Розділ 10 Проблема, гіпотеза, теорія як форми наукового пізнання
Розділ 10 Проблема, гіпотеза, теорія як форми наукового пізнання
10.1. Проблема
10.1.1. Визначення поняття «проблема»
У перекладі з грецької термін «проблема»позначає перешкоду, ускладнення, завдання. Разом із тим проблема є формою розвитку наукового знання. Відсутність визнання і формулювання проблем у рамках тієї або іншої теорії означає, що дана теорія і методологія її побудови перебувають у кризовому стані або цілком вичерпали себе як інструмент пізнання.
Термін «проблема» вживається в декількох розуміннях:
- як необхідність нового напрямку в певній сфері теоретичного знання;
- як форма вираження необхідності розвитку наукового пізнання;
- як вимога аналізу основних понять і принципів наукової теорії;
- як конкретне завдання теоретичного і методологічного дослідження.
До найважливіших функцій проблеми належить спонукання до перегляду концептуальних припущень, ідеалізацій і абстракцій, які лежать в основі певної теорії. Тому поняття проблеми є категорією і логіки, і методології, і філософії науки. Дослідження поняття «проблема» є надзвичайно важливим із методологічної точки зору, оскільки проблема — це джерело і вихідна форма пізнавальної діяльності і отримання нового знання, що розгортається за схемою «проблема — гіпотеза — теорія».
Проблема є формою фіксації суперечності між знанням і незнанням, вона є «знанням про незнання», тобто особливим видом знання, об’єктом якого є не просто якийсь предмет, а саме знання про цей предмет. Той стан концепції або теорії, що потребує переходу від старого знання до нового, називають проблемною ситуацією.
Проблемна ситуація — це такий стан справ, коли немає необхідного розв’язання проблеми, коли треба відмовитися від використання звичних, стандартних методів і звернутися до пошуку нових пізнавальних засобів і прийомів. Проблемна ситуація є точкою переходу від усталених поглядів до нових, стимулює висування нових дослідницьких програм. Проблемна ситуація може виникати і на стику декількох сфер, наприклад, на стику права і політики, права і моралі, права і економіки тощо.
Проблема має бути ясно і точно сформульована. Це дає можливість визначити напрямок пошуку, передбачити коло можливих рішень. Часто проблеми не лежать на поверхні. Тому першим етапом у розвитку проблеми є її усвідомлення, тобто усвідомлення суперечностей між відомими і невідомими способами вирішення певних завдань. Наступний етап полягає в її конкретизації, у проясненні тих логічних кроків, які необхідно здійснити для вирішення проблеми. Для цього необхідно зрозуміти мету, що переслідується при розв’язанні проблеми, необхідні для цього теоретичні припущення та ідеалізації, логічну аргументацію.
На постановку проблем впливають різноманітні чинники: 1) особливості мислення, притаманні тій епосі, тому суспільству, де формується і формулюється проблема; 2) рівень досягнутих знань про об’єкти, яких стосується проблема; 3) у добре перевіреній, стабільній науковій теорії проблемні ситуації усвідомлюються інакше, ніж у теорії, яка ще тільки формується.
10.1.2. Логічна структура проблеми
Поняття проблеми тісно пов’язане з поняттям запитання. Запитання — це форма вираження проблеми, засіб її формулювання. Проблема — це або окреме запитання, або комплекс взаємозалежних запитань, що виникають у процесі пізнання чи практичної діяльності.
Будь-яка проблема містить запитання, але не кожне запитання є проблемою. Для відповіді на багато запитань досить наявного знання. Відповідь на запитання, яке містить проблема, потребує проведення дослідження, тому іноді його ще називають дослідницьким запитанням.
Запитання стає проблемою, якщо веде до формування проблемної ситуації. Коли порівнюють або навіть визначають проблему через запитання, вказують, як на істотні ознаки, на вимогу розв’язання, тобто вимогу вибрати і обгрунтувати можливі відповіді, на складність розв’язання, на відсутність автоматичної або звичної відповіді, на необхідність здійснення пошукової діяльності, на практичний або теоретичний інтерес її дослідження і розв’язання.
Схожість між проблемою і запитанням виявляється, зокрема, у схожості їхньої логічної структури. Логічна структура проблеми також містить три елементи — предмет, зміст і обсяг. Предмет проблеми задається тією галуззю, в якій виникає проблемна ситуація (наприклад, проблеми в кримінальному або цивільному законодавстві). Зміст проблеми складається з суперечливих висновків щодо предмета дослідження. Обсяг проблеми — це множина альтернативних гіпотез щодо її розв’язання. У судовій практиці, наприклад, завжди постає проблема вибору, що виникає з розбіжності думок і оцінок обвинувачення і захисту.
10.1.3. Види проблем
Як і будь-яка інша класифікація, класифікація проблем є значною мірою умовною. Але за сукупністю переважаючих рис можна виділити декілька видів проблем.
