок виражає закон А. Оукена: якщо фактичний рівень безробіття перевищує природний рівень на 1 %, то втрати обсягу ВНП становлять 2-2,5 %.
Економічні витрати від безробіття — це й скорочення кількості повноцінних споживачів виробленої продукції, звуження споживчого ринку, наростання елементів кризи надвиробництва. Перебування людей у статусі безробітних призводить також до втрати багатьма з них професійних навичок, стереотипів трудової поведінки, що заважає їх поверненню на ринок праці. Зростає кількість осіб без певного роду занять, молоді, яка не прагне працевлаштування, формується живильне середовище для злочинності, зростає соціальне напруження в суспільстві. Наука підрахувала, що зростання безробіття на 1 % призводить до зростання смертності на 2 %, збільшення кількості самовбивств на 4,1 % і вбивств на 5,7 %. Зростання безробіття серед молоді на 1 % призводить до збільшення молодіжної злочинності на 4 %.
Безробіття має взаємозв’язок з інфляцією. Англійський економіст А. Філліпс (1914-1975) виявив нелінійну залежність між рівнем інфляції і масш абами безробіття: збільшення рівня безробіття супроводжується зменшенням рівня інфляції, і навпаки. Крива Філліпса (рис. 17.2) пояснюється тим, що безробіття обмежує можливості зростання заробітної плати ( ік частини витрат підприємця) і тим самим інфляції. І навпаки, помірна інфляція, створюючи додатковий попит населення та підприємців, стимул є зростання виробництва і зайнятості, тобто веде до зменшення безробіття. Отже, держава може вибрати певну економічну політику: або збільш вати заробітну плату і безробіття, або підтримувати стабільні ціни і заробі гну плату за умов стабілізації рівня безробіття.
В економічно розвинутих країнах на подолання негативних наслідків безробіття щорічно витрачається 3-5 % валового внутрішнього продукту. Важливу роль у цьому відіграє держава. Розрізняють її пасивну та активну політику.
Пасивна політика реалізується двома основними методами: введення трудової повинності, тобто фінансованої державою системи, яка зобов’язує безробітних займати чітко визначені робочі місця або викон ати певний вид трудової діяльності; запровадженням допомоги для безробітних за рішенням уряду або місцевої влади. Перший метод далекий від ринкової економіки, хоча й використовується на практиці. Другий метод практикується значно ширше.
Активна політика держави у сфері зайнятості спрямовується на стимул вання економічної активності. Основними функціями держави стають: створення систем (служб) зайнятості; сприяння створенню
нових робочих місць; організація громадських робіт; стимулювання галузевої і регіональної мобільності праці; розвиток малого і середнього підприємництва як джерела робочих місць; допомога населенню у відкритті власної справи, матеріальна підтримка самозайнятості. Праця замість допомоги по безробіттю — такий стисло зміст активної політики держави на ринку праці.
§ 4. Інфляція як соціально-економічне явище і фактор макроекономічної нестабільності
Економічна нестабільність також супроводжується інфляційними процесами.
Інфляція — це соціально-економічне явище, яке характеризує співвідношення між кількістю паперових грошей, обсягом вироблених товарів та послуг і темпами зростання рівня цін. !нфляційний процес означає знецінення грошей стосовно золота, товарів та іноземних валют і підвищення загального рівня цін у країні.
!нфляція виникла ще в XVI ст., коли мала локальний (обмежений) характер. У XX-XXI ст. інфляція набула постійного, хронічного характеру як знецінення грошей внаслідок порушення законів грошового обігу і появи маси грошей, не забезпечених товарами, а також прийняття непродуманих рішень, кроків, що збільшують і підсилюють інфляційні процеси. !нфляція — це супутник паперових грошей, які мають властивість виконувати функцію засобу обігу, обслуговувати обмін товарів і послуг. Зростання цін потребує додаткового випуску паперових грошей, що порушує пропорційність і переповнює фінансові канали знеціненими грошима.
!нфляція завжди супроводжується зростанням загального рівня цін, зниженням платоспроможного попиту населення, його життєвого рівня, розвитком тіньової економіки, посиленням злочинності. Вона є засобом розкрадання частки власності або доходів кожної людини, специфічним податком, яким держава обкладає населення, підприємців, усіх юридичних і фізичних осіб. Випуск незабезпечених паперових грошей у вигляді національної валюти створює механізм дії «інфляційного податку», від якого особливо страждають люди з фіксованим доходом (студенти, пенсіонери, особи найманої праці).
