Розділ 12 МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

§ 1 Поняття й ознаки міжнародної міжурядової організації

У юридичній літературі й офіційних міжнародних доку­ментах поняття «міжнародна організація» традиційно ви­користовується і щодо міжнародних міжурядових (міждер­жавних) організацій (ММУО), і щодо міжнародних неуря­дових організацій (МНУО). У той же час досить складно вивести загальне визначення, яке характеризувало б обид­ва різновиди міжнародних організацій, оскільки вони ма­ють різну правову природу.

Найважливішою відмінною ознакою будь-якої міжна­родної міжурядової організації є наявність договірної основи — «ця ознака визначає юридичну природу міжнародної організації»¹. Саме вона відрізняє міжнародні міжурядові від міжнародних неурядових організацій. Переважна більшість сучасних міжнародних організацій здійснюють свою діяльність на підставі особливого міжнародного дого­вору (найпоширенішим його найменуванням є «статут»: Статут ООН, Статут ЮНЕСКО, Статут Ради Європи тощо). Водночас у міжнародній практиці одержало розповсюджен­ня заснування міжнародних організацій резолюціями го­ловних органів інших міжнародних організацій (Конферен­цію ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) засновано в 1964 р. Генеральною Асамблеєю ООН, резолюцією 1995 (XIX), Організацію Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО) засновано в 1966 р. Генеральною Асамблеєю ООН, резолюцією 2152 (XXI)). Тому, точніше кажучи, ММУО створюються не просто на договірній, а на погоджувальній основі, оскільки резолюції міжнародних організацій також є однією з форм узгодження інтересів учасників міжнарод­ного спілкування.

Наступний елемент поняття ММУО стосується членського складу міжнародних організацій. Головна роль у ство­ренні міжнародних організацій належить державам. Вони укладають особливий міжнародний договір — статут орга­нізації — або голосують за відповідну установчу резолюцію. Власне кажучи, саме тому цей вид міжнародних організацій називають міждержавними, або міжурядовими.

Міжнародні організації, як правило, створюються на невизначений термін. Вони мають постійну внутрішньоорганізаційну структуру. ММУО створюються для досягнення певних цілей. Цілі становлять собою найзагальніші на­міри держав-засновників, які вони бажають втілити за до­помогою організації¹.

Найважливішою ознакою сучасних ММУО є наявність міжнародної правосуб'єктності. Це необхідний елемент по­няття ММУО. У доповіді Робочої групи, затвердженій Комі­сією міжнародного права ООН на засіданні, присвяченому відповідальності міжнародних організацій, вказується: «Слід припускати, що міжнародне право наділяє ці (міжу­рядові. - Ред.) міжнародні організації правосуб'єктністю, оскільки в іншому разі їхня поведінка приписувалася б їхнім членам і не виникало б жодних питань, що стосуються відпо­відальності організації за міжнародним правом»².

Про наявність міжнародної правосуб'єктності в міждер­жавного об'єднання свідчить наділення його міжнародни­ми правами й обов'язками: укладати договори з держава­ми й іншими міжнародними організаціями; нести міжна­родно-правову відповідальність за свої дії; звертатися до держав та інших міжнародних організацій із вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної міжнародним правопо­рушенням; обмінюватися офіційними представництвами з державами й іншими міжнародними організаціями; наділя­ти своїх посадових осіб привілеями й імунітетами тощо.

Таким чином, міжнародна міжурядова організація — це об'єднання держав (інших ММУО), створене на погоджу­вальній основі, що має певні цілі, які відповідають загаль­новизнаним принципам міжнародного права, має постійну внутрішньоорганізаційну структуру та володіє міжнарод­ною правосуб'єктністю.

§ 2 Класифікація ММУО

ММУО можна класифікувати за різними критеріями:

1. За колом учасників: загальні (універсальні) органі­зації, членами яких при дотриманні визначених умов може стати будь-яка держава у світі (ООН, МОП, ВООЗ, ВПС й ін.); організації обмеженого складу, членами яких можуть бути лише держави певного географічного регіону (РЄ, ЄС, ОАЄ й ін.).

2. За обсягом і характером повноважень: організації за­гальної компетенції, коли діяльність організації може тор­катися всіх сфер відносин між державами-членами (по­літичної, економічної, соціальної, культурної та ін.); орган­ізації спеціальної компетенції, що створюється для
координації співробітництва в окремій сфері міжнародних відносин (МВФ, МБРР, МОЦА та ін.) і ті ММУО, діяльність яких носить судовий (арбітражний) характер, наприклад Міжнародний кримінальний суд¹.

