|
Розділ 15. Сімейне право
15.1. Джерела права
15.2. Загальні поняття
15.3. Шлюб
15.3.1. Матеріальні та формальні умови укладення шлюбу
15.3.2. Особисті і майнові права та обов’язки подружжя
15.4. Розлучення
15.5. Встановлення батьківства
15.6. Усиновлення дітей
15.7. Опіка (піклування)
15.8. Акти громадянського стану
15.1. Джерела права
Наведемо перелік основних джерел сімейного права у зв’язку з іноземним елементом:
1. Кодекс Законів про шлюб та сім’ю України (далі — КпШС). Прийнятий 20 червня 1969 р., набрав чинності з 1 січня 1970 р. До КпШС неодноразово вносилися зміни та доповнення. Кодекс містить розділ VI “Застосування законодавства України про шлюб та сім’ю до іноземних громадян і осіб без громадянства. Застосування законів про шлюб та сім’ю іноземних держав та міжнародних договорів”.
2. Конвенція про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних та кримінальних справ. Укладена в Мінську в межах СНД 22 січня 1993 р. Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію 10 листопада 1994 р. з певними застереженнями.
3. Цивільний процесуальний кодекс України (далі — ЦПК). 18 липня 1963 р. Верховна Рада УРСР затвердила його як Цивільний процесуальний кодекс Української РСР. До нього неодноразово вносилися доповнення та зміни. Передусім зазначеної теми стосується його глава 35 “А” “Усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами України та іноземними громадянами”. Цією главою ЦПК України було доповнено згідно із Законом України від 12 липня 1996 р. № 329/96-ВР.
4. Закон України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 21 листопада 1992 р. № 2811-ХІІ.
5. Указ Президента України “Про порядок переміни громадянами України прізвищ, імен та по батькові” від 31 грудня 1991 р. № 23.
6. Консульський статут України. Затверджений Указом Президента України від 2 квітня 1994 р. № 127/94.
7. Положення про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен, по батькові. Затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1993 р. № 233.
8. Порядок укладання шлюбного контракту. Затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 р. № 457.
9. Питання Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти. Постанова Кабінету Міністрів України від 30 березня 1996 р. № 380.
10. Порядок передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім’ях усиновителів. Затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 775.
11. Правила опіки і опікунства. Затверджені наказом Держкомсім’ї, Міносвіти, Мінздоров’я, Мінпраці від 26 травня 1999 р. № 34/166/131/88. Зареєстровані у Мін’юсті України 17 червня 1999 № 387/3680. Код нормативного акта 8397/1999.
12. Положення про Центр по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України. Затверджене наказом Міністерства освіти України від 30 березня 1996 р. № 98.
13. Інструкція про порядок реєстрації актів громадянського стану в Україні. Затверджена наказом Міністерства юстиції України від 29 грудня 1984 р. № 22/5.
14. Цивільний кодекс України. Затверджений Верховною Радою УРСР як Цивільний кодекс Української РСР 18 липня 1963 р. Набрав чинності з 1 січня 1964 р. До Кодексу неодноразово вносилися зміни та доповнення. У зв’язку з темою інтерес передусім становить розд. VIII “Правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства. Застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів”.
15. Конвенція про громадянство одружених жінок (Convention on the Nationality of Married Women). Укладена у Нью-Йорку 20 лютого 1957 р. Набрала чинності для України 16 грудня 1958 р.
16. Конвенція про згоду на взяття шлюбу, шлюбний вік та реєстрацію шлюбів (Convention on Сonsent to Marriage, Minimum Age for Marriage and Registration of Marriage). Укладена у Нью-Йорку 7 листопада 1962 р. Набрала чинності 9 грудня 1964 р. Учасниками Конвенції є кілька десятків держав. Україна участі в ній поки що не бере.
17. Двосторонні договори України із зарубіжними державами про правову допомогу та інші міжнародні угоди.
Захисту прав дитини присвячені такі міжнародні правові документи:
- Декларація прав дитини (1959 р.);
- Декларація про захист жінок та дітей під час збройних конфліктів (1974 р.);
- Декларація про соціальні та правові принципи щодо захисту та благополуччя дітей під час усиновлення на національному та міжнародному рівнях (1986 р.);
- Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 р. Ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 р. № 789-ХІІ;
- Всесвітня декларація про забезпечення виживання, захисту та розвитку дітей у 90-ті роки (1990 р.);
- Європейська Конвенція про усиновлення дітей (1967 р.);
- Європейська Конвенція про визнання та посилення заходів щодо опіки дітей (1980 р.);
- Європейська Конвенція прав дитини (1996 р.).
15.2. Загальні поняття
Шлюби з іноземцями відомі ще з сивої давнини. Так, Анна — дочка київського князя Ярослава Мудрого — вийшла заміж за французького короля. Чинники, що спонукали укладання шлюбів, були різноманітними: кохання, меркантильні та політичні міркування тощо. Шлюби з іноземцями були і є як реальними, так і фіктивними. Київська газета “Вечерние вести” від 28 вересня 2000 р. вмістила коротенький допис про те, що 24-річна мешканка Лондона за останні півроку виходила заміж 20 разів: завдяки цим фіктивним шлюбам нелегальні іммігранти ставали повноправними британцями.
