Печать

Розділ 7 Іудаїзм — національно-державна релігія єврейського народу

Posted in Учебные материалы - Релігієзнавство ( за ред. В.Д. Титова )

Рейтинг пользователей: / 1
ХудшийЛучший 

Розділ 7 Іудаїзм — національно-державна релігія єврейського народу

 

§ 1. Історичний контекст виникнення іудаїзму

Процес формування релігії древніх євреїв відомий з перших книг Біблії. Ще на початку ІІ тис. до н. е. євреї, як і інші племена Аравії та Палестини, були політеїста­ми. В кожній етнічній спільноті був свій головний бог. Одним з таких богів був Яхве, культ якого пізніше поши­рився серед усього єврейського народу. У формуванні іудаїзму відіграли значну роль єгипетські, перські, месо­потамські, можливо, навіть індійські релігійні уявлення. Так, біблійна космогонія (створення Богом світла та тверді з пітьми та хаосу) дуже нагадує єгипетську і індій­ську; 103-й псалом Біблії та гімн єгипетському богові Атону (культ якого було впроваджено Ехнатоном) за змістом і структурою майже однакові. Зустрічаються й елементи зороастризму — віра у янголів, ідея кінцевості історії. Походження перших людей Адама й Єви в іуда­їзмі збігається з месопотамською версією створення їх з глини (адама — земля, глина). Але далі бібілійна оповідь вже відрізняється від інших релігійних версій.

Основні події біблійної оповіді. Перші люди безтурбот­но жили в квітучому саду — Раю. Їм було дозволено Бо­гом усе, крім того, щоб наближатися до дерева пізнання і вічного життя. Але втілення світового зла — Змій під­бив першу жінку Єву зірвати плід з цього дерева, покуш­тувати його й дати поїсти Адамові. Порушивши заборо­ну, люди ніби зрівнялися з Богом у знанні добра і зла, і Він покарав їх, вигнавши з Раю і наславши на них важку працю, нещастя, біль, хвороби, смерть, що мали стати спокутою за скоєний гріх.

Бог вимагав, щоб люди довели свою відданість Йому і повернулися до Нього. Але люди стали ще гіршими, бо стали вчиняти безліч гріхів — від вбивства і крадіжок до мужелозтва. За це Бог покарав майже всіх людей, крім праведника Ноя, наславши на них потоп. Ноєві ж Він звелів побудувати корабель і взяти на нього свою жінку і по парі усіх тварин та рослин. Після потопу від Ноя відро­дилося все людство. Зокрема, іудейський народ походить від Авраама. Авраам аж до старості не мав дітей і вже не сподівався їх мати. І тоді Бог явив диво — від Авраама роз­починається рід «нового людства». Перший син Авраама, Ізмаїл, народився від рабині Єгипетської (араби вважа­ють, що саме від нього походить «Божий народ»), мен­ший же син Ісаак — від вже старої жінки Сари. Біблійна легенда оповідає, як Бог послав важке випробування Ав- раамові, наказавши принести в жертву сина Ісаака. Коли Авраам вже готувався зарізати сина задля жертви, Бог, побачивши його відданість, через янгола відвів його руку з ножем і звелів зарізати для жертви ягня. Тоді ж між Богом та Авраамом укладається особлива угода — За­повіт, згідно з яким Бог пообіцяв дати потомству Авра- ама землю, «де тече молоко і мед». Це стало можливим тільки після 400 років важких випробувань у єгипетсько­му полоні. У Ісаака народився син Яків, від якого похо­дить 12 колін (родів) ізраїлевих, тобто різних гілок єврейсь­кого народу. Син Якова, мудрець Йосип, став радником фараона. Перебування в Єгипті ставало дедалі більш не­стерпним, тому євреї на чолі з Мойсеєм вийшли з Єгип­ту. Протягом 40 років Мойсей водив свій народ Синай- ською пустелею і під час подорожі отримав від Бога За­повіді, в яких містяться норми життя євреїв. Зрештою євреї дійшли до Ханаана (сучасні території Ізраїлю, Па­лестини, Сиріі, Іорданіі). Вважається, що саме там зна­ходиться Ерец-Ісраель — Обітована Земля, яку обрав для єврейського народу сам Бог, і що Ерец-Ісраель є центром Всесвіту, Єрусалим— центром Ерец-Ісраелю, а Храм — центром Єрусалиму, Ковчег Заповіту — центром Храму і там знаходиться евен штія (наріжний камінь) світо- будівлі. Саме з цієї землі Бог створив Адама, і втрата цієї землі єврейським народом з точки зору іудаїзму призво­дить до галут — всесвітньої катастрофи.

