Розділ 2 СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Розділ 2 СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

 

§ 1 Періодизація історії міжнародного права

Питання про періодизацію історії міжнародного права пов'язане з вирішенням найважливіших проблем теорії права, таких як поняття права, його походження, система права. Тому в міжнародно-правовій доктрині існує чимало підходів до того, яким чином слід представляти історію міжнародного права. Великий інтерес викликало питання про періодизацію розвитку міжнародного права у держав­них ідеологіях, що взагалі розглядали вчення про право як найважливішу арену ідеологічної боротьби. Саме в такій си­туації опинилася вітчизняна наука міжнародного права. Ідеологічний тиск тривалий час змушував її залишатися в рамках марксистсько-ленінського вчення про формаційну періодизацію загальної історії, у тому числі й історії роз­витку міжнародного права, у якій виокремлювали міжна­родне право рабовласницької формації, феодалізму, капі­талізму, перехідного періоду, соціалістичне міжнародне право. До того ж формаційний підхід навіть в історичній науці є дискусійним. Що ж стосується міжнародного пра­ва, то становлення й розвиток багатьох із його принципів і норм ніяк не може бути пов'язаний із так званими форма­ціями. Більше того, як свідчать авторитетні дослідження, формації в чистому вигляді в історії ніколи не існували. Тому було б помилкою шукати джерела чи особливості міжнародно-правових норм у тих чи інших формаціях і при­в'язувати періодизацію до формацій.

Будучи частиною всесвітньої історії, історія міжнарод­ного права має все ж таки власну періодизацію. Це пов'яза­но з особливостями виникнення та становлення його прин­ципів, інститутів, норм, що зробили вирішальний вплив на розвиток міжнародного права загалом. З цього погляду особ­ливе значення для періодизації мають такі події всесвітньої історії, які в історії людства виявилися поворотними або спричинили кардинальну переоцінку людьми смислу сво­го існування на Землі та домінуючих у соціумі цінностей. Аналіз історії міжнародного права під таким кутом зору приводить до висновку, що подібних подій в історії людства було небагато. У масштабах людської цивілізації всього кілька разів відбувалася радикальна зміна світового право­порядку. Така періодизація далеко не завжди збігається із формаційною періодизацією міжнародного права. При цьо­му етапи історії розвитку міжнародного права можуть істот­но відрізнятися за тривалістю, що пов'язано із прискорен­ням динаміки міжнародно-правових відносин. Як свідчить історія, розвиток міжнародного права лише у планетарно­му масштабі виявився поступальним. На окремих етапах часто був очевидним регрес. Найбільш динамічно міжнарод­не право розвивалося починаючи з ХХ ст.

Найбільш прийнятною можна вважати таку періодиза­цію міжнародного права:

I.  Від найдавніших часів до Вестфальського конгресу (1648).

II.  Від Вестфальського конгресу до епохи Великої фран­цузької революції (межа ХVІІІ—ХІХ століть).

ІІІ. Від епохи Великої французької революції до створен­ня Версальської системи (1919—1939).

IV.  Від створення Версальської системи до наших днів (сучасна епоха):

а) Версальська система (1919—1939);

б) міжнародне право періоду протистояння тоталітариз­му та демократії (1945 — кінець 80-х років);

в)  міжнародне право часів переходу до поліцентризму (з кінця 80-х років XX ст. до наших днів).

 

§ 2 Розвиток міжнародного права від найдавніших часів до Вестфальського конгресу

Становлення міжнародного права, як і права загалом, відбувалося з найдавніших часів. Уже на етапі родопле­мінних відносин стали формуватися норми, що мали істотне значення для розвитку міжнародного права. Такі положення, як обов'язок дотримувати слово, навіть дане ворогові, чи рівність сторін у спорі, мають найдавніше по­ходження. Причому вже тоді виконання багатьох норм спиралося на досить жорсткий соціальний примус. Без­глуздо було б проводити паралелі між стародавнім і су­часним правом і знаходити переваги останнього в наяв­ності державного примусу. Слід визнати безсумнівне значення праправа й саме від нього вести відлік міжна­родного права¹. Хоча, звісно, споконвічно не було ніяко­го розподілу права на міжнародне та внутрішнє (що зай­вий раз підтверджує наявність загальних соціокультур-них коренів). Саме в цей період виникли ті первинні правові змісти, що згодом збереглися й у міжнародному, і у внутрішньому праві й одержали назву загальних прин­ципів права.

