Глава 25 Сутність, структура та закономірності розвитку світового господарства
Глава 25 Сутність, структура та закономірності розвитку світового господарства
§ 1. Поняття світового господарства. Головні сфери світової економіки
Сучасне світове господарство являє собою сукупність національних господарств окремих країн, об’єднаних участю в міжнародному поділі праці й системою міжнародних економічних відносин. За показниками галузевої структури економіки, рівня соціально-економічного розвитку (ВВП на душу населення, стан освіти та здоров’я громадян) у ньому визначаються такі групи держав:
країни з розвиненою ринковою економікою;
країни з перехідними економічними системами (на території Східної Європи та колишнього СРСР);
країни, що розвиваються.
До групи промислово розвинутих країн із ринковою економікою належать Країни Північної Америки (США, Канада, Мексика), Японія, країни Західної Європи. Зазначені держави мають групу лідерів: Велика Британія, Італія, Канада, Німеччина, США, Франція, Японія. Країни з розвиненою ринковою економікою посідають провідне місце у світі щодо головних макроекономічних показників. Вони мають суттєвий вплив на стан світових ринків товарів, послуг, капіталу, валют, визначають домінуючі напрями світової науки та техніки.
У 80-90-х роках ХХ ст. у світовому господарстві відбулася подія надзвичайного значення — держави з командно-адміністративною системою почали ринкове реформування економіки. Ця обставина дала змогу об’єднати посткомуністичні країни в групу держав із перехідними економічними системами. До цієї групи належать усі колишні соціалістичні країни, крім Північної Кореї та Куби.
Слід зауважити, що перехідні країни не є однорідними. Серед них вирізняються три групи держав із різними можливостями участі в глобальних процесах. У першу групу входять Латвія, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія, де склалися сприятливі умови для швидкого завершення перехідного етапу. Незважаючи на суперечності та труднощі перехідного періоду, у цих країнах з 1994 р. почалось економічне зростання. В Естонії, Литві падіння економіки припинилося в 1995 р. Саме ці держави стали першими претендентами на вступ до ЄС, який відбувся у травні 2004 року. У цих країнах зберігаються високі темпи економічного зростання, динаміка прямих іноземних інвестицій, зростання частки наукомісткого сучасного обладнання для розвитку інноваційних процесів.
Друга група країн із перехідною економікою представлена балкан- ськими державами, які не мали розвинутої промисловості. Крім того, воєнні події, що відбувалися на їх території, не могли не позначитися на стані економіки й створенні передумов до включення у процес глобалізації. Втім, балканські країни в умовах командно-адміністративної системи у значних масштабах зберегли приватний сектор. Ця обставина відчутно прискорила процес ринкових перетворень і час виходу з економічної кризи.
До третьої групи перехідних країн увійшли республіки колишнього СРСР за винятком країн Прибалтики. Оскільки режиму, який би відповідав сучасним критеріям ринкової демократії, не знала й дореволюційна Росія, то завдання розбудови ринкової економіки в цьому регіоні було дуже важким. Головна проблема країн, що переходять до сучасної ринкової економіки, полягає в деформованому розвиткові їх промисловості, диспропорції у співвідношенні виробництва засобів виробництва й товарів широкого вжитку. Це призвело не тільки до неузгодженості окремих секторів економіки, але й до фактичної стагнації таких галузей, як сільське господарство, легка й харчова промисловість. Тож першочерговими завданнями країн із перехідною економікою є раціоналізація структури народного господарства, розвиток приватного підприємництва, відкритість економіки.
Неоднорідність соціально-економічного та історичного розвитку зазначених країн викликала застосування ними різних моделей включення їх економік у світове господарство. Однак становлення країн із трансформаційними економіками як самостійних суб’єктів світового господарства тільки починається. Незважаючи на початковий характер теорії й практики розвитку міжнародних економічних відносин, у зазначеній групі країн зростає усвідомлення необхідності прискорення їх участі у світових економічних процесах. Адже тільки спираючись на тісне співробітництво із суб’єктами світового господарства, можна успішно долати соціально-економічні труднощі перехідного періоду, розбудовувати економіку, забезпечуючи високі темпи економічного зростання і достойний рівень життя народу.
