Розділ 9. Зовнішньоекономічна діяльність

9.1.  Джерела права
9.2. Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності
9.3. Зовнішньоекономічний договір
9.4. Іноземні інвестиції

9.1.  Джерела права

Найважливіші джерела права теми:
1. Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність”. Прийнятий Верховною Радою Української РСР 16 квітня 1991р. № 959-ХІІ. До Закону неодноразово вносилися зміни та доповнення.
2. Закон України “Про підприємництво”. Прийнятий Верховною Радою Української РСР 7 лютого 1991р. № 698-ХІІ. До Закону неодноразово вносилися зміни та доповнення.
3. Закон України “Про підприємства”. Прийнятий Верховною Радою Української РСР 27 березня 1991р. № 888-ХІІ. До Закону неодноразово вносилися зміни та доповнення.
4. Закон України “Про режим іноземного інвестування”. Прийнятий Верховною Радою України 19 березня 1996 р. № 93/96-ВР. Закон змінювався та доповнювався.
5. Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо збільшення надходжень інвестицій в економіку України” від 22 лютого 2001 р. № 108/2001 (Офіційний вісник України. — 2001. — № 9).
6. Положення “Про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора”. Затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 30 січня 1997 р. № 112 (Офіційний вісник України. — 1997. — № 6).
7. Розпорядження Президента України “Про впорядкування контролю за зовнішньоекономічною діяльністю резидентів України” від 21 лютого 2000 р. № 90/2000-рп. Код нормативного акта 14704/2000 (Офіційний вісник України. — 2000. — № 8).
8. Положення “Про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)”. Затверджене наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 6 вересня 2001 р. № 201 (Офіційний вісник України. — 2001. — № 39).
9. Порядок реєстрації та обліку зовнішньоекономічних договорів. Затверджений наказом Міністерства економіки України від 29 червня 2000 р. № 136. Зареєстрований у Міністерстві юстиції України 17 липня 2000 р. за № 420/4641.
Зазначеним наказом були також затверджені такі документи:
- Інструкція про порядок заповнення інформаційної картки зовнішньоекономічного договору (контракту);
- Інструкція про заповнення картки реєстрації обліку зовнішньоекономічного договору (контракту);
- Перелік товарів (текстильних виробів) за кодами ТН ЗЕД (походженням з України), щодо яких міжнародними договорами передбачено добровільні обмеження експорту;
- Перелік товарів походженням з України, на імпорт яких введено односторонні кількісні обмеження (квотування, контингентування, ліцензування) деякими державами, економічними угрупованнями, митними союзами;
- Перелік товарів, експорт яких здійснюється відповідно до конкретних заходів з метою запобігання антидемпінговим процедурам;
- Перелік країн, у разі експорту в які товарів зовнішньоекономічні договори (контракти) підлягають обліку (реєстрації);
- Розрахунок вартості витрат Міністерства економіки України, пов’язаних з оформленням та видачею карток реєстрації обліку зовнішньоекономічних договорів.
(Зазначені акти містяться в “Офіційному віснику України”. — 2000. — № 30.)
10. Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності. Підписана у Києві 20 березня 1992 р. урядами держав — учасниць СНД.
11. Вашингтонська конвенція 1965 р. про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами (Convention on the Settlement of Investment Disputes Between States and Nationals of Other States).
Верховна Рада України 16 березня 2000 р. прийняла Закон України № 1547-ІІІ “Про ратифікацію Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами”. У ньому зазначається:
“Верховна Рада України постановляє:
Конвенцію про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами, підписану від імені України 3 квітня 1998 р. в м. Вашингтоні, ратифікувати” (Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 21).
12. Сеульська Конвенція 1985 р. про заснування багатостороннього агентства з гарантій інвестицій (Seoul Multilateral Investment Agency Convention).
13. Конвенція ООН 1980 р. про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (United Nations Convention on the Contracts for the International Sale of Goods). Україна є учасницею Конвенції з 1 лютого 1991 р. Конвенція відома ще як “Віденська” за місцем укладення.
14. Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів від 14 червня 1974 р. (Convention on the Limitation Period in the International Sale of Goods). Набула чинності 1 серпня 1988 р., для України — 1 квітня 1994 р. Конвенція ратифікована постановою Верховної Ради України від 14 липня 1993 р. № 3382-XII.