Перш за все, проблеми поділяються на практичні і наукові (теоретичні). Практичні проблеми мають економічний, соціальний, фізичний, моральний тощо зміст: «Як зробити міцний бетон?», «Де взяти кошти на реалізацію даного проекту?», «Як розкрити даний злочин?», «Як побудувати лінію судового захисту?» та ін. Наукові проблеми поділяються на прикладні і фундаментальні, хоча чітких меж і тут немає. Розв’язання тієї ж самої проблеми може мати і практичний, і суто пізнавальний інтерес.
У свою чергу, наукові проблеми поділяються на предметні і процедурні. Наприклад, проблема, виражена питальним реченням «Скільки об’єктів складають множину планет?», є предметною, а проблема «Якими засобами визначити кількість планет?» — процедурною.
Предметних проблем також два види: емпіричні і концептуальні. До емпиричних проблем належать пошук даних, конструювання приладів. Концептуальні проблеми пов’язані із інтерпретацією даних, із формуванням гіпотез і виведенням наслідків.
Множина процедурних проблем складається з методологічних і оцінних. Перші з них стосуються організації дослідження, а другі — із оцінкою емпіричних даних і отриманих наслідків.
10.1.4. Проблема і завдання
Поняття проблеми тісно пов’язано також із поняттям завдання, але не будь-якого завдання, а нестандартного, тобто такого, для якого відсутні методологія і методика, необхідні для його розв’язання. Наприклад, кваліфікація якихось дій як протиправних є стандартним завданням, а завдання визначення поняття «організована злочинність» — нестандартне. Розв’язання цієї проблеми може зажадати змін у законодавстві.
У зв’язку з таким розумінням проблеми логічний аналіз поняття «проблема» може бути зведений, у певному сенсі, до логічного аналізу завдань, до логіки, в якій систематизуються схеми розв’язання завдань. Поняття «завдання» і «розв’язання завдання» приймаються як вихідні. Застосування логічних операцій дозволяє одержувати нові завдання з вже існуючих, зводити розв’язання одних завдань до розв’язання інших.
10.2. Гіпотеза
10.2.1. Визначення поняття «гіпотеза» і ролі гіпотез у пізнанні
Гіпотеза (з грец. hypothesis — підстава, припущення) — умовне, імовірнісне пояснення причин того чи іншого явища або припущення, в якому передбачається існування якого-небудь об’єкта чи його властивості, поведінки тощо. Наукова гіпотеза — це теоретичне твердження про передбачуваний зв’язок двох чи декількох явищ. У гіпотезі передбачається наявність причинно- наслідкового зв’язку між групами фактів. З одного боку, гіпотеза — це ймовірнісне знання, що вимагає емпіричного підтвердження, а з другого — гіпотеза формулює нове знання. Тому вона має задовольняти вимозі бути і теоретично, і емпірично істинною.
Гіпотеза виражається у вигляді гіпотетичного твердження — припущення, яке може бути як істинним, так і хибним. Наприклад, «Можливо, вранці буде хороша рибалка», «Можливо, що в печері сховано скарб». Після уточнення і перевірки гіпотези вона може отримати конкретну істиннісну оцінку, тобто вважатися або істинним, або хибним знанням.
Оскільки гіпотеза містить імовірнісне знання, вона з логічної точки зору не може кваліфікуватися як істинна або хибна доти, доки не буде перевірена на практиці чи логічними методами. Власне логічним методом обґрунтування гіпотези є її виведення з інших положень, істинність яких уже встановлена. З логічної точки зору гіпотеза являє собою умовно-категоричний умовивід за формулою «якщо... то...» (А^В). Гіпотеза може виражатися й в інших формах, наприклад, у формі «чим... тим...». У такому випадку вчений ставить у можливу залежність два явища (процес) і встановлює між ними кількісний причинно-наслідковий зв’язок: «Чим вище добробут нації, тим швидше зростає чисельність її населення».
Логічний метод пізнання, котрий полягає в дедукції висновків із гіпотез та інших засновків, істиннісне значення яких ще не з’ясовано, назівається гіпотетико-дедуктивним. Висновки у відповідності до гіпотетико-дедуктивного методу міркувань мають імовірнісний характер. Звичайно гіпотетико-дедуктивний метод застосовуються до засновків, які є гіпотезами і емпіричними узагальненнями, істинність яких ще слід з’ясувати. Якщо з цих засновків робляться висновки, що суперечать добре відомим фактам і вже обґрунтованим твердженням, тоді, застосовуючи метод приведення до абсурду, здобуваємо спростування цих засновків. Тому одним із критеріїв обґрунтованої гіпотези є її не- суперечливість наявним даним. Гіпотеза має узгоджуватися із законами науки, науковими теоріями і т. д., які стосуються того класу явищ, щодо якого висувається гіпотеза
Друга необхідна вимога до обґрунтування гіпотези — її пе- ревірюваність. Гіпотеза має в принципі допускати можливість ствердження чи спростування. Коли ці вимоги не задовольняються, гіпотезу не можна вважати ефективною.
Третім способом теоретичного обґрунтування гіпотези є її перевірка на застосовність не лише до вузького кола тих об’єктів, для з’ясування яких вона висувається, а й до більш широкого класу об’єктів, які підлягають вивченню у відповідній галузі науки. Таким плідним був запропонований Н. Бором принцип додатковості, який став одним із фундаментальних принципів не лише для теоретичної фізики, а й для всієї сучасної теорії пізнання.
