Печать
PDF

Розділ 2 Структура та функції релігії і церкви

Posted in Учебные материалы - Релігієзнавство ( за ред. В.Д. Титова )

Рейтинг пользователей: / 3
ХудшийЛучший 

Розділ 2 Структура та функції релігії і церкви

 

§ 1. Структура релігії, її основні елементи

Структура релігії насамперед визначається її предме­том та специфічними функціями у суспільному житті.

Предмет релігійної свідомості. Зв’язок між людиною і надприродними силами є предметом релігійної свідо­мості. Наслідком визнання надприродних сил є широке розуміння дійсності, яке не збігається з побутовим і за- гальнонауковим розумінням дійсності як фізично-арти- кульованої реальності, тобто світу речей (лат. res — річ, realitas — сукупність речей, тобто загальна властивість об’єкта бути річчю). Тому спосіб релігійного відображення такої дійсності принципово відмінний і від повсякден­ного досвіду, і від наукових спостережень та узагальнень —  це одкровення, тобто відкриття найважливіших для людей істин через посередництво обраних надприродними силами для цього осіб. На підставі своєї виняткової обран- ності ці особи (шамани, колдуни, провидці, жерці, про­роки, святі, священики, вчителі тощо) визнаються без­заперечними авторитетами, що керують свідомістю і життєдіяльністю віруючих.

Релігія як складна соціальна система має свою внут­рішню структуру, що утворюється з таких основних ком­понентів: релігійної свідомості, релігійних відносин, ре­лігійної діяльності, релігійних організацій.

Основні компоненти релігійної свідомості. Релігійна свідомість є визначальним елементом релігійної систе­ми, через який здійснюється соціальна детермінація інших її елементів. Завдяки релігійній свідомості набуває священного значення релігійна діяльність, оскільки вона втілює у символічній формі релігійні вірування і уявлен­ня. Релігійні організації також формуються на основі спільних релігійних вірувань, тобто свідомості. Тому всю релігію справедливо розглядати, насамперед, на рівні релігійної суспільної свідомості.

Релігійна свідомість має два взаємозалежних і в той же час відносно самостійних рівні: релігійну психологію та релігійну ідеологію. Головною визначальною ознакою ре­лігійної свідомості є віра в надприродне, тобто психо­логічний чинник.

Релігійна психологія є сукупність похідних від віри у надприродні сили несистематизованих уявлень, образів, почуттів, настроїв, переживань, звичок, установок, по­треб, крізь призму яких віруюча людина сприймає, осмис­лює, оцінює навколишній світ і власне буття, визначає своє ставлення до них. В основі будь-якої релігії лежить уявлен­ня про надзвичайні можливості надприродних істот і сил, про корисність звернення до них у скрутних випадках, про необхідність бути їм вдячними за будь-який успіх та про неминучість покарання у разі нехтування ними. Будь- якій людині властиві сподівання на можливість найкращого (або, навпаки, найгіршого) для неї результату її поведін­ки. Ці сподівання можуть бути обґрунтовані звичайними, природними причинами (наприклад, добре обмірко­ваний та підкріплений економічно проект втілився у жит­тя), а можуть ґрунтуватися і на очікуванні втручання над­звичайних, надприродних сил (наприклад, матір, вже не сподіваючись на медицину, молиться Богові за одужання дуже хворої дитини). У першому випадку маємо прояв нерелігійної психології, що ґрунтується на вірі у власні сили, довірі до природних можливостей тих людей, з якими доводиться співпрацювати, та до природних ресурсів людської діяльності. У другому випадку акцент перено­ситься на довіру до надприродних сил. До релігійної пси­хології належать такі почуття, переживання та психічні стани, як любов до Бога, надія потрапити в рай, нена­висть до диявола, релігійний транс, екстаз тощо.

Повсякденна свідомість віруючих містить у собі різні емпіричні знання, отримані в ході практичної діяльності. Кожна окрема людина живе і діє у певних історичних умовах, що накладають відбиток на її психологічне сприйняття дійсності. У процесі життєдіяльності під впливом соціальних умов існування людина засвоює по­ширені в даному історично-конкретному суспільстві по­гляди, звичаї, стереотипи, традиції, що й складають сус­пільне підґрунтя релігійної психології.

