Розділ 11 Протестантизм

Розділ 11 Протестантизм

 

§ 1. Передумови виникнення протестантизму

У XIV ст. у деяких християнських теологів (професор Оксфордського університету Джон Вікліф, професор Празького університету Ян Гус) виникають ідеї ради­кальних змін у церковному житті. Євангельські чесноти проголошуються ними головним змістом християнсько­го вчення, а Святе Письмо єдиним джерелом істинної християнської віри. Ці тези вступили в протиріччя з то­гочасною офіційною доктриною і викликали сильний опір Католицької Церкви.

Але поширення оновленої християнської ідеології продовжується, набуває апогею у XVI—XVII ст. і приво­дить до формування течій, які отримали спільну назву Реформації (від лат. reformatio — поліпшення, перетво­рення). Завданням Реформації проголошується «повер­нення християнства до апостольських часів», очищення його церкви від хибних настанов.

З ідеями Реформації тісно пов’язаний рух релігійно­го протестантизму (походить від «протесту» німецьких князів та міст, що першими приєднатися до Реформації, зокрема, виступили проти скасування Шпейєрським Рейхстагом у 1529 р. права вільно обирати релігію, яке вони отримали у 1526 р.).

Причини виникнення та поширення реформаційних процесів в християнстві пояснюються сукупністю со­ціально-історичних умов, що склалися в тогочасній За­хідній Європі.

Приблизно з середини 70-х і до початку 90-х років XV ст. німецькі міста охоплюють численні бунти та по­встання (1475—1478 — Аугсбург, 1481 — Кельн, 1483 — Гамбург, 1489—1491 — Росток і т. ін.), в яких беруть участь ремісники, дрібні торговці та підприємці, незадоволені зростанням цін та погіршенням якості життя. Тоді ж (1476 р. в Тауберталі, 1493 р. — в областях Рейна та Май­на і т. ін.) з’являються соціально-релігійні рухи селян (наприклад, союз «Башмака»), в яких вперше, посилаю­чись на «божественну справедливість», принципово відкидається феодальний порядок. Виникають гострі протиріччя між інтересами імперії та інтересами князів і міст, імперської армії та імперського суду. В цих історич­них умовах становлення ранньокапіталістичних відно­син оформлюються уявлення нових соціальних груп про своє місце у новому економічному порядку, свої специ­фічні суспільні потреби, зростає потреба представляти та відстоювати власні інтереси.

Загальна тривала криза феодалізму супроводжувалась кризою церкви як суспільного інституту. Католицька Церква, як великий землевласник і гарант феодального устрою та ідеології, не сприймала суспільних змін. До того ж вона поступово втрачала монопольне право духовного провідника суспільства ще й завдяки стрімкому поширен­ню містичних очікувань віруючих на встановлення земно­го тисячолітнього царства справедливості та благодаті.

Всі ці чинники призвели до появи в Західній Європі такого християнського напрямку, як протестантизм.

§ 2. Основні течії раннього протестантизму

Ранній протестантизм був представлений трьома го­ловними течіями: лютеранством, англіканством, каль­вінізмом.

Лютеранство. Першою чітко оформленою і теоретич­но обґрунтованою протестантською конфесією було люте­ранство. Назва цієї течії походить від імені німецького ре­форматора християнства Мартіна Лютера (1483—1546), професора богослов’я з Віттенберзького університету.

31 жовтня 1517 р. Лютер прибив на дверях віттен- берзької церкви 95 тез, де були піддані критиці папство та католицька церква і сформульовані головні положення реформованого віровчення. Згідно з цими тезами та по­дальшими теоретичними роботами Лютера, Біблія прого­лошується єдиним джерелом християнського віровчен­ня, а Священний Переказ (рішення Вселенських Со­борів, судження римських пап з церковних та світських проблем) повинен використовуватися лише в тому разі, якщо відповідає духу Писання (лат. sola fide — тільки віра). Віра в спокутну жертву Ісуса Христа визнається го­ловним чинником віри, що виправдовує гріховне життя християнина. Віра є незалежною від справ закону —тоб­то формальних культових дій та церковних настанов. Лютер посилався на текст Біблії: «Бо ми визнаємо, що людина виправдовується вірою, незалежно від справ За­кону» ( Рим.3:28).

