Розділ 4 ДЖЕРЕЛА ТА НОРМИ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

Розділ 4 ДЖЕРЕЛА ТА НОРМИ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

 

§ 1 Поняття та види джерел міжнародного права

У міжнародно-правовій науці та практиці перелік джерел залишається дискусійним. Особливості міжнародного нор-моутворення, різні правові традиції учасників міжнародно-правових відносин та їхня належність до різних правових систем, динамічний розвиток договірного міжнародного пра­ва та поява в ХХ ст. нових форм участі держав у прийнятті міжнародних рішень приводять до того, що питання про по­няття та види джерел підпадає під політико-ідеологічний вплив, що частково виводить його за рамки права.

Поняття «джерела міжнародного права» неоднозначне та багато в чому залежить від загальних уявлень про право та міжнародне право зокрема. У вітчизняній науці термін «джерела права» традиційно мав значення «кінцевого ета­пу погодження воль суб'єктів міжнародного права»¹. У та­кому «вольовому» розумінні джерел криється той самий помилковий підхід, що й у підміні права законом, коли воля самодостатня, породжує закони й опосередковується ними. Тому, коли йдеться про джерела права, слід все ж мати на увазі не акти, а відносини, що породжують ті чи інші пра­вила поведінки, за якими визнають юридичну обов'яз­ковість. Правильніше було б вживати термін не «джерела міжнародного права», а «джерела, на основі яких у міжна­родному праві виконують зобов'язання». Саме таке розумін­ня передбачає ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН — єдиного міжнародно-правового документа, що звертається до питання про джерела.

Згідно зі ст. 38 Статуту Міжнародного Суду «Суд... за­стосовує: а) міжнародні конвенції, як загальні, так і спеці­альні, що встановлюють правила, безперечно визнані дер­жавами, які є сторонами спору; б) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми; в) загальні принципи права, визнані цивілізованими нація­ми; г) із застереженням, вказаним у ст. 59, судові рішення та доктрини наикваліфікованіших фахівців із міжнародно­го публічного права різних націй у якості допоміжного за­собу для визначення правових норм»¹.

Останнім часом у міжнародно-правовій практиці нерідко виникає питання й про інші джерела: про «м'яке» право, резолюції міжнародних організацій і конференцій, по­літичні домовленості, рішення міжнародних судових уста­нов і деякі інші акти. Це природно, оскільки міжнародне право динамічно розвивається. Однак у кожному конкрет­ному випадку при встановленні зобов'язань суб'єктів міжнародного права слід з'ясувати, наскільки суб'єкт го­товий взяти на себе правове зобов'язання, якщо тільки мова не йде про імперативну норму міжнародного права. Мож­ливе існування також достатньо автономних регіональних систем міжнародного права, перелік джерел яких відрізняється від загальновизнаного. Утім, це скоріше вик­лючення для міжнародного права, ніж правило, воно може свідчити про перехідний характер такого права (перехід права Європейського Союзу від міжнародного до конфеде­ративного (див. розділ 17).

 

§ 2 Міжнародні договори

Міжнародні договори — одна з найбільш поширених у наш час форм закріплення взаємних міжнародних прав і обов'язків. Міжнародні договори є зазвичай джерелом зобов'я­зань тільки для суб'єктів міжнародного права, що беруть у них участь. Міжнародні договори можна розділити на пра­вові та контрактні. Правові фіксують норми міжнародного права, які отримали загальне визнання. У міжнародних кон­трактах формулюють поточні зобов'язання держави.

У правових договорах держави визнають і фіксують факт існування певної загальної норми. Так, у договорах про пра­ва людини зафіксована загальна норма про те, що «всі люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності та пра­вах», а на її основі сформульований каталог (перелік) прав людини. Правові договори держави сприймають як даність, як факт, у силу якого порядок речей не може бути зміне­ний. Тому при укладанні таких договорів суб'єкти не мо­жуть ні за яких обставин впливати на їхній зміст, не пося­гаючи при цьому на основи міжнародного права. Правові договори здебільшого фіксують визнання державами при­родно-правових норм, єдине уявлення про обсяг зобов'язань щодо таких норм, а також єдине тлумачення змісту цих норм. Прикладом правового договору може служити Міжна­родний пакт про громадянські та політичні права 1966 р., згідно з яким права та свободи людини існують незалежно від позиції держав. Тому й говорити про те, що права та сво­боди людини з'явилися завдяки прийняттю міжнародного пакту не доводиться. Пакт зафіксував перш за все зобов'я­зання держав не посягати на такі права та свободи, тобто обов'язок дотримуватися природно-правових норм.

