Розділ 12. Патентне право

Posted in Международное право - Міжнародне приватне право (Дахно І.І.)

Розділ 12. Патентне право

12.1. Джерела права та основні терміни

12.1.1. Міжнародно-правові акти

12.1.2. Законодавство СРСР

12.1.3. Законодавство незалежної України

12.2. Матеріальні та процесуальні права іноземців

12.2.1. Національний режим

12.2.2. Пріоритет і його роль як іноземного юридичного факту

12.2.3. Трансформація загальних норм міжнародних договорів у норми національного патентного законодавства України

12.1. Джерела права та основні терміни

12.1.1. Міжнародно-правові акти
12.1.2. Законодавство СРСР
12.1.3. Законодавство незалежної України

12.1.1. Міжнародно-правові акти

Патентне право регулює правовідносини у зв’язку зі створенням і використанням об’єктів так званої промислової власності. Згідно з Конвенцією від 14 липня 1967 р., яка заснувала Всесвітню організацію інтелектуальної власності (Convention Establishing World Intellectual Property Organization, далі — ВОІВ), розрізняють такі основні види об’єктів промислової власності:
- винаходи (inventions) в усіх сферах людської діяльності;
- наукові відкриття (scientific discoveries);
- промислові зразки (industrial designs);
- товарні знаки (trade marks), знаки обслуговування (service marks), фірмові найменування (trade names) та комерційні позначення (commercial indісations).
Україна — учасниця Конвенції про заснування ВОІВ. Паризька конвенція з охорони промислової власності (Paris Convention for the Protection of Industrial Property), укладена 20 березня 1883 р., серед об’єктів промислової власності називає ще й корисні моделі (utility models). Те, що у Конвенції від 14 липня 1967 р. має назву “комерційні позначення”, у Паризькій конвенції називається “вказівка джерела або назва походження” (indication of source or appellations of origin). Паризька конвенція передбачає придушення недобросовісної конкуренції (repression of unfair competition). Конвенція від 14 липня 1967 р. у зв’язку з цим говорить про “захист від недобросовісної конкуренції”.
Зазначений перелік об’єктів промислової власності не вважається вичерпним, оскільки Конвенція від 14 липня 1967 р. поширюється і на інші права щодо інтелектуальної власності у виробничій, науковій, літературній та художній сферах. Україна бере участь у Паризькій конвенції з 25 грудня 1991 р. Потрібно зазначити, що поняття “інтелектуальна власність” ширше, ніж поняття “промислова власність”. Інтелектуальна власність окрім промислової охоплює права, що стосуються літературних, художніх і наукових творів; виконавчої діяльності митців, звукозапису, радіо- та телевізійних передач.
Останнім двом групам прав у курсі лекцій присвячується окрема тема. Перша група цих прав відома як авторське право — копірайт (copyright), друга — суміжні права (related rights, neighbouring rights). Отже, схематично інтелектуальну власність можна зобразити так:
Інтелектуальна власність/Промислова власність/Копірайт/Суміжні права
У сфері промислової власності Паризька конвенція є своєрідним “ветераном”.
Паризька конвенція передбачає, що держави-члени можуть укладати між собою окремі спеціальні угоди. Ці угоди можуть охоплювати певні аспекти промислової власності. Зрозуміло, що згадані спеціальні угоди мають узгоджуватися з нормами Паризької конвенції і не суперечити їй. Країни — учасниці Паризької конвенції утворюють Паризький cоюз з охорони промислової власності. Станом на 15 січня 2001 р. учасницями Паризької конвенції стали 160 держав.
Паризька конвенція порівняно невеликий документ, що складається з 38 статей. Основні норми Конвенції стосуються національного режиму, права пріоритету та загальних правил. Ці норми будуть розглянуті дещо пізніше у прямому їх зв’язку з нормами законодавства України. У світі існують також інші міжнародно-правові акти:
1. Договір про патентну кооперацію (Patent Cooperation Treaty). Укладений у Вашингтоні 19 червня 1970 р. Відомий як Договір “пі-сі-ті”. Переглядався у 1979 і 1984 р.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 грудня 1977 р. цей договір було ратифіковано. Щодо СРСР він набув чинності 29 березня 1978 р. (у деяких джерелах вказується 1 червня 1978 р.). Україна — учасниця Договору з 25 грудня 1991 р.
2. Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків від 14 квітня 1891 р. (Madrid Agreement Concerning the International Registration of Marks) та Протокол від 28 грудня 1989 р. до неї. Україна бере участь в Угоді з 25 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон України “Про приєднання України до Протоколу до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків” від 1 червня 2000 р. № 1763-ІІІ. У Законі міститься застереження такого змісту:
“Строк про повідомлення про відмову в охороні буде становити 18 місяців, а у випадку, коли відмова в охороні може бути результатом заперечення проти надання охорони, то про таку відмову може бути повідомлено після закінчення 18 місяців” (Офіційний вісник України. — 2000. — № 23).
3. Мадридська угода про недопущення неправдивих або таких, що вводять в оману, вказівок походження товарів (Madrid Agreement for the Repression of False or Deceptive Indications of Source of Goods). Укладена у Мадриді у 1891 р.
4. Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів з метою патентної процедури (Budapest Treaty on the International Recognition of the Deposit of Microorganisms for the Purposes of Patent Procedure) від 28 квітня 1977 р. та Інструкція до нього від 31 січня 1981 р. Україна приєдналася до Договору та Інструкції відповідно до Закону України від 1 листопада 1996 р. № 474/96-ВР. Договір набрав чинності 31 січня 1981 р., для України — 2 липня 1997 р.
5. Лісабонська угода про найменування місць походження і їх міжнародну реєстрацію (Lisbon Agreement for the Protection of Appelations of Origin and their International Registration). Укладена у 1958 р.
6. Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків (Hague Agreement Concerning the International Deposit of Industrial Designs). Укладена в 1925 р.
7. Локарнська угода про встановлення Міжнародної класифікації промислових зразків (Locarno Agreement Establishing an International Classification for Industrial Designs). Укладена в італійському місті Локарно в 1968 р.
8. Ніццька угода про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків (Nice Agreement Concerning the International Classification of Goods and Services for the Purposes of the Registration of Marks). Укладена у французькому місті Ніцца 15 червня 1957 р. Зміни до неї вносилися 28 вересня 1979 р. Україна приєдналася до Угоди згідно із Законом України “Про приєднання України до Ніццької угоди про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків” від 1 червня 2000 р. № 1782-ІІІ (Офіційний вісник України. — 2000. — № 23).
9. Страсбурзька угода про Міжнародну патентну класифікацію (Strasbourg Agreement Concerning the International Patent Classification). Укладена у французькому місті Страсбурзі у 1971 р.
10. “Віденська угода про встановлення міжнародної класифікації зображувальних елементів знаків” (Vienna Agreement Establishing an International Classification of the Figurative Elements of Marks). Укладена в 1973 р.
11. Найробійський договір про охорону олімпійського символу (Nai-robі Treaty on the Protection of the Olympic Symbol). Укладений у столиці Кенії Найробі 26 вересня 1981 р. У березні 1998 р. Президент України підписав Указ про приєднання України до Договору. З 20 грудня 1998 р. Договір набрав чинності стосовно України.
12. “Європейська патентна конвенція” (Convention on the Grant of European Patents). Укладена у Мюнхені (ФРН) 5 жовтня 1973 р. на конференції, в якій узяла участь 21 держава. Україна не є стороною цієї Конвенції.
13. Договір про Закон щодо товарного знака (Trademark Law Treaty). Прийнятий на Дипломатичній конференції 27 жовтня 1994 р. Верховна Рада України ратифікувала Договір Законом від 13 жовтня 1995 р. № 380/95-ВР. Договір набрав чинності для України з 1 серпня 1996 р.
14. Угода про пов’язані з торгівлею аспекти прав інтелектуальної власності, зокрема торгівлю контрафактними товарами (Agreement on Trade-Related Aspects of Intellectual Property Rights, Including Trade in Counterfeit Goods — TRIP). Трапляється і дещо інша абревіатура Угоди англійською мовою — TPIPS. Угода була укладена в рамках VIII (Уругвайського) раунду переговорів ГАТТ (GATT) у квітні 1994 р. у марокканському місті Маракеш. Вона є однією з опор Світової організації торгівлі (СОТ), у діяльності якої Україна участі поки що не бере.
15. Євразійська патентна конвенція. Офіційне підписання відбулося 9 вересня 1994 р. у Москві на засіданні Ради глав країн СНД. Україна є учасницею Конвенції.
16. Міжнародна конвенція про охорону нових сортів рослин (International Convention for the Protection of New Varieties of Plants). Укладена 2 грудня 1961 р. Україна приєдналася до Конвенції відповідно до Закону України від 2 червня 1995 р. № 209/95-ВР.
Радянський Союз приєднався до Паризької конвенції відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 8 березня 1965 р. № 148. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 вересня 1968 р. було ратифіковано Стокгольмський акт Паризької конвенції про охорону промислової власності і Конвенцію, що засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності. Заявою Прем’єр-міністра України від 26 серпня 1992 р. була підтверджена чинність на території України Паризької конвенції про охорону промислової власності, Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків та Вашингтонського договору про патентну кооперацію.

