Розділ 1 ПОНЯТТЯ Й ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОГО ПУБЛІЧНОГО ПРАВА

§ 1 Виникнення і сутність міжнародного права

«...Міжнародне право - це велика юридична споруда, яка дбайливо будувалася людством протягом століть із метою створення і затвердження нормальних впорядкованих відносин між державами...» ( з рішення Міжнародного Суду ООН).

Міжнародне право виникло не за бажанням окремих людей, груп, класів тощо, а внаслідок реальних суспільних процесів. Історичний матеріал свідчить, що навіть на ранніх етапах розвитку первісні общини та племена не існували окремо, а були об'єднані неписаними родовими законами. Уже в той час союзницькі зв'язки племен не зводилися лише до турботи про зовнішній захист, а містили й безліч інших норм поведінки, які, закріплюючись із плином часу, при­звели до появи права у формі звичаю.

Міжнародне право є результатом суспільної практики. Виникнувши як спосіб усвідомлення людьми свого мате­ріального інтересу, особливо у зв'язку з постійними змінами в міжнародних відносинах, воно вплинуло та про­довжує впливати на розвиток держав і народів. Протягом усієї історії людства воно не тільки розвивалося разом зі зміною засобів виробництва, але й певним чином вплива­ло на них.

Саме тому міжнародне право має природно-об'єктивне значення. Загальною умовою його становлення є не позиції держав, а умови матеріального життя людства у його істо­ричному розвитку, взаємовідносини людини з навколишнім світом, суспільний розподіл праці, виникнення держав тощо. Власне позиція держави також формується у процесі суспільних відносин.

Міжнародне право є категорією надбудови. Але це над­будова особливого роду, яка виростає над міжнародними відносинами в повному їх обсязі — економічними, політич­ними, воєнними тощо.

§ 2 Визначення міжнародного права

Попри розмаїття існуючих визначень міжнародного пра­ва можна виділити загальне: міжнародне право — особли­ва правова система, яка складається із принципів і норм, що регулюють відносини між його суб'єктами.

Але міжнародне право не тільки сукупність принципів і норм, адже сама ця сукупність є нормативним відображен­ням міжнародної форми правосвідомості. Міжнародно-пра­вові норми відбивають складний процес взаємодії держав, постійного перетворення суспільних відносин. Право­свідомість, що складається на їх основі, знаходить відобра­ження в міжнародному праві, яке відповідає об'єктивним факторам суспільного розвитку. Не розсуди юристів, нау­кових установ чи держав, а реальні суспільні потреби, сам об'єктивний процес світового розвитку в усіх його проявах є причиною існування та розвитку міжнародного права як об'єктивної реальності. Об'єктивні умови визначають зміст тієї чи іншої норми права.

Закінчення другого тисячоліття нової ери в історії люд­ства співпадає з початком нового етапу розвитку міжна­родного права. У 1989 р. Генеральна Асамблея ООН прий­няла резолюцію 44/23 «Десятиріччя міжнародного права ООН», яка підкреслює внесок ООН у сприяння «більш широкому прийняттю та повазі до принципів міжнарод­ного права» і заохочення «прогресивного розвитку міжна­родного права та його кодифікації». Визнано, що на цьо­му етапі необхідно зміцнювати верховенство права в міжнародних відносинах, для чого слід сприяти його вивченню, поширенню та більш широкому визнанню. Період 1990—1999 років був проголошений ООН десятиріччям міжнародного права, протягом якого мало відбутися по­дальше зростання ролі міжнародно-правового регулюван­ня в міжнародних відносинах.

Закономірності розвитку міжнародного права у принципі відповідають закономірностям міжнародних відносин. На останні впливають різні об'єктивні та суб'єктивні чинни­ки: рівень економічного розвитку держав, суспільна мораль і моральність, національні інтереси, екологія, поява гло­бальних проблем, науково-технічний прогрес тощо. Форму­ючись під впливом міжнародних відносин, міжнародне пра­во активно впливає на них, причому його роль постійно зро­стає та висувається на перший план.

