Печать

Розділ 10 Проблема, гіпотеза, теорія як форми наукового пізнання

Posted in Учебные материалы - Логіка ( за ред. В.Д. Титова )

Рейтинг пользователей: / 1
ХудшийЛучший 

Розділ 10 Проблема, гіпотеза, теорія як форми наукового пізнання

 

10.1. Проблема

10.1.1. Визначення поняття «проблема»

У перекладі з грецької термін «проблема»позначає перешко­ду, ускладнення, завдання. Разом із тим проблема є формою роз­витку наукового знання. Відсутність визнання і формулювання проблем у рамках тієї або іншої теорії означає, що дана теорія і методологія її побудови перебувають у кризовому стані або цілком вичерпали себе як інструмент пізнання.

Термін «проблема» вживається в декількох розуміннях:

-  як необхідність нового напрямку в певній сфері теоретич­ного знання;

-   як форма вираження необхідності розвитку наукового пізнання;

-   як вимога аналізу основних понять і принципів наукової теорії;

-   як конкретне завдання теоретичного і методологічного дослідження.

До найважливіших функцій проблеми належить спонукання до перегляду концептуальних припущень, ідеалізацій і абст­ракцій, які лежать в основі певної теорії. Тому поняття пробле­ми є категорією і логіки, і методології, і філософії науки. Дослід­ження поняття «проблема» є надзвичайно важливим із методо­логічної точки зору, оскільки проблема — це джерело і вихідна форма пізнавальної діяльності і отримання нового знання, що розгортається за схемою «проблема — гіпотеза — теорія».

Проблема є формою фіксації суперечності між знанням і не­знанням, вона є «знанням про незнання», тобто особливим ви­дом знання, об’єктом якого є не просто якийсь предмет, а саме знання про цей предмет. Той стан концепції або теорії, що потре­бує переходу від старого знання до нового, називають проблем­ною ситуацією.

Проблемна ситуація — це такий стан справ, коли немає не­обхідного розв’язання проблеми, коли треба відмовитися від ви­користання звичних, стандартних методів і звернутися до пошуку нових пізнавальних засобів і прийомів. Проблемна ситуація є точкою переходу від усталених поглядів до нових, стимулює ви­сування нових дослідницьких програм. Проблемна ситуація може виникати і на стику декількох сфер, наприклад, на стику права і політики, права і моралі, права і економіки тощо.

Проблема має бути ясно і точно сформульована. Це дає мож­ливість визначити напрямок пошуку, передбачити коло можли­вих рішень. Часто проблеми не лежать на поверхні. Тому першим етапом у розвитку проблеми є її усвідомлення, тобто усвідомлен­ня суперечностей між відомими і невідомими способами вирі­шення певних завдань. Наступний етап полягає в її конкрети­зації, у проясненні тих логічних кроків, які необхідно здійснити для вирішення проблеми. Для цього необхідно зрозуміти мету, що переслідується при розв’язанні проблеми, необхідні для цього теоретичні припущення та ідеалізації, логічну аргументацію.

На постановку проблем впливають різноманітні чинники: 1) особливості мислення, притаманні тій епосі, тому суспільству, де формується і формулюється проблема; 2) рівень досягнутих знань про об’єкти, яких стосується проблема; 3) у добре пе­ревіреній, стабільній науковій теорії проблемні ситуації усвідом­люються інакше, ніж у теорії, яка ще тільки формується.

 

10.1.2. Логічна структура проблеми

Поняття проблеми тісно пов’язане з поняттям запитання. Запитання — це форма вираження проблеми, засіб її формулю­вання. Проблема — це або окреме запитання, або комплекс взаємозалежних запитань, що виникають у процесі пізнання чи практичної діяльності.

Будь-яка проблема містить запитання, але не кожне запитан­ня є проблемою. Для відповіді на багато запитань досить наяв­ного знання. Відповідь на запитання, яке містить проблема, по­требує проведення дослідження, тому іноді його ще називають дослідницьким запитанням.

Запитання стає проблемою, якщо веде до формування проблем­ної ситуації. Коли порівнюють або навіть визначають проблему че­рез запитання, вказують, як на істотні ознаки, на вимогу розв’язан­ня, тобто вимогу вибрати і обгрунтувати можливі відповіді, на складність розв’язання, на відсутність автоматичної або звичної відповіді, на необхідність здійснення пошукової діяльності, на прак­тичний або теоретичний інтерес її дослідження і розв’язання.

Схожість між проблемою і запитанням виявляється, зокре­ма, у схожості їхньої логічної структури. Логічна структура проб­леми також містить три елементи — предмет, зміст і обсяг. Пред­мет проблеми задається тією галуззю, в якій виникає проблемна ситуація (наприклад, проблеми в кримінальному або цивільному законодавстві). Зміст проблеми складається з суперечливих вис­новків щодо предмета дослідження. Обсяг проблеми — це множи­на альтернативних гіпотез щодо її розв’язання. У судовій практиці, наприклад, завжди постає проблема вибору, що виникає з розбіж­ності думок і оцінок обвинувачення і захисту.

 

10.1.3. Види проблем

Як і будь-яка інша класифікація, класифікація проблем є значною мірою умовною. Але за сукупністю переважаючих рис можна виділити декілька видів проблем.

