Розділ 2 Структура та функції релігії і церкви

Розділ 2 Структура та функції релігії і церкви

 

§ 1. Структура релігії, її основні елементи

Структура релігії насамперед визначається її предме­том та специфічними функціями у суспільному житті.

Предмет релігійної свідомості. Зв’язок між людиною і надприродними силами є предметом релігійної свідо­мості. Наслідком визнання надприродних сил є широке розуміння дійсності, яке не збігається з побутовим і за- гальнонауковим розумінням дійсності як фізично-арти- кульованої реальності, тобто світу речей (лат. res — річ, realitas — сукупність речей, тобто загальна властивість об’єкта бути річчю). Тому спосіб релігійного відображення такої дійсності принципово відмінний і від повсякден­ного досвіду, і від наукових спостережень та узагальнень —  це одкровення, тобто відкриття найважливіших для людей істин через посередництво обраних надприродними силами для цього осіб. На підставі своєї виняткової обран- ності ці особи (шамани, колдуни, провидці, жерці, про­роки, святі, священики, вчителі тощо) визнаються без­заперечними авторитетами, що керують свідомістю і життєдіяльністю віруючих.

Релігія як складна соціальна система має свою внут­рішню структуру, що утворюється з таких основних ком­понентів: релігійної свідомості, релігійних відносин, ре­лігійної діяльності, релігійних організацій.

Основні компоненти релігійної свідомості. Релігійна свідомість є визначальним елементом релігійної систе­ми, через який здійснюється соціальна детермінація інших її елементів. Завдяки релігійній свідомості набуває священного значення релігійна діяльність, оскільки вона втілює у символічній формі релігійні вірування і уявлен­ня. Релігійні організації також формуються на основі спільних релігійних вірувань, тобто свідомості. Тому всю релігію справедливо розглядати, насамперед, на рівні релігійної суспільної свідомості.

Релігійна свідомість має два взаємозалежних і в той же час відносно самостійних рівні: релігійну психологію та релігійну ідеологію. Головною визначальною ознакою ре­лігійної свідомості є віра в надприродне, тобто психо­логічний чинник.

Релігійна психологія є сукупність похідних від віри у надприродні сили несистематизованих уявлень, образів, почуттів, настроїв, переживань, звичок, установок, по­треб, крізь призму яких віруюча людина сприймає, осмис­лює, оцінює навколишній світ і власне буття, визначає своє ставлення до них. В основі будь-якої релігії лежить уявлен­ня про надзвичайні можливості надприродних істот і сил, про корисність звернення до них у скрутних випадках, про необхідність бути їм вдячними за будь-який успіх та про неминучість покарання у разі нехтування ними. Будь- якій людині властиві сподівання на можливість найкращого (або, навпаки, найгіршого) для неї результату її поведін­ки. Ці сподівання можуть бути обґрунтовані звичайними, природними причинами (наприклад, добре обмірко­ваний та підкріплений економічно проект втілився у жит­тя), а можуть ґрунтуватися і на очікуванні втручання над­звичайних, надприродних сил (наприклад, матір, вже не сподіваючись на медицину, молиться Богові за одужання дуже хворої дитини). У першому випадку маємо прояв нерелігійної психології, що ґрунтується на вірі у власні сили, довірі до природних можливостей тих людей, з якими доводиться співпрацювати, та до природних ресурсів людської діяльності. У другому випадку акцент перено­ситься на довіру до надприродних сил. До релігійної пси­хології належать такі почуття, переживання та психічні стани, як любов до Бога, надія потрапити в рай, нена­висть до диявола, релігійний транс, екстаз тощо.

Повсякденна свідомість віруючих містить у собі різні емпіричні знання, отримані в ході практичної діяльності. Кожна окрема людина живе і діє у певних історичних умовах, що накладають відбиток на її психологічне сприйняття дійсності. У процесі життєдіяльності під впливом соціальних умов існування людина засвоює по­ширені в даному історично-конкретному суспільстві по­гляди, звичаї, стереотипи, традиції, що й складають сус­пільне підґрунтя релігійної психології.