Вітчизняний законодавець (так само, як і закордонний) традиційно утримується від формулювання термінів “сім’я” та “шлюб”. Немає таких формулювань в Конституції України і нормативно-правових актах нижчого рівня.
Так, у ст. 51 Конституції зафіксовано:
“Шлюб грунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї.
Батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.
Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою”.
Щодо дітей ст. 52 Конституції містить таке формулювання:
“Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним…”
Конституція та інші нормативно-правові акти України не містять жодних заборон щодо укладення громадянами України шлюбів з іноземцями та створення сімей. У радянській історії був період, коли шлюби з іноземцями заборонялися. Такі шлюби були заборонені відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 15 грудня 1947 р. Заборону було скасовано Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1953 р.
У Національній програмі “Діти України”, затвердженій Указом Президента України від 18 січня 1996 р. № 63/96, є спроба офіційного формулювання поняття “сім’я”. У програмі зазначається:
“Сім’я є і залишається природним середовищем для фізичного, психічного, соціального і духовного розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов до цього. Вона має виступати основним джерелом матеріальної та емоційної підтримки, психологічного захисту, способом збереження і передачі національно-культурних і загальнолюдських цінностей прийдешнім поколінням…”
У шлюбних та сімейних відносинах законодавство України надає іноземцям національний режим, що чітко зафіксовано у КпШС України:
“Стаття 194. Права та обов’язки іноземних громадян і осіб без громадянства в шлюбних та сімейних відносинах
Іноземні громадяни користуються в Україні правами і несуть обов’язки в шлюбних і сімейних відносинах нарівні з громадянами України.
Окремі винятки можуть бути встановлені законом України.
Особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, користуються в Україні правами і несуть обов’язки в шлюбних та сімейних відносинах нарівні з громадянами України”.
У ст. 203 “Застосування іноземних законів і міжнародних договорів” КпШС України встановлено:
“Застосування іноземних законів про шлюб та сім’ю або визнання основаних на цих законах актів громадянського стану не може мати місце, якщо таке застосування або визнання суперечило б основам державного устрою України. Якщо міжнародним договором України встановлені інші правила, ніж ті, що їх містить законодавство про шлюб та сім’ю України, то застосовуються правила відповідно міжнародного договору”.
15.3. Шлюб
5.3.1. Матеріальні та формальні умови укладення шлюбу
15.3.2. Особисті і майнові права та обов’язки подружжя
15.3.1. Матеріальні та формальні умови укладення шлюбу
Міжнародне приватне право у питаннях, пов’язаних з укладенням шлюбу, оперує такими поняттями, як матеріальні та формальні умови. Матеріальними називають умови, наявність або відсутність яких, образно кажучи, запалює зелене або червоне світло на шляху до укладення шлюбу. Формальні умови — це вимоги до процедури укладення шлюбу. Матеріальні та формальні умови містяться у гл. 4 “Порядок укладення шлюбу” КпШС України.
В Україні шлюб укладається в державних органах запису актів громадянського стану. Ці органи забезпечують урочисту обстановку реєстрації шлюбу при згоді на це осіб, які одружуються. Права і обов’язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах запису актів громадянського стану. Законодавство України не визнає релігійної реєстрації шлюбу на власній території. Якщо ж релігійна реєстрація і відбувається, то вона розглядається як така, що не породжує правових наслідків. З погляду суспільства — це особиста справа відповідних громадянина і громадянки. Раніше в Україні служителі культу, які виконували релігійні церемонії укладення шлюбу, обов’язково вимагали від нареченої і нареченого свідоцтво про шлюб, укладений в органах загсу.
Права і обов’язки виникають у момент реєстрації шлюбу. Шлюб можна взяти після закінчення місячного терміну від подання бажаючими одружитися заяви. За наявності поважних причин згаданий термін можна скоротити. Для укладення шлюбу потрібні згода осіб, які одружуються, і досягнення ними шлюбного віку (18 років для чоловіків і 17 років для жінок). У виняткових випадках шлюбний вік може бути знижений, але не більше ніж на один рік. Верхньої вікової межі для укладення шлюбу законодавство України не містить.
Законодавство України не передбачає можливості укладення шлюбу між особами однієї статі.
Не допускається укладення шлюбу між особами, з яких хоча б одна вже перебуває в іншому шлюбі, між родичами по прямій висхідній і низхідній лінії, між повнорідними і неповнорідними братами і сестрами, а також між усиновителями і усиновленими та між особами, з яких хоча б одна визнана судом неправоздатною.
Ті, хто бере шлюб, мають бути взаємно обізнані про стан здоров’я.
Зазначені матеріальні та формальні умови поширюються в Україні і на шлюби з іноземним елементом.
Конвенція СНД від 22 січня 1993 р. містить ст. 26 “Укладення шлюбу”, в якій зазначається: “Умови укладення шлюбу визначаються для кожного з майбутнього подружжя законодавством Договірної Сторони, громадянином якої він є, а для осіб без громадянства — законодавством Договірної Сторони, що є їх постійним місцем проживання. Окрім того, щодо перешкод до укладення шлюбу повинні бути дотримані вимоги законодавства Договірної Сторони, на території якої укладається шлюб”. Отже, у зазначеній статті знайшли застосування три колізійні прив’язки: закон громадянства, закон місця проживання, закон місця укладення шлюбу.
