Розділ 4 Історія криміналістики
Розділ 4 Історія криміналістики
§ 1. Виникнення і розвиток криміналістики
Окремі рекомендації криміналістичного характеру відомі здавна і зустрічаються в законодавчих пам’ятках. Історія виникнення криміналістичних знань розпочинається з появою перших типів держави і права, коли встановлювались і порушувались певні правила поведінки, звичаї і закони. Виникнення перших порушників законів зумовило потребу в уведенні спеціальних правил і методів щодо розкриття і розслідування злочинів, установлення злочинців. Призначаються певні чиновники, які повинні були розкривати окремі види злочинів, встановлювати істину (наприклад, у Стародавньому Єгипті — чиновники- писці, нубійські негри та ін., у Стародавньому Вавилоні — писці та судді). Правові документи (Закони царя Хаммурапі, Артхашастра, Книга законів та ін.) містили деякі рекомендації криміналістичного характеру щодо збирання, дослідження та оцінки доказів судом, але вони мали окремий, розрізнений характер і були пов’язані з певними клятвами, випробуванням вогнем, каліченням та клеймуванням засуджених.
Криміналістичні знання формувалися в межах процесу (процедури), який був притаманний суспільству (наприклад, інквізиційний процес був пов’язаний з одержанням зізнання від допитуваного за допомогою тортур). Безумовно, поява криміналістичних засобів, прийомів та методів пов’ язана з відправленням правосуддя, здійсненням слідчої, розшукової та експертної практики.
Цікава історія виникнення розшукових органів. Так, у Франції першу розшукову бригаду «Сюрте» («Безпека») в паризькій поліцейській префектурі очолив колишній рецидивіст Франсуа Ежен Відок. Бригада була створена з колишніх кримінальних злочинців за принципом «Тільки злочинець може побороти злочин». В історії російського розшуку відоме прізвище Ваньки Каїна (Івана Осипова) — злодія-рецидивіста, який не лише виконував розшукові функції, а й сам вчиняв злочини. Тільки згодом виникло правило: особи, які притягувалися до відповідальності за обвинуваченням у кримінальних злочинах, не приймаються на службу в розшукову поліцію.
Деякі засоби та прийоми криміналістичної спрямованості відображено у правових актах Київської Русі, а саме — у «Руській правді». Літописи XV-XVI ст.ст. свідчать про використання криміналістичних знань, зокрема при порівнянні підписів у рукописах, виявленні підробок документів. У XVIH ст. вже було здійснено спроби щодо узагальнення судової практики. Так, І. Т Посошков у праці «Про бідність і богатство» (1724) аналізує не тільки судочинство, а й прийоми проведення слідства: випробування вогнем і залізом, позбавлення їжі та води тощо.
Для ХІХ ст. характерною є консолідація криміналістичних знань. У 1841 р. виходить друком праця Я. Баршева «Засади кримінального судочинства із застосуванням до російського кримінального судочинства», в якій було розкрито способи проведення слідчих дій. У 1882 р.
А. Бертільйон (працівник Паризької поліцейської префектури) запропонував метод антропометричної реєстрації та ототожнення злочинців (бертільйонаж), розробив методи сигналітичної та метричної фотозйомок, принципи словесного портрета. Дещо пізніше виникає дактилоскопічний метод реєстрації злочинців: Вільям Гершель (1877), Генрі Фолдс (1879-1880), Френсіс Гальтон, Едвард Генрі та ін.
Розвитку криміналістики сприяли праці Г. Гросса, Р. Рейса, А. Вейн- гарта, Ничефоро, С. Оттоленги та багатьох інших, які досліджували засоби і методи збирання доказів, особливості розслідування злочинів. Так, Г. Гросс започаткував термін «криміналістика» і розкрив його зміст у своїх працях «Керівництво для судових слідчих, чинів жандармерії та поліції» (1892) і «Керівництво для судових слідчих як система криміналістики» (1898).
Важливим напрямом розвитку криміналістики є розроблення методів дослідження речових доказів. Першою криміналістичною установою в Росії була судово-фотографічна лабораторія Є. Ф. Буринсько- го (1889). У 1892 р. вчений був нагороджений Академією наук премією ім. М. В. Ломоносова за відкриття у галузі судово-дослідницької фотографії. Фундаментальна праця Є. Ф. Буринського «Судова експертиза документів» (1903) є актуальною й донині.