Релігійна ідеологія — це відносно послідовна сукуп­ність релігійних уявлень та ідей, розробкою яких займа­ються спеціально підготовлені люди, служителі культу. Вони намагаються дати систематизовану, теоретично осмислену та узагальнену картину світу крізь призму віри в надприродність реального буття. Під релігійними ідеями розуміють уявлення про існування надприрод­них сил і явищ, про можливість втручання надприрод­них сил у долі людей, про Бога, диявола, рай, пекло, Божествений промисел тощо. Наслідком релігійної ідеології стає система догматів, тверджень і приписів щодо навколишнього світу, суспільних відносин і осо­бистої поведінки людини.

Ідеологія сучасних релігій містить у собі такі розділи: богослов’я, релігійну філософію, релігійні концепції економіки, політики, права, моралі, мистецтва тощо.

Релігійна психологія діалектично пов’язана з релігій­ною ідеологією. Цей взаємозв’язок проявляється у пев­них аспектах:

по-перше, релігійна ідеологія формується, поши­рюється і зберігається на базі релігійної психології;

по-друге, зміна умов існування релігії в суспільстві веде до зміни соціальної психіки віруючих, які, у свою чергу, ведуть до зміни в релігійній ідеології;

по-третє, формуючись під впливом релігійної психо­логії і постійно відчуваючи на собі її вплив, релігійна іде­ологія, у свою чергу, робить свій вплив на повсякденну релігійну свідомість віруючих, ступінь якого залежить від того, наскільки релігійна ідеологія відповідає релігійній психології в даний історичний момент розвитку релігій­ного комплексу в суспільстві.

Якщо окремо розглянути структуру релігійної свідо­мості релігій розвинутого суспільства, то в ньому можна виділити два рівні: повсякденна релігійна свідомість (ниж­чий рівень) і теоретична релігійна свідомість (вищий рі­вень). Такий поділ обумовлений тим, що в суспільстві носії релігійної свідомості поділяються на дві різні групи —  пересічних віруючих і професійних служителів культу. У свою чергу, серед останніх виділяються богослови — люди, що розробляють систематизовані теорії на захист релігії. Повсякденною релігійною свідомістю називають свідомість, поширену серед пересічних віруючих, а теоре­тичною — свідомість, що засновується на складних бого­словських концепціях. Повсякденна релігійна свідомість більш конкретна, наочна. Так, наприклад, багато вірую­чих уявляють собі Бога у вигляді старого чоловіка з пиш­ною сивою бородою, який перебуває високо на небі. Те­оретична релігійна свідомість більш абстрактна. Богосло­ви, зокрема, вчать, що Бог є така вища сила, яку не можна собі уявити в якомусь певному людському вигляді.

Повсякденна і теоретична форми релігійної свідо­мості взаємозалежні. Тому у свідомості пересічних віру­ючих поступово з’являється багато понять, розроблених богословами, а в богословських теоріях — образи, ство­рені релігійною фантазією пересічних віруючих.

На підставі релігійної свідомості формуються релігійні нормативи — особливі принципи і правила поведінки віруючих, що випливають з авторитетних джерел, виз­наних у даній конфесії як священні. Ці різного роду при­писи, дозволи та заборони на ранніх стадіях розвитку суспільства виконують не лише суто релігійну роль, а й роль юридичних нормативів. Деякі з цих нормативів збігаються із загальнолюдськими цінностями і згодом стають правовими та моральними нормами, такими, на­приклад, як вимога поваги до батьків і взагалі старших людей, вимога взаємної допомоги людей різного статку, заборони вбивства, зазіхання на чуже майно тощо.

Релігійні відносини. Під релігійними відносинами ро­зуміють такі суспільні відносини, що складаються між людьми в процесі культових дій або з їх приводу. Вони базуються, у першу чергу, на вірі в можливість особливих відносин між Богом і віруючою людиною та у священ­ний характер об’єднань віруючих («свята церква»). Вва­жається, що Бог впливає на долю людини і на всі соці­альні і природні процеси. Адже людині потрібен Бог, що може її вислухати, допомогти, захистити. Віра в мож­ливість таких двосторонніх відносин об’єктивується в релігійному культі.