Оскільки гіпотези висуваються під час досліджень нових явищ, може статися так, що вони суперечать існуючій системі наукових поглядів. У разі експериментального ствердження така гіпотеза призводить до фундаментальної перебудови відповідної наукової дисципліни.
Роль гіпотез у науковому пізнанні неможливо переоцінити. Гіпотези — стрижень наукової теорії. У широкому розумінні гіпотеза — це запитання, побудоване відповідно з науковими правилами. Коли на запитання отримана певна відповідь, гіпотеза або стає невід’ємною частиною наукового знання, або відкидається. Отже, існують два способи підтвердження гіпотези: емпіричний і теоретичний. У першому випадку гіпотеза одержує право на існування, в другому — визначаються її місце, функції і роль у системі наукового знання. Слід мати на увазі, що в науковому пізнанні фіксуються не тільки підтверджені, але й відкинуті після перевірки гіпотези: знання негативного результату вважається корисним хоча б для того, що «не наступати двічі на одні й ті ж самі граблі».
Існують дуже тісні зв’язки між гіпотезою і теорією. Теорія з певного погляду є системою колишніх гіпотез. Гіпотези — головний елемент теорії на стадії її формування і перевірки. Перевіряючи теорію при виникненні нових проблем, вчений перевіряє насамперед її гіпотези, які можуть бути обмежені в їхній істинності під кутом зору раніше не відомих фактів. Гіпотеза вважається логічно істинною, коли вона виводиться дедуктивно з теорії. Вона емпірично істинна, коли відповідає фактам. Але логічно істинне твердження може бути в той же час емпірично помилковим. Установлюючи істинність гіпотез, вчений установлює істинність самої теорії.
Для здійснення успішної перевірки емпіричної істинності своєї гіпотези вчений має, по-перше, сформулювати її як можна простіше, конкретніше і зрозуміліше; по-друге, вказати на метод чи засоби такої перевірки. Оскільки всі гіпотези, висунуті в межах даної теорії, міцно взаємопов’язані, перевірка однієї з них стає перевіркою всієї теорії.
Крім гіпотез, теорія містить постулати — колишні гіпотези, що стали доведеними.Але з розвитком пізнання проблематичними можуть стати і постулати теорії. І тому вони разом з гіпотезами теж можуть бути піддані перевірці і перегляду.
Наприклад, залишились нездійсненними деякі постулати марксистсько-ленінської теорії, у тому числі твердження про безперервність переходу суспільства від соціалізму до комунізму.
10.2.2. Види гіпотез
У сучасній науковій літературі розрізняють загальні (генеральні, стратегічні) і окремі (робочі, тактичні), описові і каузальні (причинно-наслідкові), абстрактні і конкретні, кількісні і якісні, статистичні тощо. Найбільш поширеною класифікацією гіпотез є їх поділ на загальні і окремі. Гіпотези можуть бути дуже загальними і абстрактними, якщо вони стосуються абстрактних сутно- стей (наприклад, у математиці, теоретичній фізиці, філософії, історії і т.ін.).
Окремі гіпотези стосуються обмеженого кола явищ. Окрему, конкретну гіпотезу легше перевірити. За інших рівних умов більш цінною для науки є гіпотеза, що охоплює більш широку сукупність об’єктів. Однак пропорційно рівню узагальнення гіпотези зростає трудомісткість дослідження. Чим більше змінних входить у гіпотезу, тим більше охоплюється нею коло явищ, але тим складніше її логічне та емпіричне підтвердження.
10.2.3. Правила формулювання гіпотез
При формулюванні гіпотез треба додержуватись таких правил.
1. Гіпотези повинні бути концептуально ясними, тобто не містити багатозначних і суперечливих понять.
2. Гіпотези повинні мати емпіричні референти, тобто їх поняття мають указувати на певні об’єкти. Наприклад, страйк виступає референтом чи ознакою скорочення робочих місць або погіршення умов праці.
3. Наукові гіпотези не повинні містити моральних оцінок чи суджень. Не треба використовувати такі слова, як «добре», «погано» і т.ін.
4. Загальна гіпотеза у разі потреби має бути розбита на частини. Недостатньо зробити узагальнений прогноз демографічної ситуації: треба ретельно визначити категорії населення, час, економічні чинники і т.д.
5. Кожна гіпотеза повинна мати свої інструменти і засоби перевірки.
10.2.4. Розроблення гіпотез
Розробляючи гіпотезу, треба мати на увазі такі найважливіші критерії прийнятності гіпотези: 1) необхідно відхиляти гіпотези, що не можуть бути перевірені доступними засобами; 2) необхідно висувати, а потім відкидати альтернативні гіпотези, залишаючи одну перевірену.
У розробці гіпотез існують декілька етапів.
Перший етап — висування гіпотези. Це творчий процес, що спирається переважно на досвід та інтуїцію вченого. Спочатку гіпотеза може з’явитися у дуже нечіткій формі, наприклад, у формі метафори,
Другий етап — логічне уточнення і чітке формулювання гіпотези.