Після підкорення населення земель Ханаану утвори­лася перша єврейська держава. Найбільшого розквіту вона досягла за правління царя Соломона (ХІ — Х ст. до н. е.), але вже після його смерті держава розпалася на дві частини: Ізраїль та Іудею.

Періодизація іудаїзму. Традиційно історію єврейсько­го народу розбивають на періоди, пов’язані з існуванням головної святині євреїв — Храму, єдиного місця, де згід­но з настановами іудаїзму може відбуватися в повному обсязі релігійна церемонія з жертвопринесенням.

Період першого Храму, з часів побудови в Єрусалимі в Х ст. до н.е. Соломоном до 586 р. до н. е., коли Єрусалим захопив Вавилон. Храм було зруйновано, а більшість євреїв переселено до Вавилону.

Період другого Храму — з 538 р. до н.е. (після завою­вання Вавилону перським царем Кіром євреям було доз­волено повернутися до Єрусалиму і збудувати Новий Храм) до 70 р. н. е., коли римлянами було зруйновано і другий Храм.

Період діаспори— після придушення Римом повстань 66—70 та 132—135 рр. Тоді було зруйновано Єрусалим і почалася масова міграція євреїв до Вавилону, в Африку, Середню Азію (Бухара), Поволжя та Крим (Хазарський каганат), до Західної Європи.

Х—ХІІ ст. — період розквіту єврейської культури в Іспанії та Португалії. Але у ХУ ст. в Іспанія та Португалії почалися гоніння на євреїв, вони емігрували до Франції, звідки невдовзі теж зазнали вигнання. Більшість потяг­нулося до Німеччини, Австрії, Польщі, Литви, а після другого розділу Польщі опинилися в Російській імперії. З початку ХХ ст. почалася масова еміграція в Америку, де зараз живе найбільша в світі єврейська і відповідно іудейська громада.

У 1948 р. утворилася держава Ізраїль із сильним впли­вом іудейських засад у всіх сферах суспільного життя.


§ 2. Священні книги іудаїзму

Святе письмо іудаїзму складається з таких текстів:

1. Тора (П’ятикнижжя Мойсея):

«Буття» — про створення світу Богом, про Адама та Єву, гріхопадіння, потоп.

«Вихід» — про вихід єврейського народу на чолі з Мойсеєм із земель єгипетських.

«Левіт» — збірка релігійних догматів, норм та правил.

«Числа», «Второзаконня» — історія євреїв після звіль­нення з єгипетського полону.

Ці книги датуються ХІ ст. до н. е., а мова в них йде про події ХІУ—ХІІІ ст. до н. е.

2. Танах (Невіїм та Ктувім). У період другого Храму до Тори додаються 21 книга Пророків (Невіїм), а також 16 книг Писання (Ктувім).

3. Талмуд. Після зруйнування першого та другого Храмів було втрачено дуже багато примірників каноніч­них текстів. Виникла потреба в коментарях до священних книг. Так протягом тривалого часу у ІІІ—УІ ст. виникли книги, які отримали назву Талмуд — «завершене вчен­ня». Ця величезна за обсягом група текстів (20 томів) поділяється на Мішну («повторення», йдеться про пись­мове повторення усних коментарів до неясних місць Тори) та Гемару («вчення розбирати», тобто тлумачити неясні місця в Торі та Мішні). У свою чергу, кожна з цих частин поділяється на Галаху — вчення про «правильний шлях» у житті, збірку ритуальних правил, та Агаду — ска­зання, притчі, які не мають однозначного висновку. Про­тягом багатьох століть Талмуд для євреїв був основою за­конодавства, судочинства та морально-етичних настанов.


§ 3. Іудаїзм і традиції права й судочинства єврейського народу

У найдавніші часи батько, як голова роду, мав право і владу судити всіх його членів, аж до вирішування пи­тань їхнього життя та смерті (Бут. 38:24). Згодом ці по­вноваження перейшли до голів родів (колін), на які поділявся еврейский народ. За часів Мойсея з числа ста­рійшин обирались наймудріші, правдиві та бескорис- ливі, які виконували обов’язки начальників та суддів над сотнями і тисячами людей. Вони були зобов’язані суди­ти чесно і правильно — відповідно до норм Тори. У від­носинах між суддями не було ієрархії, кожен з них прий­мав рішення самостійно.

