Розділ 11. Міжнародні розрахунки Печать
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 
Международное право - Міжнародне приватне право (Дахно І.І.)

 

Розділ 11. Міжнародні розрахунки


11.1. Джерела права
11.2. Міжнародний кредитний переказ
11.3. Акредитив
11.4. Інкасо
11.5. Банківська гарантія
11.6. Векселі та чеки
11.7. Міжнародні неторговельні розрахунки


11.1. Джерела права


Зовнішньоекономічні зв’язки неможливі без виконання міжнародних розрахунків. За радянських часів, коли існувала державна монополія на зовнішню торгівлю, розрахунки з соціалістичними країнами здійснювалися за допомогою клірингу. Для розрахунків з фірмами капіталістичних країн залучали документарний акредитив. Існують такі основні форми міжнародних комерційних розрахунків:
- акредитив;
- інкасо товарних документів;
- банківський переказ.
У міжнародних контрактах часто міститься “валютне застереження”. У ньому йдеться про те, що при зміні курсу валюти платежу сума платежу переглядається пропорційно до зниження чи збільшення курсу валюти. Зустрічаються одно- і двосторонні застереження (відповідно страхування ризику продавця або покупця; страхування ризику і покупця, і продавця). Опосередковано валютне застереження використовують тоді, коли валюта ціни товару і валюта платежу не збігаються. Пряме валютне застереження застосовують, коли зазначені валюти однакові. Застереження називають за назвою валюти — “доларовим”, “стерлінговим” тощо. Мультивалютне застереження означає, що ціна товару і сума платежу, виражені в якійсь валюті, прив’язуються до кошика валют. “Закон валюти боргу” часто використовують як колізійну прив’язку.
Міжнародне торговельне право у сфері міжнародних розрахунків користується такими актами:
Кредитні розрахунки
1. Типовий закон Комісії ООН з права міжнародної торгівлі (UNCITRAL, ЮНСІТРАЛ) про міжнародні кредитні перекази. Затверджений на 25-й сесії ЮНСІТРАЛ 14 травня 1992 р. Відомий як документ А/CN.9/XXVCRP.1/Add/13.
2. Керівництво Міжнародної торговельної палати щодо міжнародного міжбанківського переказу коштів і компенсації (публікація Міжнародної торговельної палати, м. Париж, 1990 р.).
3. Правове керівництво ЮНСІТРАЛ про електронний переказ коштів (1987 р.).
Акредитив
1. Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів. Підготовлені Міжнародною торговельною палатою. Перша редакція Правил була опублікована в 1933 р., а наступні — у 1953, 1962, 1974, 1983 і 1993 р. Остання редакція відома також як “Публікація Міжнародної торговельної палати № 500”.
Міжнародна торговельна палата є міжнародною громадською, а не міждержавною організацією, тому названий документ має рекомендаційний характер і не має статусу міжнародного договору. Проте цей документ у межах звичаю можна розглядати як джерело міжнародного приватного права.
2. Керівні зауваження до стандартних форм документарного акредитиву. Документ Міжнародної торговельної палати № 416.
3. Стандартні заявки на документарний акредитив та керівні зауваження для заявників на акредитив. Документ Міжнародної торговельної палати № 416 “А”.
Інкасо
Уніфіковані правила з інкасо (редакція 1995 р.). Набрали чинності 1 січня 1996 р. Документ Міжнародної торговельної палати № 522. Попереднім документом вважаються Міжнародні правила з інкасо (редакція 1978 р.). Набрали чинності з 1 січня 1979 р. Публікація Міжнародної торговельної палати № 322.
Банківські гарантії
Уніфіковані правила з договірних гарантій. Опубліковані в 1978 р., документ Міжнародної торговельної палати № 325.
Примірні зразки для випуску договірних гарантій. Опубліковані в 1983 р., документ Міжнародної торговельної палати № 406.
Уніфіковані правила для гарантій за першою вимогою. Опубліковані в 1991 р., документ Міжнародної торговельної палати № 458.
Примірні зразки для випуску гарантій за першою вимогою. Опубліковані в 1991 р., документ Міжнародної торговельної палати № 503.
Банківські гарантії у міжнародній торгівлі. Документ Міжнародної торговельної палати № 547.
Векселі