Релігійна ідеологія — це відносно послідовна сукуп­ність релігійних уявлень та ідей, розробкою яких займа­ються спеціально підготовлені люди, служителі культу. Вони намагаються дати систематизовану, теоретично осмислену та узагальнену картину світу крізь призму віри в надприродність реального буття. Під релігійними ідеями розуміють уявлення про існування надприрод­них сил і явищ, про можливість втручання надприрод­них сил у долі людей, про Бога, диявола, рай, пекло, Божествений промисел тощо. Наслідком релігійної ідеології стає система догматів, тверджень і приписів щодо навколишнього світу, суспільних відносин і осо­бистої поведінки людини.

Ідеологія сучасних релігій містить у собі такі розділи: богослов’я, релігійну філософію, релігійні концепції економіки, політики, права, моралі, мистецтва тощо.

Релігійна психологія діалектично пов’язана з релігій­ною ідеологією. Цей взаємозв’язок проявляється у пев­них аспектах:

по-перше, релігійна ідеологія формується, поши­рюється і зберігається на базі релігійної психології;

по-друге, зміна умов існування релігії в суспільстві веде до зміни соціальної психіки віруючих, які, у свою чергу, ведуть до зміни в релігійній ідеології;

по-третє, формуючись під впливом релігійної психо­логії і постійно відчуваючи на собі її вплив, релігійна іде­ологія, у свою чергу, робить свій вплив на повсякденну релігійну свідомість віруючих, ступінь якого залежить від того, наскільки релігійна ідеологія відповідає релігійній психології в даний історичний момент розвитку релігій­ного комплексу в суспільстві.

Якщо окремо розглянути структуру релігійної свідо­мості релігій розвинутого суспільства, то в ньому можна виділити два рівні: повсякденна релігійна свідомість (ниж­чий рівень) і теоретична релігійна свідомість (вищий рі­вень). Такий поділ обумовлений тим, що в суспільстві носії релігійної свідомості поділяються на дві різні групи —  пересічних віруючих і професійних служителів культу. У свою чергу, серед останніх виділяються богослови — люди, що розробляють систематизовані теорії на захист релігії. Повсякденною релігійною свідомістю називають свідомість, поширену серед пересічних віруючих, а теоре­тичною — свідомість, що засновується на складних бого­словських концепціях. Повсякденна релігійна свідомість більш конкретна, наочна. Так, наприклад, багато вірую­чих уявляють собі Бога у вигляді старого чоловіка з пиш­ною сивою бородою, який перебуває високо на небі. Те­оретична релігійна свідомість більш абстрактна. Богосло­ви, зокрема, вчать, що Бог є така вища сила, яку не можна собі уявити в якомусь певному людському вигляді.

Повсякденна і теоретична форми релігійної свідо­мості взаємозалежні. Тому у свідомості пересічних віру­ючих поступово з’являється багато понять, розроблених богословами, а в богословських теоріях — образи, ство­рені релігійною фантазією пересічних віруючих.

На підставі релігійної свідомості формуються релігійні нормативи — особливі принципи і правила поведінки віруючих, що випливають з авторитетних джерел, виз­наних у даній конфесії як священні. Ці різного роду при­писи, дозволи та заборони на ранніх стадіях розвитку суспільства виконують не лише суто релігійну роль, а й роль юридичних нормативів. Деякі з цих нормативів збігаються із загальнолюдськими цінностями і згодом стають правовими та моральними нормами, такими, на­приклад, як вимога поваги до батьків і взагалі старших людей, вимога взаємної допомоги людей різного статку, заборони вбивства, зазіхання на чуже майно тощо.

Релігійні відносини. Під релігійними відносинами ро­зуміють такі суспільні відносини, що складаються між людьми в процесі культових дій або з їх приводу. Вони базуються, у першу чергу, на вірі в можливість особливих відносин між Богом і віруючою людиною та у священ­ний характер об’єднань віруючих («свята церква»). Вва­жається, що Бог впливає на долю людини і на всі соці­альні і природні процеси. Адже людині потрібен Бог, що може її вислухати, допомогти, захистити. Віра в мож­ливість таких двосторонніх відносин об’єктивується в релігійному культі.

