Розділ 13 МІЖНАРОДНЕ ПРАВО ПРАВ ЛЮДИНИ

§ 1 Виникнення та розвиток міжнародно-правового співробітництва в галузі прав людини

У міжнародному праві норми про права людини спочатку виникали як реакція на жорстокі та нелюдські способи й методи ведення воєн. На основі цих норм виникло міжнарод­не гуманітарне право. На межі XVIII—XIX століть під впли­вом ідей гуманізму в суспільстві стало виникати більш ши­роке розуміння прав людини, яке вплинуло на становлення міжнародного права прав людини. Перші такі міжнародні акти були спрямовані на боротьбу з рабством і работоргівлею (Декларація про заборону торгівлі неграми-невільниками 1815 р., Генеральний акт про Конго 1885 р., Брюссельська конвенція 1889 p., Генеральний акт Брюссельської конфе­ренції 1890 р. та ін.). Але лише в ХХ ст. ідея прав людини опинилася дійсно в центрі світової політики. Після закінчен­ня Першої світової війни Ліга Націй безпосередньо взялася за розробку міжнародно-правових питань захисту прав на­ціональних, етнічних, релігійних і мовних меншин. Це мало велике значення для розвитку теорії та практики міжнарод­ного захисту прав людини.

Після Другої світової війни питання захисту прав люди­ни постало перед ООН, яка згідно зі ст. 1 Статуту зобов'яза­на «здійснювати міжнародне співробітництво в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культур­ного та гуманітарного характеру і в заохочуванні та розвит­ку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, не­залежно раси, статі, мови та релігії». Поява цієї норми у Статуті ООН не була випадковою: закріплюючи у Статуті ООН норму про права людини, держави одночасно створю­вали міжнародно-правову основу для об'єднаної боротьби з тоталітаризмом, оскільки права людини та тоталітаризм за своєю природою несумісні.

Норми Статуту ООН про обов'язок держав співпрацювати в галузі захисту прав людини відігравали та продовжують відігравати величезну роль у становленні міжнародно-пра­вового захисту прав людини. Ці норми є найбільш загаль­ним правовим зобов'язанням, на основі якого здійснюється все наступне міжнародне співробітництво в цій області. Це положення Статуту дозволило Генеральній Асамблеї ООН проголосити в 1948 р. Загальну декларацію прав людини. Згодом велика кількість найважливіших універсальних міжнародних договорів про права людини була розроблена й ухвалена саме в рамках ООН. Особливо слід виокремити кон­венції, ухвалені в галузі захисту соціальних і економічних прав Міжнародною організацією праці. Крім того, у рамках ООН розроблена значна кількість міжнародних документів, що хоча і не є юридично обов'язковими, проте узагальнили в собі величезний досвід захисту прав людини та тому набули значної морально-політичної ваги (Кодекс поведінки поса­дових осіб щодо підтримки правопорядку, Основні принци­пи незалежності судових органів та ін.).

Особливе місце в розвитку міждержавного співробітниц­тва у сфері захисту прав людини посідає співробітництво в реґіональних міжнародних міжурядових організаціях, де затверджено значну кількість міжнародних договорів та інших міжнародних актів, спрямованих на забезпечення дотримання в державах-учасницях прав людини. У низці випадків реґіональні договори встановили більш високі стандарти прав людини, ніж передбачені універсальними міжнародними договорами.

Найважливішим досягненням міжнародного співробіт­ництва щодо захисту прав людини стало створення міжна­родного механізму захисту прав людини. Деякі з таких органів можуть розглядати індивідуальні скарги про захист прав людини в окремих державах і ухвалювати щодо них рішення, юридично обов'язкові для цих держав. Серед найбільш авторитетних у міжнародному механізмі захис­ту прав людини можна назвати Комісію ООН з прав люди­ни, Комітет з прав людини, Європейський суд з прав люди­ни. Для звернення до кожного із цих органів існує спеціаль­на процедура.

Україна є учасницею більшості універсальних договорів з прав людини і визнає для себе юрисдикцію Комітету з прав людини і Європейського суду з прав людини. З одного боку, це покладає на Україну відповідальність за відповідність її законодавства міжнародним зобов'язанням у цій галузі. З іншого боку, це означає, що завжди зберігається можливість оскаржити дії державних органів у міжнародних установах із захисту прав людини. Конституція України визнає таке право (ст. 55).

§ 2 Становлення міжнародного права прав людини

Становлення міжнародного права прав людини пов'яза­не з розробкою й ухваленням міжнародних актів універсаль­ного характеру, у яких права людини було систематизова­но, а також із формуванням міжнародних організаційних механізмів захисту цих прав. У міжнародному праві така систематизація була здійснена з 1948 по 1966 роки в серії нормативних актів, неофіційно іменованих Міжнародною хартією прав людини, яку складають Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та по­літичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права. У ці ж роки були створені найважливіші універсальні міжнародні механізми захисту прав людини. Міжнародна хартія прав людини є нормативно-правовою основою міжнародного права прав людини.

Загальна декларація прав людини ухвалена 10 грудня 1948 р. і досі залишається з багатьох поглядів документом унікальним. Це був перший міжнародний акт, у якому були викладені громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права людини. Вперше вони були викладені в міжнародному документі систематизовано, у вигляді ката­логу, тобто як перелік прав і свобод. Декларація вперше проголосила необхідність єдиного для всіх розуміння прав людини. Уперше в міжнародному праві Декларація пов'я­зувала дотримання прав людини з рухом до демократії.

