РОЗДІЛ 21. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКІ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО І ДЕРЖАВУ В ХХ СТ.

РОЗДІЛ 21. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКІ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО І ДЕРЖАВУ В ХХ СТ.

ХХ ст. змінило політичне обличчя країн світу. Відбулось і оновлення політико-правової теорії в тісному взаємозв’язку з широкою демократизаці­єю суспільного життя в умовах регульованої ринкової економіки у найбільш розвинених країнах Західної Європи і США, науково-технічним прогресом. Це оновлення позначилось глибоким осмисленням методологічних проблем правознавства і політології, що розділилися. Спеціалізація досліджень у свою чергу привела до зміни структури цих наук, появі теорій і концепцій, започа­ткованих ще в ХІХ ст. - теорій солідаризму, еліт, нових шкіл права, концеп­цій плюралістичної демократії, соціальної держави і політики загального благоденства та ін.

 

§ 1 Теорія солідаризму Л.Дюгі

Леон Дюгі (1859-1928)^[1], французький теоретик права, конституціона­ліст, пропагував ідеї класового миру, започатковані О.Контом. Його твор­чість припала на період жорстоких класових боїв, революцій, Першої світо­вої війни, що примушувало вченого шукати відповіді на виклики часу.

Головною і об’єднуючою ідеєю усієї його творчості стала запозичена з галузі позитивістської соціальної філософії концепція солідаризму. Соліда- ризм, соціальну солідарність на відміну від революційного синдикалізму, що закликав робітників до насильств і страйків, Дюгі розглядав як факт взає­мної соціальної залежності членів людського суспільства, в якому люди є не­рівними, внаслідок чого суспільство поділяється на соціальні групи (класи) і кожна з соціальних груп виконує соціально необхідну функцію для інших, а тому вони не можуть існувати один без іншого. Причому класи виступають зібранням індивідів, між якими існує особливо тісна солідарність, оскільки вони здійснюють одинакову роботу в суспільному розподілі праці для задо­волення загальних потреб суспільства. Тому «злочином є проповідувати бо­ротьбу класів, - писав французький конституціоналіст, - і я думаю, що ніяким чином ми не йдемо до знищення одного класу іншим, а, навпаки, до режиму координації та ієрархії класів».

Л. Дюгі визнавав корисність мирного синдикалізму за допомогою організації синдикатів за спільністю соціальної роботи і професійних інтересів, через які робітники зможуть висловлювати і захищати свої права та інтереси в представницьких органах держави, обмежувати владу уряду. Син­дикати, на його думку, дають надійну гарантію від сваволі правлячих. Це призведе до прийняття відповідних законів, які визначать відносини між кла­сами і, таким чином, вплинуть на послаблення або взагалі припинення класової боротьби.

Крім соціальної солідарності, на думку Дюгі, людей об’єднують і інтегрують в нові спільноти не правила поведінки, що випливають з прав індивідів і колективів (їх він вважав ілюзорними і неіснуючими), а соціальні норми, які засновані на взаємній залежності, що об’єднують людей. Таке об’єднання і дисциплінування людей виникає з тієї причини, що люди - істоти соціальні і будь-який акт поведінки, що порушує соціальні норми викликає негативну реакцію щодо порушника. Дюгі підсумовує: «Будь-яке супільство є дисципліна, а так як людина не може жити без суспільства, то вона може жити тільки підпорядковуючись якійсь дисципліні». Соціальні норми, на думку Дюгі, не є моральними, а правовими, що відносяться до зовнішніх проявів людської волі. При цьому соціальна норма стоїть вище держави і позитивних законів, які нею встановлені. В подальшому соціальна норма стане «органічним законом громадянського життя». Соціальній нормі надається великого значення як для науки, так і для існування сучасного сус­пільства. «Як Евклід заснував всю свою геометричну систему на постулаті паралелей, так і сучасна людина може заснувати всю соціальну і політичну систему на постулаті норми поведінки, яка є обов’язковою для усіх».

Іншим перетворенням, писав Дюгі, стане знищення права власності - воно «поступиться» поняттю власності як соціальної функції. Французький юрист пропонував замінити й поняття суб’єктивного права поняттям соціа­льної функції і обов’язком. Він вважав за необхідне виключити з юридичної науки цілий ряд понять і конструкцій, що на його думку є метафізичними, а саме «суверенна особистість держави», «суб’єктивне право особи» і ввести нові поняття, наприклад, «юридична ситуація», «функція», «соціальне право» та інші.