Релігійні відносини визначаються залежно від кон­кретної форми свідомого ставлення до релігії. Можна розрізнити декілька типів свідомості, характерної для:

— віруючих з домінантною, центральною релігійною орієнтацією;

— віруючих з рецесивною, периферійною релігійною орієнтацією;

—  віруючих з нестійкою релігійною орієнтацією (сві­домість, що займає позицію між вірою та без неї — «доки грім не гряне, мужик не перехреститься»).

Для характеристики релігійних відносин важливо також брати до уваги:

—  релігійні почуття спільноти, що ґрунтуються на ідеях та приписах щодо відносин між віруючими однієї конфесії і на спільних культових діях;

—  конкуруючі форми релігійної свідомості віруючих різних конфесій та церков, що змагаються між собою («варвари» та «елліни», «вірні» та «невірні», «християни» та «язичники» тощо);

—  толерантні форми релігійної свідомості віруючих різних конфесій та церков, що визнають взаємне право на відмінності у віросповіданні та культі;

—  нерелігійну свідомість — індиферентний тип орі­єнтації (людина сама не сприймає релігійних настанов, але ставиться до релігійних переконань, віруючих та церкви толерантно);

—  атеїстичну свідомість — форму принципово анти­релігійної свідомості, що супроводжується принаймні недоброзичливим, а то й агресивним ставленням до ре­лігії, віруючих та їхніх об’єднань і церковних установ.

Переважання тих або інших форм релігійної свідо­мості визначає ступінь демократизації та толерантності у суспільстві, наявність чи відсутність в ньому специфічно­го напруження, пов’язаного з релігійно-церковними справами.

Релігійна діяльність. Це спосіб практично-духовного освоєння дійсності, що включає культову і позакультову діяльність.

Будучи складовою частиною релігійного комплексу, культова діяльність відіграє роль активного засобу здійс­нення і пропаганди релігії. Він являє собою сукупність символічних дій, за допомогою яких віруючий нама­гається встановити взаємозв’язок з надприродними си­лами і впливати на них у бажаному для себе напрямку. До культових належать усі види релігійно-магічних дій: релігійні обряди, ритуали, жертвопринесення, таїнства, богослужіння, містерії, молитви та інші засоби отриман­ня у найближчому або у віддаленому майбутньому пози­тивного результату — від відмінної оцінки на іспиті до вічного спасіння душі. У культі відбувається спілкування віруючих з Богом або іншими об’єктами поклоніння; вва­жається, що це спілкування має двосторонній характер.

У системі культу релігійна громада намагається з мак­симальним ефектом використовувати найбільш дієві за­соби різних видів мистецтв. Культ також виступає спо­лучною ланкою в системі громада — віруючий. Бого­службова практика через слово, образ, дійство прагне підтримувати віру в Бога як у реально існуючу силу.

Формування і стан культової діяльності в усі історичні епохи залежить від особливостей вірувань людей, обу­мовлених загальним рівнем розвитку цивілізації, в якій існує і функціонує дана релігія. Щоб виробити релігійні переконання, служителі культу вимагають від своїх па­рафіян («пастви»), регулярних відвідувань богослужін­ня, дотримання релігійних приписів у повсякденному житті, пожертв, каяття тощо.

Особливе місце в культовій діяльності посідає молит­ва як засіб спілкування з Богом. Цілеспрямоване і регу­лярне виконання обрядів, таїнств, проповідей, молитов формує у віруючих релігійний світогляд. Культ як вид соціальної діяльності відрізняється від інших її видів за змістом, предметом, суб’єктом.

Релігійні ідеї та погляди в культі представлені, насам­перед, культовим текстом, до якого належать Святе пись­мо, Священний переказ, молитви, псалми, співання пісень релігійного змісту тощо. Відтворення їхнього зміс­ту створює у свідомості учасників культових дій образи тих, кому поклоняються в даній релігії.