3. За характером повноважень: міждержавні організації, основне завдання яких полягає у забезпеченні співробітниц­тва держав-членів; організації наднаціонального характеру, органи яких одержують від держав-членів деякі суве­ренні повноваження. Зокрема, з визначених питань вони можуть приймати рішення, що прямо зобов'язують фізич­них і юридичних осіб держав-членів (Європейський Союз, деякі спеціалізовані установи ООН (МСЕ, МОЦА), рішення яких, по суті, є обов'язковими для держав-членів. В іншо­му разі втрачається сенс діяльності цих організацій.

§ 3 Організація Об'єднаних Націй (ООН)

ООН — це універсальна міжнародна організація, створе­на для підтримання міжнародного миру, загальної безпеки та для сприяння розвитку всебічного співробітництва між державами. Статут ООН був підписаний 26 червня 1945 р. на Конференції в Сан-Франциско та набув чинності 24 жов­тня 1945 р.

Цілі, принципи і структура ООН. Цілі ООН викладені у ст. 1 Статуту: 1) підтримувати міжнародний мир і безпеку та з цією метою вживати ефективні колективні заходи для запобігання або усунення загрози миру, а також придушен­ня актів агресії чи інших порушень миру, здійснювати мирними засобами, у згоді з принципами справедливості й міжнародного права, владнання або вирішення міжнарод­них спорів або ситуацій, що можуть привести до порушен­ня миру; 2) розвивати дружні стосунки між націями на ос­нові поваги принципу рівноправності й самовизначення народів, а також вживати інші відповідні заходи для зміцнення загального миру; 3) здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем еконо­мічного, соціального, культурного та гуманітарного харак­теру та в заохоченні й розвитку поваги до прав людини й основних свобод, незважаючи на раси, статі, мови і релігії; 4) бути центром для узгодження націй у досягненні цих за­гальних цілей.

Згідно зі ст. 2 Статуту для досягнення зазначених цілей Організація та її члени діють відповідно до таких прин­ципів: 1) суверенна рівність усіх членів Організації; 2) сумлінне виконання узятих на себе зобов'язань; 3) вирішення міжнародних спорів мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку; 4) утри­мання в міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим способом, не сумісним з цілями ООН; 5) надання ООН її членами всілякої допомоги в усіх діях, що здійснюються нею відповідно до Статуту; 6) забезпечення того, щоб дер­жави, що не є членами ООН, діяли відповідно до принципів Статуту; 7) невтручання ООН у справи, що входять до внут­рішньої компетенції будь-якої держави.

Головними органами ООН є Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна та Соціальна Рада (ЕКОСОР), Рада з Опіки, Міжнародний Суд і Секретаріат. На сьогодні члена­ми ООН є 191 держава.

Генеральна Асамблея ООН складається з усіх членів Організації. Кожна держава представлена на її сесіях деле­гацію та має один голос.

Компетенції Генеральної Асамблеї підлягають будь-які питання або справи в межах Статуту (ст. 10). Вона може розглядати загальні принципи співробітництва у справі підтримання міжнародного миру та безпеки, у тому числі питання роззброєння, обговорювати питання співробітниц­тва в політичній, економічній, соціальній, культурній сфе­рах, питання сприяння здійсненню прав людини й основ­них свобод, питання прогресивного розвитку та кодифікації міжнародного права, давати рекомендації членам Органі­зації та (або) Раді Безпеки з будь-яких таких питань або справ.

Будь-яке питання, з якого необхідно здійснити дію, пе­редається Асамблеєю Раді Безпеки до або після обговорен­ня. При цьому, коли Рада Безпеки виконує покладені на неї Статутом функції стосовно будь-якої суперечки або ситуації, Генеральна Асамблея не може робити якісь коментарі, що стосуються цієї суперечки або ситуації, якщо про це не по­просить Рада Безпеки.

Рішення Генеральної Асамблеї з важливих питань прий­маються більшістю — двома третинами присутніх членів Асамблеї, що беруть участь у голосуванні, голоси тих, хто утримався, не враховуються. Рішення з інших питань прий­маються простою більшістю присутніх, що беруть участь у голосуванні.

