Розділ 8 МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МОРСЬКОГО ПРОСТОРУ

Розділ 8 МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МОРСЬКОГО ПРОСТОРУ

 

§ 1 Міжнародне морське право

Значний масив звичаєво-правових і договірних норм, що регулюють міжнародно-правовий режим світового океану, дозволяє вести мову про міжнародне морське право. Пред­метом регулювання міжнародного морського права є поря­док взаємовигідного використання державами світового океану в мирних цілях.

Міжнародне морське право спирається на ті самі прин­ципи, що й загальне міжнародне право, але має і власні га­лузеві принципи: принцип свободи судноплавства у відкри­тому морі, непоширення державного суверенітету на відкрите море, принцип свободи досліджень і використан­ня світового океану та деякі інші принципи.

Міжнародне морське право - одна з галузей міжнарод­ного права, що динамічно розвивається. Деякі норми міжнародного морського права поширюються не тільки на держави, а й на міжнародні міжурядові організації, пов'я­зані з діяльністю у світовому океані.

 

§ 2 Виникнення та розвиток міжнародного морського права

Міжнародне морське право належить до найстаріших галузей міжнародного права. Ще в давнину виникали пи­тання про порядок використання морського простору. Міжнародні договори, що торкаються морського права, відносяться до початку нової ери, а формування в цій галузі міжнародно-правових звичаїв, поза сумнівом, відбувалося значно раніше. У середні віки спроби великих морських дер­жав встановити свій суверенітет над світовим океаном сут­тєво ускладнили всякі спроби міжнародно-правового регу­лювання користування морськими просторами¹. Розвиток мореплавання поклав кінець тим вимогам і привів до утвер­дження в міжнародному звичаєвому праві протягом XVII-XVIII століть понять відкритого моря, територіального моря та вироблення основ їхнього правового статусу. На міжна­родних конгресах XIX ст. та на морських конференціях по­чатку XX ст. держави торкались переважно військового мо­реплавання та рідко звертались до загальних питань міжна­родного морського права. Будівництво Суецького та Панамського каналів привело до укладання відповідних конвенцій. Певний внесок у розвиток морського права по­в'язаний із боротьбою проти торгівлі невільниками та бо­ротьбою з піратством.

Майже вся історія становлення міжнародного морського права пов'язана з міжнародно-правовими звичаями. Перша й успішна спроба широкої кодифікації міжнародно-правових норм про режим морського простору пов'язана з роботою І Конференції ООН з морського права. її підсумком стало ук­ладення 1958 р. чотирьох конвенцій із морського права: про відкрите море, про територіальне море та прилеглу зону, про континентальний шельф, про риболовлю й охорону живих ресурсів відкритого моря². Лише трохи більше чверті держав відмовились від участі в цих конвенціях.

Прагнучи завершити кодификацію норм, що регулюють правовий режим морів і океанів, ООН стала центром для продовження переговорів на ІІ (1960) і ІІІ (1973—1982) кон­ференціях з морського права за участю представників май­же всіх країн світу. Результатом цієї роботи стало прийняття 30 квітня 1982 р. Конвенції ООН з морського права¹. Але в неї виявилась нелегка доля. Сподіваючись охопити всі найгостріші проблеми морського права й одночасно враху­вати інтереси всіх, держави-участниці приймали текст так званими пакетами та використовували при голосуванні принцип консенсусу. У результаті Конвенція більше 12 ро­ків отримувала кількість ратифікацій, необхідну для на­брання нею чинності². Деякі положення Конвенції так і не отримали загального визнання. Зокрема, норми, що стосу­ються правового режиму морського дна як загального спад­ку людства (частина XI Конвенції), розцінені індустріаль­но розвинутими країнами як неприйнятні. Набуття чин­ності Конвенцією з морського права 1982 р. для одних держав не припинило дії Конвенцій з морського права 1958 р. для інших держав. Тому у практичній діяльності необхі­дно визначати, норми якої з конвенцій держава визнає для себя в якості обов'язкових. Крім вказаних вище конвенцій із морського права міжнародно-правовий режим морських просторів регулює значна кількість багатосторонніх, дво­сторонніх, регіональних, спеціальних міжнародних угод.

