РОЗДІЛ 18. РОЗВИТОК ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИХ КОНЦЕПЦІЙ В УКРАЇНІ І РОСІЇ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТ.

РОЗДІЛ 18. РОЗВИТОК ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИХ КОНЦЕПЦІЙ В УКРАЇНІ І РОСІЇ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТ.

 

Після скасування кріпосного права (1861р.) Росія переживала смугу прогресивних реформ (судова, земська, міська, військова й ін.), що підготу­вали ґрунт її індустріального розвитку. Вони надали нового стимулу теоре­тичним політико-правовим пошукам, привели до різкого розмежування в су­спільній думці між консерваторами, лібералами і соціалістами. Їх програмні вимоги містили теоретичне рішення головних питань на злобу дня: як пере­бороти відсталість політичної і правової систем на основі передового євро­пейського досвіду чи самобутності, «візантизму» Росії? Чи можна і як уник­нути соціальних страхіть первісного капіталізму?

В Україні - інші проблеми, хоча вітчизняна політико-правова думка розвивалася під впливом європейської і зростаючим впливом російської. Єв­ропейська революція 1848 -1849 р. («весна народів») оживила політичне і культурне життя на західно-українських землях, привела до австрійської конституції, виборам у Галицький сейм. Галичина стає «українським П'ємон­том», ідейним каталізатором національних процесів у всій Україні. На Надднепрянщине наростає хвиля створення громад, що видавали українську літе­ратуру, займалися вивченням історії, фольклору народу. З громад вийшла ці­ла плеяда мислителів, громадських і політичних діячів, організаторів перших політичних партій, хто розпочав розробку політичних програм, проектів, державно-равових концепцій.

 

§ 1. Проекти і програми українських мислителів

Михайло Драгоманов (1814-1895)^[1] - український історик, публіцист і філософ також виріс із громадівського руху. Сучасні дослідники його твор­чості називають його послідовником ідей Кирило-Мефодіївського братства.

За Драгомановим суспільний прогрес, історія - не просто сума змін, а прогрес в усвідомленні свободи, у якому старе є фундаментом нового. Вини­кнення права, держави він пояснював як природний історичний процес людського співжиття, результат розвитку людського розуму, сім’ї, матеріа­льних умов і класової боротьби. Початком суспільного життя у народів Єв­ропи й Азії вважав громаду. Різний рівень суспільного і політичного життя, різниця історичних і географічних умов, вважав учений, - причини різних форм національного права і держави.

Людське суспільство, згідно Драгоманова, утворюючись поступово, «знизу вгору» - від сім’ї, громади до держави, втілює принцип його демокра­тичної організації, єдино вірний і для організації державного управління і для правової системи. Держава - політична організація суспільства. У кожній сучасній державі - з виборною чи спадковою верховною владою, республі­канським чи монархічним ладом, унітарним чи союзним устроєм - влада гнітить простих людей. Навіть у парламентських республіках, на думку

Драгоманова, депутати стали мати зверхність над народом і самостійно, без волі народу вирішувати державні справи. Неміцність сучасних держав є ре­зультатом економічної нерівності людей - істина, відома ще Аристотелю. Ро­сійська ж держава - деспотична, а уряд її - тиранічний, який мало змінився після реформ. Отже, головний принцип оцінки будь-якої політичної системи, вважав Драгоманов, - наскільки вона служить людині, народу.

Держава повинна відповідати природним потребам життя народу, вважав мислитель, виключати убогість і безправ'я. По-друге, не форма прав­ління, а правовий статус особистості, права, якими наділені громадяни дер­жави, визначають її сутність. По-третє, цю сутність характеризують еконо­мічне становище народу, рівень його гніту державним апаратом чи парла­ментом, положення з правами націй у державі. При державній централізації не може бути скільки-небудь дійсної свободи, державного вирішення націо­нального питання.

Право Драгоманов оцінював за тим же критерієм, що і державу: наскі­льки дана правова система служить людині і громадянину. В ідеалі право, закон, на його думку, - вираз загальної волі народу. Тільки на ній повинен ґрунтуватися закон. Політичні свободи, їх обсяг у державі визначають харак­тер і значення права. У законах мислитель бачив силу, що формує суспільний порядок, перешкоджає сваволі чиновників, закріплює і гарантує недоторкан­ність особистих прав і свобод людини. Драгоманов підкреслював: закон по­винен бути для всіх один і перед ним всі повинні бути рівні, у т.ч. і законода­вці. Призначення права в державі - закріплення насамперед політичних сво­бод. Тому політична боротьба - це боротьба за права, закони, які надали б людям рівні і широкі особисті і громадянські свободи.