Разом з цим Дюгі зазначає - новий суспільний лад, що виникає, потре­бує не суб’єктивного, а об'єктивного права, яке накладає на кожного члена суспільства відповідні соціальні обовязки, тобто «зобов’язує його виконати певну місію» і відповідно «надає владу вчинити акти, що необхідні для цієї місії». Засновник солідаризму в політичній теорії вважає: „ ... Кожен має обов’язки (долг), і притому по відношенню до всіх, але ніхто не має права у власному сенсі слова”. Права людини він оголошує метафізикою, якій нема місця ні в науці, ні в практиці. Потрібна Декларація обов’язків. „Індивід не мета, а лише засіб”, - пише Дюгі в дусі Ф. Ніцше.

Держава в її існуючих формах колективності (римській, королівській, якобінській, наполеонівській, формі третьої французької республіки) зникне і їх місце займе новий державний лад - «більш гнучкий, більш гуманний, більш захищаючий індивіда», з новою системою прав колективів і прав інди­відів. Така держава базується на двох основоположних елементах: соціальна норма, яка заснована на факті взаємної залежності і солідарності, що об’єднує все людство взагалі і членів будь-якої соціальної групи; децентра­лізація або синдикальний федералізм, адже сучасне суспільство рухається «до певного роду федералізму класів, які організовані в синдикати». Федера­лізм з часом буде «зкомбінований з центральною владою», котра збереже своє існування, але значно зміниться і буде зведена до функцій контролю і нагляду. Це в свою чергу призведе до контролю і обмеження діяльності правлячих класів, а держава перетвориться на систему відповідних служб, обслуговуючих суспільство.

Таким чином, держава перетвориться в «корпоративну», де будуть зліквідовані парламентаризм, загальне виборче право, а натомість - встанов­лене пряме професійно-корпоративне представництво різних професійнних груп в органах державної влади. Ідеями Дюгі скористалися італійські та ні­мецькі фашисти, що й зумовило падіння авторитету дюгізму після Другої світової війни.

 

 

§ 2. Ліберальна економіко-правова доктрина Ф. Гаєка

Важливе місце в державно-правовій думці ХХ століття займають ідеї західноєвропейських та північноамериканських економістів-лібералів — Дж. М. Кейнса, Л. фон Мізеса, Ф. А. фон Гаєка, М. Фрідмана та ін. Предметом дискусії між ними є межі впливу держави на економічну й соціальну сфери суспільного буття, розвиток доктрини невтручання держави („ laissez faire”^[2]). Згідно з цим класичним ліберальним ученням держава має якомога менше втручатися в економічну сферу, обмежуючи свою роль захистом осо­би та власності, справами національної оборони, забезпеченням функціону­вання транспортних мереж тощо. Кейнс^[3] критично ставиться до цієї доктри­ни, обґрунтовує необхідність активної участі держави в регулюванні еконо­мікою, ратує за капіталізм з державним регулюванням, з виразними соціаль­но-демократичними рисами.

Послідовним опонентом Кейнса та авторів економіко-політичної докт­рини „держави загального благоденства” є видатний ліберальний економіст і філософ Фрідріх Авґуст фон Гаєк (1899-1992)^[4]. У своїх роботах він піддає обґрунтованій критиці ідеї Кейнса як такі, що призводять до занепаду еконо­міки й зміцнення бюрократії, виникнення значного прошарку державних службовців, що паразитують на розподілі соціальних пільг. Учений наполя­гає на небезпечності поєднання в руках держави одночасно політичної та економічної влади, оскільки це є згубним для індивідуальної свободи й неминуче веде до диктатури держави.

Єдиним надійним фундаментом прав і свобод особистості Г аєк вважає свободу економічну. Він доводить, що поширення тоталітарних ідей у ХХ столітті, зокрема, фашизму, є логічним наслідком соціалістичних ідей держа­вного регулювання економіки, реалізація яких обмежує свободу індивідів, фактично робить їх рабами держави. Реальну загрозу такого розвитку суспі­льства Гаєк бачить не тільки в країнах соціалістичного табору, а всюди, де держава перебирає на себе функції економічного регулювання (у тому числі й у сучасних йому західних країнах). Учений піддає критиці монополію дер­жави на життєво важливі послуги, зокрема в сфері соціального забезпечення, оскільки вона руйнує традиційні соціальні інститути — родину, етнічну групу, релігійну громаду, заміщує сталі неформальні взаємовідносини між чле­нами суспільства залежністю від уряду.