Третій етап — логічна перевірка гіпотези на узгодженість з безсумнівними теоретичними здобутками. На цьому етапі гіпотеза може бути розгалужена на низку окремих гіпотез
Четвертий етап — емпірична перевірка гіпотези на практиці, шляхом спостережень та експериментів.
П’ятий етап — залучення перевіреної гіпотези до складу теоретичного знання та практичного досвіду.
10.2.5. Слідчі та судові версії як різновиди гіпотези
Практичне юридичне знання є особливою галуззю суспільного пізнання. У нього дуже багато спільних рис з науковим пізнанням, зокрема у широкому використанні гіпотез. Розслідування і розгляд судових справ неодмінно пов’язані із побудовою низки гіпотез, їх перевіркою і демонстрацією істинності якоїсь однієї з них. В юридичній практиці гіпотези називають версіями (від. лат. versare — видозмінювати). Мається на увазі, що до рішення суду у цивільній справі або винесення вироку в кримінальному судочинстві пояснення певних подій ще можуть змінитися.
Версією в слідчій практиці та судовому дослідженні називається одне з можливих припущень, які пояснюють юридично значущу подію в цілому або окрему їх обставину.
Слід мати на увазі і те, що версії притаманні всі логічні характеристики наукової гіпотези, і те, що вони все ж відрізняється між собою за діапазоном їхнього обсягу та конкретним змістом. Наукова гіпотеза спрямована на пояснення якомога ширшого кола явищ, що належать до її предметної галузі. Це цілком стосується і широкої системи юридичних наук. Але практичне юридичне пізнання має справу з поодинокими випадками або з їх нечисленною сукупністю. Якщо наукові гіпотези можуть створюватися і перевірятися протягом великих проміжків часу, аж до десятиріч чи навіть сторіч (як у випадку гіпотези про можливість створення літального апарату, що важче за повітря), то слідча або судова гіпотеза має бути обов’язково перевірена на істинність протягом дуже стислого часу. За масштабами наукових теорій практичні слідчі та судові версії спрямовані на зовсім незначні події. Але від цього вони не перестають бути дуже значущими для конкретних людей, інколи навіть більш значущими, ніж, скажімо, фізичний закон Бойля-Маріотта.
Принциповою відмінністю наукових гіпотез і версій є й те, що на відміну від науки, де щодо певної проблеми може бути висунуто лише одну версію, в судовому процесі завжди припускається можливість принаймні двох версій — про законність і обгрунтованість цивільного позову або про його незаконність чи необґрунтованість, про винність певної людини в учиненні злочину чи про її невинність. На практиці цих версій може бути висунуто значно більше. Нарешті, при перевірці слідчих та судових версій існує багато обмежень, пов’язаних з додержанням прав людини, процесуальними нормами, етичними чи навіть релігійними приписами. Цих обмежень у науці значно менше, а на інертні (неживі) об’єкти вони взагалі не поширюються. Тому в деяких науках можливі дуже сміливі гіпотези, але така «сміливість» у галузі права є неприпустимою.
Основні стадії побудови версій у слідчій і судовій практиці такі.
Висування версій
Висування версії розпочинається із виявлення і закріплення фактів, що мають юридичне значення. У цивільних справах збираються документи, у разі їх відсутності — показання свідків тощо. При висуванні версії з кримінальної справи необхідно спиратися на протоколи огляду місця події, допитів свідків, потерпілих, обвинувачених, речові докази, висновки експертів, фото, кіно-, теле-, аудіозаписи тощо.
Крім фактичних даних, при висуванні версій керуються також матеріальним та процесуальним правом, що визначає магістральний напрям версій; використовуються також наукові здобутки юридичної соціології, психології, статистики, кримінології тощо. Важливу роль відіграють узагальнення слідчої та судової практики, а також досвід і інтуїція слідчого, прокурора, адвоката або судді. Більш докладно особливості власне юридичної сторони висування версій вивчаються в теорії цивільного і кримінального процесу, особливо в криміналістиці. Тому зосередимося на власне логічному аспекті версій.
Версії, що пояснюють цивільний позов або злочинну подію в цілому, називають загальними версіями, а версії, висунуті для пояснення окремих обставин справи, — окремими версіями.
У висуванні версій можуть використовуватися як імовірні міркування за аналогією або індукцією, так і дедуктивні способи міркувань.
За схемою аналогії часто висувають версії на підставі способу вчинення злочинної дії, так званого «почерку злочинця».
На місці крадіжки з квартири А не знайдено слідів зламу замка і відбитків пальців; з квартири зникли лише гроші, коштовності і картини, а дорога апаратура, посуд і одяг залишилися на місці.
На місці крадіжки з квартири Б у сусідньому кварталі у той же день теж не знайдено слідів зламу замка і відбитків пальців; з квартири зникли лише гроші, коштовності і картини, а дорога апаратура, посуд і одяг залишилися на місці.
Імовірно, що крадіжки з обох квартир вчинив один і той же злочинець (або одні і ті ж злочинці).