12.1.2. Законодавство СРСР

Протягом останнього періоду існування Радянського Союзу у сфері промислової власності були чинними такі основні нормативні акти:
- Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції. Затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 21 серпня 1973 р. № 584.
- Положення про промислові зразки. Затверджене наказом Державного комітету Ради Міністрів СРСР у справах винаходів і відкриттів від 8 червня 1981 р. № 539.
- Положення про товарні знаки. Затверджене наказом Державного комітету Ради Міністрів СРСР у справах винаходів і відкриттів від 8 січня 1974 р.
Зазначені акти містили дефініції відкриття, винаходу, промислового зразка, товарного знака.
“Відкриттям… визнається встановлення невідомих раніше закономірностей, властивостей і явищ матеріального світу, що об’єктивно існують, які вносять докорінні зміни у рівень пізнання”.
“Винаходом визнається нове і таке, якому притаманні суттєві відмінності, технічне рішення у будь-якій галузі народного господарства, соціально-культурного будівництва або оборони країни, що дає позитивний ефект”.
“Промисловим зразком визнається нове художньо-конструкторське рішення виробу, що визначає його зовнішній вигляд, яке відповідає вимогам технічної естетики, придатне до здійснення промисловим способом і дає позитивний ефект”.
“Товарні знаки — це зареєстровані у встановленому порядку позначення, що слугують для відрізнення товарів певних підприємств від однорідних товарів інших підприємств. Товарні знаки можуть бути словесними, зображувальними, об’ємними та іншими”.
Корисна модель була невідома радянському законодавству.
Існувало також “Положення про правову охорону нових сортів рослин в СРСР”. Воно було затверджене наказом Міністерства сільського господарства СРСР від 13 серпня 1980 р. № 225. Новий сорт сільськогосподарської культури мав бути “константним і однорідним”. Поняття “сорт” поширювалося також на гібрид сільськогосподарської культури чи іншої вирощуваної рослини, нову батьківську форму (самозапилену лінію) — компонент нового гібриду сільськогосподарської культури, нову породу (лінію) та гібрид тутового шовкопряда.
Відповідно до зазначених актів було встановлено такі види охоронних документів:
- для відкриття — диплом;
- винаходу — авторське свідоцтво (author’s certificate) чи патент;
- промислового зразка — свідоцтво або патент;
- товарного знака (знака обслуговування) — свідоцтво (certificate);
- нового сорту — свідоцтво.
Авторське свідоцтво (свідоцтво) означало, що виключні права на відповідний винахід, промисловий зразок, новий сорт передавалися державі. Пріоритети на право авторства зберігалися за відповідним винахідником (дизайнером).
Свого часу Радянському Союзу довелося докласти чимало зусиль для того, щоб світова спільнота визнала авторське свідоцтво як документ, рівнозначний патенту.
Авторське свідоцтво — це форма охоронного документа, пристосована до соціалістичної командно-адміністративної економіки. Намагання перевести економіку на рейки ринкового розвитку зумовили необхідність прийняття Радянським Союзом у 1991 р. законодавства, згідно з яким подальше видання авторських свідоцтв припинялося. Власником відповідних винаходів і промислових зразків мала бути конкретна юридична або фізична особа, а не держава. Щоправда, передбачалося створення державного Фонду винаходів.
За часів колишнього СРСР правова охорона об’єктів промислової власності регулювалася законодавством федерального рівня. Цивільний кодекс Української РСР, прийнятий 18 липня 1963 р., містив розділ V “Право на відкриття” і розділ VI “Право на винахід, раціоналізаторську пропозицію і промисловий зразок”. Норми цих розділів були скороченою “калькою” чинних союзних нормативно-правових актів.
У ст. 1 Закону СРСР “Про винаходи в СРСР”, прийнятого 31 травня 1991 р., передбачалося, що об’єктами винаходів могли бути пристрій, спосіб, речовина, штам мікроорганізму, культура клітин рослин і тварин, а також застосування відомого раніше пристрою, способу, речовини, штаму за новим призначенням. Критеріями патентоспроможності були новизна, винахідницький рівень та промислова придатність.
Закон СРСР “Про промислові зразки” було прийнято 10 липня 1991 р. Промисловим зразком вважалося “художнє і художньо-конструкторське рішення”, що визначає зовнішній вигляд виробу. Промислові зразки можуть бути “об’ємними (моделі), площинними (малюнки) або комбінованими”.
Закон СРСР “Про товарні знаки і знаки обслуговування” від 3 липня 1991 р. фіксував: “Товарний знак і знак обслуговування — це позначення, здатні відповідно відрізняти товари і послуги певних юридичних осіб чи громадян від однорідних товарів і послуг інших юридичних осіб і громадян”.
Зазначеним законам СРСР не судилося набрати чинності, бо СРСР зник зі світової арени.

