Печать

Розділ 16 Допит

Posted in Криминалистика - Криміналістика (В.Ю. Шепітько)

Рейтинг пользователей: / 1
ХудшийЛучший 

Розділ 16  Допит


§ 1. Поняття та види допиту

Допит — це процесуальна дія, яка являє собою регламентований кримінально-процесуальними нормами інформаційно-психологічний процес спілкування осіб, котрі беруть у ньому участь, спрямований на одержання інформації про відомі допитуваному факти, що ма­ють значення для встановлення істини у справі.

Допит є найбільш поширеним способом одержання доказів. У той же час допит — одна з найбільш складних слідчих (судових) дій; його проведення вимагає від слідчого високої загальної та професійної культури, глибокого знання психології людини. Мета допиту полягає в одержанні повних показань, що об’єктивно відображають дійсність. Ці показання є джерелом доказів, а фактичні дані, які в них містять­ся, — доказами.

Процесуальний порядок допиту регламентовано нормами КПК (ст. ст. 107, 143-146, 166-171, 201, 300, 303, 304, 307, 308, 311), до­держання яких є обов’язковим. Недодержання процесуальних правил проведення допиту є порушенням закону і тягне за собою недійсність проведеної дії та неприпустимість одержаних показань як джерела доказів.

Згідно зі ст. ст. 143, 167 КПК допит можна проводити у місці про­вадження досудового слідства або за місцем перебування допитуваного, як правило, у денний час. Допитувані дають показання віч-на-віч зі слідчим, за винятком випадків, прямо передбачених у законі (присутність захисника, педагога, законних представників неповнолітнього та ін.).

Перед допитом слідчий у разі необхідності упевнюється в особі допитуваного, роз’ яснює йому його права та обов’ язки, з’ ясовує відо­мості анкетного характеру. Свідок попереджається про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань та за давання завідо- мо неправдивих показань. Конституція України у ст. 63 проголошує імунітет свідка: «Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом».

Допит свідка по суті справи розпочинається з пропозиції розповісти все відоме йому про обставини, у зв’язку з якими він викликаний на допит. На початку допиту обвинуваченого слідчий повинен запитати його, чи визнає він себе винним у пред’ явленому обвинуваченні, після чого пропонує йому дати показання по суті обвинувачення. Після вільної розповіді свідка або обвинуваченого слідчий має право поста­вити свої запитання. Показання заносяться до протоколу і викладають­ся у першій особі та по можливості дослівно. Допитуваному може бути надана можливість власноручно написати показання.

Коло тих обставин, які слідчий має намір з’ ясувати шляхом допиту, називається предметом допиту. До їх числа належать обставини, пов’язані з самою подією злочину (його способом, місцем вчинення, часом, наслід­ками та ін.), які підтверджують або спростовують винність у його вчинен­ні певних осіб та мотиви їхніх дій. Практично предметом допиту можуть бути будь-які обставини, що мають значення для встановлення істини у справі. Предмет допиту залежить як від процесуального становища до­питуваного, так і від того, яку інформацію він може мати у своєму розпо­рядженні. Слідчий визначає предмет допиту під час підготовки до його проведення. Предмет допиту конкретно виражається у плані допиту у вигляді переліку обставин, які підлягають з’ясуванню.

Допит являє собою процес спілкування, в якому слідчий завжди повинен зберігати ініціативу в регулюванні процесу обміну інформа­цією. Він зобов’язаний керувати особами, які беруть участь у справі. Одержання інформації під час допиту має свої особливості, що визна­чаються процесуальним становищем допитуваного, зайнятою ним позицією, зацікавленістю у результатах справи, індивідуальними осо­бливостями особи та деякими іншими обставинами.

Залежно від різних підстав допит може бути поділений на ті чи інші види. Так, залежно від процесуального становища допитуваного роз­різняють допит таких осіб, як свідок, потерпілий, підозрюваний, об­винувачений, підсудний, експерт. За віковими особливостями допиту­ваного допит поділяється на допит неповнолітнього, допит дорослого, допит особи похилого віку. За послідовністю проведення — допит первинний, повторний (з’ясовуються обставини, про які допитуваний вже давав показання під час попереднього допиту); додатковий (одер­жання показань щодо обставин, про які не йшлося під час попередніх допитів). За суб’єктом проведення — допит, який проводиться слідчим, дізнавачем, прокурором, суддею. Особливими різновидами допиту є допит під час очної ставки та перехресний допит.

 


 

 

§ 2. Процес формування показань

Сприйняття, запам’ятовування та відтворення є взаємопов’язаними етапами формування показань. Правильне розуміння цих процесів сприяє ефективному застосуванню тактичних прийомів допиту, пра­вильній оцінці показань.

Першим етапом у формуванні показань є сприйняття. Це не тіль­ки сума відчуттів, а й діяльність мислення. Відчуття є суб’єктивним за змістом джерелом, а тому відчуття і сприйняття певним чином залежать від розвитку нервової системи, стану організму в цілому, рівня розвит­ку людини.

Сприйняття має різноманітні відтінки і характер залежно від особи сприймаючого (емоційного ставлення, інтересу до того, що сприймається, спрямованості уваги). До чинників, які в той чи інший спосіб впливають на сприйняття, його емоційне забарвлення, належить темперамент. Пра­вильність сприйняття залежить від суб’єктивних та об’єктивних чинників: суб’єктивні — це стан органів відчуття людини, її суб’єктивна можливість правильно сприймати дійсність, а об’єктивні — умови сприйняття, по­года, освітлення, тривалість події, за якою спостерігають.

Розглядаючи об’єктивні чинники, що впливають на правильність сприйняття, не можна відокремити їх від суб’єктивних особливостей особи, які «забарвлюють» сприйняття дійсності. До таких особливостей належать спрямованість сприйняття та його емоційність. Спрямованість сприйняття залежить від того, було воно умисним чи ні. Неумисне сприйняття характеризується тим, що людина не готується попередньо до нього, воно виникає раптово і триває доти, доки діє відповідний по­дразник. Умисне ж сприйняття характеризується цілеспрямованістю, а тому є повнішим і пов’язаним з так званою професійною увагою. Сприй­няття особою предметів чи явищ, пов’язаних з її професією, часто є більш правильним і містить найменший відсоток помилок.

Другим етапом формування показань є запам ’ятовування як здат­ність утворювати умовні зв’язки, зберігати та відновлювати їхні сліди. Як і сприйняття, воно має вибірковий характер: людина запам’ятовує не все, що сприймає, а тільки те, що викликає в неї глибокі пережи­вання чи має для неї істотне значення.

Експерименти з перевірки пам’яті людини свідчать про те, що вона з часом може перекручувати сприйняту подію. Повну розповідь про те, що спостерігалося, можна одержати тоді, коли свідок допитується через найкоротший від події проміжок часу.

У слідчій практиці переважно трапляються показання осіб, які не ставили собі за мету обов’язково запам’ятовувати факти для подаль­шого їх викладу на допиті. Цією обставиною і визначаються складність відтворення зафіксованого, уривчастість, неповнота відомостей та деталей події.