У своєму «Проекте оснований украинского общества «Вольний союз - Вільна Спілка», що ставив метою «політичне, економічне і культурне звіль­нення і розвиток українського народу і живучих серед нього іноплемінних колоній», Драгоманов на перше місце ставить: «А) Права людини і грома- дянина...Б) Самоврядування». До основних прав людини і громадянина ав­тор проекту відносить: особисті права - право на життя, свободу й особисту недоторканність, заборону катувань і ганебних покарань, рівність прав усіх незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, рівність усіх перед законом і право на рівний захист закону, право на правосуддя та ін.; грома­дянські права - свобода вибору місця проживання і занять; право на приту­лок у випадку переслідування за політичні переконання, право одруження і створення сім’ї, право володіння майном, судове переслідування посадових осіб і установ за порушення інтересів громадян; політичні права - право на свободу думки, мови, друку, совісті і релігії, переконань і їх волевиявлення, право на свободу мирних зборів і асоціацій, на участь в управлінні країною, користування національною мовою в приватному і публічному житті.

М.Драгоманов писав, що для кожної людини недоторканність її індиві­дуальних прав значно істотніше навіть права впливати на державні справи. Більш того: питання про особисті права важливіше питання про представни­цьке правління. У дусі часу він теоретично довів, що права людини являють собою єдиний комплекс і пріоритетність одних порушує інші.

Децентралізація управління в Росії за проектом Драгоманова, передба­чає встановлення (відновлення) місцевої автономії і самоврядування. Це - основа федерації, у якій місцева влада в особі громад бере участь в утвер­дженні суверенітету всієї союзної держави. “Держава повинна стати товари­ством товариств, спілкою громад, вільних у своїх справах”. Г ромади наділя­ються широкою самостійністю, ініціативою, де особистість не протистоїть громаді: «громада потрібна людям тільки для того, щоб кожному було що­найкраще... І громада повинна бути союзом вільних особистостей». Отже, майбутнє - за федерацією, за широко розвиненим місцевим самоврядуван­ням.

Федеративна держава, за Драгомановим, - найбільш демократична форма державного устрою багатонаціональної країни, якій він протиставляв централізовану державу, ототожнюючи її з бюрократичним централізмом. У державному федералізмі учений вбачав політичну форму національного зві­льнення пригноблених народів таких держав, як Росія й Австро-Угорщина. Держава тим досконаліша за формою, чим повніше забезпечуються свободи і благо кожного. «Головне для політичного життя народів - не форма держав­ного управління, а форма державного устрою, федерація, що у корені змінює характер політичного обличчя суспільства». Таким чином, політична свобо­да, за Драгомановим, немислима без федерації.

Першим кроком до федералізації Росії, на думку мислителя, можуть стати земства, що виступали за конституцію, свободи і місцеве самовряду­вання і могли прискорити введення конституційного правління в імперії. Пе­ретворення монархічної Росії в конституційну державу Драгоманов вважав істотним політичним завоюванням без революції, що створює умови для пе­реходу до федеративної республіки - політичному ідеалу людства. Консти­туція для нього - перший крок до скасування «допотопного чудовиська - ро­сійського самодержавства».

Перетворення держави на основі політичної свободи «Проект» Драго- манова передбачав на основі системи органів демократичного самоврядуван­ня знизу - від сіл, повітів, міст, областей з чітким поділом владних повнова­жень і компетенцій представницьких інститутів (сходів, зборів, дум), об­раних управ і незалежних судів. Загальнодержавний законодавчий орган - Державний Собор, що складається з двох палат: Державної думи, обраної по округах, і Союзної думи, обраної обласними думами. За главою держави, який очолює (як у США) виконавчу владу, залишаються повноваження об­народування законів, нагляд за їх виконанням, переслідування їх порушників, призначення міністрів, розпуск Дум, призначення довічних сенаторів з кан­дидатів, запропонованих Союзною думою і т.д. Справедливий і незалежний суд, на думку Драгоманова, може бути гарантований політичними свобода­ми.

Для нього джерелом і носієм влади є народ, тому влада, по суті, зали­шається єдиною, з розподілом функцій між органами влади. Лише найширо- кіші права і свободи, визнані за індивідами і громадянами, без представниць­ких установ, не давали би суспільству дійсної свободи.

Таким чином, Драгоманов створив власну конституційну теорію, де особисті права і розвинуте місцеве самоврядування пріоритетні навіть за представницьке правління, парламентаризм. У дусі лібералізму він ставив проблему прав і свобод людини на перше місце в програмі політичних пере­творень, зробив проповідь політичної свободи і її конституційно-правових гарантій своєю головною справою. Російський ліберал П.Б.Струве писав: Драгоманов «перший з російських публіцистів дав російській демократії широку і ясну політичну програму. Він перший різко і чітко з'ясував російсь­кому суспільству зміст конституційного порядку і, особливо, прав особисто­сті, начал самоврядування».