Таким чином, міжнародне право — це особлива система юридичних норм і принципів, що регулюють міжвладні міжнародні відносини та висловлюють узгоджену позицію учасників цих відносин, обумовлену дією закономірностей міжнародних відносин на певному етапі розвитку цивілізації, шляхом встановлення взаємних прав і обов'язків.

§ 3 Функції міжнародного права

Міжнародне право виконує в міжнародних відносинах такі функції:

—  координуючу функцію — полягає в тому, що за допо­могою його норм встановлюють правила поведінки, які є стандартами для всіх держав у їх взаємовідносинах, щоб взаємодіяти сприяючи, а не заважаючи одна одній;

—  регулюючу функцію — полягає в тому, що в нормах і загальновизнаних принципах держав закріплюються пра­вила, без яких неможливе їх спільне існування та спілку­вання;

—  забезпечувальну функцію — полягає в тому, що міжнародне право містить норми, які спонукають держави дотримуватись певних правил поведінки як у мирний час, так і в період війни;

—   охоронну функцію — полягає в тому, що міжнародне право закріплює механізми, які захищають законні права й інтереси держави та дозволяють спільно (колективно) ка­рати порушників.

§ 4  Характеристика міжнародного права

Міжнародне та національне (внутрішнє) публічне право має деякі суттєві спільні риси, завдяки яким ці дві різні системи норм і принципів визнаються правовими: норми міжнародного та національного публічного права забезпе­чені юридичною силою, тобто їх виконання гарантоване авторитетом і силою держав, які діють індивідуально чи колективно.

Нормам і принципам міжнародного та національного публічного права властиві:

— чітка визначеність;

— додержання певної форми висловлення (forma legalis, forma essentialis, що їх встановили юристи Стародавнього Риму);

— виконання усталеної процедури ухвалення та набут­тя чинності;

— забезпечення виконання норм засобами відновлення права та приборкання свавілля (ubi jus, ubi remediam — «де право, там і засоби його захисту»).

Однак міжнародне право має низку особливих характе­ристик, які роблять його цілком відмінним від національ­них правових систем, пов'язаних з існуванням сучасної дер­жави та її апарату. Сучасна держава зосереджується на ви­користанні сили, встановлюючи на її застосування державну монополію, утримує постійну армію та порівня­но ефективний апарат управління.

На відміну від внутрішньодержавного права міжнарод­не право — це горизонтальна правова система, якій не вла­стиві верховна влада, зосередженість на застосуванні сили та розподіл трьох основних функцій, які зазвичай покла­дені на державні органи влади (правоутворення — законо­давчі органи, прийняття рішень на підставі права — суди, правозастосування — адміністрація, поліція, армія). Гене­ральна Асамблея ООН не є світовим законодавчим органом, Міжнародний Суд ООН може діяти лише на підставі згоди держав на його юрисдикцію, а правозастосовча діяльність Ради Безпеки ООН обмежена і юридично, і політично. Але держава, що порушує міжнародне зобов'язання, відповідає за протиправну дію перед потерпілою державою або, за пев­них обставин, перед усім міжнародним співтовариством. Потерпіла держава може вчинити міжнародний позов, звер­нувшись до третьої сторони як до посередника або вдавшись до арбітражних чи судових процедур. Але домінує в міжна­родному праві самозахист держав у разі порушення їхніх прав, коли припустимість самозахисту фізичних осіб в на­ціональних правових системах значно обмежена.

Міжнародному праву колізія сили та права, політики притаманна більшою мірою, ніж внутрішньодержавному. Зростання глобальної взаємозалежності та зацікавленості держав у раціональному регулюванні їхніх відносин на підставі взаємності посилили значення міжнародного пра­ва в упорядкуванні та структуризації міжнародної системи. Через це спори між державами зазвичай супроводжуються посиланнями на міжнародне право.

