Печать

РОЗДІЛ 14. ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО І ДЕРЖАВУ В НІМЕЧЧИНІ (КІНЕЦЬ XVIII - ПОЧАТОК XIX СТ.)

Posted in История государства и права - Історія вчень про державу і право (Петришин та ін)

РОЗДІЛ 14. ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО І ДЕРЖАВУ В НІМЕЧЧИНІ (КІНЕЦЬ XVIII - ПОЧАТОК XIX СТ.)

Новим словом у філософському осмисленні ідей Просвітництва, фран­цузького революційного досвіду і політико-юридичних реалій Німеччини стали політичні і правові вчення класиків німецької філософії І.Канта і Г.Гегеля. Вони приступили до систематичної розробки методології теоретич­ного пізнання, філософії права, політичної теорії. Методологічний і теорети­чний зміст їх вчень - своєрідна філософська відповідь на суспільно-політичні і правові проблеми Нового часу. Перша половина ХІХ ст. в німецькій держа­вно-правовій теорії позначилась зростаючим впливом історичної школи пра­ва (Г.Гуго, Ф.Савіньї, Г.Пухта).

 

§1. Вчення І.Канта про право і державу.

Іммануїл Кант (1724-1804) [1] - родоначальник класичної німецької фі­лософії і німецького лібералізму, розквіт творчості якого припадає на 80-90- ті рр. XVIII ст. В цей час з’являються його відомі праці «Критика чистого ро­зуму», «Критика практичного розуму», «Метафізика нравів» та ін.

«Метафізика нравів» Канта завершує розробку окремих частин філо­софської системи. Перша частина роботи містить вчення про право, друга - про мораль. Головне для філософа - поведінка людини, її вчинки. Він дійде висновку: практичний (а не теоретичний) розум і вільна воля людей ви­ступають джерелом моральних і правових законів. Наріжний принцип йо­го соціальних поглядів, навіяний духом Просвітництва і теорією природного права: кожна особа наділена гідністю і є для інших абсолютною цінністю. Особистість не є знаряддям здійснення яких би то не було планів, навіть най- благородніших планів загального блага.

І.Кант переконаний - в підсумку людина прагне до досягнення зага­льного правового громадянського суспільства, членам якого буде надана найбільша свобода, сумісна, однак, з повною свободою інших. Антагонізм у цьому суспільстві буде існувати, але його обмежать закони. Тільки в таких умовах можливо, вважає філософ, найбільш повний розвиток потенцій, за­кладених у людській природі.

Як досягти цієї гідної людини мети? Людина на відміну від навколиш­ньої природи наділена моральною свідомістю. Отже, у своїй поведінці вона повинна керуватися веліннями морального закону. Закон цей апріорний і бе­зумовний. Кант називає його «категоричним імперативом»[2] морально практичним законом. Він гласить: роби так, щоб ти відносився до людства й у своїй особі, і в особі будь-кого іншого як до мети і ніколи тільки як до за­собу. Або іншими словами: «Роби згідно максими, яка в той же час може ма­ти силу загального закону». Максима - це суб'єктивний принцип дії, який сам суб'єкт робить для себе правилом (як саме має намір він чинити).

Таким чином, моральний закон у Канта формулює принцип поведінки, принцип обов’язку перед іншими, слідуючи голосу «практичного розуму». Обов’язок - єдине джерело категоричного імперативу. Тільки обов’язок до­дає вчинку моральний характер. Хоча сам категоричний імператив формаль­ний і абстрактний, як біблійні заповіді, однак слідування простим істинам хі­ба не важливе в поведінці людини? Як і в Десятьох заповідях Біблії тут помі­тна юридизація моралі. Отже, обидва формулювання категоричного імпера­тиву спрямовані на утвердження в суспільстві принципу всезагальної рі­вності, на недопустимість використання у своїх інтересах людиною іншої. Цей імператив обов’язковий не лише для фізичних осіб, але й для державних органів, вимагав від них рівного і справедливого ставлення до будь-якого громадянина (підданого).

Моральна філософія Канта є ключем до його політико-правового вчен­ня. Так, право і мораль мають те саме джерело (практичний розум людини) і єдину мету (утвердження загальної свободи). Суть проблеми, однак, полягає в тому, що не всякий індивід використовує свободу тільки для реалізації ка­тегоричного імперативу. Отже, за Кантом, мораль має потребу в захисті, в праві. Сфера першої - внутрішній світ людини, сфера другої - вчинки, дія­льність.