За індуктивною схемою версія може бути висунута таким чином:
Встановлений факт — А пов’язаний з особою К.
Встановлений факт — В пов’язаний з особою К.
Встановлений факт — Спов’язаний з особою К.
Факти (А, В, С) є ознаками події, що безпосередньо стосується даної справи.
Юридично значуща подія в цілому пов’язана з особою К.
Версія може бути висунута дедуктивно на підставі повної картини юридично значущої події. Вона стосується кваліфікації злочину і набуває форми так званого «юридичного силогізму», або субсумції.
Схематично це можна записати так:
Цей випадок має ознаки АБСД.
АБСДє ознаки злочину N.
Отже, цей випадок є злочином N.
Перевірка версій
Висунута версія має бути перевірена. Перевірка й доведення правильності (істинності) версії є найважливішою і відповідальною стадією в побудові й обґрунтуванні версії.
Перевірка версії складається з таких дій.
1. Дедуктивного виведення наслідків із висунутої версії.
2. Зставлення цих наслідків із фактами, тобто їхньої практичної перевірки.
3. Визнання версії істинним поясненням певної події або її відкидання внаслідок установленої на практиці хибності.
4. Винесення судового рішення (вироку) на підставі підтвердженої версії.
Конкретний зміст усіх цих етапів розглядається в спеціальних юридичних науках.
10.3. Теорія
10.3.1. Визначення поняття «теорія»
Термін «теорія» (від грец. — theoreia) буквально означає «видовище», у переносному сенсі — певний погляд на речі. Теорія відображає реальність вибірково, відкидає другорядне і залишає головне. Дуже часто терміном «теорія» позначаються наукові дисципліни або їхні розділи (наприклад, теорія держави і права, теорія управління, теорія імовірностей, теорія помилок при вимірюванні тощо). Більш точно, кожну науку утворює лише сукупність окремих і різних теорій. Вони можуть бути створені на основі однієї й тієї ж сукупності фактів, але по-різному оцінювати їх, і кожна може бути коректною, виходячи з власної системи аргументів
Теорія являє собою якнайбільше розвинуту форму організації і систематизації наукового знання. Послідовність, змінюваність, конкуренція і взаємна додатковість теорій і становлять дійсну історію науки.Наукова діяльність полягає у винаході теорій із метою пояснення тих або інших явищ, у критиці цих теорій і заміні спростованих теорій новими теоріями. На певний час теорія дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві зв’язки відповідної сфери дійсності. Вона є вираженням системної організації знання. Наукові теорії є концентрованим фіксуванням знання про різноманітні аспекти певних фрагментів дійсності і відправною точкою для подальших досліджень.
Прикладами найбільш визначних теорій є геометрія Евкліда, силогістика Аристотеля, класична механіка Ньютона, загальна і спеціальна теорії відносності Ейнштейна, теорія елементарних частинок і квантова теорія у фізиці, теорія множин у математиці, теорія еволюції Дарвіна у біології. Прикладами теорій у супільних і гуманітарних науках є теорії особистості, теорії суспільного розвитку, історичного прогресу, теорії культури тощо.
Треба зауважити, що соціально-історичні і гуманітарні теорії (у тому числі правничі) не відповідають усім вимогам, що висуваються до природничо-наукових та математичних теорій, тому їх часто називають концепціями, тобто системами понять (концептів).
Серед безлічі визначень наукової теорії найбільш поширеними є такі:
(1) сукупність логічно пов’язаних між собою абстрактних понять і постулатів;
(2) ієрархічно організована система гіпотез;
(3) сукупність змінних, що описують певний фрагмент реальності.
Наприклад, теорія організацій включає такі змінні, як величина організації, статусна структура, ступінь централізації, ефективність функціонування, тип лідерства і т.под.
Визначена так чи інакше, наукова теорія є системою знань, що дозволяють пояснити виникнення і функціонування матеріальних та ідеальних предметів і явищ, а також прогнозувати їх розвиток. Її положення піддаються логічній, експериментальній і широкій практичній перевірці. Стрижнем теорії є певна ідея, яка конкретизується в її принципах, законах і категоріях.
В історії науки спостерігається тяжіння до побудови єдиної теорії, наприклад єдиної фізичної теорії, або тяжіння до зведення (редукування) теорій до деякої зразкової теорії. Сучасна методологія науки виходить з того, що не можна дати універсальний взірець (парадигму) теорії, оскільки будь-яка теорія принципово обмежена у своїх можливостях.
10.3.2. Структура теорій
Кожна наукова теорія має складну ієрархічну структуру. Сучасна методологія наукового пізнання виділяє в структурі теорії її ідеалізований об’єкт, мову, концептуальний апарат, систему законів і логіку побудови.
