Розділ 18 МИРНІ ЗАСОБИ ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ

Розділ 18 МИРНІ ЗАСОБИ ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ

 

§ 1 Історія становлення в міжнародному праві зобов'язання мирного вирішення міжнародних спорів

Тривалий час загальне міжнародне право не покладало на держав обов'язку вирішення будь-яких спорів виключ­но мирними засобами, який вважався державами занадто обтяжливим для свого суверенітету.

Таке зобов'язання держави брали на себе лише в рамках двосторонніх договорів з окремих питань. Значно рідше укладалися угоди про вирішення конкретних суперечок або певних типів спорів. Серед них особливе значення мав До­говір між США та Великобританією про дружні відносини, комерцію та навігацію, укладений 1794 р. (відомий як До­говір Джея). Арбітражна процедура, передбачена цим до­говором, не тільки дозволила вирішити велику кількість спорів між двома державами, а й стала взірцем при ство­ренні інших міждержавних арбітражів, яких у 1795—1914 роках було більше двохсот.

Із другої половини ХІХ ст. до початку Другої світової війни відбувається становлення норми про обмеження пра­ва держав використовувати немирні засоби для врегулюван­ня міжнародних спорів, а згодом — і про повну заборону таких засобів. Інші напрями розвитку міжнародного права цього часу — регламентація на універсальному рівні окре­мих мирних засобів вирішення спорів, а також створення всесвітнього міжнародного судового органу.

На І Гаазькій мирній конференції 1899 р. було укладено Конвенцію про мирне врегулювання міжнародних спорів, яка на ІІ Гаазькій конференції 1907 р. була викладена в новій редакції¹. За цими конвенціями держави-учасниці по­годилися забезпечувати мирне залагодження своїх міжна­родних суперечок та уникати, наскільки це можливо, звер­нення до сили у стосунках між собою. Конвенції детально регламентували деякі мирні засоби вирішення спорів (добрі послуги, посередництво, слідчі комісії) і передбачили ство­рення Постійного третейського суду.

Статут Ліги Націй, укладений 1918 р., наклав на держав -членів цієї організації більш жорсткі зобов'язання: не роз­починати війну, допоки не мине три місяці від дня ухвален­ня рішення щодо певного спору міжнародним арбітражем, судом або Лігою Націй. 1920 р. вперше був створений все­світній судовий орган - Постійна палата міжнародного пра­восуддя (ППМП).

Першим багатостороннім договором, що заборонив вда­ватися до війни, став Пакт про відмову від війни як знаряд­дя національної політики, укладений 27 серпня 1928 р. в Парижі (Пакт Бріана — Келлога). Держави - учасниці Пак­ту постановили, що «врегулювання або вирішення всіх спорів, що можуть виникнути між ними, якого б характеру чи якого б походження вони не були, повинні завжди здійснюватися тільки мирними засобами», а також засуди­ли звернення до війни для врегулювання міжнародних спорів і відмовилися у своїх взаємовідносинах від війни як знаряддя національної політики. До Пакту приєдналася абсолютна більшість держав світу, тобто напередодні Дру­гої світової війни договірне зобов'язання мирного вирішен­ня міжнародних спорів набуло універсального характеру. Утім численні порушення Пакту звели його практичне зна­чення нанівець.

Остаточне закріплення цього зобов'язання на всесвітньо­му рівні було здійснене у Статуті ООН — міжнародної орга­нізації, створеної з метою мирними засобами, відповідно до принципів справедливості та міжнародного права, вирішу­вати міжнародні спори чи ситуації, що можуть призвести до порушення миру (ст. 1). Статут закріплює принцип, згідно з яким ООН і всі її держави-члени «вирішують свої міжнародні спори мирними засобами так, щоб не піддава­ти загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість» (п. 3 ст. 2). Також був створений Міжнародний Суд як головний судовий орган ООН, який замінив ППМП.

У Гельсінському Заключному акті НБСЄ 1975 р. євро­пейські держави підтвердили, що у своїх стосунках керу­ватимуться принципом мирного врегулювання спорів. Ус­тановчі документи впливових регіональних організацій, створених після Другої світової війни (ОАД, ОАЄ, ОБСЄ, НАТО, СНД та ін.), закріпили обов'язок держав-членів ви­рішувати свої міжнародні спори мирними засобами.