Більшість держав діють відповідно до принципів і норм міжнародного права навіть за відсутності процедури при­мусового врегулювання спорів і централізованого органу правозастосування.

Міжнародне право як горизонтальна система діє інакше, ніж централізована система національного права, і ґрун­тується на засадах взаємності та консенсусу, а не пануван­ня, слухняності та примусу до виконання, бо ця система створена для зовнішніх відносин суверенних держав й інших суб'єктів. На практиці держави визнають норми міжнародного публічного права юридично обов'язковими, оскільки вони сприяють усуненню труднощів та невизна­ченості в міжнародних відносинах.

Особливостями міжнародного права, які відрізняють його від національного, є:

1. Порядок нормотворчості. Норми та принципи міжна­родного права поступово формуються та належним чином закріплюються основними суб'єктами цього права — суве­ренними державами. Учасники міжнародних відносин, які не погодилися визнавати ці норми правовими, не вважають­ся юридично зобов'язаними діяти відповідно до диспозиції цих норм, якщо тільки останні не є нормами jus cogens. Так, ядерні випробування, проведені у травні 1998 р. в Індії та Пакистані, не можна кваліфікувати як порушення Догово­ру про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р., оскільки ці країни не були учасниками цього договору ні як ядерні, ні як без'ядерні держави. Норми національного права встанов­люються уповноваженим законодавчим органом держави. Усі суб'єкти національного права (фізичні та юридичні осо­би) незалежно від своєї особистої оцінки доцільності цих норм зобов'язані додержуватися прав і виконувати обов'яз­ки, встановлені цими нормами. У міжнародному праві зако­нодавчого органу, який стоїть над державами, взагалі не існує, тому нормативні джерела міжнародного права утво­рюються державами на основі згоди його суб'єктів.

2. У системах національного права діє принцип обов'яз­кової юрисдикції, згідно з яким позивач передає спір на судовий розгляд незалежно від волі відповідача. У міжна­родному праві діє принцип факультативної юрисдикції. Той чи інший засіб мирного врегулювання (переговори, міжна­
родний арбітраж, медіація, міжнародний суд тощо) сторо­ни обирають на основі взаємної згоди.

3. Основні суб'єкти національного права — фізичні та юридичні особи, яким притаманні правоздатність і дієздат­ність. Ці особи перебувають під владою та виконують зако­ни держави. Основними суб'єктами міжнародного права є суверенні держави, які в силу своєї суверенності наділені
вищою владою. Відносини держави й індивіда у сфері націо­нального права — це відносини влади та підвладного; відно­сини між суверенними державами — міжвладні, а не підвладні. Відносини між державами — суб'єктами, які наділені найвищою владою, — предмет регулювання міжна­родного права.

Над суб'єктами міжнародного права не існує владної структури, яка могла б встановити обов'язкові для них пра­вила поведінки та забезпечувати їх виконання. Над державами, які вступають у відносини в тій чи іншій сфері, не існує ніякої наддержави чи іншої публічної влади, якій за­конодавча, виконавча чи судова влада незалежної держави була б підпорядкована. Навіть рішення та резолюції ООН без згоди незалежної держави для неї не обов'язкові.

4. Суверенна (найвища) влада держави діє в межах її те­риторії та здійснюється її державними органами. Дія націо­нальних законів може поширюватися за межі її території, у тому числі на її громадян, які тимчасово чи постійно пе­ребувають на території іноземної держави, але застосуван­ня засобів владного примусу на іноземній території заборо­няє і національне, і міжнародне право. Норми міжнародно­го публічного права — регулятор міждержавних відносин.

5. Додержання норм національного права забезпечує спеціальний апарат державного примусу. Додержання норм міжнародного права здійснюється шляхом застосування засобів індивідуального (силами держави, права якої пору­шено) або колективного примусу, межі та форми якого ви­значені принципами та нормами міжнародного права.

