Розділ 20 ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

§ 1 Значення міжнародно-правової відповідальності, цілі, принципи, поняття відповідальності

Міжнародному праву здавна відомий принцип, відпові­дно до якого будь-яка шкода має відшкодовуватися. Своє­рідною гарантією цього принципу є інший принцип — відпо­відальності за вчинення шкоди або за відмову відшкодува­ти її. Відповідальність за порушення зобов'язань була встановлена вже в першому відомому нам письмовому до­говорі XIII ст. до н. є. між єгипетським фараоном Рамзе-сом II та хеттським царем Хаттушилем III, у якому, зокре­ма, передбачалися такі санкції за його порушення: «Хай згинуть дім, земля та раби того, хто порушить ці слова»¹. У подальшому відповідальність держав у міжнародному праві набула більш конкретного значення, оскільки відмова від покарання за міжнародні правопорушення «призвела б до загибелі міжнародного права, бо з відмовою від відповідаль­ності за здійснений неправомірний акт відпали б зобов'я­зання держав дотримуватися норм міжнародного права»².

Оскільки правовідносини відповідальності в міжнарод­ному праві виникають лише в результаті неправомірних дій чи бездіяльності держави, яка ігнорує свої міжнародно-пра­вові зобов'язання, є сенс стверджувати, що норми відпові­дальності держав є похідними від зобов'язальних (первинних) міжнародно-правових норм. Відповідно, формою здійснення відповідальності є охоронні правовідносини. Саме тому відповідальність — це правовідносини, які, з одного боку, покладають на правопорушника зобов'язання припинити противоправні дії, ліквідувати чи компенсува­ти наслідки правопорушення, а з іншого — наділяють суб'єкта, що постраждав, правом вимагати здійснення зга­даних дій. Правовідносини відповідальності виникають не­залежно від волі сторін, у разі порушення однією з них своїх зобов'язань в основних правовідносинах. Безумовність міжнародно-правової відповідальності в якості загального принципу міжнародного права була встановлена 1928 р. Постійною Палатою міжнародного правосуддя.

Питання про відповідальність у міжнародному праві формулюється перш за все як питання про відповідальність держав, оскільки саме вони є основними суб'єктами міжна­родних відносин і міжнародного права. Однак постійне роз­ширення кола суб'єктів міжнародного права призводить і до зміни кола суб'єктів відповідальності за міжнародним правом.

Цілі відповідальності полягають у такому: утримати по­тенційного правопорушника від вчинення правопорушен­ня; спонукати правопорушника належним чином викона­ти свої зобов'язання; забезпечити потерпілому компенсацію за завдану йому матеріальну чи моральну шкоду; вплину­ти на майбутню поведінку сторін з метою добросовісного виконання ними своїх зобов'язань.

Комісія міжнародного права на підставі узагальнення теорії та звичаєвих норм визначила такі принципи міжнародно-правової відповідальності: відповідальність за будь-які міжнародно-правові діяння держави; визначення суб'єктів таких діянь; визначення умов наявності міжна­родно-правових діянь; незастосування внутрішнього права для визначення наявності таких діянь.

Враховуючи, що науковці не дійшли згоди щодо визна­чення поняття «міжнародно-правова відповідальність», Комісія міжнародного права визначила міжнародну відпо­відальність як «всі форми правових відносин, що можуть виникнути в міжнародному праві у зв'язку із правопорушенням, що вчинене державою, — незалежно від того, чи обмежуються ці відносини правовідносинами між держа­вою, що вчинила неправомірну дію, і державою, яка безпосе­редньо постраждала, або ж вони поширюються також на інших суб'єктів міжнародного права, і, незалежно від того, чи обмежуються ці відносини зобов'язанням винної держа­ви поновити право потерпілої держави та відшкодувати заподіяну шкоду, включають можливість самої потерпі­лої держави та інших суб'єктів застосувати до винної дер­жави будь-які санкції, передбачені міжнародним правом»¹. З врахуванням цього міжнародно-правову відповідальність можна визначити як зобов'язання суб'єкта міжна­родного права потерпіти певні обставини негативного харак­теру внаслідок заподіяння шкоди іншому суб'єкту міжнарод­ного права як у результаті вчинення міжнародного правопорушення, так і в результаті правомірної діяльності.