12.1.3. Законодавство незалежної України

Упродовж дев’яти місяців у незалежній Україні у сфері правової охорони промислової власності існував правовий вакуум. Президент України Л. Кравчук Указом від 18 вересня 1992 р. № 497/92 затвердив “Тимчасове положення про правову охорону об’єктів промислової власності і раціоналізаторських пропозицій в Україні”. Воно було скомпоноване з трьох згаданих Законів СРСР з промислової власності.
Верховна Рада України 15 грудня 1993 р. прийняла три закони:
“Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”;
“Про охорону прав на промислові зразки”;
“Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”.
Винаходом (корисною моделлю), згідно з першим із зазначених законів, вважався результат творчої діяльності людини у будь-якій галузі технології. Корисною моделлю є так званий малий винахід, тобто конструктивне виконання пристрою. Корисною моделлю не може бути речовина, спосіб, штам тощо. Промисловий зразок є результатом творчої діяльності людини у сфері художнього конструювання. Знак — це позначення, за яким товари і послуги одних осіб відрізняються від однорідних товарів і послуг інших осіб.
Верховна Рада України прийняла 1 червня 2000 р. Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”” № 1771-III (Офіційний вісник України. — 2000. — № 26).
Тепер винаходом вважається “технологічне (технічне) вирішення, що відповідає умовам патентоздатності (новизні, винахідницькому рівню і промисловій придатності)”.
В Україні спеціально стосуються промислової власності і такі закони:
1. Закон України “Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” від 5 листопада 1997 р. містить, зокрема, такі визначення:
“Інтегральна мікросхема — мікроелектронний виріб кінцевої або проміжної форми, призначений для виконання функцій електронної схеми, елементи і з’єднання якого неподільно сформовані в об’ємі і (або) на поверхні матеріалу, що становлять основу такого виробу, незалежно від способу його виготовлення”.
“Топографія інтегральної мікросхеми — зафіксоване на матеріальному носії просторово-геометричне розміщення сукупності елементів інтегральної мікросхеми та з’єднань між ними”.
Законом України “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо охорони інтелектуальної власності” від 28 лютого 1994 р. статті 517, 520, 521, 522 та 523 Цивільного кодексу України від 18 липня 1963 р. було об’єднано в одну і викладено в такій редакції:
“Стаття 517. Законодавство України про охорону прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг
Майнові та пов’язані з ними особисті немайнові відносини, що виникають у зв’язку із створенням і використанням винаходу, корисної моделі, промислового зразка, знака для товарів і послуг, регулюються законами України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, “Про охорону прав на промислові зразки”, “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”, цим Кодексом та іншими актами законодавства України”.
Зрозуміло, що простий перелік у Цивільному кодексі від 18 липня 1963 р. недосконалих законів не можна вважати взірцем законотворчості.
2. Закон України “Про охорону прав на зазначення походження товарів” від 16 червня 1999 р. У ст. 1 зазначеного Закону містяться, зокрема, тлумачення таких термінів:
“Просте зазначення походження товару — будь-яке словесне чи зображувальне графічне позначення, що прямо чи опосередковано вказує на географічне місце походження товару”.
“Кваліфіковане позначення походження товару — термін, що охоплює (об’єднує) такі терміни:
– назва місця походження товару;
– географічне зазначення походження товару”.
“Назва місця походження товару — назва географічного місця, яка вживається як позначення у назві товару, що походить із зазначеного географічного місця та має особливі властивості, виключно або головним чином зумовлені характерними для даного географічного місця природними умовами або поєднанням цих природних умов з характерним для даного географічного місця людським фактором”.
“Географічне зазначення походження товару — назва географічного місця, яка вживається як позначення у назві товару, що походить із цього географічного місця та має певні якості, репутацію або інші характеристики, в основному зумовлені характерними для даного географічного місця природними умовами чи людським фактором або поєднанням цих природних умов і людського фактора”.
“Географічне місце — будь-який географічний об’єкт з офіційно визначеними межами, зокрема, країна, регіон як частина країни, населений пункт, місцевість тощо”.
“Видова назва товару — застосовувана в назві товару назва географічного місця, в якому спочатку товар цього виду вироблявся, яка згодом стала загальновживаною в Україні як позначення (назва) певного виду товару безвідносно до конкретного його походження”.
3. Закон України “Про охорону прав на сорти рослин” від 21 квітня 1993 р. став першим Законом в Україні у сфері промислової власності. Він містить, зокрема, таке визначення: “Сорт — це штучно відібрана сукупність рослин у межах одного і того ж ботанічного таксону з притаманними їм біологічними ознаками і властивостями, що характеризують їх спадковість, яка має принаймні одну відмінність від відомих сукупностей рослин того ж ботанічного таксону і може вважатися єдиною з точки зору придатності для відтворення сорту. Категорія сорту — клон, лінія, гібрид, популяція”.
Сподіваємося, що наведений матеріал допоможе скласти належне уявлення про колишнє і нинішнє правове поле України у сфері промислової власності.