Конвенція ООН про міжнародні переказні векселі і міжнародні прості векселі (United Nations Convention on International Bills of Exchange and International Promisory Notes). Відома ще як “Нью-Йоркська конвенція” за місцем укладення 9 грудня 1988 р. Конвенцію розробила UNCITRAL.
1. Конвенція, що має за мету вирішення деяких колізій законів про переказні і прості векселі. Укладена у Женеві 7 червня 1930 р.
2. Конвенція про уніфікований закон з переказних і простих векселів. Укладена у Женеві 7 червня 1930 р.
3. Верховна Рада України законами від 6 липня 1999 р. відповідно № 827-XIV і 826-XIV приєднала Україну до зазначених вище двох Женевських конвенцій.
4. Конвенція про гербовий збір щодо простих і переказних векселів. Укладена у Женеві 7 червня 1930 р. Зазначені Женевські конвенції 1930 р. відомі як “вексельні”. Вони були прийняті під егідою Ліги Націй.
5. “Переказний вексель” (2-ге вид.). Документ Міжнародної торговельної палати № 531.
Чеки
1. Конвенція, що має за мету вирішення деяких колізій законів про чеки. Укладена у Женеві 19 березня 1931 р.
2. Конвенція про уніфікований закон про чеки. Укладена у Женеві 19 березня 1931 р.
3. Конвенція про гербовий збір щодо чеків. Укладена у Женеві 19 березня 1931 р.
4. Конвенція про міжнародні чеки. Укладена у рамках UNCITRAL у 1988 р.
Внутрішнє законодавство України
Іноземну валюту на території України справедливо можна розглядати як один з видів (форм) іноземного елемента, а саме як об’єкт. Іноземна валюта перебуває в Україні у чужому для неї правовому полі. З погляду вітчизняного правопорядку іноземна валюта є для нього чужа. Отже, зазначені валюта і поле взаємно чужі. Співвідношення між гривнею та іноземною валютою визначає валютний курс.
Оскільки за радянських часів фізичні та юридичні особи в Україні не вступали у валютні обмінні операції, а також в інші операції з іноземною валютою, то і в підручниках з міжнародного приватного права не розглядалася іноземна валюта у контексті вітчизняного правового поля. З метою усунення такого ігнорування і виявлення відображення цього питання в законодавстві перелік джерел цієї теми містить підбірку нормативно-правових актів, що стосуються іноземної валюти на теренах України.
Серед вітчизняних джерел права у зв’язку з розглядуваною темою слід зазначити такі:
1. Закон України “Про банки і банківську діяльність”. Прийнятий Верховною Радою Української РСР 20 березня 1991 р. № 873-ХІІ.
2. Закон України “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті”. Прийнятий Верховною Радою України 23 вересня 1994 р. № 185/94-ВР. Закон спрямовувався на те, щоб валютна виручка не осідала за кордоном, а негайно зараховувалася на валютні рахунки резидентів в уповноважених банках України. Ефективність дії цього Закону не коментуватимемо.
3. Указ Президента України “Про заходи з упорядкування розрахунків за договорами, що укладаються суб’єктами підприємницької діяльності України” від 4 листопада 1994 р. № 566/94.
Згідно з п. 1 Указу розрахунки за зовнішньоекономічними договорами необхідно виконувати відповідно до названих “Уніфікованих правил і звичаїв для документарних акредитивів” та “Уніфікованих правил з інкасо”. Пункт 5 Указу зобов’язував Кабінет Міністрів протягом двох тижнів опублікувати ці Правила в газеті “Урядовий кур’єр”.
Відповідно до п. 6 Указу Кабінет Міністрів України повинен був протягом місяця разом з Національним банком України затвердити “Положення про типові платіжні умови зовнішньоекономічних контрактів” та “Положення про захисні застереження до договорів, що передбачають розрахунки в іноземній валюті”.
4. Порядок переміщення валюти через митний кордон України. Затверджений наказом Національного банку України та Митного комітету України від 14 березня 1993 р.
5. Інструкція про безготівкові розрахунки в господарському обороті України (Інструкція № 7). Затверджена постановою Правління Національного банку України від 2 серпня 1996 р. № 204.
6. Порядок застосування іноземної валюти у страховій діяльності. Затверджений постановою Правління Національного банку України від 23 вересня 1996 р. № 245 (дод. 7), реєстраційний № 39.