Контрактами є міжнародні угоди, що виникають у ре­зультаті узгодження позицій суб'єктів міжнародного пра­ва. Основна маса міжнародних договорів є саме контракта­ми. Тому точніше було б сказати, що ці угоди містять не норми міжнародного права, а міжнародні публічні зобов'я­зання. Контрактами є, наприклад, угоди з обмеження озбро­єння (держави домовляються про обсяги, строки, технічні умови й інше), економічні угоди (сторони домовляються про строки, умови, обсяги поставок, розміри штрафів та інше), статути міжнародних організацій (сторони створюють сис­тему головних і допоміжних органів, домовляються про процедуру й інше).

§ 3 Міжнародно-правовий звичай

Протягом тривалого часу саме міжнародно-правовий зви­чай був основним джерелом, на підставі якого в міжнарод­ному праві виконувалися міжнародні зобов'язання. З XX ст. дедалі більшу роль почали відігравати міжнародні договори. Але й дотепер міжнародно-правовий звичай має велике значення¹.

Визначення міжнародно-правового звичаю наводиться у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду і свідчить про те, що зви­чай формується у практиці міжнародного спілкування. Для того щоб була визнана наявність звичаю, потрібне дотри­мання низки умов, які підтверджують існування практи­ки, що визнається у якості правової норми: відносної три­валості практики, її ідентичності, загального характеру практики, її правомірності. Як приклад можна навести по­яву міжнародно-правового звичаю про невключення космі­чного простору до складу державної території. Обліт Землі першим штучним супутником у 1957 р. не викликав із боку держав протестів із приводу порушення їхніх державних кордонів. Супутник неодноразово пролетів над територія­ми держав, але ця практика не викликала заперечень. Па­раметри польоту суттєво не змінювались, тобто практика була ідентичною. Практика була достатньо поширеною: су­путник пролетів над територіями багатьох держав. Прак­тика була правомірною, бо ніхто не заявив про протилеж­не. Згодом у Договорі про принципи діяльності держав із дослідження та використання космічного простору, вклю­чаючи Місяць та інші небесні тіла, 196 7 р. цей звичай знай­шов договірне закріплення у ст. ІІ — космічний простір включно з Місяцем та іншими небесними тілами не підля­гає національному привласненню.

У разі укладення міжнародного договору міжнародно-пра­вовий звичай, що регулює ті самі відносини, нерідко не втра­чає свого значення. Перш за все він може залишатися чинним для тих суб'єктів, що, визнаючи звичай, не приєдналися до угоди з якихось причин. Звичай може бути за своїм обсягом ширшим, ніж договірна норма, і в цьому разі звичай також може діяти поряд із міжнародною угодою. Припинення міжнародного договору не припиняє автоматично дію звичаю.

Доказом існування міжнародно-правового звичаю мо­жуть бути різні неправові джерела: резолюції міжнародних організацій і конференцій, дипломатичне листування, спільні заяви держав, комюніке, рішення національних або міжнародних судових органів, практика міжнародних органів та інше. Значення таких джерел неоднакове, але в сукупності вони можуть або підтверджувати, або заперечу­вати факт існування звичаю. Так, виходячи з наведеного прикладу з космічним простором, можна зазначити, що одним із доказів існування відповідного звичаю була резо­люція Генеральної Асамблеї ООН 1962/XVIII «Декларація правових принципів діяльності держав із дослідження та використання космічного простору» від 13 грудня 1963 р.

Міжнародний звичай слід відрізняти від міжнародної зви­чаєвої практики (звичаєвості). Міжнародна звичаєвість — це загальна практика, що не має характеру правового зобов'я­зання. Міжнародною звичаєвою практикою є, наприклад, дипломатичний етикет. Міжнародна звичаєвість може пе­рерости в міжнародно-правовий звичай або навіть послужи­ти основою для договірної норми¹.