Завоювання політичної свободи, національне самовизначення буде конституційним вирішенням і національного питання. Заперечуючи на­ціоналізм («український сепаратизм - не наша віра!»), він підкреслював цін­ність для людства такого об'єднання, як нація. Вважав: політична свобода неможлива без свободи національної; 3) федеративну форму державного устрою Драгоманов вважав оптимальною для кожної держави, незалежно від форми правління: федерація сприяє більш повній гарантованості і реалі­зації прав і свобод людини, у цілому міцності держави. Він сподівався, що в недалекому майбутньому «вся Західна Європа перетвориться в якусь федера­цію, у якій війни не буде».

Громадівський соціалізм майбутнього, демократичну республіку як фе­дерацію сільських і міських громад пропагували більш молоді соратники Драгоманова - С.А. Подолинський (1850-1891) і О.С.Терлецький (1850­1902) . Вони так само не сприймали державно-правовий нігілізм більшості революціонерів-народників і революційні зміни зв'язували не тільки з поши­ренням соціалістичних ідей серед селянства і робітників, але й з демократи­чними змінами діючого законодавства. Політичний ідеал Подолинського і Терлецького близький до федералізму Драгоманова і ґрунтувався на грома- дівській демократії, економічною основою якої повинна бути громадівськая власність на знаряддя і способи виробництва. На їх думку в такій державно- правовій системі трудящі знайшли б своє повне розкріпачення - політичне, економічне, національне.

Під впливом Т.Шевченка і М.Драгоманова (рідного дядька) формував­ся й світогляд української поетеси, публіциста і громадянського діяча Лесі Українки (1871-1913)^[2]. В поетичних і публістичних творах вона розглядала проблеми рушійних сил суспільного розвитку, ролі народних мас та особи в історії. Утверджувала неминучість соціальної справедливості. Знищення експлуататорського ладу й тиранії, встановлення справжнього народо­владдя, забезпечення свободи і розвитку особи - її основні соціальні ідеї. Значущість людини як суспільної істоти розглядала під кутом зору людської особистості, її гідності як найвищої вартості в загальнолюдському і націона­льному вимірах. Обстоюючи загальнолюдський характер моральних норм і принципів, полемізувала з марксистами, які вважали їх необов’язковими для пролетаріату, класової боротьби. У праці «Державний устрій» вона писала, що найбільш вільною державою можна назвати таку, де люди мають усі лдські й суспільні права, які тільки встановлені на світі.

Традиції Шевченка і Драгоманова у вітчизняній політико-правовій ду­мці продовжував й видатний мислитель і громадський діяч, письменник і фі­лософ Іван Франко (1856-1916) . Всі етапи його життя і творчості - від бун­тарського «Вічного революціонера» до міркувань «3 останніх десятиліть» - поєднує одна тема: боротьба за «хлопські справи». Незатухаючий біль за до­лю «народу-батрака» пронизує всю його творчість і громадсько-політичну діяльність. Найвищим ідеалом вважав боротьбу за щастя, свободу людини.

Як природа, так і суспільство, писав Франко, перебувають у постійно­му розвитку. Суспільний розвиток - закономірний процес поступального ру­ху, в основі якого лежить суспільна праця - той плідний початок, що напов­няє життя людей змістом, поєднує їх. Відкидаючи марксистський матеріалізм і детермінізм у тлумаченні історичного процесу, він поділяв марксистське положення про те, що економічний стан народу є основою його життя, про­гресивного розвитку суспільства. Тому обґрунтовував необхідність економі­чного перевороту і його закріплення політичними і духовними змінами.

Джерелом і носієм влади в державі, вважав Франко, повинна бути бі­льшість суспільства. Влада і воля його повинні збігатися - тільки тоді влада набуває народний характер. Суспільні і політичні інститути - це «зовнішній прояв», «надбудова виробничих відносин і форм даного суспільства»; осно­вою державно-правових інститутів визнавав «способи виробництва і цирку­ляцію суспільного багатства».

