Розділ 2 Структура та функції релігії і церкви
Розділ 2 Структура та функції релігії і церкви
§ 1. Структура релігії, її основні елементи
Структура релігії насамперед визначається її предметом та специфічними функціями у суспільному житті.
Предмет релігійної свідомості. Зв’язок між людиною і надприродними силами є предметом релігійної свідомості. Наслідком визнання надприродних сил є широке розуміння дійсності, яке не збігається з побутовим і за- гальнонауковим розумінням дійсності як фізично-арти- кульованої реальності, тобто світу речей (лат. res — річ, realitas — сукупність речей, тобто загальна властивість об’єкта бути річчю). Тому спосіб релігійного відображення такої дійсності принципово відмінний і від повсякденного досвіду, і від наукових спостережень та узагальнень — це одкровення, тобто відкриття найважливіших для людей істин через посередництво обраних надприродними силами для цього осіб. На підставі своєї виняткової обран- ності ці особи (шамани, колдуни, провидці, жерці, пророки, святі, священики, вчителі тощо) визнаються беззаперечними авторитетами, що керують свідомістю і життєдіяльністю віруючих.
Релігія як складна соціальна система має свою внутрішню структуру, що утворюється з таких основних компонентів: релігійної свідомості, релігійних відносин, релігійної діяльності, релігійних організацій.
Основні компоненти релігійної свідомості. Релігійна свідомість є визначальним елементом релігійної системи, через який здійснюється соціальна детермінація інших її елементів. Завдяки релігійній свідомості набуває священного значення релігійна діяльність, оскільки вона втілює у символічній формі релігійні вірування і уявлення. Релігійні організації також формуються на основі спільних релігійних вірувань, тобто свідомості. Тому всю релігію справедливо розглядати, насамперед, на рівні релігійної суспільної свідомості.
Релігійна свідомість має два взаємозалежних і в той же час відносно самостійних рівні: релігійну психологію та релігійну ідеологію. Головною визначальною ознакою релігійної свідомості є віра в надприродне, тобто психологічний чинник.
Релігійна психологія є сукупність похідних від віри у надприродні сили несистематизованих уявлень, образів, почуттів, настроїв, переживань, звичок, установок, потреб, крізь призму яких віруюча людина сприймає, осмислює, оцінює навколишній світ і власне буття, визначає своє ставлення до них. В основі будь-якої релігії лежить уявлення про надзвичайні можливості надприродних істот і сил, про корисність звернення до них у скрутних випадках, про необхідність бути їм вдячними за будь-який успіх та про неминучість покарання у разі нехтування ними. Будь- якій людині властиві сподівання на можливість найкращого (або, навпаки, найгіршого) для неї результату її поведінки. Ці сподівання можуть бути обґрунтовані звичайними, природними причинами (наприклад, добре обміркований та підкріплений економічно проект втілився у життя), а можуть ґрунтуватися і на очікуванні втручання надзвичайних, надприродних сил (наприклад, матір, вже не сподіваючись на медицину, молиться Богові за одужання дуже хворої дитини). У першому випадку маємо прояв нерелігійної психології, що ґрунтується на вірі у власні сили, довірі до природних можливостей тих людей, з якими доводиться співпрацювати, та до природних ресурсів людської діяльності. У другому випадку акцент переноситься на довіру до надприродних сил. До релігійної психології належать такі почуття, переживання та психічні стани, як любов до Бога, надія потрапити в рай, ненависть до диявола, релігійний транс, екстаз тощо.
Повсякденна свідомість віруючих містить у собі різні емпіричні знання, отримані в ході практичної діяльності. Кожна окрема людина живе і діє у певних історичних умовах, що накладають відбиток на її психологічне сприйняття дійсності. У процесі життєдіяльності під впливом соціальних умов існування людина засвоює поширені в даному історично-конкретному суспільстві погляди, звичаї, стереотипи, традиції, що й складають суспільне підґрунтя релігійної психології.