Рада Безпеки ООН є постійно діючим органом і скла­дається з 5 постійних (Росія, США, Великобританія, Фран­ція та Китай) і 10 непостійних держав-членів. Непостійні члени обираються Генеральною Асамблеєю на дворічний термін із врахуванням ступеню участі членів Організації в підтримці міжнародного миру та безпеки, а також принци­пу справедливого географічного розподілу (від Африки й Азії - 5 членів, від Східної Європи - 1, від Латинської Аме­рики - 2, від Західної Європи й інших держав (Канади, Ав­стралії та Нової Зеландії) - 2). Кожний член Ради має один голос.

Відповідно до ст. 24 (п. 1) Статуту для забезпечення швид­ких і ефективних дій ООН її члени покладають на Раду Без­пеки головну відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки та погоджуються в тому, що при виконанні обов'язків, які випливають із цієї відповідальності, Рада Безпеки діє від їхнього імені. Рада Безпеки уповнова­жується розслідувати будь-який спір або будь-яку ситуа­цію, що може привести до міжнародних непорозумінь або викликати спір, для визначення того, чи не може продов­ження цього спору або ситуації загрожувати підтримці міжнародного миру та безпеки. Рада Безпеки визначає існування будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру або акта агресії та дає рекомендації або вирішує, які заходи слід вжити для підтримання або відновлення міжнародного миру та безпеки.

Рішення Ради Безпеки із процедурних питань вважають­ся прийнятими, коли за них подані голоси дев'ятьох членів Ради. Рішення Ради з непроцедурних питань вважаються прийнятими, коли за них подані голоси дев'ятьох членів, включаючи голоси всіх постійних членів Ради. Якщо хоча б один із постійних членів Ради голосує проти, рішення не приймається.

Згідно зі ст. 62 Статуту ООН Економічна та Соціальна Рада (ЕКОСОР) уповноважена «здійснювати дослідження та складати доповіді з міжнародних питань в області еко­номіки, соціуму, культури, освіти, охорони здоров'я та по­дібних питань або спонукати до цього інших, а також дава­ти з будь-якого з цих питань рекомендації Генеральній Асамблеї, членам Організації та зацікавленим спеціалізо­ваним установам». До її складу входять 54 держави, що оби­раються Генеральною Асамблеєю ООН на три роки та що­року оновлюються на одну третину. Штаб-квартира знахо­диться в Нью-Йорку (США).

Вищим органом ЕКОСОР є організаційна сесія, що прий­має рішення простою більшістю голосів. При ЕКОСОР діють п'ять регіональних економічних комісій ООН: Економічна і Соціальна комісія ООН для Азії та Тихого океану, Еконо­мічна комісія ООН для Європи, Економічна комісія ООН для Африки, Економічна комісія ООН для Західної Азії, Еко­номічна комісія ООН для Латинської Америки та Карибсь­кого басейну.

Міжнародний Суд ООН — головний судовий орган ООН, що діє відповідно до глави 14 Статуту ООН і Статуту Міжна­родного Суду. Усі члени Організації ipso facto є учасника­ми цього Статуту. Учасниками Статуту Міжнародного Суду можуть бути і держави — не члени ООН на умовах, визна­чених Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Без­пеки. Основна функція Суду — вирішення спорів між дер­жавами. Суд складається з 15 суддів, яких обирають на 9 років із числа осіб із високими моральними якостями, що задовольняють вимогам, запропонованим для призначення на вищі судові посади, або є юристами з визнаним автори­тетом в області міжнародного права.

Секретаріат і Генеральний Секретар ООН. Головне зав­дання Секретаріату полягає в забезпеченні нормального функціонування всього механізму Організації. Секретарі­ат складається з Генерального Секретаря та персоналу, що може знадобитися для Організації (ст. 97 Статуту). Співро­бітники Секретаріату визнаються міжнародними посадови­ми особами.

Відповідно до Статуту Генеральний Секретар є «голов­ною адміністративною посадовою особою Організації». Ге­нерального Секретаря обирають на 5 років. Його повноваження є переважно виконавчо-розпорядницькими та пов'я­зані з реалізацією рішень Генеральної Асамблеї, Ради Без­пеки й інших органів ООН, а також з обслуговуванням їхньої діяльності. Йому надане право доводити до відома Ради Безпеки будь-які питання, що, на його думку, можуть загрожувати підтримці міжнародного миру та безпеки.