У марксистському дусі письменник трактував походження держави, верховної влади і панування людини над людиною. Для появи політичної влади правителі повинні були виділитися, піднятися над суспільством. До найбільш важливих складових держави як відокремленої від суспільствап політичної влади він відносив «армію, поліцію, суд, судочинство й адмініст­рацію». І.Франко писав, що влада в державі є втіленням не тільки волі царів, але і сили. Ця сила додає державній владі можливість нав'язувати владну во­лю. «Сучасна держава - держава - капіталіст». Він критично відносився до конституціоналізму буржуазних держав, їх парламентам. Конституцію габс- бурзької імперії письменник називав формальною, «паперовою» - за прого­лошені в ній політичні свободи треба боротись. Існуючі юстицію, закони вважав несправедливими, неправовими.

На його думку, право існує в двох формах - як правові звичаї і як за­кони. Закони в тлумаченні вченого - система нормативно-правових актів, виданих державою або її органами. За їх юридичною силою ділив на консти­туційні і поточні, загальнодержавні і місцеві. Додержувався думки, що зако­ни повинні видаватися лише найвищими представницькими органами держа­ви - парламентами.

Майбутній соціалізм бачився філософу не диктатурою пролетаріату з державною власністю, а «свобідною громадою» і свободою кожної людини. Підкреслював в «Програмі галицьких соціалістів»: цей лад «буде базуватися на самім широкім самоврядуванні громад, повітів і країв, що складаються з вільних людей і об'єднаних між собою вільною федерацією, заснованої на солідарності інтересів. .Девізом вищої історичної еволюції буде: солідар­ність і воля». На його думку, у майбутнім суспільстві «головне значення придбають не політичні, а господарсько-економічні і культурно-виховні пи­тання». Влада політична, влада людей над людьми «зійдуть до нуля і зали­шаться тільки як управління результатами людської праці, як адміністрація» (виборна). Держава, як і всяке державне правління, перестане існувати. У статті «Що таке поступ?» Франко застерігав: марксистська концепція проле­тарської демократії в образі народної держави небезпечна: «народна держава стала б найбільшою народною тюрмою». Отже, як і Драгоманов, він відводив важливу роль у майбутнім суспільстві правам і свободам людини. Підкрес­лював: повагу до людини, до її кревних інтересів, природних, невідчужува- них прав - перший принцип громадянського життя, основа її успішного роз­витку.

Національна свобода, за Франком, - складова частина політичної. «Нація, що в ім'я державних чи яких-небудь інших інтересів гнітить, душить і затримує вільний розвиток іншої нації, - риє могилу собі самій і тій державі, якій нібито служить це гноблення». Пріоритет політичній свободи робить «національна справу справою другорядною». У статті «Поза межами можли­вого» відзначав, що політична самостійність України, яку обґрунтував Юліан Бачинський у брошурі «Україна irredenta», «лежить для нас поки ще, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого». Його проект май­бутньої федерації включав: 1) створення федерації в складі возз'єднаної єди­ної України; 2) створення федерації звільнених народів Росії; 3) об'єднання слов'ян у єдиній федерації; 4) проголошення всесвітньої федерації.

Таким чином, Франко послідовно розвивав ідеї кирило-мефодіївців про федералізм, демократію, права і свободи людини, критично відносився до марксистського вчення про державу і право. В умовах української бездержа­вності, що пояснює відсутність фундаментальних розробок з теорії права і держави, вітчизняні мислителі запропонували по суті європейську альтерна­тиву самодержавній Росії, «дикому капіталізму», «тюрмі народів» - шлях по­літичних, соціальних і національних прогресивних перетворень, можливість соціалістичної перспективи.

§ 2. Основні напрямки політико-правових вчень у Росії: консерва­тизм, «охоронний лібералізм», «російський соціалізм».

Реформи 60-х рр. XIX ст., що розпочались в Росії носили непослідов­ний, половинчастий характер і незабаром змінилися контрреформами, реак­цією, що привело до ідейного протиборства консерваторів, лібералів і ради­калів.

Консервативний напрямок російської політико-правової думки про­довжував слідом за М. Карамзіним, вчений-юрист, обер-прокурор Синоду К.Победоносцев (1827-1907). Він називав «великою неправдою нашого ча­су» ідеї народовладдя і парламентаризму, відстоював непорушність самоде­ржавства, самобутність розвитку Росії. Пряме народовладдя внаслідок істо­ричного розвитку суспільства, росту чисельності народу і державної терито­рії неможливе. Представницька ж форма правління, на його думку, на практиці привела лише до того, що «люди перенесли на нову форму всі ко­лишні свої звички і схильності. Як колись, править ними особиста воля й ін­терес привілейованих осіб; тільки ця особиста воля здійснюється вже не в особі монарха, а в особі проводиря партії, і привілейоване положення нале­жить не рядовим аристократам, а пануючій в парламенті і правлінні більшос­ті».