Таким чином, можна констатувати, що в сучасному світі існують дві взаємозалежні системи права: право внутрішнє, яке обіймає системи національного права окремих держав, і міжнародне право, обов'язкове до виконання всіма держа­вами — суб'єктами та творцями цього права. Системи внут­рішнього права багатьох сучасних держав не відповідають міжнародним стандартам. Але, певна річ, мають місце і проникнення, і взаємовплив принципів і норм цих систем одна на одну.

§ 5 Сучасний стан міжнародного права

Міжнародне право має за мету обмежити право держави на ведення війни та перетворити координацію дій суверен­них держав на систему співробітництва та досягнення взає­мної вигоди. Концепція міжнародно-правового співробіт­ництва виникла у зв'язку із двома іншими головними кон­цепціями — jus cogens і міжнародного суспільного порядку, — що ґрунтуються на принципах і нормах міжнародного пра­ва, юридична сила яких вища, ніж в інших норм. Відбувся перехід від співіснування держав до співробітництва між ними — з метою не лише досягнення міжнародного миру та безпе­ки, а й сприяння здійсненню соціальних і політичних ідей, що виражається в поширенні міжнародних всесвітніх і ре­гіональних організацій у різних галузях.

Ще однією особливістю сучасного міжнародного права є визнання окремого індивіда. Раніше фізичну особу вважа­ли скоріше об'єктом міжнародних правил, ухвалених суве­ренними державами. Зараз підвищується статус людини в міжнародному праві, що проявляється в розвитку правових норм захисту інтересів біженців, кодифікації прав людини на світовому та регіональному рівнях і прогресі міжнарод­ного права у збройних конфліктах.

Відродження націоналізму, виникнення етнічних конфліктів і громадянських війн призвели до підвищення активності Ради Безпеки ООН. Постало питання про «гу­манітарні та демократичні інтервенції», тобто інтервенції проти «незаконних режимів» на підтримку або установлен­ня демократичної системи управління в іншій державі, бо між демократією й ефективною гарантією прав людини є необхідний структурний зв'язок.

Відбувається становлення права міжнародного співтова­риства, відмінною рисою якого є підвищена увага до забез­печення інтересів цього співтовариства.

Спостерігається зміна механізму створення норм загаль­ного міжнародного права. їх створює міжнародна спільно­та, тобто представницька більшість держав. З'явилися зо­бов'язання, на участь у забезпеченні дотримання яких ма­ють право всі держави.

Удосконалено механізм реалізації норм міжнародного права як на інтернаціональному, так і на національному рівні. Істотно поглибилася взаємодія міжнародного та на­ціонального права, без чого неможливе їх функціонування.

Винятково важливим є затвердження в міжнародному праві принципу демократії, згідно з яким лише держава, що відповідає загальноприйнятим стандартам демократії, може бути повноправним членом міжнародного співтовариства.

Саме в цьому аспекті слід розуміти положення Статуту ООН про те, що прийом у члени Організації відкритий для всіх миролюбних держав, які беруть на себе зобов'язання за Ста­тутом, можуть і бажають ці зобов'язання виконувати.

§ 6 Система міжнародного права

Сучасне міжнародне право є окремою правовою систе­мою, яка складається з принципів, договірних і звичаєвих норм, що регулюють відносини між державами, міжурядо­вими організаціями й іншими суб'єктами міжнародного права. Компоненти системи — принципи, договірні та зви­чаєві норм, рішення міжнародних судових органів тощо — залежно від предмета регулювання об'єднуються в галузі міжнародного права, як-от: право зовнішніх зносин, право міжнародних організацій, міжнародне морське право, кос­мічне право, міжнародне економічне право тощо. Міжна­родне право охоплює величезні складні сфери транснаціо­нального значення, як традиційні (статус держави, право-наступництво держав, закони та звичаї війни, право міжнародних договорів тощо), так і нові (міжнародні орга­нізації, ядерна енергія, повітряне право, навколишнє сере­довище, захист прав людини тощо). Компонентами систе­ми міжнародного права слід вважати також такі правові інститути, як міжнародне визнання, міжнародна відпові­дальність і санкції, правонаступництво тощо. Компоненти системи міжнародного права в умовах реальних міжнарод­них відносин постійно взаємодіють. Протиріччя окремих норм і принципів в умовах взаємодії не руйнують один од­ного, а дають змогу добиватися оптимальних результатів в інтересах забезпечення головної мети системи — співробіт­ництва держав в умовах міцного миру та надійної безпеки.