§ 4 Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ)

ОБСЄ є регіональною міжнародною міжурядовою орга­нізацією, що формується. З погляду міжнародного права ОБСЄ на сьогодні є політичним утворенням, оскільки її ус­тановчі документи є не міжнародно-правовими, а політич­ними угодами¹.

Основні цілі ОБСЄ - створення умов для проведення кон­сультацій, прийняття рішень зі співробітництва держав-учасниць у Європі; зміцнення добросусідських відносин, за­охочення укладання двосторонніх, регіональних і загальноє­вропейських угод між державами-учасницями; сприяння широкому застосуванню своїх принципів і розвитку свого потенціалу у сфері діяльності з вирішення конфліктів, регу­лювання криз, підтримання миру та подолання наслідків конфліктів; підвищення безпеки та стабільності шляхом кон­тролю над озброєнням, роззброєння та зміцнення довіри та безпеки на всьому просторі ОБСЄ і на рівні окремих регіонів; захист прав людини й основних свобод; поглиблення співро­бітництва між державами-учасницями з метою налагоджен­ня міцної ринкової економіки у всіх країнах регіону ОБСЄ.

¹ Установчими документами ОБСЄ є: Заключний акт Наради з без­пеки і співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 р.; Паризька Хартія для Нової Європи від 21 листопада 1990 р. і Додатковий документ про здійснення визначених положень, що містяться в Паризькій хартії для Нової Європи; Празький документ про подальший розвиток інститутів і структур НБСЄ від 30/31 січня 1992 р.; Гельсінські рішення від 10 липня 1992 р.; Декларація Будапештської зустрічі на вищому рівні та Будапештські рішення від 6 грудня 1994 р.

Організаційна структура ОБСЄ. Вищим органом ОБСЄ є Нарада голів держав і урядів. Вона скликається раз на два роки, встановлює пріоритети та надає орієнтири на вищо­му політичному рівні. Кожній Нараді голів держав і урядів передують Конференції з огляду. Рада міністрів є централь­ним директивним та керівним органом. Збирається на рівні міністрів закордонних справ не менше одного разу на рік. Керівна рада в період між зустрічами Ради міністрів відпо­відає за загальний огляд, управління та координацію діяль­ності Організації; обговорює та формулює керівні принци­пи політичного та загального бюджетного характеру. Скла­дається із представників держав-учасниць на рівні директорів політичних департаментів або на відповідному їй рівні. Також збирається в якості Економічного форуму. Постійна рада - основний постійно діючий орган, створе­ний для надання політичних консультацій і прийняття по­точних рішень. Він також може скликатися при виникненні надзвичайних обставин. До його складу входять постійні представники держав-учасниць. Парламентська асамблея «складається із представників парламентів країн, що підпи­сали Гельсінський Заключний акт 1975 р. і Паризьку хар­тію 1990 р. та беруть участь у Нараді з безпеки та співробіт­ництва в Європі»

Загальне керівництво оперативною діяльністю Органі­зації здійснюється Діючим Головою. Як правило, цей пост обіймає міністр закордонних справ держави, у якій про­ходило останнє засідання Ради міністрів. Термін повнова­жень Діючого Голови зазвичай складає один календарний рік. Генеральний Секретар - головна адміністративна осо­ба. Він надає підтримку Діючому Голові, керує роботою Секретаріату.

Бюро з демократичних інститутів і прав людини (знахо­диться у Варшаві) сприяє обміну інформацією та розширен­ню співробітництва держав-учасниць у сфері людського виміру та становлення демократичних інститутів, контро­лює виконання зобов'язань у сфері людського виміру.

Верховний комісар у справах національних меншин за­безпечує попередження та негайне реагування на напружені ситуації, пов'язані із захистом прав національних меншин.

Форум із безпеки та співробітництва в Європі створений як постійно діючий орган для надання регулярних консуль­тацій щодо контролю над озброєнням, роззброєнням і ак­тивізації співробітництва з питань, пов'язаних із безпекою.

§ 5 Організація Північноатлантичного договору (НАТО)

НАТО заснована Північноатлантичним договором, який був підписаний 4 квітня 1949 р. і набрав чинності 24 серпня 1949р. На сьогодні членами НАТО є 19 держав.

