Печать

ТЕМА 18. УКРАЇНА НЕЗАЛЕЖНА. 1991-2005 PP. КРОКИ ОНОВЛЕННЯ. КРИЗОВІ ЯВИЩА

Posted in Історія України - В.Я. Білоцерківський Історія України

ТЕМА 18. УКРАЇНА НЕЗАЛЕЖНА. 1991-2005 PP. КРОКИ ОНОВЛЕННЯ. КРИЗОВІ ЯВИЩА

18.1. Державотворення. Суспільно-політичні процеси
18.2. Соціально-економічна ситуація
18.3. Зовнішня політика
18.4. Зміни у культурному житті. Церква в незалежній Україні

18.1. Державотворення. Суспільно-політичні процеси

Творення Української держави мало розпочатися з формування системи її управління, яка враховувала історичні, національні та культурні традиції народу. А це вимагало формування законодавчої бази, здатної забезпечити будівництво нової системи управління та існування суверенної держави. Первинність у питаннях державотворення належить законодавчій владі — Верховній Раді. На цей час вона чітко взяла курс на те, щоб зосередити в своїх руках всю повноту влади в Українській державі. На це були достатні підстави, бо український парламент уже працював без директив державної партії. Верховна Рада дванадцятого скликання була обрана у 1990 р. і проіснувала до 1994 р. В її складі значними та впливовими були групи консервативних депутатів та «лівих». Це накладало певний відбиток на законодавчу діяльність, вело до гальмування реформ, а також необхідних для будівництва незалежної Української держави законів, викликало в стінах парламенту багато, бурхливих і гострих, часто безплідних дискусій.
До того ж ця Верховна Рада ще не була достатньо чітко структурована на «ліву», «праву» частини і «центр», як це має місце в парламентах сучасних розвинутих держав. Це обумовлювало декларативність, суперечливість законів, які нею приймалися. Давалися також взнаки непрофесіоналізм частини депутатів, відсутність у багатьох досвіду законодавчої діяльності та складність і новизна становища, що визначалися перетворенням Верховної Ради в парламент незалежної держави.
Слід звернути увагу на певну суперечливість функціонування Верховної Ради: з одного боку, вона символізувала спадковість, послідовність, традиційність владної діяльності, виступала основною провідною силою у країні, а з другого — не спромоглася визначити стратегічний шлях розвитку України, формування науково обґрунтованої моделі демократичної держави.
Верховна Рада дванадцятого скликання внесла в політичну структуру України дуже важливий елемент, запровадивши законом від 5 липня 1991 р. посаду Президента України як глави виконавчої влади. Цим передбачалося зміцнити цю гілку влади, гарантувати послідовність і всебічність процесу реформ, забезпечити політичну єдність у центрі і на місцях в умовах кризових явищ.
Президентові країни був підпорядкований Кабінет Міністрів. Глава держави мав пропонувати Верховній Раді для затвердження персональний склад Кабінету Міністрів та прем´єр-міністра. Цей орган виконавчої влади повинен був здійснювати заходи щодо забезпечення національної безпеки країни, вирішувати питання соціально-економічної політики, проблем культури, екології та ін. Таким чином, створена система трьох центрів влади, між якими зразу ж розпочалася боротьба. Незабаром стало зрозуміло, що ця система потребує удосконалення, а головна роль Президента в системі виконавчої влади імовірно тимчасова.
Верховна Рада України також виробила основні засади діяльності судової гілки влади та її контролюючого органу — Генеральної прокуратури. Однак у цій діяльності Верховна Рада припустилася помилок, механічно поєднуючи принципи парламентської республіки та президентського правління, значно ослабивши місцеве самоуправління тим, що поділила його між радами і системою правління представників президента на місцях.
Та попри все Верховна Рада на початку 90-х була основним керівним центром країни, зосереджуючи в своїх руках всю владу. На цей час в суспільстві утвердилася думка, що політичний розвиток має відбуватися демократичним шляхом, а боротьба різних політичних сил — тільки у парламентських формах. Тому парламентське керівництво держави, маючи підтримку значної частини суспільства, вдалося до активного творення законів. Лише за 1992-1994 pp. Верховна Рада України прийняла. 450 законів. Однак керівництво партій, державних органів на чолі з Президентом та спікером Верховної Ради не мали програми чи цільної концепції переходу до демократичного суспільства, багато законів були відірвані від життя і належним чином не спрацювали. Місцеві ради не могли задовільно справлятися з великою кількістю повноважень. За радянських часів вони спиралися на підтримку всевладної компартії. Тепер вона не працювала, а відповідної заміни не було. Виборці (електорат) тиснули на ради, вимагаючи встановлення порядку, організованості, забезпечення їх потреб, виконання законів, затверджених Верховною Радою, але місцеві ради в багатьох випадках були безпорадними. Наслідком стало загальне зниження ефективності державного управління в усіх його ланках і послаблення авторитету влади. Це створювало сприятливі умови для зростання корупції та злочинності. Відбувається прогресуюча деморалізація частини суспільства.
Першими кроками законодавства було створення силових структур. Ще 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла постанову, якою підпорядкувала собі всі війська, дислоковані на території України. Тоді ж було створено міністерство оборони. 11 жовтня і 6 грудня законодавчо затверджувалася концепція будівництва збройних сил та оборони країни: без´ядерність, позаблоковість, заборона діяльності у військах політичних партій, введення в армії української мови, використання збройних сил лише для виконання завдань, пов´язаних з обороною країни. Створювалися роди військ: сухопутні, повітряні, Морфлот та ін. На Президента України покладалися обов´язки головнокомандувача збройних сил.
Низка законів (листопад-грудень 1991 р.) спрямовувалася на визначення режиму кордонів України, порядок їх охорони, перетину, створення прикордонних військ, митної служби та ін. Законом від 4 листопада 1991 р. на базі військ МВС була створена національна гвардія України. Таким чином, Українська держава вже до кінця року створила власні збройні сили, спроможні здійснювати її оборону. Паралельно формувалася система сил національної безпеки. Вже у вересні 1991 р. постановою Верховної Ради був ліквідований Комітет державної безпеки СРСР (Українське відділення). На його матеріально-технічній та кадровій основі створювалася Служба безпеки України (СБУ). Вона була підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді. Постанова зобов’язувала її користуватися лише конституційними методами діяльності.
У січні 1992 р. після довгих і запеклих дискусій Верховна Рада затвердила державну символіку України (жовто-блакитний прапор і малий герб -— тризуб князя Володимира), державний гімн - «Ще не вмерла України і слава, і воля» (слова П. Чубинського, музика М. Вербицького). Важливе значення для створення демократичної Української держави мало реформування державних структур. Верховна Рада як основний законодавчий орган залишалася без змін, виконавча — зазнала реорганізації. Змінилися кількість і характер міністерств. Було створено 26 міністерств, які здійснювали державну політику у відповідних сферах економічного і культурного жил я. Цьому заважав поділ місцевого самоврядування на дві частини: ради і представництва Президента на місцях.
У 1992 р. створювалися посади представників Президента — голів місцевої державної адміністрації, що мали статус найвищих посадових осіб виконавчої влади. Представники Президента мали широкі повноваження. Однак надто часто в Україні змінювалися форми керівних органів, а не зміст їхньої діяльності. До того ж на керівних посадах знаходилися, за невеликим винятком, представники тієї самої державної еліти, що й до серпня 1991 p., лише дещо доповненої вихідцями із демократичних партій і організацій. Це значною мірою гальмувало здійснення давно назрілих реформ.
Складними виявилися національні проблеми та збереження єдності України. Загострення кризових явищ у соціально-економічній сфері стимулювало сепаратистські настрої в ряді регіонів України, переважно на сході і півдні. Але особливо загострилися вони в Криму, дві третини населення якого становили росіяни. Найважливішим виявилося розв´язання питання про повернення татар, незаконно виселених за наказом Сталіна у 1944 р. Фінансування їх повернення мало здійснюватися урядом СРСР, але після його розпаду важким тягарем лягло на знесилену економіку України. Не дочекавшись державної допомоги, кримські татари самотужки поверталися на історичну батьківщину і самочинно будували свої селища на нових місцях. Це викликало конфлікти з органами влади, міліцією, російським населенням. Боротьбу за права татарського населення очолили Організація кримськотатарського національного руху і представницький орган — Меджліс кримськотатарського народу. Кримські татари домагалися права на власну державність і особливий статус Криму в складі України.
Непростим було становище 700 тисяч українців у Криму, які не мали національних шкіл, преси, ефірного часу на телебаченні і закладів культури. Це спонукало їх до консолідації та організованої боротьби з русифікацією. У 1992 р. був проведений Всеукраїнський конгрес українців, який намітив стратегію боротьби за Крим як невіддільну частину України, а також підтримав справедливі домагання кримськотатарського народу, обравши Всекримську координаційну раду. Згодом була створена єдина організацію — Український громадянський конгрес Криму. Потужні проросійські сепаратистські сили згуртувалися в Республіканському русі Криму (РРК), який об´єднав навколо себе значну частину російського населення. Ядром руху стала Республіканська партія Криму (РПК). РРК і РПК виступили за повернення Криму, особливо Севастополя, до складу Росії. Але верховна рада Кримської АРСР (з лютого 1992 р. — Республіка Крим) виступила за державну самостійність. Верховна Рада України відмінила декілька законів Верховної Ради Криму, спрямованих на поступове приєднання його до Росії чи його самостійність, і врешті-решт у 1994-1995 pp. у Республіці Крим було запроваджено законодавство, за яким вона стала складовою частиною України. З 1992 р. в Республіці Крим існує представництво Президента України, яке контролює здійснення там законів України.
У розв´язанні проблем державного будівництва було немало протиріч і складних питань. Вони частково пов´язані із затягуванням прийняття нової Конституції, що дало б можливість чітко поділити владу на законодавчу, виконавчу і судову. В Конституцію 1978 р. лише вносилися деякі зміни, але вона залишалася діючою до 1996 p., хоча Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції ще в червні 1991 р. Негативно відбивалася на проведенні реформ, особливо економічних, неузгодженість функцій Верховної Ради як органу законодавчої влади і Президента як представника і керівника виконавчої. У лютому 1992 р. Президент Л.Кравчук, прагнучи керувати країною за допомогою указів, заснував Державну думу України. Цей орган, як свідчить відповідний указ, мав виконувати консультативні функції при Президентові. Насправді поява Думи та її перші кроки свідчили про намір Кравчука не обмежитися виконавчою владою, а взяти на себе частину повноважень Верховної Ради. Однак парламент недвозначно і твердо висловився проти цього, і Президент розпустив Думу.
Конституційно невизначеними залишалися також взаємовідносини найвищих посадових осіб в середовищі виконавчої влади — між Президентом і прем´єр-міністром. Не викликала сумнівів лише підпорядкованість Президентові керівника уряду. Після того як голодуючі студенти змусили В, Масола піти у відставку, керівником Кабінету Міністрів (так тепер став називатися уряд, щоб чіткіше визначалася його підпорядкованість Президенту) став В. Фокін. Всі сімнадцять місяців свого правління він піддавався гострій критиці лівих і правих партій, політичних діячів, профспілок, оскільки економічне становище безперервно погіршувалося. Вже у 1992 р. назріває криза, яка охоплює всі сфери життя країни.
У жовтні 1992 р. уряд очолив Л.Кучма. За період його діяльності економіка продовжувала занепадати. Весною 1993 p., з метою посилення свого впливу на місцях, він зробив спробу підпорядкувати собі представників Президента в областях, включивши їх до складу Кабінету Міністрів. Але Верховна Рада не дала на це дозволу. Певний час не погоджувалася вона і на відставку Кучми, який не знаходив спільної мови з Кравчуком. Врешті-решт під тиском широкої страйкової боротьби, подальшого загострення суперечностей в уряді Верховна Рада дозволила голові уряду піти у відставку. Таким чином, за відсутності конституції, законів, що визначали б компетенцію посадових осіб, навіть керівники держави не завжди могли домовитися між собою. А парламент та органи влади на місцях у своїй діяльності часто заходили в глухий кут. До того ж давалися взнаки невміння багатьох з них знаходити компромісні рішення, прислухатися до думки опонента. У інших бракувало знань та досвіду парламентаризму, що властиво для полі-тичної еліти раніше гнобленої нації. Боротьба між Верховною Радою і виконавчою владою, роздвоєність і слабкість останньої все більше поглиблювали кризу.
Складність державотворчого процесу і політичного становища України в цілому частково обумовлювалася і відсутністю досвідчених масових політичних партій. Нові партії, які виникли відразу у великій кількості, відштовхували маси тим, що їх керівники поверхово і одноманітно критикували владу, соціалістичне минуле, один одного або лише «лівих». Відчувалося, що багато лідерів політичних партій борються за кар´єру, за крісло для себе і не бажають чи нездатні щось змінити в житті народу і держави. Масовими організаціями залишались лише комуністи, соціалісти та Народний рух. Досить складними були зміни в Народному русі України, який сформувався в боротьбі за незалежність і був лише для цього пристосований. Тепер йому потрібно було чітко визначити своє місце в державотворчому процесі. На НІ з´їзді (лютий-березень 1992 р.) Рух оголосив, що перебуватиме в конструктивній опозиції до виконавчих структур. Однак після з´їзду в таборі націонал-демократів стався розкол. Значна їх частина взяла курс на активну участь у зміцненні державності України і відмовлялася від опозиційності. Вони почали обіймати посади в президентських структурах, міністерствах та посольствах.
