Розділ 1 ПОНЯТТЯ Й ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОГО ПУБЛІЧНОГО ПРАВА
Розділ 1 ПОНЯТТЯ Й ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОГО ПУБЛІЧНОГО ПРАВА
§ 1 Виникнення і сутність міжнародного права
«...Міжнародне право - це велика юридична споруда, яка дбайливо будувалася людством протягом століть із метою створення і затвердження нормальних впорядкованих відносин між державами...» ( з рішення Міжнародного Суду ООН).
Міжнародне право виникло не за бажанням окремих людей, груп, класів тощо, а внаслідок реальних суспільних процесів. Історичний матеріал свідчить, що навіть на ранніх етапах розвитку первісні общини та племена не існували окремо, а були об'єднані неписаними родовими законами. Уже в той час союзницькі зв'язки племен не зводилися лише до турботи про зовнішній захист, а містили й безліч інших норм поведінки, які, закріплюючись із плином часу, призвели до появи права у формі звичаю.
Міжнародне право є результатом суспільної практики. Виникнувши як спосіб усвідомлення людьми свого матеріального інтересу, особливо у зв'язку з постійними змінами в міжнародних відносинах, воно вплинуло та продовжує впливати на розвиток держав і народів. Протягом усієї історії людства воно не тільки розвивалося разом зі зміною засобів виробництва, але й певним чином впливало на них.
Саме тому міжнародне право має природно-об'єктивне значення. Загальною умовою його становлення є не позиції держав, а умови матеріального життя людства у його історичному розвитку, взаємовідносини людини з навколишнім світом, суспільний розподіл праці, виникнення держав тощо. Власне позиція держави також формується у процесі суспільних відносин.
Міжнародне право є категорією надбудови. Але це надбудова особливого роду, яка виростає над міжнародними відносинами в повному їх обсязі — економічними, політичними, воєнними тощо.
§ 2 Визначення міжнародного права
Попри розмаїття існуючих визначень міжнародного права можна виділити загальне: міжнародне право — особлива правова система, яка складається із принципів і норм, що регулюють відносини між його суб'єктами.
Але міжнародне право не тільки сукупність принципів і норм, адже сама ця сукупність є нормативним відображенням міжнародної форми правосвідомості. Міжнародно-правові норми відбивають складний процес взаємодії держав, постійного перетворення суспільних відносин. Правосвідомість, що складається на їх основі, знаходить відображення в міжнародному праві, яке відповідає об'єктивним факторам суспільного розвитку. Не розсуди юристів, наукових установ чи держав, а реальні суспільні потреби, сам об'єктивний процес світового розвитку в усіх його проявах є причиною існування та розвитку міжнародного права як об'єктивної реальності. Об'єктивні умови визначають зміст тієї чи іншої норми права.
Закінчення другого тисячоліття нової ери в історії людства співпадає з початком нового етапу розвитку міжнародного права. У 1989 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію 44/23 «Десятиріччя міжнародного права ООН», яка підкреслює внесок ООН у сприяння «більш широкому прийняттю та повазі до принципів міжнародного права» і заохочення «прогресивного розвитку міжнародного права та його кодифікації». Визнано, що на цьому етапі необхідно зміцнювати верховенство права в міжнародних відносинах, для чого слід сприяти його вивченню, поширенню та більш широкому визнанню. Період 1990—1999 років був проголошений ООН десятиріччям міжнародного права, протягом якого мало відбутися подальше зростання ролі міжнародно-правового регулювання в міжнародних відносинах.
Закономірності розвитку міжнародного права у принципі відповідають закономірностям міжнародних відносин. На останні впливають різні об'єктивні та суб'єктивні чинники: рівень економічного розвитку держав, суспільна мораль і моральність, національні інтереси, екологія, поява глобальних проблем, науково-технічний прогрес тощо. Формуючись під впливом міжнародних відносин, міжнародне право активно впливає на них, причому його роль постійно зростає та висувається на перший план.
Таким чином, міжнародне право — це особлива система юридичних норм і принципів, що регулюють міжвладні міжнародні відносини та висловлюють узгоджену позицію учасників цих відносин, обумовлену дією закономірностей міжнародних відносин на певному етапі розвитку цивілізації, шляхом встановлення взаємних прав і обов'язків.