Філософ формулює висновок: право - «це сукупність умов, при яких проізвоління однієї [особи] сумісне з проізволенням іншої з точки зору зага­льного закону свободи». До таких умов відносяться: наявність законів, гаран­тований статус власності й особистих прав індивіда, рівність членів суспільс­тва перед законом, правосуддя. Право і є загальне для всіх правило (сукуп­ність правил), узгодження довільних колізій дій вільних осіб. Зміст і призна­чення права в тому, щоб ввести свободу і проізвоління (і сваволю) всіх інди­відів, як володарюючих, так і підданих у розумні, законні рамки. Адже сво­бода за Кантом, - незалежність від примушуючої сваволі іншого, від приму­су. Право стосується лише дії, позначає зовнішні межі поведінки і виступає по суті у вигляді заборон, припускаючи дозволеність «проізвоління», тобто прояву волі. Здійснення права вимагає його загальнообов’язковості. В тому числі і для державних органів, адже свободі можуть перешкоджати не лише неправові акти, але й примус, що обмежує волю людини, відсутність юриди­чної відповідальності державних посадовців.

З визнання людини носієм свободної волі і морального закону, настіль­ки ж великого і невичерпного, як космос, виростав кантівський етичний і аксіологичний (ціннісний) підхід до права. «Дві речі наповняють нашу ду­шу завжди новим подивом і благоговінням, - писав філософ. - .Це - зоряне небо над нами і моральний закон в нас». Але людина повною мірою його ре­алізувати не в змозі. Щоб уникнути сваволі в суспільстві, мати правовий за­хист, люди вступають в суспільний договір. Тепер природна рівність набу­ває юридичної рівності завдяки праву, застосуванню примусу, що перешко­джає неправу, сумісно з свободою, відповідно до загальних законів. Загаль­ний правовий закон вимагає: «Роби зовні так, щоб свободний прояв твоєї сваволі був сумісний із свободою кожного, згідно загального закону». Цей правовий закон Кант називає загальним принципом права. Покликання права - надійно гарантувати моралі той соціальний простір, в якому безпе­решкодно могла б реалізуватися свобода індивіда.

Позитивне право він називає публічним, адже його існування зале­жить від державної влади, і повинно витікати з положень права природного. Публічне право відрізняється від приватного (у Канта природне право є при­ватне, бо не залежить від волі правителя) тим, що воно потребує зовнішнього оформлення - законодавства. Публічне право - це система законів, виданих для народу.

У «Метафізиці нравів» запропоновано і своєрідну трактовку природ­ного права. На думку автора, єдине первісне право - свобода, з якої випли­вали такі невід'ємні властивості людей, як рівність, незалежність, право влас­ності тощо. Але вони в природному стані нічим не забезпечені, крім фізичної сили індивіда. Такий стан, де ніхто не гарантований від насильства, Кант на­зиває неправовим.

Зацікавленість всіх у тому, щоб знаходитися у правовому стані, приво­дить до «ідеї розуму» - суспільному договору, однієї, поєднуючій усіх волі, переходу в громадянський стан. Тепер правовий стан створює система за­конів - конституція. Таким чином, межею неправового і правового станів, «безпомилковим мірилом» права і безправ'я служить ідея договору. Тим са­мим Кант відмовляє в легітимності феодально-абсолютистського ладу: він існує всупереч договору, «ідеї розуму».

Правовий стан забезпечує держава, що надає праву примусову силу. Держава, за Кантом, - це об’єднання великої кількості людей, підлеглих правовим законам. Тут найважливішою ознакою держави виступає її підле­глість праву, що вирізняє її серед інших спільнот людей. Він підкреслював при цьому, що розглядає не дійсну державу, а «державу в ідеї, таку, якою во­на повинна бути у відповідності з чистими принципами права».

У кожній державі, пише філософ, існує три влади як об'єднана воля в трьох особах: верховна влада в особі законодавця, виконавча влада в особі правителя і судова влада, що присуджує кожному своє в особі судді. Законо­давча влада, за Кантом, може належати тільки об'єднаній волі народу. Ця влада виникає з первісного договору, відповідно до якого кожна людина за­лишила дику, не засновану на законі свободу, щоб повною мірою знайти в державі свою законну свободу, громадянську рівність і самостійність. Всі три влади, по-перше, координовані між собою, одна доповнює іншу, по-друге, підлеглі одна одній, щоб жодна не могла узурпувати функції іншої, по-третє, об'єднання їх функцій кожному підданому надає його права.