§ 2 Підстави для міжнародно-правової відповідальності

Відповідальність настає за наявності певних підстав, які розуміються у двох значеннях: на підставі чого і за що ви­никає відповідальність. Підстави для відповідальності по­діляються на юридичні (нормативно-правові) та фактичні.

Юридичні підстави — це сукупність юридично обов'яз­кових міжнародно-правових актів, на підставі яких певна поведінка (дія або бездіяльність) кваліфікується як міжна­родне правопорушення². Юридичні підстави відповідаль­ності можуть міститися в будь-яких джерелах міжнародно­го права й інших актах, які фіксують обов'язкові для держави правила поведінки. Ними є правомірні, юридично чинні договори, звичаї, правосудні рішення міжнародних судів та арбітражів (консультативні висновки до переліку не входять); обов'язкові акти міжнародних органів та органі­зацій (наприклад, Ради Безпеки ООН), конференцій та на­рад; окремі односторонні акти держав міжнародно-правово­го характеру, через які вони перебирають на себе міжнародні зобов'язання та які визнаються іншими державами (наприк­лад, встановлення певної ширини територіальних вод).

Фактичні підстави міжнародно-правової відповідаль­ності — це те, за що настає відповідальність. Тобто це пев­ний юридичний факт, а саме — міжнародне правопорушен­ня. Міжнародне правопорушення є складним соціально-правовим явищем. Необхідно чітко визначати його ознаки, що дає можливість відмежувати протиправні дії або без­діяльність від суміжних діянь, які не є правопорушення­ми. Вирішення питання про те, чи є дія держави порушен­ням міжнародних зобов'язань і фактичною підставою для відповідальності, залежить від наявності в неї ознак право­порушення.

§ 3 Ознаки міжнародного правопорушення

Основними складовими елементами міжнародного пра­вопорушення є протиправна поведінка, шкода (збиток), за­подіяний протиправною поведінкою, та причинний зв'язок між дією та шкідливими наслідками. Більш спірним у науці міжнародного права є включення вини суб'єкта до переліку об'єктивних ознак міжнародного правопорушення. Врахо­вуючи складність тлумачення самого поняття «вина»,вста­новлення вини в міжнародному праві, суперечливу прак­тику її доведення, Комісія міжнародного права не включи­ла її до проекту статей про відповідальність держав як необхідну ознаку правопорушення.

Протиправна поведінка виявляється в порушенні міжна­родних зобов'язань держави у формі дії або бездіяльності. Протиправність  у  міжнародному  праві  означає  невідповідність між правовою нормою та поведінкою держа­ви¹. Проявами протиправної поведінки є: недотримання органами держави її міжнародних зобов'язань, що вияв­ляється в порушенні прав інших держав, міжнародних організацій; недотримання органами держави її міжнарод­них зобов'язань, що виявляється в порушенні прав фізич­них і юридичних осіб; недотримання органами держави її міжнародних зобов'язань у зв'язку із самочинними діями юридичних і фізичних осіб; недотримання органами держа­ви її міжнародних зобов'язань, що виникають у зв'язку із протиправною діяльністю на її території органів інших дер­жав і міжнародних організацій.

Згідно із загальним правилом поведінка будь-якого орга­ну держави, який має такий статус відповідно до внутріш­нього права цієї держави, розглядається відповідно до міжнародного права (за умови, що в цьому разі зазначений орган діяв у якості такого) як діяння цієї держави. Визна­чення системи органів держави є внутрішньою компетен­цією цієї держави. Для встановлення відповідальності дер­жави не має значення, до якої з гілок влади належить орган держави, а також який характер (міжнародний чи внутрі­шньодержавний) мають функції органу.