Процитуємо ще дві статті КпШС України:
“Стаття 195. Укладення шлюбів громадян України з іноземними громадянами та іноземних громадян між собою в Україні
Шлюби громадян України з іноземними громадянами, а також шлюби іноземних громадян між собою укладаються в Україні за законодавством України.
Шлюби між іноземними громадянами, укладені в Україні у посольствах або консульствах іноземних держав, визнаються на умовах взаємності дійсними в Україні, якщо ці особи в момент одруження були громадянами держави, яка призначила посла або консула.
Стаття 196. Укладення шлюбів громадян України у консульських установах України. Визнання шлюбів, укладених поза межами України
Шлюби між громадянами України, що проживають поза межами України, укладаються в консульських установах України.
У тих випадках, коли шлюби між громадянами України і шлюби громадян України з іноземними громадянами укладені поза межами України з додержанням форми шлюбу, встановленої законом місця його укладення, ці шлюби визнаються дійсними в Україні, якщо до визнання немає перешкод, що випливають із статей 15–17 та 45 цього Кодексу.
Шлюби іноземних громадян, укладені поза межами України за законами відповідних держав, визнаються дійсними в Україні”.
Подружжя має право на укладення шлюбного контракту. “Порядок укладення шлюбного контракту“ від 16 червня 1993 р. не містить жодної згадки чи застереження про іноземний елемент. І в цьому аспекті іноземці мають такі самі права й обов’язки, як і громадяни України.
15.3.2. Особисті і майнові права та обов’язки подружжя
У сучасних правових системах законодавець намагається якомога менше вдаватися до правового регулювання особистих стосунків між подружжям. Таких правил дотримується й Україна. Глава 5 КпШС України складається з трьох коротеньких статей. У них визначається, що подружжя має право вибрати прізвище одного з них як їх спільне, або зберегти власні дошлюбні прізвища, або приєднати до свого прізвища прізвище другого з подружжя. Якщо дошлюбне прізвище вже було подвійним, то при укладенні шлюбу приєднання прізвищ не дозволяється.
Кожен з подружжя має у сім’ї рівні права та несе рівні обов’язки.
Питання життя сім’ї та виховання дітей подружжя вирішує спільно. Для українського законодавства властива концепція сім’ї як партнерства. Кожен з подружжя вільний у виборі занять, професії та місця проживання.
Майнові права подружжя у КпШС України регламентовано детальніше. Глава 6 складається з таких статей:
Стаття 22. Спільна сумісна власність подружжя.
Стаття 23. Укладення подружжям угод щодо спільного майна.
Стаття 24. Роздільне майно подружжя.
Стаття 25. Виникнення спільної сумісної власності подружжя на роздільне майно, що їм належало.
Стаття 26. Речі професійних занять подружжя.
Стаття 27. Право подружжя укладати між собою дозволені законом угоди.
Стаття 271. Право подружжя на укладення шлюбного контракту.
Стаття 28. Розмір часток кожного з подружжя при поділі спільного майна.
Стаття 29. Поділ спільного майна подружжя.
Стаття 30. ( виключена)
Стаття 31. Звернення стягнення на майно подружжя.
Стаття32. Обов’язки подружжя по взаємному утриманню.
Стаття33. Розмір аліментів, що стягуються на користь одного з подружжя.
Стаття 34. Час, з якого присуджуються аліменти одному з подружжя.
Стаття35. Звільнення від обов’язку по утриманню другого з подружжя або обмеження цього обов’язку строком.
Стаття 36. Припинення права одного з подружжя на одруження.
Конвенція СНД від 22 січня 1993 р. правостосункам подружжя присвячує ст. 27. Ця стаття містить одно- та двосторонні колізійні норми:
“1. Особисті і майнові правостосунки подружжя визначаються законодавством Договірної Сторони, на території якої вони мають спільне місце проживання.
2. Якщо один з подружжя проживає на території однієї Договірної Сторони, а другий — на території іншої Договірної Сторони і при цьому обоє подружжя мають одне й те саме громадянство, їх особисті і майнові відносини визначаються за законодавством тієї Договірної Сторони, громадянами якої вони є.
3. Якщо один з подружжя є громадянином однієї Договірної Сторони, а другий — іншої Договірної Сторони і один з них проживає на території однієї, а другий — іншої Договірної Сторони, то їх особисті і майнові правостосунки визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої вони мали своє останнє спільне місце проживання.
4. Якщо особи, вказані в пункті 3 цієї статті, не мали спільного проживання на територіях Договірних Сторін, застосовується законодавство Договірної Сторони, установа якої розглядає справу.
5. Правовідносини подружжя, що стосуються їх нерухомого майна, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться це майно.
6. У справах про особисті і майнові правовідносини подружжя є компетентними установи Договірної Сторони, законодавство якої підлягає застосуванню відповідно до пунктів 1–3, 5 цієї статті”.