7. Порядок надання уповноваженим банкам індивідуальних ліцензій на вивезення банкнот іноземних держав і спеціальних дозволів на ввезення банкнот іноземних держав та бланків чеків. Затверджений постановою Правління Національного банку України від 9 липня 1997 р. № 227.
8. Класифікатор іноземних валют. Затверджений постановою Правління Національного банку України від 4 лютого 1998 р. № 34 (Офіційний вісник України. — 1998. — № 7).
9. Положення про відкриття та функціонування в уповноважених банках України рахунків банків-кореспондентів в іноземній валюті та в гривнях. Затверджене постановою Правління Національного банку України від 26 березня 1998 р. № 118 (Офіційний вісник України. — 1998. — № 15).
10. Правила використання готівкової іноземної валюти на території України. Затверджені постановою Правління Національного банку України від 26 березня 1998 р. № 119 (Офіційний вісник України. — 1998. — № 15).
11. Інструкція про порядок відкриття та функціонування кодових рахунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів) у іноземній та національній валюті України. Затверджена постановою Правління Національного банку України від 9 листопада 1998 р. № 469 (Офіційний вісник України. — 1998. — № 47).
12. Положення про міжбанківські розрахунки за операціями, що здійснюються із застосуванням банківських платіжних карток міжнародної платіжної системи Visa International. Затверджене постановою Правління Національного банку України від 20 листопада 1998 р. № 490 (Офіційний вісник України. — 1998. — № 50).
13. Положення про управління ризиками і формування та використання страхових фондів для забезпечення проведення міжбанківських розрахунків за операції, що здійснюються із застосуванням банківських карток міжнародної платіжної системи Visa International. Затверджене постановою Правління Національного банку України від 20 листопада 1998 р. № 490 (Офіційний вісник України. — 1998. — № 50).
14. Положення про виконання міжбанківських розрахунків через розрахунковий банк за операції, що здійснюються із застосуванням банківських платіжних карток міжнародної платіжної системи Visa International. Затверджене постановою Правління Національного банку України від 20 листопада 1998 р. № 490 (Офіційний вісник України. — 1998. — № 50).
15. Правила бухгалтерського обліку уповноваженими банками України обмінних операцій в іноземній валюті та банківських металах. Затверджені постановою Правління Національного банку України від 16 грудня 1998 р. № 520 (у редакції постанови Правління Національного банку України від 16 грудня 1998 р. № 520, у редакції постанови Правління Національного банку України від 7 грудня 2000 р. № 471). Зареєстровані у Міністерстві юстиції України 26 грудня 2000 р. за № 950/5171. Код нормативного акта 17485/2000 (Офіційний вісник України. — 2000. — № 52).
16. Інструкція про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті. Затверджена постановою Правління Національного банку України від 18 грудня 1998 р. № 527 (Офіційний вісник України. — 1999. — № 1).
17. Інструкція про порядок закриття діючих анонімних валютних рахунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів) або трансформації цих рахунків у інші рахунки. Затверджена постановою Правління Національного банку України від 23 грудня 1998 р. № 540 (Офіційний вісник України. — 1998. — № 52).
18. Тимчасові правила одержання валюти за переказами з-за кордону в євро та чеками у євро. Затверджені постановою Правління Національного банку України від 6 квітня 1999 р. № 174 (Офіційний вісник України. — 1999. — № 17).
19. Положення про порядок надання індивідуальних ліцензій на право відкриття юридичними особами — резидентами України рахунків в іноземних банках. Затверджене постановою Правління Національного банку України від 5 травня 1999 р. № 221 (Офіційний вісник України. — 1999. — № 20).
20. Положення про операції банків з векселями. Затверджене постановою Правління Національного банку України від 28 травня 1999 р. № 258 (Офіційний вісник України. — 1999. — № 25).
21. Постанова Правління Національного банку України “Про розрахунки між резидентами за векселями, вираженими в іноземній валюті” від 14 червня 1999 р. № 285 (Офіційний вісник України. — 1999. — № 25).