Загальна декларація прав людини була ухвалена Гене­ральною Асамблеєю ООН у формі резолюції. Це викликало та викликає чимало питань про юридичну силу цього доку­мента, тому що за загальним правилом резолюції Генераль­ної Асамблеї ООН мають рекомендаційний характер. Втім більшість правників поділяють думку про те, що норми Дек­ларації є відображенням звичаєво-правових норм і тому мають характер міжнародно-правового зобов'язання¹.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні пра­ва 1966 р. є одним із найбільш авторитетних міжнародно-правових договорів про права людини. Його текст може бути умовно розділений на дві частини: статті, у яких викладе­но зміст громадянських і політичних прав, і статті, що сто­суються міжнародного контролю за дотриманням цих прав. Формулювання статей про права людини не залишають сумнівів у їхньому імперативному характері. Це є наслідком розуміння того, що з дотриманням саме громадянських і політичних прав пов'язані ґарантії особистої свободи лю­дини та рух суспільства до дійової демократії. Держави-учасниці зобов'язані забезпечити в межах своєї юрисдикції дотримання громадянських і політичних прав у повному обсязі. Пакт надає державі право обмежити деякі із прого­лошених прав. Контроль за дотриманням норм Пакту, вклю­чаючи розгляд індивідуальних скарг², здійснює міжнарод­ний орган — Комітет із прав людини.

¹ Тобто коли міжнародний чи національний суд посилається на нор­ми Декларації, насправді він застосовує аналогічну звичаєву міжнарод­но-правову норму. Норми Декларації є підтвердженням існування зви­чаєво-правових норм.

² Перший факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, підписаний у 1966 р., надав Комітету
із прав людини компетенцію приймати та розглядати повідомлення (скарги) від осіб про те, що вони є жертвами порушень державою-учасницею Пакту та цього протоколу якогось із прав, викладених у Пакті. Україна ратифікувала Протокол і визнає юрисдикцію Комітету.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та куль-турніправа 1966р. був підписаний одночасно з Міжнарод­ним пактом про громадянські та політичні права. Його юри­дичні особливості пов'язані з особливостями проголошених у ньому економічних, соціальних і культурних прав. Еко­номічні, соціальні та культурні права є невід'ємними, як і громадянські та політичні права, і не менш важливими. Проте існують суттєві особливості вреалізаціїекономічних, соціальних і культурних прав. Вони витратні, тобто обсяг їхньої реалізації залежить від економічного добробуту дер­жави, а тому не може бути однаковим у різних країнах. Ре­алізація цих прав пов'язана з розширенням патерналістсь-ких функцій держави, що завжди містять потенційну заг­розу авторитизації влади, а тому повинні мати межі. Міжнародний контроль за дотриманням економічних, со­ціальних і культурних прав зазвичай не пов'язаний із роз­глядом індивідуальних скарг. Формулювання статей Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права за загальним правилом є диспозитивними і не перед­бачають прямої дії.

Міжнародне право прав людини органічно включає в себе регіональні міжнародно-правові акти про права людини. Такі договори укладено державами ОАД, ОАЄ, ЄС, Ради Європи, СНД. Незважаючи на певну самостійність і специф­іку реґіонального співробітництва в галузі прав людини, було б невірним цілком відокремлювати реґіональне право прав людини. Можна навести чимало прикладів викорис­тання реґіональними органами захисту прав людини норм універсальних міжнародних договорів як договорів загаль­ного права¹.

Конвенція про захист прав людини та основних сво­бод 1950р.² (далі — Європейська конвенція з прав людини) — найстаріший серед регіональних договорів про права людини та найбільш авторитетний міжнародно-правовий доку­мент із прав людини в Європі. Крім основного тексту Кон­венція містить 12 протоколів, у яких розвинуті, доповнені чи уточнені окремі її положення.

Конвенція була одним із перших міжнародних доку­ментів, що містив поняття політичної демократії, одночас­но визнаючи її найважливішою умовою дотримання прав людини. Тим самим була підкреслена антитоталітарна спря­мованість цього акта, ухваленого «європейськими країна­ми, що є однодумцями та мають спільну спадщину в по­літичних традиціях, ідеалах, свободі та верховенстві пра­ва», з метою «зробити перші кроки до колективного забезпечення певних прав, проголошених у Загальній дек­ларації [прав людини]» (Преамбула). Конвенція є першим міжнародним договором у галузі прав людини, що не тіль­ки має на меті захистити широкий спектр громадянських і політичних прав, а й встановлює систему міжнародного судового контролю за їх дотриманням у кожній із держав-учасниць.

§ 3 Природність і невід'ємність прав людини, основних свобод і можливість їх обмеження

Міжнародне право розглядає права людини як природні та невід'ємні. Отже, права людини — це не дарунок держа­ви чи уряду, вони з'являються не внаслідок їх закріплення у правових актах. Як сказано у ст. 1 Загальної декларації прав людини, «всі люди народжуються вільними та рівни­ми у своїй гідності та правах». Кожна людина, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, віросповідання, мови, має права та свободи, і ніхто не має права свавільно позбавити людину її прав і свобод.