§ 3 Функції міжнародного права
Міжнародне право виконує в міжнародних відносинах такі функції:
— координуючу функцію — полягає в тому, що за допомогою його норм встановлюють правила поведінки, які є стандартами для всіх держав у їх взаємовідносинах, щоб взаємодіяти сприяючи, а не заважаючи одна одній;
— регулюючу функцію — полягає в тому, що в нормах і загальновизнаних принципах держав закріплюються правила, без яких неможливе їх спільне існування та спілкування;
— забезпечувальну функцію — полягає в тому, що міжнародне право містить норми, які спонукають держави дотримуватись певних правил поведінки як у мирний час, так і в період війни;
— охоронну функцію — полягає в тому, що міжнародне право закріплює механізми, які захищають законні права й інтереси держави та дозволяють спільно (колективно) карати порушників.
§ 4 Характеристика міжнародного права
Міжнародне та національне (внутрішнє) публічне право має деякі суттєві спільні риси, завдяки яким ці дві різні системи норм і принципів визнаються правовими: норми міжнародного та національного публічного права забезпечені юридичною силою, тобто їх виконання гарантоване авторитетом і силою держав, які діють індивідуально чи колективно.
Нормам і принципам міжнародного та національного публічного права властиві:
— чітка визначеність;
— додержання певної форми висловлення (forma legalis, forma essentialis, що їх встановили юристи Стародавнього Риму);
— виконання усталеної процедури ухвалення та набуття чинності;
— забезпечення виконання норм засобами відновлення права та приборкання свавілля (ubi jus, ubi remediam — «де право, там і засоби його захисту»).
Однак міжнародне право має низку особливих характеристик, які роблять його цілком відмінним від національних правових систем, пов'язаних з існуванням сучасної держави та її апарату. Сучасна держава зосереджується на використанні сили, встановлюючи на її застосування державну монополію, утримує постійну армію та порівняно ефективний апарат управління.
На відміну від внутрішньодержавного права міжнародне право — це горизонтальна правова система, якій не властиві верховна влада, зосередженість на застосуванні сили та розподіл трьох основних функцій, які зазвичай покладені на державні органи влади (правоутворення — законодавчі органи, прийняття рішень на підставі права — суди, правозастосування — адміністрація, поліція, армія). Генеральна Асамблея ООН не є світовим законодавчим органом, Міжнародний Суд ООН може діяти лише на підставі згоди держав на його юрисдикцію, а правозастосовча діяльність Ради Безпеки ООН обмежена і юридично, і політично. Але держава, що порушує міжнародне зобов'язання, відповідає за протиправну дію перед потерпілою державою або, за певних обставин, перед усім міжнародним співтовариством. Потерпіла держава може вчинити міжнародний позов, звернувшись до третьої сторони як до посередника або вдавшись до арбітражних чи судових процедур. Але домінує в міжнародному праві самозахист держав у разі порушення їхніх прав, коли припустимість самозахисту фізичних осіб в національних правових системах значно обмежена.
Міжнародному праву колізія сили та права, політики притаманна більшою мірою, ніж внутрішньодержавному. Зростання глобальної взаємозалежності та зацікавленості держав у раціональному регулюванні їхніх відносин на підставі взаємності посилили значення міжнародного права в упорядкуванні та структуризації міжнародної системи. Через це спори між державами зазвичай супроводжуються посиланнями на міжнародне право.
Більшість держав діють відповідно до принципів і норм міжнародного права навіть за відсутності процедури примусового врегулювання спорів і централізованого органу правозастосування.
Міжнародне право як горизонтальна система діє інакше, ніж централізована система національного права, і ґрунтується на засадах взаємності та консенсусу, а не панування, слухняності та примусу до виконання, бо ця система створена для зовнішніх відносин суверенних держав й інших суб'єктів. На практиці держави визнають норми міжнародного публічного права юридично обов'язковими, оскільки вони сприяють усуненню труднощів та невизначеності в міжнародних відносинах.
Особливостями міжнародного права, які відрізняють його від національного, є:
1. Порядок нормотворчості. Норми та принципи міжнародного права поступово формуються та належним чином закріплюються основними суб'єктами цього права — суверенними державами. Учасники міжнародних відносин, які не погодилися визнавати ці норми правовими, не вважаються юридично зобов'язаними діяти відповідно до диспозиції цих норм, якщо тільки останні не є нормами jus cogens. Так, ядерні випробування, проведені у травні 1998 р. в Індії та Пакистані, не можна кваліфікувати як порушення Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р., оскільки ці країни не були учасниками цього договору ні як ядерні, ні як без'ядерні держави. Норми національного права встановлюються уповноваженим законодавчим органом держави. Усі суб'єкти національного права (фізичні та юридичні особи) незалежно від своєї особистої оцінки доцільності цих норм зобов'язані додержуватися прав і виконувати обов'язки, встановлені цими нормами. У міжнародному праві законодавчого органу, який стоїть над державами, взагалі не існує, тому нормативні джерела міжнародного права утворюються державами на основі згоди його суб'єктів.