Релігійні відносини визначаються залежно від кон­кретної форми свідомого ставлення до релігії. Можна розрізнити декілька типів свідомості, характерної для:

— віруючих з домінантною, центральною релігійною орієнтацією;

— віруючих з рецесивною, периферійною релігійною орієнтацією;

—  віруючих з нестійкою релігійною орієнтацією (сві­домість, що займає позицію між вірою та без неї — «доки грім не гряне, мужик не перехреститься»).

Для характеристики релігійних відносин важливо також брати до уваги:

—  релігійні почуття спільноти, що ґрунтуються на ідеях та приписах щодо відносин між віруючими однієї конфесії і на спільних культових діях;

—  конкуруючі форми релігійної свідомості віруючих різних конфесій та церков, що змагаються між собою («варвари» та «елліни», «вірні» та «невірні», «християни» та «язичники» тощо);

—  толерантні форми релігійної свідомості віруючих різних конфесій та церков, що визнають взаємне право на відмінності у віросповіданні та культі;

—  нерелігійну свідомість — індиферентний тип орі­єнтації (людина сама не сприймає релігійних настанов, але ставиться до релігійних переконань, віруючих та церкви толерантно);

—  атеїстичну свідомість — форму принципово анти­релігійної свідомості, що супроводжується принаймні недоброзичливим, а то й агресивним ставленням до ре­лігії, віруючих та їхніх об’єднань і церковних установ.

Переважання тих або інших форм релігійної свідо­мості визначає ступінь демократизації та толерантності у суспільстві, наявність чи відсутність в ньому специфічно­го напруження, пов’язаного з релігійно-церковними справами.

Релігійна діяльність. Це спосіб практично-духовного освоєння дійсності, що включає культову і позакультову діяльність.

Будучи складовою частиною релігійного комплексу, культова діяльність відіграє роль активного засобу здійс­нення і пропаганди релігії. Він являє собою сукупність символічних дій, за допомогою яких віруючий нама­гається встановити взаємозв’язок з надприродними си­лами і впливати на них у бажаному для себе напрямку. До культових належать усі види релігійно-магічних дій: релігійні обряди, ритуали, жертвопринесення, таїнства, богослужіння, містерії, молитви та інші засоби отриман­ня у найближчому або у віддаленому майбутньому пози­тивного результату — від відмінної оцінки на іспиті до вічного спасіння душі. У культі відбувається спілкування віруючих з Богом або іншими об’єктами поклоніння; вва­жається, що це спілкування має двосторонній характер.

У системі культу релігійна громада намагається з мак­симальним ефектом використовувати найбільш дієві за­соби різних видів мистецтв. Культ також виступає спо­лучною ланкою в системі громада — віруючий. Бого­службова практика через слово, образ, дійство прагне підтримувати віру в Бога як у реально існуючу силу.

Формування і стан культової діяльності в усі історичні епохи залежить від особливостей вірувань людей, обу­мовлених загальним рівнем розвитку цивілізації, в якій існує і функціонує дана релігія. Щоб виробити релігійні переконання, служителі культу вимагають від своїх па­рафіян («пастви»), регулярних відвідувань богослужін­ня, дотримання релігійних приписів у повсякденному житті, пожертв, каяття тощо.

Особливе місце в культовій діяльності посідає молит­ва як засіб спілкування з Богом. Цілеспрямоване і регу­лярне виконання обрядів, таїнств, проповідей, молитов формує у віруючих релігійний світогляд. Культ як вид соціальної діяльності відрізняється від інших її видів за змістом, предметом, суб’єктом.

Релігійні ідеї та погляди в культі представлені, насам­перед, культовим текстом, до якого належать Святе пись­мо, Священний переказ, молитви, псалми, співання пісень релігійного змісту тощо. Відтворення їхнього зміс­ту створює у свідомості учасників культових дій образи тих, кому поклоняються в даній релігії.