Критерій прогресу в кантівському вченні, - «закономірний хід поліп­шення державного ладу». Держава, влаштована на засадах суспільного дого­вору і народного суверенітету, поділ влади покликані гарантувати стійкий правопорядок, верховенство закону, а отже і вимоги категоричного імпе­ративу. У дусі лібералізму він зводить діяльність держави до правового за­безпечення індивідуальної свободи. «Під благом держави, - пише Кант, - ро­зуміється не благополуччя громадян і їх щастя - адже щастя (як стверджує і Руссо) може зрештою виявитися набагато більш приємним і бажаним в при­родному стані чи навіть при деспотичному правлінні; під благом держави ро­зуміється вищий ступінь узгодженості державного ладу з правовими принци­пами, прагнути до якого зобов'язує нас розум через певний категоричний імператив». Отже, кантівський висновок про те, що благо і призначення держави - у досконалому праві, у максимальній відповідності устрою і ре­жиму держави принципам права, і дає підстави вважати Канта одим з голо­вних творців теорії правової держави.

Тому Кант не надавав особливого значення традиційній класифікації форм держави за числом правлячих осіб (монархії, аристократії, демократії), вважаючи її вираженням букви, а не духу державного ладу. Він вважає: «Гро­мадянський лад кожної держави повинен бути республіканським». Такий лад, засновується, по-перше, на принципах свободи членів суспільства; по-друге, на залежності усіх від єдиного законодавства; по-третє, на законі рівності усіх. Філософ не очікує і вважає даремним бажати, щоб королі філософству­вали або філософи були королями. Верховенство народу, проголошене Кан­том слідом за Руссо, обумовлює свободу, рівність і незалежність усіх грома­дян в державі. Але він зовсім не помишляє про дійсно широку, неурізану де­мократію. Для нього республіка не синонім демократії, а монархія - не сино­нім абсолютизму. Для філософа головне - республіканський лад, будь-то навіть самодержавна форма влади, якщо в ній реалізований принцип свобо­ди, механізм її захисту - поділ влади, адже і демократії загрожує трансфор­мація в деспотизм.

Республіканський лад, згідно Канта, забезпечує умови існування пра­вового громадянського суспільства, де свобода підлегла зовнішнім зако­нам і зв'язана з незборимою владою. Тут народ-суверен, правитель - пові­рений держави, володіючий виконавчою владою, народ-суддя, «сам судить себе через своїх співгромадян» - присяжних.

Правовий стан громадянського суспільства не допускає права на обу­рення чи повстання. Кант вважає: «Обов'язок народу терпіти зловживання верховної влади, навіть ті, які вважаються нестерпними». Це - правовий на­слідок природи громадянського союзу. Він вітає тільки законодавчі рефор­ми, проведені самим сувереном, допускає непокору владі лише в рамках за­кону. Але навіть якщо революція відбулася, «удалася і встановлено новий лад», то це «не може звільнити підданих від обов'язку підкоритися як добрих громадян новому порядку речей» і новому уряду.

Правовим наслідком природи громадянського союзу Кант вважає і право покарання і помилування. Порушення публічних законів, що позба­вляє порушника можливості бути громадянином, він називає злочином. Зло­вживання довірою - приватним злочином. Злочини, що піддають небезпеці все суспільство, - публічними. Покарання - право відплати з боку держави. його застосування є здійснення справедливості. Караючий закон є вимога ка­тегоричного імперативу. Спосіб і міра покарання, за Кантом, які суспільна справедливість робить для себе принципом і мірилом - принцип рівності перед судом.

І.Кант - прибічник принципу талону, не погоджується з Беккаріа щодо заміни смертної кари злочинця довічним рабством. «Якщо ж він убив, то він повинен вмерти». Філософ допускає виключення лише для вбивства матір'ю новонародженої позашлюбної дитини й убивства на дуелі. У противному ви­падку, на його думку, заміна смертної кари - це порушення рівності між зло­чином і покаранням, справедливості як ідеї загальних законів. Головне - не­відворотність покарання.

У філософському проекті «До вічного миру» його автор із прогресив­них позицій аналізує проблему, таврує загарбницькі війни, засуджує підгото­вку до них, ратує за дотримання міжнародних договорів, розвиток міждержа­вних торгових і культурних зв'язків, відстоює принцип невтручання, що ли­ше зароджувався у міжнародних відносинах.

Проект майбутнього «вічного миру» Кант зв'язує з федерацією віль­них держав (з республіканським ладом). Це буде союз рівноправних народів, (але не держава народів). Його ідеї майбутньої мирної спільності всіх народів Землі для встановлення загальних законів їх спілкування, про право громадя­нина світу - також набагато випереджали свій час.

Таким чином, вчення Канта про право і державу було створено з ураху­ванням наслідків і під безпосереднім враженням від Французької революції. Радикальні ідеї Просвітництва, конституційних актів революції він перепла­вив у своїй глибоко продуманій теоретичній системі в політичну програму лібералізму, струнке вчення про право, правову державу, громадянське сус­пільство.


