Розділ 5 ВЗАЕМОДІЯ МІЖНАРОДНОГО ТА ВНУТРІШНЬОГО ПРАВА

Розділ 5 ВЗАЕМОДІЯ МІЖНАРОДНОГО ТА ВНУТРІШНЬОГО ПРАВА

 

§ 1 Питання про співвідношення міжнародного права та внутрішнього права

Питання про співвідношення міжнародного та внутріш­нього права є відносно новим у правовій теорії та практиці. Тривалий час міжнародне право обслуговувало відносно вузьку галузь зовнішньополітичної діяльності держав, мало стосуючись внутрішньої. При цьому сама сфера міжнарод­них відносин була закритою, у ній було присутнє гранично обмежене коло суб'єктів. До того ж в умовах панування аб­солютного державного суверенітету, що межував зі сваволею, ступінь впливу міжнародного права на міжнародну політи­ку був мінімальним. А у внутрішньому правопорядку дер­жави взагалі не схильні були брати до уваги міжнародне пра­во—з огляду на уявлення, що домінували, воно за своєю при­родою не могло торкатися внутрішньодержавних відносин.

Проблема співвідношення міжнародного та внутріш­нього права теоретично та практично стала притягувати до себе увагу з другої половини ХІХ ст. Це було пов'язано зі зростанням ролі міжнародного права і з посиленням взає­мозв'язку і взаємозалежності держав. Саме в цей час виник­ли перші доктринальні обґрунтування видів і способів співвідношення міжнародного та внутрішнього права. Як і в сучасній доктрині, це питання розглядали залежно від того, що становить собою міжнародне право, яке коло його суб'єктів, якими є об'єкт і метод міжнародно-правового ре­гулювання, джерела зобов'язань, як слід розуміти держав­ний суверенітет.

Питання про співвідношення міжнародного та внутріш­нього права має як теоретичне, так і практичне значення. Для більшості держав світу міжнародне право давно пере­стало бути чимось екзотичним і далеким від потреб практи­куючого юриста, як це було ще на початку ХХ ст. Це вкрай складне питання постало перед Україною й у загальному вигляді було вирішено вже при прийнятті Декларації про державний суверенітет 1990 р.¹.

У світі все частіше виникають ситуації, вирішення яких неможливе без міжнародно-правового співробітництва. Це стосується не лише спроб вирішити глобальні проблеми су­часності (екологічну, продовольчу, енергетичну, розвитку, народонаселення тощо), задля чого мають бути об'єднані зу­силля всіх держав світу. Без використання міжнародного права неможливо також повноцінно здійснювати захист прав людини, вести боротьбу зі злочинністю, співпрацювати в га­лузі міжнародних перевезень, освоєння світового океану. Держави змушені визнати для себе або пріоритет міжнарод­ного співробітництва і, відповідно, міжнародного права, або опинитися перед загрозою глобальної кризи, вийти з якої поодинці неможливо. Більшість держав світу зробили вибір на користь визнання авторитету міжнародного права. До сфери міжнародно-правового регулювання потрапляють усе більше питань, які раніше відносилися, як правило, до сфе­ри виключної внутрішньої компетенції держави.

 

§ 2 Теорії взаємодії міжнародного та внутрішнього права

Незалежно від розбіжностей правових систем держав при розгляді питання про співвідношення міжнародного та внутрішнього права можна виокремити деякі загальні оз­наки, що відображають пріоритети, яких дотримуються ті чи інші держави у своїх міжнародно-правових відносинах.

У науці міжнародного права у зв'язку з цим виділяють дві основні теорії: дуалістичну та моністичну.

Дуалістична теорія виникла наприкінці ХІХ ст. Одним із її основоположників був відомий німецький юрист Г. Триппель. Згодом теорія була розвинута Д. Анцилотті, Д. Фіцморисом і набула багато прихильників. Саме ця тео­рія домінувала в офіційній радянській правовій доктрині з другої половини 50-х років XX ст. В основі дуалістичної теорії лежить твердження, що міжнародне та внутрішнє право — це дві самостійні правові системи, два різні право-порядки. Не заперечуючи можливості зіткнення чи взає­модії цих правових систем, прихильники дуалізму вважа­ють, що норми міжнародного права не можуть діяти у внут­рішньому правопорядку, і навпаки, норми внутрішнього права не діють у міжнародно-правових відносинах.