Залежно від підходу до культу дослідники релігії ви­діляють два його види: магію та умилостивлення. Магія —  це виконання певних дій над особою або предметом, що символізує її або якусь надприродну силу, з метою досягнення очікуваного результату вже у найближчому майбутньому. Хоча взагалі магія є характерною для ран­ніх і примітивних форм релігії, її елементи зберігаються і в деяких розвинених релігіях. Наприклад, у христи­янстві вважається, що під час причастя хліб і вино не просто символізують тіло і кров Христа, а й дійсно пере­творюються на них після виконання певного ритуалу. Культ умилостивлення характерний для розвинених релі­гій і розрахований не тільки і не стільки на найближче, а,  скоріше, на віддалене майбутнє, на постійну милість та заступництво Бога. Тому моління, ритуали і пожерт­ви мають бути не випадковими, як у магічних культових діях, а постійними.

Суб’єктами культової діяльності можуть бути як релі­гійні групи, так і окремі віруючі. До засобів культової діяльності належать: храм (або молитовний будинок), культові предмети, релігійне мистецтво.

У позакультовій релігійній діяльності виділяють дві сторони — духовну і практичну. Продукування релігій­них ідей, систематизація та інтерпретація віровчення, розробки богословів, позацерковні теоретичні дослід­ження, що сприяють розвитку і захисту релігії, склада­ють духовну релігійну позакультову діяльність.

До практичної сторони позакультової діяльності можна віднести роботу місіонерів, релігійних Соборів, викладання у релігійних навчальних закладах, пропаган­ду релігійного світогляду, а також будівництво і утриман­ня храмів та церковної інфраструктури, економічну діяль­ність монастирів, видавничу діяльність — словом, будь- яку практичну діяльність, спрямовану на впровадження і захист релігії в суспільстві.

Релігійні організації та інститути. Релігійні ідеї, ре­лігійні почуття і релігійні дії існують вже у ранніх релі­гіях. Але у структурі розвинених релігій класового суспіль­ства з’являється четвертий елемент — релігійні органі­зації. У докласовому суспільстві ніяких спеціальних релігійних організацій не було. Вони виникли лише в ра­бовласницькому суспільстві на основі відмежування ро­зумової праці від фізичної та оформлення професійних служителів культу (духівництва) в особливий соціальний прошарок.

Первинні релігійні організації, що поєднують рядових віруючих і професійних служителів культу, називають ре­лігійними громадами. У ряді конкретних релігій (у право­слав’ї, католицизмі та ін.) вони називаються також при­ходами (єпархіями, діоцезами). Релігійні громади можуть існувати як самостійно, незалежно одна від одної, так і поєднуватися в складні, розгалужені релігійні об’єднан­ня. Ядром усіх складних релігійних об’єднань є церква — особливий тип релігійної організації, що поєднує по­слідовників тієї або іншої релігії на основі спільності віровчення і культу. Для церкви характерні розроблена догматика і культова практика, а також ієрархічність організації, централізованість управління з поділом віру­ючих на духівництво і мирян (рядові члени церкви). Саме керівництво визначає і представляє церкву в ціло­му: її позицію, погляди, політику і т. ін. Інші віруючі ма­ють беззастережно підкорятися лінії церкви.

Церква займається не лише релігійною (розробка і пропаганда релігійних ідей, управління релігійним куль­том), але і нерелігійною діяльністю (політичною, госпо­дарською та ін.). Релігійний бік у діяльності церкви є го­ловним, і тому церква у суспільстві в основному виконує ту ж роль, що і релігія.

Похідним від церкви видом релігійних об’єднань є секта — таке об’єднання одновірців, що виникає у ви­гляді офіційної опозиції існуючій конфесії з приводу особливостей віровчення, культу та внутрішньої ор­ганізації. Характерними ознаками секти є претензія на виняткову правильність релігійних поглядів та культу, відсутність інституту професійного священництва, ство­рення натомість неформальної ієрархії «обраних» і вико­нання ролі священиків найбільш заслуженими з погля­ду даної громади особами. Крім сект іноді виділяють ще й деномінації — релігійні об’єднання, що перебувають на стадії становлення, організаційного оформлення.