§ 2. Вчення Г. Гегеля про право і державу

Грандіозну філософську систему, що охоплює всю сукупність теорети­чних знань того часу, створив видатний німецький філософ Георг Гегель (1770-1831)[3].

Вчення про право і державу викладено головним чином у роботі Гегеля «Філософія права». Науку про право він розглядає як частину філософії. Задача філософії ним бачилася в тім, щоб осягнути право і державу як проду­кти розумної діяльності людини, що одержали своє втілення в реальних сус­пільних інститутах. На його думку, філософія права не повинна займатися ні описом існуючого, чинного законодавства (це предмет позитивної юриспру­денції), ні складанням проектів ідеальних кодексів і конституцій на майбут­нє. Вона повинна розглядати розумність права, осягнути істину про право і моральність. Завдання науки про державу, за Гегелем, - осягнути і зобрази­ти державу як щось розумне в собі. Не конструювати державу такою, якою вона повинна бути, але як повинна бути пізнана. Своє розуміння предмета і методу філософії права і держави Гегель виразив у знаменитому афоризмі: «Що розумно, то дійсно; і що дійсно, то розумно». Теоретики Нового часу по-різному трактували його, але гегелівська теза про тотожність розумного і дійсного має на увазі не все існуюче, а лише необхідне, розумне і сутнісне в ньому.

Тому предметом філософської науки про право у Гегеля виступає ідея права - єдність поняття права і його здійснення, наявного буття. Ідея права є свобода, буття свободної волі, прояв природного права. Він відкидає конце­пції, що визначали право як взаємне обмеження індивідами своєї свободи в інтересах загального блага. Відповідно до його вчення справжньою свободою володіє загальна (а не індивідуальна) воля. Вона вимагає, щоб суб'єктивні устремління індивіда були підлеглі моральному обов’язку, права громадяни­на співвіднесені з його обов'язками перед державою, свобода особистості - погоджена з необхідністю.

Поняття «право» вживається в гегелівській філософії в трьох основних значеннях: 1) право як свобода («ідея права»); 2) право як певна ступінь і форма свободи (ділення права на абстрактне, мораль і моральність у сфері сім’ї, громадянського суспільства і держави); 3) право як закон (позитивне право).

1. Визначаючи право як свободу, Гегель відзначає, що воно є «наявне буття свободної волі», «право є взагалі свобода як ідея».

2. Абстрактне (формальне) право - право абстрактно вільної особисто­сті. Особистість, за Гегелем, припускає взагалі правоздатність. На цій стадії позитивне право ще не виявило себе, його еквівалентом є формальна правова заповідь: «Будь особою і поважай інших як осіб». Свою реалізацію свобода особистості знаходить насамперед у праві власності. Філософ обґрунтовує формальну правову рівність людей - вони рівні саме як вільні особистості - власники. Одночасно з цим він підкреслює неприпустимість перетворення у власність самої людини. «У природі речей полягає абсолютне право раба до­бувати собі свободу». В опосередкованій формі власність виявляється в до­говорі осіб-власників, у злочині і покаранні за його порушення (неправо, обман і злочин). Спосіб, форма захисту прав особистості, справедливості, здійснюваної в державі, є покарання. Злочин - свідоме порушення права і покарання є, за Гегелем, не тільки засобом відновлення порушеного права, але і правом самого злочинця як вільної особистості.

Друга ступінь і форма свободи - сфера моральності. В ній абстрактні і негативні предписання формального права наповнюються позитивним зміс­том. На даній ступені свобода виявляється в здатності індивідів здійснювати усвідомлені дії (намір), ставити перед собою певні цілі і прагнути до щастя (намір і благо), співмірювати свою поведінку з обов'язками перед іншими людьми (добро і совість). «Добро - це реалізована свобода, абсолютна кін­цева мета миру».

Третя, вища ступінь розвитку ідеї свободи - моральність. У ній абст­рактне право і мораль набувають свою дійсність і конкретність. Тут поняття свободи об'єктивується в наявному світі у виді родини, громадянського сус­пільства і держави. Вступаючи в різні співтовариства, індивіди свідомо під­коряють свої вчинки загальним цілям.

3. Право як закон. Перетворення права в собі у позитивне право шля­хом законодавства додає праву форму всезагальності і визначеності. Пред­метом законодавства можуть бути лише зовнішні людські відносини, але не їх внутрішня сфера. «Система права, - визначає Гегель, - є царство реалізова­ної свободи».