Віра, що виправдовує, — це безумовна впевненість у можливості подолання гріховної людської сутності та відпущення гріхів визнанням жертовної місії Христа . Це твердження в лютеранстві підсилюється тезою solus Christus (лат. — тільки Христос). Одночасно були визнані несуттєвими такі традиційні засоби досягнення спасін­ня, як дотримання правил церковного життя, аскетизм, участь у релігійних обрядах тощо. Це ставило під сумнів авторитет церкви, яка традиційно вважалася вмістили­щем скарбів милосердя, отриманих діяннями Ісуса, му­чеників та святих, частку яких у разі необхідності вона могла передати грішнику, що покаявся. В цьому вченні католицтва наголошено на можливості заспокоєння лю­дини, оскільки церква звільняла того, хто причастився Святим Дарам, від докорів сумління. Одна з тез Лютера (62-а) проголошує: «Дійсно правдивим скарбом церкви є святе Євангеліє Божої слави й благодаті»( лат. solo gratia — тільки благодать). Таким чином, спасіння християнина розглядається як результат божественного втручання «даром даної благодаті», а не як підсумок накопичення заслуг перед Богом, церквою та людьми. Лютер наполя­гає на необхідності внутрішнього покаяння, яким повин­не стати все життя християнина. До другого Пришестя Христа людина визнається духовно вільною від влади зем­ного світу, хоча й повинна підкорятися його законам, і цю свободу віруючому дає саме віра.

Основна ідея роботи Лютера 1520 р. «Про добрі спра­ви» полягає в такому: все, що випливає з віри, є джере­лом добрих справ, все, що здійснюється без віри, — не має ніякого сенсу для спасіння, навіть якщо воно зовні відповідає тому, що заповідано Богом. Лютер постійно підкреслює думку: якщо ти віриш — ти маєш спасіння; якщо є сумніви — ти загинув. Лютеранство акцентує ува­гу на особистій відповідальності людини за своє життя перед Богом. Саме тягар цієї відповідальності повинен спонукати людину творити добро і кожну хвилину сво­го життя приймати рішення на користь Бога. Замість традиційного трикутника людина-церква-Бог у стосунках між людьми та Богом утворюється вертикаль, де христи­янин залишається сам на сам з Богом. Тому лютеранст­во характеризують ще як релігію самотньої людини, бо акт віри має завжди індивідуальний характер.

Послідовно втілюючи ці принципи, Лютер відкидає особливий статус Папи Римського і папської влади, особ­ливу благодать священства, піддає критиці вчення про чистилище, значущість молитов за померлих, практику індульгенцій, купуючи які християнин начебто позбав­лявся як гріхів минулих, так і майбутніх.

Протестантизм означав і значне спрощення обряд­ності. В 1519 р. Лютер остаточно відмовився вважати християнськими таїнствами шлюб, конфірмацію, посвя­чення в сан, соборування, а надалі й сповідь, оскільки вважав, що вони створені самими людьми. Свою зна­чущість в лютеранстві зберігають лише два з семи хрис­тиянських таїнств: хрещення та причащання. Але, за Лютером, і ці таїнства не повинні бути в компетенції свя­щеника; їх мають право здійснювати усі віруючи, оскіль­ки кожна людина стає священиком після хрещення, приймаючи Євангеліє і християнську віру. Священик не має також сили перетворювати хліб та вино на тіло та кров Христову під час причащання, бо, за Лютером, ця сила присутня в причащанні сама по собі.