Рецептом гарантування свободи особистості та її захисту від довільно­го державного втручання Гаєк вважає повернення до первинних принципів класичних ліберальних доктрин „правової держави” й „верховенства пра­ва”. Ці принципи, на його переконання, втрачені сучасними західними дер­жавами. Водночас, саме їх мислитель вважає наріжним каменем свободи. Га- єк пропонує таке визначення принципу верховенства права: „це означає, що уряд має виконувати правила, встановлені й проголошені заздалегідь — правила, що дають змогу з певністю передбачати, як влада використовува­тиме свої повноваження здійснення примусу за певних обставин і планувати власні справи на підставі цього знання”. На думку філософа, законодавець, керуючись принципом верховенства права, має формулювати в законах не створені ним штучні веління, а вже апробовані суспільством загальні правила гідної поведінки, основні права громадян, що державним обмеженням не під­лягають. Принцип верховенства права передбачає насамперед верховенство приватного права над публічним, верховенство закону, який гарантує свободу людини, а не обмежує її.

Першою ознакою такого закону є його загальність, абстрактність його приписів — закон має містити лише найбільш загальні норми, давати особис­тості, що їх застосовує, простір для свободи волі, не повинен мати на увазі жодного конкретного індивіда. Саме це Гаєк вважає гарантією того, що закон не обмежить свободу, відповідатиме принципу верховенства права, буде ста­більним.

Другою ознакою такого закону є його доступність та очевидність — результат застосування й тлумачення закону має бути завчасно передбачува­ним, очевидним. За висловом Гаєка, „важко перебільшити ту вагу, яку має очевидність закону для поступального й ефективного руху вільного суспільс­тва”.

Третьою ознакою такого закону є його рівність, що означає однакове його застосування до всіх осіб. Нормам закону „повинні підлягати й ті, хто уклав їх, і ті, хто їх застосовує, тобто й урядовці, й підлеглі, не має бути ви­нятків ні для кого”. Гаєк виступає як проти прихованого увільнення держави та її посадових осіб від дотримання законів, так і проти влади уряду робити для окремих індивідів винятки із загальнообов’язковості закону.

Як зазначає філософ, тільки за умови відповідності законів цим озна­кам „можна говорити, що правлять закони, а не люди”.

Але видання таких законів існуюча система державних органів, на пе­реконання Гаєка, забезпечити не спроможна. Перепоною є постійна залеж­ність законодавця від тиску конкретних інтересів, політичних партій, його фінансова та ідеологічна заангажованість. З метою такої організації влади, що забезпечила б економічну й політичну свободу людини, впровадження принципу верховенства права, Гаєк пропонує ідеальну модель „зразкової конституції”. Вона передбачає, зокрема, одночасне функціонування двох представницьких законодавчих органів. Першим має бути спеціальна законо­давча асамблея, завданням якої є формулювання законів довготермінової дії (зазвичай у сфері приватного права), другим — аналог сучасного парламенту із завданням створення мінливого поточного законодавства —„наказів” у сфері публічного права.

Ідеологія Гаєка є поверненням від економіко-політичної доктрини „ держави загального благоденства ” до класичної ліберальної традиції, що ґрунтується на принципах невтручання держави в економіку, вивищення приватного життя людини (у тому числі, в економічній сфері) над вимогами держави, його протиставлення цим вимогам. Тому вченого вважають пред­ставником „ліберально-консервативного” напрямку політичної думки другої половини ХХ століття (хоча сам мислитель категорично відмежовується від ідеології консерватизму, наполягає на радикальних суперечностях між нею та ліберальною ідеологією, оскільки на відміну від останньої вона відкидає нове знання й відгороджується від будь-яких змін, зокрема економічних).

Ідеї Гаєка, його однодумців та послідовників надихали ряд державних діячів останньої чверті XX століття, зокрема Л. Бальцеровича (Польща), М. Тетчер (Велика Британія), Р. Рейгана (США), до ліберальних реформ в їх кра­їнах. Г аєкова концепція закону та його місця в регулюванні соціального по­рядку сприяла зростанню інтересу до класичних ліберальних теорій верхо­венства права й правової держави.

