РОЗДІЛ 17. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КОНЦЕПЦІЙ ПРАВА І ДЕРЖАВИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТ.
РОЗДІЛ 17. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КОНЦЕПЦІЙ ПРАВА І ДЕРЖАВИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТ.
Друга половина XIX ст. ознаменувалася в Європі розвитком ринкової економіки, громадянського суспільства, їх поступовим звільненням від пережитків феодалізму в економіці, політиці, суспільному житті. Права і свободи індивідів, уже закріплені в приватному праві, вимагали публічно-правових гарантій, що обмежують сваволю держави.
За нових умовкласові інтереси пов’язувались з розширенням виборчого права, становленням системи політичних партій, професійних спілок, що додавало політичній боротьбі більш організованого, масового характеру, підвищувало значення правових механізмів у врегулюванні суспільних відносин. Усе це визначило, з одного боку, розвиток ідей лібералізму, який обрав шлях поглиблення реформ, розвиток громадянського суспільства, його основ (приватної власності, правової рівності, політичних і соціальних прав особистості та ін.). З другого - в умовах наявності соціальних і політичних антагонізмів, набирають силу й остаточно оформляються різні напрямки соціалізму, анархізму, елітаризму, які пропонували радикальну суспільну перебудову. Визначальними чинниками, що справили вирішальний і триваючий життєдайний вплив на правову науку, були ідеї Просвітництва з його вірою в могутність людського розуму, можливість раціональної перебудови світу; позитивізм, заснований на вивченні емпіричного матеріалу (історичного, політичного і правового досвіду); науки про суспільство (соціологія) і природу (еволюційна теорія в природознавстві), що бурхливо розвивались.
§ 1. Ліберальні вчення про право і державу
Нові соціально-політичні умови примушували ідеологів лібералізму удосконалювати методологію пізнання природи, функцій права і держави. відомий німецький вчений-юрист Рудольф Ієрінг (1818-1892)[1] прагнув вийти за вузькі рамки юридичного догматизму і розробляє «юриспруденцію інтересів».
В книзі “Ціль у праві” (1877 - 1883), Ієрінг розглядає право і державу у тісному зв’язку з іншими соціальними інститутами і відносинами. Вони рзглядаються ним як продукт суспільного розвитку, досвіду. На його думку, суспільство є царство цілей, де діє не закон причинності, як у світі матерії, а доцільність, мета. В основі доцільності лежить людський інтерес, прагнення до вигоди, до досягнення тих чи інших благ. Для досягнення своїх інтересів люди вступають у відносини один з одним, в результаті чого виникає “спільність цілей”. “Без цілі діяльність неможлива” - робить він висновок. Меті Ієрінг приписує значення правотворчого чинника, правотворчої сили.
Право - це система соціальних цілей, що гарантовані примусом. В роботі “Боротьба за право” вчений доводить, що право не завжди відображає інтереси суспільства. Він критикував думку представників історичної школи права, що воно розвивається мирно, стихійно і безболісно, подібно мові і культурі. Навпаки, воно розвивається в кривавій боротьбі класів і станів, які домагались скасування рабства, кріпосництва, права на земельну власність, віросповідання та ін. Після закріплення в праві юридичної рівності, приватної власності тощо, боротьба повинна вестись за дотримання існуючого права, за відстоювання суб’єктивного права окремого індивіда. Суб’єктивне право не існує без об’єктивного. Кожен повинен підтримувати авторитет закону, “кожний є природжений борець за право в інтересах суспільства”. Адже, боротьба соціальних суб’єктів за свої цілі й інтереси є джерелом розвитку права і спосіб захисту. На його думку, без боротьби немає права, як без праці немає власності.
Для охорони інтересів суспільства від егоїстичних інтересів індивіда необхідна держава. “Держава є саме суспільство, як держава . примусової влади”. Оскільки протиріччя між загальними і індивідуальними інтересами вічні, то і держава (як вища ступінь соціального розвитку), збережеться доти, поки потрібний примус. Тому держава вище індивідуальної волі, а інтереси суспільства вище інтересів особи. «Держава є організацією соціального примусу».
Р. Ієрінг відстоює сильну державну владу, тверду дисципліну і законність у суспільстві, які забезпечуються апаратом примусу, станом владної зв’язаності членів держави, публічним характером державної влади, наявністю норм публічного права, суверенністю. Таким чином, головна правова мета держави - розвиток і забезпечення права. Як прибічник юридичного позитивізму, Ієрінг пише: “держава є єдиним джерелом права.”
Вищим ступенем розвитку права Ієрінг вважав правову державу, де в результаті самообмеження влади правом і введення конституційної системи закріпляється зверхність законів, які забезпечують порядок.
Інший німецький державознавець, Георг Еллінек (1851-1911)[2] намагався теж пов’язувати своє право розуміння з соціологічним напрямком в юриспруденції. В своїй праці “Загальне вчення про державу” автор розглядає державу як складову частину і форму суспільства, що включає поряд з формами організованого (батьківщина, громада, церква, союзи, держава) також форми неорганізованого спілкування (класи, національності, вільні професії). За Еллінеком державу слід вивчати як особливе суспільне утворення і як правове явище (дуалістичний підхід “юридичне пізнання держави має своїм об’єктом пізнання установ, що виходять від держави і призначені для регулювання, і функцій юридичних норм”). Методами дослідження держави є соціологічний і юридичний. За допомогою соціологічного методу державу слід розглядати в її емпіричному існуванні: виникнення, розвиток і взаємозв’язки з іншими соціальними явищами. Юридичний підхід розуміння держави оперує формальними категоріями, з яких складаються абстрактні нормативні положення, що не залежать від свого соціального змісту.