Дуже велику частину економіки світу становлять колишні колонії. Це близько 140 країн світу. Вони обіймають понад 70% території планети, в них проживає понад 80% населення світу, саме тут зосереджена більшість розвіданих запасів корисних копалин. У світовій економічній літературі зазначену групу держав називають країнами, що розвиваються. Попри значні відмінності, ці держави мають спільні характерні риси: багатоукладність їхніх економік; значне відставання виробничих сил порівняно з передовими країнами; наявність традиційного сектору економіки, зорієнтованого на просте відтворення в багатьох країнах; низький рівень життя та освіти; масове безробіття; значний вплив традицій і релігії на економічний розвиток.
З часом посилюється відмінність у соціально-економічному розвитку між державами, що становлять цю групу. Вирізняють високо- розвинуті країни, середньорозвинуті і найменш розвинуті. Для найрозвинутіших країн цієї групи характерна експортна орієнтація виробництва, висока конкурентоспроможність, перехід від видобувної до обробної промисловості та високотехнологічного виробництва. Представниками зазначеної групи країн є Аргентина, Бразилія, Гонконг, Індія, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань. Економісти розрізняють також середньорозвинуті і найменш розвинуті країни регіону, що розглядається. Протягом останніх двох десятиліть відбуваються позитивні зрушення в структурі матеріального виробництва країн, що розвиваються. Серед колишніх колоній уже вирізняється певна група країн, які, починаючи з 80-х років, за темпами зростання ВВП на душу населення більш ніж удвічі випереджають промислово розвинуті країни.
Зазначені позитивні зміни у світовому господарстві суттєво не вплинули на соціально-економічний розвиток 49 найбідніших країн світу, де мешкає 10,4% населення планети, яке не може скористатися можливостями, наданими їм міжнародним поділом праці, де з усією повнотою розкриваються суперечності розвитку сучасного світового господарства. Для їх розв’язання світове співтовариство здійснює відповідні заходи: найбідніші країни світу отримують суттєву допомогу з різних міжнародних джерел (безоплатна допомога, пільгові кредити, списання боргів, зниження митних тарифів).
Слід зауважити, що світове господарство розвивається суперечливо. Розв’язуються суперечності шляхом переходу до нового типу економічного зростання, який ґрунтується на принципово нових формах поєднання науки з виробництвом, створенні нових елементів продуктивних сил (ЕОМ, мікроелектроніка, лазерна техніка), на якісно новому рівні використання людського фактора виробництва. Крім високого рівня середньої освіти, сучасні промислово розвинені ринкові країни забезпечують безперервне підвищення рівня кваліфікації протягом усього життя працюючої людини. Така концепція була схвалена ЮНЕСКО як генеральний напрям підвищення ефективності освіти, найбільш наближений до життя. Реалізація цієї концепції висувала нові вимоги до середньої й вищої школи, а також забезпечувала додаткове навчання у сфері виробництва, тобто перепідготовку робітників та службовців, спрямовану на врахування вимог «інформаційно-технологічної» революції.
Таким чином, новий тип економічного зростання ґрунтується на поєднанні досягнень НТР із творчим розвитком людини, із соціально орієнтованим ринковим механізмом, розвитком науки, освіти. Сучасний тип економічного зростання супроводжується перебудовою народногосподарських комплексів: відбувається перехід від структури, в якій домінувало промислове виробництво, до структури, де визначальним є інформаційний сектор суспільного виробництва.
Унаслідок структурної перебудови економіки промислових країн, значного підвищення продуктивності праці відбувається скорочення чисельності зайнятих у сільському господарстві розвинутих країн світу. За останні 50 років кількість працюючих у цій галузі зменшилась у п’ять разів. Аналогічні процеси відбуваються й у видобувній та обробній промисловості. Тут чисельність робітників скоротилася відповідно в чотири й у два рази. Одночасно значно збільшилася кількість працюючих у сфері послуг. У Сполучених Штатах відсоток зайнятих у цій сфері вже перевищив 70 % і є найбільшим у світі. Особливо високими темпами зростала зайнятість у фінансовій і страховій справі, у сфері особистих професійних та ділових послуг, у державному управлінні.