9.2. Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності

У ст. 2 “Види підприємств” Закону України “Про підприємства в Україні” зазначається, що у зв’язку з іноземним елементом відповідними видами підприємств можуть бути:
- спільні підприємства, засновані на базі об’єднання майна різних власників (змішана форма власності); у числі засновників спільного підприємства можуть бути юридичні особи та громадяни України та інших держав;
- підприємства, засновані на власності юридичних осіб і громадян інших держав (створення таких підприємств передбачається регулювати окремим законодавством України).
В об’єднання підприємств в Україні можуть входити підприємства інших держав.
Статтю 25 “Зовнішньоекономічна діяльність підприємства” зазначеного Закону сформульовано так:
“1. Підприємство самостійно здійснює зовнішньоекономічну діяльність.
2. Порядок використання виручки підприємства в іноземній валюті визначається валютним законодавством України.
3. Підприємство має право одержувати кредити від своїх зарубіжних партнерів. При цьому валюта зараховується на баланс підприємства і використовується ним самостійно. По одержаних підприємством кредитах держава відповідальності не несе.
Підприємство, яке здійснює зовнішньоекономічну діяльність, може відкривати за межами України свої представництва та виробничі підрозділи, утворення яких здійснюється за кошти підприємства.
4. Підприємство у своїй зовнішньоекономічній діяльності з питань економічної, технологічної, екологічної та санітарної безпеки контролюється державними органами”.
Стаття 2 “Суб’єкти підприємницької діяльності” Закону України “Про підприємництво” передбачає, що “…суб’єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути:
- громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності;
- юридичні особи всіх форм власності, встановлених Закон України “Про власність”…”
Принагідно зазначимо, що ст. 1 “Підприємництво в Україні” спочатку було сформульовано так: “Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняттю торгівлею з метою одержання прибутку”.
Верховна Рада України Законом “Про внесення змін до статті 1 Закону України “Про підприємництво” від 22 лютого 2000 р. № 1481-ІІІ зазначену статтю виклала у такій редакції:
“Підприємництво — це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкт підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.
Створення (заснування) суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством”.
У Законі України “Про підприємництво” є стаття, яка повністю присвячена іноземному елементу:
“Стаття 16. Діяльність іноземних підприємств
Іноземні громадяни та особи без громадянства, які здійснюють підприємницьку діяльність на території України, на її континентальному шельфі та у виключній (морській) економічній зоні, користуються такими ж правами і несуть такі ж обов’язки, що й громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції України, цього Закону та інших законодавчих актів України.
Особливості здійснення підприємницької діяльності на території України, на її континентальному шельфі та у виключній (морській) економічній зоні іноземними юридичними особами визначаються законодавчими актами України”.
Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 р. № 959-ХІІ має таку структуру:
Розділ І
Загальні положення
Стаття 1 Визначення термінів.
Стаття 2 Принципи зовнішньоекономічної діяльності.
Стаття 3 Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності.
Стаття 4 Види зовнішньоекономічної діяльності.
Стаття 5 Право на здійснення зовнішньоекономічної діяльності.
Стаття 6 Договори (контракти) суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та право, що застосовується до них.
Розділ ІІ
Регулювання зовнішньоекономічної діяльності
Стаття 7. Основи регулювання зовнішньоекономічної діяльності.
Стаття 8. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності.
Стаття 9. Органи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності.
Стаття 10. Органи місцевого управління зовнішньоекономічною діяльністю.
Стаття 11. Принципи оподаткування при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності.
Стаття 12. Обов’язковий розподіл виручки від зовнішньоекономічної діяльності в іноземній валюті.
Стаття 13. Принципи митного регулювання при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності.
Стаття 14. Ведення розрахунків та кредитування суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.
Стаття 15. Страхування зовнішньоекономічних операцій.
Стаття 16. Ліцензування і квотування зовнішньоекономічних операцій.
Стаття 17. Заборона окремих видів експорту та імпорту.
Стаття 18. Порядок встановлення і використання технічних, фармакологічних, санітарних, фітосанітарних, ветеринарних та екологічних стандартів та вимог.
Стаття 19. Спеціальні імпортні процедури.
Стаття 20. Антимонопольні заходи у галузі зовнішньоекономічної діяльності.
Стаття 21. Державне замовлення.
Стаття 22. Облік зовнішньоекономічних операцій, звітність та аудит суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.