Розвиток міжнародного права в перший і найдовший період його історії відбувався на основі переважно недовго­вічних, хоча нерідко дуже активних зв'язків між держава­ми, чиї інтереси до міжнародного спілкування були обме­жені питаннями війни та миру. Більшість держав прагну­ли створити світові імперії, що робило для них безглуздою побудову тривалих і стабільних міжнародно-правових відносин. Саме тому держави підтримували лише ті відно­сини, що обслуговували їхні тимчасові зовнішньополітичні інтереси: організацію зовнішніх зносин, правила війни, порядок захоплення територій, ведення про це переговорів і закріплення їх результатів у договорах, правила вирішен­ня міждержавних суперечок.

Міжнародне право цього періоду було переважно регіо­нальним. Воно розвивалося самостійно в середземноморсь­кому (переважно європейському) та в індокитайському ре­гіонах. Так само відокремлено воно розвивалося згодом і в інших регіонах, залишаючись до часу відносно ізольованим від найдавніших центрів цивілізації — у Східній Європі, Центральній і Південній Америці, Центральній Африці. Через відсутність єдиних міжнародних відносин не було потреби у створенні єдиного міжнародного права. Тому нія­ких зусиль для його створення в той час ніхто і не докла­дав. Взаємний вплив регіональних міжнародних правопо-рядків був епізодичним і мінімальним.

Проте саме в цей період становлення міжнародного пра­ва були закладені його підвалини, а між державами підтри­мувалися ефективні для того часу міжнародно-правові відносини. Головним їхнім недоліком була абсолютна та ніким не контрольована влада держав у міжнародних відно­синах, що робило міжнародне право дуже слабким. Війни велися безперервно. Сила була основним і найголовнішим засобом розв'язання міжнародних спорів. Прагнення про­тистояти цілковитій анархії в міжнародних відносинах при­звело в Європі до скликання з ініціативи католицької цер­кви починаючи з ХІІ ст. низки всесвітніх конгресів. Їхня робота залишалася в основному безрезультатною. Але не можна не зважати на консолідуючу роль цих зборів і зрос­тання їхнього авторитету як органів міжнародних перего­ворів.

Тридцятирічна війна (1618—1648) остаточно розорила Європу. Стало очевидним, що світ потребує іншої органі­зації взаємовідносин і вирішити це питання слід на до­говірній, правовій основі, — таке рішення було прийнято в 1648 р. на Вестфальському мирному конгресі.

 

§ 3 Міжнародне право між Вестфальським конгресом 1648 р. й епохою Великої французької революції (межа XVIII—XIX століть)

Виокремлення Вестфальського конгресу як точки від­ліку чергового етапу в історії міжнародного права не ви­падкове, воно пов'язане з особливим значенням цієї події в історії міжнародних відносин і міжнародного права. Мюнстерський і Оснабрюкський трактати, що закріпили Вестфальський мир, мали дуже важливі наслідки для всьо­го людства.

По-перше, Вестфальський конгрес став першими міжна­родними зборами, що не тільки мали на меті по-новому організувати міжнародні відносини, а й прийняли рішен­ня, які радикально вплинули на подальший розвиток міжнародного права. Сформульовані в Мюнстерському й Оснабрюкському трактатах міжнародно-правові принципи стали визначальними на два наступні сторіччя.

По-друге, проведення Вестфальського конгресу збіглося з початком так званої епохи великих географічних відкриттів, що супроводжувалася стрімкою колонізацією європейськими державами нових земель. Саме в цей час були закладені підвалини найбільших світових колоніаль­них імперій. Це означало різке скорочення, а потім і повне припинення самостійних міжнародно-правових відносин у тих неєвропейських регіонах, де такі відносини зберігали­ся. Метрополії приступили до масованої культурної екс­пансії на нові землі. Тому саме ідеологія Вестфальського миру виявилася основою евроцентристської концепції міжнародного права. Як таке воно розвивалося до середи­ни XX ст. Деякі елементи евроцентристської концепції збе­реглися до наших днів.