Так, очевидець дорожньо-транспортної події часто обмежує свою увагу фактами, які найсильніше вплинули на його психіку. Наприклад, свідок — очевидець наїзду автомашини на велосипедиста — показав, що він не запам ’ятав ні обставин наїзду, ні зовнішнього вигляду авто­машини. Він запам ’ятав тільки те, як з неї на велосипедиста упав ящик (ящик, падаючи, вдарив велосипедиста залізним кутом, пере­вертаючись, вдарив ще раз і придавив його, розтрощивши голову і плече). Свідок зосередив увагу на потерпілому, а тому його показання в цій частині виявилися найповнішими. Спрямованість уваги в цьому разі сприяла кращому запам ’ятовуванню окремих обставин.

Дослідження мимовільного запам’ятовування, як і досвід прове­дення допитів, показують, що особи запам’ятовують не тільки те, що справляє яскраве враження, а й фонові обставини, на які не спрямова­на безпосередня увага. Тут доцільно застосовувати тактичні прийоми допиту з використанням асоціативних зв’язків, до яких належать:

а) постановка додаткових запитань, заснованих на аналізі показань осіб і використанні можливих асоціацій у допитуваного в момент спо­стереження події;

б) постановка нагадуючих запитань (витяги з показань допитува­ного чи відомостей з інших матеріалів справи з метою відновлення в пам’яті обставин події, що спостерігалася);

в) пред’ явлення під час допиту речових доказів;

г) допит на місці події.

Третім етапом формування показань є відтворення сприйнятого, яке залежить від певних умов, у тому числі фізичного і психічного стану особи в момент відтворення. Особливого значення тут набуває здатність особи висловлювати свої думки. Ця здатність у кожної лю­дини є індивідуальною і залежить від її культурного рівня, інтелекту, словникового запасу. При цьому значну роль відіграють вислови, які використовує слідчий при допиті, окремі фрази, слова, формулювання запитань.

У психології відомі два типи відтворення: а) вільне відтворення смислового змісту з відхиленням від форми та б) відтворення змісту із збереженням його форми. Цей поділ важливо встановити в показан­нях з метою їх правильної оцінки і визначення тактики допиту. Так, відтворення змісту із збереженням форми виявляється в детальному і послідовному викладі події, без виділення її головних і другорядних рис. Відтворення ж змісту без форми полягає у викладі суті події.

 


 

 

§ 3. Підготовка до допиту

Ретельна і всебічна підготовка до допиту є необхідною умовою одержання повних та достовірних показань. У процесі підготовки до допиту слідчий здійснює комплекс організаційних і тактичних заходів.

Підготовку до допиту можна поділити на три основні рівні: пізна­вальний, прогностичний та синтезуючий. Пізнавальний рівень полягає у вивченні матеріалів кримінальної справи, ознайомленні з оперативно- розшуковими даними, збиранні відомостей про особу допитуваного, вивченні спеціальних питань. Інформація, яка буде одержана на цьому рівні, дозволяє прогнозувати різні ситуації допиту, визначати можли­вість виникнення у допитуваного реакцій на застосування того чи ін­шого тактичного прийому або небажаного психічного стану, обирати найдоцільніші способи встановлення психологічного контакту. Під­готовка до допиту завершується на синтезуючому рівні і охоплює складання плану допиту, а також вирішення питань, пов’язаних з ви­значенням доцільного місця, часу та режиму його проведення.

Під час підготовки до допиту велике значення має цілеспрямоване вивчення матеріалів справи, що дозволяє встановити коло осіб, які підлягають допиту, визначити його предмет, сформулювати запитання допитуваному. Вивчення матеріалів справи слід розпочинати з первин­них даних, покладених в основу порушення кримінальної справи. У цьому сенсі цікаву інформацію для проведення допиту можна одер­жати з пояснень опитуваного, в яких відображаються його позиція, ставлення до того, що трапилося. Такі пояснення нерідко містять дані, що допомагають спрямувати перебіг допиту, перевірити відомості, одержані від опитуваного.

Вивчення матеріалів кримінальної справи передбачає аналіз даних, які містяться у протоколах слідчих дій, що дає змогу виявити супереч­ності або прогалини з деяких обставин. Важливе місце в процесі ви­вчення матеріалів справи посідає аналіз результатів таких слідчих дій, як огляд місця події та обшук. Їх дослідження може бути корисним для висування версій про механізм злочину та осіб, які його вчинили.

Вивчення даних, що містяться у протоколі огляду місця події, дає змогу виявити окремі психологічні риси особи допитуваного: його рішучість або обачливість, сміливість або боягузтво, навички та звич­ки, жорстокість, цинізм, схильність до афективних спалахів, патоло­гічні відхилення психіки тощо. Вивчення матеріалів справи дозволяє дійти висновку про характер дій допитуваного і скласти його «кримі­нальний» портрет.

Під час вивчення матеріалів справи слідчий робить закладки у по­трібних місцях, виписує прізвища, адреси, систематизує письмові та ре­чові докази. В окремих випадках доцільно вести робочі записи щодо кожного допитуваного у вигляді карток або на окремих аркушах паперу.

Вивчення матеріалів кримінальної справи передбачає необхід­ність:

1)   предметної систематизації матеріалів про факти, події, особу тощо;

2)  виявлення суперечностей і прогалин у досліджуваних матеріа­лах;

3)  одержання контрольних відомостей, які можна використовувати на допиті.

Деякі слідчі розпочинають допит, не вивчивши добре матеріали справи, і тому забувають з’ ясувати істотні обставини. Це призводить до необхідності проводити повторні допити, що є небажаним.

Підготовка до допиту передбачає необхідність вивчення соціально- психологічної характеристики особи допитуваного, яка складається з даних про його характер, темперамент, рівень інтелекту, спосіб мис­лення, схильність до референтної групи, спосіб життя, виховання в сім’ї тощо. Вивчення особи допитуваного дозволяє обрати доцільний момент для допиту, визначити послідовність допиту декількох свідків або обвинувачених, встановити психологічний контакт з допитуваним, обрати найефективніші прийоми, способи виховного впливу, а також оцінити одержані показання.

Вивчення особи допитуваного здійснюється на підставі певних методів: спостереження, бесіди, аналізу результатів діяльності, уза­гальнення незалежних характеристик. Обсяг цього вивчення залежить від таких чинників, як процесуальне становище допитуваного, харак­тер злочину, мета допиту, організаційні можливості слідчого та його професійні знання.

Під час вивчення особи допитуваного істотну допомогу слідчому може надати спеціаліст-психолог. Використання спеціальних знань у галузі психології в процесі підготовки і проведення допиту є досить ефективним. Психолог може допомогти визначити особливості пси­хічних процесів, властивостей і станів допитуваного, встановити тип темпераменту, риси характеру, інтелектуальні здібності тощо, а також рекомендувати способи, за допомогою яких можна виявити окремі психологічні якості допитуваного, запропонувати запитання, які до­цільно поставити з метою встановлення контакту. Психолог при під­готовці до допиту може запропонувати також експрес-психодіагностику допитуваного, використовуючи можливості тестів.