 

§ 3 Поняття відкритого моря та його свободи

Чинне міжнародне право, безумовно, визнає існування відкритого моря як простору з особливим міжнародно-пра­вовим режимом. Відповідно до ст. 1 Конвенції про відкрите море 1958 р. термін «відкрите море» охоплює «всі частини моря, які не входять ні в територіальне море, ні у внутрішні води будь-якої держави». У Конвенції ООН із морського права 1982 р. відкритим морем названі всі частини моря, «які не входять ні у виключну економічну зону, ні в територіальне море або внутрішні води будь-якої держави, ні в архіпелажні води держави-архіпелагу» (ст. 86).

Становлення міжнародно-правової свободи відкритого моря відбувалося поступово. До часу першої кодифікації морського права в Конвенції про відкрите море 1958 р. були закріплені свобода судоходства, свобода риболовства, сво­бода прокладання підводних кабелів і трубопроводів, сво­бода польотів над відкритим морем. Конвенція допускає існування й інших свобод, «що визнаються відповідно до загальних принципів міжнародного права» (ст. 2). Конвен­ція ООН з морського права 1982 р. доповнила свободи відкритого моря двома новими: свободою будувати штучні острови та інші установки, що допускаються відповідно до міжнародного права, і свободою наукових досліджень (ст. 87). Свободами відкритого моря можуть користуватися всі держави, незалежно від того, чи мають вони морське уз­бережжя.

Свобода судноплавства та свобода польотів над відкри­тим морем є найбільш повними в переліку свобод відкри­того моря. Але, як і всі свободи відкритого моря, їх нада­ють із врахуванням обов'язків держав дотримуватися пев­них правил. Так, здійснення судноплавства має бути підпорядковане Міжнародним правилам попередження зіткнень судів у морі¹. Польоти в повітряному просторі над відкритим морем здійснюються відповідно до норм міжна­родного повітряного права².

Свобода прокладання підводних кабелів і трубопровода виникла як звичаєво-правова, держави активно користува­лись нею із середини XIX ст. У 1884 р. в Парижі була підпи­сана перша багатостороння конвенція з охорони підводних телеграфних кабелів. Під час кодифікації міжнародного морського права свобода прокладання підводних кабелів і трубопровода була закріплена в ст. 26 Конвенції про відкри­те море 1958 р. і статтях 112-115 Конвенції ООН з морсько­го права 1982 р.

Усі держави мають право прокладати по дну відкритого моря за межами континентального шельфу підводні кабелі та трубопроводи¹. Ніхто не вправі заважати державі в реалі­зації нею цієї свободи. Вона ж, у свою чергу, зобов'язана належним чином брати до уваги вже прокладені по дну моря кабелі та трубопроводи, не перешкоджати їх ремонту і, по можливості, не перешкоджати свободі судноплавства та риболовства². Прибережна держава за певними виключен­нями не може перешкоджати прокладанню або підтриман­ню у справності іноземних підводних кабелів або трубопро­водів на континентальному шельфі³. Визначення траси для проходження іноземних трубопроводів на континентально­му шельфі здійснюється за згодою прибережної держави⁴. Розрив, пошкодження підводного кабелю або трубопрово­ду тягнуть відповідальність власника відповідно до міжна­родного права та національного законодавства.

Свобода риболовства - це найдавніша та загальновизна­на свобода відкритого моря. Масова експлуатація морсь­ких живих ресурсів привела до необхідності встановлення з початку XX ст. міжнародно-правових обмежень у галузі риболовства. Ці ж питання знайшли відображення під час кодифікації міжнародного морського права в 1958 і 1982 роках. Свобода риболовства означає, що всі живі ресурси відкритого моря знаходяться в загальному та рівному ко­ристуванні всіх держав світу. Міжнародні договори, що укладаються в галузі користування такими ресурсами, не можуть завдавати жодним чином збитків державам, що не беруть у них участь. Але у випадках встановлення в міжна­родних договорах обмежень із метою збереження ресурсів держави повинні дотримуватися цих обмежень. Свобода риболовства не торкається особливого режиму риболовства у виключній економічній зоні.