Обер-прокурор справедливо критикує недосконалість сучасної йому парламентської системи, влучно критикує недоліки її механізму, виборного процесу («вибори - справа мистецтва»). Однак пороки представництва вважає непереборними, владу парламенту протиставляє монархії - «єдності розумної волі».

Письменник-слов'янофіл К.Леонтьєв (1831-1891) вважав, що для Росії однаково далекі як європейські ліберальні політичні і правові цінності, так і ідеї соціалізму і комунізму. Самобутність Росії він бачив у візантизмі. А «ві- зантизм у державі - значить Самодержавство». Він був сприйнятий і засвоє­ний тут «чистіше і безперешкодніше», ніж на Заході. «Візантизм, тобто Цер­ква і Цар, прямо чи побічно, але у всякому разі глибоко проникають у самі надра нашого суспільного організму». Відзвуки теорії «Москва - третій Рим» чутні й у категоричних узагальненнях публіциста: «Візантизм як система ві­зантійських ідей і інститутів, поєднуючись з нашими патріархальними, прос­тими началами, створила нашу велич; зраджуючи візантизму, ми погубимо Росію».

Таким чином, природу «російської державності Леонтьєв виводив з ві­зантійської і лише почасти європейської спадщини, а її силу бачив у церкві, самодержавстві і самобутності Росії. Він занепокоєний небезпекою змін з бо­ку «егалітарного і ліберального процесу», який прагне «привести всіх і вся до одного знаменника», «середньої людини, буржуа», пророкує появу особ­ливого, «нового соціалістичного феодалізму» у майбутньому.

Політичним консерватизмом вирізнялися і погляди іншого російського державника, журналіста і публіциста М.Каткова (1818-1887). Після польсь­кого повстання 1863 р. і особливо в 70-і рр. він підтримав курс на контрре- форми, критикував діяльність пореформених судів, земських установ тощо, протиставляв російську державність конституційним державам, доводив її переваги у законодавстві, визначенні прав, свобод і обов'язків громадян. Він виправдував урядову цензуру, відсутність політичних свобод у Росії. Ро­сійські піддані мають щось більш, ніж права політичні, вони мають політичні обов'язки. Загальний обов'язок піклуватись про користь престолу і Батьків­щини, на думку Каткова, - долг і покликання російського підданого. Це і є наша конституція, політичні гарантії.

Таким чином, політичні консерватори перед лицем ліберальних пере­творень у Західній Європі, лякаючись прийдешніх змін в країні, відстоювали непорушність укладу державного і громадянського життя, лакействували пе­ред царатом.

Ліберальна думка в Росії зароджувалася і розвивалася в постійному протиборстві і подоланні традицій самодержавної і кріпосницької сваволі, бюрократичної безвідповідальності, була спрямована на підтримку й обґрун­тування подальших реформ. Більшість ліберально налаштованих мислителів обґрунтовували перспективу створення в Росії конституційної монархії, гро­мадянського суспільства з повагою до права.

З позицій консервативного лібералізму аналізував розвиток держав­ного законодавства в Росії і Європі Олександр Градовський (1841-1889)^[3]. Правознавець дійшов висновку: головним завданням державознавства є ви­вчення не форми держави, а самої її діяльності. Монархія як правильна дер­жавна форма, вважав Градовський, із усіма правами і перевагами імператор­ської влади, відповідає і конституційним принципам поділу влади, свободи і захисту громадян законами. Проте принцип поділу влади, «необхідний у всякій формі правління», на його думку, не припускає утворення трьох чи двох суверенних органів влади з особливими функціями: «у всякій державі яка-небудь установа зосереджує у своїх руках всю повноту верховної влади». Такою повнотою верховної, насамперед законодавчої влади в Росії, володіє влада імператора, що робить інші влади підзаконними.

Він вважав, що суспільні установлення укореняться і розів'ються тільки тоді, коли людська особистість буде забезпечена у своїх елементарних пра­вах. Росія повинна виходити у всіх сферах життя (у т.ч. у правовій) з розум­ного сполучення як нових, модерних, так і охоронних начал.

Позитивний зміст охоронного лібералізму найбільше повно розвинув у своїх працях з державного права і філософії права професор Московського університету Борис Чичерін (1828-1904)^[4] .

Вперше в російському державознавстві Чичерін проаналізував достоїн­ства й недоліки представницьких органів правління. («Про народне пред­ставництво»). Він оцінював їх як «величезний крок у суспільному житті», де політична свобода одержує форму «набагато більш відповідну вимогам дер­жави». Суть народного представництва ним бачилася в пануванні загального блага над приватними цілями, участі громадян у державних справах, вира­женні їх думки. «Це - орган більшості, вираження свободи й орган влади». До невигод представницького правління Чичерін відносить низький рівень політичного знання в народі, труднощі з'єднання розрізнених воль, адже «управління державою вимагає єдиної волі і єдиної влади», боротьбу партій за своє панування, що таїть «найбільшу небезпеку (для) політичної свободи». Однак такі невигоди «складають природний наслідок політичної свободи і скрізь перемішуються з добром».