Міжнародне право визнає, що держава у своєму внутрі­шньому законодавстві може обмежувати деякі права люди­ни та встановлює рамки таких обмежень. Але з огляду на розмаїття існуючих правових систем і те, що кожній державі притаманні свої особливості та традиції, виникає про­блема однакового дотримання прав і свобод людини. У міжнародному праві її розв'язання полягає в тому, що пи­тання захисту прав людини не є сферою виняткової внутрі­шньої компетенції держави. Тому існують засоби та спосо­би міжнародного контролю за дотриманням прав людини в державах. Водночас у міжнародному праві вважається за­гальновизнаним, що деякі із прав не можуть бути обмежені за жодних обставин (ст. 4 Міжнародного пакту про грома­дянські та політичні права, ст. 15 Конвенції про захист прав людини та основних свобод).

§ 4  Універсальні та спеціальні права людини, їх поняття та призначення в міжнародному праві

До універсальних прав належить весь каталог прав лю­дини й основних свобод. За деякими винятками цей ката­лог повторюють Загальна декларація прав людини та всі найважливіші міжнародно-правові акти про права людини. Значення універсальних прав людини й основних свобод полягає насамперед у тому, що такі права мають визнава­тися за всіма людьми, незалежно від того, де вони перебу­вають. Міжнародне право виключає будь-які відмінності у правах залежно від кольору шкіри, етнічного походження, статі, майнового стану тощо та вважає таку дискримінацію у правах злочинною.

Утім багато людських груп у різних країнах світу (зага­лом це навіть переважна більшість людства) не можуть із тих чи інших причин (історичних, культурних, релігійних тощо) повноцінно користуватися універсальними правами. Це створює умови для різних форм дискримінації. Тому виникає потреба в спеціальному правовому захисті осіб, що входять до таких груп. Сутність спеціальних прав полягає не в наданні кому-небудь додаткових прав, а в забезпеченні правовими засобами умов, за яких усі могли б рівною мірою користуватися універсальними правами та свободами. Наприклад, надання представникам мовних меншин права користуватися мовою меншини не позбавляє інші мовні групи можливості користатися своєю мовою, але водночас захищає таку меншину від асиміляції. Міжнародні догово­ри не тільки містять норми про спеціальні права, а й нака­зують державам-учасницям імплементувати їх у національ­не законодавство.

Перелік груп, яким мають бути надані спеціальні права, не є постійним. Він залежить зрештою від усвідомлення конкретним суспільством наявності тих чи інших дискри­мінованих груп. Чинні універсальні міжнародні договори надають спеціальні права особам, які належать до націо­нальних, етнічних, релігійних, мовних меншин, жінкам, дітям, біженцям. Відбувається становлення норм про спе­ціальний захист осіб, хворих на невиліковні хвороби, й інвалідів.

Зі спеціальними правами людини пов'язане поняття по­зитивної дискримінації, що застосовується як правовий захід, спрямований на прискорення досягнення в суспільстві фактичного рівноправ'я всіх осіб. За таких умов вона вважається правомірною та полягає в законодавчому встановленні тимчасових нерівноправних, диференційова­них стандартів і привілеїв для захисту тих, кого дискримі­нують. Прикладом позитивної дискримінації може служи­ти встановлення в деяких країнах ґарантованого мінімаль­ного відсотку жінок чи представників певних етнічних меншин у виборчих списках за пропорційною системою. Такі тимчасові стандарти та привілеї мають бути негайно скасовані, щойна мета буде досягнута.

§ 5 Міжнародно-правовий захист осіб, що належать до певних груп населення

Міжнародний захист прав національних, етнічних, релігійних і мовних меншин. На межі ХІХ—ХХ століть у світі почало формуватися усвідомлення того, що в різних держа­вах проживає значна кількість груп людей із властивими їм мовними, релігійними, етнічними особливостями, які прагнуть їх зберегти, а тому потребують спеціального юри­дичного захисту. Першим міжнародним органом, що почав опікуватися правами меншин, стала Ліга Націй, яка ініцію­вала ухвалення низки міжнародних договорів у цій галузі. З другої половини XX століття питанням юридичного за­хисту прав меншин стали надавати увагу в рамках ООН, а особливо на регіональному рівні, насамперед в Європі, та в окремих державах¹.

Чинне міжнародне право визнає за особами, які нале­жать до національних, етнічних, релігійних, мовних мен­шин, всі загальновизнані громадянські, політичні, еко­номічні, соціальні та культурні права людини (Міжнарод­ний пакт про громадянські та політичні права, ст. 27). У той же час міжнародно-правове регулювання статусу меншин залишається в основному рамковим: відсутнє визначення національної, етнічної, релігійної, мовної меншини, сер­йозною проблемою як для міжнародного, так і для національ­ного права залишається визначення суб'єкта права менши­ни. Причини цього слід шукати у сфері політики: держави із пересторогою ставляться до можливості легалізації мен­шини як суб'єкта, здатного на сецесію. Залишається до кінця невирішеним питання, чи є права меншин колектив­ними, чи правами осіб, які входять до складу меншини. На відміну від системи Ліги Націй, де захист національних меншин розглядався переважно як захист групи, після Дру­гої світової війни перевагу було віддано захисту особистих прав людини. Це надає можливість захистити як права інди-видів, так і права груп, у які вони входять. У ст. 27 Міжна­родного пакту про громадянські та політичні права права меншин віднесено до особистих. Акцент на особисті права зроблено в Європейській конвенції про права меншин 1994 р., як «права членів національної меншини» сформульовані положення ст. 5 Конвенції ЮНЕСКО про боротьбу проти дискримінації в галузі освіти. Однак не можна заперечува­ти, що в меншин існують такі права, які можуть бути не тільки здійснені колективно, але й порушені виключно щодо групи осіб. Наприклад, у разі дій, що загрожують існу­ванню меншини як групи. Причому це може бути загроза не тільки фізичному існуванню групи, а й асиміляції, що, у свою чергу, порушує «колективне» право на збереження та розвиток самобутності національної меншини. Обов'язок держави щодо прав меншин зводиться до того, щоб забез­печувати особам, належним до меншин, можливість здійснювати свої спеціальні права як індивідуально, так і колективно. Міжнародне право не розглядає національну, мовну меншину як носія права на самовизначення.