Поведінка осіб розглядається як діяння держави, якщо встановлено, що особа або група осіб фактично діяли від імені цієї держави (наприклад, організація та відправка озброєних груп і банд на територію іншої держави). Дії, які не пов'язані зі здійсненням прерогатив державної влади або які не стосуються політики держави, розглядаються як дії приватних осіб і не ставляться у провину державі. Разом із тим вони також можуть посягати на інтереси іншої держа­ви, які охороняються міжнародним правом (наприклад, наруга над державними символами іншої держави). Держа­ва повинна попереджувати такі діяння, а якщо вони вже вчинені — карати винних. Якщо держава не вживає відповідні заходи, міжнародно-правова відповідальність настає за бездіяльність її органів. Отже, держава несе відпо­відальність за дії усіх своїх органів, а також за дії конкрет­них офіційних осіб, які здійснюють прерогативи держав­ної влади, та за невживання необхідних заходів проти пра­вопорушень осіб, що знаходяться під її юрисдикцією¹.

Шкода (збитки). Будь-яка протиправна поведінка завдає шкоди законним інтересам суб'єктів міжнародного права, які охороняються міжнародним правом, негативно впливає на міжнародний правопорядок. Шкода може бути як мате­ріальною (територіальні, майнові втрати, збитки), так і не­матеріальною (обмеження прав, честі, гідності, престижу держави тощо). Часто шкода завдається у змішаній формі. Характер і обсяг збитків впливають на визначення обсягу, виду та форми міжнародно-правової відповідальності.

Причинно-наслідковий зв'язок (реальний, об'єктивний, необхідний, а не випадковий) між протиправною поведін­кою та заподіяною шкодою є необхідною складовою право­порушення. Причинний зв'язок дає можливість досить точ­но визначити причетність держави до шкідливих наслідків, які заподіяні певними подіями або діями. На практиці вста­новлення або обґрунтування причинно-наслідкового зв'яз­ку відбувається з урахуванням конкретних обставин конк­ретного правопорушення².

§ 4 Класифікація міжнародних правопорушень

Класифікація протиправних із   погляду міжнародного права діянь здійснюється на основі двох критеріїв: по-перше, правопорушення відрізняються між собою за спряму­ванням і ступенем тяжкості, по-друге, їм притаманний різний режим відповідальності.

Ординарні міжнародні правопорушення полягають у недодержанні умов партикулярних норм міжнародного пра­ва та порушують інтереси окремих держав і народів. Такі правопорушення не мають зафіксованих ознак. Збиток сто­сується тільки потерпілої держави, а негативний вплив на міжнародний правопорядок є мінімальним (наприклад, невиконання або неналежне виконання міжнародних дого­ворів у галузі економічного, науково-технічного, культур­ного співробітництва).

Серйозні міжнародні правопорушення зачіпають інтере­си всього міжнародного співтовариства, але не загрожують безпосередньо миру та безпеці держав і народів (поширен­ня ядерної зброї, порушення свобод відкритого моря, капер-ство, виробництво та накопичення хімічної зброї тощо).

Найтяжчі міжнародні злочини порушують права й інте­реси всього світового співтовариства, загрожують знищен­ням міжнародного правопорядку, ставлять під загрозу існу­вання народів, націй, навіть держави. Такі діяння завжди вчиняються з порушенням основних принципів міжнарод­ного права. Ознаки найтяжчих міжнародних злочинів ви­значені в нормах міжнародного права, відповідно, виокрем­лені три групи злочинів: злочини проти миру, воєнні зло­чини, злочини проти людяності¹.

У 1966 р. Комісія міжнародного права у проекті статей про відповідальність держав на підставі аналізу значного за обсягом фактичного матеріалу та різних напрямів міжна­родно-правової доктрини запропонувала під час кодифікації відповідальності проводити різницю між деліктами (право­порушеннями) і міжнародними злочинами. У ст. 19 «Міжнародні злочини та правопорушення», зокрема, заз­начено:

«1. Діяння держави, яке порушує міжнародне зобов'язан­ня, є міжнародним протиправним діянням, незалежно від об'єкта порушеного зобов'язання.

1. Міжнародне протиправне діяння, яке виникло в ре­зультаті порушення державного міжнародного зобов'язан­ня, настільки основоположного для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, що його порушення розглядається як злочин міжнародним співто­вариством загалом, складає міжнародний злочин.

