РОЗДІЛ 20. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ КОНЦЕПЦІЇ В УКРАЇНІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

РОЗДІЛ 20. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ КОНЦЕПЦІЇ В УКРАЇНІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Початок ХХ ст. був позначений бурхливими подіями вітчизняної та світової історії: політична і соціально-економічна криза в Росії, Австро-Угорщині та Німеччині вели до радикалізації політичної опозиції. Перша світова війна, демократична революція в Росії відкрили шлях до виборення української політичної самостійності. Доба національно-визвольних змагань 1917-1920 р.р., позначена реальними альтернативами моделей української державності (Українська Народна Республіка, Гетьманат, Радянська республіка), - що зу­мовило розмаїття теоретичних пошуків вітчизняної політико-правової дум­ки. Так виокремилися її націоналістичний, консервативний, національно- демократичний та соціально-демократичний напрямки.

 

§ 1. Націократична модель української державності.

Першим, хто в новітні часи виступив з юридичним обґрунтуванням державної незалежності України був Микола Міхновський (1873-1924)^[1], ав­тор твору «Самостійна Україна» (1900 р.).

Констатуючи політико-правовий статус України в Російській імперії як колоніальний, Міхновський доводить його неприродність і протиправність. З цією метою автор звертається до Переяславської угоди 1654 р, яка вважалася в Росії легальною підставою інкорпорації України до Московського царства. За цією угодою, на думку українського юриста, постала «спілка держав», об’єднання, за якого його суб’єкти зберігають ознаки державного суверенітету. Сама угода мала двосторонній та безстроковий характер, тому порушення її умов повинно мати правові наслідки у вигляді примусу до ви­конання чи визнання договору недійсним. Враховуючи ж практику система­тичних порушень Росією «Березневих статей» Б.Хмельницького, український народ є вільним від будь-яких зобов’язань, та має відновити свій держав­ний статус. Втім, лише правових підстав для відновлення незалежності країни недостатньо. Необхідно, щоби цього прагнула еліта («інтелігенція»), яка єдина спроможна забезпечити національну єдність та політичне і соціальне визволення українського народу.

Відроджена держава, за Міхновським, має виступати засобом забез­печення прав та суверенітету української нації він обґрунтовує принцип національного суверенітету: кожна нація прагне до утворення незалежної держави; лише національна держава може дати своїм громадянам особисту та економічну свободу; розвиток особистості можливий лише в державі, для якої вона є метою, а відтак «державна самостійність - головна умова існування нації, а державна незалежність - національний ідеал у сфері міжнаціональних відносин».

В своєму конституційному проекті «Основного закону «Самостійної України».» Міхновський вбачав майбутню українську державу у вигляді президентсько-парламентської республіки. Пропонувалося запровадити розподіл влад, створити розгалужену систему місцевого самоврядування. Громадянам надавалися широкі особисті, політичні та культурні права, з пе­ревагами для титульної української нації.

Значення ідей і політичних вимог Міхновського полягає в обґрунтуванні права української нації на державну незалежність та необхідності боротьби за неї. Хоча його погляди не знайшли масової підтримки у сучасників, вони створили основу для подальшої розробки мо­делей української державності.

Радикальна авторитарна концепція «вольового» націоналізму Дмитра Донцова (1883-1973) ^[2] постала як реакція на поразку боротьби за незалежність України в 1917-1920 роках, причину якої він вбачав у «драгоманівщині», що визначалася ним як "раціоналізм у культурі, федералізм у державі й демократизм у громаді", котрій протиставив "органічність і віру в культурі, власновладність у державі, провідництво, ієрархію в громаді".

В своїх поглядах Донцов пройшов еволюцію від захоплення марксиз­мом до цілковитого його заперечення. Обґрунтовуючи теорію, яка б дала можливість українській нації „утриматися на поверхні жорстокого життя”, мислитель звертається до популярних у Європі поч. XX ст. ідей волюнтариз­му (А. Шопенгауера, Ф.Ніцше, Ж. Сореля та ін.), а також практики тогочас­них новопосталих тоталітарних режимів.