 

 

§ 3. Концепція плюралістичної демократії

Однією із поширених версій сучасного тлумачення демократичної держави є доктрина плюралістичної демократії. Її сутність полягає в уявленні про державу як політичну організацію, яка дозволяє різноманітним суспіль­ним групам вільно висловлювати свої інтереси та внаслідок їх конкуренції приймати компромісні рішення. Завдяки конкуренції та компромісу влада децентралізується, «розпилюється» поміж інститутами громадянського сус­пільства, що сприяє найбільш повному задоволенню їх інтересів. Держава за такої форми демократії виступає органом контролю за дотриманням демократичності та прозорості політичного процесу, підтримки стану соціальної справедливості.

Обґрунтування ідеї плюралістичної демократії було закладено в робо­тах англійського соціолога Гарольда Ласкі (1893-1950)^[5]. У книзі «Криза демократії» (1933) він критикував лад сучасних йому буржуазних держав: їх представницькі органи так само далекі від інтересів народу, як і професійна бюрократія в цілому; державний апарат, прагнучи набути більше владних повноважень зазіхає на індивідуальні свободи, намагаючись їх максимально звузити. За такого стану всі виборчі права громадян перетворюються на фікцію, що легітимізує існуючу владу.

Альтернативу Ласкі вбачав у запровадженні моделі промислової демократії. За цієї моделі управління буде здійснюватися як за територіальним принципом (по горизонталі) так і органами представництва професійних інтересів (по вертикалі) - профспілками, творчими об’єднаннями та церквами. Тим самим відбувається розпорошення (дисперсія) політичної влади та державного суверенітету по численним гру­пам тиску із різноманітними соціальними інтересами. У політичному плюралізмі як альтернативі монізму - основа для визнання легітимності політичної системи. Ласкі виступав проти політичного верховенства влади держави.

З позицій неолібералізму теорію плюралістичної демократії розвивав засновник інституціоналізму Моріс Оріу (1856-1929)^[6]. Суспільство, на його думку є сукупністю організацій або інститутів, що задіяні в різноманітних сферах міжлюдського спілкування. Кожний інститут характеризується за­гальною ідеєю, внутрішньою структурою, нормативним регулюванням. Та­ким інститутом, наприклад є шпиталь, що засновується на ідеї співчуття, або держава -яка здійснює ідею патронату над громадянським суспільством, приватною власністю тощо.

Інститути в Оріу поділяються на корпоративні (характеризуються ор­ганізаційною єдністю) та речові (правові норми). Перші інтегровані в певні соціальні колективи, а другі позбавлені власної персоніфікованої організації і можуть застосовуватися в межах будь-яких об’єднань.

Соціальні інститути виступають механізмами, що підтримують ринко­ву економіку в стані рівноваги. Таке тлумачення призначення плюралістич­ної демократії має вагоме значення для неолібералізму. Нове покоління лібе­ралів, на відміну від своїх попередників, наголошували на необхідності «по­літичного втручання з метою підтримки порядку», оскільки бізнес прагне до монополізації капіталу, чим викликає порушення рівноваги в суспільстві. Але з іншого боку, завжди існує загроза, що і державне втручання може пе­рерости межі гарантування стабільного розвитку економіки. Наявність же системи соціальних інститутів допомагає нівелювати як амбіції індивідів, так і зазіхання держави.

Витлумачення держави як загальнонаціонального інституту спряму­вання та контролю економічних процесів, посередництва у забезпеченні гру­пових інтересів дозволило Оріу визначити державу не як суверенну владну організацію, а «інститут інститутів».

Французький мислитель Моріс Дюверже (1917-1999)^[7] вживав термін «інститути» для позначення сукупності ідей, вірувань, звичаїв, які складають організовані єдності - сім’я, церква, асоціації, держава. Політичними інсти­тутами є «інститути, які стосуються правителів і їх влади, керівників, і їх по­вноважень». Сукупність чинних політичних інститутів складають поняття «політичного режиму».

У Дюверже політичні партії виступають як один із ключових елементів плюралістичної демократії. Він розуміє демократію як «свободу для народу і для кожної частини народу», що забезпечується «управлінням народом елітами, що вийшли з самого народу». Середовищем в якому формуються представницькі еліти є політичні партії. Інший спосіб утворення політичних еліт штовхає суспільство значно далі від демократії, аніж «режим партій». Виборче право залишається єдиним засобом легітимації влади, а політичні партії - є засобом формування, виразу та представництва громадської думки, інструментом контролю суспільства за державною владою. Питання легітимності влади, «те що люди думають про владу, - як зазначає Дюверже, -   є однією з ї фундаментальних основ». Визначальну роль в сприйнятті вла­ди відіграє ідея права. «Для сучасної людини влада в державі повинна здійснюватися в правових формах, відповідно до правових процедур: повин­на відповідати певній концепції права».

