Розділ 4 ДЖЕРЕЛА ТА НОРМИ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ
Розділ 4 ДЖЕРЕЛА ТА НОРМИ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ
§ 1 Поняття та види джерел міжнародного права
У міжнародно-правовій науці та практиці перелік джерел залишається дискусійним. Особливості міжнародного нор-моутворення, різні правові традиції учасників міжнародно-правових відносин та їхня належність до різних правових систем, динамічний розвиток договірного міжнародного права та поява в ХХ ст. нових форм участі держав у прийнятті міжнародних рішень приводять до того, що питання про поняття та види джерел підпадає під політико-ідеологічний вплив, що частково виводить його за рамки права.
Поняття «джерела міжнародного права» неоднозначне та багато в чому залежить від загальних уявлень про право та міжнародне право зокрема. У вітчизняній науці термін «джерела права» традиційно мав значення «кінцевого етапу погодження воль суб'єктів міжнародного права»1. У такому «вольовому» розумінні джерел криється той самий помилковий підхід, що й у підміні права законом, коли воля самодостатня, породжує закони й опосередковується ними. Тому, коли йдеться про джерела права, слід все ж мати на увазі не акти, а відносини, що породжують ті чи інші правила поведінки, за якими визнають юридичну обов'язковість. Правильніше було б вживати термін не «джерела міжнародного права», а «джерела, на основі яких у міжнародному праві виконують зобов'язання». Саме таке розуміння передбачає ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН — єдиного міжнародно-правового документа, що звертається до питання про джерела.
Згідно зі ст. 38 Статуту Міжнародного Суду «Суд... застосовує: а) міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безперечно визнані державами, які є сторонами спору; б) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми; в) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями; г) із застереженням, вказаним у ст. 59, судові рішення та доктрини наикваліфікованіших фахівців із міжнародного публічного права різних націй у якості допоміжного засобу для визначення правових норм»1.
Останнім часом у міжнародно-правовій практиці нерідко виникає питання й про інші джерела: про «м'яке» право, резолюції міжнародних організацій і конференцій, політичні домовленості, рішення міжнародних судових установ і деякі інші акти. Це природно, оскільки міжнародне право динамічно розвивається. Однак у кожному конкретному випадку при встановленні зобов'язань суб'єктів міжнародного права слід з'ясувати, наскільки суб'єкт готовий взяти на себе правове зобов'язання, якщо тільки мова не йде про імперативну норму міжнародного права. Можливе існування також достатньо автономних регіональних систем міжнародного права, перелік джерел яких відрізняється від загальновизнаного. Утім, це скоріше виключення для міжнародного права, ніж правило, воно може свідчити про перехідний характер такого права (перехід права Європейського Союзу від міжнародного до конфедеративного (див. розділ 17).
§ 2 Міжнародні договори
Міжнародні договори — одна з найбільш поширених у наш час форм закріплення взаємних міжнародних прав і обов'язків. Міжнародні договори є зазвичай джерелом зобов'язань тільки для суб'єктів міжнародного права, що беруть у них участь. Міжнародні договори можна розділити на правові та контрактні. Правові фіксують норми міжнародного права, які отримали загальне визнання. У міжнародних контрактах формулюють поточні зобов'язання держави.
У правових договорах держави визнають і фіксують факт існування певної загальної норми. Так, у договорах про права людини зафіксована загальна норма про те, що «всі люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності та правах», а на її основі сформульований каталог (перелік) прав людини. Правові договори держави сприймають як даність, як факт, у силу якого порядок речей не може бути змінений. Тому при укладанні таких договорів суб'єкти не можуть ні за яких обставин впливати на їхній зміст, не посягаючи при цьому на основи міжнародного права. Правові договори здебільшого фіксують визнання державами природно-правових норм, єдине уявлення про обсяг зобов'язань щодо таких норм, а також єдине тлумачення змісту цих норм. Прикладом правового договору може служити Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р., згідно з яким права та свободи людини існують незалежно від позиції держав. Тому й говорити про те, що права та свободи людини з'явилися завдяки прийняттю міжнародного пакту не доводиться. Пакт зафіксував перш за все зобов'язання держав не посягати на такі права та свободи, тобто обов'язок дотримуватися природно-правових норм.