Заключним етапом підготовки до допиту є його планування, яке передбачає визначення порядку проведення допиту, здійснення про­гностичної функції.

При плануванні слідчий прогнозує поведінку обвинуваченого або свідка на допиті, а також можливість виникнення різних ситуацій до­питу та їх зміни під час його проведення. Планування допиту перед­бачає прогнозування можливих реакцій допитуваного на той чи інший доказ та можливі зміни лінії поведінки слідчого в процесі допиту.

Планування допиту потребує використання можливостей рефлек­сивного мислення (імітації можливого перебігу міркувань іншої особи). За допомогою рефлексивного мислення слідчий прогнозує варіанти відповідей, які може дати допитуваний на поставлені йому запитання, і визначає відповідну тактику. Рефлексивне управління являє собою конкретне запровадження слідчим напрямів прогнозу.

Результати розумової діяльності слідчого при підготовці до допиту концентровано виявляються у плані допиту — усному або письмовому, короткому або розгорнутому. Розгорнутий письмовий план може бути складений за такою схемою:

 

 

Складання розгорнутого письмового плану допиту починається з визначення його предмета. Предметом допиту є сукупність обставин, що підлягають з’ ясуванню і мають значення для встановлення істини у справі. Такі обставини повинні викладатися в логічній послідовності та відображати специфіку відповідно до процесуального становища допитуваного. План допиту відображає зміст тактики: запитання до­питуваному та використання інших тактичних прийомів. Підготовка до допиту полягає у визначенні не тільки змісту тактичних прийомів, а й їхньої послідовності.


§ 4. Зміст тактики допиту

Тактика допиту складається з найбільш ефективних прийомів, що сприяють одержанню повних та об’єктивних показань. Під час допиту застосовують різноманітні тактичні прийоми: постановку тих чи інших запитань, пред’явлення речових і письмових доказів, оголошення по­казань інших осіб, допит на місці події, роз’яснення суті наслідків вчиненого злочину, переконання у необхідності надання допомоги органам розслідування тощо.

У теорії криміналістики існує певна класифікація запитань, які можуть бути поставлені допитуваному. За своєю спрямованістю запи­тання поділяються на основні (спрямовані на з’ ясування головних відо­мостей у справі) та доповнюючі (спрямовані на з’ясування фактів, про­пущених допитуваним у вільній розповіді). Відповідно до цільового призначення запитання можуть бути: уточнюючими — спрямовані на найповніше і найточніше з’ ясування питань, що мають значення для справи (наприклад: «Ви показали, що пістолет знаходився біля трупа. Чи не можете Ви сказати, з якого боку і на якій відстані від трупа зна­ходився пістолет?»); нагадуючими — переслідують мету оживити пам’ять допитуваного, викликати ті чи інші асоціації (наприклад: «Що Ви роби­ли після дня народження? В якому місці Ви гуляли?» тощо); контроль­ними — спрямовані на перевірку даних, що були повідомлені допитува­ним, з’ясування джерел одержання фактів (наприклад: «На підставі чого Ви стверджуєте, що злочин було вчинено о 16-й годині?»).

Під час допиту як тактичний прийом застосовується пред’явлення доказів. Криміналістична тактика передбачає певні способи пред’ явлення доказової інформації. Найдоцільнішою є класифікація способів пред’явлення доказів за декількома підставами.

1. За характером використання доказів у розслідуванні:

а) пред’явлення доказів на одному допиті;

б) пред’явлення доказів під час декількох допитів однієї особи.

2.  За характером взаємозв’язку доказів у кримінальній справі:

а) роздільне пред’ явлення одиничних доказів;

б) пред’явлення комплексу взаємопов’язаних доказів;

в) пред’явлення всієї системи доказів.

3.  За характером демонстрації доказів на допиті:

а) згадування про наявні докази на допиті;

б) перерахування доказів, що мають місце, із зазначенням джерел їх походження;

в) показ доказів допитуваному неповністю, мимохідь;

г) надання допитуваному можливості розглядати, вивчати докази;

ґ) підкреслена демонстрація ознак об’єкта, що пред’являється.

4.  За характером послідовності пред’явлення доказів:

а) пред’явлення доказів у послідовності «зростання сили»;

б) пред’явлення доказів у послідовності «зменшення сили».

5.  За характером додаткових умов, що посилюють вплив на допи­туваного доказів, які пред’являються:

а) несподіване пред’явлення доказів;

б) пред’явлення доказів після попереднього з’ясування обставин, пов’ язаних з ними;

в) пред’явлення доказів і роз’яснення їх значення у кримінальній справі;

г) використання науково-технічних засобів для роз’яснення допи­туваному особливостей доказів, що пред’являються;

ґ) супроводження пред’явлення доказів описом передбачуваного перебігу розслідуваної події та її обставин (пропонована система пред’явлення доказів досліджена В. С. Комарковим[1]).

Використання тактичних прийомів у процесі допиту повинно мати не хаотичний характер, а логічну доцільність їх реалізації. Тактичні прийоми можуть бути впорядковані відповідно до ситуації допиту. До­слідження типових ситуацій допиту дозволяє встановити такі їх види:

1) повідомлення правдивих показань;

2)  добросовісна помилка допитуваного;

3)  суперечності у показаннях допитуваного;

4)  відмова від давання показань;

5)  повідомлення неправдивих показань.

Побудова і використання систем тактичних прийомів допиту зале­жать не тільки від ситуаційної зумовленості, а й від мети допиту, його виду, процесуального становища допитуваного та інших чинників.

Можна запропонувати системи тактичних прийомів (тактичні комбінації), що мають на меті:

1) встановлення психологічного контакту з допитуваним;

2)  спонукання його до давання показань;

3)  уточнення свідчень і усунення в них суперечностей;

4)  актуалізацію забутого в пам’яті допитуваного;

5)  викриття неправди;

6) усунення перекручень при добросовісній помилці допитуваного.

Запропоновані системи тактичних прийомів допиту можуть місти­ти у своєму складі підсистеми прийомів, що зумовлено можливістю конкретизації мети тієї чи іншої системи і відмінністю в процесуаль­ному становищі допитуваного. Можливі варіанти систем тактичних прийомів та їх динамічна залежність від ситуацій допиту наведено на схемі (рис. 29).

 

 

На запропонованій схемі показано, що після використання системи тактичних прийомів, спрямованої на встановлення психологічного контакту з допитуваним («Контакт»), можливе виникнення двох видів ситуацій: безконфліктної або конфліктної. Як безконфліктні ситуації на схемі запропоновано:

1) повідомлення достовірних показань допитуваним;

2)  виникнення перекручень у показаннях;

3)  виникнення суперечностей у показаннях;

4)   неможливість повідомлення певної інформації внаслідок забу­вання окремих моментів.