У результаті радикально змінюється розуміння церк­ви як інституту, в якому священик відав таїнствами, а з ним реформується і все канонічне право, структура норм і регулювання священицької ієрархії. Кожен христия­нин, оскільки пройшов крізь хрещення, визнається рів­ним за благодаттю з усіма хрещеними по вірі. Тому всі мають право обирати керівників протестантських громад та бути ними обраними. Обирають спеціальних служи­телів — дияконів, пресвітерів, пасторів, єпископів.

Основою богослужіння є читання Біблії та проповідь, що відбувається не латиною, а національною мовою. Супроводжується богослужіння органною музикою, співами; запалюються свічки, вшановується хрест. У лю­теранських церквах немає ікон, але зберігаються розп’ят­тя, використовуються богослужбове вбрання. Окрім Біблії, як Святого Письма, лютерани традиційно вшано­вують «Книгу Згоди», куди увійшли великий та малий катехізиси Лютера, а також інші богословські твори.

В сучасному світі серед приблизно 408 млн. протес­тантів представниками лютеранства вважають себе близь­ко 75 млн. віруючих . Переважна більшість з них мешкає у ФРН, США, Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії. З 1947 р. діє Всесвітній лютеранський союз, що поєднує більшість лютеранських громад.

Англіканство. На відміну від Німеччини та Швей­царії, в Англії реформаційний рух було розпочато звер­ху. Формальним приводом реформування апостольської церкви стала ситуація з особистого життя англійського монарха Генріха VIII, якого ще 1520 р. Папа Римський нагороджує за протистояння реформам Лютера почес­ним титулом defensor fidei (захисник віри). Оскільки від шлюбу з Катериною Арагонською король не мав нащад­ка чоловічої статі, а його фаворитка Анна Болейн напо­лягала на шлюбі з нею, Генріх VIII звернувся до Папи Римського з проханням дозволити розлучення в інтере­сах англійської корони. Після обґрунтованої відмови Ватикану король звинуватив католицьке священство Англії у державній зраді та підкоренні владі Риму.

Англіканство як течія протестантизму було законо­давчо оформлене в офіційну церкву 7 постановами англій­ського парламенту 1532—1534 рр., за якими розривалися офіційні стосунки християнської церкви Англії з Римом. Англійському церковному суду було заборонено апелюва­ти до іноземного, тобто папського суду.

Після розриву стосунків з Римом спеціальним «Ак­том про верховенство» за королем було закріплено ти­тул глави церкви Англії з правом «інспектувати церкви ... відновлювати, реформувати, наказувати, виправля­ти всілякого роду помилки, єресі ... неповагу до влади». «Акт церковних призначень» додатково надавав коро­лю право призначення єпископів. Надалі було припи­нене шанування святих, ікон та статуй, зачинено мона­стирі, відбулася секуляризація церковних володінь, з’я­вився офіційний переклад Біблії на англійську мову. В 1549 р. було введено англійську літургію, а за правлін­ня королеви Єлізавети (1591) р. затверджено «Символ віри» англіканської церкви — так звані «39 статей». Та­ким чином відбулося остаточне оформлення віровчен­ня та літургійних особливостей, а Церква Англії стала централізованою державною релігійною організацією.

В англіканській (єпископальній) церкві збережені ієрар­хія, єпископат, урочистість богослужінь. Англіканцями визнаються лише два християнських таїнства — хре­щення та причащання.

Святе Письмо в англіканстві визнається єдиним дже­релом віровчення, декларується принцип спасіння од­нією лише вірою, але зберігаються характерні для като­лицизму ідеї про рятівну силу церкви та ієрархію. Єпис­копи церкви Англії призначаються короною, а в інших англіканських церквах обираються синодами. Життя церков в цілому підпорядковується синодам, які утворю­ються єпископатом і священиками. Священослужителі можуть брати шлюб, а останнім часом до священства до­пущені й жінки.