До спеціальних прав меншин можна віднести такі: пра­во на існування, у тому числі право на фізичне існування та право на повагу до своєї культурної самобутності, включа­ючи свободу від примусової асиміляції; заборону дискримі­нації осіб, які належать до національних та інших меншин; право на вільне збереження та розвиток культурної само­бутності; право на одержання відповідної частки держав­них субсидій, що спрямовуються на забезпечення прав мен­шин, а також право одержувати добровільну фінансову до­помогу для реалізації перерахованих вище прав і свобод і створювати з цією метою необхідні громадські фонди. Спе­ціальні політичні права та свободи меншин включають: пра­во на створення громадських організацій, зокрема створен­ня міжнародних неурядових організацій і участь у їхній діяльності; право на культурну автономію; право впливати на ухвалення рішень, що стосуються меншин, шляхом ство­рення законодавчо врегульованих механізмів; право на ефективні засоби юридичного захисту в разі порушення спеціальних прав меншин; право на захист від будь-якої діяльності (включаючи пропаганду), що має ворожий вплив на усвідомлення та розвиток самобутності меншини.

Ліквідація дискримінації щодо жінок. Лише з першої половини XX ст. законодавство окремих держав під впли­вом масових жіночих рухів починає приділяти увагу захи­сту прав жінок. У цей же час і в міжнародному праві з'яв­ляються договори, які певною мірою можна віднести до та­ких, що захищають права жінок (у першу чергу проти торгівлі жінками). З появою договорів, спрямованих на захист саме жінок, постало питання про існування статевого аспекту у правах людини.

Основні та найважливіші загальні міжнародно-правові акти із захисту прав жінок були ухвалені у другій половині XX ст.: в політичній галузі — Конвенція про політичні пра­ва жінок 1952 р., Конвенція про громадянство заміжньої жінки 1957 р.; в економічній галузі — Конвенція про рівність в оплаті чоловічої і жіночої робочої сили за рівно­цінну працю 1951 p.; Конвенція щодо дискримінації в га­лузі найму та роботи 1958 p.; Конвенція про охорону мате­ринства 1952 р.; в галузі освіти - Конвенція щодо дискрим­інації в галузі освіти 1960 р.; в галузі сімейних відносин — Конвенція про згоду на взяття шлюбу, мінімальний шлюб­ний вік і реєстрацію шлюбів 1962 р. Міжнародним актом, що узагальнює міжнародне співробітництво в галузі захис­ту прав жінок, стала ухвалена в 1979 р. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. На регіо­нальному рівні частково або загалом присвячені захисту жінок від дискримінації: в Європі — Конвенція про захист прав людини та основних свобод, Європейська соціальна хартія, Переглянута соціальна хартія; в Америці — Аме­риканська конвенція з прав людини, Всеамериканська кон­венція з питань запобігання, викорінювання насильства проти жінок і покарання за нього¹. Також існує чимало юри­дично необов'язкових міжнародних актів (в основному ре­золюції міжнародних міжурядових організацій), що відоб­ражають напрями подальшого міжнародного співробітниц­тва в боротьбі з дискримінацією щодо жінок.

Одним з основних принципів міжнародного захисту прав людини є рівноправність жінок і чоловіків. Вона полягає в забороні будь-якої дискримінації за статевою ознакою. У найзагальнішій формі цей принцип закріплений у Статуті ООН як зобов'язання поважати права всіх незалежно від статі. У Загальній декларації прав людини 1948 р. всі пере­лічені в ній права і свободи також проголошені щодо всіх людей: «Кожна людина повинна мати всі права та всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії... або іншого становища» (ст. 2). Цей самий принцип сформульовано в обох Міжна­родних пактах про права людини 1966 р., що закріпили норму про рівноправність статей. У ст. З обох Пактів дер­жави зобов'язалися забезпечувати рівність чоловіків і жінок у користуванні всіма громадянськими, політичними, економічними, соціальними та культурними правами. Цим же питанням присвячені статті 6, 7, 10 Міжнародного пак­ту про економічні, соціальні та культурні права та ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Отже, Пакти про права людини закріпили принцип рівно­правності статей у категоричній, імперативній формі, при цьому розглядаючи рівність прав жінок і чоловіків ширше, ніж просте декларування їхньої загальної рівності перед законом. Ідея рівноправності жінок і чоловіків конкрети­зована в багатьох інших міжнародно-правових актах¹.

Можна стверджувати, що рівноправність жінок і чо­ловіків є тим принципом, на який можуть спиратися всі спеціальні права жінок. Міжнародно-правова боротьба з дискримінацією щодо жінок має такі основні напрями: по­літичний, економічний, освітній і напрям сімейних сто­сунків.