Конфліктні ситуації передбачають наявність двох ситуацій:

1) відмови допитуваного від показань;

2)  повідомлення неправди у показаннях.

До кожної із цих ситуацій рекомендується відповідна система так­тичних прийомів.

Розглянемо роботу схеми. Припустимо, що під час встановлення пси­хологічного контакту його необхідного рівня не було досягнуто і виникла конфліктна ситуація. У такому разі є необхідність у використанні системи тактичних прийомів, спрямованої на спонукання до давання показань («Спонукання»). Реалізація такої системи передбачає перехід у блок без­конфліктних ситуацій. Однак можливий перехід й в іншу — конфліктну — ситуацію у вигляді повідомлення неправди, що змушує до використання системи тактичних прийомів, спрямованої на викриття неправди в пока­заннях («Викриття неправди»). На схемі показано можливість переходу від безконфліктної ситуації до конфліктної, що може бути пов’язано зі зміною позиції допитуваного внаслідок тактичних помилок слідчого. Можливий також перехід від однієї безконфліктної ситуації до іншої (на­приклад, від ситуації, яка характеризується забуванням окремих моментів допитуваним, до ситуації перекручення в показаннях).


§ 5. Встановлення психологічного контакту

Психологічний контакт — це найбільш сприятлива психологіч­на «атмосфера» допиту, яка сприяє взаємодії та взаємовідносинам між її учасниками, певний «настрій» на спілкування.

Психологічний контакт у допиті передбачає можливість виникнен­ня двох його рівнів:

1) коли допитуваний бажає давати показання та

2)   коли його примушують до цього. Такий контакт може йти з нарос­танням, а може гаснути чи раптово виникнути і так само раптово зникнути.

Психологічний контакт завжди має двосторонній характер, його встановлення і підтримання залежать як від слідчого, так і від допиту­ваного, хоча ініціатива повинна належати слідчому. Існує двосторонній контакт, в якому допитуваний відчуває, що він становить для слідчого певний інтерес.

Встановлення психологічного контакту вимагає від слідчого знання психології допитуваного. Він повинен враховувати його індивідуально- психологічні особливості, типологічні якості, психічний стан на мо­мент допиту, життєвий досвід та ін.

Тактичні прийоми, спрямовані на встановлення психологічного контакту з допитуваним, ґрунтуються на використанні даних психоло­гії, логіки та інших наук. У цьому відношенні певний інтерес станов­лять способи впливу на людей, запропоновані Дейлом Карнегі[2]. Він рекомендує шість таких способів: 1) виявляйте щирий інтерес до інших людей; 2) усміхайтеся; 3) пам’ятайте, що для людини звук її імені — найбільш солодкий і найбільш важливий звук людської мови; 4) будь­те добрим слухачем, заохочуйте інших розповідати вам про себе; 5) ведіть розмову в колі інтересів співрозмовника; 6) давайте людям відчути їх значущість і робіть це щиро. Банальність деяких з наведених прийомів є очевидною, однак це не позбавляє їх практичного значення при пев­ній інтерпретації.

Побудова системи тактичних прийомів передбачає необхідність з’ясувати мету встановлення психологічного контакту. Відповідно до мети і процесуального становища допитуваного в системі тактичних прийомів можуть бути виділені такі підсистеми:

1)  сприяюча адаптації до обстановки допиту і усуненню небажа­них станів психіки допитуваного:

щодо обвинуваченого (підозрюваного) — уточнення анкетно- біографічних даних; бесіда на сторонню тему або на тему, що цікавить, але не стосується предмета допиту; демонстрація слідчим поінформо­ваності про обставини життя допитуваного, його потреби, інтереси;

щодо свідка (потерпілого) — повідомлення про мету допиту; бесі­да на сторонню тему або на тему, що цікавить, але не стосується пред­мета допиту; переконання у невідворотності покарання злочинців;

2)  стимулююча установку на необхідність спілкування:

щодо обвинуваченого (підозрюваного) — роз’яснення допитува­ному сутності його процесуального становища; демонстрація перспек­тив ситуації, що склалася; роз’яснення значення щиросердості роз­каяння, інших пом’якшуючих обставин; використання позитивної оцінки окремих якостей особи допитуваного;

щодо свідка (потерпілого) — переконання в необхідності надання допомоги органам розслідування; роз’яснення сутності наслідків вчи­неного злочину або можливості їх виникнення у майбутньому; демон­стрування фотознімків (предметів), пов’язаних із вчиненим злочином та його наслідками; використання позитивної оцінки якостей особи допитуваного.

Розглянемо зміст і роль окремих тактичних прийомів щодо під­системи, яка сприяє адаптації до обстановки допиту та усуненню не­бажаних станів психіки обвинуваченого (підозрюваного).

Так, у процесі з’ясування обставин анкетно-біографічного харак­теру слідчий може уточнювати деякі з них з метою визначення психо­логічного стану допитуваного, включення його в активне спілкування, визначення рівня інтелектуального розвитку допитуваного і рівня во­лодіння ним мовою, усунення емоційного напруження. Уточнювати можна дані, які викликають позитивні емоції у допитуваного. Зокрема, коли заповнюється графа про місце народження, доцільно спитати об­винуваченого про те, як довго він жив у цьому місці, коли переїхав, чи подобаються йому місця, де він народився, які у цих місцях визначні пам’ятки. Цей тактичний прийом пов’язаний зі вступом у спілкування і має орієнтуючий характер.

Наступний тактичний прийом — це бесіда з допитуваним на сторон­ню тему або на тему, що цікавить, але не стосується предмета допиту. Важливе значення у цьому відношенні має вміння слідчого вірно оби­рати тему для бесіди, що визначається знанням інтересів допитуваного, його захоплень, рівнем загальної культури. Бесіди на такі теми дозволя­ють змінити психологічний стан допитуваного, позитивно впливають на обвинуваченого (підозрюваного) незалежно від того, перебуває він у збудженому чи пригніченому стані. Загальмованість, як і схвильованість, зумовлюється напруженням, усунути яке допомагає спілкування. Змі­нюючи тему бесіди, треба знайти таку, яка викличе у допитуваного ін­терес. Допитуваний не повинен відчути, що його «виводять» на зазда­легідь заплановану тему бесіди. Це можна зробити шляхом включення в поле зору допитуваного предметів, пов’язаних з його інтересами, які викликають у нього позитивний емоційний відгук.

У процесі такої бесіди проявляються комунікативні якості слідчо­го, що впливають на встановлення психологічного контакту. Деякі криміналісти розглядають вплив на допитуваного позитивними якос­тями — ввічливістю, справедливістю, доброзичливістю, принципові­стю — як тактичний прийом, що сприяє встановленню контакту. Дійсно, позитивні якості особи слідчого сприятливо впливають на встановлення і підтримання контакту, проте вони не можуть розгляда­тися як самостійні тактичні прийоми, а мають бути притаманні всьому спілкуванню слідчого і допитуваного.