Релігійна ідеологія — це відносно послідовна сукупність релігійних уявлень та ідей, розробкою яких займаються спеціально підготовлені люди, служителі культу. Вони намагаються дати систематизовану, теоретично осмислену та узагальнену картину світу крізь призму віри в надприродність реального буття. Під релігійними ідеями розуміють уявлення про існування надприродних сил і явищ, про можливість втручання надприродних сил у долі людей, про Бога, диявола, рай, пекло, Божествений промисел тощо. Наслідком релігійної ідеології стає система догматів, тверджень і приписів щодо навколишнього світу, суспільних відносин і особистої поведінки людини.
Ідеологія сучасних релігій містить у собі такі розділи: богослов’я, релігійну філософію, релігійні концепції економіки, політики, права, моралі, мистецтва тощо.
Релігійна психологія діалектично пов’язана з релігійною ідеологією. Цей взаємозв’язок проявляється у певних аспектах:
по-перше, релігійна ідеологія формується, поширюється і зберігається на базі релігійної психології;
по-друге, зміна умов існування релігії в суспільстві веде до зміни соціальної психіки віруючих, які, у свою чергу, ведуть до зміни в релігійній ідеології;
по-третє, формуючись під впливом релігійної психології і постійно відчуваючи на собі її вплив, релігійна ідеологія, у свою чергу, робить свій вплив на повсякденну релігійну свідомість віруючих, ступінь якого залежить від того, наскільки релігійна ідеологія відповідає релігійній психології в даний історичний момент розвитку релігійного комплексу в суспільстві.
Якщо окремо розглянути структуру релігійної свідомості релігій розвинутого суспільства, то в ньому можна виділити два рівні: повсякденна релігійна свідомість (нижчий рівень) і теоретична релігійна свідомість (вищий рівень). Такий поділ обумовлений тим, що в суспільстві носії релігійної свідомості поділяються на дві різні групи — пересічних віруючих і професійних служителів культу. У свою чергу, серед останніх виділяються богослови — люди, що розробляють систематизовані теорії на захист релігії. Повсякденною релігійною свідомістю називають свідомість, поширену серед пересічних віруючих, а теоретичною — свідомість, що засновується на складних богословських концепціях. Повсякденна релігійна свідомість більш конкретна, наочна. Так, наприклад, багато віруючих уявляють собі Бога у вигляді старого чоловіка з пишною сивою бородою, який перебуває високо на небі. Теоретична релігійна свідомість більш абстрактна. Богослови, зокрема, вчать, що Бог є така вища сила, яку не можна собі уявити в якомусь певному людському вигляді.
Повсякденна і теоретична форми релігійної свідомості взаємозалежні. Тому у свідомості пересічних віруючих поступово з’являється багато понять, розроблених богословами, а в богословських теоріях — образи, створені релігійною фантазією пересічних віруючих.
На підставі релігійної свідомості формуються релігійні нормативи — особливі принципи і правила поведінки віруючих, що випливають з авторитетних джерел, визнаних у даній конфесії як священні. Ці різного роду приписи, дозволи та заборони на ранніх стадіях розвитку суспільства виконують не лише суто релігійну роль, а й роль юридичних нормативів. Деякі з цих нормативів збігаються із загальнолюдськими цінностями і згодом стають правовими та моральними нормами, такими, наприклад, як вимога поваги до батьків і взагалі старших людей, вимога взаємної допомоги людей різного статку, заборони вбивства, зазіхання на чуже майно тощо.
Релігійні відносини. Під релігійними відносинами розуміють такі суспільні відносини, що складаються між людьми в процесі культових дій або з їх приводу. Вони базуються, у першу чергу, на вірі в можливість особливих відносин між Богом і віруючою людиною та у священний характер об’єднань віруючих («свята церква»). Вважається, що Бог впливає на долю людини і на всі соціальні і природні процеси. Адже людині потрібен Бог, що може її вислухати, допомогти, захистити. Віра в можливість таких двосторонніх відносин об’єктивується в релігійному культі.