Контрактами є міжнародні угоди, що виникають у результаті узгодження позицій суб'єктів міжнародного права. Основна маса міжнародних договорів є саме контрактами. Тому точніше було б сказати, що ці угоди містять не норми міжнародного права, а міжнародні публічні зобов'язання. Контрактами є, наприклад, угоди з обмеження озброєння (держави домовляються про обсяги, строки, технічні умови й інше), економічні угоди (сторони домовляються про строки, умови, обсяги поставок, розміри штрафів та інше), статути міжнародних організацій (сторони створюють систему головних і допоміжних органів, домовляються про процедуру й інше).
§ 3 Міжнародно-правовий звичай
Протягом тривалого часу саме міжнародно-правовий звичай був основним джерелом, на підставі якого в міжнародному праві виконувалися міжнародні зобов'язання. З XX ст. дедалі більшу роль почали відігравати міжнародні договори. Але й дотепер міжнародно-правовий звичай має велике значення1.
Визначення міжнародно-правового звичаю наводиться у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду і свідчить про те, що звичай формується у практиці міжнародного спілкування. Для того щоб була визнана наявність звичаю, потрібне дотримання низки умов, які підтверджують існування практики, що визнається у якості правової норми: відносної тривалості практики, її ідентичності, загального характеру практики, її правомірності. Як приклад можна навести появу міжнародно-правового звичаю про невключення космічного простору до складу державної території. Обліт Землі першим штучним супутником у 1957 р. не викликав із боку держав протестів із приводу порушення їхніх державних кордонів. Супутник неодноразово пролетів над територіями держав, але ця практика не викликала заперечень. Параметри польоту суттєво не змінювались, тобто практика була ідентичною. Практика була достатньо поширеною: супутник пролетів над територіями багатьох держав. Практика була правомірною, бо ніхто не заявив про протилежне. Згодом у Договорі про принципи діяльності держав із дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 196 7 р. цей звичай знайшов договірне закріплення у ст. ІІ — космічний простір включно з Місяцем та іншими небесними тілами не підлягає національному привласненню.
У разі укладення міжнародного договору міжнародно-правовий звичай, що регулює ті самі відносини, нерідко не втрачає свого значення. Перш за все він може залишатися чинним для тих суб'єктів, що, визнаючи звичай, не приєдналися до угоди з якихось причин. Звичай може бути за своїм обсягом ширшим, ніж договірна норма, і в цьому разі звичай також може діяти поряд із міжнародною угодою. Припинення міжнародного договору не припиняє автоматично дію звичаю.
Доказом існування міжнародно-правового звичаю можуть бути різні неправові джерела: резолюції міжнародних організацій і конференцій, дипломатичне листування, спільні заяви держав, комюніке, рішення національних або міжнародних судових органів, практика міжнародних органів та інше. Значення таких джерел неоднакове, але в сукупності вони можуть або підтверджувати, або заперечувати факт існування звичаю. Так, виходячи з наведеного прикладу з космічним простором, можна зазначити, що одним із доказів існування відповідного звичаю була резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1962/XVIII «Декларація правових принципів діяльності держав із дослідження та використання космічного простору» від 13 грудня 1963 р.
Міжнародний звичай слід відрізняти від міжнародної звичаєвої практики (звичаєвості). Міжнародна звичаєвість — це загальна практика, що не має характеру правового зобов'язання. Міжнародною звичаєвою практикою є, наприклад, дипломатичний етикет. Міжнародна звичаєвість може перерости в міжнародно-правовий звичай або навіть послужити основою для договірної норми1.