Суди в містах розташовувались на відкритому місці — біля міської брами чи на ринковій площі. Для вирішен­ня важких справ збирався вищий суд, який засідав у го­ловному Святилищі і складався зі священиків та суддів під головуванням первосвященика і світського судді. Згодом вища судова влада перейшла до царів, які поча­ли призначати суддів у різні міста для вирішення як ре­лігійних, так і світських справ.

Вже за часів Ісуса Христа в єврейського народу роз­різнялося три рівня судів.

1.  Суд першої інстанції, який складався з трьох осіб і займався розглядом найпростіших справ.

2.  Міський суд у складі 23 осіб, який розглядав більш масштабні справи.

3. Верховна рада і водночас Верховний суд або си­недріон, який складався з 71 судді і засідав в Єрусалимі на чолі з первосвящеником Храму. В ньому вирішувались найважливіші релігійні та світські справи.

На відміну від практики багатьох інших сусідніх дер­жав, для іудейського судочинства була характерна від­сутність тортур як засобу дізнання. Рішення суду прий­малося привселюдно.

Ті, хто звертався до суду, особисто прибували на засі­дання; скарги та звертання викладалися в усній формі. Якщо обвинувачуваний або відповідач не з’являлися добровільно, то суд приймав рішення про їх примусовий привід. Адвокатів або повірених не було. Судді мусили досконало дослідити обвинувачення, позови і пояснен­ня (Втор. 1:16, 13:14). Для встановлення істини у сімей­них справах було достатньо просто слова батька або ма­тері, які, скажімо, звинувачували непокірного сина (Втор. 22:25). Традиційним засобом встановлення істи­ни вважалося звернення до показань свідків, особливо в кримінальних справах (Втор. 17:6). Пропонувалося суво­ре випробування свідків, а в разі з’ясування неправди­вості показань брехливого свідка піддавали тому ж пока­ранню, що й засудженого. При недостатній кількості до­казів вдавалися до клятви (Євр.6:16). У разі відсутності доказів і взагалі будь-яких засобів до відкриття істини закликали до божественого вирішення шляхом кидання жеребу (1 Цар. 14:40).


§ 4. Догматика іудаїзму

Бог є єдиним для всіх. Вважається, що згадувати та на­зивати справжнє ім’я Бога не можна. («Не промовляй імені Господа, Бога твого, марно, бо Господь не зали­шить без покарання того, хто промовляє ім’я його мар­но» (Вих. 20:7). Тому використовують ті умовні імена, які лише близькі до так званого тетраграматону — справ­жнього імені Бога з чотирьох літер — йод, хе, вав, хе: Ягве, Елокім (перекладається як Бог), Саваоф (власне цваот, від цава— армія), тобто «Господь воїнства», вис­лів — «Це ім’я». Тетраграматон у написі відрізняється від слова єгуді (єврей) тільки однією літерою «далет». Назва цієї літери означає двері, тобто євреї — це «двері», крізь які Бог відкрив себе всьому людству.

Бог обрав саме єврейський народ «своїм» народом, тоб­то надав йому перевагу перед усіма іншими народами. Вважається, що саме євреї, які важко потерпали протя­гом своєї історії, першими відчувають на собі увагу Бога, його світло та любов. Ця богообраність народу Ізраїля підкреслює його місце в світі: нести усім іншим народам знання про єдиного істинного Бога. Вважається, що євреї несуть на собі особливу відповідальність за те, що відбувається в історії. Ідея богообраності має свій зворот­ний бік: якщо народ не виконує покладеної на нього місії, то й покарання Господнє перш за все стосується саме його (ортодоксальні євреї завжди пов’язували поширення зла у світі з грішністю окремих представників єврейського на­роду). Тому підкреслюється, що іудей повинен бути доб­рочинним, незважаючи на будь-які випробування.

У «Книзі Іова» розповідається, що якийсь Іов довго жив у добробуті, шануючи Бога. Тоді Бог вирішив випро­бувати віру Іова — загинула його худоба, померли діти, а сам Іов вкрився гнійними виразками. Однак протягом довгого часу Іов все одно не переставав шанувати Бога: «Якщо я дякував Богу в радості, то невже я не прийму від Нього нещастя ?» Для знайомих Іова дуже важливо було зрозуміти, за що ж Бог його карає, бо вони знали його як людину безгрішну. Якщо не за гріхи, то за що ж? Коли вже й сам Іов не витримав і звернувся з таким запитан­ням до Бога, Він відповів, що то не людська справа — за­питувати, за що, бо потрібно зберігати міцність віри зав­жди, що б не відбувалося. Шляхи Господні не сповідні! Потім Бог повернув Іову здоров’я, а жінка народила інших дітей. Це біблійне оповідання давало єврейсько­му народові сили протягом усієї його історії зберігати віру в Бога, незважаючи на складні історичні обставини.