За вихідну позицію «чинного націоналізму», береться ідея: якщо український народ хоче здобути державну незалежність та стати політичною нацією, він мусить позбутися рис другорядності та «провансальства». З цією метою Д.Донцов обґрунтовує шість вимог «вольового» націоналізму: 1. Во­ля до життя та влади. Нація, яка прагне вижити та перемогти, мусить мати непереборне «хотіння» цього досягти. 2. Прагнення до боротьби. Найкра­щою формою проявлення волі нації є боротьба з оточуючим світом, протис­тавлення «свого чужому». 3. Романтизм, догматизм, ілюзіонізм. Нація по­винна мати власний ідеал, який вважати за непомильну мету свого існування, якою б ілюзорною ця мета не здавалася. 4. Фанатизм і аморальність. Для досягнення національної мети всі засоби добрі. «Ніколи наука Макіавеллі не була така актуальна, як тепер. І ні для кого так, як для нас».5. Імперіалізм. Є народи, «що вміють правити іншими (і собою), і наро­ди, що цього не вміють..», тому українській нації слід плекати почуття влас­ного імперіалізму. 6. Еліта і творче насильство. Лише «провідна верства» шляхом творчого насильства спроможна очолити процес національного виз­волення та побудови могутньої української державності.

Д.Донцову притаманне психологічно-волюнтаристичне розуміння еліт, як грунутується на ідеях Платона, Ніцше та Парето, - еліта відбирається як «каста «луччих людей», на засаді суворого добору й чист­ки, на засаді персональної моральної якості». До основних рис еліти нале­жать шляхетність (воля бути творцем майбутнього суспільства), мудрість (усвідомлення образу майбутнього, «мати оте видиво спільноти, яку хоче втілити в форму, в життя.») та мужність (активізм, втілення своїх ідей в політичній сфері).

Відповідно до власного крайнього елітистського бачення устрою суспільства Донцов негативно ставиться до демократичних режимів, про­тиставляючи їм лад «аристократії», за якого еліта об’єднана в орденську структуру, що володіє всією повнотою влади. Зразком для здобуття та утри­мання такою елітою влади філософ, попри неприйняття самих ідей, вважає практику сучасних йому тоталітарних рухів: «фашизм і більшовизм і досі лишаються прикладами того як це треба робити».

Радикальні ідеї Д.Донцова отримали значне поширення в 30-х рр.. ХХ ст. в Західній Україні як адекватна відповідь на поневолення України поль­ським та радянським режимами. «Вольовий» націоналізм був покладений в основу ідеологічної платформи Організації Українських Націоналістів (1929 р.), що вела збройну боротьбу проти окупантів.

Одним із визнаних ідеологів ОУН (її мельниківського напрямку) був Микола Сціборський^[3] (1897-1941). Критично оцінюючи демократію, він вважав, що притаманний їй економічний лібералізм та парламентаризм спри­чиняють до капіталістичної експлуатації та партійного взаємопоборювання, при цьому «мало оглядаючись на загальні національні інтереси». Соціалізм та комунізм, проголошуючи «відмирання» націй, держав, приватної власності є «самодегенераційними», спрямованими проти людської природи. Схвально, в цілому, ставлячись до італійського фашизму, він наголошує на його небезпека: диктатура як основний елемент державного устрою; невиз­нання ролі народу в державному управлінні, позбавлення громадян основних прав.