Поступово відбувається ґендерне реформування міжна­родного права. У міжнародному праві, як і в національно­му праві переважної більшості держав, ґендерний аспект спочатку був відсутнім. Поява національних правових норм у галузі захисту прав людини традиційно була пов'язана з намаганням захистити, як вважалося, слабших — дітей і жінок — від тяжких умов праці. Міжнародне право першої половини ХХ ст. також констатувало наявність статевих ролей, які ґрунтуються на біологічних відмінностях чо­ловіків і жінок. Це визначило формування специфічного напряму в міжнародному співробітництві із прав людини — захисту прав жінок, що з необхідністю передбачає особли­вий захист жінок як осіб більш слабких і більш незахищених. Перші міжнародні договори про захист прав жінок та­кож мали відверто протекціоністський характер. Вони мали на меті вилучити жінок із деяких сфер соціальних відно­син, щоб захистити їхні права. Перш за все такий підхід було розвинуто в конвенціях МОП. Деякі міжнародні дого­вори лише проголошували принцип рівності прав, не тор­каючись питання про ґарантії забезпечення рівних умов. Їх, певна річ, можна було б критикувати, але без етапу право­вого захисту прав жінок було б важко перейти до ґендерно-го законодавства. У багатьох країнах ще й сьогодні суспіль­ство не готове до ґендерної реформи, і захист прав жінок залишається вкрай актуальною проблемою.

Особливе значення для характеристики можливостей, наданих міжнародним правом державам для ґендерного реформування суспільства, мають норми Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. По-перше, Конвенція закріплює позитивні та неґативні обов'язки держав. Позитивні передбачають вжиття певних заходів: забезпечення практичного здійснення принципу рівноправ­ності (п. (а) ст. 2), вживання законодавчих заходів (п. (б) ст. 2), установлення юридичного захисту (п. (в) ст. 2). Нега­тивні полягають в утриманні від дій, від вчинення будь-яких дискримінаційних актів (п. (г) ст. 2). По-друге, Кон­венція прямо говорить про обов'язки держав щодо рефор­мування свого законодавства не тільки згідно з конкретними нормами Конвенції, але, що особливо важли­во, і таким чином, щоб воно гарантувало рівноправність. По-третє, Конвенція дозволяє державам застосовувати в законодавчій практиці як тимчасовий захід так звану по­зитивну дискримінацію (ст. 4).

Міжнародний захист прав дітей. Розвиток у політичній і правовій думці загальних ідеалів про рівні права та свобо­ди всіх людей тривалий час не торкався прав дитини. Фор­мування універсальних правових норм про захист дітей пов'язане зі здійсненням ООН з першого року її існування широкомасштабних заходів для створення юридичних ос­нов захисту прав і свобод людини. Першим найбільш авто­ритетним документом у галузі захисту прав дітей можна вважати Загальну декларацію прав людини 1948 р., у якій зазначено, що користування основними правами людини не залежить від віку, акцентовано увагу на необхідності особ­ливого захисту материнства та дитинства (ст. 25) та вперше сформульовані основні вимоги одержання освіти (ст. 26). У цей же час у конвенціях МОП були розпочаті міжнародні зусилля щодо обмеження експлуатації дитячої праці¹. Од­ним із найважливіших міжнародно-правових актів щодо захисту прав дитини є ухвалена в 1989 р. Конвенція про права дитини, у якій сформульовані основні уявлення су­часного людства про місце дітей у суспільстві. З метою «роз­гляду проґресу, досягнутого державами-учасницями щодо виконання зобов'язань, взятих згідно з цією Конвенцією», відповідно до ст. 43 засновано Комітет із прав дитини.

Дитиною є «кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до цієї осо­би, вона не досягає повноліття раніше»². Основним право­вим принципом захисту прав дітей є рівність прав усіх дітей «без усяких винятків і без розбіжностей або дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, по­літичних чи інших переконань, національного чи соціаль­ного походження, майнового становища, народження чи іншої обставини, що стосується самої дитини або її сім'ї»³.

Права дитини потребують спеціального захисту. Як за­значено в Декларації прав дитини, з метою забезпечення можливості та сприятливих умов для вільного і повноцін­ного розвитку за будь-яких обставин, «дитина внаслідок її фізичної та розумової незрілості потребує спеціальної охо­рони та піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження». Принцип спеціального за­хисту прав дітей діє й у таких екстремальних ситуаціях, як, наприклад, позбавлення волі неповнолітнього за скоєння злочину, а також у разі призначення та відбування пока­рання.

Закріплюючи невід'ємність основних прав людини, міжнародне право розглядає дітей як суб'єктів громадянсь­ких і політичних прав тією ж мірою, що й дорослих. Різни­ця полягає тільки в тому, що дитина потребує, щоб нею «на­лежним чином управляли та керували» задля здійсненні нею своїх прав і свобод і щоб робили це «згідно зі здібностя­ми дитини, що розвиваються»¹. Разом із тим у міжнарод­ному праві проголошено деякі специфічні, так би мовити, дитячі громадянські права: право на реєстрацію, на ім'я, на набуття громадянства з моменту народження². Безумов­но визнане право дитини на збереження індивідуальності та заборонено протизаконне втручання в цю сферу³.

Міжнародно-правовий статус біженців. Проблема біженців як соціальне явище є однією з найбільш старих і гострих та супроводжує всю історію існування людства. У широкому розумінні біженцем стає будь-яка особа, яка на­магається врятуватися від обставин, що загрожують її жит­тю і тому залишає місце свого проживання. Майже протя­гом усієї історії увага до цих людей залишалася у сфері мо­ралі, а держави не мали юридичних зобов'язань щодо захисту таких людей. Ґеноцид вірменів у 1915 р., соціальні потрясіння в Росії у зв'язку з жовтневим переворотом 1917 р., у Німеччині після приходу націонал-соціалістів до влади в 1933 р. призвели до втечі за кордон мільйонів людей. Опи­нившись в інших державах, ці люди не хотіли, а частіше за все не могли розраховувати на захист країн свого походжен­ня. У ХХ ст. держави усвідомили, що для захисту біженців може бути використане міжнародне право. Перших зусиль у цьому напряму доклала Ліга Націй.