Ідеалізований об’єкт теорії. Теорія описує ідеальні об’єкти, що, на відміну від реальних, характеризуються не нескінченною, а цілком визначеною і обмеженою кількістю властивостей. Ідеалізованим об’єктом теорії є модель істотних властивостей і зв’язків об’єктів досліджуваної галузі. Теорія є системою тверджень, інтепретацією яких служить ідеалізований об’єкт. Ідеалізований об’єкт створюється за допомогою особливої розумової операції — ідеалізації. Процедура ідеалізації, за рахунок якої створюються теоретичні об’єкти, полягає в тому, що в розмаїтті конкретних ознак виділяються головні й істотні, і на їхній основі будуються певні теоретичні описи.
Наприклад, ідеалізованим об’єктом класичної механіки є система матеріальних точок. Такі матеріальні точки мають дуже невелику кількість властивостей: масу і місце в просторі і часі. Науковою ідеалізацією є уявлення Ньютона про ідеальний простір і час, які являють собою ніби вмістилища матеріальних тіл і процесів і не залежать від цих тіл і процесів, а також один від одного. У соціальних науках прикладами ідеалізованих об’єктів є поняття «відповідальність», «справедливість», «соціалізація», «свобода» тощо.
Ідеалізовані об’єкти із заздалегідь установленими властивостями називають конструктами. Вони являють собою «шаблони» для побудови пізнавальної схеми. Конструкт може виражатися і окремим поняттям, і групою понять.Таким чином, на відміну від більш конкретних термінів конструкти, крім функції позначення, виконують функцію ідеалізації, тобто спрощення, схематизації того, про що йдеться у даній теорії. Ідеалізованими конст- руктами можуть були не тільки окремі поняття, але також цілі концепції і гіпотези, наприклад, гіпотеза ефіру у фізиці як механічного середовища. Розповсюдження світлових хвиль у ньому уподібнювалося поширенню звуку в пружному середовищі. У демографії існує гіпотеза, що зі зниженням рівня сімейного бюджету знижується орієнтація батьків на народження кожної наступної дитини.
Мовою теорії є відповідна спеціальна мова, формальна або напівформальна. Переваги штучних мов полягають у тому, що вони позбавлені багатозначних термінів.
Аналіз мови теорії полягає у виділенні у ній трьох рівнів — синтаксичного, семантичного і прагматичного. Синтаксис мови теорії містить правила утворення і перетворення його виражень. Наприклад, синтаксис теорії логічного виведення містить правила утворення, за якими із символів алфавіту мови логіки висловлень (змінні для позначення висловлень, символи для позначення логічних сполучників і дужки) будують формули і правила перетворення (правила введення і видалення логічних сполучників, прийняті у тій версії теорії логічного виведення, що зветься натуральним виведенням). Семантика розглядає значення виражень і умови їхньої істинності, тобто проблеми інтерпретації положень теорії.
Така проблема виникла, наприклад, у математичній фізиці щодо визначення смислу її рівнянь, тобто визначення того, чому насправді вони відповідають, якщо їх співвіднести з реальністю, які аспекти реальності вони відображають. Прагматика розглядає вживання виражень мови теорії у певних контекстах. На цьому рівні до чинників, що зумовлюють істинність чи хибність застосування мови теорії, явним чином включається людина. Предметом аналізу виступає ставлення носіїв мови до її знаків та змісту, що виражається ними. Здебільшого цей рівень аналізу мови притаманний суспільним і гуманітарним наукам.
Концептуальний апарат. Вирішальною ознакою теоретичного дослідження є його спрямованість на удосконалення і розвиток концептуальних засобів науки. Навпаки, емпіричне дослідження визначається як застосування до об’єктивної дійсності вже готових мисленнєвих засобів.
Концептуальний апарат теорії складається з вихідних (фундаментальних) понять і похідних понять. Похідні поняття вводяться в теорію за допомогою визначень. Наприклад, в аксиома- тичній теорії множин відношення включення однієї множини до іншої множини визначається через відношення приналежності елемента множині, тобто X с Y=df V Z(Z є X^ Z є Y): сказати, що множина X включається до множини Y, означає сказати, що будь-який елемент множини X належить множині Y.
Система законів (принципів) містить твердження, істинні в будь-якій ситуації, можливої щодо даної теорії. У теорії розрізняють основні (фундаментальні, вихідні) і похідні закони. До вихідних законів належать постулати (аксіоми) даної наукової дисципліни (на відміну від логічних аксіом), принципи (наприклад, у теорії кримінального судочинства принцип презумпції невинності). Похідними законами (принципами) є положення, отримані в результаті доказу з вихідних законів із використанням логічних правил. Наприклад, формули А ^ А (принцип тотожності), —В ^ В (закон зняття подвійного заперечення), (А ^ В) ^ (~В ^ ~А) (закон контрапозиції) доводяться у численні висловлення з їх аксіом за допомогою визначених правил виводу.
Логіка теорії. Цей компонент теорії складається із множини припустимих у даній теорії правил виводу і засобів доведення. Як правило, у наукових теоріях використовується звичайна традиційна логіка або класична математична логіка, проте в окремих випадках можуть застосовуватися й особливі некласичні логічні системи. Наприклад, у квантовій механіці використовується тризначна логіка, в якій поряд із значеннями «істинно» і «хибно» використовується третє значення «невизначено». Логічний апарат теорії містить аксіоми і положення, що доведені раніше (теореми). Механізм виводу полягає в застосуванні відповідних правил до аксіом і теорем теорії з метою одержання її нових положень.