 

§ 2 Характеристика міжнародно-правового зобов'язання мирного вирішення міжнародних спорів

На сьогодні кожна з держав світу є учасницею числен­них двосторонніх і багатосторонніх договорів, що зобов'я­зують вирішувати міжнародні спори виключно в мирний спосіб. Міжнародний Суд 1986 р. у рішенні у справі про військову та воєнізовану діяльність в і проти Нікарагуа кон­статував існування обов'язку мирного вирішення міжнарод­них спорів як звичаєвої міжнародно-правової норми. Орган­ізація Об'єднаних Націй, інші універсальні та регіональні міжнародні організації постійно підтверджують обов'язок держав і міжнародних організацій мирно вирішувати свої спори. Усе це дає підстави вважати зобов'язання мирного вирішення міжнародних спорів нормою загального міжна­родного права.

На сьогодні немає доказів офіційного визнання зобов'я­зання мирного вирішення міжнародних спорів нормою, що має характер jus cogens, тобто імперативною нормою загаль­ного міжнародного права. Утім, зважаючи на всесвітнє ви­знання принципу в юридичній та політичній площинах, існує велика ймовірність того, що будь-який договір, який встановить право вирішувати спори в немирний спосіб, буде визнаний юридично недійсним (нікчемним)¹.

Зважаючи на важливість зобов'язання мирного вирішен­ня спорів для сучасних міжнародного права та системи міжнародних відносин, досить поширеним є його характе­ристика як принципу. У вітчизняній теорії склалася тра­диція відносити цю норму до кола основних принципів міжнародного права, тобто загальновизнаних і загально­обов'язкових норм, що визначають фундаментальні засади сучасного міжнародного правопорядку.

 

§ 3 Зміст принципу мирного вирішення міжнародних спорів

Хоча принцип мирного вирішення міжнародних спорів закріплений у Статуті ООН, його юридичний зміст усе ще залишається досить невизначеним. Проблема полягає в тому, що наявність зобов'язань, які складають зміст цього принципу, доводиться на підставі переважно документів рекомендаційного характеру (міжнародного «м'якого» пра­ва): Декларації про принципи міжнародного права, що сто­суються дружніх відносин і співробітництва між держава­ми відповідно до Статуту ООН (резолюція Генеральної Асам­блеї ООН 2625 (XXV) від 24 жовтня 1970 р.), Манільській декларації про мирне вирішення міжнародних спорів (ре­золюція Генеральної Асамблеї ООН 37/10 від 15 листопада 1982 р.), Декларації про запобігання й усунення спорів, що можуть загрожувати міжнародному миру та безпеці, і про роль ООН у цій галузі (резолюція Генеральної Асамблеї ООН 43/51 від 5 грудня 1988 р.), Гельсінського Заключного акта НБСЄ 1975 р. та ін.

Типовий перелік зобов'язань за принципом мирного ви­рішення міжнародних спорів, що пропонується сучасною доктриною міжнародного права, має такий вигляд: вирішувати міжнародні спори виключно мирними засобами; вирішувати мирними засобами всі свої спори, незалежно від їх виду; вирішувати спори своєчасно, у найкоротші строки; не залишати спори невирішеними, не припиняти процес мирного врегулювання та пошуку взаємоприйнятних рішень; використовувати визнані в міжнародному праві мирні й інші засоби на власний вибір; утримуватися від дій, що можуть загострити спір або поглибити напруженість (на­приклад, висування ультимативних вимог), і не наражати на небезпеку міжнародний мир та безпеку; вирішувати спо­ри на основі міжнародного права та справедливості; вико­нувати прийняте в узгодженому порядку рішення.

На практиці виникають сумніви щодо юридичної обов'яз-ковості майже кожного з перелічених зобов'язань, а також здатності міжнародної судової установи вирішити спір про дотримання цього принципу. Як виглядає, для вирішення такого спору на основі міжнародного права доведеться вста­новлювати, наскільки і в якому обсязі певне зобов'язання, що складає зміст принципу мирного вирішення спору, вста­новилося як звичаєва норма або закріплене в міжнародно­му договорі, учасниками якого є сторони спору.

 

§ 4 Поняття міжнародного спору, класифікація міжнародних спорів

Термін «спір» широко вживається в договірній практиці. Також можна зустріти такі терміни, як «неузгодженість», «суперечка», «протиріччя», «розбіжність», «конфлікт» тощо. Здебільшого вони є синонімами. Стала практика вживання конкретного терміна для позначення певного різновиду спо­ру не склалася. У доктрині термін «міжнародний спір» ви­користовується як узагальнююче (родове) поняття.