В останні роки в міжнародному праві, особливо в Кон­венції ООН з морського права 1982 р., свобода риболовства все більше розглядається крізь призму охорони тваринно­го світу. З цією метою на держави покладено зобов'язання зберігати та керувати живими ресурсами відкритого моря¹, а також вживати щодо своїх громадян заходи з метою за­безпечення збереження таких живих ресурсів². Реально за­безпечити ці положення Конвенції виявляється досить складно, оскільки практично вони не знаходяться в галузі ефективного міжнародного контролю. До того ж ця норма не має прямої дії. У зв'язку із цим достатньо згадати нега­тивну позицію низки держав щодо міжнародних обмежень китового промислу.

 

§ 4 Прапор судна

Кожне судно, що знаходиться у відкритому морі, повин­но мати прапор держави реєстрації або міжнародної орга­нізації. Прапор свідчить про національну приналежність судна. Умови та порядок надання судну прапора та права плавати під цим прапором належать до внутрішньої компе­тенції держави. У той же час надання прапора не може бути формальним актом і відповідно до міжнародного права тяг­не для держави певні обов'язки. Зокрема, між такою дер­жавою та судном має існувати реальний зв'язок. Держава зобов'язана ефективно здійснювати технічний, адміністра­тивний, соціальний контроль над суднами, що плавають під її прапором¹. Плавання під різними прапорами, так само як і плавання без прапора, позбавляє судно можливості шука­ти захисту влади будь-якої держави або міжнародної орга­нізації.

Міжнародне право не пов'язує громадянство судновлас­ника з прапором судна, що йому належить. У сучасному світі достатньо поширене плавання морських торгових судів під так званим зручним прапором, коли судновласники реє­струють судна у країнах із найвигіднішим режимом оподат­кування або із прийнятним трудовим законодавством². Реє­страція судна в іноземній державі може мати політичні при­чини³. Держава, що надала судну «зручний» прапор, бере на себе всю відповідальність за таке судно⁴.

 

§ 5 Територіальне море

Як частина морського простору, на яку прибережна дер­жава поширює свій суверенітет, територіальне море існує здавна. При визначенні кордонів територіального моря три­валий час діяла звичаєво-правова норма: влада прибереж­ної держави закінчується там, де вона фактично не може бути підтримана⁵.Тому на практиці держави визначали зов­нішню межу територіального моря по-різному. Наприклад, з появою вогнепальної зброї кордон нерідко встановлюва­ли на відстані польоту гарматного ядра з берегової батареї. На кінець XIX ст. більшість держав дійшли більш-менш єдиної думки про тримільну ширину територіального моря та необхідність вирішення цього питання шляхом укладан­ня міжнародних договорів.

У чинному міжнародному праві поняття територіаль­ного моря наведене в Конвенції про територіальне море та прилеглу зону 1958 р. і в Конвенції з морського права 1982 р.: «Суверенітет прибережної держави поширюєть­ся за межі її сухопутної території та внутрішніх вод, а в разі держави-архіпелагу - його архіпелажних вод, на при­лягаючий морський пояс, що називається територіальним морем» (п. 1 ст. 2)¹. Ширина територіального моря може бути не більше, ніж 12 морських миль. Переважна більшість держав світу, включно з Україною, дотримують­ся цієї норми.

Ширину територіального моря виміряють від вихідної лінії в бік відкритого моря за правилами, встановленими в міжнародному праві. Це може бути або лінія найбільшого відливу вздовж берега², прямі вихідні лінії, що з'єднують точки, які максимально виступають у море, там, де берего­ва лінія глибоко порізана та звивиста або де є вздовж берега в безпосередній близькості до нього ланцюг островів, за на­явності вкрай непостійної берегової лінії і в інших випад­ках³ вихідна лінія, проведена по зовнішній межі внутрішніх морських вод⁴ або поперек гирла ріки, що безпосередньо впадає у море⁵.