В своїй роботі “Система суб’єктивних публічних прав” правознавець вперше розглянув проблему суб’єктивних публічних прав і запропонував їх юридико-догматичну класифікацію “Суб’єктивне право є визнана і захищена правовим порядком вольова міць людини, яка направлена на яке-небудь благо чи інтерес”. Він виділяє два види суб’єктивних прав: суб’єктивне приватне право - це домагання індивіда до других індивідів і здатність розпоряджатися цими домаганнями; і суб’єктивне публічне право, в основі якого лежать відносини між індивідом і державою. Еллінек дає також класифікацію суб’єктивних публічних прав: політичні свободи - право на захист від свавілля держави (недоторканість особистості, житла, свобода пересування, совісті, слова, друку та ін.); право на правову охорону законних інтересів особистості державою; право особистості на участь в управлінні державою, тобто - право обирати представників до парламенту. Суб’єктивні публічні права, як і суб’єктивні особисті права повинні бути судово і адміністративно захищені. Він вперше запропонував розглядати право як частину моралі, як етичний мінімум.
Г. Еллінек системно дослідив проблему захисту меншості в законодавчому органі (“Права меншості” 1898р.), в т.ч. і його право veto. Щодо до суверенності держави, Еллінек зазначає, незалежність і верховенство влади. Він розробляє концепцію про самообмеження держави, вважає, що вона обмежена створеним ним правом і цілим рядом норм міжнародного права. В роботі “Загальне вчення про державу” вчений проводить класифікацію партій в залежний від суспільно-політичних проявів, ролі і місця в державі. В цій же роботі в розділі “Властивості державної влади” вчений докладно зупиняється на питаннях союзної держави і союзі держав. Союзна держава - це утворена з кількох держав суверенна держава, правопорядок якої заснований на конституції. Союз держав “постійне, засноване на угоді з’єднання незалежних держав з метою зовнішнього захисту союзної території і охорони внутрішнього порядку між союзними державами”. Ідеї Еллінка про суверенітет, союзні держави, політичні партії і їх місце в державному житті не втратили свого значення і в сучасних умовах.
Популярним філософом і соціологом другої половини XIX не тільки в Європі а й в США був англійський вчений Герберт Спенсер (1820-1903)1. Його ім’я пов’язане насамперед з органічною теорією походження держави.
Людське суспільство, на думку Спенсера, не просто сума взаємодіючих індивідуумів. Це своєрідний організм, складний агрегат, що розвивається за загальними законами еволюції (термін “еволюція” був вперше вжитий Спенсером у 1857 р., через два роки Ч.Дарвін вживе це поняття щодо живих істот). Автор бачив межі допустимої біологічної аналогії: “Єдина спільність між двома порівнюваними нами родами організмів є спільність основних принципів організації”. Саме їх він і досліджує.
По Спенсеру держави виникають, як результат війн і насильства, в ході яких відбувається природний відбір, або “виживання найсильніших”. Надалі вони проходять дві стадії розвитку і два типи соціально-політичних організмів: військовий (хижацький) і промисловий (індустріальний). Суть соціально-політичного прогресу - в поступовому переході від військового типу держави до промислового, в якому “життя, воля, власність громадян забезпечені державою і де приймаються до уваги інтереси всіх”. Військовий тип суспільства поступово змінюється промисловим, заснований на взаємодії суспільства з природою, на розвитку історичної діяльності. Для цього типу суспільства (цей тип суспільства лише народжується) характерна система договору, добровільна, а не примусова корпорація, відсутність ієрархічних відносин, вільний розвиток торгівлі і промисловості. У ньому діє закон рівної свободи, принцип еквівалентності, що заохочує ініціативу і заповзятливість, “природний розподіл” благ по справедливості. Докорінно змінюється становище індивіда: “Колись індивіди служили для цілей суспільства, а тепер суспільство повинно служити для цілей індивіда”. З природою цього типу держави уживається тільки “представницький орган, до складу якого обирають визначену кількість уповноважених, що діють під контролем суспільства”.
З позицій лібералізму Спенсер зводить завдання держави до охорони прав громадян. Він стверджував, що не держава-творець права як (Бентам), не законодавство джерело права, а право - основа законодавства, адже воно виводиться з принципу рівної свободи. Спенсер дав традиційний для лібералізму перелік індивідуальних свобод - безпека особистості, свобода пересування, свобода совісті, слова, друку і т.д., звертаючи особливу увагу на право власності і підприємницької діяльності. Але «земля належить суспільству і підлягає націоналізації”. Політичні права громадян англійський соціолог розглядав лише як засіб забезпечення індивідуальних прав.
Г. Спенсер обґрунтував програму пацифізму: основна умова досягнення справедливого суспільства - є припинення війн. Революцію вважав хворобою суспільного організму. У соціалізмі бачив ворога інтересів особистості і був переконаний, що організація праці в масштабах суспільства і підпорядкування особистих інтересів суспільним призведуть до розширення сфери примусу, викликають до життя численну всесильну бюрократію, яка буде жити за рахунок працюючої маси. Соціалізм, якщо він з’явиться, стане тільки державним бюрократичним соціалізмом.