22. Постанова Правління Національного банку України “Про врегулювання порядку здійснення іноземними інвесторами інвестицій в Україну” від 20 липня 1999 р. № 356 (Офіційний вісник України. — 1999. — № 32).
23. Інструкція про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кордон. Затверджена постановою Правління Національного банку України від 16 березня 1999 р. № 122 (Офіційний вісник України. — 1999. — № 17).
24. Порядок встановлення і використання офіційного обмінного курсу гривні до іноземних валют. Затверджений постановою Правління Національного банку України від 18 березня 1999 р. № 129 (Офіційний вісник України. — 1999. — № 11).
25. Правила здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України. Затверджені постановою Правління Національного банку України від 18 березня 1999 р. № 127 (Офіційний вісник України. — 1999. — № 12).
26. Інструкція про порядок здійснення контролю і отримання ліцензій за експортними, імпортними та лізинговими операціями. Затверджена постановою Правління Національного банку України від 24 березня 1999 р. № 136 (Офіційний вісник України. — 1999. — № 22).
27. Порядок розпорядження валютними цінностями (крім цінних паперів), дорогоцінними металами і дорогоцінним камінням органогенного утворення та напівдорогоцінним камінням, що переходять у власність держави. Затверджений постановою Правління Національного банку України від 31 березня 1999 р. № 153 (Офіційний вісник України. — 1999. — № 18).
28. Інструкція про міжбанківські розрахунки в Україні. Затверджена постановою Правління Національного банку України від 27 грудня 1999 р. № 621. Зареєстрована у Міністерстві юстиції України 27 січня 2000 р. за № 53/4274. Код нормативного акта 14218/2000 (Офіційний вісник України. — 2000. — № 5).
29. Інструкція про переміщення валюти України, іноземної валюти, банківських металів, платіжних документів, інших банківських документів і платіжних карток через митний кордон України. Затверджена постановою Правління Національного банку України від 12 липня 2000 р. № 283. Зареєстрована у Міністерстві юстиції України 28 липня 2000 р. за № 452/4673 (Офіційний вісник України. — 2000. — № 31).
30. Положення про порядок надання фізичним особам — резидентам України індивідуальних ліцензій на відкриття рахунків за межами України та розміщення на них валютних цінностей. Затверджене постановою Правління Національного банку України від 2 листопада 2000 р. № 431. Зареєстроване у Міністерстві юстиції України 20 листопада 2000 р. за № 839/5060 (Офіційний вісник України. — 2000. — № 5).
31. Положення про порядок надання індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу членами ІАТА та агентами авіапідприємств — членів ІАТА. Затверджене постановою Правління Національного банку України від 3 листопада 2000 р. № 435. Зареєстроване у Міністерстві юстиції України 20 листопада 2000 р. за № 840/5061 (Офіційний вісник України. — 2000. — № 47).
32. Правила здійснення переказів іноземної валюти за межі України за дорученням фізичних осіб та одержання фізичними особами в Україні переказаної їм із-за кордону іноземної валюти. Затверджені постановою Правління Національного банку України від 17 січня 2001 р. № 18. Зареєстровані в Міністерстві юстиції України 1 лютого 2001 р. за № 99/5290 (Офіційний вісник України. — 2001. — № 6).
33. Положення про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України. Затверджене постановою Правління Національного банку України від 29 грудня 2000 р. за № 520. Зареєстроване в Міністерстві юстиції України 21 лютого 2001 р. за № 152/5343. Код нормативного акта 17893/2001 (Офіційний вісник України. — 2001. — № 8).
Зазначений перелік не можна вважати вичерпним, а відповідне поле — стабільним. Зміни відбуваються так швидко, що за ними можна встежити лише за допомогою комп’ютеризованої бази даних.
Сподіваємося, що перелік виявиться корисним як з пізнавального, так і з практичного погляду. Зокрема, він може знадобитися для самостійної роботи. Особливо доречним є вивчення іноземної валюти у курсі “Міжнародне приватне право”, якщо вона не вивчається іншими дисциплінами.