Натомість Сціборський пропонує власну державницьку концепцію націократії - «режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально-корисних верств, об'єднаних - відповідно до їх суспі­льно- продукційної функції - в представницьких органах державного управ­ління». Тут державний лад будується на поєднанні авторитарних принципів управління, ієрархічності та дисципліни із засадами громадського контролю, виборності та самоуправління. За такого сполучення відбувається взаємодія між діяльністю політичних еліт та настроями звичайного громадянина. Рів­ність в політичних правах та участь державному управлінні громадян є нас­лідком їх праці на користь держави та суспільства: «Тільки творчі, продуку­ючі соціальні складники нації - вважає націоналізм управненими й гідними до керми державою». Політичні партії як виразники егоїстичних інтересів партійних верхівок є суспільно шкідливими і мають бути забороненими. Представництво групових інтересів має здійснюватися на засадах синдика­лізму - через систему професійних спілок та виробничих асоціацій. В питан­нях права власності має дотримуватися «комбінований принцип колектив­ного й приватного інтересу» - через існування державної, муніципальної, ко­оперативної та приватної власності.

Конституцій проект Сціборського передбачав утворення авторитарної республіки. Очолює республіку Голова Держави - Вождь Нації, який обира­ється по життєво Великим Збором Нації, у складі Державного Сойму та Вер­ховної Ради Національної Праці. Голова держави має «вищий догляд за чин­ністю законодавчих, виконавчих і судових органів Держави». Він очолює уряд, розпускає або тимчасово зупиняє «у випадку потреби» діяльність зако­нодавчого органу, має право абсолютного вето на закони. Законодавча влада належить Державному Сойму, що обирається з кандидатів від професійно- станових організацій, органів місцевого самоврядування, інших публічних установ на засадах загального виборчого права. Г арантується право місцево­го самоврядування, контроль за яким здійснюють місцеві державні адмініст­рації. Проектом Конституції передбачалось надати широкі громадянські, по­літичні та соціально-економічні права. Основним етичним обов’язком грома­дянина визнається суспільно-корисна праця.

Отже, націократична модель державності, що виникла як реакція на бездержавний стан та утиски прав української нації спочатку російського са­модержавства, а згодом польського шовінізму та сталінського тоталітаризму, за основу брало уявлення про націю як найвищу цінність людського розвит­ку. З цього випливав примат колективних національних прав над особисти­ми. Поразка української державності у національно-визвольній боротьбі 1917-1921 років в умовах ствердження націоналістичних диктатур в багатьох країнах Європи зумовило запозичення українським націоналізмом елементів тоталітаризму, ірраціоналізму та імперіалізму. Цей напрямок запропонував політичну альтернативу, яка загострила увагу до національних проблем, з якими довелося рахуватися і націонал-демократам, і соціал-демократам, і бі­льшовикам.

§ 2. Консервативна модель української державності.

Консервативна концепція виступила з обґрунтуванням монархічної мо­делі державності, ідеал якої вбачала в традиціях княжої Русі та козацької Ге­тьманщини.

Засновник цього напрямку, - В’ячеслав Липинський (1882-1931) ^[4], еволюціонував від захоплення демократичними доктринами до негативної оцінки наслідків соціалістичних експериментів Української Центральної Ради. Вбачаючи у відновленні Гетьманату П. Скоропадським повернення до історичних традицій та органічної для українського народу державної форми, він обґрунтовує концепцію «трудової монархії» та класократичного ладу суспільства.

Оскільки держава є необхідною та найвищою формою організації суспільства у розвинутих народів, вчений приходить до висновку, що без держави немає нації: “Нація - це реалізація хотіння бути нацією. Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї - нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння не реалізується в матеріальних формах держави». Для Липинсько- го такою цементуючою ідеєю-хотінням є образ монархії. Вона виступає усвідомленням нацією своєї ідентичності через особу монарха. Як зазначає сам автор, «такою формою єсть персоніфікація нашої національної ідеї в особі одного і єдиного для цілої нації Голови національної держави, символізуючого собою повагу, силу, єдність і неподільність цілої Української Нації». Монарх уособлює собою вищу позачасову (а відтак спадкову) легітимність, яка стоїть над класовими, партійними інтересами та виступає гарантом єдності нації та авторитету держави. «Дідичний Гетьман» є ідеєю «надлюдини» - державного символу, який замикає собою державну, класову та соціальну ієрархію. Ієрархічність притаманна всякому суспільству, але лише за класократичного устрою монархії діяльність еліт має позитивний, державотворчий характер. В основу своєї теорії класократії В.Липинський кладе два ключових поняття «національна аристократія» та «клас». Під національною аристократією розуміється «правляча в даний момент і в даній нації верства», яка очолює політичні установи, створює культурні, політичні та цивілізаційні цінності, які стають надбанням сього суспільства. Що стосується визначення класу, то на відміну від марксизму, який головною класотворчою ознакою вважає ставлення до власності, Липинський має на увазі певний органічний колектив із загальною традицією, загальними психічними переживаннями та фізичною спорідненістю.