§ 4 Загальні принципи права, що визнаються цивілізованими націями
Поняття загальних принципів права з'явилося в арбітражній практиці XIX ст., а потім і в Статуті Постійної палати міжнародного правосуддя. Після деяких сумнівів ця норма була включена до Статуту Міжнародного Суду. Відтоді питання про те, що становлять собою загальні принципи права, які визнаються цивілізованими націями, викликає чимало дискусій, аж до прагнення мінімізувати значення п. «с» ст. 38 Статуту Міжнародного Суду.
Через визнання існування загальних принципів права, що визнаються цивілізованими націями, можливе визнання єдності права як загальноцивілізаційного, загальнокультурного явища. Загальні принципи права — це саме ті первинні правові смисли, на основі яких виникло й існує право, у тому числі й міжнародне. Існування права без них неможливо уявити. Мова тут іде не тільки про юридичні вчинки або логічні правила, але й про саму внутрішню культуру права та правозастосування. До загальних принципів права можна віднести принцип свідомості, принцип незлов-живання правом, принцип, який встановлює, що рівний над рівним не може мати влади, принцип, згідно з яким не можна бути суддею у власній справі, та інше. Деякі із загальних принципів права набули із часом значення основних принципів — наприклад, принцип дотримання договорів. Загальні принципи не мають зазвичай письмового закріплення, а їхнє застосування пов'язане в першу чергу з культурою правозастосовувача, коли на основі інших норм прийняти рішення неможливо. Відповідно, загальні принципи права — це не звичаєво-правові норми, оскільки вони настільки давно поширені, що втратили безпосередній зв'язок із практикою держав.
Міжнародному праву відомі випадки звернення до загальних принципів права, хоча відбувається це нечасто. Міжнародні судові органи зазвичай використовують такі принципи для мотивування рішень, не вказуючи на них як на джерело. Але відомі й інші випадки, коли загальний принцип права виступав у якості однієї з основ судового рішення1.
1 У справі про Хожувську фабрику Постійна палата міжнародного правосуддя констатувала «наявність принципу міжнародного права та навіть загальної правової концепції, згідно з якою будь-яке порушення будь-якої домовленості тягне за собою зобов'язання відшкодування» (див.: Решение Постоянной палаты международного правосудия по делу о фабрике в Хожуве // PCIJ. Ser. A. — №. 9. — 2927).
§ 5 Судові рішення
Питання про судові рішення як джерело міжнародного права викликає немало суперечок як в теорії, так і на практиці. Різниця в підходах пояснюється передусім належністю до тих чи інших правових систем. За загальним правилом із позиції міжнародного права судове рішення повинно мати силу тільки у тій справі, у якій воно було прийняте. Суди застосовують право, а не творять його. Саме таке положення містять ст. 59 Статуту Міжнародного Суду, ст. 84 Конвенції про мирне вирішення міжнародних зіткнень від 5 (18) жовтня 1907 р. Окрім того, рішення судів якщо й можуть бути використані як посилання на джерела, то лише в якості допоміжних. Ст. 38 Статуту Міжнародного Суду передбачає, що суд застосовує судові рішення як допоміжний засіб «для визначення правових норм».
Зі сказаного випливає, що практика міжнародних судових органів справляє певний вплив на розвиток міжнародного права. Так, консультативна постанова Міжнародного Суду про відшкодування збитків, понесених на службі ООН, дала зрозуміти, що міжнародна організація може бути суб'єктом майнових претензій. Рішення судів можуть бути також етапами міжнародного нормоутворення, відображаючи тенденції в розвитку міжнародного права. Але траплялося, що судові рішення йшли всупереч подальшому розвитку міжнародного права.
Не перебільшуючи і не применшуючи значення рішень міжнародних судових органів, слід зазначити, що підготовка таких рішень зазвичай пов'язана з іменами найавторитетніших фахівців у галузі міжнародного права. Вже один цей факт робить будь-які з цих рішень помітною подією в міжнародно-правовому житті. Тому міжнародну судову практику не залишають поза увагою ані держави, ані юристи, ані самі міжнародні судові органи.