Перш за все, проблеми поділяються на практичні і наукові (тео­ретичні). Практичні проблеми мають економічний, соціальний, фізичний, моральний тощо зміст: «Як зробити міцний бетон?», «Де взяти кошти на реалізацію даного проекту?», «Як розкрити даний злочин?», «Як побудувати лінію судового захисту?» та ін. Наукові проблеми поділяються на прикладні і фундаментальні, хоча чітких меж і тут немає. Розв’язання тієї ж самої проблеми може мати і практичний, і суто пізнавальний інтерес.

У свою чергу, наукові проблеми поділяються на предметні і процедурні. Наприклад, проблема, виражена питальним реченням «Скільки об’єктів складають множину планет?», є предметною, а проблема «Якими засобами визначити кількість планет?» — процедурною.

Предметних проблем також два види: емпіричні і концепту­альні. До емпиричних проблем належать пошук даних, констру­ювання приладів. Концептуальні проблеми пов’язані із інтерпре­тацією даних, із формуванням гіпотез і виведенням наслідків.

Множина процедурних проблем складається з методологічних і оцінних. Перші з них стосуються організації дослідження, а другі — із оцінкою емпіричних даних і отриманих наслідків.

 

10.1.4. Проблема і завдання

Поняття проблеми тісно пов’язано також із поняттям завдан­ня, але не будь-якого завдання, а нестандартного, тобто такого, для якого відсутні методологія і методика, необхідні для його розв’язання. Наприклад, кваліфікація якихось дій як протиправ­них є стандартним завданням, а завдання визначення поняття «організована злочинність» — нестандартне. Розв’язання цієї проблеми може зажадати змін у законодавстві.

У зв’язку з таким розумінням проблеми логічний аналіз по­няття «проблема» може бути зведений, у певному сенсі, до логічного аналізу завдань, до логіки, в якій систематизуються схеми розв’язання завдань. Поняття «завдання» і «розв’язання завдання» приймаються як вихідні. Застосування логічних опе­рацій дозволяє одержувати нові завдання з вже існуючих, зводити розв’язання одних завдань до розв’язання інших.


10.2. Гіпотеза

10.2.1. Визначення поняття «гіпотеза» і ролі гіпотез у пізнанні

Гіпотеза (з грец. hypothesis — підстава, припущення) — умов­не, імовірнісне пояснення причин того чи іншого явища або припущення, в якому передбачається існування якого-небудь об’єкта чи його властивості, поведінки тощо. Наукова гіпотеза — це теоретичне твердження про передбачуваний зв’язок двох чи декількох явищ. У гіпотезі передбачається наявність причинно- наслідкового зв’язку між групами фактів. З одного боку, гіпотеза — це ймовірнісне знання, що вимагає емпіричного підтвердження, а з другого — гіпотеза формулює нове знання. Тому вона має задо­вольняти вимозі бути і теоретично, і емпірично істинною.

Гіпотеза виражається у вигляді гіпотетичного твердження — припущення, яке може бути як істинним, так і хибним. Напри­клад, «Можливо, вранці буде хороша рибалка», «Можливо, що в печері сховано скарб». Після уточнення і перевірки гіпотези вона може отримати конкретну істиннісну оцінку, тобто вважатися або істинним, або хибним знанням.

Оскільки гіпотеза містить імовірнісне знання, вона з логічної точки зору не може кваліфікуватися як істинна або хибна доти, доки не буде перевірена на практиці чи логічними методами. Власне логічним методом обґрунтування гіпотези є її виведення з інших положень, істинність яких уже встановлена. З логічної точки зору гіпотеза являє собою умовно-категоричний умовивід за формулою «якщо... то...» (А^В). Гіпотеза може виражатися й в інших формах, наприклад, у формі «чим... тим...». У такому ви­падку вчений ставить у можливу залежність два явища (процес) і встановлює між ними кількісний причинно-наслідковий зв’я­зок: «Чим вище добробут нації, тим швидше зростає чисельність її населення».

Логічний метод пізнання, котрий полягає в дедукції вис­новків із гіпотез та інших засновків, істиннісне значення яких ще не з’ясовано, назівається гіпотетико-дедуктивним. Висновки у відповідності до гіпотетико-дедуктивного методу міркувань ма­ють імовірнісний характер. Звичайно гіпотетико-дедуктивний метод застосовуються до засновків, які є гіпотезами і емпірични­ми узагальненнями, істинність яких ще слід з’ясувати. Якщо з цих засновків робляться висновки, що суперечать добре відомим фактам і вже обґрунтованим твердженням, тоді, застосовуючи метод приведення до абсурду, здобуваємо спростування цих за­сновків. Тому одним із критеріїв обґрунтованої гіпотези є її не- суперечливість наявним даним. Гіпотеза має узгоджуватися із законами науки, науковими теоріями і т. д., які стосуються того класу явищ, щодо якого висувається гіпотеза

Друга необхідна вимога до обґрунтування гіпотези — її пе- ревірюваність. Гіпотеза має в принципі допускати можливість ствердження чи спростування. Коли ці вимоги не задовольня­ються, гіпотезу не можна вважати ефективною.