2. У системах національного права діє принцип обов'язкової юрисдикції, згідно з яким позивач передає спір на судовий розгляд незалежно від волі відповідача. У міжнародному праві діє принцип факультативної юрисдикції. Той чи інший засіб мирного врегулювання (переговори, міжна
родний арбітраж, медіація, міжнародний суд тощо) сторони обирають на основі взаємної згоди.
3. Основні суб'єкти національного права — фізичні та юридичні особи, яким притаманні правоздатність і дієздатність. Ці особи перебувають під владою та виконують закони держави. Основними суб'єктами міжнародного права є суверенні держави, які в силу своєї суверенності наділені
вищою владою. Відносини держави й індивіда у сфері національного права — це відносини влади та підвладного; відносини між суверенними державами — міжвладні, а не підвладні. Відносини між державами — суб'єктами, які наділені найвищою владою, — предмет регулювання міжнародного права.
Над суб'єктами міжнародного права не існує владної структури, яка могла б встановити обов'язкові для них правила поведінки та забезпечувати їх виконання. Над державами, які вступають у відносини в тій чи іншій сфері, не існує ніякої наддержави чи іншої публічної влади, якій законодавча, виконавча чи судова влада незалежної держави була б підпорядкована. Навіть рішення та резолюції ООН без згоди незалежної держави для неї не обов'язкові.
4. Суверенна (найвища) влада держави діє в межах її території та здійснюється її державними органами. Дія національних законів може поширюватися за межі її території, у тому числі на її громадян, які тимчасово чи постійно перебувають на території іноземної держави, але застосування засобів владного примусу на іноземній території забороняє і національне, і міжнародне право. Норми міжнародного публічного права — регулятор міждержавних відносин.
5. Додержання норм національного права забезпечує спеціальний апарат державного примусу. Додержання норм міжнародного права здійснюється шляхом застосування засобів індивідуального (силами держави, права якої порушено) або колективного примусу, межі та форми якого визначені принципами та нормами міжнародного права.
Таким чином, можна констатувати, що в сучасному світі існують дві взаємозалежні системи права: право внутрішнє, яке обіймає системи національного права окремих держав, і міжнародне право, обов'язкове до виконання всіма державами — суб'єктами та творцями цього права. Системи внутрішнього права багатьох сучасних держав не відповідають міжнародним стандартам. Але, певна річ, мають місце і проникнення, і взаємовплив принципів і норм цих систем одна на одну.
§ 5 Сучасний стан міжнародного права
Міжнародне право має за мету обмежити право держави на ведення війни та перетворити координацію дій суверенних держав на систему співробітництва та досягнення взаємної вигоди. Концепція міжнародно-правового співробітництва виникла у зв'язку із двома іншими головними концепціями — jus cogens і міжнародного суспільного порядку, — що ґрунтуються на принципах і нормах міжнародного права, юридична сила яких вища, ніж в інших норм. Відбувся перехід від співіснування держав до співробітництва між ними — з метою не лише досягнення міжнародного миру та безпеки, а й сприяння здійсненню соціальних і політичних ідей, що виражається в поширенні міжнародних всесвітніх і регіональних організацій у різних галузях.
Ще однією особливістю сучасного міжнародного права є визнання окремого індивіда. Раніше фізичну особу вважали скоріше об'єктом міжнародних правил, ухвалених суверенними державами. Зараз підвищується статус людини в міжнародному праві, що проявляється в розвитку правових норм захисту інтересів біженців, кодифікації прав людини на світовому та регіональному рівнях і прогресі міжнародного права у збройних конфліктах.
Відродження націоналізму, виникнення етнічних конфліктів і громадянських війн призвели до підвищення активності Ради Безпеки ООН. Постало питання про «гуманітарні та демократичні інтервенції», тобто інтервенції проти «незаконних режимів» на підтримку або установлення демократичної системи управління в іншій державі, бо між демократією й ефективною гарантією прав людини є необхідний структурний зв'язок.