Система міжнародного права — це порядок розташуван­ня принципів і норм у логічній послідовності або за предме­том регулювання. Систему міжнародного права слід відрізняти від системи науки міжнародного права. Систе­ма науки міжнародного права створюється науковцями з метою вивчення, кодифікації, забезпечення методів тлума­чення, вірного розуміння сутності міжнародного права. Такі підрозділи науки міжнародного права, як історія міжнарод­ного права, предмет і сутність міжнародного права, вивча­ють міжнародне право загалом, а не його окремі галузі. Наука міжнародного права — суттєва частина загальної науки права — юриспруденції. Система науки міжнарод­ного права здатна забезпечити знання, розуміння та засто­сування його принципів і норм.

§ 7  Державні інтереси, політика та міжнародне право

Поняття зовнішньої політики обіймає як завдання та цілі, які переслідують держави у відносинах з іншими держава­ми, міжнародними організаціями, так і методи та засоби, які вони використовують для забезпечення своїх особистих інте­ресів. Інтерес можна визначити як усвідомлену потребу. По­треби ж визначаються конкретними для кожної держави внутрішніми та зовнішніми умовами їх існування, такими, наприклад, як особливості географічного положення, розмір території, забезпеченість сировиною, рівень індустріалізації, продуктивність сільського господарства, національний склад населення, історичні традиції, місце в системі міжнародних відносин тощо. Усі ці чинники об'єктивно детермінують по­треби держави та визначають її інтереси.

Слід, однак, розрізняти:

а) державний інтерес (raison d'etat) як достеменно виві­рену модель реальних потреб держави, тобто інтерес, який визначається в результаті достовірного наукового аналізу сучасної міжнародної ситуації й екстраполяції на цій основі майбутнього курсу держави;

б) підміну державного інтересу вузьким інтересом, що випливає з тимчасових потреб політичної партії опозиції, якій для захоплення влади потрібна військова поразка своєї власної країни в непопулярній війні або інші зовнішньопо­літичні провали партії влади.

На реальну зовнішню політику держав суттєво вплива­ють суб'єктивні й ідеологічні чинники: релігія, революційні та консервативні доктрини тощо. Як результат цих впливів складаються політичні доктрини, які певною мірою віддзер­калюють стратегічні напрями зовнішньої політики окремих держав. Згадаємо англійську політичну доктрину «блиску­чої ізоляції», європейську доктрину рівноваги сил, політи­ку легітимізму, сучасну доктрину загальнолюдських цінно­стей. Широко відомі численні американські доктрини: «доктрина Монро» (1823), «політика великої дубини» (1907), «політика відчинених дверей», «політика Ейзенха-уера». З практики Радянського Союзу назвемо «доктрину Брежнєва», за допомогою якої радянська дипломатія нама­галася виправдати військові інтервенції країн Організації Варшавського договору проти Угорщини (1956) та Чехос-ловаччини (1968).

Зовнішню політику держав визначають їхні інтереси. Інтереси держав неминуче співпадають і зіштовхуються. У світі немає двох держав, чиї інтереси абсолютно ідентичні. Безумовно, політика чинить суттєвий вплив на міжнародне право, міжнародне право — на зовнішню політику. Міжна­родне право — результат компромісу, погодження волі ок­ремих держав, його норми та принципи мають застосовува­тися незалежно від доцільності, вигоди для тієї чи іншої дер­жави¹. Політику кожної держави формують її інтереси.

Найсуттєвішу ознаку відмінності зовнішньої політики від сфери міжнародного права чітко визначив ще Гуго Гроцій: «Предмет юриспруденції — питання права та справедли­вості, предмет політичної науки — доцільність і користь».