12.2. Матеріальні та процесуальні права іноземців

12.2.1. Національний режим
12.2.2. Пріоритет і його роль як іноземного юридичного факту
12.2.3. Трансформація загальних норм міжнародних договорів у норми національного патентного законодавства України

12.2.1. Національний режим

Розглянуто досить широкий перелік міжнародно-правових актів у сфері правової охорони об’єктів промислової власності. У переважній більшості цих актів свого часу брав участь СРСР, а нині їх стороною є і Україна. Це означає, що як колишній СРСР, так і Україна сьогодні при розробці законодавства у цій сфері неодмінно враховують власну участь у відповідних міжнародних актах. У міжнародному приватному праві норма міжнародного договору, як відомо, прямо не застосовується, а трансформується у норму національного законодавства. Така трансформація, по суті, може бути автоматичною, оскільки ст. 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’яз-ковість яких надана Верховною Радою України, вважаються частиною національного законодавства України. Отже, патентне законодавство України перебуває під великим впливом матеріально-правових і колізійних норм міжнародних договорів у сфері промислової власності. Наявний класичний взаємозв’язок норм міжнародного публічного і міжнародного приватного права.
Однією з основних у Паризькій конвенції є норма про національний (територіальний) режим. Це означає, що іноземцям (іноземним громадянам і юридичним особам, особам без громадянства та з подвійним (потрійним тощо) громадянством) надаються такі самі права, як і національним фізичним та юридичним особам.
Наприклад, у п. 7 Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції від 21 серпня 1973 р. було зафіксовано: “Іноземні громадяни — автори винаходів і раціоналізаторських пропозицій, а також їх правонаступники (у тому числі юридичні особи) користуються правами, передбаченими цим Положенням та іншими актами Союзу РСР і союзних республік, нарівні з громадянами (юридичними особами) СРСР”.
До речі, патент № 1 у дореволюційній Росії було видано у 1812 р. французькому винахіднику. А саме того року цар Олександр І воював з імператором Наполеоном.
У п. 1 ст. 5 Закону України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” у редакції від 1 червня 2000 р. зазначається: “Іноземні особи та особи без громадянства мають рівні з особами України права, передбачені цим Законом, відповідно до міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України”.
Наведене положення з національного законодавства є відображенням прагнення України як держави-члена надавати громадянам інших держав — членів Паризької конвенції таку саму охорону, що й власним громадянам. Іншими словами, Конвенція базується на принципі взаємного надання національного режиму.
Правова охорона, що надається Конвенцією, також поширюється і на громадян держав, що не беруть участі у Конвенції. Однак за умови, що вони проживають або мають дійсне (а не фіктивне) промислове або торговельне підприємство на території держави — члена Конвенції.