Виникнення й існування інфляції зумовлено багатьма причинами:
помилкова грошова політика держави, що призводить до надлишків грошової маси в обігу;
монополізація ринків, яка обумовлює існування монопольних цін, знецінення грошей;
мілітаризація економіки, що негативно впливає на державний бюджет, призводить до його дефіциту і додаткової емісії грошей; збільшення державного боргу;
зростання витрат держави на дотації нерентабельним підприємствам,
списання їхніх боргів;
зростання номінальної заробітної плати і цін на сировину і енергію, що супроводжується зростанням витрат;
зростання внутрішніх цін порівняно зі світовими в умовах спаду вітчизняного виробництва;
помилкова податкова політика стримує інвестиції, розвиток бізнесу, перешкоджає збільшенню пропозиції щодо інфляційного попиту.
Показниками рівня інфляції та її темпів є індекси цін — відношення вартості певного набору товарів і послуг у даному періоді до його вартості в базовому періоді у відсотках. Наприклад, для того щоб визначити темпи інфляції у 2007 р., потрібно відняти від індексу цін 2007 р. (Іц н) індекс цін 2006 р. (І ц м), поділити цю різницю на індекс цін 2006 р., а після цього помножити на 100 %:
Інфляція буває двох типів: відкрита і прихована.
Відкрита (цінова) інфляція передбачає тривале й нерівномірне зростання цін на товари і фактори виробництва більш як на 3,5 % за рік. Відкриту інфляцію можна класифікувати за різними критеріями. За темпами інфляційного процесу:
помірна (природна, повзуча, позитивна), за якої темпи зростання цін становлять 1-3,5 % за рік;
галопуюча (крокуюча, стрибкова) з річними темпами зростання цін у межах 20-200 %;
гіперінфляція, коли ціни щоденно зростають на 1-20 %, а за рік — більш як на 1000 %.
За ступенем розбіжності у зростанні цін за різними товарними групами:
збалансована інфляція, коли ціни різних товарних груп відносно одна одної не змінені;
незбалансована інфляція, коли співвідношення цін товарних груп змінюється різною мірою.
Відкрита інфляція має свої механізми. По-перше, це механізм адаптивних інфляційних очікувань. Нарощування попиту та скорочення заощаджень зумовлюють дефіцит кредитних ресурсів, а це, у свою чергу, — скорочення інвестицій та спад виробництва. По-друге, це механізм збільшення попиту при повній зайнятості і завантаженості виробничих потужностей. Ситуація, коли занадто багато грошей «полює» за надто малою кількістю товарів та послуг, називається інфляцією попиту. По-третє, інфляція пропозиції чи витрат виникає, коли зростання цін супроводжується збільшенням виробничих витрат і зменшенням сукупної пропозиції. Коли ціни зростають постійно навіть у період депресії (застою, стабілізації), — таке явище називається стагфляцією.
Прихована інфляція передбачає державний контроль за цінами, їх регулювання відносно рівня доходів і пропозиції товарів та послуг. Держава адміністративними заходами стримує виявлення інфляції і таким чином занижує її реальний рівень. Формами прихованої інфляції є: інфляція якості, коли відбувається зниження якості товарів і послуг при постійному рівні цін чи їх збільшенні або зменшенні;
інфляція доходів, коли відбувається переважне зростання доходів підприємств і населення порівняно з виробництвом товарів та послуг;
дефляція, коли держава скорочує кількість грошей відносно їх необхідного обсягу для обслуговування обігу ВВП. Наприклад, у країні має місце криза неплатежів. Уряд робить вибір між інфляцією і неплатежами на користь останніх, що стримує вияви інфляції при збереженні її причин. Штучно зроблений дефіцит грошей в обігу, демонетизація економіки, бартер, збільшення обсягу натурального господарства, заборгованість держави за виплатами заробітної плати, пенсій, неплатежі підприємств — все це чинники спаду виробництва, зростання цін і знецінення грошей.