У міжнародному праві немає загальновизнаного визна­чення поняття «міжнародний спір». Ознаки спору встанов­люються для потреб реалізації певної процедури врегулю­вання міжнародних спорів, передбаченої конкретним міжнародним договором. Водночас досить часто регламентація процедур мирного врегулювання відбувається без фор­мального визначення ознак міжнародного спору. Утім у сучасній теорії склався загалом єдиний підхід до визначен­ня змісту цього поняття. Він ґрунтується на практиці Міжнародного Суду, який під міжнародним спором розуміє конфлікт правових поглядів, що об'єктивно існує до почат­ку розгляду справи. Це означає, що для наявності спору недостатньо констатації самої лише різниці в поглядах сторін із питання права чи факту або ж їхніх інтересів. Така розбіжність повинна бути об'єктивно виражена в офіційних діях, принаймні однієї з них.

Отже, міжнародний спір можна визначити як формаль­но (об'єктивно) виражену суперечність між суб'єктами міжнародного права з питання факту або права. Міжнарод­ний спір — це юридичний факт, констатація наявності яко­го вимагає від його учасників та інших заінтересованих суб'єктів міжнародного права реалізації принципу мирно­го вирішення міжнародних спорів.

Не існує універсальної класифікації міжнародних спорів. Кожний договір має свою унікальну класифікацію, що заз­вичай служить двом цілям: визначити, які спори підпада­ють під дію цього договору; встановити, які мирні засоби слід застосовувати для врегулювання певних видів спорів. На­приклад, Конвенції 1899 і 1907 років про мирне вирішення міжнародних спорів рекомендують державам-учасницям для врегулювання «серйозної незгоди або конфлікту» вдаватися до мирних послуг або посередництва; при «розходженнях міжнародного характеру, що не зачіпають їхньої честі або життєвих інтересів та випливають із різниці в поглядах на питання факту» — створювати слідчу комісію; арбітраж ре­комендується як найбільш ефективний і справедливий спосіб вирішення «питань юридичного характеру, особливо при тлумаченні або застосуванні міжнародних конвенцій».

У міжнародному праві та доктрині досить поширений поділ спорів на юридичні (правові) та політичні (неправові). Вважається, що предметом правового спору є конфлікт сторін щодо тлумачення або застосування існуючої міжна­родно-правової норми. Коли ж спір зводиться до вимоги однієї зі сторін змінити зміст чинної норми, він не є правовим. Мета такої класифікації — виокремити спори, які зда­тен вирішити суд як орган, що за своєю природою тільки застосовує право, але не створює його. Утім ця класифіка­ція вважається занадто академічною через відносний харак­тер відмінності між цими видами спорів. Дійсно, навряд чи міжнародний спір може бути виключно правовим, тому що він завжди має політичний вимір; з іншого боку, зіткнення політичних інтересів суб'єктів міжнародного права має ви­рішуватися на основі норм міжнародного права.

 

§ 5 Поняття та класифікація мирних засобів вирішення міжнародних спорів

Чинне міжнародне право не знає немирних (силових) засобів врегулювання міжнародних спорів. Про врегулю­вання спорів за допомогою сили можна говорити, наприк­лад, у політичній площині. З правового погляду кожен ви­падок застосування сили (зокрема, військової) щодо іншої держави може бути або правомірним, насамперед як відповідь на порушення міжнародно-правових зобов'язань, або неправомірним, тобто становити правопорушення. У кожному з цих випадків застосовуються норми, що регулю­ють використання сили в міжнародних відносинах.

У чинному конвенційному міжнародному праві визначен­ня поняття «мирний засіб (спосіб, метод, процедура) вирі­шення (врегулювання, залагодження) міжнародного спору» здійснюється шляхом наведення переліку конкретних мир­них засобів або ж зазначається, що це засоби, які виключають застосування примусу в будь-якій формі. Засіб вирішення міжнародного спору можна визначити як певну послідовність дій сторін міжнародного спору й інших суб'єктів міжнарод­ного права (процедуру), на яку погодилися сторони спору та реалізація якої покликана привести до врегулювання спору, тобто усунути об'єктивно виражений конфлікт позицій спірних сторін із питань, що становили його предмет.

Загальне міжнародне право не зобов'язує держави звер­татися до конкретного засобу вирішення спорів і надає державам — учасницям спору право вільно обирати засоби його вирішення. Статут ООН закріпив цей принцип у ч. 1 ст. 33: сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, про­довження якого могло б загрожувати підтриманню міжна­родного миру та безпеки, повинні насамперед старатися вирішити спір шляхом переговорів, обслідування, посеред­ництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звер­нення до регіональних органів або угод чи іншими мирни­ми засобами за своїм вибором.