Влада, за Чичеріним, завжди потребує моральної підтримки народу, а вона неможлива без свободи особи. Особистість він розглядає як «корінь і певний початок усіх суспільних відносин». Її духовна природа - свобода, природжене право людини, джерело всіх прав. Із свободою зв'язана грома­дянська рівність або рівність перед законом, яка стала основою громадянсь­кого суспільства в європейських державах. Основним правилом громадянсь­кої свободи стало «те, що все, що не заборонено, те дозволено, в силу приро­дно приналежній людині свободи». Автор «Філософії права» вважає: особис­те право обмежується лише вимогами суспільної користі і правами інших осіб.

Що таке право? За Чичеріним, його варто розуміти у двоякому значен­ні: суб'єктивному й об'єктивному. Суб’єктивне право ним визначається як моральна можливість чи законна свобода що-небудь робити або вимагати.

Об’єктивне право є самий закон, що визначає свободу. Де нема свободи, там не може бути суб’єктивного права, а де відсутній закон, там нема об’єктивного права. Розвиваючи гегелівське визначення права, учений фор­мулює: право є зовнішня свобода людини, обумовлена загальним зако­ном. Внутрішня свобода складає сферу моральності. Завдання права полягає в розмежуванні свободи окремих осіб. Розумним началом, як керівництвом у встановленні закону, так і в його реалізації Чичерін називає правду, справе­дливість. Вирішення зіткнень прав - справа правосуддя: «воно вирішує, що за законом належить одному і що іншому».

Першим явищем свободи учений називає власність. Право власності він називає корінним юридичним началом, що випливає із свободи людини і повновладдя особи. Аналізуючи інститути приватного права, вчений від­стоював недоторканність спадкового права, непохитність прав, придбаних суб'єктами права. На державі лежить обов'язок охорони законних прав і інте­ресів громадян. Приватне право належить людині як особисте її надбання, область її свободи, що відрізняє його від публічного права - області свободи суспільної.

Громадянське суспільство, пише Чичерін, є сукупність приватних відносин між особами, керованих громадянським чи приватним правом. Людський союз містить у собі чотири складові: сімейства, громадянське сус­пільство, церкву і державу. Інтереси окремих осіб і союзів регулюються пра­вом, яке встановлює формальну сторону співжиття, межі їх інтересів. Особи­стість не поглинається союзами, як суспільство не поглинається державою, хоча знаходиться в його підпорядкуванні закону для всіх.

У державі ідея людського суспільства, вважав Чичерін слідом за Г еге- лем, досягає вищого розвитку. Держава, за його вченням, є союз вільного народу, зв’язаного законом в одне юридичне ціле і кероване верховною владою для загального блага. Основними початками, елементами держави є: влада, закон, свобода і мета. Держава, цей «верховний людський союз», покликана встановлювати й охороняти норми права, задовольняти всі матері­альні і духовні інтереси суспільства. Громадяни, володіючи політичною сво­бодою, повинні стати учасниками, особливо через представницькі установи, державної влади. Без політичної свободи, стверджував учений, особиста сво­бода позбавлена гарантії: «Поки влада незалежна від громадян, права їх не забезпечені від сваволі. »

Теорія конституціалізму Чичеріна розходилася з порядками самодер­жавної Росії. Вчений пов'язував свої надії з продовженням самообмеження абсолютної влади, з підготовчими заходами переходу до конституційної монархії, реформами. Насущну потребу мислитель бачив у встановленні живого зв'язку між урядом і суспільством. Цю мету, на його думку, може ви­конати «прилучення виборних від дворянства і земства до Державної ради», шляхом створення двопалатних законодорадчих зборів.

Мода на ліберальні ідеї, вважає Чичерін, породила три види лібералі­зму: вуличний (він «плескає в долоні всякому беззаконню», «усіх своїх про­тивників вважає негідниками»); опозиційний, у якому немає позитивних дій, а присутня лише «насолода самим блиском опозиційного становища»; охо­ронний, який додає свободі позитивний зміст. Сутність останнього - «у при­миренні начал свободи з началом влади і закону». Ідеальним йому уявлялися «ліберальні заходи і сильна влада».