Розрізняючи право і закон, він виключає їх протиставлення: мова йде лише про вищу ступінь конкретизації права. В той же час філософ ви­знає, що зміст права може бути перекрученим в процесі законодавства. Не все, дане у формі закону, є право, тобто правомірне, розумне. Закон - це кон­кретна форма вираження права, предписуюча його безпосереднє застосу­вання. Право як свобода стає законом, вважає Гегель, набуває загальнообо­в'язкового характеру за умови обнародування закону, його здійснення через публічне судочинство, суд присяжних. Слідом за Монтеск'є Гегель ствер­джує, що в законах відображається історичний досвід, національний характер даного народу, ступінь його історичного розвитку, природні умови життя і т.п.

Г. Гегель розрізняє громадянське суспільство і державу. Громадянсь­ке суспільство, пише філософ, є диференціація (розрізнення) між родиною і державою. Розвиток громадянського суспільства настає пізніше, ніж розви­ток держави, воно створене «лише в сучасному світі». З погляду поняття права - це необхідний етап, з його взаємозв'язком особливого і загального, сфера реалізації особливих, приватних цілей і інтересів окремих особистос­тей. «У громадянському суспільстві кожний для себе - ціль, все інше для нього ніщо. Однак без співвідношення з іншими він не може досягти своїх цілей у всьому їх обсязі: ці інші суть тому засоби для мети особливого». Та­ким чином, громадське суспільство гармонізує інтереси своїх членів, додає їм характеру загальності. Воно являє собою об'єднання індивідів «на основі їх потреб і через правовий устрій як засіб забезпечення безпеки осіб і влас­ності».

По-сучасному звучить і сформульований філософом принцип грома­дянського суспільства: воно «повинно захищати свого члена, відстоювати його права, а індивід в свою чергу зобов'язаний дотримуватись права грома­дянського суспільства». Він попереджає про небезпеку бідності і багатства, зниження «відомого рівня існування» членів суспільства. Це веде до втрати почуття права, виникає чернь, а з нею - зло, обурення, спрямовані проти ба­гатих, суспільства, уряду і т.д. Гарантувати громадський правопорядок по­кликані закони й установи (суд, поліція, корпорації).

У структурі громадянського суспільства Гегель виділяє три стани (корпорації): субстанціальний або землеробський, промисловий (фабрика­нти, торговці, ремісники) і загальний (чиновники). Внаслідок різниці інтере­сів індивідів, їх об'єднань, станів громадянське суспільство нездатне все ж самостійно врегулювати виникаючі соціальні протиріччя. Для цього необхід­на політична влада - держава як підстава суспільства. Філософ відкидає ідею природного стану і договірного походження держави: договір має місце лише в приватно-правових відносинах і не може бути джерелом державності. Та­ким чином, у противагу поширеній у суспільствознавстві думці, що суспільс­тво є механічна сума індивідів наділених розумом, незалежною волею, Ге-

Гегель переконливо доводив: особистість є продуктом розвитку сім’ї, грома­дянського суспільства, держави, обумовлена ними і зобов’язана їм. Держа­ва як загальне і ціле має зверхність над окремим і одиничним: доля людини мало важить на терезах історії.

У вченні Гегеля про державу «розумна держава» саме і предстає мо­ральним цілим, ідейно-політичною єдністю, що знімає протиріччя в право­вому громадянському суспільстві. Гегелівська «розумна держава» - «є дійс­ність моральної ідеї», тут свобода «досягає свого вищого права», вона є «дій­сність конкретної свободи». Отже, по-перше, така держава - втілення ідеї розуму, свободи і права. «Держава - це хід Бога у світі; її підставою слу­жить влада розуму, що здійснює себе як волю». Таким чином, філософ ого­лошує державу вищою формою об’єктивної моральності, яка перемагає анар­хію громадянського суспільства, абсолютною раціональністю, вічним і необ- хіднм букттям духу, правовою формою політичного примусу.

Реальна розумність внутрішнього державного устрою, вважає Г егель, виявляється в поділі влади на законодавчу владу, урядову і владу госуда­ря. Погоджуючись з ідеєю Локка і Монтеск'є, так само вважає поділ влади в державі гарантією публічної свободи, але виступає за їх рівновагу і живу єд­ність. Вершиною такої єдності він називає конституційну монархію. Інші форми правління - монархія, аристократія і демократія, на думку Гегеля, - свідчення ще не розділеної єдності влади, не досягнутого «внутрішнього розрізнення (розвинутої організації всередині себе), а отже, глибини і конк­ретної розумності».