Частина Руху згуртувалася навколо В. Чорновола і продовжувала боротьбу з владою, хоч все більше ставала зрозумілою необхідність серйозної конструктивної праці на благо Української держави. До складу кабінету Л. Кучми увійшли деякі пов´язані з Рухом діячі: академік Т. Юхновський зайняв посаду першого віце-прем´єра, академік М. Жулинський і професор В. Пинзеник стали віце-прем´єрами. З часом Рух пережив ще ряд розколів: у 1993 р. від нього відійшла окрема організація — Всенародний рух України на чолі з Л. Скорик і М. Поровським. Ще гостріше відбувався розкол Руху в 1999 р.
Чисельність первинних організацій партії скорочувалася, вплив її на маси поступово падав. Поряд з цим у 1997-1998 pp. зміцнювала свої позиції правоцентристська Народно-демократична партія.
Комуністична і соціалістична партії, залишившись без номенклатури, шукали собі місця в новій державі, виробляли нову стратегію і тактику. Вони продовжували зростати, що пов´язано з їх справедливою критикою влади та погіршенням становища народних мас. Однак ці партії все ще не оприлюднили своїх конструктивних програм виходу з кризи і вели широку агітаційну роботу під гаслами боротьби за соціальну справедливість. Вони поповнювали свої ряди людьми переважно старшого покоління, які за радянських часів мали певний прожитковий мінімум, а в умовах незалежності ледве виживали.
Частина компартійної номенклатури не витримала конкурентної боротьби на різного роду виборах і відходила від влади. Дехто з комуністів-реформаторів відійшов у науку, народне господарство, в інші партії. Багато представників номенклатури, користуючись давнім впливом в господарських структурах та іншими важелями, започаткували прошарок банкірів, президентів фінансових фондів, біржовиків, власників підприємств і торговельних фірм. Номенклатура швидко вписалася у ринкові відносини, збагачувалася і зростала. Значна група номенклатурників утворила так звану «партію влади». Це спеціалісти різних галузей економіки та культури з великим досвідом організаційної роботи, без якого життя сучасного суспільства неможливе. Слід мати на увазі, що державна партія упродовж багатьох років була єдиною владною структурою СРСР і підбирала за допомогою добре поставленої системи підготовки кадрів найбільш здібних людей з усіх прошарків суспільства. І в нових умовах значну їх частину суспільство мало використовувати в системі влади. До того ж самостійність України підносила статус політичної еліти й відкривала перед нею міжнародні горизонти. У Верховній Раді «партія влади» займала переважну більшість місць. В основному всі їхні представники проголосили себе безпартійними. Реформи вони здійснювали обережно, часто не бажаючи зрозуміти їх, а також боячись втратити владу.
Протистояння Президента і Верховної Ради на фоні всеохоплюючої кризи закінчилося рішенням обох сторін достроково припинити свої повноваження. Гострота кризи знімалася, почалося оновлення вищих органів влади, хоча цей процес виявився коротким. У березні-квітні 1994 р. за мажоритарною системою відбулися нові вибори до Верховної Ради. Виборці по-різному реагували на бездіяльність владних структур перед насуванням кризи. Багато з них не з´явилися на виборчі дільниці (було заповнено 338 депутатських місць з 450). Лише 182 депутати були обрані за партійними списками. Фракції чисельністю понад 10 чоловік дістали тільки чотири партії: комуністів (90), Народний рух (22), селянська партія (21), соціалісти (15). До останніх пізніше увійшло дев´ять комуністів. Головою Верховної Ради обрано лідера СПУ О. Мороза. В червні 1994 р. відбулися вибори Президента України. Перемогу здобув Леонід Кучма, якого підтримали ліві, профспілки та інші сили.
У новій Верховній Раді відбулася більш чітка структуризація і розподіл на фракції (більше 25 депутатів) і групи (менше 25 депутатів) — всього їх було дев´ять. Із них шість мали чітку політичну орієнтацію. Зокрема, фракція «Комуністи України за соціальну справедливість та народовладдя», яка об´єднала понад 80 депутатів, утворена на суто партійній основі. Більшість її депутатів представляли східний та південний регіони України. Збіг партійної і регіональної належності створив сприятливі умови для діяльності фракції. Вона фактично керувала роботою шести постійних комісій Верховної Ради.
Соціалістична партія України об´єднувала 24 депутатів. Дотримуючись помірковано-лівої позиції, тісно співпрацювала з фракцією «Комуністи України» і була досить помітною політичною силою в парламенті. Формувались і посилювалися центристські сили, особливо Народно-демократична партія.
Партії правого спрямування були представлені депутатськими групами «Реформи», «Державність», фракцією «Народний рух України». Однак жодна з політичних сил не створила парламентської більшості і не взяла на себе політичну відповідальність за становище, що склалося. Сили, що прийшли до парламенту, мали надто суперечливі уявлення про шляхи розвитку України, були надто непримиренними, щоб прийняти необхідні законодавчі акти для реформування України. Жодна фракція не взяла на себе функцію об´єднання всіх політичних сил України і виведення республіки з кризи. І все ж Верховна Рада тринадцятого скликання значно розширила правову базу реформ, прийнявши 753 закони.
18 травня 1995 р. Верховна Рада затвердила Закон «Про державну владу й місцеве самоврядування», згідно з яким Президент став одноосібним главою уряду, який він і формував без узгодження і затверджень Верховною Радою. Він же мав очолити й систему місцевих органів виконавчої влади через голів місцевих адміністрацій. 8 червня 1995 р. Л. Кучма і О. Мороз після довгих і складних переговорів підписали з цього питання конституційну угоду, чим було відкрито шлях до створення хоча б частково дієздатного уряду. Однак і після виборів 1994 р. становлення правової, демократичної держави здійснювалося повільно. Виконавча влада, хоч діяла активніше, ніж попередня, але в повну силу себе не виявляла. Верховна Рада виявилася зрілішою. Після довгих дискусій, зволікань та узгоджень у 1996 р. активізувався конституційний процес, і нарешті, 28 червня 1996 р. п´ята сесія Верховної Ради затвердила нову Конституцію України, яка в основному відповідала основним вимогам розвитку сучасного українського суспільства. Україна стала президентсько-парламентською демократичною державою, в якій чітко розмежовані законодавча і виконавча влади. Третьою владою встановлена незалежна судова система. Конституція декларує широкі політичні права громадян та свободу для кожної людини. Однак ця Конституція мала ще пройти перевірку життям.
Та прийняття її не змінило кризового стану в країні. Продовжували існувати безвідповідальне ставлення до своїх обов´язків органів влади, корупція, посилювався негативний вплив на життя суспільства, рекетирство, мафіозних структур та кримінальних груп. Посилюється соціальна диференціація. Поряд із зростаючою бідністю народних мас у 1998 р. в Україні нараховувалося 150 тис. мільйонерів. Багатство багатьох з них було нажите незаконно.
У 1997 р. дещо уповільнився спад економіки. Однак криза продовжувалась і в 1998 р. Майже половина господарства країни перетворилася в «тіньову», вийшла з-під контролю уряду, а він виявився безсилим щось змінити. Все гостріше поставало питання про необхідність змін у керівництві країною.
У 1997 р. Верховна Рада на принципах змішаної мажоритарно-про-порційної системи затвердила новий закон про вибори. Вибори до Верховної Ради чотирнадцятого скликання відбулися у березні 1998 p., і пройшли вони в гострій боротьбі. Жодна партія не отримала більшості. У новому парламенті сформувалася така розстановка сил: Компартія України — 24,7%, Народний рух — 9,4%, виборчий блок Соціалістичної партії України — 8,6%, Партія зелених —5,4%, Народно-демократична партія України — 5%, «Громада» — 4,7%, Прогресивна соціалістична партія України — 4 %, Соціал-демократична (об´єднана) — 4%. Це свідчило про певний успіх лівих партій та невдачу центристських сил, які підтримували президентський курс. Не порадували ці вибори і табір правих партій. Це зумовлювалося тяжким становищем в економіці та соціальній сфері (мізерна оплата праці в бюджетній сфері, затримка виплат зарплати і пенсій, занепад системи соціального забезпечення, охорони здоров´я та ін.). Негативну роль відіграло й те, що в Україні в цей час існувала велика кількість політичних партій, переважна більшість яких неспроможна була займатися конструктивною діяльністю. Та й для кожного з таборів характерною була відсутність єдності, внутрішні протиріччя та тертя. Існували суперечності; у центристів — між НДП та «Громадою», у «лівих» — між СПУ та ПСП.
У новообраному парламенті, відповідно до результатів виборів, у керівництві переважали «ліві». Новим головою Верховної Ради став лідер «лівої» Селянської партії, союзниці СПУ, — О. Ткаченко, його першим заступником — комуніст А. Мартинюк, заступником — В. Медведчук, лідер СДПУ(о). Однак блок «лівих» не став домінуючим. А «праві» і «центристи» теж не могли повністю відстояти свої інтереси. Це диктувало кожному табору необхідність збільшення своїх рядів, посилення позицій, активізацію перегрупування та консолідації.
За час діяльності цієї Верховної Ради відбулося кілька складних політичних процесів: розкол Народного руху на НРУ (керівник Г. Удовенко) і УНР на чолі з Ю. Костенком, розкол в НДП. Особливо важким був розвал фракції «Громада», викликаний підозрами в аферах і привласненні великих сум державних коштів її лідером прем´єр-міністром П. Назаренком. Переважна більшість «громадівців» перейшла до інших фракцій. Все це посилювало недовіру до владних структур.
Та попри всі труднощі і негаразди, значна частина її депутатів поступово набувала досвіду та професіоналізму. Зокрема, цьому сприяло те, що понад 33% депутатів працювали у Верховній Раді попереднього скликання, тобто вже мали певний досвід законотворення.
З кінця 1998 р. і до листопада 1999 р. в Україні проходила кампанія виборів Президента України. Характерним для неї була низка нових явищ:
1. Значне зростання кількості претендентів на найвищу посаду в країні. Якщо на виборах 1994 р їх було сім, то у 1999 р. зареєструвалося 15, і це при тому, що законом передбачалася реєстрація претендентів лише за умови подання мільйона підписів громадян на їх підтримку.
2. Відсутність згуртованості в крайніх лівому і правому таборах, що виявилося в неспроможності кожного висунути єдиного кандидата в президенти.
3. Невдалі спроби створити коаліції («канівська четвірка») через неспроможність приймати компромісні рішення.
4. Орієнтація виборців не на програми кандидатів, а на їх особисті якості.
5. Досить висока активність всього електорату, але особливо людей старшого покоління.
6. Зростання впливу на виборців владних структур, особливо на місцях (використання так званого «адмінресурсу»), а також «політичних технологій» (політична реклама, антиреклама та ін.).
У другому турі голосування, де змагалися діючий Президент Л. Кучма (правоцентристська орієнтація) та лідер Компартії України П. Симоненко (ліворадикальна позиція), переміг Л. Кучма — 56,3% (понад 15 млн) голосів. За П. Симоненка віддали свої голоси майже 38% (понад 10 мли) виборців.
І після цих виборів боротьба між Верховною Радою та президентською владою продовжувалась, як відбувалася вона і в стінах самої Верховної Ради між провладними, пропрезидентськими силами та опозицією. Намагаючись загасити гостру боротьбу, подолати протистояння з Президентом, більшість депутатів вирішила піти на компроміс і об´єднатись у єдиний блок. Частина з них дещо поступилася окремими позиціями і принципами. Інші під впливом пропрезидентських сил переходили з однієї фракції до іншої. В результаті була сформована парламентська більшість, до якої увійшло 237 депутатів з 11 фракцій: «Батьківщина», «Відродження регіонів», «Громада», НДП, НРУ, УНР, «Незалежні», «Партія зелених», «Реформи-конгрес», СДПУ(о), «Трудова Україна». Журналісти називали членів «більшості» — «більшовиками». Це пропрезидентське об´єднання проголосило підтримку курсу реформ та діяльності реформаторського уряду, на чолі якого в грудні 1999 р. став Віктор Ющенко.
Однак, опинившись у меншості, «ліві» в парламенті та його керівних органах не погодилися з таким розвитком подій і розгорнули непримиренну боротьбу проти «більшості». Український парламент переживав гостру кризу і виявився практично паралізованим, втративши авторитет і довіру народу.
Щоб вийти з кризового становища, 21 січня 2000 р. «більшість» прийняла рішення про відкликання голови Верховної Ради та його першого заступника. Незабаром головою Верховної Ради обирається І. Плющ, а першим його заступником — В. Медведчук. Це на деякий час приглушило суперечності та протиріччя, пов´язані з боротьбою різних політичних сил за владу і сфери впливу, але не зняло її з порядку денного. Восени 2000 р. ситуація в суспільстві і парламенті загострюється у зв´язку з таємничим і жорстоким убивством опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе. «Масла у вогонь» підлив «касетний» скандал, пов´язаний з магнітофонними записами розмов високих посадовців у кабінеті Президента України. Вони викликали підозри і недовіру в суспільстві щодо керівництва держави. А в країні все ще панувала важка соціально-економічна криза, яка викликала невдоволення широких мас населення.