Висновки Спенсера щодо державно-правових проблем другої половини XIX століття, особливо в галузі захисту прав і інтересів особистості, збагатили європейську політико-правову думку.
§ 2. Марксистське вчення про державу і право
З ростом чисельності й організованості класу найманих робітників росло і число публіцистів і теоретиків, притязаючих на вираження і захист інтересів цього класу. Найбільш впливовим і теоретично оформленим комуністичним вченням, що справило найбільший і фатальний вплив на класову боротьбу і пролетарську ідеологію e другій половині XIX і особливо в XX столітті, було марксистське вчення. Його основоположниками були використані ідеї французьких істориків про історію як боротьбу класів, ідеї французьких соціалістів і комуністів про соціалізм і комунізм, їх критика сучасного суспільства і держави, англійська політична економія, німецька філософія права, вчення про державу і право Нового часу тощо. Марксистська політична ідеологія справила величезний вплив на розвиток європейської політичної думки. Але сьогодні більше, ніж 150 років тому, явні як позитивні, так і негативні сторони в марксизмі.
Марксизм як самостійна доктрина склався наприкінці 40-х - початку 50-х рр. XIX ст. Його основоположники - Карл Маркс (1818-1883)[3] і Фрід- ріх Енгельс (1820-1895) . Вони виступили з різкою критикою існуючих суспільних порядків, первісного капіталізму, вважаючи їх нерозумними і не відповідними вимогам часу. Буржуазна державність дала їм багатий матеріал для критики.
В основі життя суспільства, розпочинали свій аналіз основоположники марксизму, лежить виробництво матеріальних благ, необхідних для існування людей. Люди насамперед вимушені їсти, мати житло, вдягатись, тільки потім вони вже можуть займатися політикою, мистецтвом, науками і т.п. Тому виробництво матеріальних засобів до життя й економічний лад суспільства складають основу, базис, на яких розвиваються державні, правові та інші установи й ідеї - надбудова. Держава і право як частини надбудови завжди виражають волю й інтереси класу, що економічно панує при даній системі виробництва.
Економічна основа визначає історичний тип, характер і особливості суспільства, тієї чи іншої суспільної формації. Абстрактного суспільства не буває. Історія суспільства є природно-історичний процес розвитку і зміни суспільно-економічної формації. Первісне суспільство, античне, феодальне, буржуазне, соціалістичне суспільство - кожна формація представляє певну ланку в єдиному всесвітньо-історичному процесі розвитку суспільства по висхідній лінії. Загальним законом суспільного розвитку є закон боротьби антагоністичних класів як рушійної сили такого розвитку. Таким чином, історія людства є історією боротьби класів. Таке спрощене тлумачення історії є очевидним сьогодні.
Походження держави, за Марксом і Енгельсом, обумовлено утворенням антагоністичних класів. Держава, писав Енгельс у книзі «Походження сім’ї, приватної власності і держави” (1864 р.), виникла в результаті появи приватної власності і зв’язаного з цим розколом суспільства на класи з непримиренними інтересами. Вона - сила, що стоїть над суспільством і прими- рює зіткнення класових інтересів. Панівний клас складається з представників нової «аристократії багатства», який і засновує публічну владу, державу.
Ознаки держави: «у порівнянні зі старою родовою організацією, - писав Енгельс, - держава відрізняється, по-перше, поділом підданих держави за територіальним діленням ., друга відмінна риса - встановлення публічної влади.»... Її відмінність від суспільної влади, по-перше, у класовому характері; по-друге, вона відособлена, відділена від народу; по-третє, вона «складається не тільки з озброєних людей, але і з матеріальних придатків, в’язниць і примусових установ усякого роду, що були невідомі родовому ладу»; по-четверте, «для утримання цієї публічної влади необхідні внески громадян - податки»; по-п'яте, володіючи владою і правом стягнення податків, особлива група осіб, особливий апарат управління і примусу стає, як орган суспільства, над суспільством. Безпосереднім втіленням, особливою організацією цієї влади і стає держава.
Сутність держави, пояснювали основоположники марксизму, це - суспільний інститут, за допомогою якого економічно панівний клас стає також політично пануючим, набуваючи тим самим нові засоби для реалізації своїх класово-історичних задач. На їх думку, будь-яка експлуататорська держава «в усі типові періоди є державою виключно пануючого класу і у всіх випадках залишається власне кажучи машиною для придушення пригнобленого, експлуатованого класу». Вона виступає як політична організація панівних класів, що служить для утримання в покорі експлуатованої більшості. Така сутність держави зберігається у всіх історичних типів державності - рабовласницькій, феодальній, капіталістичній. Сучасна держава, писав Маркс у «Капіталі» - «сукупний капіталіст загальних справ». Або: «Сучасна державна влада - це тільки комітет, керуючий загальними справами всього класу буржуазії». Саме визначення політичної влади як «організованого насилля одного класу для придушення іншого» розкриває суть марксистської позиції.