Відбувається становлення права міжнародного співтовариства, відмінною рисою якого є підвищена увага до забезпечення інтересів цього співтовариства.
Спостерігається зміна механізму створення норм загального міжнародного права. їх створює міжнародна спільнота, тобто представницька більшість держав. З'явилися зобов'язання, на участь у забезпеченні дотримання яких мають право всі держави.
Удосконалено механізм реалізації норм міжнародного права як на інтернаціональному, так і на національному рівні. Істотно поглибилася взаємодія міжнародного та національного права, без чого неможливе їх функціонування.
Винятково важливим є затвердження в міжнародному праві принципу демократії, згідно з яким лише держава, що відповідає загальноприйнятим стандартам демократії, може бути повноправним членом міжнародного співтовариства.
Саме в цьому аспекті слід розуміти положення Статуту ООН про те, що прийом у члени Організації відкритий для всіх миролюбних держав, які беруть на себе зобов'язання за Статутом, можуть і бажають ці зобов'язання виконувати.
§ 6 Система міжнародного права
Сучасне міжнародне право є окремою правовою системою, яка складається з принципів, договірних і звичаєвих норм, що регулюють відносини між державами, міжурядовими організаціями й іншими суб'єктами міжнародного права. Компоненти системи — принципи, договірні та звичаєві норм, рішення міжнародних судових органів тощо — залежно від предмета регулювання об'єднуються в галузі міжнародного права, як-от: право зовнішніх зносин, право міжнародних організацій, міжнародне морське право, космічне право, міжнародне економічне право тощо. Міжнародне право охоплює величезні складні сфери транснаціонального значення, як традиційні (статус держави, право-наступництво держав, закони та звичаї війни, право міжнародних договорів тощо), так і нові (міжнародні організації, ядерна енергія, повітряне право, навколишнє середовище, захист прав людини тощо). Компонентами системи міжнародного права слід вважати також такі правові інститути, як міжнародне визнання, міжнародна відповідальність і санкції, правонаступництво тощо. Компоненти системи міжнародного права в умовах реальних міжнародних відносин постійно взаємодіють. Протиріччя окремих норм і принципів в умовах взаємодії не руйнують один одного, а дають змогу добиватися оптимальних результатів в інтересах забезпечення головної мети системи — співробітництва держав в умовах міцного миру та надійної безпеки.
Система міжнародного права — це порядок розташування принципів і норм у логічній послідовності або за предметом регулювання. Систему міжнародного права слід відрізняти від системи науки міжнародного права. Система науки міжнародного права створюється науковцями з метою вивчення, кодифікації, забезпечення методів тлумачення, вірного розуміння сутності міжнародного права. Такі підрозділи науки міжнародного права, як історія міжнародного права, предмет і сутність міжнародного права, вивчають міжнародне право загалом, а не його окремі галузі. Наука міжнародного права — суттєва частина загальної науки права — юриспруденції. Система науки міжнародного права здатна забезпечити знання, розуміння та застосування його принципів і норм.
§ 7 Державні інтереси, політика та міжнародне право
Поняття зовнішньої політики обіймає як завдання та цілі, які переслідують держави у відносинах з іншими державами, міжнародними організаціями, так і методи та засоби, які вони використовують для забезпечення своїх особистих інтересів. Інтерес можна визначити як усвідомлену потребу. Потреби ж визначаються конкретними для кожної держави внутрішніми та зовнішніми умовами їх існування, такими, наприклад, як особливості географічного положення, розмір території, забезпеченість сировиною, рівень індустріалізації, продуктивність сільського господарства, національний склад населення, історичні традиції, місце в системі міжнародних відносин тощо. Усі ці чинники об'єктивно детермінують потреби держави та визначають її інтереси.
Слід, однак, розрізняти:
а) державний інтерес (raison d'etat) як достеменно вивірену модель реальних потреб держави, тобто інтерес, який визначається в результаті достовірного наукового аналізу сучасної міжнародної ситуації й екстраполяції на цій основі майбутнього курсу держави;
б) підміну державного інтересу вузьким інтересом, що випливає з тимчасових потреб політичної партії опозиції, якій для захоплення влади потрібна військова поразка своєї власної країни в непопулярній війні або інші зовнішньополітичні провали партії влади.