15.4. Розлучення
Якось журналіст запитав відомого гумориста Марка Твена: “Чим відрізняється перше кохання від останнього?” Той відповів: “Тим, що останнє здається першим, а перше останнім”. Оскільки шлюби не лише укладаються, а й розриваються, то й розглянемо, які норми з цього питання містить вітчизняне міжнародне приватне право. У КпШС України зафіксовано:
“Стаття 197. Розірвання шлюбів громадян України з іноземними громадянами і шлюбів іноземних громадян між собою в Україні. Визнання розлучень, здійснених поза межами України
Розірвання шлюбів громадян України з іноземними громадянами, а також шлюбів іноземних громадян між собою в Україні провадиться за законодавством України.
Розірвання шлюбів між громадянами України та іноземними громадянами, здійснене поза межами України за законами відповідних держав, визнається дійсним в Україні, якщо в момент розірвання шлюбу хоча б один з подружжя проживав поза межами України. Розірвання шлюбів між громадянами України, здійснене поза межами України за законами відповідних держав, визнається дійсним в Україні, якщо обоє з подружжя в момент розірвання шлюбу проживали поза межами України.
Розірвання шлюбів між іноземними громадянами, здійснене поза межами України за законами відповідних держав, визнається дійсним в Україні. Громадянин України, що проживає поза межами України, має право розірвати шлюб з одним з подружжя, який проживає поза межами України, незалежно від його громадянства, в судах України. У тих випадках, коли за законодавством України допускається розірвання шлюбу в органах запису актів громадянського стану, шлюб може бути розірваний в консульських установах України.
Справи про розірвання шлюбу за заявами громадян України, які проживають поза межами України, можуть розглядатися в судах України за дорученням Верховного Суду України”.
Звернімо увагу, що в останньому реченні вживається слово “можуть”, а не “повинні” чи “розглядаються”. Це означає, що Верховний Суд може і не погодитися на розгляд такої справи в Україні. А якщо й погодиться, то без Верховного Суду не обійтися, бо буде потрібна його вказівка, який саме суд першої інстанції розглядатиме цю справу.
Доречно зазначити, що ст. 29 Консульського статуту України надає консулу право укладати та розривати шлюб відповідно до законодавства України.
Конвенція СНД від 22 січня 1993 р. питанням розірвання шлюбу відводить дві статті:
“Стаття 28. Розірвання шлюбу
1. У справах по розірванню шлюбу застосовується законодавство Договірної Сторони, громадянами якої є подружжя на момент подання заяви.
2. Якщо один з подружжя є громадянином однієї Договірної Сторони, а другий — іншої Договірної Сторони, застосовується законодавство Договірної Сторони, установа якої розглядає справу про розірвання шлюбу.
Стаття 29. Компетентність закладів Договірних Сторін
1. У справах про розірвання шлюбу у випадку, передбаченому пунктом 1 статті 28, є компетентними установи Договірної Сторони, громадянами якої є подружжя на момент подання заяви. Якщо на момент подання заяви обоє подружжя проживають на території іншої Договірної Сторони, то компетентними є також установи тієї Договірної Сторони.
2. У справах про розірвання шлюбу у випадку, передбаченому пунктом 2 статті 28, компетентними є установи Договірної Сторони, на території якої проживають обоє подружжя. Якщо один з подружжя проживає на території однієї Договірної Сторони, а другий — на території іншої Договірної Сторони, у справах про розірвання шлюбу компетентними є установи обох Договірних Сторін, на територіях яких проживає подружжя”.
Стаття 45 КпШС України передбачає можливість визнання шлюбу недійсним, якщо його реєстрація відбувається без наміру створити сім’ю, тобто наявний фіктивний шлюб.
Зазначена Конвенція СНД містить ст. 30 “Визнання шлюбу недійсним”. Вона сформульована так:
“1. У справах про визнання шлюбу недійсним застосовується законодавство Договірної Сторони, яке відповідно до статті 26 застосовувалося при укладенні шлюбу.
2. Компетентність установ у справах про визнання шлюбу недійсним визначається відповідно до статті 27”.
15.5. Встановлення батьківства
У КпШС України про встановлення батьківства зазначено так: “Стаття 198. Встановлення батьківства в Україні. Визнання батьківства, встановленого поза межами України
Встановлення батьківства в Україні незалежно від громадянства батьків і дитини та їх місця проживання провадиться за законодавством України. У тих випадках, коли за законодавством України допускається встановлення батьківства в органах запису актів громадянського стану, батьки дитини, що проживають поза межами України, з яких хоча б один є громадянином України, мають право звертатися з заявами про встановлення батьківства до консульських установ України”.
Останнє положення міститься у ст. 30 Консульського статуту: “Консул має право встановлювати батьківство у випадках, коли відповідно до законодавства України таке допускається в органах запису актів громадянського стану, якщо батьки дитини проживають в його консульському окрузі і хоча б один з них є громадянином України”.
Конвенція СНД від 22 січня 1993 р. зафіксувала у ст. 31, що встановлення і оспорювання батьківства або материнства визначається за законодавством Договірної Сторони, громадянином якої дитина є за народженням.