Дуалізм не заперечує і не виключає дотримання держа­вами своїх міжнародно-правових зобов'язань. Однак для цього необхідно використання спеціальних законодавчих процедур, завдяки яким лише й можлива імплементація (перетворення) норм міжнародного права на норми внутрі­шнього права. У результаті держава одержує унікальну можливість вести свого роду подвійне життя: одне — в га­лузі міжнародно-правових відносин, інше — внутрішнє. Держава не обов'язково зловживатиме таким «роздвоєнням особистості». В умовах демократичного політичного режи­му виконавчій і законодавчій владі складно укладати міжнародні договори без подальшої імплементації у внут­рішньому праві. Відповідним внутрішньодержавним про­цедурам, як правило, присвячене досить деталізоване зако­нодавство. Інакше стоять справи в умовах тоталітаризму, де розрив між міжнародно-правовими зобов'язаннями та національним законодавством може бути величезним¹.

¹ Показовим є приклад участі СРСР у Міжнародному пакті про гро­мадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. Пакт був ратифіко­ваний Президією Верховної Ради СРСР 18 вересня 1973 p., однак пере­важна більшість закріплених у ньому норм так і не були імплементо-вані в радянське законодавство. Це не заважало СРСР брати активну участь у роботі Комітету із прав людини, створеному для контролю за дотриманням Пакту, виявляти його порушників і засуджувати ті дер­жави, що до Пакту не приєдналися.

Негативним наслідком дуалізму в радянській правовій практиці виявився високий рівень міжнародно-правового нігілізму в пострадянських державах.

Моністична теорія теорія ґрунтується на визнанні міжна­родного та внутрішнього права єдиною системою права. Джерела цієї концепції з'явилися на початку ХІХ ст.¹ та були розвинуті у другій половини ХІХ — на початку ХХ ст. При цьому одні прихильники монізму виходять із верхо­венства внутрішнього права держави, інші — з верховен­ства міжнародного права.

Моністична теорія примату внутрішньодержавного права одержала поширення на межі XIX—XX століть пе­реважно у працях німецьких юристів і згодом знайшла відображення в зовнішньополітичних концепціях Третьо­го рейху. Ця теорія була підтримана офіційною радянською доктриною в 20—40-ві роки XX ст. Концепція примату внут­рішньодержавного права ґрунтується на поглядах Гегеля, який вбачав у державі «абсолютну владу»². Як наслідок аб­солютним визнається і внутрішньодержавне право. Тому прихильники примату внутрішньодержавного права роз­глядають міжнародне право як складову частину націо­нальних правових систем³.

Теорія примату внутрішньодержавного права неприй­нятна з багатьох точок зору. По-перше, такі погляди ведуть до заперечення міжнародного права. Це абсолютно неприй­нятно в умовах розвитку взаємозв'язку та взаємозалежності у світі, коли міжнародне право нерідко виявляється не лише найбільш ефективним, але й єдиним інструментом ви­рішення проблем, що постають перед людством. По-друге, ця теорія підриває принцип примату права над політикою, тому що створюється загроза утвердженню в міжнародних відносинах примату зовнішньої політики окремих держав, що може мати наслідком применшення цінності правового спілкування. По-третє, сучасне міжнародне право підніма­ється до рівня захисту прав і інтересів людства, коли амбіції окремих держав мають поступитися місцем збереженню за­гальнолюдських цінностей. Проте в сучасній міжнародно-правовій доктрині та на практиці елементи примату внутрі­шньодержавного права зустрічаються досить часто.

Монізм примату міжнародного права почав свій розви­ток після Першої світової війни. Одним із її основополож­ників був Г. Кельзен¹. Згодом його погляди знайшли чимало прихильників, серед яких Д. Ссель, Ш. Руссо, Я. Броунлі та ін. З погляду теорії примату міжнародного права у світі існує єдиний правопорядок у рамках єдиної системи права. Він охоплює і міжнародне, і національне право, однак доміную­чим є правопорядок, ґрунтований на міжнародному публіч­ному праві. У крайніх проявах теорія примату міжнародно­го права може доходити до повного заперечення державного суверенітету та навіть до заперечення держави. У такому трактуванні теорія прийнятна хіба що для концепції світо­вої держави, тому що заперечення національного права та держави одночасно заперечує і міжнародне право.