Таким чином, у Дюверже плюралістична демократія виступає сферою взаємодії та конкуренції різноманітних організацій, які відстоюючи в сукупності, інтереси всіх соціальних груп, здійснюють «тиск на публічну владу».

Карл Поппер (1902-1994)^[8] запропонував поділ суспільств на «закриті» та «відкриті». Для перших притаманна замкнутість, зорієнтованість тільки на власні локальні цінності, зразки й норми, традиціоналізм політичної сві­домості й поведінки. Другі характеризуються ліберальними цінностями та демократичним ладом.

Свобода і демократія - це насамперед «право народу оцінювати і від­стороняти свій уряд, єдино відомий нам механізм, за допомогою якого ми можемо намагатися захистити себе від зловживання владою. Демократія - це контроль за правителями з боку керованих». Виходячи з тези, що будь-яка влада прагне обмежити свободу, він наголошує на необхідності розвитку су­спільних контролюючих інститутів. За відсутності громадського контролю в уряду не буде жодної підстави використовувати владу не за призначенням.

Прийнятним методом впливу держави на суспільство вважав «інститу- ційний» або «опосередкований», який полягає в правовому урегулюванні су­спільних відносин. Правова регламентація «зв’язує» державу, вносить фактор впевненості та безпеки в суспільне життя.

Одним з різновидів теорії плюралістичної демократії є концепція полі­архії Роберта Даля (1915-1993) . Термін «поліархія» (досл. - управління ба­гатьма; антитеза монархії) було введено для розрізнення існуючих демо­кратичних систем від недосяжного демократичного ідеалу. Поліархію харак­теризують сім основних інститутів: універсальне виборче право; право брати участь у громадських справах; справедливо організовані вибори, які позбавлені будь-якого насильства чи примусу; надійний захист свободу дум­ки, включаючи критику уряду, режиму, суспільства, пануючої ідеології і т.д.;

існування альтернативних і часто конкуруючих між собою джерел інформації і переконань, виведених з-під урядового контролю; високий ступінь свободи в створенні відносно автономних і найрізноманітніших організацій, із опозиційними політичними партіями включно; відносно висо­ка залежність уряду від виборців та результатів виборів.

Різноманітність всіх існуючих донині концептів демократії обмовлена відсутністю однакового розуміння базових демократичних цінностей. Тому виділені ознаки поліархії допомагають визначати як ступінь розвитку демократії в країні, так і відмежовувати її від недемократичних режимів. Що особливо актуально в умовах тотальної підміни понять, коли чорне офіційно і урочисто проголошується білим.

Таким чином, концепції плюралістичної демократії, значною мірою є розвитком ідеї впливу громадянського суспільства на державу. Моністичне тлумачення демократії, коли номінальним сувереном проголошувався абст­рактний народ, а на практиці владні повноваження концентрувалися вик­лючно в апараті держави, призводило до відчуження народу як від влади, так і держави, контроль за якою був доволі обмежений. Плюралістичне розуміння демократії, яке розпилило політичну владу серед множини інститутів громадянського суспільства, що динамічно взаємодіють як з дер­жавним апаратом, так і населенням, об’єктивно, хоча і опосередковано, знову зводить разом інтереси особи та держави.

§ 4. Концепції соціальної держави і політики загального благоденства

У ХХ столітті значно збагатилася і теорія правової держави, а її окремі положення були істотно переглянуті.

В умовах зростаючого впливу соціал-демократичного і революційного руху з кінця ХІХ ст. правлячі кола ряду країн Західної Європи і США змуше­ні були розвивати соціальне законодавство, враховувати у своїй політиці за­пити і вимоги незаможних. Соціальна політика була зведена в ранг офіційної доктрини Німеччини. Вона одержала закріплення у Веймарской конституції 1919 р. - першій європейській конституції, яка наділила громадян соціальни­ми правами (правами на об'єднання в профспілки, захист від безробіття, охо­рону здоров'я і працездатності). Окремі заходи в сфері соціальної політики починають здійснювати й інші держави (Франція, США, Мексика), однак її розвиток був перерваний економічною кризою 30-х рр. Після другої світової війни ліві партії, які прийшли до влади, у європейських країнах провели ряд соціальних реформ (наприклад, соціал-демократи у Швеції, лейбористи в Ан­глії).