Після закінчення Другої світової війни питаннями біженців опікувалася ООН. У цей же час стало очевидним, що захист біженців має спиратися на універсальний міжна­родний договір, яким і стала Конвенція про статус біженців 1951 р.¹ —перший міжнародний договір, що охоплює різні сфери життя біженців і гарантує їм щонайменше те ж саме поводження, що й з іноземцями, а в деяких правах зрівнює статус біженців із громадянами країни, що дає їм притулок. Укладення Конвенції про статус біженців — це вираження переконання в тому, що біженці не тимчасове явище, з яким можна мати справу за допомогою половинчастих заходів, а проблема, що набула глобального значення. Існування Кон­венції — це визнання того, що біженці повинні мати мож­ливість користуватися фундаментальними правами та сво­бодами. Конвенція ґрунтована на визнанні того, що належ­не вирішення проблеми біженців допомагає уникнути ситуацій, коли такі проблеми стають причиною напруже­ності між державами.

Конвенція визначила у ст. 1 поняття «біженець», яке згодом було уточнено Протоколом 1967 p., а також закрі­пила перелік прав біженців. Конвенція та Протокол фор­мулюють основну норму у сфері захисту прав біженців: дер­жава не вправі висилати біженців у ті країни, де існує заг­роза переслідування за расовою, релігійною, національною, соціальною чи політичною ознакою. Заборонено також без­підставно відмовляти в наданні статусу біженця, тобто в державі має бути прийнята та дотримана процедура розг­ляду заяви про надання притулку. Конвенція спрямована проти обмеження прав біженців як прав людини. Зокрема, це стосується: заборони дискримінації; заборони застосу­вання до біженців заходів, які держава може застосовува­ти до громадян-небіженців тієї ж країни; зобов'язання на­дання біженцям національного режиму щодо свободи віро­сповідання, захисту авторських і промислових прав, права звернення до суду, забезпечення харчуванням, освіти, на­дання урядової допомоги, трудових прав і соціального за­безпечення, податків тощо.

Норми, що стосуються біженців, містяться і в інших міжнародних документах, зокрема в Загальній декларації прав людини, у Женевських конвенціях 1949 р. і в двох додаткових протоколах до них 1977 р., у ряді регіональних документів, прийнятих ОАЄ, Радою Європи, ЄС, ОАД. Важ­ливе значення для розуміння норм Конвенції про статус біженців мають висновки Виконкому УВКБ.

Координацію міжнародних зусиль з надання біженцям міжнародного захисту покладено на Управління Верховно­го комісара ООН у справах біженців (УВКБ). Управління є органом ООН і діє на підставі Статуту, прийнятого Резолю­цією Генеральної Асамблеї ООН 428 (V) від 14 грудня 1950 р. Згідно зі Статутом діяльність УВКБ має не політичний, а гуманітарний і соціальний характер. Тому надання захис­ту з боку Управління не може залежати від політичних, ре­лігійних, ідеологічних пріоритетів, які панують у той чи інший час у світі або в окремих регіонах. Компетенція УВКБ поширюється на всіх осіб, «які знаходяться поза державою свого громадянства або, якщо вони не мають громадянства, поза державою свого постійного проживання внаслідок об­ґрунтованих побоювань переслідування за ознакою раси, релігії, громадянства або політичних переконань і які не можуть чи не бажають із причини таких побоювань корис­туватися захистом уряду держави своєї громадянської на­лежності або, якщо вони не мають громадянства, поверну­тися у країну свого попереднього постійного проживання».

Правовий статус УВКБ в окремих державах регулюють міжнародні договори. Згідно із Законом України «Про біженців» 2001 р. Україна співпрацює з іншими держава­ми, УВКБ ООН, іншими міжнародними організаціями з метою усунення причин виникнення проблеми біженців, поліпшення їхнього матеріального становища та вдоскона­лення правового статусу, а також повернення біженців у країну їхньої громадянської належності (підданства) або попереднього постійного проживання. Між Україною та УВКБ ООН укладено договір про статус представництва УВКБ ООН.

§ 6 Міжнародні організаційно-правові механізми захисту прав людини

Виникнення міжнародних організаційних механізмів захисту прав людини пов'язане з розширенням у цій сфері міжнародно-правового співробітництва після Другої світо­вої війни. Це стало наслідком формування міжнародної єдності в розумінні цінності прав людини та їхнього захис­ту. Щойно таке розуміння було сформульоване у Статуті ООН, відразу ця організація стала центром міжнародно-правового співробітництва із прав людини. В її рамках були створені найбільш авторитетні міжнародні органи із захис­ту прав людини. З початку 50-х років почали виникати ре­гіональні міжнародні організаційно-правові механізми за­хисту прав людини, перший з яких створено відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини.

У сучасному світі існує розгалужена система з декількох десятків універсальних і регіональних міжнародних органів із прав людини з різним обсягом компетенції. Це дозволяє класифікувати ці органи, щоб легше розібратися в особливос­тях їхньої діяльності. Існуючі міжнародні органи із прав лю­дини поділяють насамперед на універсальні та реґіональні.