2. З дотриманням п. 2 та відповідно до чинних норм міжнародного права міжнародні злочини можуть, зокрема, виникати внаслідок:

а) тяжкого порушення міжнародного зобов'язання, яке має основоположне значення для забезпечення міжнарод­ного миру та безпеки, такого як зобов'язання, що заборо­няє агресію;

б) тяжкого порушення міжнародного зобов'язання, яке має основоположне значення для забезпечення права на­родів на самовизначення, тобто зобов'язання, що заборо­няє встановлення чи збереження силою колоніального па­нування;

в) тяжкого та масового порушення міжнародного зобов'я­зання, яке має основоположне значення для захисту людсь­кої особистості, зокрема зобов'язання, що забороняє раб­ство, геноцид, апартеїд;

г) тяжкого порушення міжнародного зобов'язання, яке має основоположне значення для захисту навколишнього середовища, зокрема зобов'язання, що забороняють масо­ве забруднення атмосфери або морів.

3. Будь-яке міжнародне протиправне діяння, що не ста­новить собою міжнародного злочину відповідно до п. 2, є міжнародним правопорушенням».

Слід зазначити, що перелік міжнародних злочинів не є вичерпним, оскільки в майбутньому можуть з'явитися нові види злочинів.

При вчиненні деліктів право на звернення до суду має лише безпосередньо потерпіла держава, тобто діє режим двосторонньої відповідальності. Дещо іншим є режим відпо­відальності за скоєння міжнародних злочинів: до захисту можуть вдатися й інші суб'єкти міжнародного права, усе міжнародне співтовариство.

§ 5 Відмежування правопорушень від схожих (суміжних) діянь

Наявність необхідних ознак дозволяє не лише кваліфікува­ти певну поведінку як правопорушення, а й відокремити ос­таннє від схожих діянь, які не мають усіх необхідних ознак, таких як недружній акт і злочини міжнародного характеру.

Недружній акт — це така поведінка держави, яка завдає шкоди іншим державам, але не порушує при цьому норм міжнародного права, внаслідок чого й відсутнє правопору­шення. Недружній акт зачіпає інтереси держави, які не за­хищені міжнародним правом. До таких дій (актів) відносять­ся, наприклад, обмеження прав фізичних та юридичних осіб на території держави, підвищення митних зборів (податків) на товари, які ввозяться з певної держави, націоналізація іноземної власності тощо. У разі недружнього акту держава самостійно вирішує, яким чином їй реагувати на подібні дії, але якщо це не суперечить зобов'язанням за договорами. Ос­кільки в міжнародному праві відсутня заборона на здійснен­ня недружніх актів, основну роль в регулюванні проблем, що виникають, виконують моральні та політичні засоби.

Злочини міжнародного характеру (злочинні вчинки фізичних осіб) зачіпають інтереси двох, декількох або бага­тьох держав, тобто мають міжнародну небезпечність, вони є підставою для кримінального, а не міжнародно-правового покарання. Юридичною підставою для відповідальності за такі діяння є міжнародні угоди з боротьби із конкретними видами злочинів і прийняті відповідно до них внутрішньо­державні норми кримінального права¹. Боротьба з такими правопорушеннями передбачена нормами міжнародного пра­ва, але відповідальність фізичних осіб у таких випадках не є міжнародно-правовою. Головною ознакою цих правопору­шень є те, що вони здійснюються поза межами державної політики індивідами, які не є посадовими особами держави, що діють від її імені, а, навпаки, як правило, діють на пору­шення законодавства та правопорядку власної держави.

§ 6 Обставини звільнення від міжнародно-правової відповідальності

Під час кваліфікації поведінки держави слід враховувати обставини, наявність яких виключає протиправність дії (без­діяльності) держави, а отже і звільняє державу від міжна­родно-правової відповідальності. Розрізняють дві групи об­ставин: обставини, які виключають виникнення міжнарод­но-правової відповідальності, та обставини, які виключають реалізацію міжнародно-правової відповідальності.

У першому разі поведінка держави, яка за нормальних умов кваліфікується як правопорушення, визнається пра­вомірною та не породжує відповідальності. У другому — це фактичні ситуації, за яких відповідальність, яка наступає за правопорушення, фактично не здійснюється, не реалі­зується. Відмінність між поведінкою держави за обставин, що звільняють від відповідальності, та поведінкою, яка не є правопорушенням (недружній акт, спірна ситуація, зло­чин міжнародного характеру тощо), полягає в тому, що пер­ша формально має всі ознаки складу міжнародного право­порушення, тоді як друга лише зовні схожа на правопору­шення, але не містить усіх його ознак.

