РОЗДІЛ 12. УКРАЇНСЬКІ І РОСІЙСЬКІ ПРОСВІТНИКИ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО

РОЗДІЛ 12. УКРАЇНСЬКІ І РОСІЙСЬКІ ПРОСВІТНИКИ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО.

 

Грунт для виникнення російського просвітництва підготували реформи Петра І, які передбачали злам вікових традицій та інтенсивну європеїзацію російської державності. Все це вимагало нового ідеологічного обґрунтування, і такою офіційною доктриною постала теорія просвітницького абсолютизму. Разом з тим, суперечність між офіційним декларуванням цінностей європейського Просвітництва та реальним станом свободи в бюрократично-кріпосній Росії зумовила розшарування просвітників на консервативний, ліберальний і демократичний напрямки.

Виключну роль у формуванні нової ідеології відігравали вихідці з України, де по трагічному завершенню мазепинської доби, почала домінувати ідея інкорпорації української політичної і духовної еліти в дер­жавний механізм молодої Російської імперії.

§ 1. Захисники абсолютизму. Теорія просвіченої монархії

Опозиція московського духівництва ідеям Петра І щодо побудови абсолютистської світської монархії західноєвропейського зразка, змусила йо­го звернутися до київської митрополії, що здавна була пов’язана із європейською інтелектуальною традицією.

Стефан Яворський (1658 - 1722)^[1] - перший з плеяди богословів- українців, запрошених Петром І для підготовки реформаторських проектів. На формування його політичних поглядів мали вплив твори Платона та Ари- стотеля, а також поширена в Європі доктрина природного права. С.Яворський, обґрунтовуючи абсолютистські засади монаршої влади, по­силався на її божественне походження. З цього виводився обов’язок підкорення цареві кожного християнина. Разом з тим, визнаючи закон, що дає монарх, однаковим мірилом для всіх підданих, він негативно ставився до запровадження Петром І надзвичайних «фіскальних» органів, що стоять, як вказував митрополит, «поза законом» та «над судом». Остаточно розійшовся з царем в питанні церковної реформи. Якщо митрополит обстоював незалежність духовної влади від світської, то цар вбачав в цьому джерело двовладдя і перепону перетворення церкви на знаряддя утвердження само­державства.

До числа соратників Петра І належав Феофан Прокопович (1681 - 1736)¹, - пристрасний апологет абсолютної монархії. Походження держави та монаршої влади він вбачав в єдності трьох причин: як наслідок суспільного договору, божественної волі та розвитку людських інстинктів. Щоб уникнути загрози своєму існуванню, люди через укладання суспільного договору зрікаються свободи та передають всю владу монархові. Процесом утворення держави та наділення народом владою монарха керує «божа воля». Внаслідок божественності влади монарха, на народ покладається абсолютний обов’язок підкорення, а суспільний договір отримує односторонній характер без права його розірвання. Тому, на відміну від більшості європейських просвітників, Прокопович відмовляє народові в праві на повстання, оскільки «закон християнський бунтувати забороняє». Призначення держави полягає у загальній користі, визначення якої, знову ж таки, належить монархові: «Всяка верховна влада єдину свого встановлення причину кінцеву має — всенародну користь. Це лише знати народ мусить, що володар зо­бов’язаний його користю опікуватися, проте в справах опіки не народу, але єдиному Богові.., підлягає».

Наслідком таких висновків стала ідея юридичного підпорядкування церкви світській владі. Цар відносно церковної ієрархії виступає суддею та повелителем, а саме духівництво є специфічним чиновництвом, яке працює на користь держави. І як апологію абсолютистської влади монарха, що стоїть вище будь-якого земного закону, Прокопович проголошує: «Імператор всеросійський є монарх самодержавний та необмежений; корити­ся його владі не лише за страх, але й за совість Бог повеліває».