У міжнародно-правовій доктрині найпоширенішим є поділ мирних засобів вирішення міжнародних спорів на дипломатичні (політичні) та правові (судові). До диплома­тичних належать переговори, добрі послуги, посередницт­во, обслідування та примирення, до правових — арбітраж і судовий порядок. Усі засоби, крім переговорів, передбача­ють залучення третьої сторони, що зобов'язана запропону­вати свій варіант вирішення спору. Основні відмінності цих двох типів засобів вирішення спорів полягають у такому: а) правовим засобам притаманне ухвалення рішення на основі міжнародного права¹; політичний засіб дозволяє занадто вільне тлумачення міжнародного права або встановлення спірними сторонами нової норми, а тому компроміс сторін є необхідною умовою; б) правовий засіб передбачає прозорі та публічні процедури, третя сторона є незалежною від сто­роннього впливу, насамперед спірних сторін; для політич­них засобів конфіденційність зазвичай є умовою досягнен­ня рішення, оскільки політична воля сторін надзвичайно залежна від суспільної думки; в) рішення, запропоноване в результаті застосування правового засобу, завжди юридич­но обов'язкове для сторін; рішення, досягнуте в рамках по­літичного засобу, переважно є рекомендаційним.

Твердження, що юридичні спори нібито повинні вирі­шуватися виключно правовими засобами, а неправові — політичними, є хибним. Вибір мирного засобу далеко не завжди пов'язаний із переважанням у спорі політичних або правових моментів, оскільки багато що залежить від обставин конкретного спору (наприклад, невизначеність змісту норм міжнародного права, що мають застосовува­тися при врегулюванні спору; різниця в релігійних, куль­турних, ідеологічних і політичних цінностях держав— учасниць спору; роль третьої сторони у вирішенні суперечки; обов'язковість рішення для сторін спору; конфіденційність процедури врегулювання; вартість процесу врегулювання; можливість використання інших засобів мирного врегулю­вання).

 

§ 6 Дипломатичні засоби врегулювання спорів

Переговори. Двосторонні або багатосторонні безпосередні переговори між сторонами спору є найпоширенішим та найефективнішим засобом врегулювання міжнародних спорів. Переговори використовуються для врегулювання майже кожного спору, принаймні як початкова стадія. У багатьох міжнародних договорах про мирне вирішення спорів переговори стоять на першому місці серед інших мирних засобів.

Переговори — надзвичайно гнучкий засіб: їх формат, рівень, тривалість та інші параметри можуть бути встанов­лені для потреб конкретної ситуації, а спори можуть вирі­шуватися як на підставі чинного міжнародного права, так і шляхом створення нових норм. Переговори дозволяють усу­нути небажане втручання третіх сторін у спір. Водночас цей засіб має суттєві недоліки: більш сильна сторона має мож­ливість здійснювати тиск на слабшу сторону; переговори можуть завершитися безрезультатно; досягнута домо­вленість може бути юридично необов'язковою. Різновидом переговорів є консультації.

Добрі послуги та посередництво. Мета цих засобів — сприяти розпочинанню переговорів між сторонами та досяг­ненню домовленості щодо врегулювання спору. Ці засоби можуть використовуватися державами, міжнародними організаціями, приватними особами (авторитетними гро­мадськими діячами) індивідуально або колективно.

На відміну від посередника, особа, що надає добрі послу­ги, не бере участь у переговорах і не пропонує шляхи вирі­шення спору. її головне завдання — допомогти спірним сто­ронам вступити у переговори, після чого її місія закінчуєть­ся. Пропозиції особи, що пропонує добрі послуги, не є обов'язковими для сторін спору та можуть бути відхилені ними.

Посередник займає більш активну позицію завдяки тому, що сторони погоджуються на його участь у переговорах. Посередник може отримати право керувати переговорами та пропонувати варіанти вирішення спору, які, проте, не мають обов'язкової сили. Відмова сторін спору від запропо­нованого варіанту не вважається недружнім актом.

Обслідування та примирення¹. Трапляється, що суть спо­ру зводиться до різного розуміння фактичних обставин, що стали підставою для спору. Неупереджений авторитетний висновок щодо дійсного стану фактичного боку спору доз­воляє прискорити його врегулювання, насамперед внаслі­док усунення невизначеності щодо кола норм міжнародно­го права, які підлягають застосуванню до суперечки. Це можна зробити шляхом створення самими спірними сторо­нами на паритетних засадах органу, що відповідно до вста­новленої процедури ухвалить висновок про фактичні обста­вини спору (слідчої комісії) або ж на основі результатів роз­слідування запропонує шляхи вирішення спору (погоджувальної комісії).