З 15 по 26 грудня 2000 р. у Києві функціонувало наметове містечко опозиціонерів, відбувалися бурхливі демонстрації і мітинги. В середовищі опозиції сформувалися три осередки: «Форум національного порятунку» (ФНП), «Україна без Кучми» (УБК), Громадський комітет опору «За правду». І хоча між ними існували деякі відмінності, в основному вони хотіли одного: зміни влади, її оновлення та проведення нової політики. 9 березня 2001 р. опозиційні сили, переважно радикальні молодіжні групи, перейшли до вуличної боротьби з силами правопорядку, що закінчилися численними сутичками та арештами демонстрантів.
В цих умовах влада і опозиція мали провести переговори за «круглим столом» і знайти компромісні рішення, однак це не вдалося через відсутність достатньої волі і гнучкості влади та радикалізму окремих опозиційних груп. Спроби опозиції ініціювати референдум про дострокові перевибори владних структур були визнані незаконними. Поступово масовий рух спадає.
До того ж «ліва» опозиція під керівництвом Компартії ініціювала боротьбу за відставку уряду Ющенка, і 26 квітня 2001 р. ця урядова «команда» розпалася. До влади прийшов уряд А.Кінаха, який перед тим очолював «Спілку промисловців і підприємців України». Цей уряд декларував активізацію реформ, поглиблення соціально спрямованої діяльності для підвищення життєвого рівня населення. В Україні настало коротке затишшя. Але соціально-економічна ситуація майже не покращувалася, що таїло в собі нове загострення боротьби.
Нова хвиля активізації політичного протистояння розгорнулася у 2002 р. у зв´язку з черговими парламентськими виборами, які проводилися за мажоритарно-пропорційним принципом.
Характерні особливості нового виборчого «марафону»:
1. Більш чітка структуризація політичних сил у країні. Центристи об´єдналися в блок «За єдину Україну», праві сили — «Наша Україна», яким керував В. Ющенко. Самостійно виступило об´єднання «Блок Юлії Тимошенко», але воно повсякчасно демонструвало свою солідарність і підтримку об´єднанню В. Ющенка. Ліві партії вели виборчу кампанію кожна окремо.
2. Значне зростання впливу і ролі правих сил під керівництвом досить популярного В. Ющенка.
3. На відміну від попередніх виборів, коли основне протиборство йшло між «лівими», з одного боку, і рештою сил — з другого, тепер боротьба велася між «правими» і центристами.
4. Подальше посилення тиску місцевої влади на виборців, використання різних виборчих технологій, «адмінресурсу». Це викликало звинувачення опозицією владних структур у фальсифікації виборів.
5. Активізація боротьби підприємців, бізнесменів за депутатські місця в мажоритарних округах. Після виборів понад 100 мажоритарників, які пройшли до Верховної Ради, підкреслювали, що вся виборча кампанія кожному з них обійшлася по кілька мільйонів гривень.
На виборах найбільше голосів зібрала «Наша Україна». На другому і третьому місцях відповідно були «За єдину Україну» і Компартія.
Але більшість депутатів підтримали об´єднання «За єдину Україну», що в кінцевому підсумку визначило перемогу цього центристського блоку, який мав чіткий пропрезидентський характер.
Всього до Верховної Ради пройшло шість об´єднань і партій. Крім вищеназваних, це СПУ, БЮТ і СДПУ(о).
Знову, як і у Верховній Раді попереднього скликання, центристами створюється «більшість» (9 партій та груп). Вона й взяла на себе місію формування уряду, ініціювала прийняття ряду законів. їй протистоїть опозиція, в якій об´єдналися як «праві», так і «ліві». У ній постійно беруть участь «Наша Україна», СПУ, БЮТ. До неї входить Компартія, яка діє в залежності від ситуації. Головою Верховної Ради був обраний В. Литвин («За єдину Україну»). Внутрішньополітичне життя України у 2003 р. характеризувалося загостренням боротьби між Президентом, «більшістю» Верховної Ради і опозицією, особливо з питань реформування Конституції, перетворення України з президентсько-парламентської республіки на парламентсько-президентську, а також питань соціально-економічного життя (мінімальна зарплата, пенсійне забезпечення та ін.).
Помаранчева революція 2004 р.
На початку XXI ст. Україна все ще перебувала в умовах економічної і політичної кризи, яка все більше поглиблювалася у зв´язку з президентськими виборами осені-зими 2004 р.
Кінець 2004 р, означився грандіозним революційним виступом широких мас українського народу проти порушень у президентських виборах. Більшістью революційно настроєних мас була студентська молодь та інтелігенція. Центром виступів стала столиця України. Рух охопив також все Правобережжя, Західну Україну, частину Лівобережжя. Лідером народного виступу став Віктор Андрійович Ющенко і його команда, які органічно відображали сподівання українців, їх прагнення і потреби, гасла і вимоги: чесні вибори, чесна влада, турбота про народ (формування соціального суспільства, громадянської держави), безкомпромісна боротьба проти корупції, зрощення влади і кримінальних структур. Команда Ющенка виступила також за проведення патріотичної, проукраїнської зовнішньої політики та її європейської орієнтації.
Наростала боротьба народних мас проти крайнього зубожіння: населення перебувало на межі виживання, в той час як в руках кількох сімей зосередилися всі багатства країни . Україна за кількістю мільярдерів, чи тих, хто наближався до цього рівня, випередила більшість країн Європи і світу. Це були виступи проти розгулу злочинності, недемократичності внутрішньополітичного життя, незаконного збагачення владних структур. Та група Леоніда Кучми вистояла в цих кризових умовах, щоправда, за рахунок відсутності єдності в рядах опозиції. Однак невдоволення мас посилювалося, назрівала революційна ситуація. Настрої і вимоги невдоволених мас відображали опозиційні політичні партії і блоки.
До середини 2004 року опозиційні сили, до яких входили блок Віктора Ющенка і блок Юлії Тимошенко, Комуністична і Соціалістична партії України, виявилися роз´єднаними. Тому коли 22 листопада 2004 р. сотні тисяч людей вийшли з протестом проти фальсифікації виборів провладним кандидатом в президенти Віктором Федоровичем Януковичем та державним апаратом України, що підпорядковувався чинному тоді президенту Л. Кучмі, на чолі революції виявилася лише команда лідерів блоків Ющенка і Тимошенко. Згодом до них приєдналася Соціалістична партія України, очолювана О. Морозом.
Які ж суперечності в суспільстві призвели до революції? Відповідаючи на це запитання, слід зазначити, що головні завдання, які постали перед Україною у 1991 р. — створення могутньої української держави, демократичної політичної системи, конкурентоспроможної ринкової економіки, високого рівня життя всього народу — не виконувалися. Українська держава виявилася слабкою: демократія обмежувалася і переслідувалася, ринкова економіка робила лише перші несміливі кроки, а рівень життя переважної більшості народу був найнижчим у Європі. І це на фоні багатства невеликої кучки олігархів, тісно зв´язаних з криміналізованою владою. Поряд з цим країну накрила хвиля безробіття та найбільша за всю історію України еміграція. Відбувалося винищення виробничих сил і трудових ресурсів села — цієї багатовікової опори України, грабіжницька приватизація та інші негативні явища. Вони підірвали довіру до влади. Мізерний авторитет правлячих кіл, огидні методи боротьби проти опозиції, підкупи, фальсифікації масово виявилися під час виборів, що й переповнило чашу терпіння народу.
Слід підкреслити, що чинна влада на чолі з Л. Кучмою, висуваючи В. Януковича кандидатом в Президенти України, надаючи йому допомогу у виборчих перегонах, плекала надію продовжити і після виборів залишитися при владі, зберегти і примножити свої величезні капітали, значною мірою здобуті шляхом корупції. Однак після другого туру виборів, коли Верховний суд України справедливо визнав їх сфальсифікованими і призначив повторне переголосування, Янукович виступив проти влади чинного президента.
Все це загострило боротьбу, але зусиллями опозиції на чолі з В. Ющенком ці питання вдалося розв´язати конституційним шляхом, не проливши ні краплі крові. Виступ народу проти корумпованої влади був актом мирної революції. Український народ продемонстрував в ній політичну зрілість та високу організованість. Авангардом революційного виступу була київська інтелігенція та керована нею студентська молодь, а надійним тилом і опорою — переважаюча більшість населення Західної України, перш за все Львів.
Однак значна частина населення восьми східних та південних областей виступила з іншими гаслами і віддала свої голоси за В. Януковича. Це пояснюється, перш за все, масовим впливом адмінресурсу. Вся сила влади тоді чинного президента Л. Кучми і місцевих органів спрямовувалася нате, щоб дискредитувати опозиційного кандидата в президенти. Виборці цих регіонів фактично були позбавлені об´єктивної інформації преси, радіо, телебачення про програму реформ В. Ющенка і його союзників, про причини формування ними нового політичного, економічного і соціального курсу Української держави. Жорстке придушення інформації, тиск влади, використання проблеми російської мови і стосунків з Росією, фальсифікації дезорієнтували значну частину електорату. Навіть більшість населення потужного індустріального центру України, її інтелектуальної столиці — Харкова проголосували за кандидата, запропонованого владою.
Поряд з цим певну роль відіграло і те, що в Донбасі в 2003-2004 pp. почало пожвавлюватися економічне життя, зменшилося безробіття, шахтарям підвищили і почали регулярно виплачувати зарплату. Все це пов´язувалося з діяльністю В. Януковича, хоч не завжди відповідало дійсності. Насправді це було частково пов´язано із загальносвітовою тенденцією зростання цін на метал та енергоносії.
Ситуація в південно-східних областях особливо загострилася, коли губернатори Харківщини, Луганщини та Донеччини висунули антиконституційні гасла федералізації України, відокремлення цих областей та приєднання їх до Росії. Та попри все більшість українських виборців підтримала В.Ющенка.
Який же характер мала ця революція? Це була нова, незалежна від революційних подій 1988-1991 pp. чи продовження її? Відповісти на ці запитання можна лише врахувавши гасла та завдання революційного руху кінця 2004 p., склад революційних сил, характеристику їх лідерів, розвиток подій, про що коротко говорилося вище.
Революція 2004 р. є продовженням процесу розпаду СРСР та утворення незалежної Української держави у серпні — грудні 1991 p., друга її хвиля. Обидві вони є складовою частиною процесу національного відродження української нації, утворення її держави, що здійснюється зусиллями передової частини українського народу, особливо української інтелігенції.
Чи ставить революційний виступ українського народу у 2004 р. завдання змінити структуру соціально-економічного і політичного ладу і Конституції? Ні! Ставилося і ставиться завдання надати владі і політичному життю морального характеру, стимулювати високі темпи розвитку економіки, підвищити матеріальний добробут кожного українця, про зміни взаємин держава-народ, чиновник-громадянин на користь людини, кожного члена суспільства. Фактично є намагання поставити при владі нових людей-чесних, творчих, позбавлених компартійно-бюрократичних радянських традицій. У кінці 2004 р. склалася типова революційна ситуація, коли верхи вже не могли управляти постарому, а низи вимагали змін, різке зросла активність населення, його готовність ціною життя домогтися приходу нової влади, нових лідерів.
Створене опозицією в Києві наметове містечко на Майдані Незалежності та на Хрещатику демонструвало чесність, доброту, гуманізм і нав´язувало ці риси шокованій подіями, паралізованій владі Кучми, Мєдведчука та Януковича. Монолітна єдність революційних сил, їх тактика, використання легітимних методів боротьби за свої права, їх висока моральність та солідарність лідерів і громадськості Європи нейтралізували каральні наміри кучмівського керівництва, що отримувало підтримку правлячих кіл Росії. Все це забезпечило 26 грудня 2004 р. в ході переголосування другого туру виборів отримати переконливу перемогу В. Ющенку — близько 52% голосів.
Це свідчить, що в результаті нової хвилі революції в Україні утверджується демократія, відповідальність влади перед народом, що є характерним для країн Західної Європи.
Таким чином, в Україні відбулася народна демократична революція, спрямована на подальше удосконалення Української держави, поглиблення її політичних, духовних та соціально-економічних основ. В ході її значно зросла національна свідомість та зрілість українців. Зміцнення української державності, зростання національної самосвідомості українців, їх згуртованості, політичної зрілості відкриває нову сторінку в реалізації української національної ідеї. 2004 рік — це новий етап національної демократичної революції, продовження відродження української нації.
Слід зазначити, що революція, виступаючи проти зубожіння народних мас і збагачення невеликої елітної групи (трьох так званих кланів), мала і соціальний зміст: боротьба за підвищення життєвого рівня демократичних соціальних груп суспільства — пенсіонерів, студентів, селян, учителів, лікарів. Революційний виступ був також спрямований на обмеження «тіньового» капіталу, всевладдя «олігархів» та утворення середнього класу — опори стабільного розвитку суспільства і держави.