 


 

 

11.2. Міжнародний кредитний переказ


Міжнародний кредитний переказ — це форма розрахунків, яка здійснюється відповідно до договору, згідно з яким банк переказодавця виконує за винагороду від імені та за дорученням особи, яка має рахунок у цьому банку, переказ коштів до іншого банку (банку бенефіціара) на користь особи, зазначеної у дорученні (бенефіціара).
Міжнародний кредитний переказ складається з ланцюжка етапів.
1. Переказодавець дає банку, у якому має рахунок, доручення виконати переказ.
2. Банк переказодавця дає доручення про переказ банку-посереднику.
3. Банк переказодавця або банк-посередник дає доручення про переказ банку бенефіціара.
4. Банк бенефіціара зараховує кошти на рахунок бенефіціара, який бенефіціар має у цьому банку.
Пояснимо зазначені етапи детальніше. На першому етапі переказодавець дає доручення шляхом заповнення стандартної банківської форми. Доручення може даватися як у паперовій, так і в електронній формі.
Здебільшого платіжне доручення переказодавця приймається його банком до виконання, якщо переказодавець на своєму рахунку у цьому банку має відповідні кошти. Трапляються випадки, коли згідно з договором між переказодавцем і банком можливе виконання доручення за відсутності належних коштів на рахунку переказодавця, тобто відбувається кредитування банком свого клієнта. Мовою банкірів таке кредитування називають овердрафтом, або контокорентним рахунком.
Перший етап закінчується у момент видачі банком переказодавця банку-посереднику або банку бенефіціара платіжного доручення згідно з вказівкою переказодавця.
Якщо між банком переказодавця і банком бенефіціара немає прямих кореспондентських зв’язків, то потрібні послуги банку-посередника. Після одержання доручення від банку переказодавця банк-посередник видає доручення банку бенефіціара або іншому банку-посереднику, дотримуючись доручення банку переказодавця.
Цей етап міжнародного кредитного переказу вважається закінченим у момент видачі банком-посередником банку бенефіціара чи іншому банку-посереднику платіжного доручення згідно з вказівкою переказодавця.
Між банком переказодавця і банком бенефіціара можуть існувати прямі кореспондентські зв’язки. У такому разі кредитні розрахунки виконуються без посередників.
Прийняттям (акцептом) платіжного доручення банком бенефіціара на користь свого клієнта (бенефіціара) завершується міжнародний кредитний переказ. Банк бенефіціара стає боржником свого клієнта у розмірі акцептованого банком доручення. Механізм міжнародного кредитного переказу описано у загальних рисах. Це означає, що задля спрощення не розглядалися такі питання:
– у яких випадках приймається доручення переказодавця, а в яких не приймається;
– коли банк-посередник відмовляється від акцепту доручення банку переказодавця, а коли не відмовляється;
– за яких умов банк бенефіціара приймає (акцептує) переказ, а за яких не приймає.
Платіжне доручення може бути змінене або відкликане переказодав-цем або банком-відправником лише у разі, якщо відповідне доручення фактично не виконане. Одержавши повідомлення про зміну платіжного доручення, банк-відправник або банк-одержувач виконує відповідне доручення згідно з внесеними до нього змінами. Сторони міжнародного кредитного переказу можуть домовитися, що доручення не підлягає зміні чи відкликанню.
Міжнародному кредитному переказу, як і будь-якому іншому контракту, властиві ризики. Основні з них такі:
- ризик неплатежу покупця (тобто відмова покупця переказувати кошти за вже одержаний товар з огляду на неплатоспроможність, непорядність тощо);
- ризик держави покупця (зокрема з огляду на валютне регулювання);
- курсовий ризик (у зв’язку зі зміною курсу валюти контракту);
- ризик неплатежу постачальника (є дзеркальним відображенням згаданого ризику неплатежу покупця).

 


 

 