§ 6 Доктрина
Доктрина, певна річ, є факультативним джерелом міжнародного права і дає можливість використовувати праці найбільш авторитетних і кваліфікованих юристів із публічного права. Цілком очевидно, що доктрина може бути використана виключно в тих випадках, коли відсутні інші джерела або коли визначеність зобов'язань, що з них випливають, викликає сумніви. Можливе звернення до праць тих юристів, які справили на міжнародне право формуючий вплив чи є авторитетними свідками певних етапів його розвитку. Серед таких юристів слід назвати Г. Гроція, Ф. Суареса, К. Блюнчлі, Л. Оппенгейма, А. Фердросса, Ф. Мар-тенса, Л. Камаровського та деяких інших.
Нерідкими є випадки, коли доктрину використовують для підтвердження існування міжнародного правового звичаю. Саме так було з визнанням того, що в Європі не існує права дипломатичного притулку1.
Офіційні державні та міжнародні органи широко використовують доктрину для тлумачення міжнародно-правових норм. Немає жодного сумніву, що в цьому разі саме позиції, погляди фахівців із права можуть сформувати остаточні уявлення про межі й обсяг міжнародних зобов'язань.
§ 7 «М'яке» міжнародне право
Поняття «м'якого» права з'явилося в міжнародному праві в останні 20—ЗО років. Це було пов'язане із прагненням як держав, так і міжнародних організацій визначити місце таких міжнародних документів, які первинно не належать до міжнародних угод, але значення яких виходить за рамки морально-політичних зобов'язань. При цьому суб'єкти можуть не мати первинного наміру укласти міжнародний договір і саме тому не надають документу відповідної форми. Або ж суб'єкти не хочуть встановлювати для себе чіткі права й обов'язки, проте прагнуть письмово зафіксувати певний рівень відносин, що склалися між ними.
Щоб встановити, чи належить документ до міжнародних договорів, потрібно проаналізувати його форму, структуру, співвідношення частин, формулювання. Про відсутність наміру укласти договір можуть свідчити відсутність у документі преамбули, заключних положень із вказівкою на аутентичність текстів, норми про реєстрацію документу в Секретаріаті ООН, положень про строк дії, порядок припинення тощо. Про небажання суб'єктів встановлювати для себе чіткі права й обов'язки свідчать загальні неконкретні фрази, положення, котрі передбачають можливість розсуду сторін, мають характер намірів та інше.
Поняття «м'якого» права знаходить визнання в теорії, його широко використовують у практиці міжнародних відносин. До актів «м'якого» права відносяться, зокрема, Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. та всі подальші підсумкові документи РБСЄ/ ОБСЄ1, Рамочний Документ «Партнерство заради миру»2, Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору.
1 Зазначені документи формулюють широку палітру політико-правових норм, які відносяться перш за все до основних принципів міжнародного права та до принципів демократичної організації політичних режимів держав. (Див.: Буроменский М. В. Политические режими го-
сударств в международном праве. Влияние международного права на политические режимы государств. — Харьков: Ксилон, 1997.)
2 До участі в Рамочному Документі згідно з рішенням глав держав та урядів країн — членів НАТО від 10 лютого 1994 р. були запрошені
держави Східної Європи. Для держав, що підписали документ, це не тягне жодних форм участі в НАТО. У той же час Документ має велике
політичне значення як такий, що підтверджує намір НАТО розширюватися на Схід. Саме це визначило будову документа та його оцінку як
акта «м'якого» права.
Віднесення актів «м'якого» права до джерел міжнародного права викликає немало труднощів саме в силу їхнього квазіправового характеру. Здебільшого виконання таких актів спирається виключно на їхній авторитет і пов'язані з ними наміри сторін (наприклад, укласти в майбутньому міжнародну угоду, доказати свою прихильність відображеним у документі ідеалам або закріпити деякі стандарти). Нерідко міжнародні договори можуть містити посилання на норми «м'якого» права2. Норми «м'якого» права можуть бути важливим етапом у процесі формування договірних або звичаєвих міжнародно-правових норм.