15.6. Усиновлення дітей
Діти, які є громадянами України, можуть проживати на території України і поза її межами. Іноземці можуть усиновлювати їх як в Україні, так і поза нею. Іноземці при цьому можуть перебувати у шлюбі з громадянами України на території України. Діти можуть і не бути громадянами України. З розмаїттям ситуацій мають справу джерела права, зазначені у підрозділі “Джерела права”.
Ознайомимося передусім з КпШС України.
“Стаття 1991. Усиновлення дітей, які є громадянами України, іноземними громадянами на території України
Усиновлення дітей, які є громадянами України, іноземними громадянами на території України провадиться відповідно до глави 14 цього Кодексу у випадках, коли були вичерпані всі можливості щодо усиновлення, взяття під опіку (піклування) чи на виховання цих дітей в сім’ї громадян України та коли ці діти перебувають на обліку в Центрі по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України не менше одного року з дня взяття їх на облік. У разі коли іноземні громадяни перебувають у родинних стосунках з дітьми, або у випадках захворювання дитини на хворобу, передбачену переліком, затвердженим Міністерством охорони здоров’я України, усиновлення провадиться без дотримання строків перебування на централізованому обліку дітей. Усиновлення дітей, які є громадянами України, іноземними громадянами на території України дозволяється за умови одержання дозволу Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України.
Діти, які є громадянами України, можуть бути усиновлені громадянами інших держав у випадках, коли відповідно до законодавства держави усиновителя їм будуть забезпечені всі права в обсязі, не меншому ніж передбачено законодавством України, а також коли їм будуть забезпечені гарантії і норми, встановлені щодо усиновлення законом країни усиновителя.
За усиновленими дітьми зберігається громадянство України до досягнення ними 18-річного віку”.
Як бачимо, наш законодавець прихильно ставиться до родичів-іноземців. У цьому плані ст. 1991 перекликається зі ст. 1031 КпШС України такого змісту:
“Стаття 1031. Особи, які мають переважне право на усиновлення
За наявності кількох осіб, які бажають усиновити одну й ту ж дитину, переважне право надається:
1. Родичам незалежно від місця їх проживання.
2. Громадянам України.
3. Особам, в сім’ї яких проживає дитина, яка усиновлюється.
4. Особам, які усиновлюють двох або більше дітей (сестер, братів), не розриваючи родинних зв’язків”.
Конвенція СНД від 22 січня 1993 р. містить окремі колізійні норми. “Стаття 37. Усиновлення
1. Усиновлення чи його скасування визначається за законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є усиновитель у момент подачі заяви про усиновлення або його скасування.
2. Якщо дитина є громадянином іншої Договірної Сторони, при усиновленні чи його скасуванні необхідно отримати дозвіл законного представника і компетентного державного органу, а також згоду дитини, якщо це необхідно за законодавством Договірної Сторони, громадянином якої вона є.
3. Якщо дитина усиновлюється подружжям, з яких один є громадянином однієї Договірної Сторони, а другий — громадянином іншої Договірної Сторони, усиновлення чи його скасування мають виконуватися відповідно до умов, передбачених законодавством обох Договірних Сторін.
4. У справах про усиновлення або його скасування є компетентною установа Договірної Сторони, громадянином якої є усиновитель у момент подання заяви про усиновлення чи його скасування, а у випадку, передбаченому пунктом 3 цієї статті, є компетентною установа Договірної Сторони, на території якої подружжя має чи мало останнє спільне місце проживання чи місце перебування”.
Розглянемо усиновлення дитини іноземцем.
У п. 11 “Порядку” Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 755 передбачається така послідовність дій:
“Іноземні громадяни, які виявили бажання усиновити дитину, яка є громадянином України, звертаються з письмовою заявою до Центру про взяття їх на облік кандидатами в усиновителі та надання направлення на відвідання відповідного державного дитячого закладу для підбору, знайомства та установлення контакту з дитиною.
До заяви додаються такі документи:
1. Висновок, виданий компетентним органом країни проживання кандидата в усиновителі, що підтверджує його можливість бути усиновителем, із зазначенням житлово-побутових умов, біографічних даних, складу сім’ї, наявності власних дітей, інших відомостей. Якщо висновок видав недержавний орган, до нього додається копія ліцензії, виданої зазначеному органу на проведення діяльності, пов’язаної з усиновленням.
2. Дозвіл компетентного органу країни проживання кандидата в усиновителі на в’їзд і постійне проживання усиновлюваної дитини.
3. Документи про доходи, заробіток, прибуток (довідка з банку про річний прибуток сім’ї).
4. Медичний висновок про стан здоров’я кожного кандидата в усиновителі.
5. Копія свідоцтва про шлюб (якщо заявники перебувають у шлюбі).
6. Копія паспорта або іншого документа, який засвідчує особу кандидата в усиновителі.
7. Відомості уповноваженого органу на кожного кандидата в усиновителі про те, що ніхто з них не притягався до кримінальної відповідальності.