Отже, це був новий крок на шляху здійснення «української ідеї». До цієї справи долучилася більшість українського народу, очолювана групою нових політиків на чолі з Віктором Ющенком. Україна отримала імпульс прискореного розвитку на основі широкої програми реформ, перетворення в сучасну європейську державу, хоча на цьому шляху український народ та його лідерів чекало багато випробувань.
23 січня 2005 р. третій президент України В. Ющенко склав присягу на вірність Україні, і український народ розпочав нове п´ятиріччя своєї історії з новими сподіваннями і надіями.
Після інавгурації командою «помаранчевих» було здійснене формування оновлених органів влади. Прем´єром Кабінету Міністрів була затверджена Юлія Тимошенко, головою Ради Національної Безпеки України Петро Порошенко, Спікером парламенту України залишився Володимир Литвин. Створення керівних органів Української держави відбувалося в атмосфері довіри і очікування позитивних змін у державі та поліпшення життя народу. Влада «помаранчевих» підтримувалася більшістю народних мас. В цих умовах Верховна Рада голосувала за їхню програму, а противники згорнули свою діяльність, примирившись з поразкою.
В органах влади з´явилося багато молодих людей, не забруднених співробітництвом з кланами і кримінальними колами. Керівники органів управління в Україні пройшли загартування у всіх перипетіях боротьби на Майдані. Кабінет Міністрів України став одним із самих молодих та працьовитих за період незалежності України. У ньому енергійно і самовіддано почали працювати чотири міністри-соціалісти, які очолили сектори економіки та культури. У цілому ж правлячі кола були сформовані трьома політичними об´єднаннями: «Нашою Україною», «Блоком Ю. Тимошенко», Соціалістичною партією України.
Перед новою владою стояло багато складних завдань, пов´язаних з тим, що попередня влада в процесі приватизації допустила розграбування значної частини економіки, не розв´язала фінансових проблем, залишила розбалансований бюджет, а це зривало забезпечення всіх програм і обіцянок нового керівництва країни. Тому одним із головних було завдання поповнити бюджет держави у таких розмірах, які б дозволили виконати взяті «помаранчевими» силами обіцянки. І уряду вдалося збільшити надходження коштів до бюджету різних рівнів у 2005 р. на 70% порівняно з 2004 р., без введення нових податків.
В Україні розгортається процес виконання передвиборної програми В.Ющенка «Десять кроків назустріч людям». Передбачалося значно збільшити пенсії, зарплати, допомоги жінкам на дітей, особливо при народженні дитини та ін. 2005 р. був проголошений часом розв´язання соціальних проблем країни. Відповідно і бюджет його мав в основному соціальний характер.
У зв´язку з тим, що на початку XXI ст. в Україні поглибилася демографічна проблема (смертність вдвічі перевищувала народжуваність), уряд збільшив допомогу жінкам при народженні дитини у 11,7 раза (від 725 грн до майже 8,5 тис. грн), а також допомогу одиноким матерям у 4,1 раза. Посилилася допомога малозабезпеченим та багатодітним сім´ям. Близько 405 тис. малозабезпечених сімей отримали допомогу на загальну суму майже 547 млн грн. Матеріальну підтримку одержали 978 тис. сімей на загальну суму 584 млн грн. На фінансування програми «Безпритульні діти» спрямовано 70 млн грн. Створено і функціонує 1053 центри соціальних служб для сім´ї, дітей та молоді, у тому числі 316 будинків-інтернатів.
Значну увагу керівництво України приділяло питанням підвищення і поліпшення пенсійного забезпечення: 16% ВВП спрямовувалося на пенсійну програму. Розмір пенсій значно зріс (більше ніж на 20%) і в середньому становив 396,38 грн. Була ліквідована зрівнялівка у пенсійному забезпеченні, відновлена залежність пенсій від стажу роботи та заробітної плати. Збільшено обсяг видатків на медицину та освіту. Середня заробітна плата медперсоналу зросла на 20,3%.
У 2005 р. посадові оклади працівникам освіти були збільшені на 51%. На 37,5% зросло фінансування культури, а працівникам галузі підвищено зарплату на 17,6%. Поряд з цим уряд збільшив кількість навчальних місць для студентів-бюджетників від 50% у 2004 р. до 54% у 2005-2006 навчальному році, що дозволило додатково навчатися «не за плату» 12 тис. молодих людей які вступили до вузів завдяки своїм знанням і здібностям. Уряд зумів погасити заборгованість по зарплаті шахтарям, що накопичувалася від 1994 р.
Однак в економічній сфері досягнення «команди Майдану» виявилися набагато скромнішими, що пояснюється багатьма причинами: значним зростанням цін на нафтопродукти на світових ринках, зниженням вартості українських експортних товарів, особливо металу та ін. Як наслідок, приріст економіки у 2005 р. — 2,4%. Невирішеною запишається проблема безробіття, хоча за 2005 р. було створено майже мільйон нових робочих місць.
Уряд намагався здійснити ряд заходів спрямованих на створення сприятливих умов для малого і середнього бізнесу. Для цього довелося ліквідувати більше 100 нормативно-правових актів, які заважали розвитку підприємництва, прийняти ряд нових актів, спрямованих на його підтримку та спрощення процесу реєстрації бізнесу. Однак ці заходи виявилися недостатніми, щоб прискорити розвиток економіки в країні. Особливо болючим явищем для населення була висока інфляція та зростання цін. І всі спроби зупинити цей процес виявилися марними, хоча уряд намагався це зробити, вживаючи різних заходів. Це свідчило про неефективність ліберальної економічної політики «помаранчевої» команди, про втрату нею контролю над економічними та фінансовими процесами, про необхідність значного удосконалення соціально-економічної стратегії. Невдачі і труднощі в економіці певною мірою посилювали незадоволення населення, внутрішні суперечності і тертя в таборі «помаранчевих», що завершилося розколом і відставкою у вересні 2005 р. Кабінету Міністрів Юлії Тимошенко та приходу до влади уряду Юрія Єханурова. До того ж наступні вибори до Верховної Ради у березні 2006 р. та розширення повноважень Прем´єра у зв´язку зі зміною Конституції, що зробило цю посаду дуже привабливою, загострили ситуацію у країні. У 2005 — на початку 2006 р. в Україні часто виникали різні економічні кризи: бензинова, цукрова та ін. Особливо важкою та небезпечною була «газова», коли Росія підняла майже у п´ять разів ціни на газ, що поставлявся в Україну. Хоч після драматичних змагань і переговорів вдалося підписати з Росією нові газові угоди, виходячи із збільшення ціни лише у два рази, економічна ситуація в Україні погіршувалася.
Надзвичайно складною залишалася ситуація в сільському господарстві. У 2005 р. вдалося зібрати хороший урожай. Однак уряд не зумів надати допомогу селянам в його успішній реалізації, і вони залишилися без прибутків, не змогли оновити давно вже застарілу техніку. Зусиллями уряду Єханурова та Верховної Ради в бюджеті 2006 р. були запрограмовані досить ефективні заходи, спрямовані на розв´язання зростаючих проблем села. Вперше за всю історію незалежної України в цьому бюджеті було заплановано виділити на його потреби більше 12 млрд. грн. Значна їх частина була спрямована на дотації: розширення площі посівів, зростання тваринництва, газифікацію. У 2005—2006 pp. уряд не допустив закриття сільських лікарень, шкіл, розширив автобусне обслуговування учнів. Відчувалося намагання підтримати фермерство. Однак ігнорувалися великі можливості кооперативного руху в розвитку виробництва і соціальної сфери на селі.
Деяке підвищення зарплат, пенсій та різних виплат сприяли незначному зростанню споживання населенням продуктів, промтоварів, збільшенню вкладів у банках, однак воно було б значно істотнішим при зменшенні темпів зростання цін та інфляції.
Суспільно-політичне життя у 2005-2006 pp. в Україні характеризувалося зміцненням засад демократії, прав людини, свободи критики і висловлювань, хоча новій владі дісталася від кучмівського керівництва важка спадщина не лише в економіці, а й у корумпованій управлінській сфері, в складі кадрового потенціалу країни. Негативним чинником була і відсутність конструктивного співробітництва з попереднім складом парламенту, що значною мірою відображав інтереси кланово-олігархічних сил суспільства.
Слід зазначити, що Віктор Ющенко проводив політику, яка характеризувалася прозорістю, чесністю і демократизмом, хоча окремі групи його оточення, часто замасковано, здійснювали інші принципи. Президент і його команда не зуміли в перші місяці свого керівництва обмежити і ослабити кланово-олігархічні кола. Через відсутність у «помаранчевої» команди плану поетапного демонтажу спадщини попереднього президента Ющенко ретельно підбирав кадри на певні напрями державної діяльності, щедро і щиро нагороджував своїх соратників, що пройшли з ним виборчу президентську кампанію. Однак незабаром у його команді розгорілися конфлікти, коли її впливові члени не могли поділити «портфелі». Ці суперечності відволікали владу від формування її стратегічної лінії на реформи і спричинили відставку уряду Юлії Тимошенко.
Слід зазначити, що в суспільстві до середини літа 2005 р. відчувалося дивне самозаспокоєння, надії на те, що все необхідне уже зроблено. Час був втрачений, авторитет «помаранчевої» влади значно підірваний, частина виборців розчарована. Це чітко виявилося в наступних парламентських виборах. Вибори до Верховної Ради і місцевих рад 2006 р. за пропорційним принципом проходили в надзвичайно гострій боротьбі між найбільш авторитетними політичними силами: Партією регіонів (лідери В. Янукович, Р. Ахметов), «Нашою Україною» (В. Ющенко, Ю. Єхануров), блоком Ю. Тимошенко, Соціалістичною партією (О. Мороз), Комуністичною партією (П. Симоненко) та ін. Всі вони виступали розрізнено, не намагаючись до закінчення виборів створити союзи і блоки. Всього у виборчій кампанії брали участь 45 партій і союзів, які представляли різні соціальні і політичні сили, Боротьба між багатьма з них була надзвичайно гострою, навіть жорстокою. В ній відстоювались переважно вузькопартійні та особисті інтереси. Єдності в боротьбі за інтереси України та її народу не проявляли більшість суб´єктів передвиборної боротьби. А ця єдність надзвичайно потрібна для подальшого зміцнення і зростання незалежної України.
Розпорошеність сил негативно впливає на суспільство. Вибори 26 березня 2006 р. до підрахунку голосів у виборчих комісіях проходили в основному демократично і чесно. Однак незабаром виявилося, що при проведенні підрахункових засідань деяких виборчих комісій були допущені помилки, які викликали обурення і демонстрації протесту (зокрема Крим, Харків). Це призвело до того, що в багатьох областях довелося проводити повторний підрахунок голосів.
У підсумку більшість депутатських місць отримали помаранчеві сили — «Наша Україна», блок Ю.Тимошенко, Соціалістична партія України — майже 42% голосів сукупно. Партія регіонів отримала майже 32%. Інші партії і блоки зібрали менше трьох відсотків голосів кожний і не змогли пройти в парламент, тому що діяв так званий «трьохвідсотковнй бар´єр». Цей бар´єр подолала також Компартія України (трохи більше 3,5% голосів). Однак в міжпартійні союзи вона не вступала і традиційно виконувала роль «ідеологічної опозиції».
Помаранчеві сили, за результатами виборів, дістали можливість створити парламентську більшість, яка отримала право формувати уряд, підзвітний Верховній Раді.
Об´єднані сили «помаранчевих» в результаті перемоги на виборах мали продовжувати програми реформ, обіцяних в часи революційних виступів на Майдані у листопаді — грудні 2004 р.
Таким чином, головними складовими частинами всього суспільно-політичного життя незалежної Української держави кінця XX — початку XXI ст. були:
1. Державотворчі процеси, активне створення всіх атрибутів демократичної правової держави.
2. Вироблення і прийняття Конституції незалежної, соборної України.
3. Формування багатопартійної системи, громадянського суспільства.
4. Створення в Україні понад ста політичних партій, більшість з яких неспроможні здійснювати вагомий позитивний вплив на будівництво демократичної правової держави, існування такої кількості «карликових» партій справляє негативний вплив на державотворчі процеси.
5. Структурування найбільших політичних партій та їх об´єднань (з кінця 90-х pp.).
6. Вироблення в боротьбі та гострих дискусіях раціональних форм стосунків між різними гілками влади в країні.
7. Повільне зростання політичної стабільності в країні, авторитетності її владних структур, що пов´язано з корумпованістю певної їх частини.


18.2. Соціально-економічна ситуація

Перебуваючи у складі єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу, Україна досягла істотних результатів у розвитку економіки, особливо промисловості. Однак за її високими показниками приховувалися серйозні дефекти, які в умовах незалежності виявилися надзвичайно болючими. Велика кількість підприємств мала гігантські розміри і задовольняла своєю продукцією більшу частину потреб СРСР. Загальносоюзним міністерствам були підпорядковані понад 2 тис. підприємств. Після розпаду Союзу вони виявилися нікому не потрібними: відразу почалися труднощі з фінансуванням і матеріально-технічним постачанням та збутом продукції. До того ж економіка УРСР була глибоко мілітаризована: тут знаходилося 30% воєнно-промислового комплексу СРСР. Його продукцію одразу після отримання незалежності без відповідного апарату, зв´язків, традицій експортувати було неможливо. Ці підприємства теж виявилися «утриманцями».