У той же час цілком заперечувати можливість примату міжнародного права було б помилкою. Зокрема, прийнят­ною слід вважати таку модель співвідношення міжнародного та внутрішнього права, відповідно до якої у внутріш­ньодержавних відносинах діють норми внутрішнього пра­ва, але таким чином, що вони не суперечать міжнародному публічному праву. У разі ж прогалин у внутрішньому праві чи колізій норм внутрішнього та міжнародного права ма­ють діяти норми міжнародного права (особливості дії норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку кожна держава може визначати самостійно). Природно, що в цьо­му разі частина внутрішньодержавних відносин може з'я­витися у сфері міжнародно-правового регулювання¹.

У сучасному світі найбільш прийнятним з існуючих вчень про співвідношення міжнародного та внутрішнього права є доктрина, ґрунтована на синтезі теорій дуалізму та примату міжнародного права. При цьому треба вихо­дити з доктрини єдності права як соціокультурного явища, що породжує єдиний у своїй основі правопорядок, який, у свою чергу, складається з відносно самостійних міжнарод­ного та внутрішнього правопорядків. Міжнародний і внутрішній правопорядки не знаходяться в ієрархічній за­лежності та тісно взаємодіють. Унаслідок цього виникають сфери спільного міжнародно- та національно-правового ре­гулювання із безсумнівним приматом міжнародного права (прав людини, деяких питань міжнародного морського пра­ва тощо). У той же час зберігаються галузі виключного міжнародно-правового та національно-правового регулю­вання. Неминучим є розширення області спільного право­вого регулювання за рахунок проникнення міжнародного права до внутрішнього правопорядку.

 

§ 3 Вплив міжнародного права на внутрішнє право

Незалежно від обраної моделі співвідношення міжнарод­ного та внутрішнього права необхідність дотримання дер­жавою міжнародно-правових зобов'язань ставить перед нею питання або про особливості дії міжнародно-правових норм у внутрішньому правопорядку, або про особливості внутрі­шньодержавного механізму врахування впливу міжнарод­ного права на внутрішнє право. В останньому разі зазвичай говорять про механізми імплементації. Але в будь-якому разі в держави виникає необхідність здійснення деяких дій для реалізації міжнародно-правових норм у внутрішньому правопорядку. Практика дозволила напрацювати в цій га­лузі кілька законодавчих процедур.

У разі визнання державою тією чи іншою мірою прима­ту міжнародного права саме внутрішнє законодавство по­винно визначати, яким чином і за яких обставин норми міжнародного права породжуватимуть внутрішньодер­жавні правовідносини¹. Необхідно, однак, мати на увазі, що такого роду законодавче регулювання може бути прийнят­ним переважно для міжнародно-правових норм, що самоздійснюються.

¹ У розділі 2 ст. 6 Конституції США передбачено: «Договори, що ук­ладені чи будуть укладені Сполученими Штатами, є верховним правом країни» (Конституции буржуазных государств. - М.: Юрлит, 1982. -С. 19-43). Конституція Французької Республіки в ст. 55 установлює: «Договори чи угоди, належним чином ратифіковані чи схвалені, ма­ють силу, що перевищує силу внутрішніх законів, з моменту опубліку­вання, за умови застосування кожної угоди чи договору іншою сторо­ною» (Там само. - С. 88-112). Конституція Іспанії в ч. 1 ст. 96 закріп­лює: «Законно укладені й офіційно опубліковані в Іспанії міжнародні договори складають частину її внутрішнього законодавства» (Там само. -С. 276-329). У ч. 4 ст. 15 Конституції Російської Федерації визначено: «Загальновизнані принципи та норми міжнародного права і міжнародні договори Російської Федерації є складовою частиною її правової систе­ми. Якщо міжнародним договором Російської Федерації встановлені інші правила, ніж передбачені законом, застосовуються правила міжна­родного договору».

Такими, що самоздійснюються, слід вважати міжнарод­но-правові норми, реалізація яких не вимагає обов'язкової конкретизації чи уточнення у внутрішньому законодавстві. Тому міжнародно-правові норми, що самоздійснюються, можуть мати пряму дію у внутрішньому праві. Нормою, що самоздійснюється, можна, наприклад, назвати норму ст. 16 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 p.: «Кожна людина, де б вона не знаходилася, має пра­во на визнання її правосуб'єктності». У тих державах, де визнається тією чи іншою мірою примат міжнародного пра­ва, застосування міжнародно-правових норм, що само­здійснюються, має бути звичайним для правої практики.