11.3. Акредитив


Акредитив — це договір, за яким банк-емітент за дорученням особи, яка має рахунок у цьому банку (наказодавець акредитиву), чи від свого власного імені бере зобов’язання при наданні особою, на користь якої має виконуватися платіж (бенефіціаром), документів чи виконанні певних умов, визначених договором між наказодавцем акредитиву та банком-емітентом, або виконати платіж, або ж зарахувати чи акцептувати переказні векселі, або ж надати повноваження іншому банку (авізуючому банку) виконати платіж, або ж зарахувати чи акцептувати переказні векселі.
Акредитиви бувають відкличні і невідкличні. Відкличні акредитиви за дорученням наказодавця змінюються або відкликаються банком-емітентом без попереднього повідомлення про це бенефіціара. Невідкличний акредитив не можна змінювати або відкликати без згоди бенефіціара.
Підтвердженими називають акредитиви, щодо яких авізуючий банк гарантує виконання за невідкличним акредитивом. Якщо зазначений банк такої гарантії не дає, то відповідний акредитив має статус непідтвердженого.
Поняття “накритий акредитив” відповідає ситуації, коли банк-емітент перераховує кошти авізуючому банку на весь термін дії акредитива. “Ненакритий акредитив” наявний тоді, коли банк-емітент дозволяє авізуючому банку списувати всю суму відповідного акредитива з рахунка банку-емітента в авізуючому банку.
Подільні акредитиви мають місце, коли бенефіціару надається право на часткове виконання акредитива при наданні бенефіціаром документів, що засвідчують часткове виконання його зобов’язань перед наказодавцем.
Переказний акредитив передбачає, що бенефіціар має право давати вказівку авізуючому банку про повний чи частковий переказ акредитива іншій особі. Непереказний акредитив передбачає його виконання лише щодо бенефіціара.
Револьверний акредитив поновлюється сторонами протягом певного терміну чи обумовлену кількість разів. Невідновлюваний акредитив припиняється у зв’язку з його виконанням.
Револьверний акредитив поділяється на кумулятивний і некумулятивний. Кумулятивним називають акредитив, коли невикористані суми поточного акредитива додаються до наступного. Некумулятивні акредитиви не передбачають додавання невикористаних сум до нових акредитивів.
Основні форми акредитивів:
- платіж під надані бенефіціаром документи;
- акцепт переказного векселя під надані бенефіціаром документи;
- облік переказного векселя під надані бенефіціаром документи;
- платіж у розстрочку.
Доручення наказодавця про відкриття акредитива має містити вичерпні дані щодо його виконання (зокрема про документи бенефіціара, що відповідають умовам акредитива, термін відкриття акредитива тощо).
Якщо банк-емітент при відкритті акредитива діє від власного імені, то після відкриття акредитива наказодавець не має права давати цьому банку вказівки не виконувати акредитив. Банк-емітент визначає авізуючий банк відповідно до вказівок наказодавця чи самостійно. Авізуючий банк повідомляє бенефіціара про доручення щодо акредитива. Бенефіціар надає банку належні документи для виконання акредитива. Авізуючий банк може відхилити такі документи, якщо вони не відповідають умовам акредитива. Про таку відмову авізуючий банк повідомляє бенефіціара та банк-емітент. Якщо недоліки усуваються, то авізуючий банк виконує відповідний акредитив. Банк-емітент може дати авізуючому банку вказівку про виконання акредитива незважаючи на недоліки.
Невідкличний акредитив не може змінюватися без спільної згоди банку-емітента і авізуючого (підтверджувального) банку (якщо він має місце) і бенефіціара.
Акредитив вважається однією з найбезпечніших форм міжнародних розрахунків з погляду як наказодавця (платника), так і бенефіціара (одержувача). Але ризики має і акредитив. Так, можуть надаватися невідповідні документи, акредитив може відкликатися, банк-емітент може не платити, у державі можуть змінюватися валютні правила, а курси валют — коливатися.

 


 

 

11.4. Інкасо


Договір з інкасо — це такий договір, коли особа, яка має право вимагати здійснення платежу (довіритель), доручає банку, в якому вона має рахунок (банку-ремітенту), передати особі, яка має зобов’язання виконати платіж чи акцепт переказного векселя (платнику), надіслати через банк платника (банк, що його представляє) документи за умови одержання платежу чи акцепту переказного векселя.
Банк-ремітент може залучати до виконання інкасового доручення, окрім банку, що представляє платника, інші банки. За інкасових операцій довіритель відправляє товари на адресу банку, що представляє платника, з вказівками про те, що товари перебувають у виключному розпорядженні банку до платежу чи акцепту платником переказного векселя.
Розрізняють два види розрахунків з інкасо — чисте інкасо та документарне інкасо. За чистого інкасо надаються лише суто фінансові документи (переказні та прості векселі, чеки тощо). За документарного інкасо залучаються також комерційні документи (про право власності, відвантажувальні тощо).
Форми інкасо:
- одержання платежу (простого і переказного векселя, чека, платіжної розписки тощо);
- видача комерційних документів під платіж з боку платника;
- видача комерційних документів під акцепт переказного векселя;
- видача комерційних документів на інших умовах.
До основних етапів операцій з інкасо належать такі:
- довіритель дає інкасове доручення банку-ремітенту;
- банк-ремітент видає доручення інкасуючому банку (в тому числі банку, що представляє платника);
- банк, що представляє платника, виконує інкасове доручення;
- довірителю переказуються гроші або передається акцептований вексель.
Якщо платник не виконує платежу або не акцептує переказного векселя, банк, що його представляє, зобов’язаний негайно повідомити про це банк-ремітент, а останній інформує довірителя і запитує у нього вказівки щодо подальших дій.
Довіритель або банк-ремітент можуть змінювати чи відкликати інкасове доручення, якщо відповідно банк-ремітент чи банк, що представляє платника, одержують доручення про зміну чи відклик інкасового доручення до його фактичного виконання банком-ремітентом чи банком, що представляє платника.
Інкасові операції також мають ризики. Наприклад, покупець не сплатить акцептованого векселя. Товар може зіпсуватися чи буде втрачений, якщо надійде до місця призначення раніше, ніж відповідні комерційні документи.