Законодавча влада, за Гегелем, - влада визначати і встановлювати за­гальне, «стосується законів як таких». Законодавчі збори покликані забезпе­чувати представництво громадянського суспільства, його станів. Верхня па­лата формується за спадковим принципом з дворян, нижня обирається гро­мадянами по корпораціях, об'єднаннях тощо. Його політичний ідеал відо­бражав прагнення німецького бюргерства до компромісу з дворянством і встановлення конституційного ладу в Німеччині шляхом реформ «зверху».

Урядова влада, куди Гегель відносить і владу судову, визначається як влада підводити особливе під загальне. Її завдання - виконання і застосуван­ня рішень государя, існуюючих законів, збереження установ, заходи, спрямо­вані на загальну користь і т.п. Підтримка законності, гарантії від зловживань влади філософ вбачає в ієрархії влади в державі, її рівновазі, контролі за нею зверху і знизу. Але головну надію все-таки покладає на державних чиновни­ків - «середній стан», «осередок державної свідомості і видатної освіченос­ті». Держава, де немає таких чиновників як у Росії, на думку Гегеля, «ще сто­їть тому не на високій ступені».

Влада государя поєднує державний механізм у єдине ціле, додає зага­льність державному устрою і законам.

По-третє, вищий момент ідеї держави в гегелевському вченні являє со­бою ідеальність суверенітету (всередині та із зовні). Він виступає як абсо­лютна влада ідеального цілого над всім одиничним, над правами окремих осіб і об'єднань. На думку вченого, держави відносяться одна до одної як са­мостійні, вільні і незалежні індивіди. Сферу міждержавних відносин він тра­ктує як сферу прояву зовнішнього державного права.

Г.Гегель критикує кантівську ідею вічного миру. Формулюючи принципи міжнародного права, філософ стверджує, що договори, на яких засновані зобов'язання держав стосовно одна одній, повинні виконуватися. Але вважає, що війну не слід розглядати як абсолютне зло і зовнішню випад­ковість: війна очищає дух нації. Тим самим він виправдував війну Німеччини з наполеонівською Францією.

Ідея держави у Гегеля проявляється: 1) як дійсність, конкретна держава зі своїм державним ладом і правом; 2) у відносинах між державами, як зов­нішнє державне право; 3) у всесвітній історії.

Всесвітня історія як прогрес у свідомості і свободи в гегелівській фі­лософії являє собою, по суті, історію суверенних держав, прогрес в держав­них формуваннях. Відповідно до цього всесвітня історія розпадається, за Ге- гелем, на чотири всесвітньо-історичних царства: східне, грецьке, римське і німецьке. Їм відповідають форми держави - східна теократія, антична демок­ратія й аристократія, сучасна конституційна монархія. «Схід знав і знає тіль­ки, що один вільний, грецький і римський знає, що деякі вільні, німецький світ знає, що усі вільні». Тут філософ не уник ідеалізації сучасної йому німе­цької держави.

Отже, сконструйована Гегелем розумна держава як конституційна мо­нархія являє собою правове утворення, як реалізація ідеї свободи. Недолі­ки гегелівського етатизму усе-таки виявляються у вивищенні держави над ін­дивідом і громадянським суспільством, у недооцінці прав і свобод особи, хо­ча державні механізми в його ідеальній державі функціонують лише в право­вих формах. Саме в цьому його відмінність від звичайних етатистських, то- талітаристських теорій держави. Прогресивні положення, що містяться в ге­гелівському вченні про державу стали теоретичною основою як ліберальних концепцій, так і його консервативних інтерпретацій.


§ 3. Історична школа права

Ця школа права стиала впливовим напрямком в німецькій юриспруде­нції першої половини ХІХ ст., помітною подією у розвитку європейської юридичної науки.

Звернення до історії права не було випадковим. 1) Історія римського права і його рецепція в Західній Європі, зокрема, в Німеччині, потребували осмислення історичних коренів права, еволюції правових інститутів. 2) Віра, навіяна Просвітництвом, в універсальність природних законів і можливість створення в будь-якій країні ідеальної моделі політико-правових установ на засадах природно-правової доктрини не враховувала особливостей історич­ного розвитку культури їх народів, частиною якої було право. 3) Велика Французька революція і демократизація законодавства, заклики деяких німе­цьких юристів до найскорішого створення загального цивільного права на зразок Кодексу Наполеону лякали консервативних юристів-засновників т. зв. історичної школи права.

Вони доводили, що немає природного права, а є лише позитивне пра­во, яке має свої закони розвитку, що не залежать від розуму. Саме право - історична спадщина народу, яке не може і не повинно довільно мінятися. Справжнім буттям, джерелом права є не закон, прийнятий або скасовуваний державою, а правовий звичай, що виражає дух народу.