§ 8 Односторонні акти держав
Прийняття міжнародних правових актів можливе як шляхом укладання міжнародних договорів, так і одностороннім шляхом. Односторонні зобов'язання можливі як для держав, так і для інших суб'єктів міжнародного права. Існування таких зобов'язань, якщо вони прийняті у відповідності з міжнародним правом, такою ж мірою правомірне, як і існування договірних актів. Тобто односторонні акти можуть мати правове значення та, відповідно, юридичні наслідки.
Односторонні акти, безумовно, є джерелами міжнародного права, бо створюють міжнародні зобов'язання. Відсутність односторонніх актів у переліку ст. 38 Статуту Міжнародного Суду не говорить про зворотне. По-перше, ст. 38 подає перелік джерел, які «суд застосовує», а не вичерпний перелік всіх джерел міжнародних зобов'язань. По-друге, на момент прийняття Статуту питання про односторонні зобов'язання в теорії не було розроблено. До того ж навряд чи слід сумніватися в тому, що односторонні зобов'язання можуть мати меншу юридичну силу, ніж, наприклад, доктрина, яку застосовує Суд. Зрозуміло, не всі односторонні акти можна розглядати як юридично значимі. Наприклад, такими не є голосування, заяви, комюніке й інші. Але якщо суб'єкт бажає надати своєму односторонньому акту правові наслідки, то такий акт, безумовно, є правовим.
Можливе існування таких односторонніх актів, як: визнання, обіцянка, відмова, протест.
Визнання — зобов'язання розглядати об'єкт, що визнається як такий, що відповідає міжнародному праву (міжнародно-правове визнання держав, урядів, рухів, кордонів, історичних заток, боргів, факту правопорушення й ін.). Заява про визнання означає відмову суб'єкта від оспорювання існуючого становища, якщо тільки не відбуваються зміни, які суттєво його змінюють. Наприклад, зникнення раніше визнаної держави та поява нового суб'єкта.
Обіцянка — зобов'язання чинити в подальшому інакше, ніж це мало місце раніше. Обіцянка можлива у вигляді заяви про приєднання до договору, його ратифікації, у вигляді внесення застережень, односторонньої відмови від виконання договору (денонсації, анулювання). Обіцянка може бути пов'язана також із зобов'язанням змінити свій правовий статус, наприклад у разі заяви про постійний нейтралітет (Акт про нейтралітет Австрії від 26 жовтня 1955 р.)1 або про намір набути такого статусу (Декларація про державний суверенітет України від 16 червня 1990 р.)2. У деяких випадках міжнародні договори в якості обов'язкової умови містять положення про необхідність спеціального одностороннього акта — застереження (наприклад, застереження про визнання державою обов'язкової юрисдикції Міжнародного Суду).
Відмова - акт, на підставі якого суб'єкт (зазвичай держава) відмовляється від своїх прав і претензій. Відмова можлива або у вигляді передачі права іншому, або у вигляді відречення від права взагалі. Прикладом відмови першого роду може служити відмова СРСР від репараційних претензій до Японії та Німеччини. Прикладом другого роду є намір України відмовитися від володіння ядерною зброєю. Відмова завжди стосується права суб'єкта та не створює зобов'язання для третіх держав. За формою відмова може бути письмовою, усною або мовчазною. Однак вона завжди повинна бути ясно вираженою, її неможливо презюмувати. Міжнародне право не містить певних положень щодо можливості відмовитися від відмови. Але можна домислити, що тут повинно діяти те саме застереження, що й у праві міжнародних договорів - rebus sic stantibus.