Залежно від підходу до культу дослідники релігії ви­діляють два його види: магію та умилостивлення. Магія —  це виконання певних дій над особою або предметом, що символізує її або якусь надприродну силу, з метою досягнення очікуваного результату вже у найближчому майбутньому. Хоча взагалі магія є характерною для ран­ніх і примітивних форм релігії, її елементи зберігаються і в деяких розвинених релігіях. Наприклад, у христи­янстві вважається, що під час причастя хліб і вино не просто символізують тіло і кров Христа, а й дійсно пере­творюються на них після виконання певного ритуалу. Культ умилостивлення характерний для розвинених релі­гій і розрахований не тільки і не стільки на найближче, а,  скоріше, на віддалене майбутнє, на постійну милість та заступництво Бога. Тому моління, ритуали і пожерт­ви мають бути не випадковими, як у магічних культових діях, а постійними.

Суб’єктами культової діяльності можуть бути як релі­гійні групи, так і окремі віруючі. До засобів культової діяльності належать: храм (або молитовний будинок), культові предмети, релігійне мистецтво.

У позакультовій релігійній діяльності виділяють дві сторони — духовну і практичну. Продукування релігій­них ідей, систематизація та інтерпретація віровчення, розробки богословів, позацерковні теоретичні дослід­ження, що сприяють розвитку і захисту релігії, склада­ють духовну релігійну позакультову діяльність.

До практичної сторони позакультової діяльності можна віднести роботу місіонерів, релігійних Соборів, викладання у релігійних навчальних закладах, пропаган­ду релігійного світогляду, а також будівництво і утриман­ня храмів та церковної інфраструктури, економічну діяль­ність монастирів, видавничу діяльність — словом, будь- яку практичну діяльність, спрямовану на впровадження і захист релігії в суспільстві.

Релігійні організації та інститути. Релігійні ідеї, ре­лігійні почуття і релігійні дії існують вже у ранніх релі­гіях. Але у структурі розвинених релігій класового суспіль­ства з’являється четвертий елемент — релігійні органі­зації. У докласовому суспільстві ніяких спеціальних релігійних організацій не було. Вони виникли лише в ра­бовласницькому суспільстві на основі відмежування ро­зумової праці від фізичної та оформлення професійних служителів культу (духівництва) в особливий соціальний прошарок.

Первинні релігійні організації, що поєднують рядових віруючих і професійних служителів культу, називають ре­лігійними громадами. У ряді конкретних релігій (у право­слав’ї, католицизмі та ін.) вони називаються також при­ходами (єпархіями, діоцезами). Релігійні громади можуть існувати як самостійно, незалежно одна від одної, так і поєднуватися в складні, розгалужені релігійні об’єднан­ня. Ядром усіх складних релігійних об’єднань є церква — особливий тип релігійної організації, що поєднує по­слідовників тієї або іншої релігії на основі спільності віровчення і культу. Для церкви характерні розроблена догматика і культова практика, а також ієрархічність організації, централізованість управління з поділом віру­ючих на духівництво і мирян (рядові члени церкви). Саме керівництво визначає і представляє церкву в ціло­му: її позицію, погляди, політику і т. ін. Інші віруючі ма­ють беззастережно підкорятися лінії церкви.

Церква займається не лише релігійною (розробка і пропаганда релігійних ідей, управління релігійним куль­том), але і нерелігійною діяльністю (політичною, госпо­дарською та ін.). Релігійний бік у діяльності церкви є го­ловним, і тому церква у суспільстві в основному виконує ту ж роль, що і релігія.

Похідним від церкви видом релігійних об’єднань є секта — таке об’єднання одновірців, що виникає у ви­гляді офіційної опозиції існуючій конфесії з приводу особливостей віровчення, культу та внутрішньої ор­ганізації. Характерними ознаками секти є претензія на виняткову правильність релігійних поглядів та культу, відсутність інституту професійного священництва, ство­рення натомість неформальної ієрархії «обраних» і вико­нання ролі священиків найбільш заслуженими з погля­ду даної громади особами. Крім сект іноді виділяють ще й деномінації — релігійні об’єднання, що перебувають на стадії становлення, організаційного оформлення.

Згідно із Законом України від 23 квітня 1991 р. «Про свободу совісті та релігійні організації» (ст. 7) до релігій­них організацій належать релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські то­вариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігій­них організацій.