8. Зобов’язання усиновителя у разі усиновлення дитини в місячний термін поставити її на консульський облік в консульській установі України в країні проживання та надавати цій установі періодичну інформацію (не менше одного разу на рік) про умови проживання і виховання дитини, можливість її представника спілкуватися з дитиною, а також про збереження усиновленій дитині громадянства України до досягнення нею 18-річного віку.
Зазначені документи мають бути легалізовані в установленому порядку, якщо інше не передбачено законодавством України або міжнародними договорами України. Термін дії цих документів — один рік.
Документи мають бути перекладені на українську мову. Переклад засвідчується в консульській установі України в країні проживання кандидатів в усиновителі або в органах державного нотаріату на території України”.
Ознайомимося зі статтями КпШС України, які регулюють усиновлення на території України.
“Стаття 1992. Усиновлення дітей іноземними громадянами, які перебувають у шлюбі з громадянами України на території України
Усиновлення дітей іноземними громадянами, які перебувають у шлюбі з громадянами України на території України, провадиться відповідно до глави 14 цього Кодексу в порядку, передбаченому для громадян України.
Стаття 1993. Усиновлення дітей, які є іноземними громадянами або особами без громадянства, на території України громадянами інших держав
Усиновлення дітей-сиріт і дітей, які залишилися без опіки (піклування) батьків і які є іноземними громадянами або особами без громадянства, на території України громадянами інших держав провадиться відповідно до законодавства України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.
Стаття 1994. Переважне право серед інших іноземних громадян на усиновлення дітей
Переважне право серед інших іноземних громадян на усиновлення дітей, які є громадянами України, мають іноземні громадяни країн, які уклали міжнародні договори з Україною про усиновлення дітей-сиріт.
Укладення договорів провадиться відповідно до положень Конвенції ООН про права дитини та законодавства України”.
Продовжимо ознайомлення з процедурою усиновлення.
Справи про усиновлення як іноземцями, так і громадянами України розглядаються в суді. Це регламентовано гл. 35-А Цивільного процесуального кодексу України від 18 липня 1963 р. Ознайомимося з відповідними його статтями.
“Стаття 2651. Підсудність
Справи про усиновлення дітей, які проживають на території України, розглядаються районним (міським) судом за місцем проживання усинов-люваної дитини або за місцем проживання заявника (заявників).
Стаття 2652. Зміст і форма заяви
Заява про усиновлення дитини подається громадянами України та іноземними громадянами до суду в письмовій формі і повинна містити: назву суду, до якого подається заява, прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання заявника (заявників), а також прізвище, ім’я, по батькові, вік усиновлюваної дитини, її місце проживання, клопотання про зміну прізвища, імені, по батькові, дати, місця народження дитини та запис заявника або заявників батьками дитини, обізнаність про стан здоров’я дитини.
До заяви додається висновок органу опіки і піклування про доцільність усиновлення та відповідність інтересам дитини, а у разі усиновлення дитини одним з подружжя також письмова згода на це другого подружжя. Іноземними громадянами до заяви додається також дозвіл Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України.
Стаття 2653. Підготовка справи до розгляду
Суддя у порядку підготовки справи про усиновлення до розгляду вирішує питання про участь у ній як заінтересованих осіб відповідних органів опіки і піклування, а в справах, порушених за заявами іноземних громадян, — Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України.
Відповідним органом опіки і піклування або Центром по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України до суду подаються документи, що підтверджують доцільність усиновлення, зокрема: висновок, виданий відповідним компетентним органом за місцем проживання заявника (заявників), про можливість бути усиновителем, медичні довідки про стан здоров’я заявника (заявників) та усиновлюваної дитини, довідка про заробіток та інші доходи, копія свідоцтва про шлюб (для одружених), копії паспортів, відомості про житлово-побутові умови усиновителів. У справах, порушених заявниками, які є іноземними громадянами, крім того, додаються: дозвіл компетентного органу країни усиновителя на в’їзд і постійне проживання усиновлюваної дитини, нотаріально засвідчене зобов’язання усиновителя про надання представникам дипломатичної установи України за кордоном інформації про усиновлену дитину та можливості спілкування з нею. Документи оформляються відповідно до вимог, передбачених законодавством України.
Стаття 2654. Розгляд справи
Суд розглядає справу про усиновлення за обов’язковою участю заявника (заявників), з викликом заінтересованих осіб та інших осіб, яких суд визнає за потрібне допитати.
Для забезпечення таємниці усиновлення у випадках, передбачених статтею 112 Кодексу про шлюб та сім’ю України, суд розглядає справу в закритому судовому засіданні.
Суд перевіряє законність підстав для усиновлення, в тому числі наявність згоди усиновлюваної дитини, якщо така згода є необхідною.
Стаття 2655. Рішення суду
За результатами розгляду заяви про усиновлення суд постановляє рішення.
У разі задоволення заяви суд зазначає у резолютивній частині рішення про усиновлення дитини заявником (заявниками).
За клопотанням заявника (заявників), суд вирішує питання про зміну імені, прізвища та по батькові, дати та місця народження усиновленої дитини, про запис усиновителів батьками дитини.
Судові витрати, пов’язані з розглядом справи про усиновлення, відносяться на рахунок заявника (заявників).