На реальну зовнішню політику держав суттєво впливають суб'єктивні й ідеологічні чинники: релігія, революційні та консервативні доктрини тощо. Як результат цих впливів складаються політичні доктрини, які певною мірою віддзеркалюють стратегічні напрями зовнішньої політики окремих держав. Згадаємо англійську політичну доктрину «блискучої ізоляції», європейську доктрину рівноваги сил, політику легітимізму, сучасну доктрину загальнолюдських цінностей. Широко відомі численні американські доктрини: «доктрина Монро» (1823), «політика великої дубини» (1907), «політика відчинених дверей», «політика Ейзенха-уера». З практики Радянського Союзу назвемо «доктрину Брежнєва», за допомогою якої радянська дипломатія намагалася виправдати військові інтервенції країн Організації Варшавського договору проти Угорщини (1956) та Чехос-ловаччини (1968).
Зовнішню політику держав визначають їхні інтереси. Інтереси держав неминуче співпадають і зіштовхуються. У світі немає двох держав, чиї інтереси абсолютно ідентичні. Безумовно, політика чинить суттєвий вплив на міжнародне право, міжнародне право — на зовнішню політику. Міжнародне право — результат компромісу, погодження волі окремих держав, його норми та принципи мають застосовуватися незалежно від доцільності, вигоди для тієї чи іншої держави1. Політику кожної держави формують її інтереси.
Найсуттєвішу ознаку відмінності зовнішньої політики від сфери міжнародного права чітко визначив ще Гуго Гроцій: «Предмет юриспруденції — питання права та справедливості, предмет політичної науки — доцільність і користь».
Зовнішня політика є загальною орієнтацією держави в міжнародних справах. Найважливішим способом здійснення зовнішньої політики є дипломатія. І зовнішня політика, і дипломатична практика мають відповідати міжнародному праву, яке встановлює певні правила. Міжнародне
1 Надійним і тривалим може бути лише справедливий договір, тобто ґрунтований на компромісі, який досягнуто не на основі співвідношення сил, а на умовах взаємних поступок, врахування нагальних інтересів один одного. Поступки, нав'язані силою однієї зі сторін, неминуче породжують в іншої бажання реваншу, який раніше чи пізніше відбудеться.
право відчуває на собі вплив державної політики. Дипломатія є одним з інструментів створення норм міжнародного права. Але ні зовнішня політика держави, ні дипломатія не повинні суперечити загальновизнаним принципам міжнародного права.
Міжнародне право безпосередньо впливає на зовнішню політику держави, зобов'язуючи останню узгоджувати її дії із зобов'язаннями за міжнародним правом.
Розрізняють зовнішню політику захоплення чи поступок, агресії чи миролюбності, очікувальну та раптову, реакційну, революційну та ліберальну. її можна класифікувати і за галузями управління (фінансова, митна, промислова, аграрна тощо). Бісмарк називав політику мистецтвом можливого. Але історія дає немало прикладів, коли політики ставили перед своєю державою, народом, партією цілі, досягти яких було неможливо, але енергія, вдача, талант разом із обставинами давали можливість отримати владу (Олександр Македонський, Микола І, Ленін, Сталін).
§ 8 Право та справедливість
У повсякденному житті досить часто плутають поняття права та справедливості. Але з юридичного погляду це різні поняття, досить близькі за своєю суттю. Справедливість не є ні якоюсь особливою формою права, ні явищем, протилежним праву. Справедливість можна визначити як критерій оцінки позитивної чи негативної якості міждержавних чи міжлюдських відносин, у тому числі в галузі нормотвор-чості, тлумачення договорів та їх застосування. Саме критерій справедливості дозволяє відокремити рівноправні договори від нерівноправних.
При тлумаченні та застосуванні текстів договорів, як і законів у національному праві, справедливість полягає в обміркуванні та взятті до уваги особливостей кожного конкретного випадку на відміну від правових принципів і норм, які завжди визначають лише загальний бік відносин і не охоплюють особливості кожної конкретної ситуації або спору.
Між тим відносини виникають за різних обставин і багато в чому різняться між собою. Внаслідок цього виникає потреба вжити принципи справедливості як елемент пом'якшення суворості загальної правової норми й індивідуальної оцінки становища сторін спору або обставин конкретної ситуації. Проте на основі справедливості арбітраж або суд, який розглядає міжнародну суперечку, не може на свій розсуд ні заповнити прогалини в міжнародному праві, ні відмовитися застосувати належні статті конвенції, яка безпосередньо регулює відносини, що є предметом суперечки. Але в деяких випадках міжнародне право дозволяє чи навіть приписує сторонам суперечки або арбітрам приймати рішення, керуючись принципом справедливості (так, п. 3 ст. 2 Статуту ООН встановлює, що члени ООН «вирішують свої міжнародні спори мирними засобами, так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість»).