Під політикою соціального благоденства в 40-50-і рр. розуміли про­грами, спрямовані на досягнення високого життєвого рівня шляхом створен­ня державних систем освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення і підтримки житлового будівництва, надання допомоги громадянам, які не в змозі власними силами забезпечити собі прожитковий мінімум. В наступні роки розширювалося законодавство про демографічну, екологічну, культур­ну політику держави

Поняття держави благоденства в офіційних документах і законодавстві західноєвропейських країн змінила формула «соціальна держава», закріпле­на в програмних документах багатьох політичних партій, а також у Консти­туціях ФРН 1949 р., Франції 1958 р. і Іспанії 1978 р. У програмах ліберально- демократичних партій вона трактується як «держава соціальних послуг». Ідеологи неоліберализму висувають гасла суспільства з високим рівнем спо­живання, надання допомоги незаможним, утвердження в суспільному житті відносин солідарності і партнерства. Соціал-демократичні партії розглядають соціальну державу як етап переходу до соціальної демократії, а соціальну по­літику держави як прямий обов'язок, що випливає з наданих громадянам со­ціальних прав.

Теорію держави благоденства, що відображала настрої й інтереси се­редніх шарів, почала активно розроблятися в 50-і рр. в умовах економічного підйому в країнах Західної Європи, США, Японії. Одним з її творців був шведський економіст і державний діяч Гуннар Мюрдаль (1898-1987), автор відомих книг «За межі держави благоденства», «Світова економіка».

К. Мюрдаль стверджував, що загальне благоденство вже досягнуто в індустріальних країнах Заходу. Суть теорії суспільного благоденства, як він її формулював, полягає в тому, щоб «мирно і без революції - а фактично замість революції - проводити в капіталістичній державі скоординовану пуб­лічну політику, і притому з такою ефективністю, яка поступово привела б економіку країни у відповідність з інтересами більшості громадян». Такі держави будуть володіти рядом загальних ознак: поєднання ринкової еконо­міки з державним плануванням, необхідним для підтримки рівноваги і стабі­льного росту економіки; тенденцією до демократизації політичного життя, що дозволяє перейти до децентралізації держави і передачі частини її функ­цій органам місцевого самоврядування і добровільним об'єднанням грома­дян; їх участь у розподілі соціальних благ і в «народному контролі, що роз­ширюється». Мюрдаль пропонував вийти за рамки організації благоденства в національних масштабах і покласти ідеї соціальної політики в основу міжде­ржавних відносин. Майбутнє, на його думку, - за світовим порядком соціаль­ного благоденства. Люди здатні направити розвиток суспільства у відповід­ності зі своїми ідеалами.

Як вважає французький соціолог Мішель Крозьє (1922 р.н.) сучасна соціальна держава має потребу в трансформації, перетворенні в «скромну державу», яка прагне поставити себе на службу суспільству, а не командува­ти ім. «Головною функцією такої держави повинне було б стати прагнення в першу чергу допомогти всім соціальним підсистемам, що складають суспіль­ство, знайти найкращі регуляції змін і очолити суспільство, знайти найкращі регуляції змін і очолити хрестовий похід за інвестування в якість». Не можна змінити суспільство, не змінюючи державу.

§ 5. Теорія еліт

Уявлення про поділ суспільства на керуючих та керованих, що зумов­лений їх особистими здібностями та можливостями, присутні в політичній думці вже не одне тисячоліття. Його розвиток позначено ідеями Геракліта, Платона та Аристотеля, в епоху Відродження - Макіавеллі, в Новий час - А.Шопенгауера та Ф.Ніцше. Але як цілісна наука, елітологія почала формуватися в першій половині ХХ ст.ст. у працях італійських політологів В.Парето та Г.Моски.