Класократія - як найоптимальніша форма організації суспільства є пра­влінням еліт, які виникають всередині кожного класу та функціонують за принципом регулярного оновлення та циркуляції. Найважливішу роль за та­кої організації відіграють хлібороби (шляхта та селяни), оскільки через пов’язаність із землею є найбільш стабільною, зацікавленою в існуванні власної держави верствою. Класократія є правовою «законом обмеженою і зако­ном обмежуючою» монархією, заснованою на принципах конституціоналізму і народоправства. Прикладом класократичної системи В. Липинський вва­жав англійський монархічний державний лад, якому притаманний баланс функцій між консерватизмом старої аристократії та динамізмом нових соціа­льних груп. А британська конституція і парламент, на його думку, були кін­цевим результатом цієї рівноваги соціальних сил. Започаткування такої фо­рми в Україні він вбачав у Гетьманаті П. Скоропадського. Класократії, як позитивній моделі державного ладу протиставляються демократія та охлок­ратія.

В.Липинський обґрунтовує ідеї «громадянства» (громадянського суспі­льства»), «законності», «правопорядку» тощо. Досі актуальними є його дум­ки про співвідношення законності та легітимності влади: в основі законності та правосвідомості суспільства лежить легітимність влади. Скільки б не було прийнято законів, якщо влада позбавлена морального авторитету, то вона де- легітимізує і прийняті нею рішення, які ніхто не буде виконувати.

В подальшому, монархічні ідеї розвивали галицькі історики та публіцисти Стефан Томашівський (1875-1930) та Василь Кучабський (1895-1945). Томашівський вважав, що перейти до республіки та демократії можна лише через період монархії. Наголошуючи на винятковій ролі греко- католицької церкви в Галичині, історичного значення Галицько-Волинського князівства для її державотворення, політичне майбутнє західноукраїнських земель він вбачав у формі клерикальної монархії як автономної частини української держави. На особливості Галичини наголошував й автор концепції «позитивного мілітаризму» Кучабський, вбачаючи в ній центр національно-визвольної боротьби українського народу. Головна роль в цій боротьбі та заснуванні майбутньої монархічної держави відводилася військовим, через втрату іншими соціальними групами спроможності очоли­ти процес державотворення.

Таким чином, Консервативна доктрина базувалася на спадкоємності політичного досвіду князівської та гетьманської доби, з якого виводилась природність монархічної форми для української державності. В працях пред­ставників цього напрямку обґрунтовувалась ідея обмеженої монархії, що спирається на певний тип еліти (хлібороби - в Липинського, греко- католицьке священицтво - в Томашівського, військові - в Кучабського) та традиційні цінності (нація, закон, духовність тощо). Проте український мо­нархічний консерватизм вже не відповідав новим політичним та соціальним реаліям і втратив перспективи свого втілення.