§ 9 Міжнародне право та процес глобалізації
Сучасний світ характеризує, по-перше, деідеологізація міжнародних відносин (насамперед в умовах виникнення небезпеки для всього людства внаслідок розвитку зброї масового знищення), що сприяє глобалізації процесів на економічному рівні. По-друге, припинення конфронтації двох систем, холодної війни. Здавалося б, глобалізм мав би сприяти об'єднанню сил для врегулювання нових конфліктних ситуацій, але більшість їх розвивається на внутрішньодержавному, а не міждержавному рівні. Зокрема, глобаліст-ський підхід, що виражається в захисті прав людини та прав національно-етнічних меншин, стикається із завданням зберігання територіальної цілісності держав. Глобалістські тенденції можна простежити й у зростанні наднаціональної релігійної солідарності.
Глобалізм не має спонукати до бездумного застосування економічних санкцій щодо країн, залучених до конфлікту, і навіть тих, що протиставили себе світовому співтовариству (наприклад, санкцій, які не мали успіху в разі їх застосування до Куби з боку США).
Глобалізація — процес, без врахування якого неможливо прогнозувати, визначати та здійснювати зовнішню політику будь-якої держави. Вона не є чимось новим, вона є процесом, що розвивається із поступовим прискоренням. Вона об'єктивно зменшує значення національних урядів, але прогнозувати розмив національного суверенітету було б необачно. Глобалізація відчуває на собі вплив політичних і міжнародних подій і в той же час впливає на рівень міжнародних відносин.
Формується новий світовий порядок. Економічна та фінансова дипломатія з метою впливу на певну державу, стабілізація або дестабілізація ринків, формування регіональних економічних блоків, усунення митних бар'єрів на шляху розвитку світової торгівлі, боротьба із трансгранич-ними загрозами допомагають ефективніше вирішувати складні проблеми, ніж застосування сили однією державою (як, наприклад, бомбардування Бєлграда під прикриттям «гуманітарних цілей»)1.
Зараз прискорюється процес обмеження суверенних прав держави та зміцнення суверенітету індивіда. Державний суверенітет вже не може служити ліцензією на порушення прав людини, він передбачає відповідальність, а не просто владу. Багато проблем, пов'язаних із правами людини, мають глобальний характер і можуть бути ефективно вирішені тільки спільними зусиллями держав. Недарма багато науковців висувають як інструмент врегулювання цих і багатьох інших проблем міждержавних відносин ідею «глобального управління», дещо схожого на світовий уряд2. Таке управління сприятиме розвитку співробітництва, протидії тенденції посилення поляризації життя як у державах, так і у відносинах між ними, висуне на перший план цінності демократії.
Ще більше свідчень глобалістських процесів пропонує світова економіка. Сучасне світове господарство набуває характеру єдиного, цілісного механізму (у сфері торгівлі, трансграничного руху інвестицій, фінансів, робочої сили тощо). І ці процеси створюють передумови для появи відповідної політико-правової надбудови, частиною якої є право (деякі науковці навіть пропонують термін «глобальна правова система»1).
Об'єктна сфера міжнародного права постійно розширяється за рахунок питань, які традиційно належали до внутрішньої юрисдикції держав, а зараз передані для міжнародно-правового регулювання (так, до COT перейшли питання застосування тарифних і нетарифних бар'єрів, інтелектуальної власності, інвестиційних заходів, екологічних нормативів тощо; до компетенції МВФ держави передали питання, пов'язані із валютними курсами та платіжними балансами тощо).
Посилення взаємовпливу між національною та міжнародною правовими системами, залучення до цього процесу транснаціонального та наднаціонального права дозволяє констатувати, що світовий ринок товарів, послуг, інвестицій, робочої сили, увесь глобальний соціум XXI ст. потребують відповідної регулюючої правової системи. її становлення відбуватиметься майже так само, як і становлення правопорядку ЄС, який складається з кількох частин: міжнародного права, права ЄС, національного права дер-жав-членів («наднаціональність» у ЄС уособлює сполучення індивідуальних національних інтересів держав-членів і співтовариства загалом, причому міжнародне право превалює над правом співтовариств).
Глобалізація має стати інструментом створення сприятливих можливостей для всіх, а не явищем, яке викликає жах і підриває підвалини безпеки.