Стаття 23. Інформаційне забезпечення зовнішньоекономічної діяльності.
Розділ ІІІ
Спеціальні правові режими зовнішньоекономічної діяльності
Стаття 24. Спеціальні економічні зони.
Стаття 25. Інші спеціальні правові режими зовнішньоекономічної діяльності.
Розділ ІV
Економічні відносини України з іншими державами та міжнародними міжурядовими організаціями
Стаття 26. Економічні відносини України з іншими державами.
Стаття 27. Відносини України з міжнародними міжурядовими економічними організаціями.
Розділ V
Захист прав і законних інтересів держави та інших суб’єктів зовнішньоекономічної і господарської діяльності України
Стаття 28. Захист прав і законних інтересів держави та інших суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України за межами України.
Стаття 29. Заходи України у відповідь на дискримінаційні та недружні дії іноземних держав.
Стаття 30. Обмеження реекспорту.
Стаття 31. Заходи проти недобросовісної конкуренції.
Розділ VI Відповідальність у зовнішньоекономічній діяльності
Стаття 32. Загальні засади відповідальності суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.
Стаття 33. Види та форми відповідальності у зовнішньоекономічній діяльності.
Стаття 34. Відповідальність України як держави.
Стаття 35. Відповідальність суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.
Стаття 36. Порядок здійснення відповідальності.
Стаття 37. Спеціальні санкції за порушення цього або пов’язаних з ним законів України.
Розділ VIII
Порядок розгляду спорів у зовнішньоекономічній діяльності
Стаття 38. Розгляд спорів, що виникають у процесі зовнішньоекономічної діяльності.
Стаття 39. Спори, що виникають при застосуванні цього Закону.
У ст. 3 “Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності” Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” міститься перелік суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності. У ній зазначається:
“Суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:
– фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з законами України і постійно проживають на території України;
– юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України (підприємства, організації та об’єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об’єднання, організації та інші), в тому числі юридичні особи, майно та капітал яких є повністю у власності іноземних суб’єктів господарської діяльності;
– об’єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно із законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність;
– структурні одиниці іноземних суб’єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно із законами України (філії, відділення тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України;
– спільні підприємства за участю суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України;
– інші суб’єкти діяльності, передбачені законами України.
Україна в особі її органів, місцеві органи влади і управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності, а також інші держави, які беруть участь у господарській діяльності на території України, діють як юридичні особи згідно з частиною четвертою статті 2 цього Закону і законами України”.
Види зовнішньоекономічної діяльності, дозволені зазначеним Законом, сформульовані у ст. 4:
“До видів зовнішньоекономічної діяльності, які здійснюють в Україні суб’єкти цієї діяльності, належать:
– експорт та імпорт товарів, капіталу та робочої сили;
– надання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб’єктам господарської діяльності, в тому числі виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристичних та інших, що прямо і виключно не заборонені законами України, надання вищезазначених послуг іноземними суб’єктами господарської діяльності суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності України;
– наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша підготовка спеціалістів на комерційній основі;
– міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України;
– кредитні та розрахункові операції між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності;
– створення суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними суб’єктами господарської діяльності зазначених установ на території України у випадках, передбачених законами України;
– спільна підприємницька діяльність між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності, що включає створення підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;
– підприємницька діяльність на території України, пов’язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об’єктів власності з боку іноземних суб’єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України;
– організація та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі, за участю суб’єк-тів зовнішньоекономічної діяльності; організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у випадках, передбачених законами України;
– товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності;
– орендні, в тому числі лізингові, операції між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності;
– операції по придбанню, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;
– інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо і у виключній формі законами України.
Посередницькі операції, при здійсненні яких право власності на товар не переходить до посередника (на підставі комісійних, агентських договорів, договорів доручення та інших) здійснюються без обмежень”.

9.3. Зовнішньоекономічний договір

Серед майже чотирьох десятків визначень термінів, що їх містить ст. 1 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1999 р. № 959-ХІІ, є і дефініція зовнішньоекономічного договору:
“Зовнішньоекономічний договір (контракт) — матеріально оформлена угода двох або більше суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності”.