Універсальні міжнародні організаційні механізми захи­сту прав людини. Універсальні органи із прав людини ма­ють компетенцію, що поширюється на значну кількість дер­жав світу і, як правило, виключно на ті держави, які є учас­ницями відповідного універсального міжнародного договору про права людини (Комітет із прав людини, Комітет із прав дитини й ін.). В обмеженого кола міжнародних органів із прав людини контрольні повноваження не обов'язково по­в'язані з участю держави в міжнародному договорі (Комісія з прав людини). Жоден з універсальних міжнародних органів із прав людини не є повноцінним міжнародним судовим ор­ганом, хоча пропозиції щодо їх створення висловлювалися відразу після закінчення Другої світової війни.

Універсальні органи з прав людини можуть бути квазі-судовими та конвенційними. До квазісудових належать органи, утворені на підставі міжнародних договорів для здійснення контролю за дотриманням цих договорів держа-вами-учасницями та діють за процедурою, що нагадує су­дову (Комітет з прав людини). До конвенційних належать органи, утворені на підставі міжнародних договорів для здійснення контролю за дотриманням цих договорів держа-вами-учасницями (Комітет із прав дитини — згідно з Кон­венцією про права дитини; Комітет з ліквідації дискримі­нації щодо жінок — згідно з Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок тощо) Конвенційні органи мають переважно політико-правовий характер.

Особливе місце посідає Комісія з прав людини — універ­сальний орган, повноваження якого не пов'язані з участю держави в міжнародних договорах про права людини. Її було засновано на підставі рішення ЕКОСОР у 1946 р. Комісія складається із представників 53 держав — членів ЕКОСОР, обраних на три роки. За час існування Комісія з прав людини зробила значний внесок у розуміння прав лю­дини та в розвиток міжнародного співробітництва в цій сфері¹. Вона має широкі повноваження щодо контролю за дотриманням прав людини, проводить дослідження у сфері захисту прав людини та надає рекомендації та пропозиції ЕКОСОР, готує проекти міжнародних документів щодо прав людини та співпрацює з іншими міжнародними органами в цій галузі. Комісія вправі створювати власні допоміжні органи. Одним із них є Підкомісія з попередження дискри­мінації прав і захисту меншин.

Важливим повноваженням Комісії із прав людини є роз­гляд заяв і повідомлень про порушення прав людини. З1967 р. відповідно до рішення ЕКОСОР Комісія одержала право вивчати інформацію про грубі та масові порушення прав людини у всіх країнах, незалежно від того, чи є вони учасниками міжнародних договорів про права людини. На підставі таких досліджень Комісія вправі подавати до ЕКОСОР доповіді та пропонувати рекомендації щодо усунення порушень прав людини. У 1970 p. EKOCOP в резо­люції 1503 затвердила процедуру розгляду Комісією із прав людини повідомлень про масові порушення прав людини. Комісія не розглядає повідомлення, якщо скаржник не ви­черпав національні засоби правового захисту.

Комітет з прав людини створено у 1977 р. відповідно до ст. 28 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. До складу Комітету входять 18 експертів, яких оби­рають із числа громадян держав — учасниць Пакту. Комі­тет розглядає доповіді держав — учасниць Пакту про захо­ди щодо захисту проголошених в ньому прав (ст. 40). У разі, якщо держава-учасниця зробить заяву згідно зі ст. 41 Пак­ту, Комітет може одержувати та розглядати в порядку, вста­новленому в цій статті, повідомлення від інших таких дер­жав про невиконання нею своїх зобов'язань за Пактом.

Згідно із Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права Комітет із прав людини наділений повноваженням розглядати скарги від окремих осіб або груп осіб про порушення прав, зазначених у цьому Пакті, якщо такі порушення відбулися під юрис­дикцією держав, що ратифікували Факультативний прото­кол. Протокол встановлює процедуру розгляду таких скарг. Комітет не розглядає повідомлення, якщо скаржник не ви­черпав національні засоби правового захисту, якщо скарга стосується порушення права, яке не закріплене в Міжна­родному пакті про громадянські та політичні права, або якщо це саме питання розглядається за іншою міжнарод­ною процедурою. Розгляд скарг відбувається на закритих засіданнях, але рішення Комітету є відкритими та підляга­ють опублікуванню. Рішення Комітету є рекомендаціями¹.

¹ Ні Пакт, ні Факультативний протокол не передбачають права Ко­мітету тлумачити права, проголошені в Міжнародному пакті про гро­мадянські та політичні права. Але за роки існування Комітету у зв'яз­ку з розглядом повідомлень про порушення прав людини склалася так звана юриспруденція Комітету, яка є значним внеском у правове розу­міння прав людини і основних свобод. Наприклад, для розуміння прин­ципу рівності прав усіх незалежно від статі (ч. 1 ст. 2 Пакту) мають значення справи: Mauritanian Women case; Ato del Avellanal v. Peru; Pauger v. Austria; Vos v. the Netherlands.