Часто норми міжнародних договорів не є такими, що са­моздійснюються. Реалізація таких норм вимагає обов'язко­вої конкретизації чи уточнення у внутрішньому законо­давстві. Для конкретизації чи уточнення міжнародно-пра­вових норм, що не самоздійснюються, у державах, які визнають тією чи іншою мірою примат міжнародного пра­ва, застосовується спеціальна законодавча процедура імпле­ментації, тобто перетворення норм міжнародного права на норми внутрішнього права. У тих країнах, де норми міжна­родного права не застосовуються у внутрішньому правопо­рядку, імплементація є єдиним способом забезпечити у внутрішньому праві виконання державою її міжнародно-правових зобов'язань. Існують три основні способи імпле­ментації міжнародно-правових норм: трансформація, ре­цепція, відсилання.

Трансформація пов'язана зазвичай із повною перероб­кою тексту міжнародно-правового акта чи окремих його статей із прийняттям на цій основі норм внутрішнього права. При цьому норми внутрішнього права нерідко от­римують інше словесне вираження, ніж першоджерела — статті міжнародних договорів. Хоча по суті зміст міжна­родного зобов'язання в разі трансформації повинен збері­гатися. Трансформація надзвичайно поширена, і держави охоче до неї звертаються. У деяких випадках трансфор­мації важко уникнути. Наприклад, для імплементації міжнародних договорів, спрямованих на уніфікацію кримінального законодавства держав, трансформація необхі­дна. Саме шляхом трансформації найчастіше вносять зміни в кодекси України.

При трансформації не може йтися про пряму дію міжна­родно-правових норм у внутрішньому праві, тому що на етапі трансформації відбувається їх заміна нормами внут­рішнього права. Називаючи трансформацію перетворенням, цей термін вживають умовно: міжнародно-правову норму не змінюють, і вона не втрачає свого статусу. Вона лише служить зразком, на основі якого вносяться зміни в націо­нальне законодавство.

Рецепція — текстуальне повторення нормотворчим ор­ганом держави змісту міжнародно-правової норми у статті нормативно-правового акта. Звернення до рецепції може мати різні мотиви: від бажання повторити вдале формулю­вання статті міжнародно-правового акта до прагнення про­демонструвати найбільш повне дотримання прийнятого міжнародного зобов'язання. Рецепції є досить поширени­ми¹. У більшості випадків рецепції застосовують після ви­раження державою згоди на обов'язковість міжнародного договору (наступна рецепція). Іноді ж держава вживає за­ходи із приведення свого законодавства у відповідність до норм міжнародного договору на етапі підготовки до при­єднання до нього (попередня рецепція)². Тим самим удається поєднати момент прийняття на себе зобов'язань за міжна­родним договором і початок їхнього виконання у внутріш­ньому правопорядку.

При рецепції неможливо говорити про пряму дію міжна­родно-правових норм у внутрішньому правопорядку, тому що рецепція є не чим іншим як засобом їхньої заміни. Після рецепції у внутрішньому праві починають діяти норми тільки зовні, словесно схожі на міжнародно-правові, по суті ж — норми внутрішнього права. Факт рецепції має безумов­не значення для тлумачення відповідної норми внутріш­ньодержавного нормативно-правового акта. Рецепція найбільш авторитетних міжнародно-правових норм (на­приклад, норм Міжнародного пакту про громадянські і по­літичні права 1966 р., Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р.) може вплинути на тлумачення навіть норм конституції¹.

Відсилання є вказівкою у внутрішньодержавному нор­мативно-правовому акті на міжнародне право як на джере­ло, що регулює ці відсильні відносини. Відсилання санкці­онує пряме застосування суб'єктами внутрішнього права норм міжнародного права у внутрішньодержавних право­відносинах.

Відсилання є дуже складним у застосуванні, і користу­вання ним передбачає низку особливостей. Насамперед відсилання звернене здебільшого до індивідуально неви-значеного кола міжнародних договорів. Це означає, що у відсильній нормі немає переліку міжнародних договорів, до яких слід звертатися. Відсилання вказує тільки на предмет правового регулювання. Далі, відсилання, як правило, не орієнтоване в часі. Воно діє як щодо міжнародних договорів, складених цією державою до прийняття цієї відсильної норми, так і щодо міжнародних договорів, які будуть укладені в майбутньому. Це означає, що перелік таких договорів є відкритим і відносини у внутрішньому праві, що регулю­ються відсиланням, прямо залежать від міжнародно-пра­вової активності держави та складання нею міжнародних договорів. Нарешті, відсильна норма міжнародного догово­ру має бути такою, що самоздійснюється. Відсилання не­рідко зустрічається у внутрішньому законодавстві та має на­слідком пряме застосування міжнародно-правових норм.