12.2.2. Пріоритет і його роль як іноземного юридичного факту

Стаття 15 “Пріоритет” Закону України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” від 15 грудня 1993 р. сформульована так:
“1. Заявник має право на пріоритет попередньої заявки на такий же винахід (корисну модель) протягом 12 місяців від дати подання попередньої заявки до Установи чи до відповідного органу держави-учасниці Паризької конвенції про охорону промислової власності, якщо на попередню заявку не заявлено пріоритет.
2. Заявник, який бажає скористатися правом пріоритету, протягом трьох місяців від дати подання заявки до відомства подає заяву про пріоритет з посиланням на дату подання і номер попередньої заявки та її копію, якщо ця заявка була подана в іноземній державі — учасниці Паризької конвенції про охорону промислової власності. У межах цього строку зазначені матеріали можуть бути змінені. Якщо ці матеріали подано несвоєчасно, право на пріоритет заявки вважається втраченим, про що заявнику надсилається повідомлення.
Строки, зазначені в частинах першій і другій цієї статті, пропущені заявником через непередбачені і незалежні від нього обставини, можуть бути продовжені на 2 місяці з дати закінчення зазначеного строку за умови сплати відповідного збору. Порядок продовження таких строків встановлюється Установою.
За необхідності Установа може зажадати переклад попередньої заявки українською мовою. Переклад повинен надійти до Установи протягом 2 місяців від дати одержання заявником запиту Установи. Якщо переклад не надійде у зазначений строк, то право на пріоритет вважається втраченим, про що заявнику надсилається повідомлення.
Строк надходження перекладу попередньої заявки може бути продовжений до 6 місяців від дати одержання запиту Установи. За продовження строку сплачується збір.
3. Щодо заявки у цілому чи окремого пункту формули винаходу (корисної моделі) може бути заявлено пріоритет кількох попередніх заявок. При цьому строки, початковою датою яких є дата пріоритету, обчислюється від найбільш ранньої дати пріоритету.
4. Пріоритет поширюється лише на ті ознаки винаходу (корисної моделі), які зазначені у попередній заявці, пріоритет якої заявлено.
5. Якщо деякі ознаки винаходу (корисної моделі) відсутні у формулі винаходу (корисної моделі), що викладена у попередній заявці, то для надання права пріоритету достатньо, щоб в описі попередньої заявки були точно вказані ці ознаки.
6. Якщо за попередньою заявкою діловодство в Установі не завершено, то з надходженням заяви про пріоритет згідно з пунктом 2 цієї статті попередня заявка вважається відкликаною в частині, на яку заявлено пріоритет.
7. Пріоритет заявки, що виділена з попередньої на пропозицію Установи або за ініціативою заявника до прийняття рішення про видачу патенту (деклараційного патенту) або рішення про відмову у його видачі (виділена заявка), встановлюється за датою подання до Установи попередньої заявки, з якої її виділено, або, якщо за попередньою заявкою заявлено пріоритет, — за датою цього пріоритету за умови, що суть винаходу за виділеною заявкою не виходить за межі змісту попередньої заявки на дату її подання”.
Право пріоритету Паризька конвенція передбачає не лише щодо винаходів та корисних моделей, а й щодо промислових зразків та товарних знаків. Для двох останніх об’єктів промислової власності термін, протягом якого можна скористатися правом пріоритету, становить шість місяців.
Питання, пов’язані з пріоритетом заявки на промисловий зразок, регулюються ст. 13 Закону України “Про охорону прав на промислові зразки”, а з пріоритетом товарного знака — ст. 9 Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”.
Користуючись правом пріоритету, заявник на підставі правильно оформленої першої заявки, яка була подана в одній з країн — учасниць Конвенції, може клопотати про одержання охорони на відповідний об’єкт у будь-якій іншій державі-учасниці. Пріоритет — надзвичайно важлива річ. Він означає, що час перетину заявником фінішної стрічки визначається в усіх країнах-учасницях за датою першого перетину. Цей пільговий термін у патентознавстві відомий як “конвенційний пріоритет”. Наступні заявки в інших країнах на ці ж об’єкти промислової власності визначаються як такі, що подані на дату подання першої заявки. Іншими словами, згадані наступні заявки матимуть пріоритет (звідси і походить поняття “право пріоритету”) щодо тих заявок, які подаються чи могли б подаватися іншими особами протягом зазначених термінів на такі ж винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування.
Практичне значення права пріоритету полягає в тому, що заявник, який бажає одержати охорону у кількох країнах, не обов’язково мусить подавати негайно і одночасно заявки у цих країнах. Йому надається час подумати, зорієнтуватися і протягом шести чи 12 місяців подати заявки в тих країнах, які його цікавлять.
Наступні заявки, що базуються на першій заявці, не можуть бути визнані недійсними у результаті дій, що трапилися чи могли б трапитися протягом періоду конвенційного пріоритету. Такими діями могли б бути, наприклад, публікація відомостей про винахід чи його відкрите використання “для необмеженого кола осіб”.
Можливо, саме з огляду на конвенційний пріоритет Паризька конвенція чинна так довго. Якби конвенційного пріоритету не було, то заявлений для патентування у певній державі винахід не був би у точному розумінні слова “новим”, і його можна було б вважати непатентоспроможним в іншій державі. До того ж, оскільки одночасно запатентувати винахід у кількох державах — справа непроста, то норма про конвенційний пріоритет відповідає інтересам заявників з країн — учасниць Конвенції.
Патентування, зокрема закордонне, — досить дорогий процес. Він потребує значних інтелектуальних і матеріальних затрат на складання заявки, її переклад, сплату послуг патентних повірених і мита тощо. Протягом періоду конвенційного пріоритету іноземний заявник може визначити економічну доцільність патентування.
За час конвенційного пріоритету можна ретельно підготувати заявочні матеріали згідно з вимогами країн, до патентних відомств яких планується подання заявок.
Українські закони з промислової власності та підзаконні акти до них теж містять складні вимоги до заявок. Заявку потрібно складати українською мовою, що не є простою справою, особливо для іноземця.
Пільга щодо конвенційного пріоритету особливо приваблива для фізичних і юридичних осіб, які активно займаються патентуванням власних об’єктів промислової власності за кордоном.
У ст. 11 Паризької конвенції передбачається також так званий виставковий пріоритет. Він означає, що винаходи, корисні моделі, промислові зразки і товарні знаки охороняються від моменту розміщення експоната на виставці за умови подання у майбутньому протягом певного терміну (який не може перевищувати зазначеного раніше) заявки на одержання патенту чи реєстрацію товарного знака. Якщо пізніше потрібно буде право пріоритету, то патентне відомство відповідної країни вестиме відлік часу від дати розміщення експоната на відповідній міжнародній виставці, що відбувалася на території однієї з країн — членів Паризького союзу.
У ст. 13 Закону України “Про охорону прав на промислові зразки” та у ст. 9 Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” другі частини сформульовані ідентично. У них зазначається, що пріоритет промислового зразка (знака), використаного в експонаті, що демонструвався на офіційних або офіційно визнаних міжнародних виставках на території держави — учасниці Паризької конвенції про охорону промислової власності, можна встановлювати за датою відкриття виставки, якщо заявка надійшла до установи протягом шести місяців від зазначеної дати.
Отже, з погляду науки міжнародного права подання іноземцем заявки патентній установі України з клопотанням про встановлення пріоритету попередньої заявки може розглядатися як юридичний факт. Такий заявник є суб’єктом, а те, стосовно чого він клопоче про надання охоронного документа (патенту), вважається об’єктом.