Які ж найважливіші наслідки Вестфальского миру для міжнародного права? Насамперед побудова нового міжна­родного правопорядку. Історія раніше не знала таких гран­діозних політичних катаклізмів, як розпад Священної Римської Імперії, внаслідок якого на карті з'явилися б де­сятки нових держав. У Європі склалася принципово нова ситуація, що потребувала правового вирішення. Перед твор­цями Вестфальського миру стояло завдання створити такий міжнародний правопорядок, в умовах якого висновки Кон­гресу зберегли б свою силу. Новий правопорядок мав ґрун­туватися на відносинах суверенних держав, і основи таких міжнародно-правових відносин у загальному вигляді були закладені Мюнстерським і Оснабрюкським трактатами¹.

Далі, Вестфальський мир запровадив у міжнародне пра­во принцип політичної рівноваги, що мав зафіксувати сфор­моване в Європі співвідношення сил². Нові кордони бага­тьох європейських держав стали основою для більшості укладених згодом договорів. Правові гарантії збереження політичної рівноваги мали ґрунтуватися на використанні мирних засобів вирішення міжнародних суперечок і на можливості застосування колективних санкцій проти по­рушника. По суті це означає, що джерела сучасних міжна­родно-правових принципів територіальної цілісності дер­жав, непорушності державних кордонів, а також деяких інших принципів і норм сягають 1648 р. Крім цього, поло­ження Мюнстерського й Оснабрюкського трактатів вплину­ли на становлення та розвиток таких інститутів міжна­родного права, як міжнародно-правове визнання, міжнарод­но-правова відповідальність тощо. Трактати також уперше запровадили в міжнародне право деякі норми, що стосу­ються статусу консулів, режиму міжнародних рік. За підсумками Конгресу була визнана незалежність Швейцарії та Нідерландів.

Нарешті, рішення конгресів першої половини XVІI ст. вплинули й на розвиток інших норм та інститутів міжна­родного права. У XVII—XVIII ст. отримав повсюдне визнан­ня принцип свободи відкритого моря, виникло поняття те­риторіального моря. Під впливом принципу суверенної рівності держав відбувався розвиток дипломатичного права (з'явилися постійні посольства, одержали міжнародно-правове визнання дипломатичні та консульські привілеї й імунітети). Відбулися зміни в бік пом'якшення правил і зви­чаїв ведення війни.

Разом із тим спосіб правління в державах був переважно тиранічним, що навіть при найбільш прогресивних на той час міжнародно-правових нормах залишало міжнародні відносини непередбачуваними та небезпечними. На це звер­тали увагу мислителі того часу. Фактично вже із другої по­ловини XVII ст. стало очевидно, що міжнародний правопо­рядок потребує нової перебудови. Епоха Просвітництва була джерелом епохи Великої французької революції.

§ 4 Розвиток міжнародного права від епохи Великої французької революції до створення Версальської системи

Епоха Великої французької революції є черговою точкою відліку в періодизації міжнародного права, тому що саме під впливом ідей, які призвели до неї, на межі XVIII—XIX століть у міжнародному праві з'явилися принципи та нор­ми, що радикально доповнювали чи змінювали Вестфаль-ську систему міжнародного провопорядку. Найважливіші правові події цієї епохи — прийняття Декларації незалеж­ності США 1776 р., Конституції США 1787 р. і Білля про права 1789 р., Декларації прав людини і громадянина 1789 р., Декларації прав народів 1795 р., Віденський конгрес 1815 р., Аахенський конгрес 1818 р., Берлінський конгрес 1878 р., Гаазькі конференції миру 1899 і 1907 років.