Промисловість України виробляла не більше 20% завершених, готових до використання виробів. Основна частина її продукції — це напівфабрикати, комплектуючі вироби, призначені для завершення виробництва в інших республіках. Вихід з налагодженої системи господарських зв´язків здійснило не російське, а українське керівництво, яке прагнуло зміцнити незалежність держави переорієнтацією економіки на Захід. Однак ця нова економічна стратегія дорого обійшлася Україні, бо її продукція булатам неконкурентоспроможною, а припинення традиційних зв´язків з Росією та іншими республіками залишило сотні підприємств без споживача і фінансування. Це викликало обвальний спад виробництва. Негативну роль відіграло й те, що Україна мала обмежені запаси газу і нафти, завозячи їх зі Сходу, Півночі СРСР за цінами, які в десятки разів поступалися світовим. Після завоювання незалежності вона втратила енергозберігаючі технології, а тому вартість енергоносіїв у продукції українських підприємств значно зросла, підвищилися сукупні витрати виробництва, різко зменшився національний доход. До того ж видобуток в Україні вугілля різко скоротився: з 165 млн. у 1990 р. до 90 млн в 1994 р. А це, як і скорочення використання атомної енергії після Чорнобильської катастрофи, в цілому підривало енергетичний баланс держави. В результаті недостача енергоносіїв та енергопостачання стали найвужчим місцем української економіки і значно поглибили її кризовий стан.
Негативно позначився на економіці України й вихід з рубльової зони та збереження «прозорих» кордонів. Це все, а також штучно занижений курс карбованця відносно рубля і долара дозволив за безцінь вивозити з України величезні багатства. У такій складній ситуації керівництво України на початку 90-х років проголошує курс на створення товарно-ринкових відносин як основи економіки незалежної держави. За прикладом і під впливом уряду Бориса Єльцина реформи здійснюються на принципах «шокової терапії».
Росія почала ринкові реформи з лібералізації цін на початку 1992 p., що викликало різке їх зростання і в Україні: за 1992 р. на газ — у 100 разів, на нафту —- в 300, а це в свою чергу призвело до зростання цін на іншу продукцію, падіння виробництва та гіперінфляції. Різко знизилися бюджетні надходження і підвищились бюджетні витрати. Дефіцит покривався за рахунок випуску не забезпечених продукцією паперових грошей. За 1992 р. в Україні гроші знецінилися у 21 раз, за 1993 р. — у 103. Таких масштабів інфляції не було в жодній країні світу. Лише на початку 1994 р. вдалося знизити її темпи і довести до 5,7% на місцях, але це було досягнуто заходами, що спричинили різкий спад виробництва. У першому кварталі 1994 р. обсяг виробництва промислової продукції скоротився на 38,4% проти відповідного періоду 1993 p., і в наступні роки Україна опинилася у стані глибокої господарської руїни.
Запроваджені в 1992 р. купони багаторазового використання розглядалися як попередники повноцінної національної валюти — гривні. Та ситуація в економіці, що невпинно погіршувалася, зробила це неможливим. Курс купоно-карбованця швидко падав. В умовах інфляції зростає бартеризація зовнішньої торгівлі. Експортні поставки за бартером здійснювалися за зниженими цінами, а імпортні — за завищеними. Заборгованість України на зовнішньому ринку на середину 1994 р. складала близько 7 млрд. доларів, з яких найбільше припадало на Росію і Туркменістан за поставку енергоносіїв. Зростала «тіньова економіка», вивезення капіталів за кордон: наприкінці 1994 р. в розпорядженні вітчизняних власників на території України зберігалося від 2 до 4 млрд. доларів, а поза її межами — від 10 до 20. До цього призвело введення директивних цін, обмеження доходів, запровадження фіксованого курсу карбованця щодо долара та ін.
Щоб скоротити емісію не забезпечених товарною масою грошей, уряд почав піднімати податки з прибутку. Врешті-решт була встановлена ставка прибуткового податку в 90% —- найвища в світі. Це призвело до зростання «тіньової» економіки, яку «ховали», щоб не платити податків. Поряд з причинами об´єктивного характеру відіграли свою роль і відсутність політичної волі до реформування, нерозуміння його необхідності частиною керівництва України, особливо прем´єра В. Фокіна та президента Л.Кравчука. Слід підкреслити, що у 1991-1992 pp. була необхідність і широкі можливості збудувати новий великий нафтовий термінал у районі Одеси, що створило б умови для альтернативного забезпечення України нафтою з Близького Сходу. Але ця можливість не була використана. Верховна Рада та уряд гальмували приватизацію державної власності. У 1992 р. через викуп трудовим колективам було передано лише 22 державних підприємства із запланованих 1005. Майже такими темпами йшла приватизація і в наступні роки.
Не вдалося розгорнути й ефективну боротьбу з корупцією та хабарництвом. Різко погіршився життєвий рівень населення. У першому півріччі 1993 р. він знизився порівняно з 1989 р. в 17 разів. Загострення економічної ситуації в державі викликало гострі соціальні протести робітничого класу: у лютому-березні 1992 р. відбувся страйк гірників Криворізького басейну, який підтримали шахтарі Донбасу; у вересні того ж року розгорнувся страйк гірників всіх вугільних і залізорудних басейнів, авіадиспетчерів, машиністів поїздів. Учасники цих масових страйків висували економічні та деякі політичні вимоги, більшість яких уряд врешті-решт задовольнив. Потужний страйк сколихнув Україну в червні-листопаді 1993 p., охопивши весь Донбас та деякі інші регіони. У ньому брали участь страйкові і робітничі комітети, деякі профспілки, а також керівники підприємств, районних, міських та обласних рад. Ставилися вимоги надання Донецькій області автономії, проведення референдуму про недовіру Верховній Раді та Президенту, вступу України до Економічного Союзу країн СНД. 17 червня 1993 р. Верховна Рада прийняла постанову: провести Референдум про довіру Президентові і Верховній Раді. Після цього координаційний комітет учасників страйку вступив у переговори з урядовою комісією, які завершилися підписанням угоди, що задовольняла більшу частину вимог страйкарів. Ці виступи показали, що національно-демократичні парти, уряд, Президент Л. Кравчук втратили авторитет, і тому цей процес завершився.
Кризові явища перевиборами Верховної Ради і Президента. Спроби виходу з кризового стану економіки Президент та його уряд намагалися здійснити шляхом приватизації окремих господарських об´єктів, структурної перебудови економіки, зосередження зусиль на розвитку окремих галузей, підприємствах, яким надавалися податкові, кредитні та інші пільги. Однак результати були мізерними. Давалися взнаки відсутність у Леоніда Кравчука чіткої соціально-економічної програми, невміння забезпечити виконання головних завдань і проектів.
У 1994 р. новообраний президент Леонід Кучма проголошує нову соціально-економічну політику. Замість формули «спочатку стабілізація — потім реформування» запроваджується інший підхід — прискорення реформування як основний шлях виходу з кризи, а також досягнення стабілізації економіки та підвищення життєвого рівня населення. Передбачалося ослабити податковий прес, здійснити часткове регулювання державою цін, розширити приватний сектор як основу створення ринкової економіки, лібералізувати зовнішньоекономічні стосунки, посилити соціальний захист і забезпечити підвищення зарплат, пенсій та стипендій.
Виконання цих проектів уряд починає рішуче і здійснює деякі заходи по підвищенню доходів населення та зменшенню темпів інфляції. Але відразу ж виявилося, що цей шлях має істотні недоліки: лібералізація цін і методів управління виявилася неможливою без втручання держави. Тому в 1995 р. цей курс піддається деякому корегуванню з метою розширення ролі держави у відбудові і розвитку економіки. У 1997 р. з нагоди річниці Конституції Президент оголошує про нові заходи, спрямовані на удосконалення управління економічною та соціальною сферою країни, на пошуки та запровадження такої моделі розвитку, яка б відповідала умовам України. Передбачалося прискорити приватизацію, розширити легалізацію тіньової економіки, активізувати інвестиційний процес, забезпечити поліпшення діяльності соціальної сфери. Однак це не дало бажаних результатів, хоча й сприяло зміцненню приватного сектора. На 1 січня 1999 р. приватновласницькими вже були 61,8 тис. підприємств, із них з 1994 по 1999 р. змінили форму власності 50,3 тис. У 2001 р. приватновласницькі підприємства виробили понад 70% загального обсягу промислової продукції. Деякі досягнення в промисловості дали можливість у 1996 р. ввести українську грошову одиницю — гривню, що сприяло певній стабілізації валютно-фінансового становища.
Однак недостатньо враховувався негативний вплив на українську економіку лавини дешевої і якісної імпортної продукції, що стало можливим в результаті лібералізації зовнішньої торгівлі. Тисячі українських підприємств, не витримавши цього натиску, припинили або скоротили виробництво. Особливо погіршується ситуація в машинобудівній промисловості, найбільше в сільськогосподарському машинобудуванні. Зокрема, частка його в структурі промислового виробництва зменшилася з 30,7% у 1990 р. до 13,8% у 1999 р. Значно скоротилося виробництво товарів легкої та інших галузей промисловості.
Тому соціальна ситуація залишилася складною: масове безробіття, еміграція, невиплата зарплати та пенсій, зменшення доходів населення, зростання цін, інфляція, що викликало невдоволення, протести і страйки.
З початку XXI ст. українська промисловість пожвавлюється. У 2003 р. збільшилося виробництво промислової продукції майже на 15%. Це забезпечило значне підвищення прибутків держави. Продукція української металургії все більше проникає на ринки європейських і близькосхідних держав, Росії, в азіатські та латиноамериканські країни. Зростає експорт виробів авіаційної, ракетної, військової промисловості. Однак сільськогосподарське машинобудування залишалося в стані занепаду.
На початку XXI ст. відбуваються і деякі позитивні зміни в соціальній сфері: невелике підвищення пенсій, грошової допомоги інвалідам, а також зарплати працівникам «бюджетної сфери» — учителям, медикам та ін. Однак поряд з цим продовжується диференціація суспільства: «вимивання» середнього класу і формування соціальної групи, яка зосередила в своїх руках величезні багатства. Як наслідок, основна маса населення опинилася за межею бідності.
В аграрному секторі економіки також назріли реформи, які мали б вивести сільське господарство України на рівень передових країн. Здійснюються перші кроки на цьому шляху. Вже у прийнятому в 1990 р. Земельному кодексі УРСР визнавалася необхідність введення приватної власності на землю. Починаючи з 1991 p., земля оголошується об´єктом реформи.
У грудні 1991 р. Верховна Рада затверджує Закон «Про селянське (фермерське) господарство», за яким з частини колгоспних володінь створювався земельний фонд, з якого мали право отримувати земельні наділи всі, хто виявляв бажання організувати фермерське господарство. В січні 1992 р. Законом «Про форми власності» була проголошена рівноправність всіх форм власності на землю: державну, приватну, колективну. Та не вказувалося, як колгоспник міг обрати ту чи іншу її форму.
І все ж колгоспи й радгоспи залишалися основними виробниками сільськогосподарської продукції. Щоправда, до 1995 р. відбулося паювання 8,8 тис. колгоспів (94% загальної кількості). Однак це мало що змінило, оскільки взаємовідносини держави і господарства запишалися майже без змін, як і форми власності на землю.
Надзвичайно повільно формувалося фермерство. Влада на обласному і районному рівнях гальмувала виділення фермерам земельних ділянок. Тому серед селян не багато було бажаючих стати фермером. До того ж люди старшого віку, що складали більшу частину села, вважали, що тільки колгоспи спроможні надати їм допомогу у пенсійному віці. Нарешті, організація приватних господарств середніх і невеликих розмірів потребувала дешевих кредитів, яких уряд не виділяв, відповідної техніки, яка не вироблялася в Україні. Тому в 1995 р. діяло лише 32 тис. фермерських господарств, і тенденція до зростання їх кількості у 1996-1997 pp. була ледь помітною.
Економічна політика держави щодо сільського господарства характеризувалася не лише прорахунками, а й прямим визиском села. Держава часто не розраховувалася з колгоспами за поставлені їй зерно, тваринницьку продукцію тощо. І ця заборгованість зростала, що ускладнювало і без того напружену ситуацію в аграрному секторі.
Наростала також непаритетність відносин між промисловістю і сільськогосподарським виробництвом. Ціни на промислову продукцію зростали набагато швидше, ніж на сільськогосподарську. Зокрема, у 1992 р. порівняно з 1991 р. на сільськогосподарські товари вони збільшились у 20 разів, а на промислові, які споживалися аграрним сектором, у 38. Це питання і в подальшому не знаходило свого розв´язання. В той же час у 1994-1997 pp. уряд, міністерство сільського господарства на період весняних робіт і збирання врожаю докладали часто неймовірних зусиль, виділяючи селу пальне та інші необхідні матеріали.