К.Маркс і Ф.Енгельс стверджували, що капіталізм вже в середині XIX ст. став гальмом суспільного розвитку, громадянського суспільства. Силою, здатною вирішити протиріччя між зростаючими продуктивними силами і гальмуючими їх ріст капіталістичними відносинами, вони вважали пролетаріат. Він «за допомогою насильницького повалення буржуазії» здійснить всесвітню комуністичну революцію, побудує нове, прогресивне суспільство без класів і політичної влади. «Першим кроком у робітничій революції є перетворення пролетаріату в панівний клас, завоювання демократії». Пролетаріат, писали основоположники марксизму, використає своє політичне панування для того, щоб вирвати в буржуазії крок за кроком весь капітал, централізувати всі знаряддя виробництва в руках пролетарської держави, можливо швидше збільшити суму продуктивних сил, що уможливить перехід до безкласового, комуністичного суспільства. Висновок про необхідність злому старої державної машини, про насильницьке повалення буржуазії і пролетарську демократію. В. Ленін назве основним у марксистському вченні про державу.
Політична влада робітничого класу - диктатура пролетаріату, були переконані Маркс і Енгельс, - вищий тип демократії, яка виражає інтереси і спирається на підтримку величезної більшості народів. Пролетарська демократія буде відповідати історичному періоду соціалізму - першій фазі комуністичного суспільства. Прикладом і формою такої демократії вони називали Паризьку комуну 1871 р. Відзначаючи ряд особливостей Комуни, властивих їй як традиційному органу самоврядування (право відкликання депутатів, їх обов'язок звітувати перед виборцями, виборність і змінюваність посадових осіб, поєднання в ній законодавчої і виконавчої функцій та ін.), Маркс писав, що «Комуна повинна була бути не парламентарною, а працюючою корпорацією... вона була, по суті справи, урядом робітничого класу...вона була відкритою, нарешті, політичною формою, при якій могло здійснитись економічне звільнення праці». Про Комуну як «відмираючи державу», «напівдержаву» писав і Енгельс 1875 р. Маркс і Енгельс допускали можливість мирного, ненасильницького розвитку пролетарської революції в Англії, Франції і США. Енгельс в останні роки життя писав про можливість використання робітничим класом представницьких установ і загального виборчого права для боротьби проти буржуазії. «Те, що я зробив нового, - узагальнював Маркс, - полягало в доказі наступного: 1) що існування класів пов’язано лише з певними історичними фазами розвитку виробництва; 2) що класова боротьба необхідно веде до диктатури пролетаріату; 3) що ця диктатура сама складає лише перехід до знищення всяких класів і до суспільства без класів».
Комунізм, підготовлений соціалістичними перетвореннями, були впевнені основоположники марксизму, привид якого вже бродить Європою, назавжди покінчить з експлуатацією, соціальним, національним і колоніальним гнітом, кривавими війнами. Соціалістичний принцип «кожному за працею» він замінить принципом розподілу «за потребами». При комунізмі відпадає потреба в державі і праві.
«Маніфест Комуністичної партії» закінчується словами: «Нехай панівні класи здригаються перед Комуністичною Революцією. Пролетарям нічого в ній втрачати, крім своїх ланцюгів. Придбають же вони увесь світ. Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»
Свої надії на майбутню комуністичну революцію Маркс і Енгельс зв'язували, головним чином, із заснованим ними Інтернаціоналом, новими соціалістичними партіями і зростаючими робітничим і національно-визвольним рухом.
За марксистським вченням право теж носить класовий характер. Звертаючись до буржуазії, автори «Маніфесту» писали: «Ваше право є лише возведена в закон воля вашого класу, воля, зміст якої визначається матеріальними умовами життя вашого класу». Вони стверджували: право було, є і залишиться насамперед зброєю в руках економічно і політично пануючого класу.
Держава і право в марксистському вченні - надбудовні явища, дві сторони одного й того ж феномена: політичної влади. У «Німецькій ідеології» підкреслюється: «Крім того, що пануючі при даних відносинах індивіди повинні конституювати свою силу у вигляді держави, вони повинні додати своїй волі, обумовленої цими певними відносинами, загальне вираження у вигляді державної волі, у вигляді закону.». Політичне панування, конституйоване в державі, повинне одержати і своє правове закріплення, прийняти тим самим «форму пануючої волі» у вигляді законів.
Теза про єдність держави і права, права і закону, про особливий взаємозв'язок політичної і юридичної надбудов конкретизований у Маркса і Енгельса рядом важливих теоретичних положень. 1) держава і право разом з'являються на історичній арені і разом зійдуть з неї. 2) Кожному історичному типу держави відповідає свій, адекватний йому тип права. 3) Право не може розвиватися і функціонувати без держави, тому що держава є той політичний організм, що переводить соціальне в правове і стежить за тим, щоб розвиток суспільних відносин відповідав праву. 4) Держава, в свою чергу, немислима без права. По-перше, тому що «сама організація державного механізму повинна одержати своє оформлення в праві». По-друге, веління державної влади повинні бути обов'язковими для населення всієї країни, а це неможливо, говориться в «Німецькій ідеології», якщо не виражати державні веління у вигляді загальнообов'язкових правил поведінки, в нормах права. Саме державна охорона, можливість державного примусу, які стоять за правовою нормою, і є основна специфічна риса, що відрізняє правові норми від інших соціальних норм. Основоположники марксизму робили висновок про все зростаючу роль правотворчості держави, особливо законодавства, судової правотворчості.