Професор Геттингенського університету Густав Гуго (1764-1844)[4] у своєму «Підручнику природного права як філософії позитивного права» і особливо в «Підручнику з курсу цивілістики» заперечував основні поло­ження природного права, відкидає концепцію суспільного договору. По-

перше, вважав: таких договорів ніколи не було, усі держави виникали і змі­нювалися по-різному. По-друге, на його думку, суспільний договір практич­но неможливий - мільйони незнайомих людей не можуть вступити в угоду і домовитися про вічне підпорядкування установам і особам, про які вони су­дити ще не можуть. По-третє, концепція суспільного договору шкідлива. - ні­яка влада не буде міцною, якщо обов'язок коритися виникає тільки з догово­ру.

Право - не тільки встановлення держави. Кожне людське співтоварис­тво має свої власні правові норми, писав Г уго, більша частина яких «виникла стихійно подібно до того, як виникли мова і вдачі цього народу», чи правила гри. Люди, які живуть у суспільстві, звикли вважати справедливим, правомі­рним одне і те ж. Історично усталений звичай, норми звичаєвого права - іс­тинне джерело права. З поширенням освіти до природно виниклих правових норм додалося ще одне джерело - правосвідомість юристів, книги яких на­род одержав можливість читати. Закон же - довільне повеління влади. Коде­кси - «це не закон», а зібрання предписань властей. Тому безліч законів і до­говорів ніколи не виконуються. Скільки разів в Геттенгені влада переймено­вувала вулиці, але всі їх звично називали і називають по-старому. Людям краще не втручатися в хід часу, триматися здавна заведених порядків і звича­їв.

Концепція права Гуго фактично була апологією феодального звичаєво­го права, що збереглося в Німеччині. Він обґрунтовував право держави пе­решкоджати всяким нововведенням під впливом Французької революції, об­межувати свободу думки й інші свободи в ім'я загального блага і правопо­рядку.

Правові погляди Гуго розвивав і доповнював професор Берлінського університету Фрідріх фон Савіньї (1779-1861) \ відомий своїми працями з цивілістики і римського права. У брошурі «Про покликання нашого часу до законодавства і правознавства» (1814 р.) він не підтримав ідею створення в найкоротший термін Цивільного кодексу Німеччини, що базувався б на тих же раціональних началах, що і французький Кодекс 1804р., назвавши саму ідею антинаціональною і безпідставною. Не заперечуючи можливості коди- фикації, зв'язував її зі створенням у Німеччині єдиної правової науки. Вважав помилковим думку, що право створюється законодавцем: воно не залежить від випадку чи сваволі.

Право всіх народів, стверджував Савіньї, складалося історично, так само, як і мова народу, його вдачі і політичний лад. Право - продукт народ­них переконань, з розвитком яких еволюціонує і право. Виникнувши споча­тку у свідомості як «природне право» у формі звичаїв, розвиваючись разом з народом і його культурою, право стає особливою наукою в руках юристів. Наукова обробка первинного права юристами - необхідна й обов'язкова пе­редумова законодавства. Закони, кодекси лише вторинне джерело права у порівнянні із звичаєм і правосвідомістю юристів.

Учень і послідовник Савіньї Георг Пухта (1798-1846) критично оці­нював спроби природно-правової школи вивести все право з людського ро­зуму. «Філософи, що виводять право з розуму, знаходяться поза своїм пред­метом; вони ... зовсім не доходять до поняття права...». Розвивав ідею свого вчителя про право як продукт історичного розвитку народу.

За вихідну точку осягнення права Пухта брав «духовну сторону люди­ни». Завдяки їй людина досягла свободи. Свобода людини - фундамент пра­ва. Виникнення природного, людського права і юридичних переконань він зв'язував з «народним духом» (“Volksgeist”) - безособовою і самобутньою свідомістю народу. Саме «народний дух» - ключове поняття в його правовій концепції. Вважати державу джерелом права - помилка. законодавець не створює право, а сприяє своїм законотворенням розкриттю «народного ду­ху».

Саморозвиток права росте з народного духу як рослина з зерна, - по­яснював Пухта. У своєму історичному розвитку право поступове викристалі­зовується в певні форми, правову систему. Первісною формою права стає звичай. З утворенням держави вираз загальної волі став зватися законом. Нарешті, та частина народного духу, що не виражена ясно звичаєм і законом, знаходить відображення в праві юристів, юридичній науці. Вони і розкри­вають юридичні положення, що лежать у глибині народного духу. Покликан­ня науки, юридичної літератури - забезпечити «вірне розуміння безпосеред­нього народного права і законів».