Крім віри в єдиного Бога — абсолютну силу і сутність іудаїзм пропонує віру в відносні надприродні сили та істо­ти, серед яких є янголи та демони. Янголи — посланці Бога і виконавці Його наказів. Противник Бога — носій зла Сатана (грецьк. диявол) — це янгол, що відпав від Бога. Сатані підкоряються демони (чорти). Вони споку­шають людину та намагаються відвернути від шляху до Бога. Тому важливо вміти протистояти злу. Це протисто­яння у мирському житті виправдовує значущість прин­ципу таліона «Око за око, зуб за зуб» — тобто злу не слід коритися, а треба протистояти і духовно (каяттям та мо­литвою) і фізично (протидією).

Останнє положення іудеї часто ілюструють притчею релігійного авторитета раббі Аківи. Коли якось риби втікали від сіток рибалок, одна риба сказала іншим: «На­віщо нам жити у воді, де стільки небезпек — давайте вий­демо на берег!» Інші ж риби ніби-то відповіли: «Якщо ми змінимо звичну стихію, загинемо точно». З цієї немудря­щої притчі раббі Аківа зробив висновок: «Так само, якщо ми вивчаємо Тору, це небезпечно, але якщо перестанемо вивчати її, загинемо точно».

Вчення про кінець світу (есхатологія). Вважається, що історія — це процес повернення до Бога, яке завершить­ся лише тоді, коли Бог вирішить, що людина гідна Його як творіння. Перед кінцем історії відбудеться вирішаль­на битва зла та добра, життя стане дуже нестерпним, але потім прийде Месія (від машіах — помазаник) і врятує людство від страждань.

Етика послуху (покірності Божій волі). Цей послух про­являється у тому, щоб дотримуватися букви і духу Писання. Для іудаїзму взагалі характерне уважне ставлення до слова та букви. Тому дуже важливо знати, де, як і за яких обставин використовувати у релігійних справах слова і які саме.

Тіло людини створене з пороху земного. Але тіло — це не темниця душі, а дар Божий. Тому люди повинні дбати про нього, і взагалі потрібно не нехтувати матеріальним доб­робутом, а докладати зусиль для його досягнення.

Тіло та душа утворюють неподільну єдність. Вважа­ється, що у людини дві душі — тваринна і божественна, і божественна душа повинна постійно перемагати.


§ 5. Релігійні звичаї єврейського народу

Виконувати волю Бога для іудеїв означає виконувати не лише Заповіді Тори, але й ще 613 правил-міцвот. Ці правила складаються з 365 заборон та 248 обов’язків, причому виконання одного правила вимагає виконання іншого.

Жертвопринесення можуть відбуватися тільки у Храмі (зараз збереглася лише Західна стіна Другого Храму — Стіна Скорботи, або Стіна Плачу, що була відвойована сучасним Ізраїлем під час шестиденної війни у 1976 р. з Йорданією). В наш час на Храмовій горі розташовано мусульманські ме­четі Омара-Аль та Акса (Куббат ас-Сахра). Жертвоприне­сення вважається дуже важливим актом, бо, по-перше, воно має містичне значення: відкриваються дуже важливі канали спілкування між нашим світом та Богом; а по-дру­ге, символічне значення: коли згоряє жертва, іудей вважає, що то замість нього гине тварина з його гріхами. Саме зад­ля жертвопринесень і потрібно відбудувати Храм.

Поки він не відбудований, місцем молитовних зі­брань є синагога (від грецьк. «зібрання»). Жертви в ній не приносяться. В тій стіні синагоги, що орієнтована на Єрусалим, розташовано арон кодеш (священний ковчег) —  шафа, де зберігаються сувої Тори. Ті, хто молиться, повертаються обличчям до арон кодеш. Синагогальне богослужіння проводить уповноважена людина — шліах циббур (посланець, уповноважений громади). По субо­тах та на свята молитви читають приспівом. Це робить або особливий співак (кантор, хазан), або сам голова ре­лігійної общини — раввин.

Молитва — тфіла — це звернення до Бога, розмова з Ним. Щоб підкреслити особливість миті спілкування з

Господом, використовують тфілін — дві чорні коробоч­ки, що прикріплюють під час молитви до лоба та на праву руку. Крім того, до молитовного одягу входять ци- цит — китиці з вузликами, щоб згадувати заповіді, та талит — накидка.