Обслідування та примирення передбачаються численни­ми міжнародними договорами. Серед них слід виокремити Гаазьку конвенцію 1907 р. про мирне вирішення спорів, у частині ІІІ якої детально регламентовано порядок створен­ня та функціонування слідчих комісій, а також Загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів 1928 р. (у редакції 1949 p.), глава І якого регулює погоджувальну про­цедуру. Також слід відзначити Декларацію про встановлен­ня фактів Організацією Об'єднаних Націй у галузі підтри­мання міжнародного миру та безпеки, затверджену резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 46/59 від 9 грудня 1991 р., і Типові правила щодо вирішення спорів між державами через примирення, затверджені резолюцією Генеральної асамблеї ООН 50/50 від 11 грудня 1995 р.

Різновидом слідчих і погоджувальних комісій є інститут прикордонних представників. Відповідно до ст. 21 Закону «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р.¹ для вирішення питань, пов'язаних із підтриманням режи­му державного кордону України, виконання міжнародних договорів із цього питання, створення умов для мирного розв'язання прикордонних конфліктів та інцидентів на певній ділянці державного кордону України з особового складу Державної прикордонної служби України призна­чаються прикордонні представники України, а також їхні заступники.

Зазвичай слідчі та погоджувальні комісії не уповноважу­ються ухвалювати юридично обов'язкові рішення для сторін спору. Втім на сьогодні діють і такі міжнародні договори, що передбачають обов'язковість їх рішень (наприклад, ст. 45 Конвенції про режим судноплавства на Дунаї 1948 р.).

§ 7 Правові засоби вирішення спорів

До правових засобів вирішення міжнародних спорів відносять міжнародний арбітраж і міжнародні суди. Інко­ли правовим засобом визнається погоджувальна комісія, якщо їй надається право ухвалювати юридично обов'язкові висновки, що ґрунтуються на міжнародному праві. Держа­ви переважно негативно ставляться до правових засобів вирішення спорів, що, на їхню думку, занадто обмежують суверенітет і не дозволяють впливати на процес врегулю­вання, а тому зазвичай вдаються до них у крайньому разі.

Міжнародний арбітраж. Цей засіб зарекомендував себе як ефективний інструмент вирішення міждержавних спорів, зокрема досить складних, обтяжених серйозним міжнародним протистоянням сторін. В останні десятиліття поширилася практика передбачати арбітражне врегулюван­ня спорів як засіб врегулювання можливих спорів щодо тлу­мачення та застосування міжнародних угод. З іншого боку, кількість звернень до цього засобу помітно зменшилася.

Звернення до арбітражу є добровільним, здійснюється шляхом укладання спірними сторонами особливої міжна­родної угоди, що називається компромісом. У ній сторони регламентують: порядок визначення складу арбітрів; пред­мет спору; компетенцію арбітражу; процедуру розгляду справи; характер і джерела норм, на підставі яких має бути ухвалене рішення; порядок винесення рішення; юридичну обов'язковість рішення.

Якщо компроміс укладається після виникнення конкрет­ного спору, має місце арбітраж ad hoc. Також можлива по­передня домовленість про арбітраж як засіб врегулювання потенційного спору, що закріплюється в договорі з певного питання або у спеціальному договорі про арбітраж. У цьо­му разі має місце постійний арбітраж. Його юрисдикція може бути обов'язковою або факультативною (добро­вільною).

Окремо слід відзначити Постійну палату третейського суду (англ. Permanent Court of Arbitration, буквально пе­рекладається як «Постійний арбітражний суд»), створену на підставі Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 років про мир­не вирішення міжнародних спорів. Для кожного спору, що передається на вирішення Палати, його сторони укладають компроміс та обирають арбітрів із переліку осіб, що фор­мується державами — учасницями Конвенцій.

Міжнародні суди. Теорія використовує для визначення всього розмаїття існуючих міжнародних судів родове понят­тя міжнародний судовий орган (або міжнародна судова ус­танова), що характеризується такими ознаками: ство­рюється та діє згідно з міжнародним юридичним інструмен­том - міжнародним договором або рішенням міжнародної організації, що ґрунтується на повноваженнях, наданих міжнародним договором; склад суддів визначається до мо­менту передачі спору на розгляд; має юрисдикцію щодо спорів, однією із сторін яких є суб'єкт міжнародного пра­ва; вирішує спір згідно з наперед встановленою процеду­рою, що не може бути змінена сторонами; його рішення ґрунтуються на чинному міжнародному праві та є юридич­но обов'язковими для сторін. На сьогодні можна налічити близько півтора десятки міжнародних судових органів, що відповідають цим критеріям. Усі вони були створені у другій половині ХХ ст.¹ Переважна їх більшість вирішують спори про застосування та тлумачення конкретного міжнародно­го договору, як правило, регіонального.