 

§ 4 Загальні принципи права, що визнаються цивілізованими націями

Поняття загальних принципів права з'явилося в арбіт­ражній практиці XIX ст., а потім і в Статуті Постійної па­лати міжнародного правосуддя. Після деяких сумнівів ця норма була включена до Статуту Міжнародного Суду. Відтоді питання про те, що становлять собою загальні прин­ципи права, які визнаються цивілізованими націями, ви­кликає чимало дискусій, аж до прагнення мінімізувати зна­чення п. «с» ст. 38 Статуту Міжнародного Суду.

Через визнання існування загальних принципів права, що визнаються цивілізованими націями, можливе визнан­ня єдності права як загальноцивілізаційного, загальнокуль­турного явища. Загальні принципи права — це саме ті пер­винні правові смисли, на основі яких виникло й існує пра­во, у тому числі й міжнародне. Існування права без них неможливо уявити. Мова тут іде не тільки про юридичні вчинки або логічні правила, але й про саму внутрішню куль­туру права та правозастосування. До загальних принципів права можна віднести принцип свідомості, принцип незлов-живання правом, принцип, який встановлює, що рівний над рівним не може мати влади, принцип, згідно з яким не мож­на бути суддею у власній справі, та інше. Деякі із загаль­них принципів права набули із часом значення основних принципів — наприклад, принцип дотримання договорів. Загальні принципи не мають зазвичай письмового закріп­лення, а їхнє застосування пов'язане в першу чергу з куль­турою правозастосовувача, коли на основі інших норм прий­няти рішення неможливо. Відповідно, загальні принципи права — це не звичаєво-правові норми, оскільки вони на­стільки давно поширені, що втратили безпосередній зв'я­зок із практикою держав.

Міжнародному праву відомі випадки звернення до за­гальних принципів права, хоча відбувається це нечасто. Міжнародні судові органи зазвичай використовують такі принципи для мотивування рішень, не вказуючи на них як на джерело. Але відомі й інші випадки, коли загальний принцип права виступав у якості однієї з основ судового рішення¹.

¹ У справі про Хожувську фабрику Постійна палата міжнародного правосуддя констатувала «наявність принципу міжнародного права та навіть загальної правової концепції, згідно з якою будь-яке порушення будь-якої домовленості тягне за собою зобов'язання відшкодування» (див.: Решение Постоянной палаты международного правосудия по делу о фабрике в Хожуве // PCIJ. Ser. A. — №. 9. — 2927).

 

§ 5 Судові рішення

Питання про судові рішення як джерело міжнародного права викликає немало суперечок як в теорії, так і на прак­тиці. Різниця в підходах пояснюється передусім належні­стю до тих чи інших правових систем. За загальним прави­лом із позиції міжнародного права судове рішення повинно мати силу тільки у тій справі, у якій воно було прийняте. Суди застосовують право, а не творять його. Саме таке по­ложення містять ст. 59 Статуту Міжнародного Суду, ст. 84 Конвенції про мирне вирішення міжнародних зіткнень від 5 (18) жовтня 1907 р. Окрім того, рішення судів якщо й мо­жуть бути використані як посилання на джерела, то лише в якості допоміжних. Ст. 38 Статуту Міжнародного Суду пе­редбачає, що суд застосовує судові рішення як допоміжний засіб «для визначення правових норм».

Зі сказаного випливає, що практика міжнародних судо­вих органів справляє певний вплив на розвиток міжнарод­ного права. Так, консультативна постанова Міжнародного Суду про відшкодування збитків, понесених на службі ООН, дала зрозуміти, що міжнародна організація може бути суб'єктом майнових претензій. Рішення судів можуть бути також етапами міжнародного нормоутворення, відобража­ючи тенденції в розвитку міжнародного права. Але трапля­лося, що судові рішення йшли всупереч подальшому роз­витку міжнародного права.