Зовнішня політика є загальною орієнтацією держави в міжнародних справах. Найважливішим способом здійснен­ня зовнішньої політики є дипломатія. І зовнішня політи­ка, і дипломатична практика мають відповідати міжнарод­ному праву, яке встановлює певні правила. Міжнародне

¹ Надійним і тривалим може бути лише справедливий договір, тобто ґрунтований на компромісі, який досягнуто не на основі співвідношення сил, а на умовах взаємних поступок, врахування нагальних інтересів один одного. Поступки, нав'язані силою однієї зі сторін, неминуче породжу­ють в іншої бажання реваншу, який раніше чи пізніше відбудеться.

право відчуває на собі вплив державної політики. Дипло­матія є одним з інструментів створення норм міжнародно­го права. Але ні зовнішня політика держави, ні дипломатія не повинні суперечити загальновизнаним принципам міжнародного права.

Міжнародне право безпосередньо впливає на зовнішню політику держави, зобов'язуючи останню узгоджувати її дії із зобов'язаннями за міжнародним правом.

Розрізняють зовнішню політику захоплення чи посту­пок, агресії чи миролюбності, очікувальну та раптову, ре­акційну, революційну та ліберальну. її можна класифіку­вати і за галузями управління (фінансова, митна, промис­лова, аграрна тощо). Бісмарк називав політику мистецтвом можливого. Але історія дає немало прикладів, коли політи­ки ставили перед своєю державою, народом, партією цілі, досягти яких було неможливо, але енергія, вдача, талант разом із обставинами давали можливість отримати владу (Олександр Македонський, Микола І, Ленін, Сталін).

§ 8  Право та справедливість

У повсякденному житті досить часто плутають поняття права та справедливості. Але з юридичного погляду це різні поняття, досить близькі за своєю суттю. Справедливість не є ні якоюсь особливою формою права, ні явищем, протилеж­ним праву. Справедливість можна визначити як критерій оцінки позитивної чи негативної якості міждержавних чи міжлюдських відносин, у тому числі в галузі нормотвор-чості, тлумачення договорів та їх застосування. Саме кри­терій справедливості дозволяє відокремити рівноправні до­говори від нерівноправних.

При тлумаченні та застосуванні текстів договорів, як і за­конів у національному праві, справедливість полягає в об­міркуванні та взятті до уваги особливостей кожного конкрет­ного випадку на відміну від правових принципів і норм, які завжди визначають лише загальний бік відносин і не охоп­люють особливості кожної конкретної ситуації або спору.

Між тим відносини виникають за різних обставин і бага­то в чому різняться між собою. Внаслідок цього виникає потреба вжити принципи справедливості як елемент по­м'якшення суворості загальної правової норми й індивіду­альної оцінки становища сторін спору або обставин конк­ретної ситуації. Проте на основі справедливості арбітраж або суд, який розглядає міжнародну суперечку, не може на свій розсуд ні заповнити прогалини в міжнародному праві, ні відмовитися застосувати належні статті конвенції, яка без­посередньо регулює відносини, що є предметом суперечки. Але в деяких випадках міжнародне право дозволяє чи навіть приписує сторонам суперечки або арбітрам приймати рішен­ня, керуючись принципом справедливості (так, п. 3 ст. 2 Статуту ООН встановлює, що члени ООН «вирішують свої міжнародні спори мирними засобами, так, щоб не піддава­ти загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість»).

§ 9 Міжнародне право та процес глобалізації

Сучасний світ характеризує, по-перше, деідеологізація міжнародних відносин (насамперед в умовах виникнення небезпеки для всього людства внаслідок розвитку зброї ма­сового знищення), що сприяє глобалізації процесів на еко­номічному рівні. По-друге, припинення конфронтації двох систем, холодної війни. Здавалося б, глобалізм мав би спри­яти об'єднанню сил для врегулювання нових конфліктних ситуацій, але більшість їх розвивається на внутрішньодер­жавному, а не міждержавному рівні. Зокрема, глобаліст-ський підхід, що виражається в захисті прав людини та прав національно-етнічних меншин, стикається із завданням зберігання територіальної цілісності держав. Глобалістські тенденції можна простежити й у зростанні наднаціональ­ної релігійної солідарності.