Теорія та практика намагаються узгодити критерії звільнення від реалізації відповідальності, зокрема, таки­ми обставинами є: згода, відповідні заходи, самооборона (обставини, які є результатом вольових дій, або обставини суб'єктивного характеру), форс-мажор, непереборна сила, непередбачений випадок, стихійне лихо, стан необхідності (обставини, які склалися незалежно від волі суб'єкта, тоб­то обставини об'єктивного характеру). Слід також зазначи­ти, що міжнародне право не допускає посилань на обстави­ни, що звільняють від відповідальності, коли порушують­ся норми jus cogens.

Згода. Ст. 29 Проекту Комісії встановлює, що згода, яку дала одна держава іншій державі на поведінку, що не відпо­відає міжнародному зобов'язанню останньої, виключає про­типравність щодо цієї держави.

Згода має бути чітко виражена та висловлена до здійснен­ня відповідних дій. Також згода має бути юридично дійсною, тобто не повинна бути результатом помилки, підкупу, насильства. При цьому за межами згоди відпові­дальність не виключається.

Відповідні заходи. Комісія міжнародного права визначає відповідні заходи як дії однієї держави, викликані міжна­родно-правовим діянням іншої держави (ст. ЗО Проекту). Відповідні заходи (контрзаходи, здійснення міжнародно-правових санкцій) також можуть порушувати міжнародні зобов'язання, але саме їхній відповідний характер виклю­чає відповідальність за них. Відповідні заходи мають відпо­відати принципу пропорційності та режиму міжнародної відповідальності. Тобто не можуть заходи, вжиті у відповідь на ординарне правопорушення, бути такими самими, як ті, що вжиті у відповідь на найтяжчі міжнародні злочини.

Самооборона. Протиправність дії виключається, якщо вона є законним заходом самооборони відповідно до ст. 51 Статуту ООН, яка закріплює невід'ємне право держави на застосування збройної сили у відповідь на збройний напад. Законність самооборони означає відповідність певним кри­теріям: має відбутися збройний напад, самооборона має бути застосована до вжиття заходів Радою Безпеки ООН, про неї має бути повідомлено Раду, заходи самооборони не мають підміняти повноважень Ради Безпеки ООН. Наявність аг­ресії — перша та безперечна умова правомірності самообо­рони. Самооборона також передбачає дотримання принци­пу пропорційності.

Форс-мажор і непередбачений випадок. Протиправність діяння виключається, якщо це діяння було викликане не­переборною силою або непередбаченою подією, яка не підда­валася контролю держави та яка зумовила неможливість дотримання державою свого міжнародного зобов'язання. У разі непереборної сили держава повністю позбавлена мож­ливості запобігти зашкодженню іншій державі, змінити ситуацію. Мова може йти або про природні явища (земле­труси, епідемії, паводки тощо) або про непередбачувану діяльність людей (наприклад, катастрофу на атомній елек­тростанції).

Стихійне лихо. Це ситуація, коли представники держа­ви під впливом сил природи або аварії змушені не дотриму­ватися міжнародного зобов'язання, оскільки не мають іншої можливості врятувати своє життя або життя довіре­них їм осіб. Мова йде про фактичну відсутність свободи ви­бору поведінки в екстремальній ситуації. У цьому разі ма­ють місце не лише вольові дії, але й свідоме порушення міжнародного зобов'язання. Протиправність діяння держа­ви не виключається, якщо: ця держава сприяла виникнен­ню ситуації крайнього лиха; якщо така поведінка могла викликати порівняне або ще тяжче лихо.