§ 3. Національно-демократична модель української державності

Ідеї української національної демократії розвивалися в Галичині напри­кінці ХІХ ст. в працях І.Франка, Ю. Бачинського та Л.Цегельського. Але концептуального правового обґрунтування вони здобули завдяки видатному українському правознавцю, академіку Станіславу Дністрянському (1870- 1935)^[5]. Ним була розроблена теорія суспільних зв’язків, яка була покликана обґрунтувати право української нації на самовизначення в межах її етногра­фічної території. Основними положеннями його теорії були: держава є сус­пільним органічним зв’язком вищого типу; всі правові норми є водночас со­ціально-етнічними нормами; все, що генетично закріпилося в суспільних зв’язках протягом сторіч є реальною основою права і держави; авторитет держави підтримується авторитетом суспільних зв’язків, які формуються на основі норм, прийнятих в окремих сім’ях, родах, племенах, класах, політич­них партіях тощо. Дністрянського доходив до висновку, що в основі суспіль­них зв’язків лежать історичні традиції певного народу. Враховуючи ж вкорі­неність та тривалість державотворчої традиції українського народу(Київська Русь, Козацька держава Б.Хмельницького), він має всі правові та історичні підстави для національної незалежності.

С. Дністрянський, розробив проект Конституції Західно-Української На­родної Республіки (1918), в якому майбутню державу бачив демократичною республікою, де «як політичний власник національної території український народ є носієм територіального верховенства у державі.». Проект визнає людину з її правами та свободами важливою соціальною цінністю. Консти­туційний статус особи і громадянина визначається принципами рівності, єд­ності прав, свобод та обов’язків громадянина, невідчужуваності та гаранто- ваності прав людини з боку держави. Державна влада здійснюється на заса­дах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову з наданням широких прав самоврядуванню на місцях. Законодавча влада належить однопалатному парламенту - Народній Палаті, що обирається на 4 роки на основі загально­го, прямого і рівного виборчого прав таємним голосуванням. Виконавчу владу очолює виборний Президент, який «піклується про єдність дій уряду і слідкує за законністю управління». Вищою судовою інстанцією передбачав­ся Державний судовий трибунал, до компетенції якого також належить здійснення конституційного судочинства.

Втім, конституційний проект Дністрянського так і залишився нереалізо­ваним, хоча й досі лишається одним з неперевершених джерел вітчизняного конституціоналізму.

Відомий галицький юрист, політолог і соціолог Володимир Старосоль- ський (1878-1942)^[6] формулював психологічну теорію національної держав­ності. Він вважав, що нація є «твором психології, а не витвором раціональ­ного думання». Джерелом виникнення та існування нації є прагнення до державної незалежності: «.суспільство, ... в стремлінню до політичної само­стійності, в боротьбі за неї, стає спільнотою. Реалізація політичної волі, - це чинник, який творить націю».

Вчений зазначав, що історично сучасні політичні нації й сучасні демокра­тії виникли майже одночасно, і цей зв’язок є не випадковим, а випливає з природи обох явищ: саме демократична форма національної держави дозво­ляє найбільш повно поєднувати загальнолюдські цінності з національними пріоритетами. Але рівень гармонійності такого поєднання прямо залежить від якості політичної еліти та сили народних сподівань.

Інший видатний соціолог і політолог - Ольгерд Бочковський (1885 - 1939)^[7], подібно до Старосольського, розумів націю як психологічну спільноту, засновану на єдності національного духу, свідомості та волі. Про­блему формування української політичної нації він розглядав в контексті співвідношення національних і демократичних засад у процесі державотво­рення. Завдяки демократії нижчі верстви суспільства стають повноправними членами національної спільноти. Бочковський намагається поєднати кращі елементи різних національних систем, обґрунтовуючи власну ідею націократії (політичного панування нації, постання незалежних народів, об’єднаних на добровільних засадах у континентальні та світові спілки). Ор­ганізоване людство з відроджених народів - «Дев’ята симфонія» людської історії.

Таким чином, національно-демократичній моделі української державно­сті притаманне обґрунтування права української політичної нації на самови­значення в межах власної території. Нація розуміється не як етнос, а як пси­хологічна спільнота, об’єднана спільною ідеєю державної незалежності. Майбутня держава має засновуватися на ідеях правової державності, демок­ратичного політичного режиму та республіканської форми правління.