Зараз у світі до англіканства належать близько 68 млн. людей. Воно найбільш поширене в Англії, Шот­ландії, Ірландії, США, Канаді, Новій Зеландії. Усі анг­ліканські церкви об’єднуються в Англіканський союз церков. Консультативним органом з середини Х1Х ст. є Ламбетські конференції.

Кальвінізм. Ще однією течією протестантизму став кальвінізм, догматичні основи якого були сформульо­вані швейцарським реформатором Жаном Кальвіном (1509—1564).

В 1536 р. вийшла книга Кальвіна «Настанови в хрис­тиянській вірі», центральною ідеєю якої стало не стіль­ки виправдання вірою (це притаманне всьому протес­тантизмові), а принципово нове розуміння покликання і обраності людини Богом. Вважається, що Бог наперед визначає долю та можливий життєвий шлях кожної лю­дини. Завдяки дару віри одні люди є обраними задля спасіння у вічному блаженстві, інші ж приречені на страждання за життя та загибель душі після смерті. Згідно з цим положенням ні вірою, ні своїми справами людина не в змозі нічого змінити в своїй долі, бо обраність чи прокляття, доля людської душі після смерті — то є велична таємниця Бога.

Підкреслюється, що за кожну хвилину свого життя, за кожен вчинок людина відповідає перед Богом і перш за все це стосується великих дарів Отця Небесного: часу, здоров’я та власності. Ознаками обраності до спасіння, за Кальвіном, є спроможність християнина влаштовува­ти свої життєві справи, проявляти енергію та докладати зусиль задля здійснення мети; реалізувати себе в про­фесійній діяльності, підприємництві; зосереджувати­ся на повсякденних справах, роботі та досягненні ус­піху. Життя в цілому розуміється як виконання обо­в’язку щодо родини, суспільства, людства. Але любов до ближнього в кальвінізмі розуміється своєрідно— як служіння Богові, а не його творінню. Сутність цього на­прямку в протестантизмі багато в чому пояснюють вис­лови: «Бог допомагає тому, хто допомагає собі сам», а також «Працювати — значить молитися». В цій кон­фесії відкинуті майже всі зовнішні атрибути культу: ікони, свічки, хрест. Підкреслюється, що ніякі магіко- сакральні засоби, ніякі релігійні церемонії не мають значення для особистого індивідуального спілкування з Богом. Навіть хрещення та причащання розглядають­ся лише як символічні обряди.

Єдиним джерелом віровчення визнається лише Біблія. Відсутній загальнообов’язковий «Символ віри», а книги самого Кальвіна та інших авторитетних тео­логів сприймаються як свідоцтва слова Божого в кон­кретній історичній ситуації. Центральним елементом спрощеного богослужіння є проповідь, характерними ознаками виступають також співання псалмів та мо­литви.

В сучасному світі послідовники кальвінизму мешка­ють переважно у Швейцарії, Голландії, ФРН, США, Англії, Шотландії, Канаді та Австралії.

§ 3. Роль протестантизму у формуванні західного індустріального суспільства, трудової етики та сучасних уявлень про права людини

Ранній протестантизм (особливо лютеранство та кальвінізм) призвів не лише до реформації церковного життя, але й викликав радикальні зміни устрою тогочас­ного буття у Західній Європі. Він по-новому визначив шлях до реалізації християнських цінностей у мирсько­му житті, сформував основи світоглядних настанов лю­дини Заходу. На зміну традиційним уявленням, де час не має ціни, а індивідуальність людини поглинається інте­ресами соціальної групи, приходить індивідуалістична етика протестантизму з її шанобливим ставленням до будь-якої дозволеної Богом професійної діяльності, яка пов’язується з особистою творчістю, відповідальністю, увагою до повсякденних справ. Як зазначав соціолог Макс Вебер на початку ХХ ст. у книзі «Протестантська етика і дух капіталізму», сутність змін, що відбулися в ранньокапіталістичній Європі, можна простежити навіть за появою нових термінів. У німецькій мові новим стало слово beruf, в англійській — еаШщі т.ін. Слово, яке впер­ше саме в такому значенні — покликання — з’являється у перекладі Біблії на німецьку, більше відповідає духові лютерівського перекладу, а не духу оригіналу. Новою була, власне, сама ця ідея, а не лише слово, бо покликан­ня — це виконання своїх обов’язків у рамках світської професії як найвищої мети людського морального жит­тя. Єдиний спосіб догодити Богові — сумлінне виконан­ня своїх повсякденних обов’язків згідно з призначеним людині місцем у суспільному житті.