Ще одним важливим питанням, урегульованим міжна­родним правом у правовому режимі територіального моря, є право мирного проходу. Мирним проходом називається плавання через територіальне море суден іноземних держав із метою: а) перетнути це море, не заходячи у внутрішні води, не стаючи на рейді або біля портової споруди за межа­ми внутрішніх вод; б) пройти у внутрішні води, вийти з них, стати на такому рейді або у такої портової споруди. Прохід має бути неперервним і швидким. Однак прохід включає зупинку та стоянку на якорі, але лише настільки, наскільки вони пов'язані зі звичайним плаванням або необхідні внас­лідок непереборної сили, біди або з метою надання допомо­ги особам, суднам чи літальним апаратам, що знаходяться в небезпеці або зазнали катастрофи¹.

Прохід визнається мирним, якщо не порушує мир, доб­рий порядок або безпеку прибережної держави, яка, у свою чергу, вправі вжити заходи, аби не допустити прохід, який не є мирним. Види діяльності, які відповідно до міжнарод­ного права є порушенням миру, доброго порядку або без­пеки прибережної держави, перелічені в ч. 2 ст. 19 Кон­венції з морського права 1982 р.

Правом мирного проходу користуються судна всіх дер­жав, і прибережна держава не повинна цьому перешкоджа­ти, за виключенням випадків порушення встановлених міжнародним правом правил такого проходу. Прибережна держава вправі установлювати в територіальному морі морські коридори для проходу судів або схеми руху. Із су­ден, що виконують мирний прохід, можуть бути стягнуті тільки збори за надання конкретних послуг.

 

§ 6 Внутрішні морські води

Внутрішні морські води складаються з усіх вод, розта­шованих у бік берега від вихідних ліній, від яких відрахо­вують ширину територіального моря². Вони складаються з вод бухт, заток, лиманів, губ, морських портів, історичних вод. Внутрішні морські води є частиною території держави та знаходяться під її суверенітетом.

 

§ 7 Прилегла зона

Прилегла зона - це район морського простору, прилег­лий до зовнішньої межі територіального моря. Прибереж­на держава має право встановлювати прилеглу зону шири­ною не більше 24 морських миль від вихідних ліній, від яких здійснюється відлік ширини її територіального моря.

Відповідно до міжнародного права прилеглу зону мож­на створювати в цілях контролю, необхідного: а) для запо­бігання порушень митних, фіскальних, іміграційних або санітарних законів і правил прибережної держави в межах її території або територіального моря; б) для покарання за порушення вищезгаданих законів і правил, скоєних в ме­жах її території або територіального моря. Відповідні нор­ми є і в Конвенції про відкрите море 1958 р. (ст. 24), і в Конвенції ООН з морського права 1982 р. (ст. 33). Прий­маючи рішення про створення прилеглої зони, прибереж­на держава на свій розсуд визначає її вид. Вона може бути митною, фіскальною, імміграційною або санітарною. У прилеглій зоні військові судна прибережної держави або її спеціальні судна, що виконують прикордонні, митні, фіскальні, імміграційні або санітарні функції, вправі за наявності підстав зупиняти іноземні невійськові судна, перевіряти документи й оглядати суднові приміщення, вживати заходи, передбачені законодавством прибережної держави.

§ 8 Правовий режим виключної економічної зони

Поява виключної економічної зони пов'язана з давнім прагненням держав встановити риболовні зони, що вихо­дили б за межі територіальних вод. Дві справи, які розгля­дав із цього питання Міжнародний Суд (Велика Британія v Норвегії 1952 р. і Велика Британія v Ісландії 1974 p.), завершились визнанням права держави створювати 12-миль-ну риболовну зону. Ситуація особливо загострилась в 70-80-ті роки XX ст., коли деякі держави, що розвиваються, під приводом захисту своїх рибних ресурсів об'явили в од­носторонньому порядку про значне розширення територі­альних вод¹. Інші держави відмовились визнати це рішен­ня. У результаті в Конвенції ООН з морського права 1982 р. з'явився компроміс у вигляді виключної економічної зони, який отримав широке визнання в міжнародному морсько­му праві.