Не перебільшуючи і не применшуючи значення рішень міжнародних судових органів, слід зазначити, що підготов­ка таких рішень зазвичай пов'язана з іменами найавтори­тетніших фахівців у галузі міжнародного права. Вже один цей факт робить будь-які з цих рішень помітною подією в міжнародно-правовому житті. Тому міжнародну судову практику не залишають поза увагою ані держави, ані юри­сти, ані самі міжнародні судові органи.

§ 6 Доктрина

Доктрина, певна річ, є факультативним джерелом між­народного права і дає можливість використовувати праці найбільш авторитетних і кваліфікованих юристів із публі­чного права. Цілком очевидно, що доктрина може бути ви­користана виключно в тих випадках, коли відсутні інші джерела або коли визначеність зобов'язань, що з них ви­пливають, викликає сумніви. Можливе звернення до праць тих юристів, які справили на міжнародне право формую­чий вплив чи є авторитетними свідками певних етапів його розвитку. Серед таких юристів слід назвати Г. Гроція, Ф. Суареса, К. Блюнчлі, Л. Оппенгейма, А. Фердросса, Ф. Мар-тенса, Л. Камаровського та деяких інших.

Нерідкими є випадки, коли доктрину використовують для підтвердження існування міжнародного правового зви­чаю. Саме так було з визнанням того, що в Європі не існує права дипломатичного притулку¹.

Офіційні державні та міжнародні органи широко викори­стовують доктрину для тлумачення міжнародно-правових норм. Немає жодного сумніву, що в цьому разі саме позиції, погляди фахівців із права можуть сформувати остаточні уяв­лення про межі й обсяг міжнародних зобов'язань.

 

§ 7 «М'яке» міжнародне право

Поняття «м'якого» права з'явилося в міжнародному праві в останні 20—ЗО років. Це було пов'язане із прагнен­ням як держав, так і міжнародних організацій визначити місце таких міжнародних документів, які первинно не на­лежать до міжнародних угод, але значення яких виходить за рамки морально-політичних зобов'язань. При цьому суб'єкти можуть не мати первинного наміру укласти міжнародний договір і саме тому не надають документу відповідної форми. Або ж суб'єкти не хочуть встановлю­вати для себе чіткі права й обов'язки, проте прагнуть пись­мово зафіксувати певний рівень відносин, що склалися між ними.

Щоб встановити, чи належить документ до міжнародних договорів, потрібно проаналізувати його форму, структуру, співвідношення частин, формулювання. Про відсутність наміру укласти договір можуть свідчити відсутність у до­кументі преамбули, заключних положень із вказівкою на аутентичність текстів, норми про реєстрацію документу в Секретаріаті ООН, положень про строк дії, порядок припи­нення тощо. Про небажання суб'єктів встановлювати для себе чіткі права й обов'язки свідчать загальні неконкретні фрази, положення, котрі передбачають можливість розсу­ду сторін, мають характер намірів та інше.

Поняття «м'якого» права знаходить визнання в теорії, його широко використовують у практиці міжнародних відносин. До актів «м'якого» права відносяться, зокрема, Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. та всі подальші підсумкові документи РБСЄ/ ОБСЄ¹, Рамочний Документ «Партнерство заради миру»², Хартія про особливе партнерство між Україною та Органі­зацією Північноатлантичного договору.

¹ Зазначені документи формулюють широку палітру політико-правових норм, які відносяться перш за все до основних принципів міжна­родного права та до принципів демократичної організації політичних режимів держав. (Див.: Буроменский М. В. Политические режими го-
сударств в международном праве. Влияние международного права на политические режимы государств. — Харьков: Ксилон, 1997.)

² До участі в Рамочному Документі згідно з рішенням глав держав та урядів країн — членів НАТО від 10 лютого 1994 р. були запрошені
держави Східної Європи. Для держав, що підписали документ, це не тягне жодних форм участі в НАТО. У той же час Документ має велике
політичне значення як такий, що підтверджує намір НАТО розширю­ватися на Схід. Саме це визначило будову документа та його оцінку як
акта «м'якого» права.

Віднесення актів «м'якого» права до джерел міжнарод­ного права викликає немало труднощів саме в силу їхнього квазіправового характеру. Здебільшого виконання таких актів спирається виключно на їхній авторитет і пов'язані з ними наміри сторін (наприклад, укласти в майбутньому міжнародну угоду, доказати свою прихильність відображе­ним у документі ідеалам або закріпити деякі стандарти). Нерідко міжнародні договори можуть містити посилання на норми «м'якого» права². Норми «м'якого» права можуть бути важливим етапом у процесі формування договірних або звичаєвих міжнародно-правових норм.