Вільфредо Парето (1848-1923) ^[9] - італійський економіст і соціолог, один з найвизначніших представників позитивістської соціології кінця XIX - початку ХХ століття, основоположним законом суспільного життя вважав закон "соціальної гетерогенності", ключовий момент якого полягає в поділі суспільства на керуючу меншість та підлеглу їй керовану більшість. У виведенні критеріїв, за якими можна віднести до провідної верстви, Парето використовує метод індексації: «Допустимо, що у всіх областях людської діяльності індивідові дається індекс, що є як би оцінкою його здатностей, подібно тому, як ставлять оцінки на екзаменах з різних предметів у школі. Дамо, наприклад, найкращому спеціалістові індекс 10. А тому, кому не вда­лося отримати жодного клієнта - індекс 1, так, щоб можна було поставити 0 кретинові...Сукупність людей, кожний з яких одержав у своїй області діяльності найвищу оцінку, назвемо елітою». За подібною системою можна оцінювати всі верстви суспільства, не виключаючи навіть злочинців.

Таким чином, поділ суспільства на еліту та масу у Парето виводиться з нерівності індивідуальних здатностей людей, що проявляється у всіх сфе­рах соціального життя. Але далеко не всі її представники здійснюють безпосередній вплив на управління державою. Тому він вводить вузьке тлу­мачення еліти, яке співзвучно із «правлячим класом» Г.Моски. Структура суспільства за такого бачення у Парето має наступний вид: «1) нижча страта, нееліта.2) вища страта, еліта, що ділиться на дві частини: а) правляча еліта; б) не правляча еліта».

Винаходом Парето є закон циркуляції еліт. Сенс цього закону полягає в тому, що «еліти виникають із нижчих шарів суспільства й у ході боротьби піднімаються у вищі, там розцвітають і зрештою вироджуються, знищуються й зникають... Цей кругообіг еліт є універсальним законом історії». Історія, таким чином, за влучним висловом В.Парето, являє собою ніщо інше, як «кладовище аристократій». А правляча еліта завдяки такій циркуляції знахо­диться у стані постійної та повільної трансформації, «рухається подібно до річки; сьогодні вона вже не та, яка була учора».

Парето вказує на ілюзорність форм правління. Правлячий клас є усю­ди, навіть за деспота, змінюється лише його форма. В абсолютистських уря­дах на виду перебуває лише монарх, а в демократіях - парламент. Але за кулісами перебувають ті, хто відіграє суттєву роль в реальному правлінні, причому подекуди і монархи і парламенти навіть не здогадуються, що саме їх спонукають зробити. Звідси випливає його критичне ставлення до демократії, яка для нього є лише управління еліт, заснованим на маніпуляції масовою свідомістю. Режим, за якого народ зміг виражати свою волю, є «нездійсненою мрією і в реальності не існує».

Вперше концепція правлячого класу як суб'єкта політичного процесу була сформульована Г.Москою (1858-1941)^[10] у книзі «Елементи політичної науки». Вихідний момент концепції Моски полягає в розподілі суспільства на пануючі меншості й політично залежну більшість. В силу цього Моска критично ставиться до демократії, вважаючи її камуфляжем тієї ж влади меншості, режимом плутократії. Як він сам зауважує, «те, що Аристотель називає демократією, було лише «аристократією для доволі великої кількості членів суспільства». Але елітам завжди притаманний ступінь легітимності, яка формується на уявленні суспільства про наявність у пануючої меншості властивостей та чеснот, які глибоко шануються в суспільстві. Водночас, у сучасних суспільствах вирішальним критерієм легітимації виступає багатст­во: «у суспільстві, що досягло певної стадії зрілості, де особиста влада стримується владою суспільною, ті, що володіють владою, як правило, є багатішими, а бути багатим - значить бути могутнім. І дійсно, коли боротьба із броньованим кулаком заборонена, у той час як боротьба фунтів і пенсів дозволяється, кращі пости незмінно дістаються тим, хто краще забезпечений коштами».

Г.Моска визначає, ще одну, далеко не демократичну, тенденцію функціонування еліт: здобувши панівне становище, «всі правлячі класи праг­нуть стати спадкоємними, якщо не за законом, то фактично», і по максимуму експлуатують перевагу «poisitions deja prises» (вже зайнятого становища). Отже він не прихильник консервації еліт. Кооптація до провідної верстви но­вих людей є запорукою здоров’я суспільства. Це поповнення здійснюється різними способами, але визначальним критерієм є вміння та здібності, які є найбільш відповідають потребам політичного управління у відповідну епоху. Таким чином, зі зміною історичної епохи зазнає змін і якісний склад еліти, структура та вимоги до її представників, проте сам клас не щезає і продовжує виконувати свою спрямовуючу та керуючу функцію.