Тактичний прийом, який полягає у демонстрації слідчим поінфор­мованості про обставини життя допитуваного, його потреби, інтереси, сприяє адаптації підозрюваного на допиті, усуненню небажаних станів його психіки. Застосування цього прийому викликає у допитуваного інтерес до інформації, яку повідомляє слідчий, відвертає від чинників, що заважають зосередитися на головному, сприяє відвертості допиту­ваного.


§ 6. Актуалізація забутого в пам’яті допитуваного

Важливим завданням слідчого при допиті свідків або обвинуваче­них є надання допомоги у пригадуванні подій минулого. Поновлення (актуалізація) сприйнятого матеріалу може характеризуватися різним ступенем труднощів — від «автоматичного» впізнання предметів до їх важкого пригадування.

Можливість актуалізації забутого у пам’яті допитуваного базуєть­ся на збудженні відповідних нервових зв’язків або асоціацій (за схо­жістю, суміжністю або контрастом), а тому тактичні прийоми, які сприяють актуалізації, повинні ґрунтуватися саме на цьому.

Допитуваний може зробити заяву типу «я вже нічого не пам’ятаю», «був п’яний і не пам’ятаю, що відбувалося» тощо. При «побічній від­мові» від показань допитуваний зазвичай вказує на повне випадіння з його пам’яті подій, що становлять інтерес, і не докладає зусиль, аби пригадати «забуте». Встановити, чи має місце «побічна відмова» від показань або допитуваний дійсно забув обставини, що цікавлять орга­ни розслідування, слідчому допомагає аналіз таких даних, як час, що минув з моменту сприйняття окремих фактів, характер події, наступна діяльність допитуваного, його стан у момент сприйняття, індивідуаль­ні особливості пам’яті.

Система тактичних прийомів, спрямована на актуалізацію забутих матеріалів у пам’яті свідків (потерпілих) або обвинувачених (підозрю­ваних), може включати:

1)  постановку нагадуючих запитань;

2)  демонстрування доказів;

3)  демонстрування іншої матеріалізованої інформації;

4)  допит на місці події;

5)  оголошення показань інших осіб.

Запропонована система є найбільш типовою. У процесі її викорис­тання ефективним може стати кожен із зазначених прийомів або їх комплекс залежно від психологічних особливостей допитуваного та своєрідності забутого матеріалу. Можливість реалізації окремих так­тичних прийомів системи зумовлена ситуацією розслідування, яка складається до проведення допиту.

Важливим прийомом, спрямованим на актуалізацію забутих об­ставин, є постановка допитуваному нагадуючих запитань, мета яких полягає у нагадуванні обставин, що сприяє збудженню асоціативних зв’язків. Дані для нагадуючих запитань слідчий одержує з матеріалів кримінальної справи, показань інших осіб, оперативно-розшукових відомостей.

Позитивний ефект у пригадуванні забутого має постановка запи­тань у хронологічній або логічній послідовності про попередні, супро­воджуючі та наступні за подією злочину обставини.

Так, в одному з будинків було вчинено квартирну крадіжку. При­пускалося, що злочинці могли проникнути до квартири або шляхом підбирання ключів, або використовуючи ключі від цієї квартири, які були загублені господаркою рік тому. За підозрою у вчиненні злочину було затримано Г., Л. та М., які заперечували свою причетність до крадіжки. Під час розслідування було допитано молодшу сестру одно­го з підозрюваних В. При її допиті слідчий спробував з ’ясувати, чи не знаходив хто-небудь з їхньої сім ’ї ключі. У своїх показаннях В. повідо­мила, що одного разу вона знайшла два ключа, які потім віддала сво­єму братові. Однак час, коли вона знайшла ключі, і день, коли віддала їх братові, не пам ’ятала. Слідчий вирішив поставити їй такі дві гру­пи нагадуючих запитань: а) запитання, які б сприяли пригадуванню часу знаходження ключів: У якому місці було знайдено ключі? Чому В. була у цьому місці? Куди вона йшла і з ким?; б) запитання, які б спри­яли пригадуванню дня, коли ключі було передано братові: Де вона їх віддала і за яких обставин? Чим займалася у той час? Постановка цих запитань дала змогу В. пригадати обставини, які мали важливе значення для подальшого розслідування.

Система тактичних прийомів, спрямована на актуалізацію забуто­го, включає й такий прийом, як демонстрування свідку чи обвинува­ченому речових або письмових доказів. Тут процес пригадування ґрунтується не тільки на розумових асоціаціях, а й на безпосередніх зорових відчуттях. У процесі демонстрування тих чи інших доказів допитуваний впізнає предмет, сприйнятий раніше, і пригадує обстави­ни, пов’язані з ним.

Тактичним прийомом, який сприяє актуалізації забутого, є демон­стрування допитуваному іншої матеріалізованої інформації з метою оживити у його пам’яті обставини баченої ним події. Наприклад, для актуалізації забутого можуть бути успішно використані різні фото­знімки, схеми, рисунки, макети, а також такі системи, як «фоторобот», рисований портрет, альбом з типовими рисунками елементів зовніш­ності людини, альбоми зразків різних фасонів одягу, кольорові репро­дукції вантажних і легкових автомобілів тощо. Якщо допитуваний забув будь-яке прізвище, можна запропонувати йому ту чи іншу довід­кову книжку (наприклад, телефонну), з тим аби він знайшов це чи схоже прізвище (асоціації за схожістю). Отже, сутність цього тактич­ного прийому полягає в демонструванні (показуванні) допитуваному аналога раніше сприйнятого предмета або його окремих ознак.

Актуалізації забутого може допомогти й такий тактичний прийом, як допит на місці події. Його психологічною підставою є повторне сприйняття допитуваним обстановки, в якій вчинявся злочин. Таке сприйняття збуджує асоціативні зв’язки і стимулює більш повне від­творення обставин, що цікавлять слідчого. Практика свідчить про ефективність використання допиту на місці події.

Так, Л. була зґвалтована групою юнаків за таких обставин. Біля кінотеатру до неї підійшли хлопці, які попросили її викликати з сусід­нього будинку їх знайому. Л. погодилася їм допомогти. Коли вони піді­йшли до вказаного будинку, хлопці схопили Л. за руки і завели спочат­ку до під ’їзду, а потім на горище будинку, де й зґвалтували її. На до­питі Л. повідомила, що вона не пам ’ятає, де розташований цей буди­нок, в якій бік від кінотеатру вони пішли, до якого під ’їзду заходили. Слідчий вирішив провести допит на місці події. Коли вони прибули до кінотеатру, Л. згадала, якою дорогою вони йшли, впізнала будинок та під ’їзд, до якого вони заходили, і навіть пригадала, як у розмові ґвал­тівники одного зі своєї компанії називали «Рудий». Показання потерпілої сприяли визначенню місця події, встановленню злочинців та розкриттю злочину.