 

§ 8 Односторонні акти держав

Прийняття міжнародних правових актів можливе як шляхом укладання міжнародних договорів, так і односто­роннім шляхом. Односторонні зобов'язання можливі як для держав, так і для інших суб'єктів міжнародного права. Існу­вання таких зобов'язань, якщо вони прийняті у відповідності з міжнародним правом, такою ж мірою правомірне, як і існу­вання договірних актів. Тобто односторонні акти можуть мати правове значення та, відповідно, юридичні наслідки.

Односторонні акти, безумовно, є джерелами міжнародно­го права, бо створюють міжнародні зобов'язання. Відсутність односторонніх актів у переліку ст. 38 Статуту Міжнародно­го Суду не говорить про зворотне. По-перше, ст. 38 подає перелік джерел, які «суд застосовує», а не вичерпний пе­релік всіх джерел міжнародних зобов'язань. По-друге, на момент прийняття Статуту питання про односторонні зобо­в'язання в теорії не було розроблено. До того ж навряд чи слід сумніватися в тому, що односторонні зобов'язання мо­жуть мати меншу юридичну силу, ніж, наприклад, доктри­на, яку застосовує Суд. Зрозуміло, не всі односторонні акти можна розглядати як юридично значимі. Наприклад, таки­ми не є голосування, заяви, комюніке й інші. Але якщо суб'єкт бажає надати своєму односторонньому акту правові наслідки, то такий акт, безумовно, є правовим.

Можливе існування таких односторонніх актів, як: ви­знання, обіцянка, відмова, протест.

Визнання — зобов'язання розглядати об'єкт, що ви­знається як такий, що відповідає міжнародному праву (міжнародно-правове визнання держав, урядів, рухів, кор­донів, історичних заток, боргів, факту правопорушення й ін.). Заява про визнання означає відмову суб'єкта від оспо­рювання існуючого становища, якщо тільки не відбувають­ся зміни, які суттєво його змінюють. Наприклад, зникнен­ня раніше визнаної держави та поява нового суб'єкта.

Обіцянка — зобов'язання чинити в подальшому інакше, ніж це мало місце раніше. Обіцянка можлива у вигляді зая­ви про приєднання до договору, його ратифікації, у вигляді внесення застережень, односторонньої відмови від виконан­ня договору (денонсації, анулювання). Обіцянка може бути пов'язана також із зобов'язанням змінити свій правовий ста­тус, наприклад у разі заяви про постійний нейтралітет (Акт про нейтралітет Австрії від 26 жовтня 1955 р.)¹ або про намір набути такого статусу (Декларація про державний суверені­тет України від 16 червня 1990 р.)². У деяких випадках міжнародні договори в якості обов'язкової умови містять положення про необхідність спеціального одностороннього акта — застереження (наприклад, застереження про визнан­ня державою обов'язкової юрисдикції Міжнародного Суду).

Відмова - акт, на підставі якого суб'єкт (зазвичай дер­жава) відмовляється від своїх прав і претензій. Відмова можлива або у вигляді передачі права іншому, або у виг­ляді відречення від права взагалі. Прикладом відмови пер­шого роду може служити відмова СРСР від репараційних претензій до Японії та Німеччини. Прикладом другого роду є намір України відмовитися від володіння ядерною зброєю. Відмова завжди стосується права суб'єкта та не створює зо­бов'язання для третіх держав. За формою відмова може бути письмовою, усною або мовчазною. Однак вона завжди по­винна бути ясно вираженою, її неможливо презюмувати. Міжнародне право не містить певних положень щодо мож­ливості відмовитися від відмови. Але можна домислити, що тут повинно діяти те саме застереження, що й у праві міжна­родних договорів - rebus sic stantibus.