Значення праць Парето та Моски полягає у піднесенні питання еліт до рівня наукового пізнання. Вони систематизували накопичені політичною наукою знання про правлячий клас і привели їх до цілісної теорії розвитку, функціонування та циркуляції еліт. В царині державно-правової теорії це оз­начало обґрунтування ролі еліт в якості вагомого фактору впливу на зміст функцій держави, характер владно-правових рішень. Водночас для їх праць характерна гіперболізація ролі еліти в суспільстві та недооцінка фактору впливу широких мас на політичний процес.

 

Контрольні завдання

1.  Поясніть зміст теорії солідаризму Л.Дюгі.

2.  Сутність ліберальної доктрини „невтручання держави” та полеміки Дж. Кейнса з Ф. Гаєком. Місце закону в державно-правовій концепції останнього?

3.  Дайте характеристику «плюралістичної демократії». Яке значення мають «інсти­тути в її концепції?

4.  В чому сутність теорії держави благоденства?

5.  В чому полягає зміст теорії еліт?

 

---

[1] адміністративного права, деканом юридичного фак-тету. Основні праці: «Держава, обєктивне право і позитивний закон» (1901), «Суспільство, особистість і держава» (1908), «Трактат про конституційне право» (1911).

^[2] За легендою, французький король Людовік XV запитав у групи торговців: „Чим я можу вам допомогти?” І одержав відповідь: „Laissez-nous faire, laissez-nous passer. Le monde va de lui- meme” (з фр.: „Дозвольте нам діяти, залиште нас у спокої. Світ рухається сам по собі”).

^[3] Кейнс, Джон Мейнард (1883-1946) — англійський економіст, член Палати Лордів. Брав участь у підготовці та прийнятті угоди про створення Міжнародного валютного фонду й Міжна­родного банку реконструкції та розвитку. Найвідоміші роботи з політичної економії: „Трактат про гроші” (1930), „Загальна теорія зайнятості, прибутку та грошей” (1936).

^[4] Гаєк, Фрідріх Август, фон — народився у Відні, до 1931 р. жив у Австрії. З 1927 по 1931 р. — директор Австрійського інституту економічних досліджень. З 1938 р. — громадянин Великої Британії. Професор Лондонського, Чиказького, Фрайбурзького, Зальцбурзького університетів. До­ктор права, член Британської академії наук, лауреат Нобелівської премії з економіки (1974, разом з К. Г. Мюрдалем). Роботи, що містять державно-правові ідеї: „Шлях до рабства” (1944), „Консти­туція свободи” (1960), „Право, законодавство та свобода: Нове викладення ліберальних принципів справедливості та політичної економії” (1973-79).

^[5]Ласкі Гарольд - професор Лондонської школи економічних і політичних знань, визнаний теоретик Лейбо­ристської партії. З 1936 по 1949 р. був членом виконкому, а в 1945--1946 р. -і головою виконкому цієї партії. Автор праць «Свобода в сучасній державі» (1930) , «Криза демократії» (1933) та ін..

^[6] Оріу Моріс - видатний французький теоретик права, професор, декан юридичного факультету Тулузького університету. Автор праць «Основи публічного права" (1910) та "Елементарний підручник по конституційному праву" (1925.).

^[7] Дюверже Моріс- французький політичний соціолог, юрист. Доктор права. Професор університетів Сор- бонни, Тель-Авіві, Женеви, Нью-Йорка. Автор наукових праць «Політичні партії»(1951), «Політичні інститути та конституційне право» (1960), «Дволикий Янус: два обличчя Заходу» (1972 та ін.

^[8] Попер Карл Раймонд-один з видатніших філософів ХХ ст., засновник критичного раціоналізму, автор всесвітньовідомих праць «Злиденність історицизму» (1944), «Відкрите суспільство т його вороги» (1945). Запропонований ним поділ на «відкрите» та «закрите» суспільство, а також методи «соціальної інженерії» здобули широкого поширення в політології.

^[9] Парето Вільфредо- італійський соціолог та економіст. Вперше теорія еліт була викладена в його тритом­ному «Трактаті по загальній соціології» (1916). Муссоліні вважав Парето своїм вчителем.

^[10] Моска Гаетано - італійський соціолог, один із засновників політології, професор Римського та Туринсь­кого університетів. Автор книг «Теорія правління і парламентське правління» (1884), «Елементи політичної науки» (2 т. 1896; розш. вид. 1923), «Правлячий клас» (1939).