На цьому етапі вперше відзначається цілеспрямований вплив державно-правових актів на міжнародне право. Ба­гато з положень цих документів, проголошені як норми кон­ституційного права або як принципи зовнішньої політики, увійшли в міжнародне право та визнаються нині його по­стулатами. Це, в першу чергу, ті найважливіші конститу­ційно-правові ідеали народовладдя, що згодом лягли в ос­нову міжнародно-правового визнання невідчужуваності суверенітету народу та права народу самостійно вирішувати свою долю, у тому числі скинувши владу тирана. Визнання принципу народного суверенітету дозволило обґрунтувати публічний характер державної території, що докорінно змінило її статус у міжнародному праві. Визнання принци­пу народного суверенітету сприяло зародженню в міжнарод­ному праві принципу рівності та рівноправності народів, призвело до формування міжнародно-правового принципу невтручання у внутрішні справи держав. Конституційні акти межі XVIII—XIX століть сприяли гуманізації міжна­родного права та вплинули на появу в ньому актів про пра­ва людини.

Багато із цих положень знайшли міжнародно-правове закріплення вже в документах Віденського конгресу 1815 р., де були прийняті Декларація про заборону торгівлі негра­ми, Регламент про єдині класи дипломатичних агентів, сформульовані загальні принципи міжнародно-правового режиму міжнародних рік. Унаслідок визнання Віденським конгресом у 1815 р. нейтралітету Швейцарії в міжнародно­му праві з'явилася концепція постійного нейтралітету. Про­тягом XIX і на початку XX ст. відбувалося подальше міжна­родно-правове закріплення цих починань. На Паризькому конгресі 1856 р. були прийняті рішення про заборону ка-перства, «кабінетної блокади» таін., на Берлінському кон­гресі 1878 р. досягнуто згоди щодо надання незалежності Болгарії, Сербії, Чорногорії. Чимало зусиль було спрямо­вано на пом'якшення правил і звичаїв ведення війни. Як наслідок на Берлінському конгресі було заборонено засто­сування розривних куль. Гаазькі конференції миру 1899 та 1907 років завершилися прийняттям Гаазьких конвенцій, що поклали початок кодификації норм про правила веден­ня війни (міжнародного гуманітарного права).

Цей період в історії міжнародного права можна характе­ризувати як початок бурхливого розвитку міжнародно-пра­вової науки. У ці роки були написані фундаментальні праці, що вплинули на розвиток теорії та міжнародно-правової практики.

Другий етап у розвитку міжнародного права завершив­ся початком Першої світової війни. Незважаючи на існування численних проектів, державам так і не вдалося створи­ти ефективну міжнародну систему підтримки правопоряд­ку. Результати війни не залишили сумнівів у тому, що світові потрібна дієвіша модель світопорядку, ніж та, що існувала раніше. Так народилася Версальська система, що поклала початок відліку нинішньому етапу в розвитку міжнародного права.

 

§ 5  Міжнародне право від створення Версальської системи до наших днів

Версальська система (1919—1939). Особливістю міжна­родного права XX ст. є те, що воно з'являється у вигляді єдиної (універсальної) для всього світу нормативної систе­ми. При цьому спеціально створювана всесвітня організа­ція має забезпечити дотримання багатьох нових важливих принципів і норм міжнародного права, що одержали надалі загальне визнання.

Перша така спроба співпала із підготовкою та підписан­ням Версальського договору 1919 р. і створенням Ліґи Націй. Міжнародний організаційно-правовий механізм Ліґи Націй був практичною спробою створення міжнарод­ної організації з підтримки міжнародного миру та безпеки. Тобто вперше в історії численні ідеї вічного миру знайшли практичне втілення. Проте Статут Ліґи Націй ще не містив імперативної норми про заборону ведення агресивних воєн, а передбачав лише обов'язкову примирливу процедуру. Поряд із цим Версальський договір заміняв контрибуції репараціями, підриваючи цим економічні причини веден­ня війни. У 1928 р. із підписанням Пакту Бріана — Келло-ґа¹ була закладена правова основа повної заборони ведення агресивних воєн. Після закінчення Першої світової війни була зроблена перша спроба притягти військових злочинців до міжнародної кримінальної відповідальності.

Зі створенням Ліги Націй пов'язане входження в міжна­родне право принципу самовизначення народів. Хоча в ті роки не йшлося про нормативно-правове закріплення цьо­го принципу, апелювання до нього в міжнародно-правовій практиці було досить поширеним. Саме з Версальською си­стемою пов'язані виникнення та розвиток міжнародно-пра­вових норм і механізмів захисту національних меншин.