В окремих випадках державна влада планувала заходи, спрямовані на ґрунтовну фінансову підтримку села. Однак бездіяльність окремих її органів все зводила нанівець. Так, у 1992 р. Верховна Рада України прийняла Постанову «Про заходи щодо оздоровлення економіки сільського господарства України», якою сільськогосподарським виробникам передбачалося виділення 338 млрд. крб. Однак ці фінансові засоби не мали конкретного галузевого спрямування і внаслідок безконтрольності за їх просуванням до виробника в більшій своїй частині осіли в банках. Таке ж траплялося і в подальшому, і селяни, як і раніше, залежали від сваволі різних відомств, по 2-3 роки не отримували зарплати, а господарства з 1991 р. майже не оновлювали свою техніку.
Поряд з економічними негараздами на складну ситуацію в сільському господарстві впливали й природні катаклізми. Важкі кліматичні умови, що склалися у 1992 р. на Півдні (засуха) і Середньому Подніпров´ї (підвищення рівня ґрунтових вод), в Закарпатті (повені), у 1993, 1994, 1998 роках — сильні повені в багатьох регіонах, у 2003 — посуха по всій Україні спричинили великі втрати. Постраждалим регіонам держава надала незначну матеріальну допомогу. Але стихійні лиха негативно позначилися на стані виробництва і споживання сільськогосподарської продукції. У 2003 р. різко зросли ціни на хліб та інші продукти, що боляче вдарило по пенсіонерах. Сільську економіку підривав безконтрольний імпорт продуктів.
Поряд з цим розвивалося співробітництво сільських трудівників України з фірмами різних країн світу, що мають високий рівень сільськогосподарської технологи і продуктивності праці, зокрема Австрії, Канади, Нідерландів, Німеччини, США, Франції. Фахівці цих країн допомагали впроваджувати нові технології виробництва кукурудзи, цукрових буряків, сої, овочів та інших культур. Користь від таких контактів, незважаючи на зловживання окремих іноземців довірливістю українських селян, була беззаперечною. Б цілому ж ситуація на селі в 90-х роках залишалася складною, що було результатом недостатньо продуманої аграрної політики, невиваженості окремих заходів, структурної і психологічної непідготовленості до переорієнтації сільськогосподарського виробництва та соціально-економічних відносин.
В той же час зростають особисті господарства селян. У кінці 90-х років вони займали 10% загальної площі ріллі, а виробляли 39% валової продукції країни, в тому числі картоплі — 85%, овочів — 57%, м´яса — 39%, молока — 36%.
На початку XXI ст. в сільськогосподарському секторі економіки України відбулися певні зміни: завершився перший етап земельної реформи — роздержавлення землі, перехід її до рук юридичних осіб. Все ширше розгортається процес формування її господаря: в кінці 2003 р. 55% працівників сільського господарства отримали, згідно з відповідними документами, свої наділи землі (паї). До того ж у 2004 р. Верховна Рада затвердила постанову про приватну власність на землю, що відповідало потребам товарно-ринкових відносин.
Однак це не забезпечило значного приросту сільськогосподарської продукції. Навпаки, продовжується зменшення виробництва, зниження рівня продуктивності праці, а у зв´язку з цим і падіння рентабельності колективних господарств. Особливо болючою проблемою залишається неможливість оновлення техніки. Як наслідок, у 1999-2001 pp. майже 85% господарств запишалися нерентабельними. У 2002 р. вперше за роки незалежності українські селяни зібрали високий урожай — близько 40 млн т зернових. Це було пов´язано із сприятливими кліматичними умовами та допомогою держави. Але внаслідок недобросовісних дій і афер посередників-торговців, невмілого керівництва чиновників ціни на зерно катастрофічно упали, і господарства фактично не отримали очікуваних прибутків, не змогли розрахуватися за кредити та виплатити борги. Село продовжувало занепадати, і в 2003 р. воно не отримало достатньої фінансової та технічної допомоги. Лише в бюджеті 2004 р. вперше було виділено значні суми (близько 15 млрд. грн) на допомогу сільському господарству. Однак до проблем у зерновому господарстві додалися негаразди у тваринництві, пов´язані із знищенням великої кількості дійних корів.
Надзвичайно загострилася соціальна проблема на селі. Більшість селян не мали можливості отримати роботу і пристойну заробітну плату. В той же час без необхідної техніки, придбання якої їм не під силу через дорожнечу, вони не могли обробляти виділені їм земельні паї і отримувати прибутки. Багато селян передали свої паї в оренду, але це були мізерні гроші.
Надзвичайно ускладнилося забезпечення селян газом та електроенергією, водою і транспортом. Занепала торгівля, закрилися тисячі магазинів і ресторанів, чайних. На їх місці в багатьох селах в кінці 90-х років з´явилися приватні торгові заклади. Однак через мізерні прибутки значної частини сільських мешканців приватники завозять до сіл обмежений асортимент товарів, до того ж нерегулярно. Та й ціни на товари значно вищі, ніж у містах та райцентрах. Дійшло до парадоксів: в селах, де впрошується зерно, печений хліб дорожчий, ніж у містах.
У кризовому стані знаходиться сфера побутового обслуговування: ремонт електроприладів, телевізорів, радіотехніки, одягу і взуття. В багатьох районах у зв´язку з дорожнечею пального пошта доставляється лише один раз на тиждень. Занепадає автобусне сполучення, особливо районних та обласних центрів з селами, а це привело до погіршення медичного обслуговування сільського населення.
З початку XXI ст. уряд України в окремих складних випадках бере під свій контроль ремонт енергомереж, мостів, шляхів сполучення, зруйнованих внаслідок стихійних лих. Однак в цілому більшість селян все ще знаходилася в гірших соціальних умовах, ніж міські жителі. Як наслідок, у пошуках роботи сільські мешканці переселяються в міста або виїздять за кордон, де виконують найменш кваліфіковану та важку роботу.


18.3. Зовнішня політика

Більш плідною, ніж внутрішня, була зовнішня політика. Результати грудневого референдуму 1991 р. міжнародна громадськість сприйняла позитивно. Вже на другий день про визнання нової держави — України оголосили Польща і Канада, 3 грудня — Угорщина, 4 грудня — Латвія і Литва. А 5 грудня до них приєдналися ще п´ять країн — Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія. Зволікали з визнанням США, які довго демонстрували свою підтримку намаганню М.Горбачова зберегти СРСР. Для США дезінтеграція Союзу була сигналом великої загрози — розповсюдження ядерних озброєнь. Дійсно, Україна ставала третьою в світі, після США і Росії, ядерною державою. І хоча українське керівництво неодноразово заявляло, що не збирається використовувати ядерну зброю для забезпечення безпеки своєї держави, адміністрація Джорджа Буша з недовірою поставилася до появи незалежної України. Проте 24 грудня і США визнали її незалежність. Загалом Україну визнало 68 держав, а впродовж 1992 р. це зробили ще 64 країни світу.
Велике значення для України мало визнання її незалежності з боку Росії. Але уряд Бориса Єльцина, зробивши це одним із перших, намагався зберегти за Москвою становище керівного центру. В низці угод в межах СНД — про сили спільного призначення на перехідний період (лютий 1992 p.), договір про колективну безпеку (травень 1992 р.), та ін. — передбачалося утворення наднаціональних органів, які б діяли, ігноруючи керівні органи країн СНД. Це було намагання перетворити СНД на державу конфедеративного або навіть федеративного характеру. За 1992-1993 pp. керівними органами СНД прийнято близько 400 угод, рішень та інших документів, з яких Україна підписала лише половину, що не загрожували її державному суверенітету.
Вже через кілька днів після проголошення Акту про незалежність України деякі російські політики (зокрема, мер Москви Г. Попов) заговорили про необхідність повернення Росії її історичних земель (Крим, Севастополь та ін.). У травні 1992 р. Верховна Рада Росії заявила, що документи про передачу в 1954 р. Україні Кримської області не мають юридичної сили. В липні 1993 р. парламент Росії прийняв незаконне рішення про надання Севастополю, який знаходиться на території України, статусу міста Російської Федерації.
Керівництво України у відносинах з Росією дотримувалося виваженої тактики переговорів. Однак проблеми Криму воно вважало внутрішніми. В окремих випадках (у питанні про Севастополь) українська сторона зверталася до ООН. У відповідь Рада Безпеки ООН визнала безпідставними рішення парламенту Росії щодо Севастополя. Таким же визначив його і Єльцин. Однак він переніс гостроту проблеми на Чорноморський флот. Маючи головну базу в Севастополі, флот налічував тут близько 300 кораблів, переважно застарілих конструкцій (найсучасніші судна Росія раніше вивела з акваторії Чорного моря).
У червні і серпні 1992 р. Л. Кравчук і Б. Єльцин після довгих дискусій досягли домовленості про встановлення подвійного контролю над Чорноморським флотом на п´ять років. Ця домовленість продемонструвала перемогу російської сторони, проте зменшила напруженість між двома країнами. У складних довготривалих переговорах Росія неодноразово шантажувала Україну загрозою перекрити постачання нафти і газу.
Непростими залишалися взаємовідносини з іншою великою державою — США. Велике значення для поліпшення взаємовідносин з нею та Атлантичним пактом мало розв´язання проблеми ядерних озброєнь України. Починаючи з Декларації про державний суверенітет, вона незмінно підкреслювала своє бажання стати в майбутньому неядерною державою. Однак знищення ядерної зброї потребує значних коштів. За підрахунками експертів, повна ліквідація ядерної зброї в Україні мала обійтися в 2,8 млрд. доларів. Стільки ж коштували 9 т. урану і плутонію, що містилися в тактичних ракетах, вивезених за домовленістю з США і Російською Федерацією до Росії. Однак Росія відмовилася виплатити цю суму. А рішення її Верховної Ради про те, що постанови Президії Верховної Ради СРСР в 1954 р. про виведення Криму зі складу Росії не мають юридичної сили, загострило українсько-російські відносини. Українська держава змушена була змінити підхід до цього питання і заявила, що знищить свою атомну зброю за умови надання їй гарантій безпеки і фінансової допомоги на її ліквідацію. США і Росія сприйняли це негативно. Почалися складні переговори. І все ж невдовзі було знайдено компроміс. 14 січня 1995 р. США, Росія і Україна підписали в Москві угоду, згідно з якою український уряд мав одержати компенсацію за високозбагачений уран, який знаходився в боєзарядах, розміщених на її території, і всі вони мали бути вивезені до Росії для розкомплектування. Росія ж повинна була надати Україні уран для її атомної енергетики. Президент США Білл Клінтон пообіцяв надати технічну і фінансову допомогу для демонтажу цієї зброї.
У листопаді 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до договору «Про нерозповсюдження ядерної зброї» за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. 5 грудня 1994 р. у Будапешті президенти Росії та США і прем´єр-міністр Великобританії надали Україні гарантії безпеки. Окремі документи про надання Україні гарантій безпеки одночасно підписали глави Китаю та Франції.
Ліквідація Україною атомного арсеналу пом´якшила міжнародний клімат і зміцнила довіру до неї в Європі, піднесла її авторитет у світі, розширила можливості взаємовигідних акцій та контактів українських зовнішньополітичних відомств.
У першій половині 90-х років Україна визначила свою зовнішньополітичну концепцію: позаблоковий, без´ядерний курс, інтеграція в Європу при тісному співробітництві з країнами СНД, незалежність, рівноправність та взаємовигідність у відносинах з усіма країнами, відмова від війни як засобу розв´язання міжнародних спорів. Зокрема, в лютому 1992 р. президент Леонід Кравчук підписав Гельсинський заключний акт, в якому одним із найважливіших принципів є положення про відсутність територіальних претензій одна до одної країн Європи та про непорушність державних кордонів. У березні 1992 р. за ініціативи української дипломатії була підписана декларація про незастосування сили у відносинах між країнами — учасницями СНД. Від середини 90-х років в зовнішній політиці України посилюються прагматизм, раціональність та намагання підвищити віддачу від неї для економічного розвитку держави.
Розгортається активна діяльність української дипломатії спрямованої на розробку і утвердження взаємовигідних і дружніх двосторонніх договірних взаємовідносин з окремими державами різних континентів. Однією з перших двосторонніх міждержавних угод став підписаний у Києві 6 грудня 1991 р. «Договір про основи добросусідства і співробітництва» між Україною та Угорською Республікою. До 1997 р. такі та подібні угоди були підписані з Казахською, Грузинською, Польською та іншими республіками. Після довгих переговорів між президентами Л. Кучмою і Б.Єльциним у 1997 р. вдалося віднайти компромісне розв´язання багатьох економічних, військових і політичних проблем у взаємовідносинах з найбільш важливим сусідом і партнером України — Російською Федерацією. Вироблено і взаємоприйнятні принципи розподілу Чорноморського флоту, статусу міста Севастополя, де морська база цього флоту передається Росії в оренду на вигідних для неї умовах та ін. В ході переговорів вдалося також досягти вигідних взаємодомовленостей про економічні взаємовідносини двох держав, широкомасштабний договір про основні напрями співробітництва.