Основною метою НАТО є забезпечення стабільності та добробуту в Північноатлантичному регіоні. Відповідно до ст. 5 Північноатлантичного договору члени організації роз­глядають збройний напад на одного або декількох із них у Європі або Північній Америці як напад на всіх учасників договору. Якщо такий збройний напад відбудеться, кожний член організації в порядку здійснення права на індивіду­альну або колективну самооборону, визнаного ст. 51 Стату­ту ООН, прийняв на себе зобов'язання надати стороні або сторонам, що зазнали нападу, таку допомогу, яку визнає необхідною, включаючи застосування збройної сили. НАТО має сповістити Раду Безпеки ООН про будь-який збройний напад і про всі заходи, вжиті внаслідок нього. Такі заходи мають бути припинені після дій Ради Безпеки, необхідних для відновлення та підтримання миру.

Держави — члени НАТО зобов'язалися утримуватися у своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її за­стосування будь-яким способом, несумісним із цілями ООН, вирішувати всі свої спори мирними засобами, сприяти по­дальшому розвитку мирних і дружніх відносин між наро­дами. У зв'язку з корінними змінами в Європі та розпуском Організації Варшавського Договору на початку 90-х років НАТО заявило про нову концепцію свого стратегічного роз­витку (Лондонська декларація «Північноатлантичний аль­янс у процесі змін» від 6 липня 1990 р.) включаючи пропо­зиції щодо розвитку співробітництва з державами Центральної та Східної Європи з широкого спектра політичних і військових питань. 7-8 листопада 1991 р. головами держав і урядів, що брали участь у сесії Ради НАТО в Римі, були прийняті Нова стратегічна концепція Альянсу та Римська декларація про мир і співробітництво. У Заяві Ради НАТО, зробленій у Брюсселі в 1994 p., було оголошено про поча­ток програми «Партнерство в ім'я миру».

Органи НАТО. Для реалізації цілей НАТО створена складна політична та військова структура.

Вищим політичним і військовим органом є Північноатлантична рада. Її компетенція ґрунтована безпосередньо на статуті організації (ст. 9). Рада збирається на різних рівнях: голів держав і урядів, міністрів закордонних справ, пост­ійних представників у ранзі послів. В останньому випадку вона називається Постійною радою. У рамках Ради прово­дяться консультації та приймаються рішення з усіх питань діяльності організації. Збори Постійної ради проводяться не менше одного разу на тиждень. Рада приймає рішення, що можуть носити політичний і юридичний характер. У першому разі Рада приймає декларації та комюніке, у яких проголошує та пояснює пріоритети політики Альянсу дер­жавам, які не є членами цієї організації. Рішення юридич­ного характеру адресовані державам-членам і можуть сто­суватися різних аспектів діяльності організації.

Комітет оборонного планування зазвичай збирається на рівні постійних представників держав-членів (крім Фран­ції) та не менше двох разів на рік на рівні міністрів оборо­ни. У межах сфери своєї діяльності має ті самі повноважен­ня, що й Рада. Група ядерного планування збирається на рівні постійних представників і міністрів оборони. Розгля­дає будь-які питання, що стосуються політики Альянсу у відношенні ядерної зброї. Військовий комітет — головний військовий орган, що складається з начальників генераль­них штабів усіх держав-членів. Він розробляє основні на­прями військової політики та стратегії Альянсу. Міжнародний військовий штаб складається з військового персоналу держав-членів, направленого до Штаб-квартири НАТО для роботи в міжнародній якості задля досягнення загальних цілей Альянсу. Штаб проводить дослідження та розробляє плани та рекомендації з військових питань. Генеральний секретар призначається Радою, що засідає на рівні голів держав і урядів і є основною адміністративною особою. Відповідає за сприяння і вироблення рішень в Альянсі. Може пропонувати теми для обговорення та виносити на розгляд власні проекти рішень різних питань порядку ден­ного. Від імені Альянсу робить заяви у пресі. Керує робо­тою персоналу.

§ 6 Рада Європи (РЄ)

Рада Європи була заснована 5 травня 1949 р. Відповідно до ст. 1 Статуту «метою Ради Європи є досягнення більшої єдності між її Членами в ім'я захисту та здійснення ідеалів і принципів, що є їхнім спільним надбанням, і сприяння їхньому економічному та соціальному прогресу». Питання, що стосуються національної оборони, не входять до компе­тенції Ради Європи. На сьогодні членами Організації є 45 держав.