Однак Версальська модель світового порядку не змог­ла все ж таки стати до кінця ефективною. Справа не лише в тому, що не всі її юридичні механізми були налагоджені. Значно важливішим виявилося непримиренне протисто­яння їй іншої системи, що також претендувала на світову гегемонію, — з перемогою Жовтневого перевороту в Росії світ вступив в епоху більш ніж сімдесятирічної конфрон­тації двох світів. Ця конфронтація відбилася і на концеп­ціях міжнародного права, що виникали по різні боки во­доділу.

Ідея світової революції, як прояв месіанства комуністич­ної ідеології в зовнішній політиці, вплинула на радянську доктрину та практику міжнародного права¹. Це стосувало­ся як проголошення та відстоювання деяких міжнародних норм і принципів, так і подвійної моралі у ставленні до них. Найважливішими принципами, що їх висунула радянська зовнішня політика, були: мирне співіснування, самовизна­чення народів, роззброєння, заборона загарбницьких воєн і пов'язана з нею відмова від анексій і контрибуцій. Саме ці ідеали були покладені і західними демократіями в основу версальської світобудови. Але подібно до того як дзеркало може дати тільки зворотне зображення, так і тоталітаризм, будучи антиподом вільного суспільства, вкладає в демок­ратичні ідеали протилежний зміст.

Міжнародне право періоду протистояння тоталітаризму та демократії (1945 — кінець 80-х років). Міжнародні відно­сини періоду протистояння комунізму та капіталізму були унікальним явищем в історії людства. Ніколи до того світ не був змушений поділитися на два табори та протягом майже століття шукати шляхи співіснування. Біполярний світ, у якому всі важливі міжнародні питання узгоджувалися з огляду на інтереси центрів політичного протистояння, спри­яв появі цілої низки міжнародно-правових норм, які обслу­говували ці потреби.

Після невдалої спроби капіталістичного Заходу та СРСР у 20—30-ті роки XX ст. закріпити свої міжнародні позиції засобами політичної та військової конфронтації стало очевид­но, що рішення проблеми перебуває у площині організа­ційно-правової будови світу. Досвід Ліґи Націй був невдалим лише частково і в основному з політичних причин. Загалом же він довів, що запропонована організаційно-правова мо­дель світової організації може бути життєздатною. Тому од­ним із головних завдань побудови світового порядку після Другої світової війни було його пристосування до факту роз­поділу світу на два соціально-економічні табори. Це і було зроблено у правовій моделі Організації Об'єднаних Націй. А міжнародне право, за оцінками багатьох фахівців, набуло характеру загальнодемократичного.

Крім того, ситуацію з розподілом політичних сил після Другої світової війни було використано головними перемож­цями у спробі остаточної універсалізації міжнародного пра­ва. За оцінками багатьох сучасних юристів чинне міжна­родне право перетворилося на загальне — значна кількість його норм є універсальними, і їх дедалі більшає¹. Саме зі Статутом ООН пов'язане договірне закріплення основних принципів міжнародного права: незастосування сили або погрози силою, мирного вирішення міжнародних спорів, невтручання у внутрішні справи держав тощо.

У цей період відбулася масштабна систематизація міжна­родного права. Зокрема, кодифіковано міжнародне морсь­ке право, дипломатичне право, консульське право, право міжнародних договорів, міжнародне гуманітарне право, норми про правонаступництво держав. Розпочато роботу з кодифікації норм про міжнародну відповідальність держав.

Міжнародне право поліцентризму (з кінця 80-х років до нашого часу). Розпад комуністичного табору суттєво впли­нув на міжнародні відносини, які втратили характер біпо­лярної конфронтаційності. За різними оцінками ці відно­сини тепер мають характер або поліцентричний, або одно­полюсний із тенденцією поліцентризму. У будь-якому разі такі зміни спричинили шокуючий вплив на організацій­но-правові основи світопорядку, який останні півстоліття складався як загальносвітовий. Його основу становить за­гальне міжнародне право, створенню якого було присвя­чено зусилля країн незалежно від їхньої соціально-еконо­мічної орієнтації. Але й цю основу в тій чи іншій частині (загальність норм про права людини; особлива відпові­дальність ООН, а не регіональних організацій чи окремих держав за підтримання міжнародного миру; заборона аг­ресії тощо) деякі держави спробували піддати сумніву, що може мати вкрай негативні наслідки для всього світопо­рядку. Чинне міжнародне право увібрало в себе весь досвід міжнародних стосунків за роки існування людської циві­лізації. Дослідження переконливо доводять, що основні принципи міжнародного права, які знайшли відображен­ня у Статуті ООН, мають глибокі корені в міждержавних правових відносинах.