Великого значення зовнішньополітичні відомства Української держави надають розвитку економічних відносин з багатьма країнами світу, особливо з США, Німеччиною та Францією. Щоправда, українська промислова і сільськогосподарська продукція з труднощами пробивається на ринок цих країн і водночас з набагато вищою ефективністю — до країн СНД. Найбільш вигідним економічним партнером була і залишається Росія, на долю якої припадає більше половини українського експорту. У1991-1997 pp. в основному завершено створення національної дипломатичної служби. Міністерство закордонних справ, яке до 1994 р. очолював А.Зленко, мало обмежений штат (на середину 1992 р. — 200 чоловік), але діяло самовіддано і ефективно.
Українська зовнішньополітична служба в процесі розвитку долала великі труднощі: брак достатньої кількості підготовлених дипломатичних кадрів, державних асигнувань, приміщень посольств. Останнє було особливо дошкульним, оскільки всі закордонні представництва СРСР разом з їхнім майном були привласнені Росією. Однак усі ці проблеми поступово вирішувалися, і в цьому велику допомогу надала українська діаспора.
До 1997 р. Україна встановила тісне співробітництво з Європейським Економічним Співтовариством та Європейським Союзом. І хоча для повноправного членства їй необхідно виконати ще ряд вимог, цей перший крок є досить вагомим.
Зміцнюються відносини рівноправного і вигідного для обох сторін партнерства України і НАТО, проводяться спільні військові маневри, узгоджуються деякі напрями політики. У 1997 р. Україна домоглася підтримки НАТО в здійсненні низки спільних проектів з виробництва сучасної військової техніки, зокрема досконалих військово-транспортних літаків, спроектованих українськими вченими.
Та попри певні досягнення українського дипломатичного відомства, за перше десятиріччя незалежності проблем вистачає: нарощування інвестицій іноземного капіталу в економіку України (при необхідних 40 млрд. дол. до 1997 p. вкладено лише 2 млрд.), розширення економічних і політичних зв´язків з країнами Сходу, особливо Японією, та Латинською Америкою, з країнами мусульманського світу.
Власне, ці та деякі інші завдання розв´язувалися у кінці 90-х років XX ст. ! на початку XXI ст., коли з´явилися нові протиріччя у стосунках із США та об´єднаною Європою, виникали нові напрями і партнери, нові геополітичні реальності і корективи. Після терористичних актів 11 вересня 2001 p., здійснених бойовиками світової терористичної організації мусульманських фундаменталістів «Аль-Каїда», США розгортають військові дії в Афганістані, Іраку, погрожують Північній Кореї та Ірану. Це змінює геополітичну ситуацію. Перш за все слід відзначити деяке «похолодання* в українсько-американських стосунках. Особливо негативну реакцію уряду Джорджа Буша (молодшого) в США викликали їх підозри, що Україна продавала уряду Саддама Хусейна (Ірак) новітню протиповітряну техніку (так звані «кольчуги») та інші види сучасної зброї. Європейські країни висловлювали критичні зауваження з приводу порушення демократичних норм в Україні, особливо у зв´язку із вбивствами журналістів, обмеженням свободи преси та ін.
В той же час все більше активізувалися і поглиблювалися партнерські зв´язки Україна-НАТО, що знайшло свій вираз у спільних маневрах та консультаціях. В кінці 90-х років Україна направляє невеликі військові підрозділи для участі в миротворчих акціях в Косовому, Македонії, окремих африканських країнах. Та особливого значення набуває участь українських військ в Іраку в 2002 p., де армія США розгорнула бойові дії проти режиму Саддама Хусейна і окупувала країну. Ця акція дещо зміцнила авторитет України на світовій арені і поліпшила українсько-американські відносини. Одночасно українське керівництво здійснило низку кроків по зміцненню зв´язків з Росією, особливо після приходу В. Путіна на посаду президента Росії. Новий російський лідер здійснює більш виважену політику у відносинах із зовнішнім світом, особливо США, європейськими країнами та Україною. Вперше для зміцнення зв´язків з нею у 2002 р. в Росії за його ініціативи відбулося проведення «року України», а в 2003 р. — в Україні — «року Росії». Окремі ускладнення, такі як у жовтні — грудні 2003 р. проблема Тузли (острів в Азовському морі, приналежність якого Україні була піддана російським керівництвом сумніву), налагоджувалися шляхом переговорів.
У 2004 р. в Києві був підписаний українсько-російський договір який уладнав всі прикордонні спори і непорозуміння. Це сприяло посиленню атмосфери довіри між Україною і Росією та в цілому з СНД. В цих умовах з´явилася можливість укласти договір про створення так званого єдиного економічного простору, який має привести до поступової ліквідації бар´єрів на шляху переміщення товарів, послуг, робочої сили між Білорусією, Росією, Казахстаном та Україною. Цим договором чотири країни мали зробити великий крок на шляху економічної інтеграції, що сприятиме прискоренню їх економічного розвитку. І все ж до 2002 р. українсько-російська торгівля знижувала темпи, хоча Україна споживає найбільше енергоносіїв, що йдуть з Росії. Поряд з цим у 2000-2003 pp. вона розширила свої торгові стосунки з Польщею, Німеччиною, Італією та деякими країнами Близького Сходу, Азії, Африки і Латинської Америки. Проте розширення торгових зв´язків з країнами ЄС було для України найбільш вигідним.
У зовнішньополітичних стосунках з ЄС у 2003-2004 pp. певним успіхом слід вважати розв´язання проблеми вступу України до світової організації торгівлі та налагодження спільної діяльності з ФАТХ (Міжнародна організація боротьби з відмиванням брудних» грошей).
Поряд з цим ПАРЄ (Парламентська Асамблея Ради Європи) в кінці 2003 — на початку 2004 pp. досить гостро критикує проведення реформи Конституції України як такої, що не повинна здійснюватися напередодні президентських виборів (2004 p.), а також методи її проведення. Європейське співтовариство затягує також надання Україні статусу країни з ринковою економікою. Лише на початку 2006 р. такий статус був наданий США і країнами ЄС.


18.4. Зміни у культурному житті. Церква в незалежній Україні

В часи перебудови все радянське суспільство зробило певні кроки в своєму культурному та ідеологічному розвитку, що підготувало передумови для подальшого поступу. Відбувався процес наростання гласності, що сприяло подальшій демократизації, плюралізму ідеологічних і мистецьких позицій, відходу від тієї єдиної державної ідеології, яка зумовлювала однозначність оцінок суспільних явищ, духовної спадщини та відображення художньо-мистецькими засобами світу. Культурний процес у другій половині 80-х років впливав на процеси суспільно-політичного життя, змушуючи людей замислитися над питаннями його моральності, гуманності та відповідності загальнолюдським цінностям. До суспільно-політичних процесів долучилися творчі спілки України, які обговорювали гострі питання сучасності, вивчали деформаційні явища минулого, історію українського народу, його традиції та обряди, що фальсифікувалися або замовчувалися раніше. Піднімалися питання щодо національно-мовного статусу республіки та її русифікації У 1989 р. утворюється Товариство української мови імені Т. Г. Шевченка, яке в жовтні 1991 р. отримало назву Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Т.Шевченка. В кінці 80 — на початку 90-х років ліквідовуються деформації у національно-мовному житті, зростає мережа українських шкіл, навчальних закладів для національних меншостей. Збільшується випуск українських газет, книг, передач на радіо і по телебаченню та ін. Тенденції модернізації виявлялися в усіх сферах культури і науки.
Утвердження незалежності мало сприяти продовженню та удосконаленню цих процесів. В суверенній державі національно-духовне відродження було можливе лише на основі радикальної демократизації всього культурного процесу з урахуванням національного складу населення, різноманітності регіонально-політичних та регіонально-культур-них особливостей, релігійної неоднорідності. У вирішенні всіх завдань нового етапу культурного розвитку в Україні провідну роль мало відігравати подальше реформування системи народної освіти, що завжди була однією із основних ланок духовного життя суспільства. Вона потребувала подальшого вдосконалення.
Вже з 1991/92 навчального року, відповідно до вимог Закону «Про освіту» (1991 p.), починається урізноманітнення форм шкільної освіти, що враховувало інтереси, нахили, здібності дітей. В Україні розширюється мережа закладів з поглибленим вивченням певних дисциплін, відкривається все більше ліцеїв, коледжів, гімназій, в яких поряд з вивченням загальноосвітніх предметів в об´ємі середньої школи вирішувалися й інші завдання.
У 1992/93 навчальному році в Україні працювало 4,3 тис. національних шкіл, 179 гімназій, 130 ліцеїв, 11 авторських шкіл, 5 коледжів, 17 приватних шкіл, в яких за національними програмами навчалося понад 150 тис. учнів. Однак в умовах погіршення життєвого рівня більшості населення нові типи шкіл, в основному платні, були доступні лише для багатих громадян, і в кінцевому результаті загальна маса підростаючого покоління від цих перетворень не отримала значного поліпшення знань і виховання.
Дещо покращився рівень знань певної частини учнів в результаті відмови від догматичної однаковості навчальних програм, підручників та методик. Це сприяло творчим пошукам педагогів, розкриттю їх здібностей і талантів, урізноманітнювало навчально-виховний процес. Були здійснені помітні кроки в гуманізації науки та освіти.
Намітилися значні зрушення в реалізації державного статусу української мови. У 1993 р. в перші класи українських шкіл прийшло 66% дітей. Зросла кількість учнів нацменшостей, які навчалися рідною мовою: у 1992/93 навчальному році 25,3 тис. дітей навчалося румунською мовою, 18,8 тис. — угорською, 6,4 тис. — молдавською, 0,6 — польською, 0,3 тис, — кримськотатарською.
Загалом же освіта в незалежній Україні знаходилася у стані занепаду. Економічна криза, масове безробіття і зубожіння населення не давали можливості забезпечити потреби народної освіти. До кінця 1997 р. учителі нерегулярно отримували зарплату, яка до того ж була мізерною. Учительство виявилося однією із найменш захищених верств населення і тому час від часу вдається до страйків та демонстрацій. У 2003 р. заробітна плату учителям підвищили майже на 30%, однак вона була все ще далека від мінімального споживчого кошика.
Зроблені також перші суттєві кроки на шляху перебудови вищої і середньої спеціальної освіти: реорганізується структура з метою наближення її до нинішньої практики суспільного та соціально-економічного життя, скорочуються масштаби підготовки спеціалістів через заочну та вечірні форми навчання. Поряд з державними створюються навчальні заклади, які базуються на інших формах власності, — регіональні, приватні. Введена контрактна (платна) система навчання. Однак останнє розширює можливості для отримання вищої освіти вихідцям із забезпечених сімей, а для навчання молоді із малозабезпечених родин вони значно звузились. А це ослабляє інтелектуальний потенціал українського народу.
Зростає мережа нових, необхідних для соціально-економічного розвитку держави вищих і середніх спеціальних закладів: відновила діяльність Києво-Могилянська академія, відкрилася у Києві національна академія управління, у Донецьку і Сумах — фінансові академії і т.д. В Україні розгортається робота по акредитації вузів, перетворення частини їх на університети, переходу їх на українську мову навчання. Запроваджено вступні екзамени з української мови. Однак через економічні негаразди в державі звужується фінансування вищих навчальних закладів, в 1,5-2 рази збільшено навантаження на викладачів вузів при зменшенні зарплати та стипендій студентам. Матеріальне забезпечення викладачів українських вузів є найгіршим у світі. Щодалі більше це негативно впливає на кадровий склад вузів. На середину 90-х років видатки на підтримку одного спеціаліста у вузах розвинутих країн у 5-6 разів більші, ніж в Україні. І все ж з кінця XX ст. становище почало трохи покращуватися: введено досить прийнятну наукову пенсію, а в 2002-2003 роках більш ніж на 30% зросла заробітна плата.
Складним залишається становище української науки. У доперебудовні часи відомчі інтереси, бюрократизація дещо загальмували науковий прогрес. У 80-х роках згубно впливало на стан науки захоплення багатьох наукових закладів лише прикладними дослідженнями. І все ж українська наука, крім гуманітарних її галузей, розвивалася загалом динамічно, на рівні світових досягнень. Серед наукових закладів України провідним центром і в роки незалежності залишилася Академія наук, яка в 1994 р. була проголошена національною (НАН України). Однак і тут відчувалася недооцінка фундаментальних досліджень. До того ж понад 90% нових технологічних розробок не впроваджувалися у виробництво.
У науковій сфері в цілому по Україні великі труднощі створюють низький рівень її фінансування, криза виробництва і мізерний попит підприємств на наукові розробки. Це спричинило недостатнє матеріально-технічне і кадрове забезпечення наукових закладів, в які майже не надходять сучасні прилади та обчислювальна техніка. Окремі інститути втратили 50-60% своїх працівників, які виїхали за кордон або перейшли в інші сфери діяльності. Вже в 1994 р. було відомо, що в західні країни з України виїхало до 30 тис. учених, переважно з природничих та прикладних наук. Внаслідок падіння престижу наукової праці спостерігається зниження професіоналізму вчених, небажання молоді вступати до аспірантури і відсутність там конкурсу. Такий стан не дає надії на швидкий вихід України з кризи, хоча немало вчених працюють у цьому напрямку.