На початку ХХ ст. виходить друком низка праць М. С. Бокаріуса: «Судово-медичні мікроскопічні та мікрохімічні дослідження речових доказів» (1910), «Короткий курс судової медицини» (1911), «Судова медицина у викладі для юристів» (1915). Протягом життя М. С. Бокаріус провів велику кількість судово-медичних і криміналістичних експертиз, зробив розтин понад 3000 трупів, а також здійснив до 5000 досліджень 26 речових доказів. Головними науковими працями М. С. Бокаріуса є «Довідковий підручний альбом для працівників карного розшуку і міліції при складанні словесного портрета» (1924), «Початковий зовнішній огляд трупа на місці події або виявленні його» (1929), «Судова медицина для медиків і юристів» у двох частинах (1930). У 1925 р. уряд УРСР присвоїв М. С. Бокаріусу почесне звання Заслуженого професора.
На початку ХХ ст. видано низку фундаментальних праць з криміналістики: П. С. Семеновський «Дактилоскопія як метод реєстрації» (1923), М. П. Макаренко «Техніка розслідування злочинів» (1925), С. М. Потапов «Судова фотографія» (1926). У цей же час побачив світ перший вітчизняний підручник з криміналістики І. М. Якімова «Криміналістика. Керівництво по кримінальній техніці і тактиці» (1925).
У 1935-1936 рр. у Москві видано систематизований підручник з криміналістики, до якого увійшли кримінальна техніка, тактика і методика розслідування, а у 1938-1939 рр. цей підручник було перевидано.
У 1940-1960 рр. здійснюється формування ряду криміналістичних теорій і вчень. Так, у 1940 р. видані монографія А. І. Вінберга «Криміналістична експертиза письма»; у 1946 р. — брошура С. М. Потапова «Вступ до криміналістики»; у 1947 р. — праця Б. І. Шевченка «Наукові основи трасології»; у 1949 р. — книга М. В. Терзієва «Вступ до криміналістичного дослідження документів»; у 1955 р. — праця М. О. Селі- ванова «Судово-оперативна фотографія»; у 1956 р. — книга С. Д. Кус- тановича «Судова балістика»; у 1958 р. — монографія Р. С. Бєлкіна «Теорія і практика слідчого експерименту»; у 1965 р. — монографія Я. Пещака «Слідчі версії» та ін.
У 1960-1980 рр. починається інтенсивний розвиток теорії криміналістичної тактики (Р. С. Бєлкін, О. М. Васильєв, А. В. Дулов, В. О. Коновалова, М. І. Порубов, О. Р. Ратинов), наукових основ судової експертизи (Л. Ю. Ароцкер, О. Р. Шляхов, О. О. Ейсман). З 60-х років починається розробка методологічних проблем криміналістики, що відображено у виданих працях: С. П. Митричева «Теоретичні основи радянської криміналістики» (1965); Р. С. Бєлкіна і А. І. Вінберга «Криміналістика і доказування» (1969); О. М. Васильєва і М. П. Яблокова «Предмет, система і теоретичні основи криміналістики» (1984); Р. С. Бєлкіна «Криміналістика: проблеми, тенденції, перспективи» у двох частинах (1987, 1988) та ін. У 1970 р. проходить дискусія про предмет криміналістики (м. Свердловськ).
Великим досягненням криміналістичної наукової думки є видання Р. С. Бєлкіним «Курсу криміналістики в 3-х томах» (1997, Росія).
§ 2. Сучасний стан криміналістики в Україні
Сучасний стан розвитку криміналістики в Україні характеризується формуванням загальної теорії криміналістики, розробленням і впровадженням сучасних науково-технічних засобів і інформаційних технологій в практику боротьби зі злочинністю, удосконаленням прийомів криміналістичної тактики, запропонуванням методик розслідування нових видів злочинів. Розвиток криміналістики пов’ язаний з формуванням певних наукових шкіл криміналістів. Інтенсивно розвиваються всі розділи криміналістики, виникають нові напрями, теорії та вчення.