Стан необхідності. Стаття 25 Проекту статей про відпові­дальність Комісії міжнародного права встановлює, що поси­лання на стан необхідності як на підставу для виключення протиправності діяння не допускається, крім випадків, коли діяння було єдиним засобом захисту від тяжкої та немину­чої загрози та не завдало значних збитків іншій державі, щодо якої існує міжнародне зобов'язання. Посилання на стан необхідності можливе за наявності сукупності таких кри­теріїв: неминучої небезпеки, що загрожує життєвим інтере­сам держави; надзвичайної ситуації держави, за якої вона не може поводитися інакше; тимчасового характеру виму­шеної поведінки. Існують умови, що позбавляють державу права посилатися на стан необхідності: якщо міжнародним договором передбачається можливість такої ситуації та відповідні дії щодо неї не можуть визнаватися виправдани­ми, а також якщо держава сама сприяє виникненню стану необхідності та порушує міжнародні зобов'язання.

§ 7 Види та форми міжнародної відповідальності держав

Реалізація відповідальності починається зі ставлення за вину та пред'явлення претензії. На практиці ставлення за вину суб'єкту міжнародного права становить собою усну або письмову заяву про відповідальність цього суб'єкта за по­рушення загального міжнародного права чи конкретних договірних зобов'язань. Ставлення за вину безпідставне, якщо відсутнє порушення норм і принципів міжнародного права. У цьому разі може йтися не про ставлення за вину, а про пред'явлення претензії на відшкодування шкоди¹. У разі коли у правовідносинах беруть участь двоє учасників, суб'єктом такої заяви може бути безпосередньо потерпіла сторона; у випадку порушення багатостороннього договору — будь-який учасник такого договору; у разі порушення за­гальної норми міжнародного права, коли під загрозою опи­няються самі основи міжнародного правопорядку, ініціато­ром заяви може бути будь-який суб'єкт, навіть той, чиї інте­реси безпосередньо не страждають. Розмір шкоди визначається погоджувальними органами на підставі доку­ментів, представлених офіційними представниками потер­пілої сторони, з наданням доказів для перевірки. Зазвичай між виною та завданою шкодою має існувати причинний зв'язок. Утрачена вигода, як правило, не відшкодовується.

Міжнародна відповідальність реалізується на підставі матеріальної та політичної (нематеріальної) відповідаль­ності. Деякі автори виокремлюють ще моральну відпові­дальність, але зазвичай вона (наприклад, здійснення пев­них церемоніальних дій, що відновлюють честь і гідність держави) також зводиться до політичної.

Матеріальна відповідальність виражається у формі рес­титуцій та репарацій. Реституція — це відшкодування правопорушником матеріальної шкоди в натурі (повернен­ня неправомірно захопленого майна, художніх цінностей, транспортних засобів і таке інше). Різновидом реституції є субституція — заміна неправомірно знищеного чи пошкод­женого майна аналогічним за вартістю та призначенням. Репарація — це відшкодування матеріальної шкоди гроши­ма, товарами, послугами. Репарація застосовується, коли відновлення попереднього стану у формі ресторації є немож­ливим і має на меті відшкодування шкоди.

Матеріальна відповідальність також може бути абсолют­ною й обмеженою. Абсолютна відповідальність не вимагає доказів того, що шкода завдана на підставі вини суб'єкта.

Встановлення факту завдання шкоди та причинного зв'яз­ку з діями, що потягли шкоду, є достатнім доказом для ви­никнення відповідальності й обов'язку сплатити компенса­цію. Така відповідальність ще має назву об'єктивної відпо­відальності та застосовується, як правило, до власників джерел підвищеної небезпеки, які завдають шкоду під час правомірної діяльності. Обмежена відповідальність вини­кає в разі доведення того факту, що шкода завдана в резуль­таті вини чи умислу. Тому цей вид відповідальності нази­вають ще винною відповідальністю.

Нематеріальна відповідальність виражається у формі ресторації, сатисфакції, обмежень суверенітету, деклара­тивних рішеннях тощо.

Ресторація становить собою відновлення правопорушни­ком попереднього стану та взяття ним відповідальності за всі несприятливі наслідки (наприклад, звільнення незакон­но зайнятої території та несення пов'язаних із цим майно­вих витрат). Сатисфакція — це задоволення нематеріаль­них вимог для відшкодування шкоди, завданої перш за все честі та гідності потерпілої держави, її політичним інтере­сам. Обмеження суверенітету (надзвичайні сатисфакції) — це тимчасове призупинення діяльності державних органів держави, окупація країни або її частини, реорганізація по­літичної системи, розпуск злочинних політичних партій тощо. Декларативні рішення виражаються у формі рішен­ня міжнародного органу (наприклад, суду) чи організації, які визнають певну дію міжнародним правопорушенням¹.