Конвенція з морського права 1982 р. визначає виключну економічну зону як «район, що знаходиться за межами територіального моря та прилягає до нього» (ст. 55), ши­риною не більше «200 морських миль, що відлічуються від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіаль­ного моря» (ст. 57). Прибережна держава відповідно до міжнародного права отримує не повний суверенітет над вик­лючною економічною зоною, а «а) суверенні права з метою розвідки, розробки та збереження природних ресурсів як живих, так і неживих - у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах, а також з метою управління цими ресурсами і у відношенні інших видів діяльності з економічної розвідки та розробки вказаної зони, таких як виробництво енергії шляхом використан­ня енергії води, течії та вітру; б) юрисдикцію, передбачену у відповідних положеннях цієї Конвенції, у відношенні: i) створення і використання штучних островів, установок і споруд; ii) морських наукових досліджень; iii) захисту та збереження морського середовища; в) інші права й обов'яз­ки, передбачені в цій Конвенції» (ст. 56).

Прибережна держава визначає допустимий улов живих ресурсів у своїй виключній економічній зоні та забезпечує, щоб стан живих ресурсів у такій зоні не піддавався небез­пеці в результаті надмірної експлуатації. Вона має право споруджувати та дозволяти спорудження, експлуатацію та використання штучних островів, установок і споруд для економічних цілей (п. 1 ст. 60).

Визначаючи права й обов'язки прибережної держави, Конвенція з морського права 1982 р. встановлює права й обов'язки інших держав у виключній економічній зоні, а саме свободу судноходства, польотів, прокладання підвод­них кабелів і трубопроводів, інші з погляду міжнародного права правомірні види використання моря (п. 1 ст. 58). Іно­земна держава зобов'язана враховувати у виключній еко­номічній зоні права та дотримуватись законів прибережної держави, а прибережна держава - враховувати права іно­земної держави у виключній економічній зоні (п. 2 ст. 56).

Прибережні держави зазвичай мають спеціальне зако­нодавство про виключну економічну зону, яке відповідно до Конвенції з морського права 1982 р. має бути сумісним з її нормами. В Україні прийнято Закон України «Про вик­лючну (морську) економічну зону України»¹. Криміналь­ним кодексом України в ст. 249 встановлена кримінальна відповідальність за незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом.

 

§ 9 Континентальний шельф

Континентальний шельф є одним із найбагатших районів світового океану. Тут виловлюють близько 90 % відсотків риби, тут розташовані багатющі запаси корисних копалин, у тому числі нафти та газу. З появою в середині XX ст. тех­нологій добування корисних копалин із дна моря деякі дер­жави спробували односторонньо поширити свій суверенітет на райони шельфу². Це породило численні територіальні спори між державами¹. У 60—90-ті роки XX ст. ці держави уклали біля ста міжнародних угод про розмежування шель­фу. Проблема делімітації континентального шельфу час від часу продовжує виникати в міждержавних відносинах, не­зважаючи на те що міжнародно-правові норми в цій області кодифіковані, у тому числі в загальному міжнародному праві, в Конвенції про континентальний шельф 1958 р. і в Конвенції ООН з морського права 1982 р.

Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. континентальний шельф - це морське дно та надра підвод­них районів, що простягаються за межі територіального моря на всьому протязі природного продовження його су­хопутної території до зовнішньої межі підводної окраїни материка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відліковується ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної окраїни материка не простягається на таку відстань. Підводна окраїна матери­ка доходить до глибоководного дна океану та складається з шельфу, схилу і підйому, а також включає в себе продов­ження континентального масиву прибережної держави, що знаходиться під водою. Якщо підводна окраїна знаходить­ся далі 200 миль, зовнішня межа може простягатися на відстань до 350 морських миль від ліній, від яких відліко­вується територіальне море, або не далі 100 морських миль від 2500-метрової ізобати. Відстань у 350 миль поширюєть­ся також на межу шельфу на підводних хребтах (ст. 76).

Конвенція про континентальний шельф 1958 р. давала дещо інше визначення шельфу². Однак обидва ці визначення, як і інші, що зустрічаються в міжнародних угодах, є суто правовими та відрізняються від географічного поняття кон­тинентального шельфу як материкової відмілини, що при­лягає до берегів суші та має з нею спільну геологічну будо­ву. Відповідно, у природі розміри шельфу можуть суттєво коливатися: від декількох миль біля західного узбережжя США до площі всього дна Північного моря.