Верховна Рада України 21 жовтня 1999 р. прийняла Закон України “Про внесення змін до ст. 6 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” №1182-ХІV (Офіційний вісник України. — 1999. — № 46; Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 51). Нині вимоги до контракту формулюються так:
“Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи Законом. Повноваження представника на укладення зовнішньоекономічного договору (контракту) може випливати з доручення, статутних документів, договорів та інших підстав, які не суперечать цьому Закону. Дії, які здійснюються від імені іноземного суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності України, уповноваженим на це належним чином, вважаються діями цього суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності.
Форма зовнішньоекономічного договору визначається місцем його укладення. Якщо дотримані вимоги законодавства України, то укладена за кордоном угода не може були визнана недійсною внаслідок недотримання форми.
Угоди щодо будівель та іншого нерухомого майна, що знаходиться на території України, визнаються за її законами.
Права та обов’язки сторін контракту визначаються правом місця його укладення, якщо сторони не домовляться про інше. Місце укладення угоди визначається згідно із законами України”.
Далі у ст. 6 Закону зазначається:
“Права та обов’язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначаються правом країни, вибраної сторонами при укладенні договору (контракту) або у результаті подальшого узгодження.
За відсутності угоди між сторонами щодо права, яке має застосовуватися до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), застосовується право країни, де заснована, має місце проживання або основне місце діяльності Сторона, яка є:
- продавцем — у договорі купівлі-продажу;
- наймодавцем — у договорі майнового наймання;
- ліцензіаром — у ліцензійному договорі;
- охоронцем — у договорі зберігання;
- комітентом (консигнантом) — у договорі комісії (консигнації);
- довірителем — у договорі заручення;
- перевізником — у договорі перевезення;
- експедитором — у договорі транспортно-експедиційного обслуговування;
- кредитором — у договорі кредитування;
- дарувальником — у договорі дарування;
- поручителем — у договорі поруки;
- заставником — у договорі застави.
До зовнішньоекономічних договорів (контрактів) про виробниче співробітництво, спеціалізацію і кооперування, виконання будівельно-монтажних робіт застосовується право країни, де створюються передбачені договором (контрактом) результати, якщо сторони не погодили інше.
До зовнішньоекономічного договору (контракту) про створення спільного підприємства застосовується право країни, на території якої спільне підприємство створюється і офіційно реєструється.
До зовнішньоекономічного договору (контракту), укладеного на аукціоні, у результаті конкурсу, на біржі, застосовується право країни, на території якої проводиться аукціон, конкурс або знаходиться біржа.
До прав і зобов’язань за зовнішньоекономічним договором (контрактом), не вказаним у цій статті, застосовується право країни, де заснована або має місце проживання, або основне місце діяльності Сторона, яка здійснює виконання такого договору (контракту), що має вирішальне значення для його змісту.
У разі приймання виконання за зовнішньоекономічним договором (контрактом) береться до уваги місце проведення такого приймання, оскільки сторони не погодили інше”.
“Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)” від 5 жовтня 1995 р. № 75 передбачає, що у контракті повинні міститися такі обов’язкові умови:
1. Назва, номер договору (контракту), дата і місце його укладення.
2. Преамбула.
3. Предмет договору.
4. Кількість і якість товару (обсяги виконання робіт, надання послуг).
5. Базисні умови поставки товарів (приймання — здавання виконаних робіт або послуг).
6. Ціна і загальна вартість договору.
7. Умови платежів.
8. Умови здавання (приймання) товару (роботи, послуги).
9. Упакування та маркування.
10. Форс-мажорні обставини.
11. Санкції та рекламації.
12. Арбітраж.
13. Юридичні адреси, поштові та платіжні реквізити сторін.
Зазначені умови договору (контракту) вважаються обов’язковими. За домовленістю сторін у ньому можуть передбачатися і додаткові умови.
Окремі види зовнішньоекономічних договорів (контрактів) підлягають державному обліку (реєстрації). Це сприяє контролю за надходженням валютної виручки в Україну.
Зазначене Положення містить наприкінці перелік законодавчих і нормативних актів України, що стосуються форми, порядку укладення і виконання зовнішньоекономічних договорів (контрактів).
Згадана у підрозділі “Джерела права” Віденська конвенція 1980 р. регулює договори купівлі-продажу, укладені в результаті обміну офертою та акцептом. Конвенції властива диспозитивність. Це, зокрема, виявляється у широкій автономії волі сторін. Приєднуючись до Конвенції, Україна зробила окремі застереження. Наприклад, застерегла, що визнає лише письмову форму зовнішньоекономічного договору (контракту), укладеного суб’єктами підприємницької діяльності, які мають місцезнаходження в Україні. Норми Конвенції запозичуються для національного законодавства. Це, зокрема, відображено у Законі України “Про зовнішньоекономічну діяльність” та “Положенні про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)”. Конвенція, як і інший ратифікований міжнародний договір, вважається частиною національного законодавства і може використовуватися як нормативно-правовий акт прямої дії.