 

 

§ 4 Вплив внутрішнього права на міжнародне

Вплив внутрішнього права на право міжнародне можли­вий насамперед через зовнішньополітичну активність дер­жави. Нерідко принципи зовнішньої політики бувають сформульовані в конституціях¹. Але це можуть бути й інші законодавчі акти. Так, під впливом принципів зовнішньої політики Великої французької революції в міжнародному праві почали формуватися принципи невтручання у внутрішні справи держав, рівноправності націй, низка принципів, що стосуються міжнародно-правового режиму території, та інші. Вплив на міжнародне право мали зовніш­ньополітичні акти Росії після жовтневого перевороту 1917 р.².

¹ Наприклад, у ст. 11 Конституції Італійської Республіки зазначе­но: «Італія відкидає війну як знаряддя зазіхання на волю інших на­родів і як спосіб вирішення міжнародних конфліктів; вона погоджуєть­ся на умовах взаємності з іншими державами на обмеження суверені­тету,   необхідне   для   порядку,   що  забезпечує   народам   мир   і справедливість; вона заохочує міжнародні організації, що прагнуть до цих цілей, і сприяє їм» (Конституции буржуазных государств. - М.: Юрлит, 1982. - С. 124-158.) У Преамбулі Конституції Іспанії проголо­шене прагнення «співробітничати з усіма народами Землі у зміцненні мирних відносин і спільних дій» (там само. - С. 276-329).

² Декрет о мире от 26 октября (8 ноября) 1917 г. // Международное право в документах: Учебное пособие / Сост. Н. Т. Блатова. - С. 24-26;
Декларация прав народов России от 2 (15) ноября 1917 г.// Там само. - С.26.

Хоча слід мати на увазі, що реальна зовнішня політика Ра­дянської Росії істотно розходилася із проголошеними ідеа­лами¹.

Вплинути на міжнародне право можуть також консти­туційно-правові норми, що стосуються організації політич­ного режиму в державі. Це проявилося, зокрема, при за­кріпленні в міжнародному публічному праві норм про пра­ва людини в їхньому сучасному вигляді. Як відомо, спочатку норми про захист прав людини з'явилися в зако­нодавчих актах Великобританії, Голландії, США, Франції. Загальноприйнятий у сучасному міжнародному публічно­му праві виклад прав людини у вигляді каталогу, тобто у вигляді переліку, уперше було закріплено в Біллі про пра­ва штату Вірджинія й у Декларації незалежності США 1776 р. А У другій половині XX ст. під впливом конституцій плю­ралістичних демократій було прийнято низку міжнародних документів, що встановлюють принципи організації пол­ітичної влади в демократичній державі, зокрема Документ Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ від 29 червня 1990 р., Паризька хартія для нової Євро­пи від 21 листопада 1990 р.

На розвиток міжнародного права можуть впливати партикулярні норми внутрішнього законодавства. Так було з нормами про дипломатичні та консульські привілеї, що згодом увійшли до міжнародного права.

Можливість внутрішнього права впливати на міжнарод­не право була врешті-решт відображена в самому міжна­родному праві. У ч. 1 ст. 46 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. зазначено: «Держава не має права посилатися на ту обставину, що її згода на обов'яз­ковість для неї договору була виражена на порушення того чи іншого положення її внутрішнього права, яке стосується компетенції укладати договори, як на підставу не­дійсності її згоди, якщо тільки це порушення не було оче­видним і не стосувалося норм її внутрішнього права особ­ливо важливого значення»¹.

Не можна виключити також вплив на міжнародне право національної судової практики, особливо країн англосак­сонської системи права.

 

§ 5 Питання про виключну внутрішню компетенцію держави

Виникнення питання про виключну внутрішню компе­тенцію держави пов'язане зі зростанням ролі міжнародно­го права. У ХХ ст. усе помітнішими стають протиріччя, що виникають між авторитетом міжнародного права та держав­ним суверенітетом. У міжнародному праві сформувалися такі норми, насамперед норми jus cogens, що їх держави просто не вправі ігнорувати, незалежно від свого ставлення до них. Такі норми не можуть бути скасовані навіть за спільною згодою держав.