 


 

 

11.5. Банківська гарантія


Банківська гарантія є одним з найпоширеніших способів забезпечення зобов’язань у сфері міжнародної торгівлі. Особа, на прохання якої надається банківська гарантія, називається принципалом. Бенефіціаром називають особу, зазначену у банківській гарантії як таку, на вимогу і на користь якої банк-гарант здійснює платіж. Банк-гарант видає гарантію, тобто бере на себе зобов’язання, що при настанні обумовлених обставин він виконає платіж на користь зазначеної у гарантії особи.
Гарантія — досить широке поняття. Воно поширюється на якість товару, обов’язок однієї особи відповідати перед кредитором іншої за виконання нею своїх зобов’язань. Поняття “гарантія” часто вживається як синонім терміна “поручництво” (“порука”). Гарантію можна розглядати і як самостійне та незалежне зобов’язання банку щодо забезпечення виконання зобов’язань іншої особи. З класичним поручництвом банківську гарантію об’єднує те, що як гарант, так і поручитель повинні виплачувати обумовлену суму у разі невиконання зобов’язань третьою особою. Гарантія відрізняється від поручництва тим, що зобов’язання гаранта (банку) не залежать від зобов’язань принципала. Банк, що надає гарантію, не має права пред’являти бенефіціару гарантії вимоги, які може пред’являти боржник, зобов’язання якого забезпечуються гарантією. Обсяг зобов’язань банку може не збігатися з обсягом зобов’язань боржника. До того ж банківське зобов’язання є лише грошовим. Дійсність гарантійного зобов’язання не залежить від дійсності зобов’язань основного боржника. Банківська гарантія не може бути субсидіарною (тобто додатковою). Це означає, що банк не може вимагати від бенефіціара, щоб він спочатку пред’явив вимоги до боржника, а вже потім до банку. Банківська гарантія вважається надійнішим способом забезпечення зобов’язань, ніж традиційне поручництво.
Банківська гарантія не має спеціального регулювання у національному законодавстві майже всіх країн світу. Є лише поодинокі винятки.
Суть банківської гарантії полягає не у виконанні зобов’язань гарантом замість боржника. Така гарантія є певною компенсацією за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань принципала.
Банківська гарантія може бути як такою, що не підлягає відкликанню, так і відкличною. Невідклична гарантія не може змінюватися без згоди бенефіціара. Права бенефіціара за цією гарантією, як правило, не передаються іншій особі. Гарант несе зобов’язання лише відповідно до умов, передбачених у договорі банківської гарантії.
Договори гарантії найчастіше укладаються у формі гарантійного листа. Цей лист надсилається безпосередньо бенефіціару. Інколи адресатом є банк, у якому бенефіціар має рахунок. У листі чітко зазначається дата закінчення терміну гарантії.
Розрізняють такі види банківських гарантій:
- тендерна (конкурсна) (гарант компенсує збитки, завдані відповідним учасником тендера);
- виконання (забезпечує охорону інтересів імпортера, покупця або замовника);
- повернення авансу (сплаченого покупцем або замовником);
- оплати (заборгованості експортера за поставлений товар, виконану роботу, надану послугу тощо);
- митна (використовується для оплати митних платежів, зокрема, при тимчасовому ввезенні або транзиті товарів);
- судова (передбачає забезпечення судових витрат);
- забезпечення позову (якщо на майно накладається арешт, то, пред’явивши гарантію, відповідна особа може використовувати це майно за своїм розсудом);
- коносамента (передбачає виконання зобов’язань перевізником вантажу).
Якщо гарантія надається безпосередньо банком, що бере на себе зобов’язання, то таку гарантію називають прямою.
Опосередкована (непряма) гарантія має ще й третю назву — зустрічна. Вона означає, що банк, до якого звернулися за гарантією, переадресовує її банку-кореспонденту.
Контргарантія — це своєрідна ланцюжкова гарантія, за якої певний банк повторює гарантійне зобов’язання іншого банку.
Нарешті, консорціумна гарантія — це така, за допомогою якої група осіб забезпечує зобов’язання цієї групи шляхом одержання головним гарантом консорціуму відповідних банківських гарантій від учасників групи.