7 травня 1999 р. Комітет Міністрів РЄ прийняв «Буда­пештську Декларацію для Великої Європи без кордонів, що розділяють», у якій уточнив сучасні цілі цієї організації. Зокрема, у Декларації вказується, що Рада Європи повин­на продовжувати зміцнювати стабільність європейського континенту, ґрунтовану на демократичних інститутах; роз­ширювати допомогу державам-членам у розвитку демокра­тичних інститутів, політичному розвитку та правових ре­формах із метою досягнення єдиних стандартів демократич­ного розвитку на всьому континенті; продовжувати боротьбу проти тероризму, агресивного націоналізму та заг­роз територіальній цілісності держав; розширювати спільний правовий простір, що охоплює територію держав -членів Ради Європи і який вже включає 173 конвенції та більше тисячі рекомендацій урядам; боротися з чинника­ми, що розділяють, якими є расизм і ксенофобія, нетер­пимість — у сфері політики, культури або релігії — та дис­кримінація меншин.

Відповідно до ст. 10 Статуту органами Ради Європи є Комітет міністрів і Парламентська (консультативна) асам­блея, їхню роботу забезпечує Секретаріат, очолюваний Ге­неральним секретарем. У 1994 р. Комітетом міністрів був заснований як консультативний орган Конгрес місцевої та регіональної влади Європи. Найважливішу роль у реалі­зації цілей Ради Європи відіграє Європейський суд з прав людини.

Комітет міністрів формується відповідно до принципу суверенної рівності держав і складається із представників держав — членів організації. Згідно зі ст. 13 «Комітет міністрів є органом, що діє від імені Ради Європи». На дум­ку більшості експертів, саме Комітет міністрів є вищим ор­ганом РЄ, що у Статуті цієї організації чітко не вказано. На рівні міністрів закордонних справ Комітет збирається заз­вичай два рази на рік.

У зв'язку з тим, що в Раді Європи відсутній виконавчий орган, при Комітеті міністрів діє Комітет представників міністрів закордонних справ. Він є постійно діючим орга­ном і наділений правом приймати постанови від імені Ком­ітету міністрів практично з усіх питань, які входять до ком­петенції Ради Європи, що нетипово для допоміжних органів міжнародних організацій.

Парламентська асамблея є дорадчим органом Ради Євро­пи. Вона вправі обговорювати та давати рекомендації з будь-якого питання, що відноситься до компетенції Ради Євро­пи. Вона організує конференції, колоквіуми та відкриті пар­ламентські слухання, обирає Генерального Секретаря та його заступника, керівника апарату Асамблеї та суддів Європейського суду із прав людини.

За юридичною природою Парламентська асамблея є ор­ганом парламентського типу, оскільки в основу її форму­вання закладений принцип пропорційного представницт­ва. Кількість представників від кожної держави (від 2 до 18) залежить від чисельності її населення. Від України — 12 представників.

§ 7 Співдружність Незалежних Держав (СНД)

Однією з нових структур, що виникли на пострадянсь­кому просторі, стала СНД. Її установчими документами є Угода про створення СНД від 8 грудня 1991 р., Протокол до Угоди та Алма-Атинська декларація від 21 грудня 1991 р. Статут СНД був прийнятий на засіданні Ради голів держав 22 січня 1993 р.

Ані первісні установчі акти, ані Статут СНД не містять чіткої характеристики юридичної природи СНД, її право­вого статусу. У Статуті СНД (ч. 3 ст. 1) зазначено: «Співдружність не є державою та не має наднаціональних повноважень». Тому деякі вчені вважають СНД конфеде­рацією, інші — регіональною міжнародною організацією. Найбільш слушно визначити СНД як «параорганізацію», «квазіорганізацію». Параорганізація засновується на підставі міжнародної угоди, укладеної не менш як двома державами, має на меті сприяння міжнародній співпраці без прибутків для її учасників; мета та функції організації не повинні суперечити міжнародному праву, а також праву держав, у яких вони набирають чинності. Параорганізацію від міжнародної організації відрізняють нестабільна інсти-туційна основа (структура) та неукладання від свого імені міжнародних договорів.

Метою СНД є: здійснення співпраці в політичній, еко­номічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших галузях; утворення загального економічного простору; за­безпечення прав та основних свобод людини відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права та доку­ментів ОБСЄ; співробітництво між державами-членами в забезпеченні міжнародного миру та безпеки та здійсненні роззброєння; взаємна правова допомога та співробітництво в інших галузях правових відносин; мирне вирішення спорів та конфліктів між державами СНД (ст. 2 Статуту). Співдружність має діяти на підставі загальновизнаних принципів міжнародного права. При цьому СНД не укла­дає міжнародних угод від свого імені.