Важливим свідченням високого рівня розвитку криміналістики в Україні є підготовка і видання підручників. У 1973 р. видано підручник «Радянська криміналістика. Криміналістична техніка і слідча тактика» за редакцією професора В. П. Колмакова, написаний українськими вченими-криміналістами. У 1988 р. вийшов друком підручник «Радянська криміналістика. Методика розслідування окремих видів злочинів» за редакцією професора В. К. Лисиченка.
За часів незалежності України перший підручник для юридичних вищих навчальних закладів та юридичних факультетів «Криміналістика. Криміналістична тактика і методика розслідування злочинів» за редакцією професора В. Ю. Шепітька було підготовлено у 1998 р. колективом викладачів кафедри криміналістики Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. У 2001 р. цей самий авторський колектив видав повний курс криміналістики.
На сучасному етапі наукові дослідження з криміналістики проводяться на кафедрах криміналістики вищих юридичних навчальних закладів, у науково-дослідних установах України (Інституті вивчення проблем злочинності Академії правових наук України, Державний науково-дослідний інститут МВС України та ін.), а також у науково- дослідних експертних установах (науково-дослідних інститутах судових експертиз Міністерства юстиції України, Державному науково- дослідному експертно-криміналістичному центрі МВС України та підпорядкованих йому науково-дослідних експертно-криміналістичних центрах на місцях).
На сьогодні в Україні працюють відомі криміналісти, професори: Ю. П. Аленін, В. П. Бахін, Т. В. Варфоломеєва (член-кореспондент АПрН України), А. Ф. Волобуєв, В. Г. Гончаренко (академік АПрН України), В. А. Журавель, А. В. Іщенко, О. А. Кириченко, Н. І. Кли- менко, В. О. Коновалова (академік АПрН України), В. С. Кузьмічов, В. К. Лисиченко, В. Г. Лукашевич, Є Д. Лук’янчиков, М. В. Салтевський, М. Я. Сегай (академік АПрН України), В. В. Тіщенко, В. Ю. Шепітько (член-кореспондент АПрН України).
Тільки за останні роки в Україні захищено низку докторських дисертацій: В. Г. Лукашевич «Основи теорії професійного спілкування слідчого» (1993), Н. І. Клименко «Криміналістичні знання: природа, структура, оптимізація використання» (1993), Т. В. Варфоломеєва «Організаційні, процесуальні та криміналістичні проблеми захисту адвокатом прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного» (1994), В. Ю. Шепітько «Теоретичні проблеми систематизації тактичних прийомів у криміналістиці» (1996), В. С. Кузьмічов «Слідча діяльність: сутність, принципи, криміналістичні прийоми і засоби здійснення» (1996), О. А. Кириченко «Основи криміналістичної мікрології» (1996), Ю. П. Аленін «Теоретичні та практичні основи розкриття і розслідування осередків злочинів» (1997), В. А. Журавель «Теорія та методологія криміналістичного прогнозування» (2000), А. Ф. Волобуєв «Наукові основи комплексної методики розслідування корисливих злочинів у сфері підприємництва» (2002), В. В. Тіщенко «Концептуальні основи розслідування корисливо-насильницьких злочинів» (2003), Є. Д. Лук’янчиков «Інформаційне забезпечення розслідування злочинів (правові і тактико-криміналістичний аспекти)» (2005).
§ 3. Становлення експертних та криміналістичних установ в Україні
У 1923 р. Раднарком УРСР прийняв постанову про заснування в Харкові, Києві та Одесі обласних кабінетів науково-судової експертизи і затвердив положення про них (хоча Київський інститут і Одеська лабораторія були організовані ще в 1914 р.). Ці установи було створено з метою провадження різних науково-технічних досліджень за судовими справами. Київський кабінет очолював С. М. Потапов, а згодом
В. І. Фаворський. Першим директором обласного кабінету в Харкові був талановитий судовий медик і криміналіст М. С. Бокаріус, а після смерті останнього цей заклад очолив його син М. М. Бокаріус. Для виконання поставлених завдань у складі кабінетів було передбачено створення чотирьох секцій: 1) хімічних і фізико-хімічних досліджень; 2) судово-фотографічних досліджень; 3) судово-медичних макро- і мікроскопічних досліджень; 4) ідентифікації особи.