У сучасних умовах можна виділити три основні стра­тегічні напрями розвитку міжнародного права: врегулюван­ня глобальних проблем сучасності, розв'язання нових конфліктів, реформування ООН.

Із проблемами, які назвали глобальними, людство неспо­дівано зіткнулося на межі 60—70-х років XX ст. (пробле­ма розвитку, екологічна, народонаселення, продовольча, енергетична, освоєння нових просторів). їх вирішення мож­ливе виключно загальносвітовими зусиллями та лише за умови зростаючої довіри до міжнародного права, як найбільш авторитетного й ефективного регулятора в сучас­них умовах виживання людства.

Серйозною проблемою залишається здатність міжнарод­ного права вирішувати нові конфлікти, які в умовах біпо­лярного світу було «заморожено». Однією з основних при­чин, з якої ці   конфлікти почали притягувати до себе увагу, є тенденція до їх правового регулювання. Серед найбільш складних конфліктів ХХ ст. — протиріччя між демократією та тоталітаризмом, що мало своїм наслідком виникнення так званої демократичної інтервенції; проти­річчя між народами, що самовизначилися, і народами, що не самовизначилися (вони потягли за собою крах протягом століття найбільших світових імперій і появу майже 150 нових держав, у результаті чого їхня кількість утричі пере­вищила кількість держав, що існували у світі на початку XX ст.); протиріччя між тенденцією взаємопов'язаності та взаємозалежності держав з одного боку і тяжінням до інди­відуалізму з іншого боку, що має наслідком збереження центрів економічного, політичного, ідеологічного, релігій­ного суперництва. Конфлікти, про які йдеться, виникли не у зв'язку з появою глобальних проблем сучасності, що лише загострюють ситуацію, створюючи фон, на якому конфлік­ти проявляються більш яскраво.

Міжнародне право, яке розвивалося протягом ХХ ст. під впливом протистояння капіталізму та комунізму, позбави­лося норм про можливість взаємного військового знищен­ня та набуло характеру добросусідського. Основну відпові­дальність за підтримання міжнародного миру та безпеки після Другої світової війни було покладено на ООН, яка мала закріпити підсумки війни в умовах нової політико-право-вої ситуації. Докорінна зміна ситуації на межі 80—90-х років минулого століття викликає необхідність реформування організаційно-правового механізму підтримання світопо-рядку, що жодним чином не може зачіпати основи загаль­ного міжнародного права, закріплені у Статуті ООН. Зок­рема, виникає питання реформування організаційно-пра­вового механізму Ради Безпеки ООН.

Раду Безпеки було побудовано таким чином, щоб забез­печувати компроміс двох пануючих на той час світових со­ціально-економічних систем, до неї були включені в якості постійних членів найвпливовіші держави з цих систем. Після розпаду світового комуністичного табору Рада Безпе­ки ООН може продовжувати виконувати функцію пошуку та забезпечення компромісу у сфері своєї компетенції, але в умовах сучасних світових реалій, з урахуванням появи нових центрів політичного й економічного тяжіння. Існу­ють обґрунтовані пропозиції розширити коло держав — постійних членів Ради Безпеки. Деякі держави Статутом ООН до цього часу віднесено до «колишніх ворожих дер­жав», що перешкоджає їм претендувати на постійне член­ство. Потребує вдосконалення процедура застосування збройних сил ООН, які жодного разу не діяли відповідно до Статуту ООН. Потребує реформування кадрова система ООН, яка налічує понад 30 тисяч працівників і поглинає значну частину бюджету Організації.

Пристосування міжнародного права до особливостей су­часних міжнародних відносин лише починається, і голов­ним на цьому шляху є створення правових умов для збере­ження планети Земля, людства, що на ній народилося, та побудованої ним цивілізації.