Закріплюючи права прибережної держави на шельфи, Конвенція з морського права 1982 р. в багатьох речах по­вторює положення Конвенції про континентальний шельф 1958 р. Держави, як і раніше, не поширюють на шельф по­вного суверенітету, а мають певні суверенні права «з метою розвідки та розробки його природних ресурсів»¹. Ці права часто називають виключними, бо ніхто і ні за яких умов не вправі здійснювати таку діяльність без згоди прибережної держави. Вона має також виключне право дозволяти та ре­гулювати виробництво будь-яких бурильних робіт на шельфі, незалежно від їхньої мети². Прибережна держава вправі створювати на шельфі штучні острови, установки та споруди і встановлювати навколо них зони безпеки шири­ною до 500 метрів³.

Права прибережної держави на континентальному шельфі не торкаються правового статусу ні покриваючих шельф вод, ні повітряного простору, що знаходиться над ними.

Розмежування континентального шельфу суміжних або розміщених одна проти іншої держав здійснюють шляхом укладання міжнародних угод.

Прибережні держави зазвичай мають спеціальне зако­нодавство про континентальний шельф. В Україні ст. 244 Кримінального кодексу України встановлена кримінальна відповідальність за порушення законодавства про конти­нентальний шельф України.

 

§ 10 Морське дно

Морське дно становить все більший інтерес для держав. Частково цей інтерес був задоволений визнанням у міжна­родному праві деяких прав держав на континентальний шельф. Про режим морського дна за межами шельфу домо­витися виявляється значно складніше. Проблема полягає в тому, що високорозвинуті держави, яких меншість, вже при­ступили до експлуатації ресурсів морського дна та розгляда­ють таку діяльність у межах свободи відкритого моря. Дер­жави, які за рівнем розвитку не спроможні мати або користу­ватися технологіями освоєння морського дна, а їх більшість, наполягають на встановленні для нього особливого правово­го режиму. Саме під впливом цієї більшості 1970 р. Генераль­на Асамблея ООН рекомендувала виробити для нього спе­ціальний правовий режим¹. Це питання стало одним з цент­ральних на ІІІ Конференції ООН з морського права.

Простір, що охоплює дно морів та океанів і його надра за межами дії національної юрисдикції, називають міжнарод­ним районом морського дна, а за термінологією Конвенції з морського права 1982 р. це «район». Встановлений у Кон­венції режим району є спробою знайти компроміс між еко­номічно розвинутими країнами та країнами, що розвива­ються. Однак відсутність під Конвенцією підписів найбіль­ших індустріальних держав робить проблематичним функціонування всього механізму користування районом.

 

§ 11 Міжнародні протоки

Протоками вважають природні морські протоки, що з'єднують частини світового океану. Протока може бути розташована на території або однієї (Босфор, Дарданелли), або двох держав (Гібралтар, Ла-Манш). Якщо протока знаходиться на міжнародних морських або повітряних шля­хах, для неї може бути встановлений міжнародно-правовий режим користування. Такий режим можуть визначати міжнародні договірно-правові або звичаєво-правові норми.

За загальним правилом у міжнародних протоках ви­знається принцип свободи судноплавства і повітряних по­льотів (Гібралтар, Ла-Манш, Магелланова протока). Після прийняття Конвенції про територіальне море та прилеглу зону ця норма отримала договірне закріплення. У Конвенції з морського права вказано, що всі судна та літальні апарати користуються правом транзитного проходу, який становить собою здійснення свободи судноплавства і польоту з метою безперервного та швидкого транзиту через протоку між од­нією частиною відкритого моря або виключної економічної зони та іншою частиною відкритого моря або виключної еко­номічної зони. При здійсненні проходу через протоку судна та літальні апарати мають утримуватися від будь-якої діяль­ності, окрім тієї, яка притаманна звичайному порядку без­перервного та швидкого транзиту. Прибережні держави вправі встановлювати правила судноплавства у протоці, на­вантаження та розвантаження, приймати норми про охоро­ну вод від забруднення, заборону риболовства й ін. На прибе­режній державі лежить обов'язок вживати заходи для забез­печення безпеки судноплавства у протоці.