Існують три основні молитви: Шахаріт (вранішня); Мінха (післяполуденна); Маарів (вечірня). Молитися мож­на і вдома, але є такі молитви, що вважаються дієвими лише тоді, коли в них беруть участь не менше 10 чоловік.

На восьмий день після народження хлопчика відбу­вається церемонія обрізання його крайньої плоті, що по­винно нагадувати про Заповіт між Богом та всім єврей­ським народом. Крім того, існують обряди введення у по­вноліття синів та дочок Заповіту — Бар-міцва та Бат-міцва. Їх здійснюють, коли хлопці досягають віку 13 років та 1 день, а дівчата 12 років і 1 день. Після цього вони відпові­дають тільки за свої вчинки і не караються за гріхи батьків.

Важливе значення в житті іудейської громади має ка- шрут — дозвіл вживати в їжу ті або інші продукти. Зок­рема, дозволено вживання м’яса лиши «чистих тварин»

—  жуйних парнокопитних ссавців, як диких, так і до­машніх. Тварини, які мають лише одну ознаку (напри­клад, свиня — тварина парнокопитна, але не жуйна; заєць — жуйний, але не копитний) вважаються нечисти­ми. Не можна вживати в їжу м’ясо усіх хижих птахів, а також птахів болотних та водоплаваючих (окрім гуски та качки). Рибу можна їсти лише ту, яка має хоча б один плавник та луску, що легко відокремлюється. М’ясо по­винне бути кошерним — без крові, яка пов’язується з ду­шею тварини. Вбивати тварину потрібно так, щоб смерть настала відразу. Забороняється варити м’ясо з молоком, вживати цю суміш у їжу, використовувати її з іншою метою.

Традиційний верхній одяг ортодоксальних іудеїв — довгий сюртук чорного кольору. Голова завжди вкрита, навіть уві сні — це має постійно нагадувати про те, що завжди є Хтось вищий за людину.

Потрібно вшановувати суботу . Цей день присвячу­ють відпочинку та спілкуванню з Богом. Єврейська субо­та починається з заходу сонця у п’ятницю і продовжуєть­ся до власне суботнього заходу, коли з’являються три перші зірки. У цей день не можна нічого робити, навіть розводити вогонь або готувати їжу.

Кожен чоловік дякує Богові за те, що створив його не жінкою, а жінка дякує Богові за те, що створив її заради послуху чоловікові.

В іудаїзмі досить довго існувала традиція так званого левіратного шлюбу. Вдова, що не має дітей, разом зі влас­ністю померлого чоловіка переходить під опіку брата померлого і не може самостійно визначати свою подаль­шу долю. Якщо цей брат бере з нею шлюб, то їх перша дитина буде вважатися дитиною померлого. Такий шлюб можливий, навіть якщо у цього брата вже є жінка. Про­те він має право відмовитися від такого шлюбу. У 1871 р. цей вид шлюбу було заборонено, але деякі прихильни­ки ортодоксального іудаїзму наполягають на введенні його знову.


§ 6. Течії іудаїзму

1.  Каббалістика (походить від «каббала» — переказ). Про неї стало відомо в Європі лише в XIV ст., хоча запо­чаткував її ще в І—ІІ чи в ІІ—ІІІ ст. Шимон Бен Йохай. За легендою, він протягом 12 років перебував у печері, де рятувався від переслідувань римлян. Після цього він от­римав тайне знання змісту Святого Письма і виклав його у книзі «Зогар» (сяйво).

Вважається, що пізнання Бога відбувається через пізнання світла — відчути це сяйво може лише людина, яка досягла особливого екстатичного стану під час звер­нення до Бога. Представники вчення Каббали вважа­ють, що все знання про світ було надане Богом вже Мой- сею (весь комплекс цих знань був у Святому Письмі).

Потрібно лише знайти ключ (шифр), який дасть змогу зрозуміти божу істину. Бог та світ утворюють єдність. Отже, пізнання природного світу і є пізнання Бога. Ключ до потаємного знання — це також 10 чисел та 22 літери івриту, тлумачення яких у Торі дає можливість отримати надлюдське знання світу.

2. Караїми (від слова караїм — той, хто читає). Течія виникла ще в VIII ст. Засновником вважаться Анан бен Давід. Головна ідея — відмовитися від усіляких комен­тарів, повернутися до письмової Тори. Це форма своє­рідного протестантизму — повернення лише до Свято­го Письма. Не випадково ортодоксальні рабини надалі вирішили обмежити доступ до вивчення Каббали. Неве­лика кількість караїмів живе в Україні та Литві.