Структура СНД репрезентована достатньо складною си­стемою органів. На сьогодні для досягнення мети та завдань Співдружності засновано близько 70 міждержавних, міжу­рядових і міжвідомчих органів. Із них лише 9 безпосередньо передбачені Статутом (Рада голів держав, Рада голів урядів, Рада міністрів закордонних справ, Координаційно-консуль­тативний комітет, Рада міністрів оборони, Рада керівників прикордонних військ, Економічний суд, Комісія з прав людини та Міжпарламентська асамблея). Усі інші органи можна віднести до органів галузевої співпраці.

Рада голів держав є відповідно до ст. 21 Статуту вищим органом Співдружності. Вона обговорює та вирішує прин­ципові питання діяльності держав-членів у галузі їхніх спільних інтересів і збирається на засідання двічі на рік (можливі позачергові засідання). Рада голів урядів коорди­нує співробітництво виконавчої влади держав-членів і зби­рається на засідання чотири рази на рік. Рішення обох органів приймаються за умови загальної згоди — консенсу­су. Будь-яка держава може проголосити про свою незаці­кавленість у тому чи іншому питанні, що не буде розгляда­тися як перепона для прийняття рішення. Рада міністрів закордонних справ (РМЗС) здійснює координацію зовніш­ньополітичної діяльності держав-членів, взаємодію дипло­матичних служб, співробітництво з ООН, ОБСЄ та іншими міжнародними організаціями, розробляє пропозиції для Ради голів держав та Ради голів урядів і забезпечує реалі­зацію їхніх рішень. Рішення приймаються за загальної зго­ди. Рада міністрів оборони (РМО) відає питаннями військо­вої політики, військової розбудови та безпеки, координує діяльність міністерств (комітетів) оборони держав-членів, надає пропозиції Раді голів держав та Раді голів урядів щодо складу та призначення Об'єднаних Збройних Сил Співдруж­ності, принципів їхньої підготовки та матеріально-техніч­ного забезпечення, щодо ядерної політики тощо.

Координаційно-консультативний комітет є постійно дію­чим виконавчим органом Співдружності. На виконання рішень Ради голів держав та Ради голів урядів він вироб­ляє пропозиції з питань співробітництва в межах СНД, організує наради представників та експертів для підготовки проектів документів, забезпечує проведення засідань Ради голів держав та Ради голів урядів, сприяє діяльності інших органів.

Виконавчий секретаріат відає організаційно-адміністра­тивними питаннями діяльності СНД, його очолює Виконав­чий секретар СНД.

Економічний суд — орган для розгляду суперечок за за­явами держав — членів СНД та інститутів Співдружності, а також тлумачення питань юридичного характеру.

Комісія з прав людини є відповідно до ст. 33 Статуту СНД консультативним органом, який спостерігає за виконанням зобов'язань щодо прав людини, що їх взяли на себе держа-ви-члени в рамках Співдружності. Вона діє на підставі По­ложення, яке затверджене рішенням Ради голів держав 24 вересня 1993 р.

Робочою мовою Співдружності є російська мова (ст. 33 Статуту). Місцем перебування більшості постійно діючих органів СНД, у тому числі Координаційно-консультативно­го комітету, Виконавчого секретаріату, Економічного суду та Комісії з прав людини, є місто Мінськ.

На підставі Статуту СНД розрізняються держави — зас­новники Співдружності — це держави, які підписали та ратифікували Угоду про утворення СНД та Протокол до неї до моменту прийняття цього Статуту, та держави — члени Співдружності - це ті держави-засновники, які беруть на себе зобов'язання за Статутом протягом одного року після його прийняття Радою голів держав (тобто до 22 січня 1994 р.). Не зовсім зрозумілим є сенс виокремлення особливої кате­горії держав-учасниць, оскільки у різних статтях Статуту використовується лише термін «держави-члени», та, судя­чи за змістом, тут маються на увазі всі держави, що є чле­нами СНД, незалежно від моменту прийняття на себе зобо­в'язань за Статутом. Передбачається можливість участі дер­жав в окремих видах діяльності Співдружності на правах асоційованих членів. Припускається вихід держави зі скла­ду Співдружності за умов повідомлення про такий намір за 12 місяців до виходу.