Релігійні відносини визначаються залежно від конкретної форми свідомого ставлення до релігії. Можна розрізнити декілька типів свідомості, характерної для:
— віруючих з домінантною, центральною релігійною орієнтацією;
— віруючих з рецесивною, периферійною релігійною орієнтацією;
— віруючих з нестійкою релігійною орієнтацією (свідомість, що займає позицію між вірою та без неї — «доки грім не гряне, мужик не перехреститься»).
Для характеристики релігійних відносин важливо також брати до уваги:
— релігійні почуття спільноти, що ґрунтуються на ідеях та приписах щодо відносин між віруючими однієї конфесії і на спільних культових діях;
— конкуруючі форми релігійної свідомості віруючих різних конфесій та церков, що змагаються між собою («варвари» та «елліни», «вірні» та «невірні», «християни» та «язичники» тощо);
— толерантні форми релігійної свідомості віруючих різних конфесій та церков, що визнають взаємне право на відмінності у віросповіданні та культі;
— нерелігійну свідомість — індиферентний тип орієнтації (людина сама не сприймає релігійних настанов, але ставиться до релігійних переконань, віруючих та церкви толерантно);
— атеїстичну свідомість — форму принципово антирелігійної свідомості, що супроводжується принаймні недоброзичливим, а то й агресивним ставленням до релігії, віруючих та їхніх об’єднань і церковних установ.
Переважання тих або інших форм релігійної свідомості визначає ступінь демократизації та толерантності у суспільстві, наявність чи відсутність в ньому специфічного напруження, пов’язаного з релігійно-церковними справами.
Релігійна діяльність. Це спосіб практично-духовного освоєння дійсності, що включає культову і позакультову діяльність.
Будучи складовою частиною релігійного комплексу, культова діяльність відіграє роль активного засобу здійснення і пропаганди релігії. Він являє собою сукупність символічних дій, за допомогою яких віруючий намагається встановити взаємозв’язок з надприродними силами і впливати на них у бажаному для себе напрямку. До культових належать усі види релігійно-магічних дій: релігійні обряди, ритуали, жертвопринесення, таїнства, богослужіння, містерії, молитви та інші засоби отримання у найближчому або у віддаленому майбутньому позитивного результату — від відмінної оцінки на іспиті до вічного спасіння душі. У культі відбувається спілкування віруючих з Богом або іншими об’єктами поклоніння; вважається, що це спілкування має двосторонній характер.
У системі культу релігійна громада намагається з максимальним ефектом використовувати найбільш дієві засоби різних видів мистецтв. Культ також виступає сполучною ланкою в системі громада — віруючий. Богослужбова практика через слово, образ, дійство прагне підтримувати віру в Бога як у реально існуючу силу.
Формування і стан культової діяльності в усі історичні епохи залежить від особливостей вірувань людей, обумовлених загальним рівнем розвитку цивілізації, в якій існує і функціонує дана релігія. Щоб виробити релігійні переконання, служителі культу вимагають від своїх парафіян («пастви»), регулярних відвідувань богослужіння, дотримання релігійних приписів у повсякденному житті, пожертв, каяття тощо.
Особливе місце в культовій діяльності посідає молитва як засіб спілкування з Богом. Цілеспрямоване і регулярне виконання обрядів, таїнств, проповідей, молитов формує у віруючих релігійний світогляд. Культ як вид соціальної діяльності відрізняється від інших її видів за змістом, предметом, суб’єктом.
Релігійні ідеї та погляди в культі представлені, насамперед, культовим текстом, до якого належать Святе письмо, Священний переказ, молитви, псалми, співання пісень релігійного змісту тощо. Відтворення їхнього змісту створює у свідомості учасників культових дій образи тих, кому поклоняються в даній релігії.