У ст. 16 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” передбачається у певних випадках запровадження режиму ліцензування. Існують такі види ліцензій:
Генеральна — дозвіл на операції з певного виду товарів та/або з певною групою країн протягом періоду дії режиму ліцензування.
Разова (індивідуальна) — іменний (конкретний) дозвіл на здійснення окремої операції відповідним суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності.
Відкрита (індивідуальна) — дозвіл на експорт чи імпорт товару протягом певного часу (понад місяць) з визначенням його загального обсягу.
Детально ліцензування не розглядатимемо з огляду на те, що воно належить до сфери публічного, а не приватного права.
У процесі здійснення експортно-імпортних операцій важливе значення має сертифікація продукції. Сертифікація означає відповідність продукції вимогам держави та міжнародних стандартів. Вона була започаткована Декретом Кабінету Міністрів України “Про стандартизацію і сертифікацію” від 10 травня 1993 р. Створено Державну систему сертифікації України УкрСЕПРО. Сертифікація також належить до сфери публічного права.
У зовнішньоекономічній діяльності певне місце належить бартеру. Бартерними називають збалансовані за вартістю товарообмінні операції. Вони здійснюються без руху грошових коштів. Бартерні операції регулювались Указом Президента України “Про регулювання бартерних (товарообмінних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності” від 27 січня 1995 р. № 84/95 та іншими нормативно-правовими актами.
Для того щоб здійснювати бартерні (товарообмінні) операції, в уповноважених банках України потрібно було відкрити так звані попередні імпортні депозити. Це своєрідне застереження для унеможливлення безплатного вивезення з України матеріальних цінностей. Згадані депозити не відкривалися, коли бартерні (товарообмінні) операції виконувалися за уповноваженням Кабінету Міністрів України.
Реєстрація бартерного договору відбувається за наявності довідки уповноваженого банку про відкриття попереднього імпортного депозиту.
Бартерний договір можна переоформити в інші види зовнішньоекономічних договорів (контрактів) з оплатою в іноземній валюті та передекларуванням товарів. Було встановлено процедуру повернення відкритих попередніх імпортних депозитів.
Як бачимо, зовнішньоекономічна діяльність є досить багатоаспектним явищем.
Окремого розгляду потребує правове поле навколо іноземних інвестицій в Україні.

9.4. Іноземні інвестиції

Закон України “Про режим іноземного інвестування” від 19 березня 1996 р. № 93/96-ВР має таку структуру:
Розділ І
Загальні положення
Стаття 1. Визначення термінів, що вживаються у Законі.
Стаття 2. Види іноземних інвестицій.
Стаття 3. Форми здійснення іноземних інвестицій.
Стаття 4. Об’єкти іноземного інвестування.
Стаття 5. Оцінка іноземних інвестицій.
Стаття 6. Законодавство про інвестиційну діяльність іноземних інвесторів на території України.
Розділ ІІ Державні гарантії захисту іноземних інвестицій
Стаття 7. Правовий режим інвестиційної діяльності.
Стаття 8. Гарантії у разі зміни законодавства.
Стаття 9. Гарантії щодо примусових вилучень, а також незаконних дій державних органів та їх посадових осіб.
Стаття 10. Компенсація і відшкодування збитків іноземним інвесторам.
Стаття 11. Гарантії в разі припинення інвестиційної діяльності.
Стаття 12. Гарантії переказу прибутків, доходів та інших коштів, одержаних внаслідок здійснення іноземних інвестицій.
Розділ ІІІ
Державна реєстрація та контроль за здійсненням іноземних інвестицій
Стаття 13. Державна реєстрація іноземних інвестицій.
Стаття 14. Відмова в державній реєстрації іноземних інвестицій.
Стаття 15. Статистична звітність про іноземні інвестиції.
Розділ ІV
Підприємства з іноземними інвестиціями
Стаття 16. Організаційно-правові форми підприємств з іноземними інвестиціями.