Усиновлення настає з часу набрання судовим рішенням законної сили. Для внесення змін до акта про народження усиновленої дитини копія рішення суду надсилається до відділу реєстрації актів громадянського стану за місцем винесення рішення, а в справах про усиновлення дітей іноземними громадянами — також до Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України”.
Якщо українська дитина вже перебуває за кордоном, то її можна усиновити і без суду. У зв’язку з цим ст. 199 КпШС України зазначає, що усиновлення дітей, які є громадянами України і проживають поза межами України, здійснюється в консульській установі України. Якщо усиновитель не є громадянином України, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, необхідно одержати дозвіл Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України.
Визнається також дійсним усиновлення дитини, яка є громадянином України, оформлене в органах держави, на території якої проживає дитина, за умови попереднього одержання дозволу на таке усиновлення від Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України.
Стаття 199 КпШС України співзвучна зі ст. 31 Консульського статуту України, в якій зазначається, що консул має право здійснювати усиновлення (удочеріння) дитини, яка є громадянином України і проживає за межами України.
Якщо усиновитель не є громадянином України, то для усиновлення дитини, яка є громадянином України, необхідно одержати дозвіл уповноваженого на те органу України. Саме таким уповноваженим органом є зазначений вище Центр.
Отже, дитина-українець (українка) усиновлена іноземцями і перебуває поза межами батьківщини. Однак турбота України про таку дитину триває.
Кодекс про шлюб і сім’ю України містить таку норму:
“Стаття 1995. Нагляд за станом утримання та виховання дітей, усиновлених іноземними громадянами
Нагляд за межами України за станом утримання та виховання дітей, усиновлених іноземними громадянами, здійснюється за дорученням Міністерства закордонних справ України відповідною консульською установою, в якій діти перебувають на обліку до досягнення ними 18-річного віку, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України”.
У ст. 31 Консульського статуту України зафіксовано: “Консул за дорученням Міністерства закордонних справ України здійснює в установленому порядку нагляд за станом утримання та виховання дітей — громадян України, усиновлених іноземними громадянами, до досягнення ними 18-річного віку”.
15.7. Опіка (піклування)
Опіка встановлюється над неповнолітніми, а також над громадянами, що визнані судами недієздатними внаслідок психічного розладу.
Опікуни вважаються представниками підопічних і виконують від їх імені і в їх інтересах всі необхідні угоди.
Піклування встановлюється над неповнолітніми віком від 14 до 18 років, а також над громадянами, обмеженими судом у дієздатності в результаті зловживання алкогольними напоями або наркотичними засобами. Піклувальники дають згоду на виконання угод, які громадяни, що перебувають під піклуванням, не мають права виконувати самостійно. Піклувальники сприяють підопічним у здійсненні ними особистих прав і виконанні обов’язків, а також охороняють їх від зловживань з боку третіх осіб.
Опіка і піклування — явища, де може бути присутній іноземний елемент. У КпШС України йому відведено окрему статтю. Процитуємо її:
“Стаття 200. Встановлення опіки (піклування) над громадянами України, що проживають поза межами України, і над іноземними громадянами в Україні. Визнання опіки (піклування), встановленої поза межами України
Опіка (піклування) над неповнолітніми, недієздатними або обмеженими в дієздатності громадянами України, а також над іноземними громадянами, які проживають в Україні, встановлюється за законодавством України. Опіка (піклування), встановлена над громадянами України, що проживають поза межами України, за законами відповідних держав, визнається дійсною в Україні, якщо проти встановлення опіки (піклування) чи проти її визнання немає заперечень консульської установи України.
Опіка (піклування), встановлена над іноземними громадянами поза межами України за законами відповідних держав, визнається дійсною в Україні”.
Стаття 32 Консульського статуту України сформульована так:
“Консул вживає заходів для встановлення опіки (піклування) над неповнолітніми, недієздатними або обмеженими у дієздатності громадянами України, які перебувають в його консульському окрузі і залишилися без опіки (піклування).
Опіка (піклування), встановлена над громадянами України, що проживають поза межами України, визнається дійсною в Україні, якщо щодо встановлення опіки (піклування) або її визнання немає заперечень консульської установи, в консульському окрузі якої проживають такі громадяни”.
Кілька статей щодо опіки і піклування містить і Конвенція СНД від 22 січня 1993 р.:
“Стаття 33. Опіка і піклування
1. Встановлення чи скасування опіки і піклування виконується за законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є особа, щодо якої встановлюється чи скасовується опіка або піклування.
2. Правовідносини між опікуном або піклувальником і особою, що знаходиться під опікою або піклуванням, регулюються законодавством Договірної Сторони, установа якої призначила опікуна або піклувальника.
3. Обов’язок прийняти опікунство або піклування встановлюється законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є особа, яка призначається опікуном або піклувальником.
4. Опікуном або піклувальником особи, що є громадянином однієї Договірної Сторони, може бути призначений громадянин іншої Договірної Сторони, якщо він проживає на території Сторони, де буде виконуватися опіка або піклування.
Стаття 34. Компетентність установ Договірних Сторін з питань опіки і піклування
У справах про встановлення чи скасування опіки і піклування є компетентними установи Договірної Сторони, громадянином якої є особа, щодо якої встановлюється чи скасовується опіка і піклування, якщо інше не встановлено цією Конвенцією.