Згідно із Законом України від 23 квітня 1991 р. «Про свободу совісті та релігійні організації» (ст. 7) до релігій­них організацій належать релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські то­вариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігій­них організацій.

§ 2. Основні соціальні функції та соціальна роль релігії

Під соціальними функціями релігії розуміють характер і напрямок впливу релігії на суспільство в цілому і на ок­ремі його елементи. Згідно з цим виділяють світоглядну, компенсаторну, комунікативну, інтегруючу та дезінте- груючу, нормативно-оцінювальну та регулятивну, куль­турно-освітню, легітимуючу та інші функції релігії.

Світоглядна функція. Своєрідність релігійного світо­гляду полягає в тому, що він відбиває дійсність крізь призму віри в надприродний абсолют — Бога, що одер­жує різні найменування та інтерпретації залежно від ре­лігійної конфесії. Завдяки світоглядній функції релігія допомагає сформулювати сукупність поглядів, норм та цінностей, стереотипів поведінки. Релігійний світогляд включає певне світорозуміння (пояснення світу, місця в ньому людини, сутності природи і т.д.), світовідчуття (емоційне відображення зовнішнього світу, самовідчут­тя людини), оцінку світу і ставлення до нього. Релігій­ний світогляд реалізується в поведінці і взаєминах віру­ючих, у структурі релігійних організацій.

Компенсаторна функція. Зміст даної функції полягає в тому, що релігія створює ефект компенсації практично­го безсилля людини у певних життєво значущих ситу­аціях (природні і соціальні катастрофи, майнові і особистісні втрати тощо), її нездатності свідомо і ефектив­но протистояти цим негативним природним і соціаль­ним процесам, а також керувати складними відносинами в людському бутті. В релігії завжди існують пояснення, чому в житті так часто трапляються нещастя, хвороби, смерть. У цих випадках релігія деякою мірою відволікає людей від реальності і, створюючи певні ілюзії у свідо­мості індивіда, полегшує його страждання, підтримую­чи в людині потребу у відході від дійсності і тих важких проблем, які є в її житті. Важливою властивістю цієї функції є відновлення або створення психологічної рів­новаги, якою знімається стресовий стан. Часто релігія обіцяє: хто багато страждав і був останнім у житті земно­му, той буде насолоджуватися і стане першим у житті вічному після фізичної смерті. Тому земне життя трак­тується як можливість засвідчити свою відданість Богові. Надаючи віруючим певну психологічну допомогу, через цю функцію релігія сприяє підтриманню відносного соціального спокою та стабільності.

Комунікативна функція. Релігія підтримує соціально- груповий зв’язок між віруючими, виступає засобом спіл­кування людей у межах певних релігійних організацій. Спілкування здійснюється насамперед у культовій діяль­ності. Богослужіння в храмі, молитовному будинку, участь у таїнствах, спільна молитва розглядаються як го­ловний засіб спілкування і єднання віруючих з Богом і один з одним. Крім того, у відносно бідних поселеннях храм або інше молитовне приміщення досить часто є єдиним місцем, де мешканці певного населеного пунк­ту можуть збиратися разом не лише заради власне релі­гійного культу, але й для інших суспільно значущих зус­трічей. Позакультова релігійно-церковна діяльність та­кож забезпечує спілкування людей.

Інтегруюча функція. Релігія може виступати в ролі фактора інтеграції окремих суспільних, расових і етніч­них груп, а також суспільства в цілому, підтримуючи і посилюючи певну систему соціальних відносин. Регла­ментуючи поведінку і діяльність індивідів, поєднуючи їхні думки, почуття, прагнення, направляючи зусилля соціальних груп і інститутів, релігія сприяє стабільності даного суспільства. Збираючи одновірців під загальними гаслами і регламентом, релігія сприяє консолідації усіх, хто дотримується її ідей і цілей. Саме завдяки інтегру­ючій функції релігія досить часто виступала могутнім чинником соціально-культурного прогресу, національ- но-консолідуючих та національно-визвольних рухів. Таку роль, скажімо, відігравало ознайомлення язичників у Київській Русі з більш високими взірцями духовної культури християнства, накопичення та систематизація національного духовного досвіду та традицій в історич­них змаганнях за незалежність України і т. ін.