У сучасному світі не може викликати сумнів той факт, що, хоча внутрішньодержавні відносини загалом не є об'єктом міжнародно-правового регулювання, це не означає, що всі питання, пов'язані із правовим регулюванням внутрішньо­державних відносин, знаходяться у виключній внутрішній компетенції держави. Якщо навіть якісь відносини й уре­гульовані лише внутрішнім правом, то це не означає, що вони знаходяться у сфері виключної внутрішньої компе­тенції держави. Так, донедавна не викликало сумніву, що проведення виборів в органи державної влади й органи місцевого самоврядування відбувається у сфері виключної внутрішньої компетенції держави, яка виключає будь-які форми міжнародного контролю. Зараз уже не можна з тією самою впевненістю стверджувати, що при проведенні виборів ми маємо справу з питанням виключної внутрішньої компетенції. З одного боку, очевидною є зацікавленість міжнародної спільноти в контролі за процедурою виборів. Робляться навіть спроби сформулювати на міжнародному рівні принципи проведення виборів у державах. З іншого боку, самі держави створюють нормативно-правову основу для такої іноземної присутності, виводячи тим самим вибо­ри зі сфери виключної внутрішньої компетенції.

Особливо часто питання про виключну внутрішню ком­петенцію держави виникає в галузі захисту прав людини. Більшість країн світу визнають, що захист прав людини не належить до виключної внутрішньої компетенції. Хоча деякі держави (Куба, Китай, Іран, Північна Корея та ін.) ставляться по-іншому, цілком очевидно, що міжнародна практика йде шляхом осуду грубих масових порушень прав людини. Міжнародно-правові санкції за такі правопорушен­ня застосовуються незалежно від того, чи відносить держа­ва ці дії до області своєї виключної внутрішньої компетенції. Саме так було із застосуванням санкцій Радою Безпеки ООН проти Південної Родезії та ПАР.

Сфера виключної внутрішньої компетенції держав по­стійно звужується. Відбувається це переважно за рахунок розширення міжнародно-правового регулювання у сфері внутрішньодержавних відносин. Такі відносини можуть стати врешті-решт об'єктом спільного національно- та міжнародно-правового регулювання. Але залежно від пану­ючої в державі моделі співвідношення міжнародного та внутрішнього права міжнародно-правове регулювання цих внутрішньодержавних відносин буде безпосереднім чи опо­середкованим.

§ 6 Українське законодавство про співвідношення міжнародного й українського права

Застосування норм конвенційного права як частини на2 ціонального законодавства України. Ставлення України до питання про співвідношення національного та міжнародного права вперше було сформульоване в Декларації про державний суверенітет України 1990 p., де був проголоше­ний «пріоритет загальновизнаних норм міжнародного пра­ва перед нормами внутрішньодержавного права» (ст. Х)¹. У Законі України «Про дію міжнародних договорів на тери­торії України»², а пізніше в Законі України «Про міжна­родні договори України»³ ця норма Декларації була допов­нена: «...укладені і належним чином ратифіковані Украї­ною міжнародні договори становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються у по­рядку, передбаченому для норм національного законодав­ства». Конституція України у ст. 9 закріпила: «[1.] Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного за­конодавства України. [2.] Укладання міжнародних дого­ворів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України»⁴. З ухваленням цих нормативно-правових актів в Україні була розпочата спроба створити новий правопорядок по­рівняно з тим, що панував у країні за часів її перебування у складі СРСР.

Незважаючи на наявність загальних законодавчих ос­нов, практика застосування в Україні норм міжнародного права залишається бідною. Особливості цього нового пра­вопорядку полягають у такому.

Україна визнає для себе примат міжнародного права, але в обмеженому обсязі. Особливості застосування в Україні суб'єктами внутрішнього права норм міжнародного права встановлені Конституцією та законами України.

В Україні визнаються частиною національного законо­давства норми міжнародних договорів, згода на обов'яз­ковість яких надана Верховною Радою України. Це насам­перед договори, ратифіковані Верховною Радою України.

Оскільки не всі міжнародні договори мають проходити про­цедуру ратифікації, мова може йти тільки про договори, дія яких як частини національного законодавства можлива лише за умови ратифікації. Така умова може випливати із самого договору чи національного законодавства. За україн­ським законодавством договори, що підлягають ратифі­кації, визначені в ст. 7 Закону України «Про міжнародні договори України».