В середині 90-х років поступово змінюється ставлення до фундаментальних досліджень в інститутах НАН України, розвиваються її зв´язки з деякими закордонними науковими установами. У 1996-1997 pp., після створення в структурі уряду України спеціального міністерства в справах науки на чолі з академіком В.Семиноженком, діяльність багатьох наукових закладів активізується. Динамічніше розвиваються гуманітарні науки, створюються нові інститути, нові напрями досліджень. Зокрема, засновано інститут української мови, інститут сходознавства імені А. Кримського, інститут світової економіки і міжнародних відносин, інститут соціологічних досліджень та ін., переважно в складі НАН. У 2001-2003 pp. відбувається певне зростання фінансування наукових досліджень, нових розробок в космічній галузі та ін.
Розгорнута робота щодо написання фундаментальних праць з історії України, історії української культури, зміцнюються зв´язки наукових закладів гуманітарного напряму з діаспорою, яка частково повернулася на історичну батьківщину і включилася в державне та культурне будівництво (В. Гаврилишин, Б. Кравченко, Й. Пріцак, Т. Гунчакта ін.). Активізувалася робота наукових інститутів під керівництвом академіків І. Кураса та В. Смолія.
По-новому запрацювала Всеукраїнська атестаційна комісія (ВАК) України, створена національна система атестації наукових кадрів. Отже, з´явилися перші ознаки виходу української науки з глибокої кризи.
В умовах національного духовного відродження, відмови від єдиної державної ідеології в суспільному житті відбувалося оновлення української літератури та мистецтва. На початку 90-х років більшість митців відмовилася від визнання в художній творчості методу соціалістичного реалізму як єдиного, що має право на існування. Утверджується плюралізм, розмаїте відтворення світу, тому числі і засобами авангардного мистецтва. Відбувається переоцінка суспільних ідеалів та історичних явищ. Політизація суспільства в другій половині 80-х років втягла літераторів та митців у бурхливий круговорот національно-визвольних процесів. Це продовжувалося і в 90-х. Прозаїки-романтики і поети-лірики ставали палкими політиками, які боролися за ідеали української державності та реформування суспільства.
І тому в цей період центральне місце належить публіцистиці. Слід відзначити наповнену високим громадянсько-політичним змістом творчість О. Гончара, М. Вінграновського, І. Драча, І. Дзюби, Л. Костенко, Р. Лубківського, П. Мовчана, Б. Олійника, С Плачинди, Д. Павличка, В. Яворівського та ін. Широко розгорнув публікації з призабутої спадщини академік М. Жулинський. Однак негативно впливає на творчість літераторів розкол їх національної організації у 2003 р.
Кінець 80 — початок 90-х років характеризувався проведенням заходів, спрямованих на підвищення творчої активності інтелігенції, посилення її ролі в державотворчому процесі. Це урочистості з приводу визначних ювілеїв вчених, літераторів, митців (М. Грушевського, Б. Хмельницького, І. Мазепи, Л. Українки, Т. Шевченка, Б. Лепкого та ін.), форуми інтелігенції України (1991 p.), українців світу (1992, 2001 pp.), фестивалі сучасної української пісні «Червона рута» та ін. Посилюється вплив творчості художніх колективів української діаспори, яка органічно вливається в систему українських національних духовних цінностей. Безперечно, визначальне місце посідає творчість митців «материкової» України, однак цінності діаспори в умовах незалежності і національно-культурного відродження викликають значний інтерес. Видаються твори В. Барка, І. Багряного, У. Самчука та ін., проводяться виставки майстрів образотворчого мистецтва у найбільших бібліотеках України — імені В. Вернадського, НАН України у Києві, імені Короленка у Харкові та ін., відкриваються зали зарубіжної україністики. Надзвичайну популярність здобула «Енциклопедія українознавства» В. Кубійовича.
Поступово повертаються в Україну культурні цінності, які з тих чи інших причин опинилися за кордоном. Створена і активно діє відповідна національна Комісія при Кабінеті Міністрів України, її зусиллями була повернута частина архіву О. Довженка з Росії, архіви В. Барка та окремі праці української художниці Л. Морозової із США, частина мистецьких творів художника М.Андрієнка тощо. Однак багато скарбів української культури та її історичних пам´яток — козацькі клейноди, скіфське золото та ін. — все ще знаходиться поза межами держави.
Позитивні процеси відбуваються в народному мистецтві. Відроджується інтерес до українських вишиванок, рушників, килимарства, ху-дожніх виробів та гончарства. Але особливу зацікавленість викликає розвиток писанкарства, яке переслідувалося за радянських часів і збереглося лише в Прикарпатті та окремих селах Східної України. Здобутки у цій сфері народної творчості були відзначені на міжнародній науково-практичній конференції «Писанки — символ України» (2001 p.).
Суперечливі, а часом і тривожні процеси відбуваються у сфері періодичної преси та книговидавництва. В першій половині 90-х років в Україні з´явилася величезна кількість нових газет та журналів. У 1994 р. зареєстровано 892 періодичних видання загальнодержавного характеру і 2015 — місцевого. Однак їх тираж швидко падає (за 1995 р. — у 8 разів). Це пов´язано з обвальним падінням доходів населення та подорожчанням друкованої продукції.
Різко зменшується кількість українських органів преси — з 1992 по 1994 р. з 60 до 27%. Водночас російськомовних газет стало вдвічі більше. Відбувається комерціалізація преси, падає її інтелектуальний і професійний рівень. Але найбільш катастрофічним був стан книгодрукування, де у зв´язку із надзвичайно високими цінами в десять разів зменшилися тиражі видань. Дедалі менше видається книг мовою корінного населення. Тобто відбулася повальна русифікація та американізація книжкового ринку. У 1993 р. із загальної кількості книг майже 94% видано російською і лише 6% — українською. При цьому серед російськомовних видань переважають не твори класичної художньої літератури, а розважальне «чтиво».
Створене у 1994 р. міністерство в справах преси та інформації все ще діє недостатньо результативно, хоча вживаються заходи для зміцнення матеріально-технічної бази видавництв та телебачення. З великими труднощами відроджується кінематографія, яка майже втратила національний характер. В 90-х роках створено кілька фільмів, які здобули визнання не лише в Україні, а й за кордоном. Зокрема, у 1990 р. вперше в історії українського кіно фільм «Лебедине озеро. Зона» одержав нагороди найпрестижнішого кінофестивалю в Каннах. Однак порівняно з радянськими часами кіностудії випускають набагато менше фільмів. На телеекранах переважно пропагується насильство та порнографія.
Розвиток театрального мистецтва значною мірою пов´язаний з новаторського діяльністю режисерів. Це такі видатні діячі як і. Борик, Р.Віктюк, С. Донченко, С. Моисеев, В. Петров та В. Шарварко. Світову славу здобули постановки Р.Віктюка. Попри всі труднощі розвивається пісенна творчість, хоча і тут комерціалізація та економічна криза значно ускладнюють ситуацію. Плідно працює велика група композиторів та співаків, досвідчених і молодих, які демонструють свої досягнення не лише на фестивалях і концертах, а й по телебаченню та радіо. Це композитори О. Білаш, І. Карабиць, В. Морозов, виконавці О. Білозір, І. Бобул, Р. Кириченко. П. Дворський, В. Шпортько, С. Ротару, В. Зіикевич, П. Зібров, В. Білоножко, Л. Сандулеса та багато інших майстрів класичного і естрадного мистецтва.
Значні зрушення помітні і в культурному житті національних меншин України. Розвивається система національних шкіл, бібліотек, преси, радіо і телебачення, театрів та творчих колективів. Налагоджується підготовка кадрів національної інтелігенції, створено низку культурно-освітніх товариств. Зокрема, лише товариство єврейської культури об´єднує нині 36 єврейських організацій у 75 містах України.
Відродження духовності українського народу значною мірою пов´я-зане з відродженням релігії і церкви, досягненням реальної свободи совісті. У 1991 р. в Україні діяли три організації християнських церков: Українська православна церква (УПЦ), підпорядкована Московському патріархату на правах так званої автономії, Українська греко-католицька церква (УГКЦ) з центром у Львові та Українська автокефальна пра-вославна церква (УАПЦ), яка визнавала верховним ієрархом митрополита Мстислава (Скрипника), резиденція якого знаходилася в США.
За УПЦ, яку очолював митрополит Філарет (Денисенко), виступали владні структури на сході і півдні України, УАПЦ підтримувала частина інтелігенції та населення Наддніпрянщини, УГКЦ — більшість населення і місцева влада Галичини. Уряд України та деякі депутати Верховної Ради в 1991-1992 pp. намагалися домогтися згоди Московського патріарха Алексія II на перетворення УПЦ Московського патріархату в Українську автокефальну церкву. У відповідь він позбавив Філарета сану і поставив на його місце Володимира (Сабодана), митрополита Ростовського. Однак у червні 1992 р. за ініціативи Філарета створюється Українська православна церква — Київський патріархат (УПЦ-КП). Відбувся масовий перехід священиків УПЦ-МП в УПЦ-КП на Волині та Київщині. Після тривалої боротьби та реорганізацій, з приходом Л.Кучми на посаду Президента, урядові кола України надають певну підтримку УПЦ-КП. Одночасно урядова політика спрямовується проти розширення впливу УГКЦ. В цілому в Україні у 1988-1992 pp. між конфесіями велася непримиренна боротьба за приміщення церков і церковне майно. Особливо гострим було протистояння віруючих УГКЦ і РПЦ. Уніати захоплювали храми РПЦ, виганяли священнослужителів та віруючих, вдавалися навіть до терору. Мали місце масштабні міжконфесійні конфлікти не лише в Галичині, а й на Київщині та Вінниччині між УАПЦ і РПЦ. В результаті РПЦ майже витіснили із Західної України і ослабли її позиції на Правобережжі.
Цим скористалися і значно активізували свою діяльність секти євангелістів, баптистів, РУН-віри, сатаністів, а також кришнаїзм та буддизм. Восени 1993 р. секта «Білого братства», більшість членів якої прибула з Росії, навіть спробували захопити Софіївський собор у Києві. Поряд з цією реакційною організацією були створені ще кілька агресивних, антигуманних сект. І хоча українське законодавство забороняє діяльність іноземних місіонерів на території держави, однак багато з них закуповували ефірний час на радіо і телебаченні і пропагували свої ідеї.
Попри всі труднощі, чвари та посягання іноземних держав на українські церковні конфесії, законодавство України в церковній сфері відзначається демократичністю і толерантністю, і це сприяє поступовому релігійному замиренню в державі. У 1996-1997 pp. уже не було серйозних конфліктів між конфесіями навіть на рівні невеликих парафій. Вплив церкви в українському суспільстві посилюється. У 1995 р. найбільшим авторитетом користувалася УПЦ-МП, яка охоплювала 6132 релігійні громади. УПЦ-КП поширює свій вплив на 1753 парафії, УАПЦ — 616, УГКЦ — 3032, римсько-католицька церква — 651, союз євангельських християн — 1420, а «п´ятидесятники» —- на 680 парафій.
В 90-х роках зростає не лише кількість віруючих і їх громад, а й конфесій. Наприкінці 1994 р. в республіці нараховувалося 64 різних конфесії, що майже вдвоє перевищувало їх кількість у 1991 р. Розвиток численних релігійних течій надає населенню можливість вільного вибору духовних ідеалів. Однак у 1996-1997 pp. посилюються православні конфесії. В умовах демократизму незалежної України релігійне життя значно активізувалося. Водночас внаслідок глибокого розколу в православ’ї та існування в ньому кількох течій виникло небезпечне для української церкви протистояння. Політична ситуація диктує необхідність об´єднання православних конфесій в єдине ціле та створення єдиної національної церкви.
Нова незалежна Українська держава у 2001 р. відсвяткувала своє перше десятиріччя. Ступивши на шлях реформ у середині 80-х років, український народ у 1991 р. здобув державну незалежність. Відбувся новий етап українського національного відродження, і в Україні розгорнувся державотворчий процес. Однак народ виявився недостатньо підготовленим до цього. Оновлення соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного життя в Україні відбувається з великими труднощами: відчувається консерватизм, брак компетентності. Бажаних результатів не досягнуто, хоча початок XXI ст. позначився деяким зростанням економіки та культури. Замість виходу з кризи у 80-х роках стався економічний обвал. Господарство, особливо сільське, перебуває в кризовому стані, суспільно-політичне життя характеризується гострою боротьбою між гілками влади, а також між різними політичними силами. Відчувається відсутність єдності в суспільстві, його недостатня зрілість. З великими труднощами здійснюється відродження в галузі духовного життя, культурного розвитку, яке більше схоже на занепад. Україна потребує глибоких реформ, стимулювання державотворчих процесів, нових людей у керівництві, спроможних побороти корупцію, викликати довіру і нове морально-політичне піднесення в суспільстві. Необхідна єдність всіх політичних сил і партій, щоб Україна стала розвинутою європейською державою.