Право захищає інтереси пануючого класу від злочинів. Злочини, пояснюється в марксизмі, коріняться в матеріальних умовах життя індивідів. Злочини в капіталістичному суспільстві - це боротьба індивіда проти існуючих капіталістичних відносин, відносин приватної власності і гніту. Існуюча система законів і покарань не враховує цих обставин.
Перехід від капіталістичного до соціалістичного суспільства, за Марксом і Енгельсом, - це перехід від одного класового типу права до іншого, більш високому типу і відмирання права, тому що відпадає потреба в примусовій системі соціальних норм. Відмирання права в майбутнім комуністичному суспільстві не означає відмови цього суспільства від соціального нормування. Але воно стане загальним, гуманним, добровільним ( із загальної згоди), заснованим на принципах моралі. Таким чином, відмирання права похідне від відмирання держави, політичної влади. Матеріалістичний і класовий погляд на державу і право - особливість марксистського вчення.
Марксизм уник долі інших соціалістичних і комуністичних доктрин, що стали надбанням вузького кола однодумців. У XX ст. він стане могутньою ідейною зброєю комуністів за перебудову світу.
§ 3. Анархізм про державу і право: П. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін
Починаючи з античності в пошуках оптимального державного ладу політико-правова думка розглядала анархію негативно як безвладдя, безладдя. До кінця XVIII ст. формується інше відношення до анархії, що найбільш повно втілилося в теорії анархії П’єра Прудона (1809-1865)[4].
Рушійною силою розвитку суспільства Прудон вважав протиріччя, породжувані вимогами індивідуального і загального розуму, особистості і суспільства. Увівши розвиток суспільства в еволюційне русло шляхом поступової реалізації прав «автономної особистості», які він вважав істинним критерієм суспільного прогресу, можна здійснити перетворення суспільства мирним шляхом. Капіталістична експлуатація праці, яка існує в буржуазному суспільстві, на думку Прудона, тримається на нееквівалентному обміні, що порушує закон трудової вартості і веде до пограбування всіх працюючих класів, у т.ч. «працюючої буржуазії». Тому необхідний не політичний, а економічний переворот, неможливий без зміни погляду на власність.
Що таке власність? «Власність - кража», - відповідає теоретик анархізму. Власність і суспільство - несумісні, що пояснює існуючі гострі протиріччя в сучасному суспільстві, неможливість реалізації природних прав людини - права на життя, свободу і рівність. Право власності - природне, але антисоціальне право, вважає Прудон. Земля, як і вода, природні копалини стали суспільним надбанням. Єдиною формою власності в суспільстві варто визнати працю - єдине джерело власності, «яке не дає ніякого права на присвоєння предметів природи». «Усякий накопичений капітал є власність суспільства, він не може бути нічиєю приватною власністю». Правовий інститут приватної власності, за Прудоном, значимий тільки для буржуазії. З позиції ж робітників, які володіють незначним рухомим майном, цей інститут несправедливий, тому що є джерелом доходу, не заснованого на праці.
Експлуатація людини людиною походить з права сильного, вважає Прудон. За правом сильного послідувало право хитрого, з якого походить прибуток промисловця, торговця і банкіра, всі види суспільної нерівності. Другий результат власності - деспотизм. Держава не тільки експлуатує суспільство, але і здійснює тотальний нагляд за всіма діями людей, обплутує їх все зростаючою кількістю законів, що регулюють відносини власників. Влада і закони - вирішальні чинники розвитку суспільства. Але свобода з ними несумісна. «Свобода - є анархія, безвладдя», «свобода не визнає влади волі .». «Влада людини над людиною, яку б форму вона не приймала, є гноблення. Вища ступінь досконалості суспільства полягає у з’єднанні порядку з анархією, тобто в безвладді». Політична організація суспільства, за його теорією, повинна бути замінена в результаті економічного перевороту, економічною організацією суспільства. До цього приведуть поширення ідей позитивної анархії, безкоштовний кредит, заміна приватної власності володінням.
Майбутнє суспільство буде організовано як федерація вільних асоціацій, сполучаючих індивідуальну і колективну свободу. Тут - «свобода, що обмежується дотриманням рівності в засобах виробництва й еквівалентності в обміні». Це - «саме досконале суспільство є союзом порядку й анархії». Анархія в прудонівському проекті предстає як порядок, заснований на інституті взаємовигідних договорів, укладених між собою індивідами, сім’ями, групами, містами, провінціями, а не на інститутах державної влади і закону. «Ніяких партій більше, ніяких авторитетів більше, необмежена свобода людей і громадян: ось у трьох словах весь наш політичний і соціальний світогляд!» - писав автор «Сповіді революціонера». Тепер справа за юристами, пише Прудон: «звільнені з хибного принципу власності», вони повинні формулювати закони публічного і приватного права й умиротворяти світ. «Точка опори дана їм».
Таким чином, мета соціалізму, за Прудоном, - звільнити особистість від експлуатації, злиднів, поневолення буржуазією, державою, церквою. Соціалізм - єдино справедливий лад. Комунізм «це - гніт і рабство». Він перешкоджає вільному розвитку особистості, її здібностей, порушує рівність «тим, що рівно винагороджує працю і лінь, талант і дурість, ледве не порок і доброчинність».
Помітний вплив на розвиток теорії анархізму зробила книга «Єдиний і його власність» Макса Штірнера (1806-1856)[5] . Він піддає ґрунтовній критичній перевірці ідеї, відносини, установи, «нав'язані» людям суспільством, державою, партіями, церквою.