Таким чином, охоронний лібералізм Градовського і Чичеріна обґрунто­вував необхідність реформ політичного життя в Росії, прагнув поєднати пе­редові європейські політико-правові ідеї з російською дійсністю, домогтися державних перетворень «зверху» і тим самим запобігти наростанню револю­ції в імперії.

Друга половина XIX ст. знаменувалася появою і небувалим розмахом у Росії народництва, очолюваного різночинною інтелігенцією. Значний внесок у народницький рух, теорію «російського соціалізму» внесли їх основополо­жники О.І.Герцен і М.Г.Чернишевський, хто справив великий вплив на кіль­ка поколінь революційної молоді. Пріоритет у розробці теорії общинного (народницького, селянського) соціалізму належить Олександру Герцену (1812-1870)^[5] .

Які основні положення герценовської теорії, бачення державно- правових проблем?

По-перше, Герцен вважав сільську общину основою, фундаментом майбутнього «російського соціалізму». Вона рятувала Росію. «Общинна ор­ганізація, хоча і сильно вражена, устояла проти втручання влади; вона благо­получно дожила до розвитку соціалізму в Європі». Цю історичну стійкість селянського світу забезпечили три общинні начала: право кожного на зем­лю; общинне володіння нею; мирське управління. Г оловний недолік общини Г ерцен вбачав у поглинанні нею особистості. Завдання бачив у тім, щоб з’єд­нати права особистості з общинним ладом. Такий розвиток дозволив би уникнути страхітливого капіталізму і прямо перейти до соціалізму.

По-друге, способи здійснення соціальної революції Герценові бачи­лися як мирні, так і насильницькі. «Ми не віримо, що народи не можуть йти вперед інакше, як по коліна в крові; ми схиляємося з благоговінням перед мучениками, але від усього серця бажаємо, щоб їх не було». Він заперечував Чернишевському: Русь треба кликати не «до сокири», а до мітел, щоб вимес­ти бруд і сміття, накопичені в країні. Хоч допускав можливість насильниць­кого повалення капіталізму: «Скільки соціалізм не ходить навколо свого пи­тання, у нього немає іншого вирішення, крім лому і рушниці». Але головне - Герцен вперше в російській соціалістичній літературі висловив ідею скли­кання всенародного безсословного Земського собору - Установчих зборів для законної боротьби проти самодержавства. Ця ідея буде підхоплена пер­шими російськими політичними партіями лівого напрямку.

По-третє, у теорії «російського соціалізму» Герцена проблеми держа­ви, права, політики розглядаються як підлеглі соціальним і економічним проблемам, як віджилі інститути громадянського життя. «Власність, сім’я, церква, держава були величезними виховними формами людського звільнен­ня і розвитку - ми виходимо з них, коли мине потреба». Держава, пише Гер- цен, - форма, через яку проходить усяке людське співжиття, що приймає зна­чні розміри.

По-четверте, найкращою з форм організації людського співжиття він вважав соціальну республіку. Майбутнє суспільство мислилося йому як «федерально-комунальне життя» самоврядних комун. Ідеал суспільства - ко­лективна власність і солідарність, братерство і любов до всіх. Поступовість, проповідь, «рівно звернена до робітника і хазяїна, до хлібороба і міщанина» заради збереження особистості, культури, досягнень цивілізації - у цьому Герцен бачив сенс соціально-економічного перевороту.

Інший теоретик і пропагандист «російського соціалізму - Микола Че- рнишевський (1828-1889)^[6] на відміну від Герцена закликав під час реформи 1861 р. до селянського бунту. У своїй публіцистиці, історичних і філософсь­ких роботах Чернишевський обґрунтовував неможливість для сучасної Росії шляху реформ. Самодержавство з його бюрократичним апаратом він визна­чав як «дурне управління», «самодурство», «азіатство», яке породило кріпос­ництво, а тепер намагається змінити лише його форму. У прокламаціях до селян, у зверненнях і листах до російських конституціоналістів мислитель представив широкий комплекс пропозицій щодо необхідних змін в устрої суспільства і держави: вільна від бюрократичного гніту й опіки селянська община, місцеве представницьке управління і самоврядування, самостійний і праведний суд, обмеження царського самовладдя, управління на основі зако­нів. Очевидно, передбачалося існування відповідальної перед народом влади, що забезпечує перехід до соціалізму.

У майбутнім суспільстві, за Чернишевським, відпаде потреба в дер­жаві. Після тривалого перехідного періоду (не менш 25-30 років), коли соці­алістичний лад виникне на Заході, нове суспільство в Росії складеться у фе­дерацію заснованих на самоврядуванні союзів землеробських общин, промислово-землеробських об’єднань, фабрик і заводів, які перейдуть у власність працівників. Суспільна власність буде доповнена, таким чином, су­спільним виробництвом із застосуванням машинної техніки. У романі «Що робити?» він намалював яскраву картину майбутнього життя і виробництва.