Третім способом теоретичного обґрунтування гіпотези є її пе­ревірка на застосовність не лише до вузького кола тих об’єктів, для з’ясування яких вона висувається, а й до більш широкого класу об’єктів, які підлягають вивченню у відповідній галузі науки. Та­ким плідним був запропонований Н. Бором принцип додатковості, який став одним із фундаментальних принципів не лише для тео­ретичної фізики, а й для всієї сучасної теорії пізнання.

Оскільки гіпотези висуваються під час досліджень нових явищ, може статися так, що вони суперечать існуючій системі наукових поглядів. У разі експериментального ствердження така гіпотеза призводить до фундаментальної перебудови відповідної наукової дисципліни.

Роль гіпотез у науковому пізнанні неможливо переоцінити. Гіпотези — стрижень наукової теорії. У широкому розумінні гіпо­теза — це запитання, побудоване відповідно з науковими прави­лами. Коли на запитання отримана певна відповідь, гіпотеза або стає невід’ємною частиною наукового знання, або відкидається. Отже, існують два способи підтвердження гіпотези: емпіричний і теоретичний. У першому випадку гіпотеза одержує право на існу­вання, в другому — визначаються її місце, функції і роль у системі наукового знання. Слід мати на увазі, що в науковому пізнанні фіксуються не тільки підтверджені, але й відкинуті після перевірки гіпотези: знання негативного результату вважається корисним хоча б для того, що «не наступати двічі на одні й ті ж самі граблі».

Існують дуже тісні зв’язки між гіпотезою і теорією. Теорія з певного погляду є системою колишніх гіпотез. Гіпотези — голов­ний елемент теорії на стадії її формування і перевірки. Перевіря­ючи теорію при виникненні нових проблем, вчений перевіряє насамперед її гіпотези, які можуть бути обмежені в їхній істин­ності під кутом зору раніше не відомих фактів. Гіпотеза вва­жається логічно істинною, коли вона виводиться дедуктивно з теорії. Вона емпірично істинна, коли відповідає фактам. Але логічно істинне твердження може бути в той же час емпірично помилковим. Установлюючи істинність гіпотез, вчений установ­лює істинність самої теорії.

Для здійснення успішної перевірки емпіричної істинності своєї гіпотези вчений має, по-перше, сформулювати її як мож­на простіше, конкретніше і зрозуміліше; по-друге, вказати на метод чи засоби такої перевірки. Оскільки всі гіпотези, висунуті в межах даної теорії, міцно взаємопов’язані, перевірка однієї з них стає перевіркою всієї теорії.

Крім гіпотез, теорія містить постулати — колишні гіпотези, що стали доведеними.Але з розвитком пізнання проблематични­ми можуть стати і постулати теорії. І тому вони разом з гіпотеза­ми теж можуть бути піддані перевірці і перегляду.

Наприклад, залишились нездійсненними деякі постулати марксистсько-ленінської теорії, у тому числі твердження про безперервність переходу суспільства від соціалізму до комунізму.

 

10.2.2. Види гіпотез

У сучасній науковій літературі розрізняють загальні (гене­ральні, стратегічні) і окремі (робочі, тактичні), описові і каузальні (причинно-наслідкові), абстрактні і конкретні, кількісні і якісні, статистичні тощо. Найбільш поширеною класифікацією гіпотез є їх поділ на загальні і окремі. Гіпотези можуть бути дуже загаль­ними і абстрактними, якщо вони стосуються абстрактних сутно- стей (наприклад, у математиці, теоретичній фізиці, філософії, історії і т.ін.).

Окремі гіпотези стосуються обмеженого кола явищ. Окрему, конкретну гіпотезу легше перевірити. За інших рівних умов більш цінною для науки є гіпотеза, що охоплює більш широку су­купність об’єктів. Однак пропорційно рівню узагальнення гіпо­тези зростає трудомісткість дослідження. Чим більше змінних входить у гіпотезу, тим більше охоплюється нею коло явищ, але тим складніше її логічне та емпіричне підтвердження.

 

10.2.3. Правила формулювання гіпотез

При формулюванні гіпотез треба додержуватись таких пра­вил.

1.  Гіпотези повинні бути концептуально ясними, тобто не містити багатозначних і суперечливих понять.

2. Гіпотези повинні мати емпіричні референти, тобто їх понят­тя мають указувати на певні об’єкти. Наприклад, страйк висту­пає референтом чи ознакою скорочення робочих місць або погіршення умов праці.

3.  Наукові гіпотези не повинні містити моральних оцінок чи суджень. Не треба використовувати такі слова, як «добре», «по­гано» і т.ін.

4.  Загальна гіпотеза у разі потреби має бути розбита на час­тини. Недостатньо зробити узагальнений прогноз демографічної ситуації: треба ретельно визначити категорії населення, час, еко­номічні чинники і т.д.

5.  Кожна гіпотеза повинна мати свої інструменти і засоби пе­ревірки.

 

10.2.4. Розроблення гіпотез

Розробляючи гіпотезу, треба мати на увазі такі найважливіші критерії прийнятності гіпотези: 1) необхідно відхиляти гіпотези, що не можуть бути перевірені доступними засобами; 2) необхідно висувати, а потім відкидати альтернативні гіпотези, залишаючи одну перевірену.

У розробці гіпотез існують декілька етапів.