 

§ 8 Міжнародний Суд

Міжнародний Суд є одним із шести головних органів ООН і головним судовим органом цієї організації (статті 7, 92 Ста­туту ООН). Він прийшов на зміну Постійній палаті міжна­родного правосуддя, що діяла в 1921 —1946 роках під час існування Ліги Націй. У теорії Міжнародний Суд часто на­зивають Світовим Судом, що наголошує на межах його юрисдикції та ролі в міжнародному правопорядку. Статут Міжнародного Суду є невід'ємною частиною Статуту ООН. Тому кожна держава - член ООН одночасно є учасницею Статуту Суду, що, проте, не означає автоматичного визнан­ня юрисдикції Суду.

Міжнародний Суд розташований у нідерландському місті Гаага. Складається з 15 суддів, що обираються Генеральною Асамблеєю та Радою Безпеки на дев'ятирічний строк¹.

¹ Зокрема, Міжнародний Суд (діє з 1946 р.), Міжнародний трибунал з морського права (1996), Апеляційний орган Світової організації торгівлі (1996), Європейський суд з прав людини (1959), Міжамери­канський суд з прав людини (1979), Суд Європейських співтовариств (1952), Суд Європейської угоди про вільну торгівлю (1994), Суд Еконо­мічного Союзу Бенілюксу (1974), Економічний суд Співдружності не­залежних держав (1993), Суд Спільного ринку Східно-Південної Афри­ки (1998), Суд Андійського співтовариства (1984), Центральноамери­канський суд (1994).

Склад Суду повинен забезпечувати представництво голов­них форм цивілізації й основних правових систем світу. Якщо Суд приймає до розгляду справу, спірною стороною якої є держава, що не має у складі Суду судді свого грома­дянства, ця держава має право призначити на час розгляду цієї справи суддю ad hoc на свій вибір.

Головна функція Суду — вирішувати спори на основі міжнародного права. Він також має право надавати консуль­тативні висновки з будь-якого питання міжнародного пра­ва. За час свого існування Міжнародний Суд ухвалив близь­ко 80 рішень у справах, спірними сторонами яких були по­над 60 держав. 16 вересня 2004 р. Румунія подала до Суду позов проти України про визначення меж морського кордо­ну в Чорному морі та, відповідно, меж континентального шельфу та виключних економічних зон.

Вирішення спорів. Міжнародний Суд має право вирішу­вати спори тільки між державами, що є учасницями Стату­ту Суду. Утім спір за участю міжнародної організації або приватної особи фактично може бути розглянутий Міжна­родним Судом, але тільки якщо його можна «трансформу­вати» в міждержавний. Наприклад, 1999 р. Федеративна Республіка Югославія (зараз Сербія та Чорногорія) подала позови проти окремих держав — членів НАТО, але не про­ти самої цієї міжнародної організації, що ініціювала та ре­алізовувала застосування збройної сили проти ФРЮ. Також Суд неодноразово вирішував спори про притягнення до відповідальності держав, що порушили права іноземців, за позовами держав, громадянами яких були ці особи.

Юрисдикція Міжнародного Суду є факультативною, тобто Суд має право прийняти справу до розгляду по суті тільки за умови надання на це чітко вираженої згоди обома спірними сторонами.

¹ 3 1961 по 1970 pp. суддею Міжнародного Суду від СРСР був Ко-рецький Володимир Михайлович (1890-1984), який у 1944-1949 ро­ках очолював кафедру міжнародного права Харківського юридичного інституту (зараз це Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого). З 1968 по 1970 pp. він обіймав посаду Віце-Прези-дента Суду.

Відповідно до ст. 38 Статуту Суду цей судовий орган ви­рішує спори на підставі міжнародного права, застосовуючи міжнародні договори, міжнародні звичаї, загальні принци­пи права, а також, як допоміжний засіб для визначення правових норм, судові рішення та доктрини найбільш ква­ліфікованих спеціалістів із публічного права. Утім сторони спору можуть домовитися про надання Суду права виріши­ти справу ex aequo etbono, тобто по справедливості.

Рішення Міжнародного Суду є обов'язковим для сторін, остаточним і не підлягає оскарженню. Згідно зі ст. 94 Ста­туту ООН, коли яка-небудь сторона у справі не виконає зо­бов'язання, покладеного на неї рішенням Суду, друга сто­рона може звернутися до Ради Безпеки, яка може зробити рекомендації або вирішити про вжиття заходів для вико­нання рішення.