Протест — акт, за допомогою якого суб'єкт констатує порушення права та вимагає виправлення ситуації, компенсації шкоди. Протест може бути пов'язаний із порушенням прав як суб'єкта, що заявляє протест, так і інших суб'єктів або з порушенням норм міжнародного права загалом. Протест здебільшого має письмову форму, хоча міжнародне право з цього приводу не містить будь-яких вказівок. Нерідко протест буває поєднаний із певними діями: розривом дипломатичних відносин, оголошенням persona non grata, відзивом посла, репатріацією, репресаліями та іншим.
Протест може мати суттєве міжнародно-правове значення як акт своєчасної та недвозначної заяви суб'єкта про його порушене право. Так, Міжнародний Суд не визнав претензій Великої Британії в англо-норвезькій справі про риболовство 1951 р. не в останню чергу тому, що з боку Великої Британії були відсутні протести щодо декретів уряду Норвегії починаючи з 1869 р. Відсутність протесту можна розглядати як презумпцію згоди суб'єкта зі становищем і обставинами, що існують. Що довше вона триває, «то більше ця презумпція перетворюється на дійсне визнання»1. При цьому суб'єкт має бути повідомлений про те, що мало місце порушення його права. Із протесту має випливати або визнання його правомірності, або визнання наявності міжнародного спору, вирішення якого має відбуватися на основі принципу мирного розв'язання міжнародних спорів.
§ 9 Питання про юридичну силу резолюцій міжнародних міжурядових організацій
У резолюціях міжнародних міжурядових організацій від початку відсутній намір брати на себе правові зобов'язання в будь-якій формі. Тому резолюції не є джерелом, якщо навіть держава фактично дотримується положень резолюції. У цьому разі можна говорити скоріше про появу міжнародно-правового звичаю, а не про наявність у резолюції нормативно-правового характеру. Резолюція не стає джерелом і тоді, коли вона повторює існуючу норму права, — в цьому разі дотримуються не положень резолюції, а чинної норми міжнародного права.
§ 10 Норми міжнародного права та їхня класифікація
Норми міжнародного права можна класифікувати за такими критеріями:
1) за сферою дії — універсальні, регіональні та партикулярні. Універсальні норми діють у глобальних масштабах і мають загальнообов'язкову силу. Основною формою вираження цих норм є міжнародні звичаї. Прикладами універсальних норм є основні загальновизнані принципи міжнародного права, положення таких універсальних багатосторонніх договорів, як Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 p., Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. та ін. Регіональні норми регулюють відносини в межах певного географічного регіону між державами, що розташовані в ньому. Партикулярні норми регулюють відносини держав незалежно від географічного регіону. У більшості випадків вони містяться у двосторонніх угодах;
2) за юридичною силою — імперативні та диспозитивні.
Імперативні норми регулюють найважливіші міжнародні відносини, що стосуються всезагальних інтересів. Вони багато в чому визначають характер усього міжнародного права. Порушення імперативної норми заподіює шкоду усьому світовому співтовариству. Характерна особливість імперативних норм полягає також у тому, що вони є певними критеріями юридичної чинності інших норм міжнародного права. Згідно зі ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. «імперативна норма загального міжнародного права є нормою, яка приймається та визнається міжнародним співтовариством держав загалом як норма, відхилення від якої неприпустиме і яка може бути змінена лише наступною нормою загального міжнародного права, що носить такий саме характер». Ця ж стаття оголошує нікчемним міжнародний договір, «якщо в момент укладання він суперечить імперативній нормі загального міжнародного права». Прикладами таких норм є принципи сучасного міжнародного права: суверенна рівність держав, сумлінне виконання взятих на себе зобов'язань, вирішення міжнародних спорів мирними засобами та ін.
Диспозитивні норми закріплюють право сторін відступити від їхнього змісту й обрати інший варіант поведінки, який самою нормою прямо не передбачений. У разі якщо сторони не обрали цей інший варіант поведінки, вони зобов'язані суворо дотримуватися приписів диспозитивної норми. За її порушення сторони несуть міжнародно-правову відповідальність;
3) за функціями в системі міжнародного права — матеріальні та процесуальні.