§ 8 Міжнародно-правові санкції

До міжнародних санкцій відносять головним чином за­соби примусу, що застосовуються міжнародними організа­ціями або державами до держав, які здійснили найтяжчі міжнародні правопорушення.

Власне відповідальність не включає засоби примусу, ос­кільки правопорушення породжує лише первинну відпові­дальність, яка полягає в обов'язку відновити порушене пра­во. І лише в разі небажання виконати цей обов'язок настає вторинна відповідальність — за небажання відновити по­рушене право. При цьому примус має бути правомірним як за підставою та метою, так і за методами обсягу. Пра­вомірність визначається насамперед за критерієм відповід­ності основним цілям і принципам міжнародного права.

У теорії існує тенденція розуміння під санкціями приму­сових заходів, що здійснюються лише міжнародними орган­ізаціями. Що ж стосується держав, то прийняті ними захо­ди слід іменувати контрзаходами. Така термінологія знай­шла відображення й у роботі Комісії міжнародного права.

Осудливі резолюції, прийняті, наприклад, Генеральною Асамблеєю ООН, не можна віднести до санкцій, але сила їхньо­го морально-політичного впливу дуже значна. Такого роду резолюції можуть мати і правові наслідки, якщо в них містить­ся невизнання результатів, отриманих шляхом погрози чи застосування сили. У цьому вбачається своєрідна санкція¹.

Практика дозволяє виокремити два види контрзаходів (санкцій): індивідуальні (самодопомога) і колективні (у рамках міжнародних організацій). Кожний вид має декілька форм: індивідуальні — реторсії, репресалії, невизнання, розрив відно­син, самооборона; колективні — відмова у членстві в органі­зації, призупинення прав члена організації, виключення з міжнародного спілкування, колективні збройні заходи¹.

Реторсії — це заходи впливу однієї держави на іншу, що мають на меті спонукати останню припинити недружелюбні, несправедливі, дискримінаційні, але, проте, правомірні дії. Тому і заходи реторсії не можуть виходити за рамки міжна­родного права. Строго кажучи, реторсія є контрзаходом при порушенні політичних і моральних норм, правил ввічли­вості. Але нерідко такі заходи застосовують і у відповідь на порушення норм міжнародного права¹. Вони спрямовані на обмеження прав, не охоронюваних міжнародним правом: обмеження імпорту, підвищення мита, вилучення внесків з банків держави, відкликання свого посла, відповідне обме­ження прав громадян держав, на території яких громадяни держави, що застосовує заходи, обмежені у правах.

Найчастіше реторсії застосовуються державою в разі дис­кримінації її громадян на території іншої держави, у разі недружніх обмежень економічних і культурних зв'язків тощо. Іноді можливість застосування реторсій передбачаєть­ся національним законодавством, наприклад відповідне обмеження правоздатності.

Реторсії є заходами, що тотожні чи аналогічні тим, про­ти яких спрямовані. Право на реторсії завжди належить дер­жаві. На відміну від права на репресалії воно не виникає в результаті вчиненого іншим суб'єктом правопорушення. Звідси важлива якість реторсій — вони можуть застосову­ватися як превентивний захід за наявності загрози право­порушення. Репресалії можуть застосовуватися лише після того як правопорушення стане фактом, що здійснився².

Репресалії — односторонні примусові заходи, що допус­каються міжнародним правом як контрзахід у разі право­порушення. Вони здійснюються відповідно до міжнародно­го права, але оскільки є контрзаходами щодо правопоруш­ника, остільки можуть виходити за рамки міжнародного права в тих межах, що визначаються характером правопо­рушення. З цього видно, що репресалії мають бути пропор­ційними: інтенсивність контрзаходів не може бути вища за ту, що необхідна для досягнення безпосередньої мети. Пе­ревищення меж необхідного саме по собі є правопорушен­ням, зловживанням правом.