3.  Хасидизм (від хасид — благочестивий). Засновни­ком був Ісраель бен Еліезер (1700—1760), що народився на территорії сучасної України. Отримав прізвисько Баал Шем Тов (скорочено Бешт) — «Той, що має добре ім’я».

Основна ідея хасидів — до Бога можна наблизитись не лише вивченням Тори, але й завдяки відчуттям щирого люблячого серця. Перед Богом слід відчувати радість, а не страх. Тому під час молитов хасиди танцюють і співають.

Хасидські спільноти групувалися навколо цадиків — праведних та досконалих людей. Після смерті Бешта ха­сидизм розколовся на декілька напрямків, найбільш ак­тивним з яких стала течія хабад.

Хабад — абревіатура слів «хокма» (мудрість), «біна» (ро­зум), «даат» (знання). Разом ці три слова визначають люд­ське знання в усій його повноті. У ХІХ ст. Шнеур Залман відновлює акцент на інтелектуалізації хасидизму — це було звертання до знання не тільки раціонального, але й того надраціонального, що надходить безпосередньо від Бога.

Раніше резиденція голови хабадників була в містечку Любавичі (на Смоленщині), тому цадики носили титул Любавичівський ребе. Після революції 1917 р. ребе зали­шив Росію, і його резиденція зараз у Нью-Йорку.


§ 7. Сучасний іудаїзм

У сучасному іудаїзмі розрізняють три основних на­прямки:

—  ортодоксальний, що зберігає незмінними тради­ційні ідеї та культ;

—  консервативний, поширений головним чином у США, — ритуали дещо спрощені, але догматика зали­шається незмінною;

—  реформістський, що поширюється з Німеччини на Західну Європу з XIX ст., — докорінна трансформація релігійного життя.

У сучасному Ізраїлі інститути іудаїзму тісно пов’язані з державними структурами та фінансуються з держбюд­жету. З моменту утворення Ізраїлю в ньому діє так звана загальноприйнята домовленість.

1.  Субота є вихіднім днем, і в цей день не повинні працювати державні установи та приватні підприємства, магазини, громадський транспорт.

2.  Релігійна ортодоксальна освіта існує незалежно від світської.

3.  Справи укладання шлюбу та розлучення перебува­ють у компетенції судів рабинів.

4.  Верховний рабинат Ізраїлю контролює не лише релігійні установи, але й поширює свою діяльність на світські сфери життя. Головною релігійно-політичною партією, що представляє інтереси рабинату в парламенті (кнессеті) та в уряді, є Мафдал (національно-релігійна партія).

5.  Повсюди зберігаються вимоги кашруту.

6.  Громадянином Ізраїлю може стати або єврей за етнічним походженням (принаймні по материнській лінії), або іудей за віросповіданням. Взагалі ще з 444 р. до н. е. шлюби євреїв з не-євреями були заборонені.

На державній службі Ізраїлю зараз перебуває 450 рабинів, що займаються оформленням актів цивільного стану, впроваджують контроль над кашрутом та прави­лами дотримання вимог суботи та єврейських свят, зай­маються духовними справами в ізраїльській армії. У де­сяти містах діє 24 рабинських суди.

Релігійні школи в сучасному Ізраїлі становлять близь­ко 17% від кількості всіх середніх навчальних закладів дер­жави, а 1/4 частина навчального часу в усіх ізраїльських школах відводиться вивченню релігійних дисциплін.

 

Питання до самопідготовки

1. Що таке монотеїзм? Під впливом яких соціальних явищ він почав формуватися?

2. Які з цих ідей повторюються в більшості релігій: 1) ідея створення світу Богом; 2) ідея визначення Богом подій, що відбуваються у світі; 3) ідея доцільності світового устрою; 4) ідея душі як особливої сутності людини; 5) або всі перера­ховані?

3. Коли і де виник іудаїзм? Причини його виникнення?

4. Етапи розвитку іудаїзму.

5. Які з перелічених рис характерні для віровчення і культу іудаїзму:а) ідея перевтілення душі; б) ідея нірвани; в) ви­знання Тори як віросповідального джерела; г) свято Суккот; д) монотеїзм; е)месіанізм; е) есхатологія; ж) віра у боже­ственну природу Ісуса Христа?

6. Чому більшість іудеїв діаспори прихильні до хасидизму?