До системи тактичних прийомів, яка сприяє актуалізації забутого, належить оголошення показань інших осіб. У процесі оголошення по­казань треба не пред’являти протокол у цілому, а зачитувати фрагмен­ти, що стосуються тільки обставин, за яких певний факт мав місце. Так, якщо слідчого цікавить розмова конкретної особи, то свідку оголо­шується витяг з показань не про розмову, а про місце зустрічі та час. коли ця розмова відбулася.


§ 7. Викриття неправди в показаннях

Під час допиту свідків (потерпілих) або обвинувачених (підозрю­ваних) в їхніх показаннях можливе виникнення перекручень, які є наслідком завідомої неправди. Попередження, виявлення та усунення таких перекручень — важливе завдання слідчого при допиті.

Практичне значення мають запропоновані у криміналістичній лі­тературі критерії відповідності показань допитуваного дійсності орієнтуючого характеру. Зокрема, такі критерії включають:

1)  компетентність допитуваного (коли характер показань останньо­го, його особливості дозволяють дійти висновку про те, що він не здатний вигадати повідомлене);

2)  його непоінформованість (незнання допитуваним тих обставин, які мали бути відомі та не могли бути забутими, якщо його показання є вірними);

3)   рівень мовлення допитуваного (відповідність мовних особли­востей показань його культурному рівню, професійній належності, лексичному запасу);

4)  унікальність показань (якщо повідомлення має власну індивіду­альність, то більш обґрунтовано вважати його правдивим);

5)   емоційна насиченість показань (правдиві показання мають по­рівняно більшу кількість суто особистих, емоційних моментів, поси­лань і вказівок на переживання);

6)  критерій невідповідностей (добросовісний допитуваний описує фрагменти і деталі події, не завжди і не в усьому узгоджує їх між со­бою; допитуваний, який повідомляє неправду, робить спроби усунути невідповідності).

У криміналістичній теорії зазначається необхідність спостереження в процесі допиту за поведінкою обвинуваченого або свідка та його психо­фізіологічними реакціями. Виявити неправду в показаннях таке спосте­реження не здатне, однак воно реєструє зовнішні прояви, які відображають динаміку стану допитуваного під час допиту, різне реагування на те чи інше запитання або пред’явлений доказ. Ці зовнішні прояви не мають доказового значення, а лише виконують орієнтуючу функцію.

У процесі попередньої оцінки показань можливим є виявлення не­гативних обставин, які при допиті можуть виступати у двох формах:

а) відсутності у показаннях допитуваного даних, які повинні мати місце;

б) наявності у показаннях даних, яких не повинно бути. Так, у разі на­явності даних, яких не повинно бути, негативні обставини при допиті можуть проявлятися у вигляді обмовок та винної поінформованості до­питуваного. Значення негативних обставин у допиті полягає в тому, що вони виступають специфічними сигналами неправди у показаннях і по­требують застосування відповідних тактичних прийомів.

Виявлення неправди у показаннях обвинувачених або свідків перед­бачає їх попереднє дослідження шляхом зіставлення таких показань з різними даними, які є у розпорядженні слідчого (зіставлення окремих елементів у показаннях допитуваних, зіставлення з показаннями інших осіб тощо).

Повідомлення неправди свідками чи обвинуваченими — це вольо­вий і свідомий акт, спрямований на перекручення істини. Отже, з метою запобігання неправди та її встановлення слідчий повинен знати її можливі мотиви. Засобами усунення мотивів неправди при допиті є тактичні прийоми, розроблені на підставі методу переконання. Отже, неправду можна відвернути на стадії встановлення психологічного контакту з допитуваним. Використання тактичних прийомів, спрямо­ваних на встановлення психологічного контакту, сприяє побудові без­конфліктної ситуації допиту і одержанню правдивих показань. Проте усунути мотиви неправди і одержати об’єктивні показання за допо­могою цієї системи прийомів не завжди можливо.

Побудова системи тактичних прийомів, спрямованої на викриття не­правди в показаннях допитуваного, передбачає необхідність урахування його процесуального становища та форми неправдивого повідомлення. Доречним буде виділення шести підсистем, характерних для допиту об­винуваченого (підозрюваного), які мають таку спрямованість:

1)  викриття неправди при повному запереченні обвинуваченим своєї вини і висуненні ним власної версії;

2)  викриття неправди у ситуації часткового визнання обвинуваче­ним своєї вини;

3)  подолання замовчування обвинуваченим фактів, які цікавлять органи розслідування;

4)  викриття неправдивої заяви про алібі;

5)  встановлення обмови;

6)  встановлення самообмови.

Кожна з названих підсистем включає комплекс найбільш доцільних тактичних прийомів. Наприклад, підсистема тактичних прийомів, спрямована на викриття неправдивої заяви про алібі, передбачає:

а) постановку деталізуючих запитань щодо перебування допитува­ного у вказаному місці;

б) постановку контрольних запитань щодо фактів, точно встанов­лених у справі;

в) оголошення фрагментів показань осіб, на яких посилався обви­нувачений (підозрюваний), стосовно суперечностей, що виникли;

г) оголошення показань осіб, які спростовують заяву про алібі;

ґ) пред’явлення доказів, які підтверджують перебування допитува­ного у місці вчинення злочину;

д) оголошення висновку експерта, результатів окремих слідчих дій, які свідчать про можливість перебування допитуваного на місці зло­чину.

Розглянемо функціональне призначення та ефективність окремих тактичних прийомів цієї підсистеми під час її використання.

При розслідуванні квартирної крадіжки як підозрюваний був до­питаний Г., котрий мешкав у сусідньому будинку. На допиті Г. заявив, що він нічого не знає про вчинений злочин, оскільки тоді, коли сталася крадіжка, він перебував у спортивному таборі за містом. Тактику викриття неправди було засновано на використанні групи тактичних прийомів допиту. Зокрема, слідчий поставив деталізуючі запитання щодо тих заходів, які проходили у таборі в той час, коли було вчинено крадіжку (такими заходами були відвідування басейну та обід). Від­носно відвідування басейну допитуваному було поставлено такі за­питання: Чи відвідував Г. басейн? Коли він прийшов туди? Чи органі­зовано проходило плавання? Хто керував спортсменами? З ким він спілкувався? Про що вони розмовляли? Як довго він там пробув? З ким він пішов з басейну? Відносно обіду: Чи ходив Г. на обід? Чи не було спізнення з приготуванням їжі? Що було подано на обід? За яким столом він сидів? Хто обідав з ним за одним столом? Про що вони говорили? Хто першим вийшов з-за столу? Після фіксації відповідей допитуваного слідчий оголосив показання К. і С., на котрих посилався підозрюваний Г. як на осіб, що можуть підтвердити його дані. Хоча у цілому ці показання підтверджували факт присутності Г. і в басей­ні, і на обіді, але в деталях їхні показання мали істотні розбіжності. Слідчий оголосив ті фрагменти показань, які суперечили показанням Г. Підозрюваний пояснив їх наявність тим, що «ніхто не ставив за мету запам ’ятовувати нікому не потрібні дрібниці».