Перший етап — висування гіпотези. Це творчий процес, що спирається переважно на досвід та інтуїцію вченого. Спочатку гіпотеза може з’явитися у дуже нечіткій формі, наприклад, у формі метафори,

Другий етап — логічне уточнення і чітке формулювання гіпотези.

Третій етап — логічна перевірка гіпотези на узгодженість з безсумнівними теоретичними здобутками. На цьому етапі гіпотеза може бути розгалужена на низку окремих гіпотез

Четвертий етап — емпірична перевірка гіпотези на практиці, шляхом спостережень та експериментів.

П’ятий етап — залучення перевіреної гіпотези до складу тео­ретичного знання та практичного досвіду.

 

10.2.5. Слідчі та судові версії як різновиди гіпотези

Практичне юридичне знання є особливою галуззю суспільно­го пізнання. У нього дуже багато спільних рис з науковим пізнан­ням, зокрема у широкому використанні гіпотез. Розслідування і розгляд судових справ неодмінно пов’язані із побудовою низки гіпотез, їх перевіркою і демонстрацією істинності якоїсь однієї з них. В юридичній практиці гіпотези називають версіями (від. лат. versare — видозмінювати). Мається на увазі, що до рішення суду у цивільній справі або винесення вироку в кримінальному судо­чинстві пояснення певних подій ще можуть змінитися.

Версією в слідчій практиці та судовому дослідженні називається одне з можливих припущень, які пояснюють юридично значущу подію в цілому або окрему їх обставину.

Слід мати на увазі і те, що версії притаманні всі логічні харак­теристики наукової гіпотези, і те, що вони все ж відрізняється між собою за діапазоном їхнього обсягу та конкретним змістом. На­укова гіпотеза спрямована на пояснення якомога ширшого кола явищ, що належать до її предметної галузі. Це цілком стосується і широкої системи юридичних наук. Але практичне юридичне пізнання має справу з поодинокими випадками або з їх нечис­ленною сукупністю. Якщо наукові гіпотези можуть створювати­ся і перевірятися протягом великих проміжків часу, аж до деся­тиріч чи навіть сторіч (як у випадку гіпотези про можливість ство­рення літального апарату, що важче за повітря), то слідча або судова гіпотеза має бути обов’язково перевірена на істинність протягом дуже стислого часу. За масштабами наукових теорій практичні слідчі та судові версії спрямовані на зовсім незначні події. Але від цього вони не перестають бути дуже значущими для конкретних людей, інколи навіть більш значущими, ніж, скажімо, фізичний закон Бойля-Маріотта.

Принциповою відмінністю наукових гіпотез і версій є й те, що на відміну від науки, де щодо певної проблеми може бути висунуто лише одну версію, в судовому процесі завжди припус­кається можливість принаймні двох версій — про законність і обгрунтованість цивільного позову або про його незаконність чи необґрунтованість, про винність певної людини в учиненні зло­чину чи про її невинність. На практиці цих версій може бути ви­сунуто значно більше. Нарешті, при перевірці слідчих та судових версій існує багато обмежень, пов’язаних з додержанням прав людини, процесуальними нормами, етичними чи навіть релігій­ними приписами. Цих обмежень у науці значно менше, а на інертні (неживі) об’єкти вони взагалі не поширюються. Тому в деяких науках можливі дуже сміливі гіпотези, але така «смі­ливість» у галузі права є неприпустимою.

Основні стадії побудови версій у слідчій і судовій практиці такі.

Висування версій

Висування версії розпочинається із виявлення і закріплення фактів, що мають юридичне значення. У цивільних справах зби­раються документи, у разі їх відсутності — показання свідків тощо. При висуванні версії з кримінальної справи необхідно спи­ратися на протоколи огляду місця події, допитів свідків, потер­пілих, обвинувачених, речові докази, висновки експертів, фото­, кіно-, теле-, аудіозаписи тощо.

Крім фактичних даних, при висуванні версій керуються та­кож матеріальним та процесуальним правом, що визначає магіст­ральний напрям версій; використовуються також наукові здобут­ки юридичної соціології, психології, статистики, кримінології тощо. Важливу роль відіграють узагальнення слідчої та судової практики, а також досвід і інтуїція слідчого, прокурора, адвока­та або судді. Більш докладно особливості власне юридичної сто­рони висування версій вивчаються в теорії цивільного і криміна­льного процесу, особливо в криміналістиці. Тому зосередимося на власне логічному аспекті версій.

Версії, що пояснюють цивільний позов або злочинну подію в цілому, називають загальними версіями, а версії, висунуті для пояснення окремих обставин справи, — окремими версіями.

У висуванні версій можуть використовуватися як імовірні міркування за аналогією або індукцією, так і дедуктивні спосо­би міркувань.

За схемою аналогії часто висувають версії на підставі спосо­бу вчинення злочинної дії, так званого «почерку злочинця».

На місці крадіжки з квартири А не знайдено слідів зламу замка і відбитків пальців; з квартири зникли лише гроші, коштовності і картини, а дорога апаратура, посуд і одяг залишилися на місці.

На місці крадіжки з квартири Б у сусідньому кварталі у той же день теж не знайдено слідів зламу замка і відбитків пальців; з квар­тири зникли лише гроші, коштовності і картини, а дорога апара­тура, посуд і одяг залишилися на місці.