У логіці і математиці можливо, спираючись тільки на концептуальний апарат і систему законів, розгортати теорію за допомогою логічного виводу. Але за межами цих наук подібні спроби не відповідають справжній складності досліджуваних речей, їхніх властивостей та відносин. Зокрема, це значною мірою стосується правознавства, яке потребує постійного зв’язку з швидким перебігом подій і обставин, який неможливо заздалегідь передбачити точним дедуктивним шляхом.
На даний час залишається відкритим питання про те, чи включаються в теорію емпіричні дані, результати спостережень і експериментів, факти. На думку одних дослідників, факти, що відкриті завдяки теорії, мають включатися в теорію. Інші вважають, що факти й експериментальні дані лежать поза теорією, і зв’язок між теорією і фактами здійснюється за допомогою особливих правил емпіричної інтепретації. За допомогою таких правил здійснюється переклад тверджень теорії на емпіричну мову, що дозволяє перевірити їх за допомогою емпіричних методів пізнання.
10.3.3. Види теорій
Теорії розрізняються за кількістю категорій. Одні містять десятки, а інші — тільки декілька категорій. Прикладом перших є марксистська теорія класів. Вона містить категорії «пануючий клас», «експлуататорський клас», «клас буржуазії», «робітничий клас» і т.д. Класи розрізняються за їх місцем у суспільній організації праці, ставленням до власності і т.д.
Наукові теорії розрізняються також за ступенем загальності, який визначається кількістю фактів, що пояснюються теорією. У цьму відношенні розрізняють загальні і окремі теорії.
Розрізняють розвинені і нерозвинені, добре і погано сконструйовані теорії. Нерозвинена теорія відрізняється тим, що її предмет постулюється безпосередньо. У розвиненій теорії результати невіддільні від шляху, що привів до них, її предмет — не початкова, а кінцева точка наукового пошуку. Метод побудови теорії повинен наочно демонструвати її обґрунтуваність.
10.3.4. Функції теорій
До основних функцій теорії відносять опис, пояснення і прогнозування. Теорія дає опис якихось аспектів дійсності. У силу цього наукова теорія може бути істинною або хибною, тобто описувати реальність адекватно або перекручено. Теорія повинна пояснювати відомі факти, вказуючи на ті суттєві зв’язки, що лежать в основі фактів. Прикладом пояснення може бути подання устрію реального світу. Нарешті, теорія має прогнозувати нові, ще не відомі факти — явища, ефекти, властивості предметів, надавати значущі знання щодо майбутніх подій. Наявність значущих фактів, що прогнозуються теорією, служить підтвердженням її плідності й істинності.
Розбіжність між теорією і фактами або виявлення внутрішніх суперечностей у теорії дає імпульс до розвитку теорії, перегляду її окремих положень. Ці розбіжності можуть призвести до відмови від теорії і до заміни її новою теорією.
Теорія містить два типи тверджень. Одні з них є узагальненнями часткових або одиничних тверджень. Вони отримані в результаті індукції і мають гіпотетичний характер. Інші твердження є наслідками загальних положень і принципів. Вони отримані за допомогою дедуктивного виведення. Таким чином, у теорії сполучаються обидва засоби одержання знання. Тому за своїм методом теорія є гіпотетико-дедуктивною.
Теоретичне знання не просто відображає реальність, а втілює певне ставлення суб’єкта до неї. Особливо це проявляється в соціальних науках, де теорія виконує функцію інтерпретації, яка часто приймає форму суб’єктивної оцінки. В соціальних науках немає загально визнаних аксіом і постулатів, а також універсальних методів і засобів емпіричного підтвердження.
Але наукова теорія не просто будує теоретичний образ світу, а й виконує регулятивну функцію, спрямовуючи подальші дослідження. У цьому випадку теорія виступає як метод. Наприклад, при побудові інших теорій вона може задавати норми теоретичного дослідження, тип експериментальних досліджень.
10.3.5. Теорія і досвід
Теорія має дуже своєрідні стосунки з досвідом. Вона може бути відносно незалежною від досвіду. Фундаментальні результати можуть бути отримані без безпосереднього звернення до емпірії. Класичним прикладом є побудова Ейнштейном окремої теорії відносності.
Оскільки існує відносна незалежність теорії від фактів, можна стверджувати, що теорії тільки узгоджуються з фактами, а не виводяться з них. Дослідник організує сукупність фактів таким чином, щоб вона продемонструвала його певну ідею. Критеріями ефективності теорії є її відносна простота, точність формулювання її гіпотез, кількість та якість стратегій, які вона пропонує для наступних досліджень.
Однак рано чи пізно досвід спростовує теорію, хоча це відбувається не відразу. Спочатку теорія цілком успішно пояснює нові факти і тому одержує широке визнання. Але з часом накоплю- ються так звані аномальні факти, які не одержують теоретичного пояснення. Настає наукова революція. Місце старої теорії займає інша, більш розвинена.