 


 

 

11.6. Векселі та чеки


Законодавство України містить кілька дефініцій векселя. Зокрема, у ст. 21 “Основні характеристики векселів” Закону України “Про цінні папери та фондову біржу” від 18 червня 1991 р. зазначається: “Вексель — цінний папір, що посвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити при настанні терміну визначену суму грошей власнику векселя (векселетримачеві). Випускаються такі види векселів: простий, переказний...”
Дефініція чека міститься у ст. 34 “Чек” “Основ цивільного законодавства Союзу РСР і республік” від 31 травня 1991 р.: “Чеком визнається цінний папір, що містить нічим не обумовлене письмове розпорядження чекодавця банку сплатити тримачеві чека вказану у ньому суму.
Чек має бути пред’явлений до оплати протягом терміну, встановленого законодавством”.
Міжнародне приватне право до чеків та векселів тривалий час застосовувало принцип формальності. Він означав: за відсутності принаймні одного реквізиту із встановлених законодавством такий цінний папір визнавався недійсним. Принцип формальності перешкоджав широкому використанню векселів і чеків у сфері міжнародної торгівлі. Кожна держава встановлювала свої вимоги до векселя та чека. Так, вексель, належно оформлений у певній державі, міг бути нічим не вартим папірцем в іншій.
З огляду на зазначене постала потреба уніфікувати вимоги до чеків та векселів. Таке завдання було виконане Женевськими вексельними конвенціями 1930 р. та Женевськими чековими конвенціями 1931 р.
Женевські конвенції не містять дефініції векселя. Конвенція про уніфікований закон з переказних і простих векселів передбачила обов’язкові реквізити векселя, встановила вимоги до його складання і форми, індосаменту, акцепту, авалю, платежу, протесту проти неакцепту чи неплатежу, посередництва. Отже, цю Конвенцію можна вважати матеріально-правовою. Друга Конвенція є переважно колізійною. Вона враховує застосування до вексельних відносин національного законодавства різних держав. Основною колізійною прив’язкою цієї Конвенції є закон місця виконання зобов’язань.
Втім, спираючись на Женевські конвенції, задовільної уніфікації вексельного законодавства країн світу досягти не вдалося. Окремі країни (у тому числі колишній СРСР) врахували норми Конвенцій у своєму національному законодавстві. Країни, у яких домінує англосаксонська система права, продовжували спиратися на положення англійського закону 1882 р. про векселі.
Згадана у підрозділі “Джерела права” Конвенція ООН 1988 р. мала за мету запровадити єдиний засіб платежу і кредиту для міжнародного торговельного обороту. Конвенція спрямована на подолання відмінностей між двома провідними вексельними системами світу. Зазначена Конвенція є переважно матеріально-правовою.
Коротко про Женевські чекові конвенції. “Конвенція про уніфікований закон про чеки” встановила обов’язкові реквізити чека, порядок його складання та форму, порядок передачі чека, його пред’явлення та платежу за ним. Регламентовано також правовідносини у зв’язку з регресом за неоплату чека. Встановлено, що таке “перекреслений чек”, “розрахунковий чек” тощо. Ця Конвенція містить матеріально-правові норми. Колізійна конвенція про чеки виконує завдання, аналогічні відповідній конвенції про векселі.

 


 

 

11.7. Міжнародні неторговельні розрахунки


Міжнародні неторговельні розрахунки поділяють на такі види:
- платежі на утримання за кордоном дипломатичних і консульських представництв;
- внески за членство у міжнародних організаціях;
- плата за навчання громадян в іноземних державах;
- аліменти, пенсії, спадкові кошти;
- обмін національної валюти на іноземну;
- перекази заробітної плати на батьківщину іноземцями-заробітчанами тощо.
На ввезення, перевезення, вивезення валюти поширюються митні правила.
Інструкція про порядок переведення пенсії громадянам, які виїхали за кордон, та виплати пенсій пенсіонерам іноземних держав, які проживають в Україні була затверджена постановою Правління Пенсійного фонду України від 12 квітня 1994 р. № 3–7.
Переказ пенсій здійснює Пенсійний фонд України через Державний експортно-імпортний банк України. Переказування пенсії за кордон та виплата пенсії іноземним пенсіонерам на території України здійснюється щоквартально у валюті тієї країни, де проживає пенсіонер, якщо інше не передбачено угодами. Пенсії переказують з дня припинення їх виплати в Україні. Пенсії громадянам, які тимчасово виїжджають з України до інших країн, не переказуються. Поштові та банківські витрати, пов’язані з переказуванням пенсій, провадяться за рахунок коштів Пенсійного фонду України.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Міжнародний кредитний переказ.
2. Поняття “акредитив”.
3. Предмет договору з інкасо.
4. Чисте інкасо та документарне інкасо.
5. Банківські гарантії та їх застосування.
6. Поняття векселя.
7. Поняття чека.
8. З якою метою у 1988 р. було укладено Конвенцію ООН про міжнародні векселі?
9. Поняття “міжнародні неторговельні розрахунки”.