Імовірно, що крадіжки з обох квартир вчинив один і той же зло­чинець (або одні і ті ж злочинці).

За індуктивною схемою версія може бути висунута таким чином:

Встановлений факт — А пов’язаний з особою К.

Встановлений факт — В пов’язаний з особою К.

Встановлений факт — Спов’язаний з особою К.

Факти (А, В, С) є ознаками події, що безпосередньо стосується даної справи.

Юридично значуща подія в цілому пов’язана з особою К.

Версія може бути висунута дедуктивно на підставі повної карти­ни юридично значущої події. Вона стосується кваліфікації злочину і набуває форми так званого «юридичного силогізму», або субсумції.

Схематично це можна записати так:

Цей випадок має ознаки АБСД.

АБСДє ознаки злочину N.

Отже, цей випадок є злочином N.

Перевірка версій

Висунута версія має бути перевірена. Перевірка й доведення правильності (істинності) версії є найважливішою і відповідаль­ною стадією в побудові й обґрунтуванні версії.

Перевірка версії складається з таких дій.

1. Дедуктивного виведення наслідків із висунутої версії.

2.  Зставлення цих наслідків із фактами, тобто їхньої практич­ної перевірки.

3.  Визнання версії істинним поясненням певної події або її відкидання внаслідок установленої на практиці хибності.

4.  Винесення судового рішення (вироку) на підставі підтверд­женої версії.

Конкретний зміст усіх цих етапів розглядається в спеціаль­них юридичних науках.


10.3. Теорія

10.3.1. Визначення поняття «теорія»

Термін «теорія» (від грец. — theoreia) буквально означає «ви­довище», у переносному сенсі — певний погляд на речі. Теорія відображає реальність вибірково, відкидає другорядне і залишає головне. Дуже часто терміном «теорія» позначаються наукові дисципліни або їхні розділи (наприклад, теорія держави і права, теорія управління, теорія імовірностей, теорія помилок при вимірюванні тощо). Більш точно, кожну науку утворює лише сукупність окремих і різних теорій. Вони можуть бути створені на основі однієї й тієї ж сукупності фактів, але по-різному оціню­вати їх, і кожна може бути коректною, виходячи з власної систе­ми аргументів

Теорія являє собою якнайбільше розвинуту форму організації і систематизації наукового знання. Послідовність, змінюваність, конкуренція і взаємна додатковість теорій і становлять дійсну історію науки.Наукова діяльність полягає у винаході теорій із метою пояснення тих або інших явищ, у критиці цих теорій і заміні спростованих теорій новими теоріями. На певний час те­орія дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві зв’язки відповідної сфери дійсності. Вона є вираженням системної ор­ганізації знання. Наукові теорії є концентрованим фіксуванням знання про різноманітні аспекти певних фрагментів дійсності і відправною точкою для подальших досліджень.

Прикладами найбільш визначних теорій є геометрія Евкліда, силогістика Аристотеля, класична механіка Ньютона, загальна і спеціальна теорії відносності Ейнштейна, теорія елементарних частинок і квантова теорія у фізиці, теорія множин у математиці, теорія еволюції Дарвіна у біології. Прикладами теорій у супільних і гуманітарних науках є теорії особистості, теорії суспільного роз­витку, історичного прогресу, теорії культури тощо.

Треба зауважити, що соціально-історичні і гуманітарні теорії (у тому числі правничі) не відповідають усім вимогам, що вису­ваються до природничо-наукових та математичних теорій, тому їх часто називають концепціями, тобто системами понять (кон­цептів).

Серед безлічі визначень наукової теорії найбільш поширени­ми є такі:

(1)   сукупність       логічно пов’язаних між собою абстрактних по­нять і постулатів;

(2)   ієрархічно організована система гіпотез;

(3)  сукупність змінних, що описують певний фрагмент реаль­ності.

Наприклад, теорія організацій включає такі змінні, як вели­чина організації, статусна структура, ступінь централізації, ефек­тивність функціонування, тип лідерства і т.под.

Визначена так чи інакше, наукова теорія є системою знань, що дозволяють пояснити виникнення і функціонування матеріальних та ідеальних предметів і явищ, а також прогнозувати їх розвиток. Її положення піддаються логічній, експериментальній і широкій практичній перевірці. Стрижнем теорії є певна ідея, яка конкре­тизується в її принципах, законах і категоріях.

В історії науки спостерігається тяжіння до побудови єдиної теорії, наприклад єдиної фізичної теорії, або тяжіння до зведен­ня (редукування) теорій до деякої зразкової теорії. Сучасна ме­тодологія науки виходить з того, що не можна дати універсаль­ний взірець (парадигму) теорії, оскільки будь-яка теорія прин­ципово обмежена у своїх можливостях.

 

10.3.2. Структура теорій

Кожна наукова теорія має складну ієрархічну структуру. Су­часна методологія наукового пізнання виділяє в структурі теорії її ідеалізований об’єкт, мову, концептуальний апарат, систему законів і логіку побудови.