Стаття 17. Установчі документи підприємств з іноземними інвестиціями.
Стаття 18. Обкладення митом.
Стаття 19. Умови реалізації продукції (робіт, послуг).
Стаття 20. Оподаткування.
Стаття 21. Права інтелектуальної власності.
Розділ V
Іноземні інвестиції на основі концесійних договорів, договорів (контрактів) про виробничу кооперацію, спільне виробництво та інші види спільної інвестиційної діяльності
Стаття 22. Концесійні договори.
Стаття 23. Договори (контракти) про інвестиційну діяльність.
Стаття 24. Регулювання господарської діяльності за договорами (контрактами).
Розділ VІ
Іноземні інвестиції у спеціальних (вільних) економічних зонах
Стаття 25. Регулювання іноземних інвестицій у спеціальних (вільних) економічних зонах.
Розділ VІІ
Розгляд спорів
Стаття 26. Порядок розгляду спорів.
Стаття 27. Заключні положення.
У ст. 2 згаданого Закону зазначається, що іноземні інвестиції здійснюються у вигляді:
“– іноземної валюти, яка визнається конвертованою Національним банком України;
– валюти України — при реінвестиціях в об’єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об’єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи);
– іншого рухомого і нерухомого майна і пов’язаних з ними майнових прав;
– акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеного відповідно до законодавства України чи законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті;
– грошових вимог і прав на вимоги виконання договірних зобов’я-зань, гарантованих першокласними банками, та таких, що мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно із законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;
– будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно із законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо;
– прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами й використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства чи договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно із законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;
– інших цінностей відповідно до законодавства України”. У ст. 3 Закону встановлено, що іноземні інвестиції можуть здійснюватися у таких формах:
“– часткової участі у підприємствах, створюваних спільно з українськими юридичними та фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;
– створення підприємств, які повністю належать іноземним інвесторам філіалів та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю;
– придбання не забороненого законами України нерухомого або рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об’єкти власності, шляхом прямого одержання майна і майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;
– придбання самостійно або за участю українських юридичних або фізичних осіб прав на користування землею і використання природних ресурсів на території України;
– придбання інших майнових прав;
– в інших формах, не заборонених законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів з суб’єктами господарської діяльності України”.
Отже, законодавство України про іноземні інвестиції — це система передусім матеріально-правових, а не колізійних норм. У зв’язку з іноземними інвестиціями часто порушується питання про націоналізацію. Остання є дамокловим мечем, який нависає над інвестиціями, що надійшли до певної країни від іноземців.
Націоналізація — це захід, що вживається державою, у контексті якого майно, що перебуває у приватній власності, передається у власність держави, тобто одержавлюється. Термін “націоналізація” є антонімом терміна “приватизація”.
Право держави на націоналізацію приватної власності, в тому числі тієї, що належить іноземцям, визнається міжнародним правом і є прерогативою суверенної держави. Хартія економічних прав і обов’язків держав, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1974 р., передбачила, що кожна держава має право націоналізувати іноземну власність. Держава, яка здійснює націоналізацію, має сплатити компенсацію відповідним приватним власникам. Спори про компенсації регулюються згідно з внутрішнім правом відповідної держави.
Націоналізація не вважається покаранням. Націоналізація тлумачиться як упевненість держави у тому, що зміна власності з приватної на публічну відповідає кардинальним інтересам суспільства загалом.
Міжнародне право засуджує грабіжницьку націоналізацію, але допускає таку, що супроводжується швидкою, адекватною й ефективною компенсацією.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Спільні підприємства згідно з українським законодавством.
2. Чому на початку 90-х років XX ст. виникла потреба у прийнятті в Україні спеціального закону про зовнішньоекономічну діяльність?
3. Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності в Україні.
4. Види зовнішньоекономічної діяльності.
5. Поняття “проста письмова форма” зовнішньоекономічного договору (контракту) і його розуміння українським законодавцем.
6. Законодавство, що регулює угоди щодо нерухомості, яка розміщується на території України.
7. Чи передбачає законодавство України обов’язкові умови зовнішньоекономічного контракту?
8. Чи всі зовнішньоекономічні договори реєструє держава?
9. Положення Віденської конвенції 1980 р. про договори купівлі-продажу.
10. Види іноземних інвестицій, передбачені законодавством України.
11. Поняття націоналізації у зв’язку з іноземними інвестиціями.