Відповідно до Конституції України та Закону України «Про міжнародні договори України» норми міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, слід застосовувати у внутрішньому право­порядку України в порядку, передбаченому для норм націо­нального законодавства. Іншими словами, норми таких міжнародних договорів України повинні мати силу не мен­шу, ніж закони України, але не силу Конституції України. Як випливає з ч. 2 ст. 9 Конституції України, необхідною умовою укладання міжнародного договору, що суперечить Конституції України, є попереднє внесення необхідних змін до неї. Отже, у внутрішньому правопорядку міжнародний договір, обов'язковий для України, не може суперечити Конституції України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж передбачені законом України, повинні засто­совуватися правила міжнародного договору. Це тверджен­ня ґрунтується на ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., учасницею якої є Україна: «...учасник не може посилатись на положення свого внут­рішнього права як на виправдання для невиконання ним договору». Відповідно, державні органи й органи місцево­го самоврядування не мають права звузити чи скасувати своїми нормативно-правовими актами будь-які зобов'язан­ня, що містяться в чинному міжнародному договорі. Тому, якщо нормативно-правовий акт, прийнятий після надання Верховною Радою України згоди на обов'язковість міжна­родного договору, встановлює інші правила, ніж передба­чені в міжнародному договорі, слід застосовувати правила, передбачені цим договором. З дати надання Верховною Ра­дою України згоди на обов'язковість міжнародного догово­ру не можуть застосовуватися норми внутрішньодержавних нормативно-правових актів (за винятком норм конституцій­них актів), що суперечать нормам цього договору.

Тлумачення українського законодавства на основі міжнародних договорів України. Питання про тлумачення Конституції України на основі міжнародних договорів Ук­раїни уже виникало, зокрема у практиці Конституційного Суду України.

Розуміння норм Конституції України про права людини та їхнє тлумачення можливе тільки під кутом зору їхньої дії в умовах представницької демократії. Саме такий підхід закріплено в укладених Україною міжнародно-правових актах про права людини. Особливістю Конституції Украї­ни є її ідеологічна близькість до норм Загальної декларації прав людини 1948 р., Міжнародних пактів про права люди­ни 1966 р. А норми розділу «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» нерідко текстуально близькі до міжнародно-правових.

Окремо постає питання про ті права та свободи, що закрі­плені в міжнародно-правових актах, але не відображені в Конституції України. У теорії можливість і межі такого тлу­мачення оцінюються по-різному. Тут також йдеться про тлу­мачення Конституції, тільки не тих статей, що безпосеред­ньо присвячені конкретним правам і свободам, а, так би мо­вити, «методологічної» ст. 22 Конституції України, ч. 1 якої передбачає, що «права і свободи людини і громадянина, за­кріплені цією Конституцією, не є вичерпними». З цієї статті випливає принциповий висновок: каталог прав і свобод, ви­кладений у Конституції, не є єдино можливим. Існує й інший каталог, більш повний, за рахунок якого може бути розши­рено та доповнено конституційний. Його джерелами можуть бути як міжнародно-правові акти та міжнародно-правові зви­чаї про права людини, у яких сформульовані ті права, що не відображені в Конституції, так і внутрішні нормативно-пра­вові акти України, що закріплюють такі права людини, про які Конституція не згадує взагалі. При цьому виникає про­блема колізії між ч. 2 ст. 9 і ч. 1 ст. 22 Конституції України.

Частина 2 ст. 9 Конституції містить загальну норму: «Ук­ладення міжнародних договорів, які суперечать Консти­туції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України». Норма ч. 1 ст. 22, поза сум­нівом, є частковою щодо ст. 9 і стосується виключно прав і свобод людини. Причому в ч. 1 ст. 22 Конституції мова вза­галі не йде про можливість дії в Україні норм про права та свободи людини, що суперечать Конституції. Конституція просто констатує, що «права і свободи людини і громадяни­на, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними». Інши­ми словами, Конституція презюмує можливість рецепції до­говірних міжнародно-правових норм про права людини. Це повною мірою відповідає ідеї природності та невід'ємності таких прав. Якщо ж у процесі користування індивідом пра­вами, котрі не закріплені в Конституції, але випливають з міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, з'ясовується, що ці права суперечать Конституції, то остаточно це може вста­новити лише Конституційний Суд України. На цю ж обста­вину звертає увагу Пленум Верховного Суду України в По­станові від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Кон­ституції України при здійсненні правосуддя»: «Міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Кон­ституції України».

Застосування міжнародних звичаєво2правових норм у внутрішньому правопорядку України. У більшості вітчиз­няних наукових досліджень прийнято вважати, що звичає­во-правові норми не можуть діяти у внутрішньому право­порядку України. Це є наслідком, з одному боку, радянсь­кої традиції вирішення питання про співвідношення міжнародного та внутрішнього права. З іншого — бідності національної судової практики застосування звичаєво-пра­вових міжнародних норм. У той же час Україна в Декла­рації про державний суверенітет 1990 р. спершу визначи­лася з питанням про співвідношення зі своїм внутрішнім правом саме міжнародних загальновизнаних норм. Питан­ня ж про співвідношення договірних міжнародно-правових норм і норм національного законодавства було поставлено пізніше.