Ідеалізований об’єкт теорії. Теорія описує ідеальні об’єкти, що, на відміну від реальних, характеризуються не нескінченною, а цілком визначеною і обмеженою кількістю властивостей. Іде­алізованим об’єктом теорії є модель істотних властивостей і зв’язків об’єктів досліджуваної галузі. Теорія є системою тверд­жень, інтепретацією яких служить ідеалізований об’єкт. Ідеалізо­ваний об’єкт створюється за допомогою особливої розумової операції — ідеалізації. Процедура ідеалізації, за рахунок якої ство­рюються теоретичні об’єкти, полягає в тому, що в розмаїтті кон­кретних ознак виділяються головні й істотні, і на їхній основі будуються певні теоретичні описи.

Наприклад, ідеалізованим об’єктом класичної механіки є система матеріальних точок. Такі матеріальні точки мають дуже невелику кількість властивостей: масу і місце в просторі і часі. Науковою ідеалізацією є уявлення Ньютона про ідеальний прос­тір і час, які являють собою ніби вмістилища матеріальних тіл і процесів і не залежать від цих тіл і процесів, а також один від од­ного. У соціальних науках прикладами ідеалізованих об’єктів є поняття «відповідальність», «справедливість», «соціалізація», «свобода» тощо.

Ідеалізовані об’єкти із заздалегідь установленими властиво­стями називають конструктами. Вони являють собою «шаблони» для побудови пізнавальної схеми. Конструкт може виражатися і окремим поняттям, і групою понять.Таким чином, на відміну від більш конкретних термінів конструкти, крім функції позначен­ня, виконують функцію ідеалізації, тобто спрощення, схемати­зації того, про що йдеться у даній теорії. Ідеалізованими конст- руктами можуть були не тільки окремі поняття, але також цілі концепції і гіпотези, наприклад, гіпотеза ефіру у фізиці як ме­ханічного середовища. Розповсюдження світлових хвиль у ньо­му уподібнювалося поширенню звуку в пружному середовищі. У демографії існує гіпотеза, що зі зниженням рівня сімейного бюджету знижується орієнтація батьків на народження кожної наступної дитини.

Мовою теорії є відповідна спеціальна мова, формальна або напівформальна. Переваги штучних мов полягають у тому, що вони позбавлені багатозначних термінів.

Аналіз мови теорії полягає у виділенні у ній трьох рівнів — син­таксичного, семантичного і прагматичного. Синтаксис мови теорії містить правила утворення і перетворення його виражень. Напри­клад, синтаксис теорії логічного виведення містить правила утво­рення, за якими із символів алфавіту мови логіки висловлень (змінні для позначення висловлень, символи для позначення логічних спо­лучників і дужки) будують формули і правила перетворення (пра­вила введення і видалення логічних сполучників, прийняті у тій версії теорії логічного виведення, що зветься натуральним виведен­ням). Семантика розглядає значення виражень і умови їхньої істин­ності, тобто проблеми інтерпретації положень теорії.

Така проблема виникла, наприклад, у математичній фізиці щодо визначення смислу її рівнянь, тобто визначення того, чому насправді вони відповідають, якщо їх співвіднести з реальністю, які аспекти реальності вони відображають. Прагматика розгля­дає вживання виражень мови теорії у певних контекстах. На цьо­му рівні до чинників, що зумовлюють істинність чи хибність за­стосування мови теорії, явним чином включається людина. Предметом аналізу виступає ставлення носіїв мови до її знаків та змісту, що виражається ними. Здебільшого цей рівень аналізу мови притаманний суспільним і гуманітарним наукам.

Концептуальний апарат. Вирішальною ознакою теоретичного дослідження є його спрямованість на удосконалення і розвиток концептуальних засобів науки. Навпаки, емпіричне дослідження визначається як застосування до об’єктивної дійсності вже гото­вих мисленнєвих засобів.

Концептуальний апарат теорії складається з вихідних (фун­даментальних) понять і похідних понять. Похідні поняття вво­дяться в теорію за допомогою визначень. Наприклад, в аксиома- тичній теорії множин відношення включення однієї множини до іншої множини визначається через відношення приналежності елемента множині, тобто X с Y=df V Z(Z є X^ Z є Y): сказа­ти, що множина X включається до множини Y, означає сказати, що будь-який елемент множини X належить множині Y.

Система законів (принципів) містить твердження, істинні в будь-якій ситуації, можливої щодо даної теорії. У теорії розрізня­ють основні (фундаментальні, вихідні) і похідні закони. До вихід­них законів належать постулати (аксіоми) даної наукової дис­ципліни (на відміну від логічних аксіом), принципи (наприклад, у теорії кримінального судочинства принцип презумпції невинності). Похідними законами (принципами) є положення, отримані в ре­зультаті доказу з вихідних законів із використанням логічних пра­вил. Наприклад, формули А ^ А (принцип тотожності), —В ^ В (закон зняття подвійного заперечення), (А ^ В) ^ (~В ^ ~А) (за­кон контрапозиції) доводяться у численні висловлення з їх аксіом за допомогою визначених правил виводу.

Логіка теорії. Цей компонент теорії складається із множини припустимих у даній теорії правил виводу і засобів доведення. Як правило, у наукових теоріях використовується звичайна тра­диційна логіка або класична математична логіка, проте в окремих випадках можуть застосовуватися й особливі некласичні логічні системи. Наприклад, у квантовій механіці використовується триз­начна логіка, в якій поряд із значеннями «істинно» і «хибно» ви­користовується третє значення «невизначено». Логічний апарат теорії містить аксіоми і положення, що доведені раніше (теореми). Механізм виводу полягає в застосуванні відповідних правил до аксіом і теорем теорії з метою одержання її нових положень.

У логіці і математиці можливо, спираючись тільки на кон­цептуальний апарат і систему законів, розгортати теорію за до­помогою логічного виводу. Але за межами цих наук подібні спро­би не відповідають справжній складності досліджуваних речей, їхніх властивостей та відносин. Зокрема, це значною мірою сто­сується правознавства, яке потребує постійного зв’язку з швид­ким перебігом подій і обставин, який неможливо заздалегідь пе­редбачити точним дедуктивним шляхом.

На даний час залишається відкритим питання про те, чи вклю­чаються в теорію емпіричні дані, результати спостережень і експе­риментів, факти. На думку одних дослідників, факти, що відкриті завдяки теорії, мають включатися в теорію. Інші вважають, що факти й експериментальні дані лежать поза теорією, і зв’язок між теорією і фактами здійснюється за допомогою особливих правил емпіричної інтепретації. За допомогою таких правил здійснюється переклад тверджень теорії на емпіричну мову, що дозволяє перевіри­ти їх за допомогою емпіричних методів пізнання.

 

10.3.3. Види теорій

Теорії розрізняються за кількістю категорій. Одні містять де­сятки, а інші — тільки декілька категорій. Прикладом перших є марксистська теорія класів. Вона містить категорії «пануючий клас», «експлуататорський клас», «клас буржуазії», «робітничий клас» і т.д. Класи розрізняються за їх місцем у суспільній ор­ганізації праці, ставленням до власності і т.д.

Наукові теорії розрізняються також за ступенем загальності, який визначається кількістю фактів, що пояснюються теорією. У цьму відношенні розрізняють загальні і окремі теорії.

Розрізняють розвинені і нерозвинені, добре і погано сконст­руйовані теорії. Нерозвинена теорія відрізняється тим, що її предмет постулюється безпосередньо. У розвиненій теорії ре­зультати невіддільні від шляху, що привів до них, її предмет — не початкова, а кінцева точка наукового пошуку. Метод побудови теорії повинен наочно демонструвати її обґрунтуваність.

 

10.3.4. Функції теорій

До основних функцій теорії відносять опис, пояснення і про­гнозування. Теорія дає опис якихось аспектів дійсності. У силу цього наукова теорія може бути істинною або хибною, тобто опи­сувати реальність адекватно або перекручено. Теорія повинна пояснювати відомі факти, вказуючи на ті суттєві зв’язки, що ле­жать в основі фактів. Прикладом пояснення може бути подання устрію реального світу. Нарешті, теорія має прогнозувати нові, ще не відомі факти — явища, ефекти, властивості предметів, нада­вати значущі знання щодо майбутніх подій. Наявність значущих фактів, що прогнозуються теорією, служить підтвердженням її плідності й істинності.

Розбіжність між теорією і фактами або виявлення внутрішніх суперечностей у теорії дає імпульс до розвитку теорії, перегляду її окремих положень. Ці розбіжності можуть призвести до відмо­ви від теорії і до заміни її новою теорією.

Теорія містить два типи тверджень. Одні з них є узагальнен­нями часткових або одиничних тверджень. Вони отримані в ре­зультаті індукції і мають гіпотетичний характер. Інші тверджен­ня є наслідками загальних положень і принципів. Вони отримані за допомогою дедуктивного виведення. Таким чином, у теорії сполучаються обидва засоби одержання знання. Тому за своїм методом теорія є гіпотетико-дедуктивною.

Теоретичне знання не просто відображає реальність, а втілює певне ставлення суб’єкта до неї. Особливо це проявляється в соціальних науках, де теорія виконує функцію інтерпретації, яка часто приймає форму суб’єктивної оцінки. В соціальних науках немає загально визнаних аксіом і постулатів, а також універсаль­них методів і засобів емпіричного підтвердження.

Але наукова теорія не просто будує теоретичний образ світу, а й виконує регулятивну функцію, спрямовуючи подальші до­слідження. У цьому випадку теорія виступає як метод. Напри­клад, при побудові інших теорій вона може задавати норми тео­ретичного дослідження, тип експериментальних досліджень.

 

10.3.5. Теорія і досвід

Теорія має дуже своєрідні стосунки з досвідом. Вона може бути відносно незалежною від досвіду. Фундаментальні резуль­тати можуть бути отримані без безпосереднього звернення до емпірії. Класичним прикладом є побудова Ейнштейном окремої теорії відносності.

Оскільки існує відносна незалежність теорії від фактів, мож­на стверджувати, що теорії тільки узгоджуються з фактами, а не виводяться з них. Дослідник організує сукупність фактів таким чином, щоб вона продемонструвала його певну ідею. Критеріями ефективності теорії є її відносна простота, точність формулюван­ня її гіпотез, кількість та якість стратегій, які вона пропонує для наступних досліджень.

Однак рано чи пізно досвід спростовує теорію, хоча це відбу­вається не відразу. Спочатку теорія цілком успішно пояснює нові факти і тому одержує широке визнання. Але з часом накоплю- ються так звані аномальні факти, які не одержують теоретично­го пояснення. Настає наукова революція. Місце старої теорії зай­має інша, більш розвинена.

Однак і після наукової революції не вся стара теорія зникає. Її елементи можуть продовжувати функціювати в новій теорії. Вразливим прикладом цього є марксистська теорія, яка була поз­бавлена свого впливу на соціальну думку під тиском об’єктивних обставин. Вона не змогла конкурувати з теорією ринкової еко­номіки, з ідеологією плюралізму. Але марксистська теорія відчуд- ження не була відкинута.

Виявлення суперечливих фактів не одразу веде до загибелі теорії. Певною мірою їх протистояння відбувається за тезою Ге- геля: якщо факти суперечать теорії, тим гірше для них. Наукове співтовариство відмовляється від теорії, коли суперечливих фактів так багато, що для їх пояснення доводиться вводити до неї таку кількість додаткових конструкцій, що теорія стає дуже громіздкою, а тому і неефективною. Прикладом цього є теорія Сонячної системи Птолемея.

Прикладом пристосування теорії до фактів є і теорія К. Маркса, згідно з якою базис однозначно визначає надбудову. Під впливом усвідомлення відносної незалежності надбудови від базису, у теорію був уведений додатковий постулат про «зворотні» впливи надбудови на базис.

Від старої теорії наукове співтовариство не відмовляється доти, доки не створена альтернатива. Але якщо в конкретній сфері знання збереглося багато застарілих теорій, то можуть ви­никати дуже суперечливі системи знань, формуватися вкрай не­однорідна наукова картина світу.

 

10.3.6. Логічні критерії правильності теорій

Існують суто логічні критерії правильності теорії. Серед них слід вказати на незалежність аксіом, несуперечливість та повноту теорії.

Незалежність — це властивість аксіоми логічної чи матема­тичної теорії, яка полягає в тому, що вона не виводиться з інших аксіом теорії. Про систему аксіом говорять, що вона незалежна, якщо жодна з її аксіом не може бути виведена з інших аксіом. Залежність деякої аксіоми від інших установлюється шляхом її виведення з цих аксіом. Показавши, що якісь аксіоми є залеж­ними, маємо право викреслити їх зі списку аксіом, зробивши тим самим систему аксіом більш компактною і легко доступною для огляду. Крім того, спроба створити незалежну систему аксіом сприяє поліпшенню розуміння можливостей даної теорії й особ­ливостей її побудови.

Несуперечливість — це властивість теорії, яка полягає в тому, що з її аксіом не виводяться суперечливі висловлення. Несупе- речливість теорії означає, що ніяке твердження не може бути в ній одночасно доведене і спростоване. Несуперечливість теорії рівносильна тому, що її засобами можна сформулювати хоча б одне висловлення, що не виводиться в ній.

Вимога несуперечливості є обов’язковою для наукових те­орій. Суперечлива теорія вважається недосконалою. Власне ка­жучи, існує погроза руйнування теорії. Поряд із істинними вис­ловленнями вона містить і хибні. У такій теорії можна дове­сти все, що завгодно. Вона стає тривіальною. Тоді поняття логічного доведення втрачає всякий сенс.

Однак у деяких теоріях можуть зустрічатися суперечливі вис­ловлення. Наприклад, якщо право розглядати як єдину систему, то в її межах діють два типи взаємовиключних постулатів: люди­на є і суб’єктом презумпції винуватості, і суб’єктом презумпції невинуватості.

В останні десятиліття розробляється так звана паранесупе- речлива логіка, відповідно до якої теорію можна побудувати так, що в ній стає неможливим виводити з суперечливості усе, що зав­годно. Суперечливість локалізується у певному фрагменті теорії. Тоді із суперечливості не випливає тривіальність теорії.

Повнота (у логіці і дедуктивних науках) — логіко-методо- логічна вимога, що висувається до аксіоматичних теорій. Повно­та характеризує достатність для певних цілей її виразних і дедук­тивних засобів. Аксіоматична система є повною, якщо всі її фор­мули, істинні при певній інтерпретації, можуть бути доведені. Повна система містить усі можливі теореми, які не суперечать інтерпретації. Для уточнення семантичного розуміння повноти може бути висунуто вимогу, щоб або саме речення, або його за­перечення було теоремою, тобто щоб речення було чи доведе­ним, чи спростованим.

У 1931 р. австрійський математик і логік Курт Гьодель пока­зав, що досить багаті аксіоматичні системи (що містять арифме­тику натуральних чисел) у принципі не можуть бути повними. Вони містять речення, які не можуть бути ані доведені, ані спро­стовані. Тому вимога повноти не є необхідною, а формально не­повні аксіоматичні системи можуть мати і теоретичний, і прак­тичний інтерес. Стосовно права цей мнтодологічний результат означає, що його система не обо’язково мусить бути такою ж точною, як, скажімо математичні системи. Отже, для права існу­ють специфічні стандарти точності і повноти теорій.

 

Контрольні запитання

1. Наведіть основні сенси, в яких вживається термін «проблема».

2. Чи кожне запитання є проблемою?

3. Яку роль виконують гіпотези у науковому пізнанні?

4. Чим версія в судовому дослідженні відріз­няється від наукової гіпотези?

5. Яку структуру мають теорії?

6. Якими є стосунки між теорією і досвідом? Наведіть логічні критерії правильності теорії.