Глобалізм не має спонукати до бездумного застосування економічних санкцій щодо країн, залучених до конфлікту, і навіть тих, що протиставили себе світовому співтовариству (наприклад, санкцій, які не мали успіху в разі їх застосу­вання до Куби з боку США).

Глобалізація — процес, без врахування якого неможли­во прогнозувати, визначати та здійснювати зовнішню по­літику будь-якої держави. Вона не є чимось новим, вона є процесом, що розвивається із поступовим прискоренням. Вона об'єктивно зменшує значення національних урядів, але прогнозувати розмив національного суверенітету було б необачно. Глобалізація відчуває на собі вплив політичних і міжнародних подій і в той же час впливає на рівень міжна­родних відносин.

Формується новий світовий порядок. Економічна та фінансова дипломатія з метою впливу на певну державу, стабілізація або дестабілізація ринків, формування регіо­нальних економічних блоків, усунення митних бар'єрів на шляху розвитку світової торгівлі, боротьба із трансгранич-ними загрозами допомагають ефективніше вирішувати складні проблеми, ніж застосування сили однією державою (як, наприклад, бомбардування Бєлграда під прикриттям «гуманітарних цілей»)¹.

Зараз прискорюється процес обмеження суверенних прав держави та зміцнення суверенітету індивіда. Держав­ний суверенітет вже не може служити ліцензією на пору­шення прав людини, він передбачає відповідальність, а не просто владу. Багато проблем, пов'язаних із правами лю­дини, мають глобальний характер і можуть бути ефектив­но вирішені тільки спільними зусиллями держав. Недар­ма багато науковців висувають як інструмент врегулюван­ня цих і багатьох інших проблем міждержавних відносин ідею «глобального управління», дещо схожого на світовий уряд². Таке управління сприятиме розвитку співробітниц­тва, протидії тенденції посилення поляризації життя як у державах, так і у відносинах між ними, висуне на перший план цінності демократії.

Ще більше свідчень глобалістських процесів пропонує світова економіка. Сучасне світове господарство набуває ха­рактеру єдиного, цілісного механізму (у сфері торгівлі, трансграничного руху інвестицій, фінансів, робочої сили тощо). І ці процеси створюють передумови для появи відпо­відної політико-правової надбудови, частиною якої є право (деякі науковці навіть пропонують термін «глобальна пра­вова система»¹).

Об'єктна сфера міжнародного права постійно розши­ряється за рахунок питань, які традиційно належали до внутрішньої юрисдикції держав, а зараз передані для міжнародно-правового регулювання (так, до COT перейшли питання застосування тарифних і нетарифних бар'єрів, інтелектуальної власності, інвестиційних заходів, екологі­чних нормативів тощо; до компетенції МВФ держави пере­дали питання, пов'язані із валютними курсами та платіж­ними балансами тощо).

Посилення взаємовпливу між національною та міжна­родною правовими системами, залучення до цього процесу транснаціонального та наднаціонального права дозволяє констатувати, що світовий ринок товарів, послуг, інвес­тицій, робочої сили, увесь глобальний соціум XXI ст. по­требують відповідної регулюючої правової системи. її ста­новлення відбуватиметься майже так само, як і становлен­ня правопорядку ЄС, який складається з кількох частин: міжнародного права, права ЄС, національного права дер-жав-членів («наднаціональність» у ЄС уособлює сполучен­ня індивідуальних національних інтересів держав-членів і співтовариства загалом, причому міжнародне право прева­лює над правом співтовариств).

Глобалізація має стати інструментом створення сприят­ливих можливостей для всіх, а не явищем, яке викликає жах і підриває підвалини безпеки.