§ 4. Державно-правові погляди діячів Центральної Ради

Українська політична думка соціалістичного напрямку була широко представлена в програмах різноманітних політичних партій початку ХХ ст. У 1917 році, внаслідок революційних подій в Росії, представники українських лівих партій об’єдналися в Українську Центральну Раду, що задекларувала себе представницьким органом всього українського народу. Концептуальна основа її діяльності була узагальнена і відображена в численних працях М.Грушевського, В.Винниченка, М.Туган-Барановського та ін, і полягала в ідеї широкої національно-територіальної автономії України у складі демок­ратичної російської федеративної республіки.

Михайло Грушевський (1866-1934) визначав державу як «суверенний союз народу, який дорогою планової діяльності, зверхніми засобами за­довольняє індивідуальні і загальнолюдські солідарні інтереси в напрямі по­ступового розвою громадянства». Під правом він розумів єдність норм, що виражають соціальну солідарність об’єднаних в націю людей. Воно гаранту­ється усією сумою соціально-психологічних сил у громадянському суспільс­тві. Примус є різновидом таких гарантій. М.Грушевський обґрунтовував не­обхідність розробки «виробничого права», «комунального права», що закріп­ляли б соціально-економічні права особистості. Наголошував на тому, що «права мають відповідати обов’язкам, а обов’язки - правам». Принцип «до­зволено все, що не заборонено» вважав ознакою демократичного суспільства.

В питаннях української державності обстоював ідею безкласовості українського народу, що полягала в уявленні про існування безкласового народу-трудівника, для якого мета національного визволення полягає в соціальному розкріпаченні, а не здобутті державної незалежності. Як зазна­чав Грушевський, український народ потребує «.можливості вільно влаш­товувати і розпоряджатися своїми місцевими відносинами і засобами, усього того, що дасть йому федеративний або широко поставлений автономістський лад держави». Він розрізняє наступні форми «громадянського пожиття»; 1) повний централізм; 2) адміністративна (бюрократична) децентралізація; 3) вужча або ширша самоуправа (самоврядування); 4) вужча (обмежена) або широка автономія; 5) неповна (несуверенна) державність; 6) самостійна неза­лежна держава.

Ідеалом державного устрою для М.Грушевського є федерація, як най­більш досконалий спосіб поєднання державного союзу із інтересами вільного національного розвитку, але першим кроком до цього мало бути здійснення принципу національно-територіальної автономії. Відповідно до цього прин­ципу, територія з переважним українським населенням повинна бути виділе­на з існуючих адміністративних одиниць і поруч з створенням на широких демократичних засадах органів місцевого самоврядування, одержати загальні органи обласного законодавства та самоуправління, керовані представниць­ким органом - українським сеймом, що обирається загальним, рівним, пря­мим і таємним голосуванням.

Війна Радянської Росії з УНР спонукала Грушевського до прийняття ідеї самостійної української держави. Визнаючи, що на відміну від Заходу чи Росії, провідною силою соціалістичної революції в Україні є не пролетаріат, а селянство, він покладає на нього історичну місію «репрезентувати Українську Народну Республіку. перед світом — єдину поки що державу трудящого люду, що має послужити взірцем, школою для інших демократій світу.». Майбутня держава має стати федерацією земель - сполученими штатами України. Зорганізована на широких самоврядних принципах, в ній всю повноту влади будуть мати місцеві громади, які делегують центральним органам влади лише ті повноваження, які мають значення для всіх земель (оборона, зовнішні справи тощо). І лише після перетворення України на фе­деративну республіку може йти мова про її входження до загальноєвропейського чи світового союзу. Союз же с Росією можливий ли­ше за умов рівноправності та демократичності останньої.

Однією з найвпливовіших постатей української соціал-демократії та діячів Центральної Ради був Володимир Винниченко (1880-1951)^[8]. Прого­лосивши гасло «моральної політики» він висував етичну максиму «чесність з собою».