Бог піклується тільки про своє, пише Штірнер. Людство піклується тільки про людство, знає тільки одну справу - своє власне. З метою свого розвитку воно змучує, примушуючи служити собі, цілі народи, як і окремі особистості. Таким чином, і його справа - чисто егоїстична. Істина, свобода, гуманність, справедливість вимагають також служіння їм. Трупи патріотів удобрюють ґрунт для процвітання народу. Тому найкраще не служити великим егоїстам, а самому стати егоїстом. Таке штірнерівське обґрунтування егоцентризму.
Єдина реальність - неповторне «Я», якому протистоять держава і суспільство. «Держава завжди має лише одну мету - обмежувати, зв'язувати, субординувати окремого, робити його підлеглим чомусь загальному». Вона - «вбивця і ворог самобутності. Ми - держава і я - вороги», - пише Штірнер. Усяку вільну діяльність держава намагається загальмувати і придушити. Ту ж функцію, на його думку, виконує і право. Так чинить всяка держава - абсолютна, конституційна, демократична. У будь-якій державі «наді мною буде стояти уряд». Держава, закони стоять над особистістю. Штірнер відкидає усі форми тиску на автономну особистість, складаючи фактично кодекс індивідуалістичного анархізму. Він відкидає комунізм, що прагне зрівняти особистість за допомогою держави. Суспільний ідеал Штірнера - «союз егоїстів», близький до асоціації автономних особистостей у Прудона.
У противагу анархо-індивідуалізму Штірнера Михайло Бакунін (1814-1876) розвивав теорію анархо-колективізму.
Анархічна теорія Бакуніна склалася до середини 60-х рр. У творах «Революційний катехізис», «Державність і анархія» та ін. він виклав свою доктрину. Її основні пункти:
1) Заперечення Бога, його культу і служіння йому. Заміна культу Бога культом людства, проголошення людського розуму єдиним критерієм істини; совісті - основою справедливості, індивідуальної і колективної свободи - єдиною творчою силою порядку в людстві;
2) Свобода є абсолютне право всіх дорослих чоловіків і жінок. Бакунін не погоджується з кантівським визначенням свободи, обмеженою свободою інших: «свобода знаходить у свободі інших підтвердження і розширення в нескінченність». Людина вільна тільки серед вільних людей, при рівності усіх. Здійснення свободи в рівності є справедливість. Поважати свободу ближнього є обов'язок Повага людської особистості є вищий закон людства. Свобода людини здійснюється лише в суспільстві, яке не обмежує, але, навпроти, створює волю індивідам. «Воно - корінь, дерево, воля ж - його плід».
3) «Свобода повинна бути єдиним устрояючим початком усієї соціальної організації, як політичної, так і економічної». Вся історія людства, стверджував Бакунін, «була лише вічним і кривавим приношенням бідних людських істот у жертву якій-небудь безжалісній абстракції: бога, батьківщини, могутності держав, національної честі, прав історичної свободи, суспільного блага».
Держава не менше зло, ніж експлуатація людини людиною, і усе, що робить держава - теж зло. Незалежно від форми будь-яка держава прагне поневолити народ насильством і обманом. «Макіавеллі був тисячу разів правий, - писав Бакунін, - стверджуючи, що існування, успіх і сила всякої держави - монархічної чи республіканської все рівно, - повинна бути заснована на злочині. Життя кожного уряду є нескінченна змова проти добробуту народу і проти свободи його». Держава розбещує і тих, хто наділений владою, роблячи їх честолюбними і корисливими деспотами, і тих, хто примушений коритися владі, роблячи їх рабами. Тому Бакунін обґрунтовує «безумовне виключення всякого принципу авторитету і державної необхідності».
4) Здійснити соціальну революцію - значить зруйнувати всі установи нерівності і насильства, в першу чергу державу. На відміну від політичної соціальна революція здійсниться за допомогою народної сили, народного бунту. Так як свобода всіх народів солідарна, то єдиній європейській і світовій реакції народи протипоставлять загальну революцію, «яка забезпечить свободу і незалежність кожної нації через солідарність усіх націй». Революціонер вперше в російській політико-правовій думці допускав свободу і незалежність націй.
5) На думку ідеолога російського анархізму скасування держави це -
«повернення свободи усім - особам, колективам, асоціаціям, громадам, провінціям, областям, націям - і взаємна гарантія цієї свободи за допомогою федерації». Політична організація майбутнього суспільства припускає скасування офіційної церкви, абсолютну свободу релігійних організацій, абсолютну автономію самоврядних громад, провінцій. «Нація повинна представляти лише федерацію провінцій, що бажають добровільно до неї належати». Нарешті - «інтернаціональна федерація і революційна солідарність вільних народів проти реакційної коаліції ще поневолених країн».
Соціальна організація майбутнього суспільства, за Бакуніним, передбачає економічну рівність і соціальну справедливість, адже «політична рівність немислима без рівності економічної». Остання означає «рівність засобів для життя, виховання і навчання», застосування здібностей кожного індивіда. Тут - рівність чоловіків і жінок, скасування легальної сім’ї, вільний шлюб, верховна опіка суспільства над дітьми, їх вихованням і навчанням тощо.