В економіці України у 1990-ті роки і поточні роки XXI ст. спостерігаються процеси: а) розгортання класичної «інфляційної спіралі», коли зростання цін потребує емісії грошей, що порушує рівновагу між попитом і пропозицією і знецінює гроші; б) породженої державою «інфляційно-боргової спіралі», яка означає, що слідом за зростанням цін і зменшенням платоспроможності попиту збільшуються неплатежі споживачів, борги виробників постачальникам та ін.
Прихована інфляція регулюється державою адміністративними методами, що негативно впливає на розвиток ринкових відносин, позбавляє виробників цінових стимулів, перешкоджає розгортанню інвестиційного процесу та посилює макроекономічну нестабільність. Виникає проблема вибору між двома діями уряду — штучно управляти рівнями цін і доходів або сподіватися на вільний (стихійний) механізм ринкового регулювання. Критерієм правильності вибору є досягнення мінімального рівня інфляції при забезпеченні економічного зростання, підвищення добробуту і тривалості життя населення.
Держава повинна провадити ефективну антиінфляційну політику, здійснюючи систему заходів, спрямовану на усунення причин і умов зростання рівня інфляції. При цьому в кожній країні формується своя політика, що складається із загальних і специфічних антиінфляційних заходів. Специфічні антиінфляційні заходи класифікуються залежно від рівня економічного розвитку країни, її потенціалу, типу економічної системи, рівня інфляції, завдань, що стоять перед країною з реформування економіки та суспільства. Наведемо найважливіші з них. Загальні антиінфляційні заходи:
підвищення ефективності суспільного виробництва, зростання виробництва вітчизняних товарів і послуг, які забезпечують стабільний рівень цін і стабільність національної грошової системи; зниження витрат на військові потреби;
забезпечення рівноваги між доходами й видатками державного бюджету (мінімізація дефіциту бюджету);
обмеження емісії грошей, стримування зростання грошової маси; проведення активної державної політики ефективної зайнятості працездатного населення;
підтримка державою конкурентоспроможності національних товарів і послуг;
регулювання рівня процентних ставок кредитно-банківської системи відповідно до світових стандартів;
проведення активної зовнішньо-торговельної політики забезпечення позитивного сальдо, зростання величини чистого експорту;
стимулювання якісного зростання сукупного споживання, платоспроможності населення;
регулювання курсу національної грошової одиниці; проведення грошової реформи та ін.
В Україні, де за 16 років незалежності спостерігалася інфляція в усіх можливих формах і видах (навіть гіперінфляція) і в 1996 р. була проведена грошова реформа, ще зберігаються умови для загострення кризових соціально-економічних явищ. Отже, важливим є проведення не тільки ліберальної, монетарної, але й активної, твердої, послідовної та системної антиінфляційної політики держави.
Серед специфічних заходів особливо важливо виокремити такі: регулювання системи ціноутворення на фактори виробництва, енергоносії;
зниження рівня тіньової економіки, її криміналізації; зниження рівня залежності країни від імпортних товарів і послуг (високий рівень цін на імпортні товари обумовлює ріст цін на вітчизняні товари й послуги незалежно від розмірів доходів населення);
відродження державного житлового будівництва, яке зможе конкурувати з приватним, що суттєво знизить ціни за один квадратний метр житла й підвищить рівень його споживання, та ін.
Запитання для самоконтролю
1. Що означає циклічність розвитку економіки?
2. Що таке економічний цикл, які його види та фази?
3. У чому полягає сутність теорії «довгих хвиль»? Хто її автор?
4. Назвіть характерні риси економічної кризи.
5. Які характерні риси та особливості кризи надвиробництва і дефіцитної економіки?
6. Які види зайнятості населення ви знаєте?
7. Що таке безробіття?
8. Хто може отримати статус безробітного в Україні?
9. Які види безробіття мають постійний характер для ринкової економіки?
10. Якими показниками вимірюється безробіття?
11. Що показує крива Філліпса?
12. Порівняйте заходи активної та пасивної політики зайнятості.
13. У чому полягає сутність інфляції? Які види інфляції вам відомі?
14. Назвіть характерні риси інфляційних процесів в економіці України.
15. З якою метою здійснюється антиінфляційна політика? Які її основні заходи?