Нормативно-оцінювальна та регулятивна функція. На ранніх етапах розвитку суспільства релігія значною мі­рою відіграє нормативно-оцінювальну та регулятивну роль. Релігійні ідеї, погляди, уявлення, ціннісні установ­ки створюють своєрідні норми соціально припустимої і схвалюваної поведінки, а культова діяльність і релігійні об’єднання виступають регулятивними гарантами їх втілення у повсякденне життя прихильників даної віри. В принципі регулятивна функція покликана перш за все забезпечувати збереження віри за допомогою встанов­лення досить чіткого переліку релігійних норм та цінно­стей. Але, будучи нормативною системою як основою інших суспільно санкціонованих способів життя, релігія певним чином упорядковує думки і прагнення людей, їхню діяльність далеко за межами власне релігійного культу, досить часто намагаючись підмінити собою пра­вове оцінювання і регулювання. Хоча для більшості розви­нених демократичних країн такі намагання не припуска­ються їхніми конституціями, однак все ще існує досить ве­лика кількість країн, де правові системи продовжують орієнтуватися на релігійні приписи, норми та оцінки (мусульманські країни, Ізраїль, Індія). Крім того, деякі новітні релігійні течії авторитарного та тоталітарного типу намагаються відновити верховенство специфічних для цих течій норм та оцінок над загальними правовими нормами, що існують у тій або іншій країні. Звичайно, це ставить під загрозу існування єдиного і стабільного правопорядку в даній країні і тим самим створює суттє­ву загрозу для суспільства в цілому.

Крім основних функцій, релігія в різний час виконува­ла і продовжує виконувати певні нерелігійні функції, обу­мовлені тією конкретно-історичною ситуацією, в якій функціонує відповідне релігійне об’єднання. Можна ви­ділити, у першу чергу, такі нерелігійні функції: політичну, економічну, виховну, культурно-освітню і т. ін. Ці функції релігії здійснюються не ізольовано, а в комплексі і вияв­ляються як у суспільстві в цілому, так і на рівнях окремих соціальних груп і верств, окремих особистостей. Саме на­явність нерелігійних функцій не дає можливості одно­значно оцінювати роль релігії у житті суспільства, адже об’єктивне значення релігії суттєво залежить від головно­го історичного вектору її функціонального спрямування. Місце і роль окремих соціальних функцій релігії постійно змінюються залежно від зміни суспільних умов і, у першу чергу, від рівня добробуту, освіти і культури народу на кожному новому етапі історичного розвитку.

§ 3. Соціальна структура і соціальні функції церкви та релігійних організацій

Будь-яка розвинута релігійна система неможлива без наявності організаційно-інституційної структури. Кож­на релігія має власну організацію (церкву) у вигляді ком­плексу певних інститутів, релігійних громад (об’єднань), а також функціонуючого культу.

Організаційно-інституційна сфера еволюціонувала від нерелігійних інститутів, коли деякі її функції виконувалися світськими інститутами, через напівпрофесійні інститути до специфічних релігійних організацій.

Релігійні організації, або церковні інститути, явля­ють собою систему установ і форм діяльності, поклика­них регламентувати, контролювати і певним чином ре­гулювати поведінку віруючих даної конфесії, а також за­довольняти їхні релігійні потреби. Ієрархія церковної організації залежить від конфесійних особливостей та традицій. Кожна релігійна організація (церква) вва­жається з’єднуючою ланкою між Богом і віруючими.

На даний час церковні інститути діють у таких на­прямках:

— організація релігійного життя віруючих;

— контроль за поведінкою віруючих;

—  розробка й удосконалення засобів впливу на сві­домість віруючих;

—  впровадження у свідомість віруючих релігійних поглядів і концепцій, почуттів і настроїв, релігійних ціннісних орієнтацій;

—  здійснення релігійних санкцій проти осіб, що по­рушують релігійні розпорядження;

—  підтримка зв’язків з іншими релігійними об’єд­наннями;

—  захист свого віровчення і культу від різних форм критики з боку їх противників.