Репресалії припиняються із досягненням мети. Мета ж полягає в тому, щоб спонукати до припинення правопору­шення та до виконання зобов'язань щодо породжених ним правовідносин відповідальності. Сучасне міжнародне пра­во забороняє збройні репресалії - бомбардування, інтервен­цію, мирну блокаду.

Невизнання є відмовою визнавати ситуацію, створену неправомірними актами. Як приклад можна навести неви­знання юридичної чинності протиправних договорів, тери­торіальних змін у результаті агресивної війни, протиправ­них режимів тощо. У певних ситуаціях держави вдаються до розриву дипломатичних і консульських відносин для захисту своїх прав. У рамках міжнародних організацій пе­редбачені санкції, що передбачають призупинення членства та виключення з організації.

Самооборона — особливий вид санкцій, оскільки перед­бачає збройні примусові заходи. Право на самооборону відповідно до ст. 51 Статуту ООН може бути реалізоване виключно у відповідь на збройний напад. Цей різновид контрзаходів близький репресаліям, але, оскільки мова йде про реакцію на найбільш серйозне правопорушення, що слу­жить підставою для застосування збройних сил, самообо­рона виокремлена в особливий вид.

У разі особливо небезпечних зазіхань на міжнародний пра­вопорядок може бути використано міжнародний механізм для застосування проти держави-порушника колективних приму­сових заходів із використанням збройної сили. Важлива роль тут належить Раді Безпеки ООН. Стаття 42 Статуту ООН упов­новажує його починати такі дії повітряними, морськими чи сухопутними силами, які виявляться необхідними для підтри­мання (відновлення) міжнародного миру та безпеки¹.

Чітке договірне оформлення процесуального механізму врегулювання становить собою необхідну передумову реаль­ної сили норм міжнародного права. Саме в цьому вбачають­ся значні можливості підвищення їхньої ефективності. Коли порядок захисту прав нормативно не закріплений, державі важко змусити порушника нести відповідальність. Третя частина «Врегулювання спорів» Проекту статей ста­новить собою спробу формулювання такого порядку та на­зиває такі заходи: переговори, добрі послуги та посередниц­тво, примирення, погоджувальні комісії, арбітраж.

За загальним правилом можливості арбітражної та су­дової процедури обмежені необхідністю згоди сторін. Так, до компетенції Міжнародного Суду належать, як правило, справи, передані обома конфліктуючими сторонами.

Санкції можуть застосовуватися лише в разі вчинення міжнародного навмисного делікту. Застосування санкцій в інших випадках не можна вважати правомірним, тому що, власне кажучи, санкції є реакцією на навмисне здійснення протиправних дій чи навмисне заподіяння збитку. На відміну від інших форм прояву принципу відповідальності (пред'явлення претензії на відшкодування збитку) застосу­вання санкцій полягає не лише в компенсації інтересів по-страждалої сторони за рахунок інтересів сторони-відпові-дача, але й в обмеженні політичних і матеріальних інтересів останньої. Санкції за своїми наслідками не завжди про­порційні шкоді, заподіяній деліктвентом, вони можуть пе­ревищувати обсяг і характер шкоди. У цьому полягає ха­рактерна риса санкцій, що відрізняє їх від інших форм відповідальності та надає їм характер покарання².

Згідно зі ст. 41 Статуту ООН Рада Безпеки може вимага­ти від членів ООН застосування примусових заходів, що передбачають «повне або часткове припинення економічних відносин, використання залізничних, морських, повітря­них, поштових, телеграфних, чи радіо- й інших засобів спо­лучення, а також розрив дипломатичних відносин».

Можуть застосовуватися й інші обмежувальні заходи: підвищення мита на товари цієї держави, відмова у в'їзді її громадянам тощо. На практиці санкції можуть виражати­ся також у виключенні держави з міжнародної організації, розриві з нею дипломатичних відносин, призупиненні прав і привілеїв, що випливають із членства в міжнародних організаціях, припиненні економічних, господарських і культурних відносин, обмеженні прав фізичних і юридич­них осіб держави-деліктвента тощо¹.

Щодо переможених держав, які розв'язали агресивну війну, можуть вживатися такі санкції, як обмеження дер­жавного суверенітету, заборона мати свої збройні сили і т. д. Своєрідною санкцією можна вважати переслідування порушника міжнародного права.