Регіональні міжнародні механізми захисту прав людини створюються на підставі міжнародних договорів окре­мих груп держав, як правило в межах географічних регі­онів. На цей час регіональні механізми захисту прав люди­ни створено в Європі (у рамках Ради Європи — на підставі Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р.; у рамках ЄЄ — на підставі установчих договорів EC; у рам­ках ОБСЄ — згідно з Гельсінським Актом 1975 p.); в Аме­риці — згідно з американською Конвенцією про права лю­дини 1978 р.; в Африці — згідно з африканською Хартією прав людини 1981 р. Після розпаду СРСР у рамках СНД та­кож було зроблено спробу створити міжнародну систему захисту прав людини на підставі Конвенції Співдружності Незалежних Держав про права й основні свободи людини 1993 р.¹. Регіональні органи з прав людини поширюють свою компетенцію на держав — учасниць відповідного регіо­нального міжнародного договору про права людини. Імену­вання таких органів «регіональними» до певної міри умов­не, оскільки захист не лише відбувається в межах територій таких держав, а поширюється також на осіб, що знаходять­ся під їхньою юрисдикцією.

Серед реґіональних міжнародних органів із прав людини є судові органи (Європейський суд з прав людини, Міжаме­риканський суд з прав людини), квазісудові органи (Комітет незалежних експертів, утворений згідно з Європейською соц­іальною хартією), конвенційні органі (Європейський комі­тет із питань запобігання тортурам і такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, утворений згідно з Євро­пейською конвенцією про запобігання тортурам і нелюдсь­кому або такому, що принижує гідність, поводженню чи по­каранню).

Європейський суд з прав людини. Правовою основою діяльності Європейського суду з прав людини є Конвенція про захист прав людини та основних свобод і Регламент Європейського суду з прав людини. Відповідно до Конвенції Суд може розглядати, по-перше, заяви держав — учасниць Європейської конвенції з прав людини з питань порушення Конвенції в інших державах-членах (ст. 33). По-друге, Україна Конвенцію не підписала. Заяви окремих осіб, груп і неурядових організацій про по­рушення прав людини, що мали місце в державах-членах (ст. 34). Порядок розгляду таких заяв різний.

У разі звернення до Суду із заявою держави — члена Ради Європи¹ (таке звернення може бути зроблене з метою захи­сту прав людини в іншій державі-учасниці)² Суд розглядає цю заяву, досліджує представлені факти, а в разі необхід­ності може провести розслідування. Держава, щодо якої було подано заяву, повинна створити всі необхідні умови для встановлення викладених у ній фактів.

Процедура розгляду Європейським судом з прав людини заяв окремих осіб, груп і неурядових організацій більш складна.

По-перше, мають бути дотримані умови, що стосуються суб'єкта подачі заяви. Якщо це особа, то мають бути дотри­мані вимоги, встановлені ст. 1 Конвенції. Особою вважаєть­ся як індивід, так і юридична особа. Якщо це група осіб, то справа має стосуватися ідентичного порушення прав усіх осіб, що складають групу. Групою можуть бути визнані, наприклад, подружжя, члени організації. Якщо це неуря­дова організація, то для її звернення до Європейського суду в порядку ст. 34 Конвенції мають бути дотримані умови, що належать до критеріїв «асоціацій» (ст. 11 Європейської Кон­венції про захист прав людини). По-друге, для звернення до Європейського суду з прав людини необхідно, щоб заяв­ник вичерпав усі внутрішньодержавні способи правового захисту свого права. Практика Суду говорить про те, що в якості засобів правового захисту розглядаються лише засо­би судового захисту, а також про те, що заявник повинен вичерпати не тільки всі доступні йому в державі засоби судового захисту, а й повноцінно використовувати існуюче законодавство. Заявник може звернутися до Європейсько­го суду з прав людини, не використовуючи всіх внутрішнь­одержавних засобів правового захисту, в тому разі, коли вони безсумнівно неефективні. Звернення до органів несу-дового захисту (Уповноваженого із прав людини, прокуро­ра, органів виконавчої влади, Президента держави тощо) не розглядаються Судом як звернення до правових засобів за­хисту. По-третє, заява може бути прийнята, якщо з дня ух­валення останнього рішення у цій справі внутрішньодер­жавними судовими органами минуло не більше шести місяців. По-четверте, Європейський суд не розглядає: анонімні заяви (ст. 35), але заявник може просити не вка­зувати його ім'я в разі офіційного опублікування резуль­татів розгляду скарги¹; заяви, які одного разу вже були роз­глянуті Європейським судом з прав людини (ст. 35); заяви, що є предметом розгляду в іншому міжнародному органі із захисту прав людини (ст. 35); заяви, несумісні з положен­нями Конвенції, явно необґрунтовані або такі, що містять ознаки зловживання правом звернення до Суду (п. 3 ст. 35). Неприйнятними є заяви, за якими Європейський суд з прав людини некомпетентний приймати рішення, наприклад не пов'язані з порушенням прав, проголошених у Євро­пейській конвенції з прав людини.

Роль неурядових організацій у міжнародному захисті прав людини. За останні десятиліття істотно зросла роль міжнародних неурядових організацій у захисті прав люди­ни. Серед найбільш впливових організацій можна назвати Міжнародний Гельсінський Комітет, Міжнародну Амністію, Лікарів за мир та ін. Серед основних напрямів їхньої діяль­ності: моніторинг стану прав людини в окремих державах; моніторинг законодавства про права людини в окремих дер­жавах; складання доповідей про стан справ у галузі захисту прав людини; оприлюднення таких доповідей для ознайом­лення громадськості та надання їх міжнародним міжурядо­вим органам із прав людини; участь у розробці міжнародних договорів із прав людини, а також інша діяльність.

¹ У таких випадках ім'я заявника замінюють літерою, і назва спра­ви виглядає так: B. v France; E. v Norvey; H. v Belgium.