Для здійснення цих напрямків діяльності релігійні організації мають у своєму розпорядженні певні устано­ви і засоби, регламентовані церковними правилами, по­становами, інструкціями, санкції (дозволи та заборони), що випливають з них.

Зокрема, можна окреслити коло соціальних функцій церковних організацій, які залежно від ступеня соціаль­ного впливу можна умовно поділити на внутрішні та зовнішні.

До внутрішніх функцій релігійних організацій нале­жать:

— богослужбова, пов’язана із задоволенням релігій­но-культових потреб віруючих;

— функція церковного управління, пов’язана з необхід­ністю організаційно-упорядкованого забезпечення діяль­ності церкви як соціального інституту;

— господарсько-економічна функція церкви, пов’язана з її матеріально-технічним та фінансовим забезпечен­ням.

Зовнішніми функціями церкви є:

—  нормотворча функція регламентації життя вірую­чих;

— виховна функція церкви, що полягає перш за все у релігійній освіті дітей (недільні школи) та дорослих (через так звану катехізацію тих, хто готується увійти до даної конфесії, та через повчальні проповіді, сповіді тощо);

— благодійна функція церкви, що реалізується через підтримку бідних, організацію пожертвувань для пост- раждалих від стихійного лиха, створення і підтримку ди­тячих будинків, лікарень, притулків для несімейних ста­рих, надання стипендій для обдарованої молоді з числа віруючих тощо;

— місіонерська функція, яка здійснюється з метою за­лучення до церкви нових членів, як правило, на нових для даної конфесії землях;

— політична функція церкви, пов’язана з її особливим авторитетним положенням у суспільствах з сильними релігійними традиціями (Західна Європа, Америка, Аф­рика, мусульманські країни).

Для практики релігійних організацій на сучасному етапі характерною є тенденція розширювати свої функ­ції за рахунок позарелігійної діяльності. Хоча на перший погляд ззовні — це позарелігійні форми церковної діяль­ності, але, як правило, вони неодмінно наповнюються релігійним змістом і мають на меті поступово втягнути людину до орбіти релігійного впливу або посилити свій вплив на віруючу людину.

Розглянуті функції далеко не всі одночасно і далеко не завжди повно проявляються у суспільстві. Їхнім кон­кретним сполученням та інтенсивністю прояву визна­чається історично визначене місце церкви як соціального інституту в структурі соціальних відносин. Як уже зазна­чалося, в окремі історичні періоди церква відіграє знач­ну роль як чинник освіти і цивілізації, гуманізації і кон­солідації суспільства. Завдяки іудейській релігії була створена і збереглася протягом тисячоліть єврейська на­ція. Гуманістичні ідеї християнства суттєво змінили світогляд античності, підготувавши скасування рабства як соціального інституту. Прийняття Київською Руссю християнства дозволило їй увійти до сім’ї європейських народів. Але в інші періоди церква може виступати і як чинник активної протидії соціальному, науковому, куль­турному прогресу — згадаймо знищення язичницьких храмів та закриття античних філософських шкіл христи­янами, хрестові походи, інквізицію тощо. Таким чином, визначення ролі церкви у першу чергу потребує конкрет­но-історичного аналізу, і не можна її абсолютно запере­чувати і звинувачувати, абсолютно стверджувати і ви­правдовувати.

 

Питання до самопідготовки

1. Основні структурні компоненти, притаманні релігії.

2. Предмет і спосіб релігійної свідомості.

3. Основні компоненти релігійної свідомості.

4. Що таке релігійний культ?

5. Що таке релігійні відносини?

6. Релігійні організації та інститути.

7. Основні соціальні функції релігії.

8. Нормативно-оцінювальна та регулятивна функції релігії.

9. Соціальні функції церкви та релігійних організацій.