Матеріальні норми визначають конкретні права й обов'язки сторін щодо певного об'єкта міжнародно-правового регулювання.
Процесуальні норми встановлюють порядок створення та реалізації матеріальних норм (правила процедури міжнародних конференцій та організацій, процедури вирішення міжнародних спорів та ін.);
4) за способом створення та формою вираження — норми звичаєві, договірні та ті, що містяться в рішеннях міжнародних організацій, що мають нормативні властивості;
5) за способом регулювання — зобов'язальні, уповноважувальні, заборонні та відсильні.
Зобов'язальні норми закріплюють обов'язки учасників конкретних міжнародних правовідносин.
Уповноважувальні норми встановлюють певні права взаємодіючих учасників міжнародних відносин.
Заборонні норми містять заборони на здійснення певних дій або на утримання від них.
Відсильні норми зобов'язують керуватися правилами, що містяться в інших нормативних актах. Відсильна норма може відсилати і до
неправових актів (наприклад, до рекомендаційної резолюції міжнародної організації). У цьому разі відповідне положення неправового акта для регулювання цього правовідношення наділяється юридичною силою;
6) за часом дії - строкові та безстрокові.
Існування строкових норм визначається або чіткими часовими межами, або залежністю від настання чи ненастання будь-яких юридичних фактів. Безстрокові норми характерні для мирних договорів про дружбу та співробітництво, статутів міжнародних міжурядових організацій. Усі імперативні норми також є безстроковими.
§ 11 Ієрархія норм міжнародного права
Протягом століть питання співвідношення міжнародно-правових норм вирішувались на підставі правил, що визначаються сьогодні як загальні принципи права. Вони приписують, наприклад, надавати перевагу тій нормі, яка з'явилась пізніше (lex posterior derogat legi priori) або яка є спеціальною по відношенню до загальної норми (lex specialis derogat legi generalis). Такий підхід є виправданим і сьогодні. Незважаючи на те що міжнародні відносини стали більш комплексними та складними, основна функція міжнародного права як регулятора відносин юридично рівноправних суб'єктів залишилась. Міжнародно-правові зобов'язання, виражені у формі міжнародного договору чи звичаю, як і колись, розглядаються як юридично рівноцінні. Тому зараз, як і раніше, без застосування правил юридичної техніки не можна обійтись ані у практичній дипломатії, ані у теорії міжнародного права.
Разом із тим у другій половині XX ст. значення загальних принципів права перестало бути винятковим у питаннях співвідношення міжнародно-правових норм. Визнання після Другої світової війни вищої юридичної сили за імперативними нормами (jus cogens) надало нормативній системі міжнародного права тієї ієрархічної структури, у якій загальні принципи здебільшого почали виконувати допоміжні функції.
Імперативні норми складають фундамент нормативної системи сучасного міжнародного права, визначають межі чинності або нечинності його норм. Самі вони можуть бути змінені «лише наступною нормою загального міжнародного права, що носить такий саме характер» (ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.).
Питання співвідношення зобов'язань держав-членів згідно із Статутом ООН та регіональними договорами, що укладаються ними, регулюються главою VIII. Так, відповідно до п. 1 ст. 52 «цей Статут жодною мірою не перешкоджає існуванню регіональних угод або органів для вирішення таких питань, що стосуються підтримання міжнародного миру та безпеки, які є придатними для регіональних дій, за умови, що такі угоди або органи та їхня діяльність сумісні із цілями і принципами Організації».
Основні принципи ООН поширюються і на ті держави, що не є її членами. З одного боку, це є результатом того, що ці принципи тривалий час сприймаються світовим співтовариством як універсальні міжнародні звичаї, що формують основу загального міжнародного права. З іншого боку, п. 6 ст. 2 Статуту ООН приписує: «Організація піклується про те, щоб держави, які не є її членами, діяли відповідно до цих принципів, оскільки це може виявитися необхідним для підтримання міжнародного миру та безпеки».