Надання консультативних висновків. Статут ООН надає право Генеральній Асамблеї та Раді Безпеки запитувати від Міжнародного Суду консультативні висновки з будь-якого юридичного питання (ст. 96). Крім того, Генеральна Асам­блея може дозволити іншим органам ООН і її спеціалізова­ним установам запитувати консультативні висновки Суду з юридичних питань, що виникають у межах їхньої компе­тенції. До цього часу Міжнародний Суд надав 24 висновки на запити Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки, Економіч­ної та Соціальної Ради, ЮНЕСКО, Всесвітньої організації охорони здоров'я та Міжнародної морської організації.

Незважаючи на те, що консультативні висновки Суду не мають юридично обов'язкової сили для органів (установ), що його запитали, загалом вони виконуються.

 

§ 9 Вирішення спорів у межах міжнародних організацій

У статутах більшості з міжнародних міждержавних організацій містяться положення, що покликані регламен­тувати вирішення спорів між державами — членами орга­нізації або між державами-членами та самою організацією з питань, віднесених до її компетенції. Спори в межах орга­нізацій вирішуються переважно політичними засобами, а рішення мають рекомендаційний характер. Утім органі­зації інтеграційного типу зазвичай мають розвинуті меха­нізми вирішення спорів за участю постійних судових органів з обов'язковою юрисдикцією.

Вирішення спорів у межах ООН. Організація Об' єднаних Націй створювалася як єдина універсальна організація, покликана «підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою... здійснювати мирними засобами, відповідно до принципів справедливості та міжнародного права, владнай -ня або розв'язання міжнародних спорів чи ситуацій, що можуть призвести до порушення миру» (ст. 1 Статуту ООН). У Статуті ООН основні норми щодо врегулювання міжна­родних спорів зосереджені в розділі VI «Мирне вирішення спорів» (статті 33—38), який починається з переліку мир­них засобів, що їх спірні сторони за своїм вибором повинні насамперед використати для вирішення спору, продовжен­ня якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки (ч. 1 ст. 33).

Статут ООН розрізняє спори та ситуації. Остання «може привести до міжнародних ускладнень або викликати спір» (ст. 34), тобто має місце, коли зіткнення інтересів держав не супроводжується явним висуванням претензій, хоча і по­роджує певні тертя між ними і напруженість. За Статутом ООН повноваження Організації та її органів залежать від того, до якого виду належить спір або ситуація, а саме чи загрожує їх продовження підтриманню міжнародного миру та безпеки. Здійснювати кваліфікацію спору або ситуації уповноважена Рада Безпеки (ст. 34). За загальним прави­лом ООН має право втрутитися у процес мирного врегулю­вання, коли така загроза має місце, а сторони не здатні са­мостійно вирішити спір. Брати участь у вирішенні спорів мають чотири органи ООН: Рада Безпеки, Генеральна Асам­блея, Генеральний Секретар і Міжнародний Суд.

Рада Безпеки, на яку відповідно до ст. 24 Статуту ООН покладена головна відповідальність за підтримання міжна­родного миру та безпеки, посідає центральне місце у вирі­шенні спорів. Відповідно, цей орган має широкі повнова­ження з цього питання: вимагати від сторін вирішення їхнього спору за допомогою мирних засобів, перелічених у Статуті (ч. 2 ст. 33); розслідувати будь-який спір або ситуа­цію для визначення того, чи не може продовження цього спору або ситуації загрожувати підтриманню міжнародно­го миру та безпеки (ст. 34); на будь-якій стадії спору або ситуації рекомендувати належну процедуру чи методи вре­гулювання (ч. 1 ст. 36); надавати в будь-який час сторонам спору, на їх вимогу або за власною ініціативою, рекомен­дації з метою його мирного вирішення (ст. 37, 38)таін. При виконанні своїх повноважень Рада Безпеки може викону­вати функції добрих послуг, посередництва, обслідування або примирення.

Генеральна Асамблея також має право давати рекомен­дації щодо вирішення спорів або ситуацій, доведених до її відома державами або Радою Безпеки (статті 11,14, 35). Але її повноваження є факультативними: коли Рада Безпеки виконує свої функції щодо будь-якого спору або ситуації, Генеральна Асамблея не може давати будь-які рекомен­дації, що стосуються цього спору або ситуації, якщо Рада Безпеки не запитає про це (ст. 12).

Нерідко важливу роль у врегулюванні спорів відіграє Генеральний Секретар. Статут ООН уповноважує його до­водити до відома Ради Безпеки про будь-які питання, які, на його думку, можуть загрожувати підтриманню міжна­родного миру та безпеки (ст. 99). Генеральний Секретар за дорученням Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї надає добрі послуги та здійснює посередництво.