У творах Бакуніна піддано критиці «авторитарний комунізм» з його ідеєю диктатури пролетаріату і «народної держави». На його думку, пролетаріат повинен зруйнувати державу як вічну в'язницю народних мас. У свою чергу Енгельс писав: « У Бакуніна своєрідна теорія - суміш прудонізма з комунізмом». Заперечення, руйнування, боротьба і безмежна колективна і індивідуальна свобода - лейтмотив бакунінського анархізму.
Анархістська теорія Бакуніна викликала велику літературу (у Західній Європі - К.Маркса, Ф.Енгельса, Р.Штаммлера; у Росії - Г.Плеханова, В.Ле- ніна та ін.), присвячену її критиці. Вона лягла в основу доктрини анархо- комунізму, яку продовжив розробляти в Росії наприкінці XIX - початку XX ст. П.Кропоткін.
§ 4. Аристократична концепція держави і права Ф. Ніцше
Фрідріх Ніцше (1844 - 1900)[6] - німецький філософ, представник ірраціоналізму і волюнтаризму в філософії, чи не найзагадковіший і скандальний політичний мислитель ХІХ ст. Його політико - правові погляди відобразились у творах “Так говорив Заратустра”, “Воля до влади”, “По ту сторону добра і зла”, “Вранішня зоря”, “До генеалогії моралі” та ін.
За Ніцше, в основі світу лежить “воля” - рушійна сила прогресу або регресу, воля до влади, до експансії, до розширення свого “Я”, в основі якої лежить інстинкт самозбереження, боротьби за існування. Вся історія людства це боротьба двох воль - волі сильних, аристократів духу і воля слабких (юрби, рабів, черні). Аристократична воля до влади (“в кому воля лева”) - інстинкт підйому, воля до життя. Рабська воля до влади - інстинкт упадку, воля до смерті, ніщо. В історії з підйомом пов'язане панування аристократії, “час героїв” (у стародавніх Індії, Греції, Римі), рабовласницький лад. Наступне тисячоліття було пов'язане з боротьбою народів за демократію - період упадку аристократичної культури, що ілюструє європейська цивілізація.
На відміну від Канта для Ніцше людство не мета, а засіб. Його історію слід розцінювати тільки як реалізацію задумів геніальних людей. Він критикує існуючі концепції походження держави (“це - неправда!”), визнає лише насильницький метод її утворення як продовження насильницького соціального процесу. Держава є знаряддям для народження піраміди влади, підпорядкування. Коли в державі втілюється воля аристократії “до прояву влади чи застосування влади”. Тоді політика, право - інструментарій культури, прояв сили і волі, підйому. Висока культура, аристократична влада юрби веде до виродження культури, декадансу.
Преклоніння перед кастовим ладом приводить Ніцше до висновку про упадок сучасних йому буржуазного суспільства і держави, де ідеї Просвітництва, парламентаризм, виборче право, відстоювання “природного права” забезпечили панування нікчемних людей, хто, заграючи з черню, знаходиться при владі. Арифметична сіра більшість, яка панує в умовах буржуазної демократії, придушує потенціал “кращих”. Отже, демократія - деградуюча форма держави. Сучасність належить черні.
Тому потрібна нова аристократія, ворожа юрбі і всякій тиранії, аристократія, яка знову напише слово “шляхетний” на нових скрижалях. Прихильність Ніцше до аристократичної державності, естетизму, заперечення демократії пояснює його різкі випади проти сучасної держави (“державою зветься саме холодне з чудовиськ”). Визначаючи тенденцію падіння ролі держави, філософ вважає, що “менш за все наступить хаос, а швидше за все ще більш доцільна установа, ніж держава, здобуде перемогу над державою”. Він розвиває елітарну концепцію устрою “здорового суспільства”. Воно поділяється на: 1) “вищу касту” (вожді, керівники, генії), які мають право “втілювати щастя, красу, добро”; 2) виконавців їх волі (стражі права, порядку і безпеки); 3) решту маси “посередності”, яку сама природа призначила бути “суспільною користю, колесом, функцією”.
Правові ідеї Ніцше складалися на стику природно - правової школи й теорії насильства. Право (як держава) похідне від волі, влади, сили. Чим більшою “волею до влади” обдарований індивід, тим яскравіше виражений у ньому інстинкт до панування, тим вище його соціальна значимість, а отже, тим більші права він має в суспільстві. Справжнє природне право виступає результатом війни й перемоги, що створює аристократично - кастовий правопорядок. Філософ солідаризується з “правовим інстинктом” древніх: сила дає перше право, і немає права, що у своїй основі не було б присвоєнням, узурпацією, насильством. Нинішній правопорядок в європейських державах є результатом різних воль до влади, договором сил, що борються. “Без договору немає права”. Воно - перевага, привілей сильних. Справедливість, за Ніцше, полягає в тому, що люди не рівні, і правова справедливість таким чином, виходить із принципу нерівності правових домагань різних індивідів: “краще повинно панувати, і краще хоче панувати!”. Антидемократичний характер поглядів Ніцше на сутність права знайшов своє вираження у висновку щодо необхідності існування двох систем права в рамках однієї аристократичної кастової держави: “права господ” і “права рабів”.
Писане право (закони), за Ніцше, в суттєвому вимірі є лише проекцією, фікціями, яким приписується уявна реальність. Зокрема, філософ підкреслював “довільність” сучасного йому німецького права на тій підставі, що воно не відповідає “традиційному правовому почуттю”. Мислитель вступає в полеміку із історичною школою права, стверджуючи, що закони вказують не на те, що є народ, а що здається йому далеким, дивовижним, чужоземним.