Конституція України звертається до питання про загаль­новизнані норми міжнародного права уст. 18: «Зовнішньо­політична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними прин­ципами і нормами міжнародного права». Ця норма лише на перший погляд не пов'язана з національним правом. Насправді ж уся зовнішньополітична діяльність України знаходиться під юрисдикцією України. Це допускає безу­мовну можливість оцінки такої діяльності національними судами саме на основі ст. 18 Конституції України. Консти­туційний Суд України¹ у своїх висновках має брати до ува­ги відповідність договорів загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, що є критерієм конституцій-ності договору.

Декларація про державний суверенітет України, поза сумнівом, належить до нормативно-правових актів консти­туційного рівня, що обумовлює юридичну чинність її норм і їхнє місце в ієрархії норм українського законодавства. Тому закріплена в Декларації норма про співвідношення міжнародних загальновизнаних норм і норм внутрішнього права України за своїм характером є конституційною. Утім, у зв'язку із застосуванням цієї норми можуть виникати серйозні правові колізії.

1. Норма про пріоритет загальновизнаних норм міжна­родного права перед нормами внутрішнього права ставить важливе з погляду практики дискусійне теоретичне питан­ня про особливості дії у внутрішньому правопорядку Украї­ни норм звичаєвого міжнародного права. Загальновизнані норми міжнародного права або є звичаєво-правовими, або мають звичаєво-правові аналоги. Але в міжнародному праві відсутній перелік загальновизнаних норм. Не містить такого переліку і внутрішнє законодавство України. Водно­час не можна недооцінювати значення національної прак­тики в застосуванні міжнародних звичаєво-правових норм. Вона розвиває закладену в Декларації про державний суве­ренітет України правову основу для визнання у внутріш­ньому правопорядку звичаєвого міжнародного права. Ця практика формує національну традицію застосування у внутрішньодержавній практиці міжнародних звичаєво-правових норм. Застосування національними судами пра­вових звичаїв може свідчити про їхнє визнання державою. Не тільки доктрина, але й Міжнародний Суд ООН¹ вказу­ють на особливу роль саме національної практики, що може мати міжнародно-правове значення.

2. У багатьох країнах світу ставлення до звичаєвого міжнародного права визначено законодавчо. Зокрема, у ба­гатьох державах континентальної системи права, до яких належить і Україна, звичаєве міжнародне право розгля­дають як частину права країни². Очевидно, саме цю ідею було закладено й у Декларацію про державний суверені­тет України.

3. Застосування звичаєво-правових норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку потребує доведення їхньої юридичної чинності. У державах, що визнають дію загальновизнаних норм міжнародного права у внутріш­ньому правопорядку, напрацьовані різні підходи до поряд­ку їхнього застосування. Переважно це пов'язано із судовою практикою¹. Судовій практиці України відомі випадки звернення до міжнародних звичаєво-правових норм, у тому числі й до загальновизнаних норм міжнародного права.

4. Частина 3 ст. X Декларації про державний суверені­тет України ставить винятково важливе питання про співвідношення загальновизнаних норм міжнародного пра­ва та норм Конституції України. Ст. Х Декларації та ч. 2 ст. 9 Конституції України не вступають у правову колізію,
а доповнюють одна одну. Водночас якщо в ч. 2 ст. 9 Консти­туції мова йде про міжнародні договори України, що не по­винні суперечити Конституції України, то у ст. X Декла­рації йдеться про загальновизнані норми міжнародного пра­ва (не обов'язково договірні), що мають примат над внутрішнім правом. Норма Декларації, певна річ, є шир­шою й охоплює ті аспекти співвідношення міжнародного права та Конституції України, що не охоплює сама Консти­туція, а саме: загальновизнані норми міжнародного права мають примат і над Конституцією України. Цей висновок ґрунтується в тому числі на ч. 1 ст. 8 Конституції України: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права», що підтверджує зазначений принцип. Вживання виразу «верховенство права» у ч. 1 ст. 8 Конституції, поза сумні­вом, не обмежене національними рамками.

5. У внутрішньому правопорядку України діє примат звичаєво-правових загальновизнаних норм міжнародно­го права над звичаєво-правовими нормами внутрішнього права.