Наступним тактичним прийомом, використаним у допиті, було оголошення показань вихователя табору В., який шукав Г близько 12-ї години на території табору в той день і не міг знайти його, а зустрів­ся з ним лише о 14-й годині.

Становить інтерес і прийом, заснований на результатах огляду місця події. Так, попередньо у допитуваного було з’ясовано, що він ніколи не заходив до квартири, де було вчинено злочин, а після цього слідчий повідомив йому про виявлені в процесі огляду місця події сліди рук Г., роз ’яснив їх значення.

Таким чином, тільки використання всього комплексу тактичних прийомів підсистеми сприяло спростуванню заяви про алібі та одер­жанню правдивих показань про обставини вчиненого злочину.



§ 8. Допит неповнолітніх

Підготовка і проведення допиту неповнолітніх зумовлені віковими особливостями допитуваної особи. Знання цих особливостей має ве­лике значення для обрання прийомів встановлення психологічного контакту, вибору режиму проведення допиту, здійснення впливу на неповнолітнього, оцінки його свідчень.

Неповнолітні — це особи, які не досягли 18років. У психологіч­ній літературі запропоновано шість вікових груп неповнолітніх:

1) дитячій вік (до 1 року);

2)  раннє дитинство (від 1 до 3 років);

3)  дошкільний вік (від 3 до 7 років);

4)  молодший шкільний вік (від 7 до 11-12 років);

5)  підлітковий вік (від 11 до 14-15 років);

6)  старший шкільний вік (від 14 до 18 років).

Вікові особливості — це сукупність взаємопов’язаних типових для певного віку процесів, станів і властивостей, що виявляються у пове­дінці та вказують на загальну спрямованість розвитку особи. При розгляді психологічних особливостей неповнолітніх деяких вікових груп слід враховувати не тільки хронологічний вік, а й загальні якості культури і товариства, до якого вони належать, соціально-економічний стан, стать, індивідуально-типологічні якості.

Вік, починаючи з якого неповнолітній може виступати на допиті як свідок або потерпілий, у кримінально-процесуальному законодав­стві не визначено. У п. 3 ст. 69 КПК лише зазначено, що не можуть бути допитані як свідки особи, які згідно з висновком судово- психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають до­казове значення, і давати показання про них. Характерні для неповно­літніх особливості психіки не є психічними чи фізичними вадами, але вони, без сумніву, впливають на процес формування і давання показань. Практиці розслідування злочинів відомо чимало прикладів, коли діти віком 3-5 років повідомляли на допиті дані, які сприяли встановленню об’єктивної істини у справі. Разом з тим дітей реко­мендується допитувати тільки у крайніх випадках, бо допит може негативно вплинути на їх психіку.

Для дітей дошкільної вікової групи характерна кмітливість, їх сприй­няттю притаманна деталізація. При відтворенні події, що спостеріга­лася, діти можуть свідчити про факти, яких не помітили дорослі. У цьому віці діти не мають достатньої здатності до послідовного логічного мислення і можуть давати лише нескладні відповіді на зрозумілі їм запитання.

Для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку характерними є наявність підвищеного навіювання та схильність до фантазування. Ці психологічні особливості необхідно враховувати у процесі допиту і при оцінці показань неповнолітнього.

Підлітковий вік — це перехідний етап від дитинства до дорослості. Принципово нова відмінна риса цього віку — «почуття дорослості». Підліткам притаманні імпульсивність, швидка зміна настрою, негати­візм. Ці якості можуть бути причиною відмови від спілкування зі слідчим і повідомлення необхідної інформації.

Старший шкільний вік — завершальний етап переходу до дорос­лості. У цей період визначаються життєві ідеали, обирається профе­сійна спрямованість, встановлюються мета і сенс життя. Для старшо­го шкільного віку характерна схильність до референтної (авторитетної) групи чи референта (найбільш авторитетної особи).

Якщо свідком є неповнолітній, який не досяг 14 років, допит має проводитися у присутності педагога. Присутність педагога при до­питі свідків віком від 14 до 16 років не є обов’язковою. Це питання у кожному випадку вирішує слідчий. У разі необхідності при допиті неповнолітнього свідка можуть бути присутніми лікар, батьки чи інші законні його представники (ст. 168 КПК). Згідно зі ст. 438 КПК при допиті неповнолітнього обвинуваченого присутність педагога або лікаря, батьків чи інших законних представників винесена на розсуд слідчого чи прокурора або може бути здійснена за клопотанням за­хисника.

Важливим питанням підготовки до допиту неповнолітнього є об­рання місця і обстановки допиту (вдома, у школі, кабінеті слідчого тощо), що має сприяти встановленню психологічного контакту і одер­жанню необхідної інформації. Треба заздалегідь підготувати запитан­ня, які необхідно з’ясувати у неповнолітнього. Вони мають бути про­стими, доступними для розуміння допитуваного. Виконання такого завдання забезпечується складанням плану допиту.

У процесі допиту неповнолітнього слідчому необхідно встановити з ним психологічний контакт. Для цього рекомендується провести бесіди на загальні теми (спорт, навчання, ігри, нові фільми, книжки та ін.), продемонструвати знання його потреб та інтересів. При допиті неповнолітнього підозрюваного або обвинуваченого слідчий має три­матися спокійно, доброзичливо, але й достатньо твердо. Така манера поведінки сприяє встановленню потрібного контакту з підлітком, на­лаштовує його на відверту розмову.

Неповнолітньому допитуваному слід допомогти у формуванні правдивих показань. Слідчий не повинен ставити запитання, що мають елементи навіювання (навідні запитання). Дуже обережно слід засто­совувати оголошення показань інших осіб. Постановка навідних за­питань нерідко є причиною виникнення добросовісних помилок у показаннях. Неправдиві ж показання неповнолітнього можуть бути наслідком помилкового розуміння «геройства», «товариськості».

Специфічними тактичними прийомами, що можуть застосовувати­ся при допитах неповнолітніх, є: роз’яснення важливості повідомлен­ня правдивих показань; демонстрація поінформованості про обстави­ни життя допитуваного, його потреби, інтереси; роз’яснення сутності та значення пред’явлених і оголошених матеріалів; роз’яснення не­правильно зайнятої позиції.


§ 9. Тактика очної ставки. Перехресний допит

У кримінальному судочинстві очна ставка відома як ефективний спо­сіб перевірки і одержання нових доказів. У «Руській правді» (ХІ-ХІІ ст.) вже зафіксовано правовий інститут «звід», який був прообразом очної ставки.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство (ст. ст. 172, 173, 304 КПК) регламентує порядок проведення очної ставки, розкриває її ознаки.

Очна ставка — це слідча (судова) дія, яка передбачає одночасний допит раніше допитаних осіб про обставини, щодо яких були дані істотно суперечливі показання.