Невір'я в конституційні перетворення, парламентаризм, роль законо­давства, юридичної рівності для суспільних перетворень усотувалося свідо­містю послідовників Герцена і Чернишевського. Герценовський «Колокол» і журнал «Современник» виховали ціле покоління радикальної молоді, народ­ників. Своїм романом «Що робити?» Чернишевський став володарем їх дум.

Такі основні напрямки концепцій про державу і право, що склалися в другій половині XIX ст. в Україні і Росії. Ліберальні вчення виявилися мало­ефективними в умовах російського абсолютизму. Однак і ліберали, і соціалі­сти почали тісно ув’язувати політичні і правові проблеми з вирішенням соці­альних завдань, запропонували альтернативу самодержавству і первісному капіталізму, великодержавній національній політиці. Їх теоретичні розробки вплинули на розвиток теорії держави і права в Росії і Україні на початку XX століття.

 

Контрольні завдання

1.  Поясніть юридичну природу держави і права за М. Драгомановим. Які політико- правові перетворення передбачав його конституційний проект? Що нового в його концеп­ції федералізму?

2.  Які особливості соціалістичного вчення про державу і право І. Франка? Які шля­хи вирішення українського питання пропонували Драгоманов і Франко?

3.  Дайте змістовну характеристику російського консерватизму, лібералізму і соціа­лізму.

4.  Які переваги і недоліки представницького правлінняч за Б. Чичеріним? Що ново­го в його філософії права і теорії держави?

 

---

^[1] Драгоманов Михайло Петрович походив з родини козацької старшини, яка одержала дворянське звання. Закінчив Київський ун-т (1863 р.). З1864 р. - приват-доцент, с 1870 р. - доцент кафедри всесвітньої історії ун-ту. Активний учасник Київської громади, за що був звільнений з ун-ту (1873 р.) і виїхав за кордон. В Женеві організував “Вільну українську друкарню”, видавав збірники і журнал “Громада”, твори Т.Шевченка, П.Мирного та ін. З 1889 р. - професор Софійського ун-ту. Автор понад 2 тис. творів.

^[2] Українка Леся (Квітка-Коач Лариса Петрівна) - народ. У Новоград-Волинську. Через хворобу оде­ржала домашню освіту. Працювала в різних галузях літератури, історії. З середини 90-х рр. ХІХ ст. почала вивчати і популяризувати марксизм, але не стала марксистскою. За свої погляди переслідувалась царськими властями.

^[3] Градовський Олександр Дмитрович - історик права, представник державної школи, публіцист. Народився на Слобожанщині. 1862 р. закінчив юрид. ф-т Харківського ун-ту. З 1867 р. - доцент, з 1869 р. професор державного права Петербурзького ун-ту. Посмертне зібрання творів Градовського було видано у 9-ти томах в 1899-1904 рр.

^[4] Чичерін Борис Миколайович - теоретик держави і права, історик і філософ. Закінчив юридичний факультет Московського ун-ту. З 1861 по 1868 р. - професор права. У 1882-1883 рр. був московським місь­ким головою. Пізніше попав в опалу, жив і писав наукові праці у своєму помісті. Автор п’ятитомної «Історії політичних вчень» (1869-1902 рр.), інших фундаментальних праць - «Про народне представництво» (1866 р.), «Курс державної науки» (в 3-х томах; 1894-1898 рр.), «Філософія права» (1900 р.).

^[5] Герцен Олександр Іванович - російський публіцист і філософ. 1833 р. закінчив фізико- математичне відділення Московського ун-ту. Захопився ідеями західноєвропейських соціалістів. Був учас­ником революції 1848 р. в Парижі. З 1852 р. жив у Лондоні, де заснував «Вільну руську друкарню», видавав альманах «Полярная звезда» і газету «Колокол», які стали трибуною «російського соціалізму». Автор чис­ленних публіцистичних, філософських і художніх творів. У 1919-1925 рр. Зібрання творів Герцена було ви­дано у 22 томах.

^[6] Чернишевський Микола Гаврилович - письменник, публіцист і філософ. Закінчив історико- філологічне відділення Петербурзького ун-ту (1850 р.). Захистив магістерську дисертацію з естетики. Знахо­дився під впливом О.Герцена, В.Бєлінського, ідей західноєвропейських соціалістів. З 1854 р. співробітничав в ж-лі «Современник». Повне зібр. творів Чернишевського було видано в 16-ти томах.