Паризькою конвенцією встановлено принцип незалежності один від одного патентів, виданих у різних країнах-учасницях. Це означає, що видача чи невидача патенту на певний винахід, корисну модель, промисловий зразок не зобов’язує інші держави автоматично видавати чи не видавати відповідний патент. Патент не може бути визнаний недійсним в одній чи кількох країнах з огляду на те, що його було визнано недійсним в іншій чи інших країнах. Немає згадки про таку залежність і в патентному законодавстві України.
Терміни чинності патенту на той самий об’єкт промислової власності є незалежними. Тобто, наприклад, Україна не зобов’язана припиняти дію виданого нею патенту на тій підставі, що термін його чинності закінчився в іншій державі — учасниці Конвенції. І такої ув’язки немає у патентному законодавстві України.
Конвенція визнає за винахідником право бути названим у патенті. Відповідна матеріально-правова норма відображена у ч. 5 ст. 8 Закону України “Про охорону прав на винаходи та корисні моделі” та ч. 4 ст. 7 Закону України “Про охорону прав на промислові зразки”. У них зазначається, що винахіднику або автору промислового зразка належить право авторства, яке є невідчужуваним особистим правом і охороняється безстроково, а в ч. 6 ст. 12 та ч. 5 ст. 11 відповідних законів зазначається, що винахідник або автор промислового зразка має право вимагати, щоб його не згадували як такого в будь-якій публікації установи, зокрема у відомостях про заявку чи патент.
Конвенція дає можливість державам-учасницям запроваджувати примусові ліцензії. Така норма спрямована на запобігання зловживанням, що можуть виникнути з огляду на патентну монополію. Наприклад, трапляється, що власник патенту взагалі не використовує або ж використовує недостатньо об’єкт промислової власності, що набув правової охорони, не надає ліцензій на використання відповідного об’єкта іншим особам.
Для того щоб компетентні державні органи видали примусову ліцензію, необхідно, щоб через три–чотири роки у разі невикористання чи недостатнього промислового застосування об’єкта зацікавлена особа подала відповідну заявку про видачу їй примусової ліцензії. Якщо ж власник патенту обгрунтує невикористання чи недостатнє використання свого об’єкта поважними чинниками, то згідно з Конвенцією зацікавленій особі відмовляють у видачі примусової ліцензії.
Якщо винахід, корисна модель, промисловий зразок не використовуються в Україні протягом трьох років починаючи від дати публікації відомостей про видачу патенту або від дати, коли їх використання було припинено, то будь-яка особа, яка має бажання і виявляє готовність їх використовувати, у разі відмови власника патенту від укладення ліцензійного договору може звернутися до суду (арбітражного суду) із заявою про надання їй дозволу на використання відповідного об’єкта промислової власності.
Якщо власник патенту не доведе, що факт невикористання чи недостатнього використання об’єкта промислової власності зумовлений поважними причинами, суд (арбітражний суд) виносить рішення про надання дозволу заінтересованій особі, строк дії дозволу, розмір та порядок виплати винагороди власнику патенту.
Конвенція передбачає також анулювання (тобто скасування) патенту. Анулювання використовують тоді, коли видача примусової ліцензії є недостатнім заходом для запобігання зловживанням. Діловодство, спрямоване на анулювання патенту, можна розпочинати лише через два роки після дати видачі першої примусової ліцензії.
Такого анулювання патенту в українському законодавстві немає. Наше законодавство передбачає захід, що одержав назву “примусове відчуження прав”. Це означає, що Кабінет Міністрів України виходячи із суспільних інтересів і за умови воєнного та надзвичайного стану має право дозволити використання запатентованих винаходу, корисної моделі, промислового зразка без згоди власника патенту на умовах невиключної ліцензії, але з виплатою йому відповідної компенсації.
Кабінет Міністрів України 29 липня 1994 р. прийняв постанову № 516 “Про порядок видачі дозволів на використання запатентованого винаходу (корисної моделі) або запатентованого промислового зразка без згоди власника патенту, але з виплатою йому відповідної компенсації”.
Якщо продаж запатентованого виробу чи виробу, що виготовляється за допомогою запатентованого способу, підлягає забороні чи обмеженням згідно з національним законодавством, то Конвенція не визнає це як підставу для визнання патенту недійсним. Патентне законодавство України про таку ситуацію нічого не говорить. Немає жодної згадки про те, як діяти у зазначеній ситуації.
Реєстрація товарного знака в одній із держав — учасниць Конвенції не залежить від можливої його реєстрації у будь-якій іншій країні-учасниці. Припинення дії чи анулювання реєстрації товарного знака в одній із держав-учасниць не має жодних правових наслідків на чинність реєстрації знака в інших державах-учасницях. Такої ув’язки немає і в законодавстві України. Якщо товарний знак належним чином зареєстрований у країні його походження (чи було подано заявку на таку реєстрацію), то його мають приймати для реєстрації і охороняти за його первісним виглядом в інших державах-учасницях за умови дотримання заявником періоду конвенційного пріоритету. Про відповідну норму українського законодавства вже згадувалося.
Конвенція передбачає випадки, коли держави-учасниці мають право відмовляти у реєстрації товарних знаків. У ст. 6 “Підстави для відмови у наданні правової охорони” Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” детально перелічуються відповідні чинники. Цей перелік співзвучний зі ст. 6 Паризької конвенції.
Конвенція передбачає, що коли згідно із законодавством певної країни використання зареєстрованого товарного знака обов’язкове, то відповідна реєстрація може бути анульована лише після “розумного терміну”. При цьому реєстрація анулюється лише за умови, що власник охоронного документа не може подати доказів, які б виправдовували його бездіяльність. Стаття 17 “Обов’язки, що випливають із свідоцтва” Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” сформульована так: “Власник свідоцтва повинен добросовісно користуватися виключним правом, що випливає із свідоцтва.
Якщо знак не використовується або недостатньо використовується в Україні протягом трьох років від дати публікації відомостей про видачу свідоцтва або від дати, коли використання знака було припинено, будь-яка особа має право звернутися до суду (арбітражного суду) із заявою про дострокове припинення дії свідоцтва. При вирішенні цього питання суд (арбітражний суд) може взяти до уваги подані власником свідоцтва докази того, що знак не використовується з незалежних від нього причин”.
Промислові зразки повинні охоронятися у кожній державі-учасниці. Конвенцією встановлено, що їх правова охорона не може бути визнана недійсною на тій підставі, що вироби, в яких застосовуються промислові зразки, не виготовляються у цій країні.
У ст. 8 Конвенції зафіксовано, що фірмові найменування охороняються у кожній державі-учасниці без обов’язкової подачі заявки чи реєстрації і незалежно від того, чи є вони частинами товарних знаків. Конвенція передбачає, що будь-який продукт, незаконно позначений товарним знаком чи фірмовим найменуванням, підлягає арешту у разі його імпорту у країни Паризького союзу, в яких цей знак чи фірмове найменування має право на охорону. Конвенція вимагає накладення арешту і в країні, де було здійснено незаконне маркування.
Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” передбачає лише цивільно-правову відповідальність за порушення прав власника свідоцтва на товарний знак. Існує також кримінальна відповідальність за порушення законодавства у сфері товарних знаків. Адміністративна відповідальність згідно зі ст. 1643 Кодексу України “Про адміністративні правопорушення” передбачає накладення штрафу від тридцяти до сорока чотирьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із конфіскацією виготовленої продукції, знарядь виробництва та сировини чи без неї.