В діяльності Центральної ради він розрізняв період революційної організації державності і морально-правової влади та період юридично- правової державності. Якщо перший етап не виходив поза межи гасла автономії України у складі російської федерації та відповідав інтересам соціалістичної революції, то другий, позначений набуттям ознак державного суверенітету є відходом від шляху соціалізму та розривом з принципом інтернаціоналізму. «Як тільки ми переступили межу морально-правової, революційної влади, як тільки наблизились до творення юридичної державності, вказував Винниченко, так з того моменту й почалось забування дійсної сутності нашого руху: інтерес наших працюючих мас, їхнє національне й соціальне відродження». Українські соціалісти, вважав він, повинні зрозуміти свою головну помилку — невміння поєднати у визвольній боротьбі соціальне і національне. Для українців, як "безбуржуазної" нації, національне визволення неможливе без соціального. На думку письменника, «тою гармонізуючою лінією, яка об’єднує і національне з соціальним, і при­водити людину до єдності думки й акції» може стати комуністична ідеологія.

Перебуваючи в еміграції, Винниченко критично переосмислює більшовицький досвід та приходить до формування націонал- комуністичної концепції колектократії. ЇЇ призначення полягає у наповненні соціалістичних ідей, присвоєних більшовиками, дійсним соціальним смислом. Кожна нація, як будь-яка жива істота, має на меті збе­регти своє життя та забезпечити власний розвиток. Найкращим способом для цього є державна незалежність: «нація без держави є покалічений організм». Втім, для українського народу стоїть питання не створення власної держави, а «визволення» вже існуючої - УРСР, яка є окупованою, але фактом свого існування вже стверджує суверенність українського народу. Визволення України можливе, коли в боротьбу включаться широкі маси українців через поєднання вимоги національної свободи із свободою соціально-економічною. Місце радянської системи має заступити режим колектократії. ЇЇ характеризує колективна власність на засоби та результати виробництва, чим вона і відрізняється від радянських форм колективного господарювання, де все належить державі. Колектократія не допускає найманої праці, але разом з тим визнає індивідуальну приватну власність. Винниченко пророкував не­минучий розпад СРСР.

Для М. Туган-Барановського (1865-1919)^[9] соціальним ідеалом є якомога повна свобода людини не залежно від її стану і статусу. Оскільки без вимоги абсолютної цінності людської особистості, всі демократичні вимоги пере­творюються на пусті декларації. Недостатньо всіх оголосити рівноправними - потрібно їх такими зробити, забезпечити можливість реально використову­вати проголошені права. Але доки одні класи суспільства експлуатують інші, доти фактичного рівноправ’я не буде досягнуто.

Соціалізм майбутнього має бути заснованим на демократичних засадах, де «люди влади стануть не володарями, а виконавцями волі», слугами народу» і «будуть знаходитися під постійним контролем вільного народу, де буде вик­лючене гноблення особистості». Соціалістичну державу та її економіку вче­ний пов’язував із кооперацією, в якій бачив вищу, у порівнянні з капіталізмом, форму соціально-господарської організації. Разом з тим, «капіталізм є... суворою, але необхідною школою людства», з якого необхідно вирости через насичення капіталістичних стосунків соціальним змістом, через «вростання» соціалістичної системи в капіталістичну.

Теоретики українського соціалізму, виходячи з ідеї про безкласовість української нації, висували на перше місце ідеї соціально-економічної визво­лення, нехтуючи питаннями державного будівництва. Ідеалом їх держав­ницьких стремлінь була автономія України у складі соціалістичної російській федерації. Перехід на позиції державної незалежності мав вимушений харак­тер, і відбувався тоді, коли сама державність вже втрачалася. Водночас, вчення М.Грушевського про солідаризм, В.Винниченка про колектократію та моральну політику та М.Туган-Барановського про цінність особистості та соціальну державу і досі є актуальними та затребуваними.

Таким чином, перші десятиліття ХХ ст. характеризуються широким політичним спектром теоретичних розробок майбутнього державно- правового статусу України. Жоден із цих напрямків в умовах розчленування

України поміж тоталітарним СРСР та його авторитарними сусідами не мав близьких перспектив свого втілення. Але всі вони, так чи інакше, спричини­лися до конституювання беззаперечного права української нації на самови­значення, спонукали до боротьби за свої національні та громадянські права, побудови справедливого суспільного та політичного ладу заснованого на поєднанні особистих та національних інтересів.