Протест — акт, за допомогою якого суб'єкт констатує порушення права та вимагає виправлення ситуації, компен­сації шкоди. Протест може бути пов'язаний із порушенням прав як суб'єкта, що заявляє протест, так і інших суб'єктів або з порушенням норм міжнародного права загалом. Про­тест здебільшого має письмову форму, хоча міжнародне пра­во з цього приводу не містить будь-яких вказівок. Нерідко протест буває поєднаний із певними діями: розривом дип­ломатичних відносин, оголошенням persona non grata, від­зивом посла, репатріацією, репресаліями та іншим.

Протест може мати суттєве міжнародно-правове значен­ня як акт своєчасної та недвозначної заяви суб'єкта про його порушене право. Так, Міжнародний Суд не визнав претензій Великої Британії в англо-норвезькій справі про риболовство 1951 р. не в останню чергу тому, що з боку Великої Британії були відсутні протести щодо декретів уряду Норвегії почи­наючи з 1869 р. Відсутність протесту можна розглядати як презумпцію згоди суб'єкта зі становищем і обставинами, що існують. Що довше вона триває, «то більше ця презумпція перетворюється на дійсне визнання»¹. При цьому суб'єкт має бути повідомлений про те, що мало місце порушення його права. Із протесту має випливати або визнання його правомірності, або визнання наявності міжнародного спо­ру, вирішення якого має відбуватися на основі принципу мирного розв'язання міжнародних спорів.

§ 9 Питання про юридичну силу резолюцій міжнародних міжурядових організацій

У резолюціях міжнародних міжурядових організацій від початку відсутній намір брати на себе правові зобов'язання в будь-якій формі. Тому резолюції не є джерелом, якщо навіть держава фактично дотримується положень резо­люції. У цьому разі можна говорити скоріше про появу міжнародно-правового звичаю, а не про наявність у резо­люції нормативно-правового характеру. Резолюція не стає джерелом і тоді, коли вона повторює існуючу норму права, — в цьому разі дотримуються не положень резолюції, а чин­ної норми міжнародного права.

 

§ 10 Норми міжнародного права та їхня класифікація

Норми міжнародного права можна класифікувати за та­кими критеріями:

1) за сферою дії — універсальні, регіональні та партику­лярні. Універсальні норми діють у глобальних масштабах і мають загальнообов'язкову силу. Основною формою вира­ження цих норм є міжнародні звичаї. Прикладами універ­сальних норм є основні загальновизнані принципи міжна­родного права, положення таких універсальних багатосто­ронніх договорів, як Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 p., Віденська конвенція про право міжнарод­них договорів 1969 р. та ін. Регіональні норми регулюють відносини в межах певного географічного регіону між дер­жавами, що розташовані в ньому. Партикулярні норми ре­гулюють відносини держав незалежно від географічного ре­гіону. У більшості випадків вони містяться у двосторонніх угодах;

2) за юридичною силою — імперативні та диспозитивні.

Імперативні норми регулюють найважливіші міжнародні відносини, що стосуються всезагальних інтересів. Вони ба­гато в чому визначають характер усього міжнародного пра­ва. Порушення імперативної норми заподіює шкоду усьо­му світовому співтовариству. Характерна особливість імпе­ративних норм полягає також у тому, що вони є певними критеріями юридичної чинності інших норм міжнародно­го права. Згідно зі ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. «імперативна норма загаль­ного міжнародного права є нормою, яка приймається та виз­нається міжнародним співтовариством держав загалом як норма, відхилення від якої неприпустиме і яка може бути змінена лише наступною нормою загального міжнародного права, що носить такий саме характер». Ця ж стаття оголо­шує нікчемним міжнародний договір, «якщо в момент укла­дання він суперечить імперативній нормі загального міжна­родного права». Прикладами таких норм є принципи сучас­ного міжнародного права: суверенна рівність держав, сумлінне виконання взятих на себе зобов'язань, вирішен­ня міжнародних спорів мирними засобами та ін.

Диспозитивні норми закріплюють право сторін відсту­пити від їхнього змісту й обрати інший варіант поведінки, який самою нормою прямо не передбачений. У разі якщо сторони не обрали цей інший варіант поведінки, вони зобо­в'язані суворо дотримуватися приписів диспозитивної нор­ми. За її порушення сторони несуть міжнародно-правову відповідальність;

3) за функціями в системі міжнародного права — матері­альні та процесуальні.