Щодо зазначення місць походження товарів Конвенція передбачає, що держави-учасниці вживатимуть відповідних заходів проти прямого чи опосередкованого використання неправдивих зазначень походження продукту чи неправдивих зазначень особи виробника, промисловця чи торгівця.
За винятком положень Стокгольмського акта 1967 р., яких повинні дотримуватися всі держави, Конвенція надає країнам-учасницям широке “поле для маневрів” у сфері національного законодавства з промислової власності. Суверенітет держави може поширюватися на визначення критеріїв патентоспроможності винаходів, корисних моделей, промислових зразків, встановлення терміну чинності патентів та кола об’єктів, на які поширюється патентування. Держави — члени Паризького союзу мають право самостійно вирішувати — видавати патенти після перевірки заявки по суті з метою встановлення новизни винаходів чи без такої перевірки, тобто обмежитися лише формальною експертизою. В Україні стосовно промислових зразків і корисних моделей здійснюють лише формальну експертизу. Формальну експертизу здійснюють і в разі видачі так званих коротких (деклараційних) патентів на винаходи.
Країни — учасниці Конвенції мають право вирішувати питання про те, як набувається право на товарний знак: шляхом де-факто використання чи через реєстрацію. Україна використовує процедуру реєстрації. Країни-учасниці можуть також самостійно вирішувати — реєстрації товарного знака повинна передувати експертиза по суті чи здійснювати відповідну реєстрацію без експертизи. Україна є прихильником експертизи по суті заявленого позначення.
Механізм Паризької конвенції про охорону промислової власності передбачає подання заявки на видачу охоронного документа у кожній країні-учасниці. Заявники з кожної країни-учасниці, які бажають одержати охоронні документи України, повинні подавати до Києва на кожний об’єкт окремі заявки. Заявники, які бажають однією заявкою охопити крім інших держав і Україну, можуть скористатися процедурою Вашингтонського договору про патентну кооперацію (РСТ).
У Вашингтонському договорі передбачено подання міжнародної заявки (international application). Таку заявку подають до національного патентного відомства держави-учасниці, громадянином якої є заявник або у якій він проживає. Якщо заявник є громадянином або живе у державі — учасниці Європейської патентної конвенції, то згадану заявку можна подавати до Європейського патентного відомства. В окремих випадках заявку подають до штаб-квартири ВОІВ (Женева, Швейцарія).
Заявник у міжнародній заявці зазначає держави — члени Паризького союзу, у яких його заявка була б чинною. Відповідні патентні відомства згідно з термінологією договору називають “вибрані відомства” (elected offices).
Насамперед здійснюють попередній пошук “попереднього рівня техніки” (preliminary prior art search). Право виконувати такий пошук надано патентним відомствам Австралії, Австрії, Російської Федерації, США, Швеції, Японії. Таке право має також Європейське патентне відомство. У результаті попереднього пошуку складається перелік документів, які необхідні при здійсненні експертизи, і “Звіт про міжнародний пошук”. “Звіт” містить висновок про можливість видачі патенту у державах, що становлять інтерес для заявника. Серед них може бути й Україна. Вивчивши “Звіт”, заявник приймає рішення про доцільність подальшого процесу патентування. Якщо міжнародна заявка не знімається, то ВОІВ публікує її разом із “Звітом”. Заявку і “Звіт” надсилають (is forwarded) до “вибраних відомств” з метою визначення її патентоспроможності відповідно до національного законодавства.
Дата подання міжнародної заявки вважається чинною датою (effective date) подання заявки у країні (країнах), що становить інтерес для заявника. Заявник може заявити клопотання про виконання міжнародної попередньої експертизи (international preliminary examination). “Висновок про міжнародну попередню експертизу” готують патентні відомства Австралії, Австрії, Великої Британії, Російської Федерації, США, Швеції, Японії та Європейське патентне відомство. У “Висновку” йдеться про попередню і необов’язкову думку про патентоспроможність заявленого винаходу.
Основні переваги процедури Вашингтонського договору про патентну кооперацію такі:
1. Порівняно з процедурами поза межами Договору заявник має на 8–18 місяців більше часу для роздумів про доцільність подання клопотання щодо одержання правової охорони в інших країнах, а також для призначення патентних повірених у кожній країні, підготовки необхідних перекладів заявки та сплати національного мита (в Україні — це збори на користь Патентного відомства).
2. Якщо міжнародна заявка відповідає встановленим Договором вимогам, то заявнику гарантується, що вона не буде відхилена за формальними підставами у жодному з “вибраних відомств”. Патентні відомства країн патентування (України у тому числі) теж мають значні переваги — вони звільнюються від здійснення повторної експертизи за формальними ознаками.
3. На підставі “Звіту про міжнародний пошук” заявник може дійти досить обгрунтованого висновку про можливість одержання патентів на власний винахід у державах, що його цікавлять. “Висновок про міжнародну попередню експертизу” допомагає правильно оцінити власні шанси.
4. З огляду на наявність “Звіту про міжнародний пошук” та “Висновку про міжнародну попередню експертизу” значно скорочується (або ж стає непотрібною) робота патентних відомств.
Договір не вносить змін до національних критеріїв патентоспроможності, але сприяє істотному скороченню дублювання зусиль на складання та подання заявок до кількох країн.
Процедура РСТ має переваги при зарубіжному патентуванні винаходів у кількох країнах одночасно. Українські заявники за процедурою РСТ одержують охоронні документи у зарубіжних країнах, а іноземні заявники — в Україні. Якщо іноземний заявник бажає одержати патент лише в Україні, то йому доцільніше скористатися процедурою Паризької конвенції.
Для заявників України функції міжнародного пошукового органу і органу міжнародної попередньої експертизи виконують Науково-дослідний інститут державної патентної експертизи (Російська Федерація) та Європейське патентне відомство.
Закон України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” у редакції від 1 червня 2000 р. містить ст. 14 “Міжнародна заявка” такого змісту:
“1. Міжнародна заявка приймається до розгляду за національною процедурою за умови надходження її до Установи не пізніше 1 місяця, а у разі проведення міжнародної попередньої експертизи — не пізніше 31 місяця від дати пріоритету.
Переклад міжнародної заявки українською мовою і документ про сплату збору за подання заявки повинні надійти разом із заявкою або протягом 2 місяців після зазначених строків.
Строк надходження перекладу міжнародної заявки і документа про сплату збору може бути продовжений до 6 місяців від дати надходження міжнародної заявки. За продовження строку сплачується збір.
2. Установа надсилає заявнику повідомлення про прийняття міжнародної заявки до розгляду за умови виконання вимог частини першої цієї статті.
3. Якщо принаймні одну із зазначених у частині першій цієї статті умов не виконано у встановлений строк, заявка не приймається до розгляду, про що заявнику надсилається повідомлення.
4. Установа публікує в своєму офіційному бюлетені визначені нею відомості про міжнародну заявку, прийняту до розгляду.
5. Міжнародна заявка розглядається в Установі згідно із цим Законом”.
Розглянемо механізм Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків 1891 р. та Протоколу 1989 р. до неї.
1. Спочатку заявник реєструє знак (подає заявку на реєстрацію знака до свого національного відомства з товарних знаків).
2. Потім заявник подає заявку на міжнародну реєстрацію через згадане національне відомство.