Окрім «Богом даного», відповідного «людській природі» самодержав­ства, де «вся влада державна в руках єдиної особи утримується», Прокопо- вич виділяє ще демократію, «де головні всього суспільства справи управля­ються за згодою всіх жителів», та аристократію, «де не всього народу і не однієї особи волею, а кількох вибраних мужів сословієм править Вітчизна» та їх «змішаний склад». Симпатії ці форми, як, і виборна монархія, у філософа не викликають, оскільки будучи «елекційними державами» (вибор­ними), вони позбавлені стабільності, несуть в собі загрозу суспільного хаосу та смути. Негативне ставлення в нього і до обмеженої монархії, де володар пов'язаний із народом взаємними зобов’язаннями. Оскільки Бог є кінцевою причиною влади в будь-якому суспільстві, то й відповідальним монарх може бути лише перед ним.

В питаннях права архієпископ вважав, що цар і закони - ознаки пра­вильно влаштованої держави. Закони, «у народі користь творящі», підлягають обов’язковому виконанню, до чого примушуються природним за­коном, «на серцях їх написаному». «Страж і поборник закону» - монарх і державна влада. Закони самодержців служать «повчанню доброго і до відділення злого». Втім, як вже зазналося вище, сам монарх, жодному закону, крім божого не підлеглий.

Відстоюючи спадкову абсолютну монархію, видатний богослов розвиває концепцію просвітницької монархії - Петро І як «філософ на троні» діє «праведно», мудро, піклується про правосуддя, поширення освіти, добрих законів і звичаїв.

Сподвижником Феофана Прокоповича був В.Татищев (1686-1750)^[2], у якого європейські ідеї «освіченої монархії» на російському ґрунті отримали подальшого розвитку.

Будучи, як і його попередник, прихильником теорії природного права та договірного походження держави, Татищев в дусі Пуфендорфа і Вольфа говорить про передуючий державі «природний стан» свободи. Але нерозум­не користування свободою призводить до гоббсівської «війни проти всіх», що змушує людей накласти на себе «вузду» несвободи заради власної безпе­ки та спільної користі. Такою вуздою є влада.

Влада від початку, «за природою» виникає в сім’ї (спочатку через уго­ду шлюбу, потім як батьківська влада). Подібно до батьківської (де на дітях лежить обов’язок коритися батькам, а на батьках - піклуватися про дітей) виникає влада і в суспільстві, де «... домовляються про те, що один обіцяє за­безпечувати його їжею та одягом, а інший обіцяє слугувати йому та в усьому його волі коритися , а своєї не мати». Така настанова вступала в кричуще протиріччя з кріпосною дійсністю Росії і попри розуміння того факту, що «вольність селян та холопів... в усіх європейських державах узаконена і ве­лику в собі державам користь містить», вчений був змушений обґрунтовувати кріпосне право. Оскільки, на думку Татищева свобода селян «з нашою формою правління монаршого не узгоджується, і вкорінений зви­чай неволі змінювати небезпечно», то кріпосне право слід тлумачити як форму двостороннього договору поміж господарем і слугою. Водночас, державі необхідно спонукати поміщиків дбати про селянство, щоби воно бу­ло «податями скільки можна полегшено», опікуватися просвітою селянства, оскільки «народ ніякої освіти не має та в темряву забобон закутий», і то­му легко піддається закликам до бунтів.

Погляди на форму держави у Татищева пов’язані з геополітичним фактором. Демократія є правлінням за допомогою інститутів безпосереднь­ого народовладдя і тому можлива лише в державах-містах чи невеличких об­ластях. Аристократія є представницькою формою (через обрання чи за ста­тусом) і можлива в більших країнах, захищених географічно від нападу, ма­ють просвічений народ і усталений авторитет закону. Виділяються також змішані форми, але користі в них не вбачається. Для великих держав, щоби вижити, потрібна максимальна концентрація зусиль суспільства та централізація державної влади, єдиновладдя. Особливо це стосується неосвічених народів, зокрема російського, який кориться закону не за совість, а за страх. Росія рятується самодержавством: «самовладний уряд в нас всіх інших корисніший, а інші небезпечні».