Матеріальні норми визначають кон­кретні права й обов'язки сторін щодо певного об'єкта міжна­родно-правового регулювання.

Процесуальні норми встанов­люють порядок створення та реалізації матеріальних норм (правила процедури міжнародних конференцій та органі­зацій, процедури вирішення міжнародних спорів та ін.);

4)  за способом створення та формою вираження — норми звичаєві, договірні та ті, що містяться в рішеннях міжна­родних організацій, що мають нормативні властивості;

5)      за способом регулювання — зобов'язальні, уповноважувальні, заборонні та відсильні.

Зобов'язальні норми за­кріплюють обов'язки учасників конкретних міжнародних правовідносин.

Уповноважувальні норми встановлюють певні права взаємодіючих учасників міжнародних відно­син.

Заборонні норми містять заборони на здійснення пев­них дій або на утримання від них.

Відсильні норми зобов'я­зують керуватися правилами, що містяться в інших норма­тивних актах. Відсильна норма може відсилати і до
неправових актів (наприклад, до рекомендаційної резолюції міжнародної організації). У цьому разі відповідне положен­ня неправового акта для регулювання цього правовідношення наділяється юридичною силою;

6)  за часом дії - строкові та безстрокові.

Існування стро­кових норм визначається або чіткими часовими межами, або залежністю від настання чи ненастання будь-яких юридич­них фактів. Безстрокові норми характерні для мирних до­говорів про дружбу та співробітництво, статутів міжнарод­них міжурядових організацій. Усі імперативні норми також є безстроковими.

 

§ 11 Ієрархія норм міжнародного права

Протягом століть питання співвідношення міжнародно-правових норм вирішувались на підставі правил, що ви­значаються сьогодні як загальні принципи права. Вони при­писують, наприклад, надавати перевагу тій нормі, яка з'я­вилась пізніше (lex posterior derogat legi priori) або яка є спеціальною по відношенню до загальної норми (lex specialis derogat legi generalis). Такий підхід є виправданим і сьо­годні. Незважаючи на те що міжнародні відносини стали більш комплексними та складними, основна функція міжнародного права як регулятора відносин юридично рівноправних суб'єктів залишилась. Міжнародно-правові зобов'язання, виражені у формі міжнародного договору чи звичаю, як і колись, розглядаються як юридично рівноцінні. Тому зараз, як і раніше, без застосування пра­вил юридичної техніки не можна обійтись ані у практичній дипломатії, ані у теорії міжнародного права.

Разом із тим у другій половині XX ст. значення загаль­них принципів права перестало бути винятковим у питан­нях співвідношення міжнародно-правових норм. Визнан­ня після Другої світової війни вищої юридичної сили за імперативними нормами (jus cogens) надало нормативній системі міжнародного права тієї ієрархічної структури, у якій загальні принципи здебільшого почали виконувати допоміжні функції.

Імперативні норми складають фундамент нормативної системи сучасного міжнародного права, визначають межі чинності або нечинності його норм. Самі вони можуть бути змінені «лише наступною нормою загального міжнародно­го права, що носить такий саме характер» (ст. 53 Віденсь­кої конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.).

Питання співвідношення зобов'язань держав-членів згідно із Статутом ООН та регіональними договорами, що укладаються ними, регулюються главою VIII. Так, відпові­дно до п. 1 ст. 52 «цей Статут жодною мірою не перешкод­жає існуванню регіональних угод або органів для вирішен­ня таких питань, що стосуються підтримання міжнародно­го миру та безпеки, які є придатними для регіональних дій, за умови, що такі угоди або органи та їхня діяльність сумісні із цілями і принципами Організації».

Основні принципи ООН поширюються і на ті держави, що не є її членами. З одного боку, це є результатом того, що ці принципи тривалий час сприймаються світовим співто­вариством як універсальні міжнародні звичаї, що форму­ють основу загального міжнародного права. З іншого боку, п. 6 ст. 2 Статуту ООН приписує: «Організація піклується про те, щоб держави, які не є її членами, діяли відповідно до цих принципів, оскільки це може виявитися необхідним для підтримання міжнародного миру та безпеки».