3. Міжнародне бюро ВОІВ здійснює міжнародну реєстрацію і публікує повідомлення про це. Потім повідомляє про таку реєстрацію державам-учасницям, щодо яких заявник виявив зацікавлення. Серед них може бути і Україна.
4. Кожна із зазначених держав має право протягом півтора року заявити про неможливість надання знаку правової охорони на своїй території, зазначивши підстави для відмови. Якщо заявник зацікавлений в одержанні правової охорони на власний знак у такій країні, то він продовжує обстоювати власні права у патентному відомстві цієї країни чи її судових органах.
5. Якщо ж протягом 18 місяців не надходить заперечення від держави, на яку заявник хотів би поширити міжнародну реєстрацію, то заявка набуває сили національної реєстрації.
Процедура Угоди містить для заявників такі вигоди:
- для кількох країн подається лише одна заявка;
- у заявці використовується лише одна мова (французька);
- мито сплачується лише один раз (Міжнародному бюро ВОІВ);
- реєстрацію поновлюють один раз на 20 років. Процедура Угоди вигідна і для національних відомств з товарних знаків. По-перше, завдяки їй зменшуються обсяги робіт. По-друге, відомства одержують від ВОІВ частину мита.
Мадридська угода про недопущення неправдивих або таких, що вводять в оману, вказівок походження товарів (1891 р.) передбачає, що на всі товари, які містять неправдиву або таку, що вводить в оману, вказівку походження, яка прямо чи опосередковано вказує на одну з країн-учасниць або на місце в ній як на країну чи місце походження, накладається арешт у разі ввезення або ж таке ввезення забороняється. Можуть також застосовуватися інші заходи та санкції щодо такого ввезення.
Угода забороняє використовувати позначення рекламного змісту, здатні ввести громадськість в оману щодо джерела походження товару у зв’язку з продажем, демонстрацією чи пропозицією товарів до продажу.
Лісабонська угода про найменування місць походження і їх міжнародну реєстрацію (1958 р.) спрямована на забезпечення охорони найменувань місць походження, тобто географічної назви країни, району чи місцевості, яку використовують для позначення виробу, що походить з цієї країни, якість і особливості якого пояснюються виключно чи в основному географічним середовищем, включаючи природний і людський чинники. Якщо порівняти Мадридську і Лісабонську угоди, то можна помітити, що перша бореться з наслідками, а друга спрямована на запобігання неправдивим чи оманливим вказівкам.
Норми зазначених угод знайшли відображення у ст. 23 і 24 Закону України “Про охорону прав на зазначення походження товарів”. Наведемо їх офіційний виклад.
“Стаття 23. Порушення прав на використання зазначення походження товару
1. Порушення прав на використання зазначення походження товару є використання неправдивого (фальшивого) зазначення або такого зазначення, що вводить споживача в оману щодо справжнього місця походження товару.
2. Будь-яке посягання на права власника свідоцтва на використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару тягне за собою відповідальність згідно з законами.
3. Порушенням прав власника свідоцтва на використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару є:
а) використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару особою, яка не має свідоцтва на право його використання;
б) використання зареєстрованого зазначення географічного походження товару, якщо цей товар не походить із зареєстрованого для цього зазначення географічного місця, навіть якщо справжнє місце походження товару або географічне зазначення його походження використовується у перекладі або супроводжується словами “вид”, “тип”, “стиль”, “марка”, “імітація” тощо;
в) використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару або подібного до нього позначення для відмінних від описаних у Реєстрі однорідних товарів, якщо таке використання вводить в оману споживачів щодо походження товару та його особливих властивостей або інших характеристик, а також для неоднорідних товарів, якщо таке використання завдає шкоди репутації зареєстрованого зазначення або є неправомірним використанням його репутації;
г) використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару як видової назви.
4. Не вважається порушенням прав власника свідоцтва:
а) використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару, передбачене пунктами “б” і “в” частини п’ятої статті 17 цього Закону, будь-якою особою, яка на законних підставах придбала позначений цим кваліфікованим зазначенням походження товар у власника свідоцтва і повторно вводить його в обіг;
б) використання кваліфікованого зазначення походження товару особою, яка не має свідоцтва про право на його використання, але добросовісно його використовувала до дати реєстрації. Якщо ця особа протягом дванадцяти місяців від дати реєстрації кваліфікованого зазначення походження товару не подасть до Відомства заявки на одержання права на використання цього зазначення, подальше його використання вважається порушенням прав власника свідоцтва.
Стаття 24. Відповідальність за порушення права на використання кваліфікованого зазначення походження товару
1. Порушення права на використання кваліфікованого зазначення походження товару тягне за собою цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законом.
2. При ввезенні на митну територію України товару, позначеного з порушенням прав законних користувачів (власників свідоцтва) права на використання зазначеного походження, цей товар може бути тимчасово затримано в порядку, встановленому законом.
3. Власник свідоцтва на використання зазначення походження має право вимагати від порушника:
а) припинення дій, що порушують права або створюють загрозу порушення;
б) вилучення з обігу товару з неправомірним використанням зазначення походження;
в) вилучення з товару чи його упаковки неправомірно нанесеного зазначення походження, а при неможливості цього — знищення товару;
г) відшкодування витрат, включаючи неодержані доходи;
д) відшкодування збитків у розмірі не більше, ніж отриманий порушником прибуток;
е) вжиття інших передбачених законами заходів, пов’язаних із захистом прав на зазначення походження товару.
4. Власник свідоцтва має право звернутися до суду з позовом про припинення порушення та відшкодування заподіяної шкоди”.
Згідно зі ст. 74 Митного кодексу України імпорт в Україну та експорт з неї товарів, що порушують права інтелектуальної власності, заборонений. Відповідна заборона міститься і в ст. 17 Закону Української РСР “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 р.
Деяким з названих у підрозділі “Джерела права та основні терміни” міжнародно-правовим актам притаманні переважно публічно-правові функції (наприклад, класифікація винаходів, промислових зразків, товарних знаків). Такі акти не розглядаємо за браком місця і рекомендуємо самостійно ознайомитися з ними в патентознавчій літературі, в тому числі створеній автором.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Поняття “промислова власність”.
2. Поняття “інтелектуальна власність”.
3. Суміжні права.
4. Міжнародні договори з охорони промислової власності.
5. Трактування винаходу, промислового зразка, товарного знака, відкриття, сорту рослин радянським законодавством.
6. Види охоронних документів, що існували в СРСР.
7. Закони України з промислової власності.
8. Як український законодавець розуміє об’єкти промислової власності?
9. Перший у незалежній Україні нормативно-правовий акт з охорони промислової власності.
10. Що означає національний режим у сфері промислової власності?
11. Роль пріоритету у сфері промислової власності.
12. Конвенційний та виставковий пріоритети.
13. Поняття “автономність патентів”.
14. Поняття “примусове відчуження прав”.
15. Переваги Вашингтонського договору про патентну кооперацію.
16. Механізм Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків 1891 р.