 

Контрольні завдання

1. Якими є вимоги «вольового» націоналізму?

2.  Які види монархії обґрунтовували теоретики українського консерватизму?

3.  В чому полягає сутність національно-демократичної моделі української державності?

4.  Дайте характеристику поглядів на державу і право М.Грушевського.

5.  В чому полягає концепція колектократії В.Винниченка?

 

---

^[1] Міхновський Микола Іванович - харківський адвокат, засновник українського націоналізму. Активний діяч української революції 1917 р. Свої ідеї обґрунтування національної незалежності України виклав у брошурі «Самостійна Україна». Вважається автором «Основний закон «Самостійної України» Спілки народу України».

^[2] Донцов Дмитро Іванович - закінчив юр. ф-т Петербурзького ун-ту (1907) доктор права, ідеолог українського націоналізму, був редактором «Львівського наукового вісника». Основні праці Д.Донцова: „Сучасне політичне положення нації і наші завдання” (1913), „Націоналізм” (1926), „Дух нашої давнини” (1944), „Правда прадідів великих” (1952 р.), „Хрестом і мечем” (1967) та ін.

^[3] Сціборський Микола - учасник національно-визвольної боротьби 1917-1921 років, підполковник армії УНР (1920). Один із засновників та лідерів Легії Українських Націоналістів та Організації Українських Націоналістів. Автор численних праць, основними з яких є «Націократія» (1935) та «Нарис проекту Основ­них Законів (Конституції) Української держави» (1940).

^[4] Липинський В’ячеслав Казимирович- український історик і публіцист, державний діяч часів гетьманства П.Скоропадського. Засновник концепції українського монархізму, яку виклав у працях «Шляхта на Україні» (1909), «Листи до братів-хліборобів» (1919-1926), «Україна на переломі» (1920).

^[5] Дністрянський Станіслав Северинович - закінчив юрид. фак-т Віденського ун-ту (1893). Доктор права. Депутат австро-угорського парламенту (1907-1918). Автор проекту Конституції Західно-Української Народної Республіки (1918 ), наукових праць «Самовизначення народів» (1918), «Загальна наука права і політики» (1923), «Погляд на теорії права і держави» (1925), «Демократія та її майбутнє» (1928).

^[6] Старосольський Володимир - громадський і політичний діяч, теоретик права, адвокат. Навчався у Краківському, Львівському, Віденському ун-тах. Доктор права. У 1919 р. - товриш міністра закордонних справ УНР. Автор праць: «Теорія нації» (1922), «Політичне право», «Держава і політичне право» (1924) та ін.

^[7] Бочковський Ольгердт - український соціолог та політолог. Автор праць: «Боротьба за національне визволення» (1932), «Вступ до націології» та ін..

^[8] Винниченко Володимир Кирилович - відомий український письменник, засновник Української соціал-демократичної робітничої партії, голова Генерального Секретаріату Української Центральної Ради, генеральний секретар внутрішніх справ, член Директорії, свої політичні погляди виклав у працях: «Відродженн нації» (1920), «Сонячна машна» (1928), «Заповіт борцям за визволення» (1949), «Слово за то­бою, Сталіне» (1950) та ін.

^[9] Туган-Барановський Михайло Іванович - відомий економіст, автор вчення про закономірність економічних криз, генеральний секретар фінансів уряду УНР, один з засновників Української академії наук, свої погляди на державу виклав у працях «Теоретичні основи марксизму» (1905) та «Соціалізм як позитивне вчення» (1918).

¹⁰ Дюгі Леон - французький правознавець. Закінчив у 1881 р. фак-тет права ун-тету у м. Бордо. З 1886 р. і до кінця життя працював у цьому ун-теті професором кончтитутційного