Таким чином, «право має історію», заявляв Пухта. Стадії і ритми роз­витку права збігаються з ходом еволюції народного життя. Тому безцільно штучно конструювати і пропонувати людям ту чи іншу придуману правову систему. Створена окремо від самої історії життя, народного духу, не напоє­на ним, вона не може прищепитися суспільству.

Традиції історичної школи права знайшли відображення в сучасних правових системах Німеччини, Швейцарії, що розглядають закон і звичай як два джерела права одного порядку.

Консервативна за своїми практично-політичними висновками, історич­на школа права проте поповнила теорію права плідними гіпотезами, цінними спостереженнями методологічного характеру, з якими наступні покоління правознавців не могли не рахуватись.

Однак найбільший вплив на розвиток вчень про право і державу справили вчення Канта і Гегеля. Вчення Канта являє собою вищу ступінь у розви­тку західноєвропейської юридичної думки XVIII ст. У ньому були підняті та­кі кардинальні питання, як методологічні підстави наукової теорії права, мо­ральна обґрунтованість права, право як умова суспільного буття автономних і цінних за своєю сутністю особистостей, спосіб забезпечення рівної для всіх свободи. Не менш сильний вплив Канта на розвиток ідей правової держави. З позицій моралі і права він логічно вивів правовий взаємозв'язок особистості - суспільства - держави: моральна свобода, що складає сутність людини, вима­гає зовнішніх умов її реалізації, створюваних рівним для всіх правом, яке за­безпечує загальну свободу; з необхідності права випливає існування держави, що не має іншої мети, крім підтримки й охорони свободи і рівності людей. Верховенство права у взаєминах особистості і держави - шлях подолання по­літичного відчуження. Кантівський проект «вічного миру» сьогодні став умовою виживання людства.

Невичерпна і філософія Гегеля, при всій помірності його політичних поглядів. Проблему політичного відчуження він пропонує вирішувати право­вими засобами, методами політики в рамках правового громадянського сус­пільства, «розумної держави». У такій державі свобода досягає найвищого, належного їй права. І Кант, і Гегель, і Фіхте стверджували: свобода іманентна людській особистості, свобода - фундамент права. І хоча класики німецької філософії розходяться у вирішенні багатьох проблем, їх поєднує ідея свободи людини і людства, ненависть до рабства, сваволі, до феодального гніту, пова­га до законності, упевненість, що держава може і повинна стати розумною.

 

Контрольні завдання

1.  Яке місце в філософії І.Канта займає людина? Поясніть смисл категоричного ім­перативу. Дайте визначення права за Кантом.

2. Як він пояснює походження, сутність фі призначення держави як правового утворення? Сформулюйте ідею вічного миру Канта.

3.  Поясніть основні значення права за Г. Гегелем, розкрийте кожне из них.

4.  Що таке «розумна держава» за Гегелем? Які риси громадянського суспільства він виділяє?

5.  Дайте характеристики історичної школи права. назвіть основні джерела права, які виділяли її засновники. В чому позитивне і негативне методологічне й теоретичне зна­чення такого «історичного» право розуміння?

 


[1] Маршал Джон - вірджинський юрист, державний діяч. Учасник війни за незалежність США, депу­тат законодавчих зборів Вірджинії, конгресмен, державний секретар (1800-1801), Головний суддя Верхов­ного Суду США (1801-1835).

[2] «Імператив, - пояснює Кант, - це практичне правило, дякуючи якому сам по собі випадковий вчинок робиться необхідним»

[3] Г егель Г еорг Вільгельм Фрідріх з родини фінансового чиновника з Штутгарта. Закінчив богослов­ський факультет Тюбінгенського ун-ту, відмовився від духовної кар’єри і заглибився у вивчення філософії. 1818 р. одержав кафедру в Берлінському університету. Основні твори Гегеля - «Феноменологія духу» (1806 р.), «Наука логіки» (1812-1816 рр.), «Енциклопедія філософських наук» (1817 р.), «Філософія права» (1821 р.), «Філософія історії» (опублікована після смерті філософа його учнями).

[4] Гуго Густав закінчив юридичний факультет Геттингенського ун-ту. У 1792 р. поступив до аспіран­тури ун-ту м.Г алле. Потім до самої смерті займав посаду професора в Г еттингенському ун-ті. До найбільш відомих творів Гуго відносяться «Підручник з історії римського права» (1790 р.), «Підручник і хрестоматія класичного пандектного права» (1790 р.), «Підручник природного права» (1798 р.), «Підручник з курсу ци- вілістики» (1823р.)