Залежно від підходу до культу дослідники релігії виділяють два його види: магію та умилостивлення. Магія — це виконання певних дій над особою або предметом, що символізує її або якусь надприродну силу, з метою досягнення очікуваного результату вже у найближчому майбутньому. Хоча взагалі магія є характерною для ранніх і примітивних форм релігії, її елементи зберігаються і в деяких розвинених релігіях. Наприклад, у християнстві вважається, що під час причастя хліб і вино не просто символізують тіло і кров Христа, а й дійсно перетворюються на них після виконання певного ритуалу. Культ умилостивлення характерний для розвинених релігій і розрахований не тільки і не стільки на найближче, а, скоріше, на віддалене майбутнє, на постійну милість та заступництво Бога. Тому моління, ритуали і пожертви мають бути не випадковими, як у магічних культових діях, а постійними.
Суб’єктами культової діяльності можуть бути як релігійні групи, так і окремі віруючі. До засобів культової діяльності належать: храм (або молитовний будинок), культові предмети, релігійне мистецтво.
У позакультовій релігійній діяльності виділяють дві сторони — духовну і практичну. Продукування релігійних ідей, систематизація та інтерпретація віровчення, розробки богословів, позацерковні теоретичні дослідження, що сприяють розвитку і захисту релігії, складають духовну релігійну позакультову діяльність.
До практичної сторони позакультової діяльності можна віднести роботу місіонерів, релігійних Соборів, викладання у релігійних навчальних закладах, пропаганду релігійного світогляду, а також будівництво і утримання храмів та церковної інфраструктури, економічну діяльність монастирів, видавничу діяльність — словом, будь- яку практичну діяльність, спрямовану на впровадження і захист релігії в суспільстві.
Релігійні організації та інститути. Релігійні ідеї, релігійні почуття і релігійні дії існують вже у ранніх релігіях. Але у структурі розвинених релігій класового суспільства з’являється четвертий елемент — релігійні організації. У докласовому суспільстві ніяких спеціальних релігійних організацій не було. Вони виникли лише в рабовласницькому суспільстві на основі відмежування розумової праці від фізичної та оформлення професійних служителів культу (духівництва) в особливий соціальний прошарок.
Первинні релігійні організації, що поєднують рядових віруючих і професійних служителів культу, називають релігійними громадами. У ряді конкретних релігій (у православ’ї, католицизмі та ін.) вони називаються також приходами (єпархіями, діоцезами). Релігійні громади можуть існувати як самостійно, незалежно одна від одної, так і поєднуватися в складні, розгалужені релігійні об’єднання. Ядром усіх складних релігійних об’єднань є церква — особливий тип релігійної організації, що поєднує послідовників тієї або іншої релігії на основі спільності віровчення і культу. Для церкви характерні розроблена догматика і культова практика, а також ієрархічність організації, централізованість управління з поділом віруючих на духівництво і мирян (рядові члени церкви). Саме керівництво визначає і представляє церкву в цілому: її позицію, погляди, політику і т. ін. Інші віруючі мають беззастережно підкорятися лінії церкви.
Церква займається не лише релігійною (розробка і пропаганда релігійних ідей, управління релігійним культом), але і нерелігійною діяльністю (політичною, господарською та ін.). Релігійний бік у діяльності церкви є головним, і тому церква у суспільстві в основному виконує ту ж роль, що і релігія.
Похідним від церкви видом релігійних об’єднань є секта — таке об’єднання одновірців, що виникає у вигляді офіційної опозиції існуючій конфесії з приводу особливостей віровчення, культу та внутрішньої організації. Характерними ознаками секти є претензія на виняткову правильність релігійних поглядів та культу, відсутність інституту професійного священництва, створення натомість неформальної ієрархії «обраних» і виконання ролі священиків найбільш заслуженими з погляду даної громади особами. Крім сект іноді виділяють ще й деномінації — релігійні об’єднання, що перебувають на стадії становлення, організаційного оформлення.
Згідно із Законом України від 23 квітня 1991 р. «Про свободу совісті та релігійні організації» (ст. 7) до релігійних організацій належать релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій.