Тема 4 Філософсько-правові вчення в Західній Європі у XV-XVIII століттях

Тема 4 Філософсько-правові вчення в Західній Європі у XV-XVIII століттях

На зміну епосі Середньовіччя прийшла епоха Відродження, або Ре­несансу (XII-XVII ст.ст.), яка характеризується, крім іншого, початком революційної переоцінки релігійно-політичних цінностей, покликаної забезпечити буржуазії ідеологічне, політичне, правове та економічне панування в суспільстві. Нові концепції держави і права виходили з ін­ших передумов, ніж у Середні віки. Розглянемо докладніше основні осо­бливості цих історико-філософських типів стосовно філософії права.

Характеристику філософсько-правової думки епохи Відродження, періоду Реформації, Нового часу та Просвітництва в цій темі буде надано через найбільш характерні для цих періодів персоналії:

-    епоха Відродження — Нікколо Макіавеллі;

-    Реформація — Мартін Лютер, Жан Боден;

-   Новий час — Гуго Гроцій, Томас Гоббс, Джон Локк, Бенедикт Спіноза, Готфрід Вільгельм Лейбніц;

-    Просвітництво — Шарль Луї Монтеск’є, Жан-Жак Руссо, Клод Адріан Гельвецій.

 

§ 1. Філософсько-правова думка епохи Відродження та періоду Реформації

З приходом на зміну Середньовіччю епохи Відродження розпо­чинається революційна переоцінка релігійно-політичних цінностей.

Пожвавлення філософської та наукової думки, що настало з початком епохи Відродження, позначилося і на правознавстві. Починаючи з ХІІІ ст. утворюються національні системи цивільного права. Так, у ХІІІ ст. були зроблені записи німецького права в Саксонському і Швабському Зерцалах. Дещо пізніше, у XV ст., з’являється низка збірників французького права.

Власне філософсько-правовим вченням епохи Відродження пере­дували гуманістичні погляди Лоренцо Валли (1400-1457), Альціата (1492-1550), Ульріха Цизія (1461-1535), Якова Куяція (1522-1590) і юридична систематика Петра Рамуса (1515-1572) та його послі­довників (рамістів).

Сучасна наука про державу починається з видатного флорентійця Нікколо Макіавеллі (1469-1527), який ставив собі за мету створен­ня стабільної держави в умовах нестабільної суспільно-політичної ситуації того часу в Європі. Його концепція громадянина тісно пов’ язана із середньовічними уявленнями про принципове значення честі і слави. Макіавеллі виділяв три форми державного правління — монархію, аристократію та демократію. На його думку, всі вони є не­стійкими і тільки змішана форма правління надає державі найбільшої стійкості. Прикладом для нього служить Рим епохи республіки, де консули були елементом монархічним, сенат — аристократичним, а народні трибуни — демократичним.

У працях «Государ» і «Судження про першу декаду Тіта Лівія» Макіавеллі розглядав причини успіхів і поразок у політиці, яка тлу­мачиться ним як засіб утримання влади. У творі «Государ» він ви­ступив захисником абсолютної монархії, а в «Судженнях про першу декаду Тіта Лівія» — республіканської форми державного правління. Однак ці твори виражають один і той самий реально-політичний по­гляд на форми державного правління: важливі тільки політичні ре­зультати. Метою є прихід до влади, а потім її утримання. Все інше є лише засобом, включаючи мораль і релігію.

Макіавеллі виходив із передумови про егоїстичність людини. Згід­но з цим, не існує меж для людського прагнення до матеріальних благ і влади. Але внаслідок обмеженості ресурсів виникають конфлікти. Держава базується на потребах індивіда у захисті від агресивності з боку інших. У разі відсутності сили, яка стоїть за законом, виникає анархія, тому необхідний сильний правитель для забезпечення без­пеки людей. Не вдаючись у філософський аналіз сутності людини, Макіавеллі розглядав ці положення як очевидні.

Базуючись на тому, що хоча люди завжди егоїстичні, причому існують різні ступені зіпсованості, у своїй аргументації Макіавеллі використовував поняття доброї і поганої держави, а також добрих і поганих громадян. Він цікавився саме умовами, які б зробили мож­ливими добру державу і добрих громадян. Держава, за Макіавеллі, буде доброю, якщо вона підтримує баланс між різними егоїстичними інтересами і, відтак, є стабільною. У поганій державі відкрито кон - фліктують різноманітні егоїстичні інтереси, а добрий громадянин є патріотичним і войовничим суб’єктом. Іншими словами, добра дер­жава стабільна. Метою політики є не добре життя, як це вважалося в античній Греції і в епоху Середньовіччя, а просто утримання влади (і, отже, підтримання стабільності).

Оцінюючи вчення Нікколо Макіавеллі, слід зазначити, що його політичні погляди не сформувалися в цілісну і закінчену теорію і на­віть у самій її основі помітна деяка неузгодженість. Проте головне полягає в тому, що, починаючи з Макіавеллі, правовою основою влад­них структур і осіб усе частіше вважається політична сила, а не мо­ральні настанови, і політика тлумачиться як самостійне, відокремле­не від моралі поняття.

Поряд з філософсько-правовими вченнями епохи Відродження істотний внесок у правову науку здійснив період Реформації. Остан­ня безпосередньо є історичною ситуацією XV і XVI ст. ст., коли вкрай загострилася революційна критика і посилилися атаки на монополь­не становище католицької церкви та її вчення в політичній, ідеоло­гічній, правовій системах тодішньої європейської спільноти.

Один з найяскравіших представників реформаторського руху — Мартін Лютер (1483-1546). Цей німецький реформатор, основопо­ложник німецького протестантизму, не був філософом і мислителем. Незважаючи на це, імпульсивна релігійність його теології містила в собі деякі філософські елементи та ідеї.

Лютер виступив проти церкви як єдиного посередника між Богом і людиною. Його перший публічний виступ стосувався саме цієї про­блеми і був спрямований проти торгівлі відпущенням гріхів. Своєю критикою «видимої» церкви Лютер відображав погляд, згідно з яким справа визволення знаходиться в руках кожної людини. Така позиція перекликається з ідеалом визволення індивіда в Ренесансі. Однак Лютер не залишив релігійного підґрунтя. Навпаки, він підкреслив почуття вини і гріха, а з ними і всю немічність індивіда перед Богом.

Права і обов’язки людини як члена суспільства Лютер обґрунто­вував з релігійно-морального погляду і вбачав сенс свого вчення в спа­сінні силою тільки однієї віри. В особистій вірі він бачив дещо абсо­лютно протилежне вірі в авторитети. Особиста віра — це особисті морально-релігійні прагнення християнина, з чого випливає, що лю­дина причетна Богу в першу чергу наявністю своєї совісті. Відповід­но до цього текст Євангелія Лютер оцінював як низку моральних повчань, необхідних для повноцінної життєдіяльності людини в сус­пільстві.

У вимозі того, що не потрібно нічого іншого, крім слова Божого, виражена антипатія до раціонального. Звідси і ставлення Лютера до філософії: слово і розум, теологія і філософія повинні не змішувати­ся, а ясно розрізнятися. В трактаті «До християнського дворянства німецької нації» він відкинув учення Аристотеля, оскільки воно від­вертає від істинної християнської віри, без якої неможливі щасливе суспільне життя, нормальне функціонування держави її законів.

Реформа Мартіна Лютера, незважаючи на відносно прогресивні риси, мала історично обмежений характер. За своєю сутністю вона виражала інтереси князів і багатого міського патриціату, але аж ніяк не інтереси широких народних мас, не інтереси суспільства в цілому. Земний світ, за Лютером, є вираженням гріха і страждань, спасіння від яких слід шукати в Бозі. Держава — знаряддя земного світу і тому вона позначена гріхом. Мирську несправедливість неможливо вико­ренити, її можна тільки терпіти, визнавати і підкорятися їй. Христи­яни повинні підкорятися владі, не бунтувати проти неї. Отже, Лютер підтримував інтереси, що вимагали сильної державної влади.

Для більш повного уявлення про філософсько-правову парадигму епохи Відродження та періоду Реформації наголосимо, що на полі­тичній карті Європи у XVI ст. цілком сформувалися такі потужні дер­жави, як Франція, Англія, Іспанія з міцною центральною владою. Зміцнюється віра у можливість відмови від авторитету католицької церкви, а це передбачає безумовне підкорення світській державній владі. У світлі подій, які відбулися в XVI ст., і справили істотний вплив на опрацювання нових ідеологічних і політичних доктрин, невипад- ковою є поява абсолютно нового вчення про державу, автором якого став французький юрист і публіцист Жан Боден (1530-1596). Йому належить обґрунтування державного пріоритету над усіма іншими соціальними інститутами, включаючи церкву. Він не тільки вперше встановив поняття суверенітету як відмітної ознаки держави, а й од­ним із перших зробив спробу підвести теоретичне підгрунтя під єре­тичну (з погляду релігії) ідею деїзму. У книзі «Шість книг про респу­бліку» (1576) Боден проводить ідею про суверенну державу, яка спро­можна захищати права автономної особи і рішуче утверджувати принципи мирного співіснування різних соціально-політичних сил усередині країни.

Державу Боден визначав як правове управління багатьма госпо­дарствами або сімействами. Його політичним ідеалом була світська держава, здатна забезпечити право і свободу для всіх, а найкращим засобом для підтримання правопорядку він вважав сильну мо­нархію.

Під суверенною державою Боден розумів верховну і необмеже­ну державну владу, протиставляючи таку державу середньовічній феодальній державі з її роздробленістю, багатовладністю дрібних князів і баронів, соціальною нерівноправністю і обмеженою владою королів.

Боден вважав, що основними ознаками суверенної держави повин­ні бути: постійність верховної влади, її необмеженість і абсолютність, єдність і неподільність. Тільки така влада може забезпечити єдине і рівне для всіх право. Суверенітет для Бодена не означав суверені­тету самої держави. Для нього суб’єктом суверенітету є не держава, а конкретні властителі (монарх, народ у демократичних республі­ках), тобто державні органи. Залежно від того, хто є носієм сувере­нітету, Боден виділяв і форми держави: монархію, аристократію, демократію.

Вчення Бодена про державу і суверенітет є яскравим прикладом новаторства у справі формування нового політико-правового світо­гляду. Однак у цьому світогляді ідейним стрижнем є не правопорядок, а політичний порядок, тобто порядок мирного співіснування різних соціальних груп і прошарків, для досягнення якого всі засоби при­йнятні. Найкращий засіб у даному разі — абсолютна монархія, яка використовує «право сильного» для припинення громадянських чвар і утвердження соціального миру.

Таким чином, філософія права епохи Відродження та періоду Ре­формації здійснила спробу очистити античну філософію від схолас­тичних деформацій, зробила більш доступним її істинний сенс, а та­кож відповідно до потреб життя, нового рівня суспільного і науково­го розвитку вийшла за її межі, підготувала підгрунтя для філософії права Нового часу і епохи Просвітництва.

§ 2. Філософія права Нового часу та епохи Просвітництва

XVII-XVIII століття — це епоха видатних досягнень філософії, науки і культури в Західній Європі. Новий час відкриває нову епоху в історичному розвитку європейської економіки і права. Виникає на­гальна потреба в територіально масштабних державах, спроможних забезпечити функціонування не тільки внутрішніх, а й міжнародних зв’язків.

Під потужним впливом означених чинників, а також філософії раціоналізму Нового часу правова наука зробила своїм головним пред­метом здійснення природного права. Вчення про природне право одержує нове забарвлення. По-перше, воно звільнилося від богослов­ських тлумачень; по-друге, природне право тепер не змішується з пра­вом загальнонародним. У ньому починають вбачати сукупність тих ідеальних норм, які повинні служити прообразом для будь-якого за­конодавства. Такий новий напрям у правознавстві оформився в шко­лу природного права, яка домінувала в юриспруденції протягом XVII-XVIII ст.ст. Родоначальником її був голландський юрист, по­літик і дипломат Гуго Гроцій (1583-1645).

Завдання філософії права Нового часу Гроцій і його прибічники вбачали в розкритті раціоналістичними засобами абсолютного, не­змінного, рівного для всіх народів і часів права, даного самою при­родою, а тому такого, що стоїть вище позитивного права.

Поняття права у Гроція має два значення. У першому значенні — це моральна якість, яка дозволяє людині мати певні речі або здійсню­вати певні вчинки (право в суб’єктивному розумінні); у другому — поняття права тотожне поняттю закону (право в об’єктивному розу­мінні). Гроцій вважав, що закони природного права беруть початок у самій природі розуму, а тому є такими ж вічними, як і сам розум. За його вченням, навіть сам Бог не може змінити начал природного пра­ва. Державу ж Гроцій визначав як вічне, повне і верховне суспільство, утворене для охорони людського права і загальної користі.

Розвиваючи концепцію природного права, Гроцій створив основи міжнародного права, яким керуються у відносинах між собою окремі держави. Його доробки у цьому напрямі у подальшому справили вплив на ідею міжнародного права, яка втілилася в життя при ство­ренні Ліги націй, організації Нюрнбергського процесу і формуванні ООН. Гроцій вказував на умови, які повинні бути виконані для того, аби держава була рівноправним членом світової спільноти. Розміри держави тут не мають значення, важливо лише те, щоб вона була стабільною і спроможною додержуватись укладених угод.

Одночасно Гроцій так видозмінив концепцію природного права, яка розвивалася стоїцизмом і християнською теологією, що вона втра­тила теологічне і конфесійне коріння, внаслідок чого політичні і пра­вові аспекти істотно віддалилися від релігійних.

Найбільш відома праця Гроція — «Про право війни і миру» (1625), в якій він розробляє ідею права, котре може бути застосоване у будь- яких умовах, включаючи й війну.

Юридичні погляди Гуго Гроція, а також філософське вчення родо­начальника емпіризму і матеріалізму Нового часу Френсіса Бекона (1561-1626) справили вплив на видатного англійського і європейсько­го філософа XVII ст. Томаса Гоббса (1588-1679), який зробив суттє­вий внесок у філософію права Нового часу, включаючи і вчення про природне право. Свою теорія Гоббс виклав у знаменитому творі «Ле­віафан, або матерія, форма і влада держави церковної й світської» (1651).

Наслідуючи Макіавеллі, Гоббс підкреслював егоїстичну і агре­сивну природу людини. Згідно з цим у природному стані кожна лю­дина має на будь-яку річ таке саме право, як і будь-яка інша людина, тобто в природному стані ніхто не має виключного права ні на що. Тому в прагненні здійснити свої егоїстичні задуми і бажання люди вступають у боротьбу між собою. їх природний стан — війна усіх проти усіх, яка загрожує кожному. Звідси перша вимога розуму — шукати миру. Самозбереження на ґрунті миру, за Гоббсом, передбачає наступне: для мирного співіснування необхідно, аби кожний відмо­вився від права на все і поступився іншим частиною своїх прав. Така поступливість здійснюється за допомогою взаємної угоди, яку Гоббс називав договором. Він підкреслював, що всі повинні свято додержу­ватися договору, інакше війна всіх проти всіх неминуча. При цьому ніхто не повинен бути суддею у власних справах, але кожен при зі­ткненні з іншим мусить підкорятися третейському суду, тобто в мир­ному суспільстві кожний повинен діяти так, як він хотів би, щоб інші діяли стосовно нього. Інакше кажучи, Гоббс стверджував: людина має природне право на все, що вважає необхідним для свого самозбере­ження. Але таке необмежене право призводить до війни всіх проти всіх, що суперечить принципу самозбереження. Тому основним при­родним законом у суспільстві є природний закон збереження миру.

Природні закони з точки зору Гоббса — це закони моралі, які він не ототожнював з правом. Сферою дії права він вважав державне життя.

Для збереження миру і злагоди потрібна єдина сильна воля, яку має держава як єдина юридична особа. Гоббс визначав державу як об’ єднання людей, встановлене їх загальним договором, згідно з яким вони зобов’язуються підкорятися єдиній волі і не чинити їй опору. Властитель держави, чиїй волі люди зобов’ язалися підкорятися, сам не підкоряється законам держави і громадяни не можуть протистави­ти йому ніяких прав. Гоббс наголошував, що ні жодний індивід, ні всі люди разом як натовп не можуть вважатися державою, оскільки дер­жава має справу з натовпом, організованим у народ. Держава виступає як одна особа (в юридичному сенсі), одна воля, один суб’єкт, котрий має відповідно до суспільного договору силу управляти всіма.

Крім цього, Гоббс висловлював ідею державного суверенітету, який є символом громадянської рівності.

Отже, Томас Гоббс зробив істотний внесок у філософію права. Якщо Аристотель відокремив етику від політики, то Гоббс здійснив наступний крок у цьому напрямі, започаткувавши відокремлення по­літики від права.

В одному історичному ряду з Томасом Гоббсом стоїть видатний англійський філософ і політичний діяч Джон Локк (1632-1704).

Крім видатних досягнень Локка в теорії пізнання, істотним є йо­го внесок і в розвиток політичної теорії. Він слушно вважається твор­цем політичної доктрини лібералізму.

Відкидаючи концепцію абсолютизму в сфері суспільно-наукових уявлень, Локк виходив із природного стану суспільства. Однак такий стан не є «війною всіх проти всіх», як у Гоббса. Навпаки, це стан рівності, стан свободи (але не стан свавілля), в якому вся влада і пра­вомірність є взаємними. Обмежує свободу людини природний закон, який полягає в тому, що ніхто не має права обмежувати іншого в йо­го житті, свободі, майні тощо. Таким чином, свобода людини не є аб­солютною, оскільки завжди обмежена саме тим, що є змістом при­родного закону.

Значною складовою роздумів Локка про впорядкування суспіль­ства є ідеї про поділ влади. Вони викладені, зокрема, в його праці «Два трактати про правління», де він розрізняв владу «законодавчу», «виконавчу» і «федеративну». Остання, за Локком, зазвичай буває поєднаною з владою виконавчою. Така форма влади відповідає владі, якою кожна людина володіє у своєму природному стані. Законодавча влада, за Локком є верховною.

Розмежовуючи ці види влади, Локк зовсім не вважав необхідним їх реальний поділ. Навпаки, він називав навіть нормальним поєднання виконавчої і федеративної гілок влади в одних руках — в руках монар­ха. Не проводив Локк різкої межі і між законодавчою та виконавчою гілками влади, оскільки вважав за необхідне надання виконавчій гілці влади більшої прерогативи. Більше того, Локк пропонував об’єднаній виконавчій і федеративній владі в особі монарха діяти на свій розсуд для суспільного блага поза законом і навіть іноді всупереч йому.

Істотний внесок у розвиток ідей філософії права зробив ровесник Дж. Локка голландський філософ Бенедикт Спіноза (1632-1677) — один із основних представників раціоналізму XVII ст. Раціоналізм Спінози базувався на тезі, згідно з якою все сутнє пов’ язане логічною необхідністю. Таким чином, дійсність у всіх формах її проявів (у то­му числі соціальна) є розумною і невипадковою, оскільки якщо в сві­ті існує випадковість, тоді неможливо вести мову про закономірності того, що відбувається. Спіноза стверджував, що в такому логічно впо­рядкованому світі Бог прирівнюється до природи, тим самим пропо­відуючи пантеїстичний світогляд.

Спіноза прагнув по-новому тлумачити людську свободу. На перед­ній план він висував свободу від пристрастей, оскільки, на його думку, в міру поглиблення пізнання речей пристрасті втрачають силу.

Спінозі належить знаменитий вираз: «Свобода є пізнання необ­хідності». Інакше кажучи, він протиставляв свободу не необхідності, яка заперечує свободу людської волі, а примушуванню і насильству.

Етико-правове вчення Спінози є досить близьким вченню Гоббса, але разом з тим має і свої специфічні особливості. Природне право у Спінози тотожне законам природи і тому кожна істота має стільки ж прав, скільки сили, необхідної для самозбереження. Така сила — це сила праці, трудової діяльності. Тому процес переходу від природно­го стану до соціального, а потім до стану державного співжиття Спі- ноза на відміну від Гоббса пов’язував не стільки з укладанням сус­пільного договору, скільки з розподілом праці. Причому розподіл праці він органічно поєднував з відмінностями людей у здібностях і різнобічністю їх потреб. На думку Спінози, спеціалізація трудової діяльності набагато тісніше пов’язує людей в єдине громадянське суспільство, ніж усі створені ними закони про правила суспільного життя.

Сукупність законів Спіноза розділяв на закони природи і закони самої держави.

Спіноза був переконаний в тому, що правління багатьох краще, ніж правління одного. На його думку, монархічна форма правління призводить до рабства. Для поліпшення системи монархічного прав­ління необхідно залучати до здійснення влади народ, принаймні у формі функціонування при монархові численної ради, яка б обира­лася монархом з громадського середовища. На думку такої ради мо­нарх повинен обов’язково зважати.

Кращою формою державного правління Спіноза вважав респуб­ліканську, яку він розділяв на аристократичну і демократичну. При­чому розуміння Спінозою сутності таких видів державного правлін­ня досить своєрідне: якщо правителями є певна кількість громадян, що обрані народом, то тоді має місце аристократія. Якщо ж правите­лями стають унаслідок випадкових причин, то це демократія.

Вивчаючи історію розвитку філософії права в епоху Нового часу, не можна не звернутися до творчості ще одного видатного європей­ця — Готфріда Вільгельма Лейбніца (1646-1716) — видатного ма­тематика і автора низки оригінальних праць з юриспруденції. Лейбніц вважав, що свобода дана людині в єдності з необхідністю, яка, в свою чергу, має власні градації і різновиди, що і позначається на свободі людини. Градації необхідності він намагався проаналізувати засобами логіки, завдяки чому зробив істотний внесок у розвиток так званої модальної логіки і поняття модальності права. Під модальністю пра­ва (juris modalia) Лейбніц розумів співвідношення категорій «обов’язково», «дозволено», «заборонено» та «байдуже». Його до­робки у даному напрямі лягли в основу сучасної модальної логіки, одним із найважливіших розділів якої є так звана деонтична (від грец. deontos — повинне) логіка, яка досить широко застосовується у су­часному правознавстві.

Лейбніц вперше в історії філософії права спробував створити влас­не логічну систему природного права. Ця логічна модель природного права, заснована на принципах модальної логіки, підривала попередні методологічні основи природного права, пов’язані з раціоналістичною дедукцією (виведенням загального із часткового) реальних правових норм з ідеальних принципів бажаної поведінки людей.

Для логіко-юридичної деонтології Лейбніц розробив особливу, відмінну від природного права науку — номотетику (від грец. nomos — закон і thesis — твердження) — прототип сучасної законо­давчої політики, а також зробив важливий внесок у розв’язання про­блем логічної природи права.

Лейбніц підкреслював, що логіка вчить не стільки «вірно» мис­лити, скільки правильно, тобто зі знанням діла, ставити і вирішувати певний тип завдань, у тому числі юридичного характеру.

Філософські, економічні, політичні та правові ідеї Томаса Гоббса, Джона Локка, Бенедикта Спінози та Готфріда Вільгельма Лейбніца справили великий вплив на багатьох філософів, юристів, економістів та соціологів наступних поколінь.

Одним із основоположників французького Просвітництва і най- видатніших політичних теоретиків XVIII ст. був Шарль Луї Монтеск’є (1689-1755). Найбільш відомі два його внески у соціально-філософську та правову теорії: розроблення принципу поділу влади як умови сво­боди і теорії впливу оточуючого середовища на політику.

У філософському трактаті «Про дух законів» (1748) Монтеск’є сформулював важливе двоєдине положення про закони. Він пов’язував концепцію природного права, згідно з якою різні закони є формулю­ваннями одного і того самого Закону, із соціологічною концепцією про те, що ці формулювання визначаються історичними і природни­ми умовами. Отже, Монтеск’є уникав і релятивізму, який часто ви­никав унаслідок заперечення концепції природного права, і догматиз­му, який з’являється при сліпому використанні природного закону без пояснення того, як цей закон реалізується в конкретних умовах.

Дух законів згідно з Монтеск’є полягає у взаємозв’язку різних видів оточуючого соціального і природного середовища і відповідних їм особливих формулювань універсального закону. Відносно новим тут є те, що Монтеск’є рекомендував емпірично досліджувати зв’язки між конкретним середовищем і відповідними йому формулюваннями законів.

Монтеск’є вважав, що сукупність юридично оформлених законів відіграє виключно важливу роль у житті суспільства як інструмент управління людьми. Тому для розуміння форм державного життя він пропонував передусім дослідити законодавчий механізм того чи ін­шого суспільства. При аналізі законів життя людей Монтеск’є виділяв два їх види: природні, ті, що випливають з біологічної природи лю­дини, і власне соціальні закони.

Аналізуючи правове життя суспільства, Монтеск’є виділяв три види права: 1) міжнародне, яке регулює відносини між різними кра­їнами; 2) політичне, яке регулює відносини між правителями і на­ родом; 3) цивільне, яке регулює відносини між громадянами в даній державі.

Розвиваючи свою правову теорію, Монтеск’є дав класифікаційний опис трьох форм державного правління (республіка, монархія, дес­потія) і трьох відповідних їм принципів (гідність, честь, страх). В основу такої класифікації він вкладав оцінку ставлення верховної влади до політичних законів. Монтеск’є відкрито симпатизував пред­ставницьким установам, тобто республіканському устрою, який, на його думку, найбільшою мірою гарантує політичні свободи. Політич­на свобода, вважав Монтеск’є, полягає не в тому, щоб робити все, що заманеться, а в тому, щоб робити все, що дозволяють закони. Такі закони будуть ефективними, життєздатними тільки за умови поділу влади, що дозволить на практиці здійснити істинну свободу і закон­ність.

Крім того, досить своєрідним є дослідження Монтеск’є впливу оточуючого середовища на політику і право. По суті воно обмежене досить загальними міркуваннями про те, який вплив справляють на політику і законодавство, наприклад, клімат, ґрунти, форми торгівлі, способи виробництва, традиції.

Інший французький філософ і просвітник Жан-Жак Руссо (1721-1778) пішов далі Монтеск’є, відкрито заговоривши про суве­ренітет народу, верховенство влади народу. Як уже відзначалося, теорії суспільного договору XVII ст. у XVIII ст. активно проходять крізь призму концепцій громадянського суспільства. Подальший розвиток цього напряму соціальної науки знаходить свій вираз у праці Ж.-Ж.Руссо «Про суспільний договір» (1762). Руссо вважав, що ін­ститут приватної власності як результат розвитку землеробства при­звів до поділу суспільства на бідних і багатих і до боротьби на під­ставі протилежних інтересів. Тоді й виникає держава як інструмент зміцнення панівного становища багатих. Узаконюючи економічну нерівність, держава доповнює її нерівністю політичною завдяки роз­поділу суспільства на тих, хто управляє, і на тих, ким управляють.

На думку Руссо, люди утворюють державу за допомогою загаль­ної угоди (договору), але не добровільно, а вимушено, оскільки цей договір нав’язується бідній меншості багатою більшістю. Внаслідок цього багата більшість (владні елементи) може нав’язувати усьому суспільству своє розуміння правди і прав.

До ідеї народного представництва Руссо ставився досить негатив­но, оскільки вважав, що суверенітет може бути здійснений тільки усім народом як єдиним цілим. На це і спирався Руссо при розробленні своєї теорії суспільного договору. Він підкреслював, що якщо влада в державі належить не всім, а тільки якійсь частині суспільства, котрій делеговано відповідні соціальні функції, то безвладні люди автома­тично перетворюються із вільних громадян на залежних підданих, оскільки вони не можуть самі відстоювати власні інтереси.

Народний суверенітет стає у Руссо єдиним способом перетворен­ня держави на принципах розуму і свободи. На його думку, це перед­бачає ототожнення понять «народ», «громадянське суспільство» та «держава» на підставі знищення приватної власності, яка розділяє суспільство на ворожі класи.

Разом з Монтеск’є і Руссо істотний внесок у філософію права зро­бив ще один представник французького Просвітництва — Клод Адрі- ан Гельвецій (1715-1771). Свої філософські ідеї він прагнув напо­внити конкретним соціальним змістом, зіставляючи інтереси особи громадянина з основами суспільної моралі, права і політики. В центрі філософських доробок Гельвеція знаходяться соціально-етичні та політико-правові проблеми. На його думку, етика є пустою наукою, якщо вона не пов’ язана з політикою і законодавством.

Аналіз політики і законодавства провідних європейських країн то­го часу переконав Гельвеція в тому, що феодально-абсолютистський устрій давно вичерпав свої можливості і тепер гальмує соціальний роз­виток суспільства. Головне гальмо — феодальна власність, яка підкорює собі правову систему і політику причетних до влади. Наявність такої нерівності зводить нанівець усі ідеї здорового глузду і справедливості. Однак, обстоюючи цю тезу, Гельвецій розглядав корінні інтереси сус­пільства і його громадян відірвано від економічних потреб та інтересів суспільства. Тому він прагнув знайти деякий «третій шлях» у розвитку суспільства, який пов’ язував з новою формою державного правління. Принципово новою формою державного правління, за Гельвецієм, є та­ка, при якій закони мають на меті забезпечення загального блага і є достатньо справедливими для того, аби кожний член суспільства вважав для себе вигідним їх додержання. Для того щоб така держава адекват­но сприймалася на міжнародній арені, необхідно поширити описаний принцип на міжнародне право. Це згідно з Гельвецієм, крім усього ін­шого, дасть змогу плідно впливати на соціально-політичне і господар­ське життя «неблагополучних» держав.

Важливе місце у філософсько-правових викладках Гельвеція по­сідає ідея поєднання особистих інтересів із суспільними з метою оптимізації суспільних відносин у державі. Він вважав, що таке за­вдання можна вирішити шляхом розповсюдження просвітництва і за­конодавчого забезпечення справедливого розподілу суспільних благ. Такий розподіл Гельвецій пропонував здійснити згідно з принципом «соціальної корисності», тобто з урахуванням тієї реальної користі, яку громадянин приносить суспільству своєю діяльністю. Гельвецій підкреслював, що мудрий законодавець має у першу чергу потурбу­ватися про населення, яке працює, безпосередньо виробляє матері­альні блага, що утворюють підґрунтя соціального життя. Потім той самий мудрий законодавець повинен потурбуватися про те, аби за­гальнонародне (національне) багатство розподілялося пропорційно внеску кожного в загальну сукупність суспільних благ і відносно рів­номірно серед усього населення країни.

Така рівномірність передбачає розумне обмеження людьми своїх потреб. У свою чергу, подібна розумність є результатом просвітниць­кої роботи, яка роз’яснює людині закони суспільного функціонуван­ня і розвитку, місце і роль людини в суспільстві. Однак для розв’язання складної проблеми задоволення людських потреб, які постійно змі­нюються, одного просвітництва народних мас недостатньо. Тому Гельвецій рекомендував законодавцям створювати такі закони і нор­ми суспільного життя, які утверджували б у суспільстві престижність інтересів людей до соціальних почестей, а не інтересів до багатства і розкоші. Під почестями Гельвецій розумів престижні прояви сус­пільного схвалення і визнання заслуг особистості з боку суспільства. Надання особистості почестей з боку держави як виразника інтересів суспільства має бути зведено в ранг закону, для чого Гельвецій про­понував здійснити відповідні зміни в чинних законодавстві і формах державного правління.

Таким чином, філософи-просвітителі зробили значний внесок у філософію права. їх віра в суспільний прогрес пов’язувалася з іде­єю просвітництва, яке, на їх думку, веде до розвитку науки і матері­ального благополуччя. Однак така віра в прогрес була сумішшю ре­алізму і наївності.

 

Висновки

1. Значення філософії права епохи Відродження полягає, крім іншого, в тому, що в цілому вона, власне, створила підґрунтя для філософії Нового часу. Період філософії Ренесансу являє собою необхідний і закономірний перехід від середньовічних філософських традицій до філософії Нового часу.

 

2. Реформація виходить за межі релігійно-теологічних проблем, відбувається перетворення моральних, соціальних і правових орієнтацій, започатковуються проблеми політичної свободи, свободи совісті, прав людини і громадянина.

 

3. Для філософії права Нового часу характерним є висунення на передній план прикладної, практичної цінності наукового юри­дичного знання. У цю епоху історична і правова наука пере­творилася на практично значущу політичну і суспільну дис­ципліну.

 

4. Просвітителі XVIII ст. своїми науковими працями створили теоретичне підґрунтя, на основі якого сьогодні розвиваються соціальні науки, включаючи філософію права. Головним ін­струментом політичних і суспільних доктрин Просвітництва була правова наука. Саме на цей історичний період припадає значне підвищення інтересу до філософії політики і права.

 

Контрольні запитання

1. У чому особливості філософсько-правової думки епохи Від­родження?

2. У чому сутність політично-правової теорії Нікколо Макіавеллі?

3. У чому сутність концепції суспільного договору Томаса Гоббса і яка її принципова відмінність від концепції Джона Локка?

4. У чому сутність та особливості правової теорії Шарля Луї Монтеск’є?

5. У чому сутність поняття «суверенітет народу» в правовій кон­цепції Жан-Жака Руссо?