Якщо у традиційному християнстві відчувається пев­на есхатологічна невизначеність щодо значущості зем­ного буття (бо воно є надто коротким і треба зосереди­тися на духовному самовдосконаленні), то в протестан­тизмі наголошується на актуальності саме світського сьогодення: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні».

В канонічному католицькому праві принцип «Deo placere vix potest» (навряд чи буде завгодно Богові) несх­вально оцінював діяльність торговця, а Томас Аквінсь- кий прямо вважав ганебнимість потяг до збагачення. Протестантизм же в цілому, і особливо кальвінізм, оріє­нтуючи людину на природність і необхідність виконан­ня її обов’язків у повсякденності, пропагує матеріальне збагачення та професійну кваліфікованість як ознаку об- раності Богом до спасіння. Цінувати світське життя, пра­цювати зосереджено, якісно і наполегливо — саме в цьому особливості нової трудової етики, пов’язаної з реформа­цією християнства. Історичний досвід та сучасне став­лення до життя в країнах Заходу з переважно протестант­ським релігійним досвідом багато в чому демонструє втілення цієї особливої етики в соціально-економічній та політичній практиці.

§ 4. Пізньопротестантські течії

На базі основних напрямків протестантизму в XVI— ХУШ ст. виникли течії пізнього протестантизму: менно- ніти, баптисти, квакери, методисти, а в ХК ст. — адвен­тисти, свідки Єгови, ще пізніше — п’ятдесятники.

Менноніти — послідовники проповідника Менно Сі- монса. Уперше з’явилися в 30-х рр. XVI ст. у Голландії, потім поширилися в Німеччині, Польщі, Росії. Менно­ніти вимагають водохрещення дорослих, двічі на рік роб­лять обряди причащання, а також взаємного омивання ніг у пам’ять про те, як це робив Ісус. Вони проголошу­ють принцип непротивлення злу, сповідують пацифізм, відмовляються від військової служби.

Особливості історичного розвитку меннонітів, що жили в умовах постійних переслідувань, в інонаціональ­ному іноконфесійному оточенні, їхня замкнутість призве­ли до утворення своєрідної етноконфесійної спільності. Зараз менноніти проживають у США (так звані аміш), Канаді, ФРН, Голландії і Південній Америці, поділяють­ся на ряд дрібних течій і нараховують близько 500 тис. прихильників.

Менноніти, що живуть на території колишнього СРСР, поділяються на два напрямки: церковні і «братські». Грома­ди меннонітів є в Оренбурзькій і Омській областях, Ал­тайському краї, Казахстані, Литві, Латвії, Естонії, Киргизії. У 1963 р. частина «братських» меннонітів приєдналася до євангельських християн-баптистів.

Баптизм (від грецьк. baptizo — занурюю у воду) ви­ник на початку XVII ст. у Голландії, а потім в Англії. У 1639 р. була організована перша баптистська громада в Північній Америці. Виражаючи соціальні прагнення ра­дикальної частини дрібної буржуазії, баптисти вимагали повного відокремлення церкви від держави, релігійної свободи і віротерпимості.