Стаття 35. Порядок вжиття заходів з опіки і піклування
1. У випадку необхідності вжиття заходів з опіки та піклування в інтересах громадянина однієї Договірної Сторони, постійне місце проживання, місце перебування або майно якого знаходиться на території іншої Договірної Сторони, установа цієї Сторони негайно повідомляє установу, компетентну відповідно до статті 34.
2. У невідкладних випадках установа іншої Договірної Сторони може самостійно вжити необхідні тимчасові заходи відповідно до свого законодавства. При цьому вона зобов’язана негайно повідомити про це установу, компетентну відповідно до статті 34. Ці заходи зберігають силу до прийняття установою, вказаною у статті 34, іншого рішення.
Стаття 36. Порядок передачі опіки або піклування
1. Установа, що є компетентною відповідно до статті 34, може передати опіку або піклування установі іншої Договірної Сторони у тому випадку, якщо особа, яка знаходиться під опікою або піклуванням, має на території цієї Договірної Сторони місце проживання або майно. Передача опіки або піклування вступає в силу з моменту, коли запитувана установа бере на себе опіку або піклування і повідомляє про це установу, що звернулась із запитом.
2. Установа, яка відповідно до пункту 1 цієї статті взяла опіку або піклування, здійснює їх відповідно до законодавства своєї держави”.
15.8. Акти громадянського стану
Зазначеному аспекту КпШС України відводить дві статті — 201 та 202.
Стаття 201. “Реєстрація актів громадянського стану громадян України, що проживають поза межами України” сформульована так:
“Реєстрація актів громадянського стану громадян України, що проживають поза межами України, проводиться в консульських установах України. При реєстрації актів громадянського стану в консульських установах України застосовується законодавство України, якщо заінтересовані особи є громадянами України. Якщо заінтересовані особи є громадянами різних держав або не встановлено, громадянами якої держави вони є, то за їх згодою застосовується законодавство однією з держав, а в разі незгоди — за рішенням консула, який реєструє акт громадянського стану”.
“Стаття 202. Визнання документів, виданих органами іноземних держав, на посвідчення актів громадянського стану
Документи, видані компетентними органами іноземних держав, на посвідчення актів громадянського стану, здійснених поза межами України за законами відповідних держав щодо громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства, визнаються дійсними в Україні при наявності консульської легалізації”.
У ст. 19 “Порядок реєстрації актів громадянського стану” Закону України “Про органи реєстрації актів громадянського стану” від 24 грудня 1993 р. № 3807- ХІІ зафіксовано:
“Порядок реєстрації актів громадянського стану дипломатичними представництвами і консульськими установами визначається Консульським статутом та Інструкцією про реєстрацію актів громадянського стану, яка затверджена Міністерством юстиції України за погодженням з Міністерством закордонних справ України”.
У ст. 33 Консульського статуту встановлено: “Консул відповідно до законодавства України реєструє акти громадянського стану громадян України”.
Консул приймає клопотання громадян України, які постійно проживають у його консульському окрузі, про внесення змін, виправлень та доповнень до записів актів громадянського стану, про відновлення втрачених записів, а також про зміни прізвищ, імен та по батькові і надсилає їх на розгляд компетентним органам.
Розглянемо ще дві статті Консульського статуту України, що стосуються актів громадянського стану:
“Стаття 34. Після одержання відомостей про народження або смерть на морському чи на повітряному судні України якоїсь особи консул відповідно до чинного законодавства України реєструє акт про народження або смерть.
Стаття 35. Положення про порядок реєстрації консулом актів громадянського стану затверджується Міністерством юстиції України і Міністерством закордонних справ України”.
Отже, саме у зв’язку з сім’єю та шлюбом найчастіше мають місце “кульгаючі правовідносини”, тобто такі, які є чинними згідно із законодавством однієї країни і неправомірними — за законодавством іншої.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
1. Поняття сім’ї.
2. Основні засади сімейного права, зафіксовані у Конституції України.
3. Матеріальні та формальні умови укладення шлюбу, що містяться у сімейному законодавстві України.
4. Яким стосункам подружжя — особистим чи майновим — законодавець світу, у тому числі України, приділяє більше уваги?
5. Чи можуть громадянка України та громадянин США укласти шлюб в Україні у консульстві США?
6. Чи можуть громадянин і громадянка України, які постійно проживають в Україні, розірвати шлюб за кордоном, перебуваючи там у відрядженні чи на відпочинку?
7. Колізійні прив’язки щодо розірвання шлюбу в українському законодавстві.
8. Чи має право консул України встановлювати батьківство?
9. Чи мають право іноземці усиновлювати українських дітей, які перебувають за кордоном?
10. Кому віддається пріоритет в усиновленні дітей?
11. Процедура усиновлення іноземцями дітей, які перебувають в Україні.
12. Чи втрачає усиновлена іноземцем дитина українське громадянство?
13. Над якими іноземцями, коли і як може встановлюватися опіка та піклування?
14. Місце реєстрації актів громадянського стану громадян України, що проживають поза її межами.
|