Однак і після наукової революції не вся стара теорія зникає. Її елементи можуть продовжувати функціювати в новій теорії. Вразливим прикладом цього є марксистська теорія, яка була позбавлена свого впливу на соціальну думку під тиском об’єктивних обставин. Вона не змогла конкурувати з теорією ринкової економіки, з ідеологією плюралізму. Але марксистська теорія відчуд- ження не була відкинута.
Виявлення суперечливих фактів не одразу веде до загибелі теорії. Певною мірою їх протистояння відбувається за тезою Ге- геля: якщо факти суперечать теорії, тим гірше для них. Наукове співтовариство відмовляється від теорії, коли суперечливих фактів так багато, що для їх пояснення доводиться вводити до неї таку кількість додаткових конструкцій, що теорія стає дуже громіздкою, а тому і неефективною. Прикладом цього є теорія Сонячної системи Птолемея.
Прикладом пристосування теорії до фактів є і теорія К. Маркса, згідно з якою базис однозначно визначає надбудову. Під впливом усвідомлення відносної незалежності надбудови від базису, у теорію був уведений додатковий постулат про «зворотні» впливи надбудови на базис.
Від старої теорії наукове співтовариство не відмовляється доти, доки не створена альтернатива. Але якщо в конкретній сфері знання збереглося багато застарілих теорій, то можуть виникати дуже суперечливі системи знань, формуватися вкрай неоднорідна наукова картина світу.
10.3.6. Логічні критерії правильності теорій
Існують суто логічні критерії правильності теорії. Серед них слід вказати на незалежність аксіом, несуперечливість та повноту теорії.
Незалежність — це властивість аксіоми логічної чи математичної теорії, яка полягає в тому, що вона не виводиться з інших аксіом теорії. Про систему аксіом говорять, що вона незалежна, якщо жодна з її аксіом не може бути виведена з інших аксіом. Залежність деякої аксіоми від інших установлюється шляхом її виведення з цих аксіом. Показавши, що якісь аксіоми є залежними, маємо право викреслити їх зі списку аксіом, зробивши тим самим систему аксіом більш компактною і легко доступною для огляду. Крім того, спроба створити незалежну систему аксіом сприяє поліпшенню розуміння можливостей даної теорії й особливостей її побудови.
Несуперечливість — це властивість теорії, яка полягає в тому, що з її аксіом не виводяться суперечливі висловлення. Несупе- речливість теорії означає, що ніяке твердження не може бути в ній одночасно доведене і спростоване. Несуперечливість теорії рівносильна тому, що її засобами можна сформулювати хоча б одне висловлення, що не виводиться в ній.
Вимога несуперечливості є обов’язковою для наукових теорій. Суперечлива теорія вважається недосконалою. Власне кажучи, існує погроза руйнування теорії. Поряд із істинними висловленнями вона містить і хибні. У такій теорії можна довести все, що завгодно. Вона стає тривіальною. Тоді поняття логічного доведення втрачає всякий сенс.
Однак у деяких теоріях можуть зустрічатися суперечливі висловлення. Наприклад, якщо право розглядати як єдину систему, то в її межах діють два типи взаємовиключних постулатів: людина є і суб’єктом презумпції винуватості, і суб’єктом презумпції невинуватості.
В останні десятиліття розробляється так звана паранесупе- речлива логіка, відповідно до якої теорію можна побудувати так, що в ній стає неможливим виводити з суперечливості усе, що завгодно. Суперечливість локалізується у певному фрагменті теорії. Тоді із суперечливості не випливає тривіальність теорії.
Повнота (у логіці і дедуктивних науках) — логіко-методо- логічна вимога, що висувається до аксіоматичних теорій. Повнота характеризує достатність для певних цілей її виразних і дедуктивних засобів. Аксіоматична система є повною, якщо всі її формули, істинні при певній інтерпретації, можуть бути доведені. Повна система містить усі можливі теореми, які не суперечать інтерпретації. Для уточнення семантичного розуміння повноти може бути висунуто вимогу, щоб або саме речення, або його заперечення було теоремою, тобто щоб речення було чи доведеним, чи спростованим.
У 1931 р. австрійський математик і логік Курт Гьодель показав, що досить багаті аксіоматичні системи (що містять арифметику натуральних чисел) у принципі не можуть бути повними. Вони містять речення, які не можуть бути ані доведені, ані спростовані. Тому вимога повноти не є необхідною, а формально неповні аксіоматичні системи можуть мати і теоретичний, і практичний інтерес. Стосовно права цей мнтодологічний результат означає, що його система не обо’язково мусить бути такою ж точною, як, скажімо математичні системи. Отже, для права існують специфічні стандарти точності і повноти теорій.
Контрольні запитання
1. Наведіть основні сенси, в яких вживається термін «проблема».
2. Чи кожне запитання є проблемою?
3. Яку роль виконують гіпотези у науковому пізнанні?
4. Чим версія в судовому дослідженні відрізняється від наукової гіпотези?
5. Яку структуру мають теорії?
6. Якими є стосунки між теорією і досвідом? Наведіть логічні критерії правильності теорії.