Баптисти вважають Біблію єдиним джерелом віров­чення, проголошують особистий порятунок за допомо­гою віри в «спокутну жертву Ісуса Христа». Баптизм спо­відує принцип «загального священства», заперечує духів­ництво як посередника між віруючим і Богом, не визнає святих, мощів, ікон, чернецтва, церковних таїнств та ат­рибутів. Обряди водохрещення і причащання тільки хлібом (баптисти принципово утримуються від будь- яких хмільних напоїв) символічно демонструють віру людини, її відданість служінню Христу. Баптизм визнає тільки свята, пов’язані з ім’ям Христа, а також деякі спе­цифічні свята (наприклад, День жнив, День єдності в ЄХБ). Кожна громада баптистів є самоврядною органі­зацією (принцип «автономії громад»). Ними керують виборний пресвітер і рада громади.

З кінця XVIII в. починається поширення баптизму завдяки місіонерській діяльності його представників в Європі, Північній Америці, Азії й Африці. У 1905 р. був утворений Всесвітній союз баптистів, центр якого в США. Зараз баптистські організації діють у багатьох країнах Європи, Африки, Південної Америки. Дуже сильні позиції баптистської церкви в США — майже 20% насе­лення є її членами.

Методизм — один з найбільш поширених протес­тантських напрямків. Методизм виник в Англії в 30— 40-х рр. XVII ст. Його заснував Дж. Веслі, син священи­ка. Разом із братом Чарльзом він організував у 1729 р. «Святий клуб», метою якого було поширення благочес­тя. За крайню пунктуальність свого релігійного життя і суворе дотримання релігійних розпоряджень їх стали називати методистами. Виникнення методизму — своє­рідна реакція на формалізм англіканської церкви, з одно­го боку, і на поширення раціоналізму і деїзму — з іншого. Методисти скоротили 39 статей англіканського «Симво­лу віри» до 25. З усіх обрядів зберігається лише водохре- щення і причащання. Зараз методизм поширений у 90 країнах світу і нараховує 40 млн. послідовників. Особли­во їх багато в США — 13 млн, в Англії та інших євро­пейських країнах.

Адвентисти (від лат. а^еШш — пришестя) — проте­стантська течія, що виникла в 30-х рр. XIX ст. у США. Її засновник В. Міллер зробив спробу «точно» спрогнозу- вати друге пришестя Христа в 1843—1844 рр. Очікуван­ня цього пришестя, незважаючи на провал пророцтва, є центральним догматом адвентизму. Одне з його відгалу­жень, очолене «пророчицею» Хелен Вайт, оформилося в 1863 р. у церкву адвентистів сьомого дня. Особливості віровчення і культу цієї організації: заперечення безсмер­тя душі, обов’язковість святкування суботи, «санітарна реформа», десятина. Адвентизм відрізняється дуже ак­тивною місіонерською діяльністю.

«Свідки Єгови» —протестантська течія, що виникла в 70-х рр. XIX ст. в США як Міжнародне товариство дос­лідників Біблії. У 1931 р. воно оголосило себе «теокра­тичною організацією» — Товариством свідків Єгови. За­раз це велика міжнародна корпорація, що нараховує близько 3 млн. прихильників. Вона має величезний ка­пітал, друкарні, випускає великими тиражами релігійну літературу 165 мовами, у тому числі російською та україн­ською (журнали «Сторожова вежа», «Пробудися!» та ін.). Центр організації «Свідків Єгови» — Бруклін (рай­он Нью-Йорка).

Специфіка віровчення «Свідків Єгови» полягає у виз­нанні єдиного Бога Єгови, запереченні Трійці, безсмертя душі, традиційних християнських уявлень про рай і пекло. Христос — перший і головний «свідок Єгови» — ніби-то незримо прийшов у світ у 1914 р. і готується до вирішаль­ної битви із сатаною — Армагеддону. Армагеддон — це страшна, винищувальна війна, у вогні якої згорить увесь світ, усе людство, за винятком єговістів. Єговісти неодно­разово призначали терміни Армагеддону і, незважаючи на провал пророцтв, продовжують призначати нові дати.