Міжнародним правом можуть бути встановлені обмежен­ня свободи судноплавства через протоку. Для цього необхі­дне укладання спеціальної міжнародної угоди. Такі угоди укладені, наприклад, щодо чорноморських (Конвенція про режим проток 1936 р.)¹ і балтійських проток (Копенгагенсь­кий трактат 1857 р.).

 

§ 12 Міжнародні канали

Морськими каналами називають штучні водні шляхи, що з'єднують частини світового океану. Канал зазвичай розташований на території однієї держави та знаходиться під її суверенітетом. Тому базовими у встановленні режиму користування морськими каналами є національні закони¹. Однак будівництво міжнародних морських каналів почат­ково служить полегшенню міжнародного судноплавства, тому для них крім національного може бути встановлений і міжнародно-правовий режим користування: по Суецькому каналу (Константинопольська конвенція 1888 p.); по Па­намському каналу (Угоди про Панамський канал 1977 р.); по Нільському каналу (визнаний міжнародним за Версаль-ским договором 1919 р.); по Сайменському каналу (Договір про передачу в оренду Фінляндській Республіці радянської частини Сайменського каналу й острова Малий Висоцький 1962 р.).

За загальним правилом у каналах визнається свобода торгового судноплавства, а зона каналу підлягає деміліта­ризації та нейтралізації. Держави - власниці каналів вста­новлюють правила судноплавства по каналу, запроваджу­ють необхідні збори, а також мають право встановлювати правила перевезення небезпечних вантажів (Суецький ка­нал), судноплавства іноземних військових суден (Кільський канал, Корінфський канал, Сайменський канал), загальні обмеження з метою забезпечення експлуатації каналу (Нільський канал) або в інтересах власної безпеки (Сай­менський канал). За домовленістю між заінтересованими державами можуть бути визначені взаємні обов'язки з підтримання каналу в робочому стані (Сайменський канал).

 

§ 13 Питання про міжнародно-правовий режим Арктики

Арктика є одним із найбільш важкодоступних просторів Землі. Більша частина Арктики ніколи не була постійно заселена, і люди довго не могли приступити до її освоєння.

Тому більшість прийнятих державами актів суверенітету щодо Арктики та розташованих тут островів довгий час були не більше ніж формально необхідними.

Початок ефективного освоєння північних просторів на межі XIX—XX століть привів до виникнення територіаль­них спорів про приналежність арктичних островів (архіпе­лаг Шпіцберген), а пізніше - до спроб деяких приарктич-них держав проголосити суверенітет над значними просто­рами Арктики шляхом створення так званих полярних секторів¹. Ідею Радянського Союзу встановити кордони «по­лярного сектора» 1985 р. підтримала Канада. Російська Федерація також вважає за необхідне проведення кордонів арктичного сектора і тим самим претендує на встановлення над ним свого суверенітету.

Поширення державного суверенітету на морські просто­ри Арктики за межами територіальних вод і виключної еко­номічної зони не можна вважати правомірним. Міжнарод­но-правовий режим відкритого моря, як такий, що не підля­гає державному привласненню, є загальновизнаним і в загальному, і в конвенційному міжнародному праві². Кліма­тичні умови Арктики, що технічно ускладнюють користу­вання свободами відкритого моря в Північному Льодовито­му океані, не можуть служити підставою для перегляду його статусу. Більшість держав, у тому числі чотири з шести приарктичних (Данія, Швеція, Норвегія, США), утриму­ються від визнання секторального поділу Арктики.

¹ 1926 р. про свої суверенні претензії на арктичний сектор заявив Радянський Союз.

² «Відкрите море відкрите для всіх націй, і ніяка держава не вправі претендувати на підкорення жодної частини його своєму сувереніте­ту» (ст. 2 Конвенції про відкрите море від 29 квітня 1958 р. // Международное право в документах/Сост.Н. Т. Блатова. -С. 495-504). «Жод­на держава не має права претендувати на підпорядкування якої б то не було частини відкритого моря своєму суверенітету» (ст. 89 Кон­венції ООН з морського права від 10 грудня 1982 р. // Міжнародне пра­во в документах / За заг. ред. М. В. Буроменського. - С. 109).