Очна ставка може бути проведена між двома раніше допитаними свідками, свідком і обвинуваченим або підозрюваним, між двома об­винуваченими чи підозрюваними. Вона може бути проведена також у суді.

Головні характеристики очної ставки такі:

1) єдність предмета (особи допитуються за одних обставин);

2)  єдність об’єкта (очна ставка являє собою процес безперервного порівняння показань двох одночасно допитуваних осіб);

3)  єдність часу (допит двох осіб здійснюється в їх присутності про­тягом слідчої дії);

4)  єдність місця (особи допитуються в одному місці);

5)  допитувані повинні бути поставлені у рівні умови сприйняття запитань слідчого і показань один одного;

6)   єдність документування (процедура очної ставки фіксується в одному протоколі слідчої дії).

Підготовка до очної ставки передбачає вирішення таких питань: між якими особами вона буде проведена; які запитання слід поставити; які суперечності необхідно усунути та яким шляхом; які відносини між допитуваними мають місце; яка черговість допиту осіб на очній став­ці буде ефективною; які тактичні прийоми доцільно застосувати.

Сутність очної ставки полягає в тому, що слідчий по черзі пропо­нує кожному з допитуваних дати показання про обставини, в яких виявлено істотні суперечності. Під час очної ставки допитуваним може бути дозволено ставити запитання один одному, але слідчому треба пильно контролювати цей процес.

Проведення очної ставки передбачає «ефект присутності», коли обвинуваченому треба давати показання у присутності особи, яка знає дійсні обставини події, що відбулася. Допитувані впливають один на одного своїм авторитетом, вольовими якостями, життєвим досвідом. Однак такий вплив може бути й негативним, коли авторитет недобро­совісного учасника (який може мати злочинний характер) впливає на добросовісного. Складні психологічні стосунки можуть виникати при очній ставці потерпілого і обвинуваченого. Якщо є симптоми нестій­кості потерпілого, очну ставку проводити не слід.

Тактика очної ставки має певну специфіку, яка пов’язана з роз­ширеним складом її учасників; ускладненим інформаційним обміном; сильним психологічним впливом учасників очної ставки один на одно­го; зниженням рівня прогнозу слідчого; можливістю зміни показань; підвищеним ступенем тактичного ризику.

Перехресний допит є специфічним видом судового допиту. В су­довому засіданні правом ставити запитання наділені суддя, прокурор, захисник, експерти, цивільний позивач, цивільний відповідач та їхні представники, а також підсудні та потерпілі. Допит є перехресним тільки тоді, коли до нього включаються рівноправні учасники кримінально-процесуальної діяльності. Кожний учасник судового роз­гляду має право ставити допитуваному додаткові запитання для з’ясування чи доповнення відповідей, які були надані на запитання інших осіб.

На перехресному допиті можуть бути допитані усі учасники про­цесу (підсудні, свідки, потерпілі, цивільні позивачі та цивільні відповіда­чі, а також експерти), які допитуються у судовому засіданні. Такий допит справляє сильний вплив на психіку допитуваного. Він передбачає одно­часний допит кількома учасниками процесу однієї особи відносно одних й тих самих обставин. Особлива роль у перехресному допиті належить суду, який повинен виконувати регулятивну функцію.

Перехресний допит збільшує небезпечність виникнення навіюван­ня. Це пов’язано з постановкою однотипних запитань, повторюванням однакових запитань кілька разів, різною тактикою допитуючих.


§ 10. Фіксація результатів допиту

Важливе значення для розслідування має правильна фіксація ре­зультатів допиту в протоколі, де повинні бути повно і об’єктивно відображені повідомлені допитуваним дані. Рекомендуються три ме­тоди одержання показань: вільна розповідь, запитання — відповідь і поєднання першого і другого методів. Це відображується й у протоко­лі допиту. Положення, що гарантують найбільш правильну і точну фіксацію показань, зводяться до такого:

1)  показання записують від першої особи і по можливості дослів­но;

2)  поставлені запитання та відповіді на них у разі необхідності за­писуються дослівно;

3)  на прохання допитуваного йому надається можливість власно­ручно викласти показання, про що в протоколі слідчий робить відміт­ку;

4)  протокол не може бути стилізованим, а має точно фіксувати ви­рази, які вживає допитуваний;

5)  протокол підписують допитуваний, слідчий та інші особи, при­сутні на допиті.

Протокол допиту повинен містити:

1)   відмітку про попередження допитуваного (свідка) щодо кри­мінальної відповідальності за відмову від давання показань і за давання завідомо неправдивих показань, що підтверджується його підписом;

2)  відмітку про роз’яснення допитуваному свідоцького імунітету;

3)  відмітку про роз’яснення допитуваному в учиненні якого зло­чину його підозрюють та про його право на захист;

4)  заяву обвинуваченого про те, чи визнає він себе винним;

5)  відомості про перекладача, експерта, захисника, педагога, бать­ків або законних представників неповнолітнього.

У процесі допиту свідок або обвинувачений може виконати за власним бажанням чи за пропозицією слідчого схеми, креслення, ри­сунки, плани, що пояснюють його показання. Вони мають бути засвід­чені підписами допитуваного і слідчого.

Способом фіксації допиту може бути звуко- і відеозапис. Такий запис проводиться після попереднього повідомлення всіх учасників слідчої дії (ст. ст. 851, 852 КПК). Доцільно застосовувати його у випад­ках складних допитів або ж таких, що супроводжуються визнанням обвинуваченим своєї вини, або для фіксації показань потерпілого, який перебуває у хворобливому стані, тощо. Паралельно зі звуко- і відеоза- писом слідчий веде протокол.

 

Запитання для самоконтролю

1. Що таке допит?

2. Що являє собою предмет допиту?

3. Які вирізняють види допиту?

4. З яких стадій складається процес формування пока­зань?

5. Які елементи охоплює підготовка до допиту?

6. З яких елементів складається розгорнутий письмовий план допиту?

7. Які тактичні прийоми можуть використовуватись при допиті?

8. Яким чином запитання класифікуються в криміналі­стиці?

9. Які існують способи пред’явлення доказів?

10. Які системи тактичних прийомів використовуються при допиті?

11. У чому полягає сутність встановлення психологічного контакту?

12. Які прийоми застосовують для встановлення психоло­гічного контакту?

13. Які прийоми охоплює система тактичних прийомів, спрямована на актуалізацію забутого?

14. Яка система тактичних прийомів сприяє викриттю не­правди в показаннях?

15. Які існують особливості допиту неповнолітніх?

16. Які тактичні особливості притаманні очній ставці?

17. Коли можливе проведення перехресного допиту?

18. Які вимоги ставляться до протоколу допиту?

19. Який існує порядок використання звуко- і відеозапису при допиті?



[1] Див.: Комарков В. С. Тактика допроса. - Х., 1975.

[2] Див.: Карнеги Д. Как приобретать друзей и оказьівать влияние на людей / Пер. с англ. - К., 1989. - С. 98.