П’ятдесятництво — одна з найпізніших протестант­ських течій, що з’явилися в США наприкінці XIX — на початку ХХ ст. Відрізняється містико-екстатичним ха­рактером свого вчення і культу. В їх центрі — віра в мож­ливість безпосереднього спілкування з Богом і одержан­ня від Нього так званих «видимих дарів Святого Духу»: здатності говорити іншими мовами без попереднього вивчення, до пророцтва, цілительства. В основі п’ятде- сятництва лежить новозавітний міф про «зішесття Свя­того Духу» на апостолів у день п’ятдесятниці (Деян. II, 1-18). Збори п’ятдесятників, як правило, супроводжу­ються проявами масового релігійного екстазу.

Зараз у світі нараховується близько 25—30 млн п’ят­десятників. Основна маса їх у США, Бразилії та в інших країнах.

§ 5. Протестантизм в Україні

Лютеранство в колишньому СРСР було поширене го­ловним чином у Прибалтійських республіках, де з’явилося ще в першій чверті ХVІ ст. Лютеранські громади за­раз є також у Казахстані, Киргизії, Омській, Новосибір­ській областях Росії і переважно складаються з громадян німецької національності. Їхнє виникнення пов’язане з процесами міграції німецьких колоністів, що почалися в другій половині XVIII ст., а також їхнім насильницьким переселенням з України, Криму, Поволжя в роки Другої світової війни.

Перші баптисти з’явилися в Росії в 60-х, а євангель­ські християни (різновид баптизму) — у 70-х рр. XIX ст. Основні регіони поширення баптизму до революції — Україна, Закавказзя, Північний Кавказ.

Зараз церква євангельських християн-баптистів — одна з найбільших протестантських організацій у країнах СНД. Вона утворилася в 1944 р. на основі об’єднання баптистів і євангельських християн. У 1945 р. до союзу євангельських християн-баптистів приєдналася частина громад п’ятдесятників — християн євангельської віри і євангельських християн у дусі апостолів, а в 1963 р. — «братерські» менноніти. Громади євангельських християн- баптистів є в багатьох областях і автономних республіках РФ, в Україні, Білорусі, Молдові, Грузії, Азербайджані, Казахстані, у країнах Середньої Азії і Прибалтики. Цер­ква очолюється Радою євангельських християн-бап- тистів. Вона є членом Всесвітнього союзу баптистів, вхо­дить до Європейської федерації баптистів, а також є чле­ном Всесвітньої ради церков, Конференції європейських церков та інших міжнародних релігійних організацій.

Перші адвентисти сьомого дня з’явилися в Росії в 80-х рр. XIX ст. Зараз близько половини всіх громад ад­вентистів мешкає в Україні. Є вони також у Білорусі, Молдові, Казахстані, країнах Балтії, у Середній Азії, у ряді областей РФ. Єдиного організаційного центру ад­вентисти в СНД не мають.

В Україні є досить численні громади «Свідків Єгови», а у СНД вони діють у Молдові, на Північному Кавказі, в Іркутській області і Красноярському краї. Більшість з них підпорядковані Бруклінському центру. Крім того, в Україні є численні громади п’ятдесятників, частина яких ще у 1945 і 1947 рр. приєдналася до ВРЄХБ (так звана Серпнева угода).

 

Питання до самопідготовки

1. Загальне ставлення протестантизму до догматики і культу традиційних християнських церков.

2. Головні течії раннього протестантизму.

3. Чи є підстави звинувачувати протестантство у войовничому ставленні до представників інших релігійних конфесій?

4. Головні течії та відгалуження пізнього протестантизму.

5. Головні течії та відгалуження протестантизму, поширені в Україні.

6. Історичні причини виникнення протестантизму.

7. Чому протестантизм у його різних формах почав поширюва­тися в Україні?