Значну увагу у своїх роботах Ніцше приділив темі злочину і покарання. Злочинець у Ніцше - “некультурний герой”, носій романтизованого протесту, що переступає закон в ім’я повстання проти існуючого порядку. На думку філософа, той, хто карається, не заслуговує покарання, воно застосовується лише як засіб, щоб відвернути інших від здійснення злочину. Кримінальне покарання є не що інше, як помста відсталого суспільства злочинцеві- відщепенцеві - носієві революційного діяння (нехай навіть і у вигляді банальної крадіжки, грабежу, навмисного вбивства тощо). Ніцше зауважує, що із зростанням влади й самосвідомості кримінальне право завжди пом’якшується. Немає нічого неможливого в тому, щоб уявити суспільство з власною свідомістю власної могутності, за якої воно могло б дозволити собі благородну розкіш - залишити безкарним того, хто наносить йому шкоду.
Ф.Ніцше не сприймає лібералізм. Майбутнє людства й здійснення “великої політики” він віддає в руки надлюдини. Надлюдина - це законодавець, що стоїть вище моралі й релігії, політичний геній, який виражає в собі крайній індивідуалізм, обрав своєю зброєю неправду, насильство й самий безсоромний егоїзм. Завдання “великої політики” полягає в створенні міжнародного союзу сильних, здатних відтворити світову культуру, керувати нею й охороняти її. Цей процес буде складним, пройде через очисні війни, з настанням миру відбудеться зникнення націй й виховання європейської людини. Наступне ХХ століття буде часом великої політики, боротьби за світове панування, небачених раніше воєн. Людина виходить з війни більш сильною для добра і зла. Право не зникне, буде служити новою формою примусу для слабких і знаряддям для панування сильних.
Основні ідеї Ніцше лягли в основу ідеології фашизму, були інтерпретовані в дусі націонал - соціалізму. Сам себе відносив до тих людей, які “народжуються посмертно”. В цьому він не помилився: маловідомий за життя став своїми волюнтаристськими ідеями сумнозвісним у ХХ ст., хоча ними не вичерпується його творча спадщина.
Контрольні завдання
1. Поясніть право розуміння Р.Ієрінга і Г.Еліннека, соціологічну концепцію суспільства і держави, ліберальну концепцію права Г.Спенсера.
2. Визначіть особливості марксистського вчення про державу і права, їх роль в умовах соціалізму.
3. Дайте характеристику поглядів ідеологів анархізму П.Прудона, М.Штірнера, М.Бакуніна.
4. Які значення і роль надає Ніцше державі і праву, сили і волі аристократії і народу у своїй аристократичній концепції?
[1] Рудольф фон Ієрінг - німецький правознавець, професор університетів Базеля, Ростока, Кіля, Г ет- тінгена, Відня. Учень Савіньї і Пухіно. Основні праці: “Дух римського права на різних ступенях його розвитку”, “Боротьба за право”, “Ціль у праві”.
[2] Еллінек Георг народився в Німецькому місті Гейдельберзі. З 1883р - професор уні-тетів у Відні, Бадені, Гельдерберзі. Основні праці: “система суб’єктивних публічних прав”(1892), “Права меншості” (1898), “Право сучасної держави”, “Загальне вчення про державу” (1900)
[3] Маркс Карл - філософ і соціолог, економіст і публіцист, засновник вчення, згодом названого його ім’ям. Народився в м.Трірі (Німеччина) в родині адвоката. В німецьких ун-тах вивчав право, філософію, історію. Захистив дисертацію, став доктором філософії (1841 р.). 1844 р. почалась спільна теоретична діяльність Маркса і Енгельса з розробки нового світогляду. Його вирішальні пункти були викладені в працях “Святе сімейство” (1845 р.), «Німецька ідеологія» (1846 р.), «Маніфест Комуністичної партії» (1848 р.), фундаментальній праці «Капітал» (1867-1894 рр.). Твори Маркса і Енгельса були видані в 50-60-х рр. XX ст. в 39 томах.
[4] Прудон П’єр Жозеф - французький соціаліст, теоретик анархізму. народився в Бізанзоні в сім’ї ремісника. Дякуючи самоосвіті сформувався як оригільний мислитель. 1837 р. удостоївся премії Академії Бі- зансона за нарис по філософії. 1838 р. здав екзамен на бакалавра. В подальшому зайнявся літературною працею, а також політичною діяльністю. Був обраний депутатом Національних зборів (1848 р.). Найбільш відомі твори Прудона: «Що таке власність?» (1841 р.), «Філософія злиднів» (1846 р.), «Війна і мир» (1861 р.) та ін.
[5] Штірнер Макс (справ. ім’я Каспар Шмідт) - німецький філософ, ідеолог індивидуалізму. Закінчив філософський фак-т Берлінського ун-ту (1834 р.). Автор творів «Єдиний і його власність» (1814 р.), «Історія реакції» (1852 р.) та ін.
[6] Фрідріх Вільгельм Ніцше навчався в Болонському та Лейпцигському університетах, професор класичної філософії Базильського університету. Основні роботи: «Грецька держава», «Воля до влади», «Так говорив Заратустра», «По ту сторону добра й зла», «Походження моралі».