У 1925 р. кабінети були перейменовані на інститути науково-судової експертизи. На той час в інститутах діяли шість секцій: 1) хімічних і фізико-хімічних досліджень; 2) біологічних досліджень; 3) фотографічних досліджень; 4) ідентифікації особи; 5) судово-медичних досліджень;
1) кримінально-психологічних і психопатологічних досліджень.
У 1926-1927 рр. оприлюднено три книги журналу «Архів кримінології та судової медицини», відповідальним редактором якого був директор Харківського інституту М. С. Бокаріус. У 1931 р. видавався журнал «Питання криміналістики та науково-судової експертизи», а в 1936 р. було видано спільний збірник Українського інституту судової політики і Харківського інституту судової експертизи «Питання кримінального процесу та техніка розслідування злочинів». У 1937 р. побачив світ збірник трьох українських інститутів науково-судової експертизи (Київського, Харківського та Одеського) «Криміналістика і науково-судова експертиза». З 1964 р. в Україні виходить міжвідомчий збірник наукових і науково- методичних праць «Криміналістика і судова експертиза».
У роки Великої Вітчизняної війни експертну діяльність проводили в основному науково-технічні відділи (НТВ) органів міліції. Київський, Харківський та Одеський науково-дослідні інститути судових експертиз відновили свою експертну і наукову діяльність у 1943-1944 рр.
З 1946 р. директором Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз (НДІСЕ) було призначено В. П. Колмакова, який успішно керував інститутом протягом 20 років.
На сьогодні в Україні створені і функціонують науково-дослідні інститути судових експертиз Міністерства юстиції України: в Києві, Харкові, Одесі, Львові, Донецьку, Дніпропетровську, Сімферополі, а також філії в Севастополі, Полтаві, Черкасах, Тернополі, Луганську, Миколаєві, Чернігові, Вінниці. В інститутах здійснюється науково- дослідницька та науково-методична робота. Колективи інститутів запропонували низку нових експертних методик та методів дослідження. Експертами захищені кандидатські та докторські дисертації.
Зараз НДІСЕ Міністерства юстиції України мають такі лабораторії: судово-почеркознавчих і комп’ютерних досліджень, судово-трасоло- гічних, судово-балістичних, вибухотехнічних, судово-біологічних, судово-автотехнічних, судових будівельних та пожежних, судово- товарознавчих, судово-фізичних і хімічних досліджень.
В Україні функціонує система експертних криміналістичних підрозділів органів внутрішніх справ. Перший кабінет науково-судової експертизи почав працювати у 1919 р. при Центральному управлінні карного розшуку Росії. У 1921 р. кабінет реорганізовано у науково- технічний підвідділ при карному розшуку НКВС, а у 1922 р. — у науково-технічний відділ. З 1936 р. аналогічні науково-технічні підрозділи було створено в міліції на всій території СРСР. Упродовж свого існування вони змінювали назви на експертно-криміналістичні управління і експертно-криміналістичні відділи.
Крім експертних установ Міністерства юстиції України, судово- експертні та криміналістичні дослідження в Україні на теперішній час здійснюють експертно-криміналістичні служби МВС України (Державний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр МВС України (ДНДЕКЦ) та науково-дослідні експертно-криміналістичні центри (НДЕКЦ) при ГУМВС, УМВС, УМВСТ). Експерти центрів проводять різні види експертиз і досліджень, беруть участь у провадженні слідчих дій як спеціалісти. В експертно-криміналістичних підрозділах проводяться: 1) криміналістичні експертизи (дактилоскопічні, трасологічні, холодної зброї, почеркознавчі та ін.); 2) спеціальні експертизи (наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, харчових продуктів, волокон та волокнистих матеріалів, нафтопродуктів і паливно-мастильних матеріалів, скла і кераміки, вибухових речовин, обставин і механізму пожеж тощо).
Запитання для самоконтролю
1. Як формувалися криміналістичні знання?
2. Коли відбулася консолідація криміналістичних знань?
3. Хто започаткував термін «криміналістика»?
4. Хто запропонував метод антропометричної реєстрації злочинців?
5. Коли відбулася дискусія про предмет криміналістики?
6. Яким чином характеризується сучасний етап розвитку криміналістики?
7. Коли було створено перші кабінети науково-судової експертизи?
8. Які експертні установи на сьогодні створені і діють в системі Міністерства юстиції України?
9. Яка історія виникнення експертно-криміналістичних служб у системі МВС України?