Участь Міжнародного Суду у вирішенні спорів, як зазна­чалося, залежить від ініціативи спірних сторін і їхньої згоди прийняти його юрисдикцію. Але Статут ООН наголошує, що спори юридичного характеру повинні, як загальне правило, передаватися сторонами до Міжнародного Суду (ч. 3 ст. 36).

Вирішення спорів у межах регіональних міжнародних організацій. У ч. 1 ст. 33 Статуту ООН серед засобів вирі­шення спорів названо «звернення до регіональних органів або угод». При застосуванні цієї норми слід брати до уваги розділ VIII «Регіональні угоди» Статуту ООН.

Прикладом регіональних угод є Європейська конвенція 1957 р. про мирне вирішення спорів і Американський до­говір 1948 р. про мирне вирішення спорів, а регіональних органів — Ліга арабських держав, Організація американсь­ких держав, Африканський союз, Рада Європи, Асоціація держав Південно-східної Азії, Організація з питань безпе­ки та співробітництва в Європі.

Статут ООН надав регіональним структурам відносну са­мостійність у мирному врегулюванні спорів. Критерієм роз­межування повноважень є характер міжнародних спорів. Компетенція ООН охоплює спори, продовження яких може загрожувати або в дійсності загрожує міжнародному миру та безпеці. Сфера дії регіональних організацій обмежена місцевими спорами, під якими прийнято розуміти спори між державами певного географічного району, продовження яких не загрожує підтриманню міжнародного миру та без­пеки всередині або поза межами цього району.

 

§ 10 Вирішення міжнародних спорів між державами та юридичними і фізичними особами

Донедавна міжнародний спір вважався синонімом спо­ру між державами. Ідея запровадження міжнародних ме­ханізмів вирішення спорів між державами та приватними особами розглядалася як втручання у сферу виключної внутрішньої компетенції держави і тому принципово не приймалася державами. Утім ситуація кардинально зміни­лася у другій половині XX століття, коли надзвичайно зрос­ли кількість і розмаїття міжнародних контактів і, відпові­дно, нових типів суперечок. Це потребувало запроваджен­ня адекватних механізмів вирішення спорів.

Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів діє відповідно до положень Вашингтонської конвенції 1965 р. про порядок вирішення інвестиційних спорів між держа­вами й іноземними особами¹. Центр вирішує спори між дер­жавами та приватними іноземними інвесторами шляхом примирення або арбітражу. Досить часто двосторонні дого­вори про взаємний захист інвестицій надають Центру юрис­дикцію щодо спорів про їх тлумачення та застосування. Про­ти України до Центру було подано три позови.

Постійна палата третейського суду в 90-х роках XX ст. була уповноважена вирішувати спори між державами або міжнародними організаціями та приватними особами.

Трибунал із позовів між Іраном і США був створений 1981 р. для розгляду, зокрема, позовів американських громадян і компаній проти Ірану та громадян і компаній Ірану проти США. Трибунал вирішив близько 4 тисяч справ.

Окремо слід відзначити діяльність Європейського Суду із прав людини, що розглянув тисячі позовів фізичних та юридичних осіб проти держав — учасниць Європейської конвенції 1950 р. про захист прав людини й основних сво­бод. Аналогічний йому Міжамериканський суд із прав людини розглядає позови про порушення Американської кон­венції 1969 р. з прав людини.

У рамках багатьох міжнародних організацій інтеграцій­ного типу фізичні та юридичні особи мають право оскаржу­вати дії органів цієї організації. Наприклад, в рамках Євро­пейського Союзу Суд Європейських співтовариств розгля­нув тисячі позовів приватних осіб проти Європейської Комісії, Ради Союзу та Європейського Парламенту.

Позитивний результат діяльності цих органів полягає насамперед у тому, що спори вирішуються на якомога ниж­чому рівні, не дозволяючи їм набути класичного міждержав­ного характеру. У результаті держава не використовує пра­во дипломатичного захисту приватних осіб, які знаходять­ся під її владою.

Отже, не завжди відповідає сучасним реаліям тверджен­ня, що всі без винятку спори в міжнародній сфері мають розглядатися виключно в рамках принципу мирного вирі­шення спорів, як він сформульований у Статуті ООН. Утім мова не йде про те, щоб звільнити процес вирішення міжна­родних спорів за участю приватних осіб від обов'язку дот­римання стандартів, встановлених міжнародним публічним правом. Натомість є потреба у врахуванні специфіки зазна­чених спорів і, відповідно, збагачення цих стандартів.