Разом з тим, враховуючи стан законотворчої роботи в Російській імперії, Татищев мріяв про заснування представницьких станових органів, на яких би покладалася, в тому числі, і фахова підготовка законопроектів. Перу вченого належать і сформульовані ним правила юридичної техніки, до яких він відносив лаконічність та викладення закону простою мовою; реальність виконання; узгодженість та несуперечливість; своєчасне та за­гальне проголошення; збереження давніх звичаїв що не суперечать загальній користі.

Ідеологом абсолютизму з позицій новонародженого торгівельно- промислового класу був купець Іван Посошков (1652(70?) - 1726)^[3]. Він відкриває нову сторінку теорії російського абсолютизму - концепцію тотальної регламентації державою суспільства, економіки та побуту.

За Посошковим, держава має виступати головним регулятором економічних відносин та здійснювати патерналістську економічну політику. На неї покладаються повноваження визначення порядку здійснення підприємницької діяльності, промисловості та ремесел, встановлення цін на товари тощо. Купецтво є єдиним станом, що володіє монополією на торгівлю та який повинен захищатися на державному рівні.

Не заперечуючи кріпосного права, Посошков пропонував більш інтенсивне застосування примусової праці в промисловості, і, водночас, за­конодавчо регламентувати обов’язки кріпаків. Захисту прав кріпосних мав сприяти спеціальний суд, до якого могли б звертатися селяни у разі свавільної експлуатації поміщиками селян. За таке звернення селянин отримує волю та матеріальну винагороду, а за недонесення - карається бато­гом.

Посошков визнає однією з ключових проблем органів судочинства їх корупцію та некомпетентність, тому пропонує заходи по вдосконаленню російського правосуддя. Має бути радикально розширена соціальна база кадрового складу суддів: «краще спочатку заради встановлення правди в судді посадити з низьких чинів, насамперед із приказних людей, які в спра­вах розумні і страх божий у собі мають». Для усунення протиправного тиску на судій, їх слід забезпечити широкими гарантіями, «щоби вони ніяких осіб не боялися, окрім Бога та царя». На думку мислителя необхідне удоскона­лення старого законодавства та розробка нового Уложення (замість застарілого 1649 року). Йдеться по узгодження старих і нових царських указів, подолання пробілів на підставі існуючої судової практики, та викори­стання іноземного досвіду. Підготовлений проект має бути винесений на всестанове обговорення. Юридичної ж сили йому надасть лише імператорське затвердження.

Таким чином, саме в здійсненні правозакріплення та регламентації максимально широкого кола суспільних відносин Посошков і вбачав сенс державної політики.

Державно-правові погляди іншого інтелектуала епохи російського просвітництва - князя М.Щербатова (1733-1790)^[4], формують аристокра­тичну опозицію ідеології просвіченого абсолютизму. Він намагався адап­тувати просвітницькі західноєвропейські вчення та ідеї тираноборців під власну політико-правову концепцію, за якої найкращою формою держави є монархія, обмежена владою аристократії.

М.Щербатов доводив «природність» станового поділу суспільства, оскільки «природа. розташовуючи порядок співжиття людсько- го,...забезпечила... одних бути правителями й начальниками, інших добрими виконавцями, а нарешті, третіх сліпими діючими особами». Це зумовлює спадковість становості суспільства. В дусі Ж.-Ж. Русо, він стверджує первинність народу щодо влади: «не народ для царів, але царі для народу, бо перед тим, ніж були царі, був народ». Укладаючи, «суспільний договір», люди надають монарху лише «декілька своїх прав», натомість зобов’язавши його захищати та піклуватися про залишені права народу, що робить монарха відповідальним за делеговані йому повноваження. Втім, на відміну від того ж Русо, виразником народного суверенітету, у Щербатова, є лише дво­рянська верства, де монарх виступає виконавцем її волі. Щербатов критич­но ставився до російського самодержавства, з огляду на його «неприродність». «Самовладдя» він визначає як беззаконне та свавільне правління, якому, на відміну від традиційного для допетровської Росії ари­стократичного укладу суспільства, притаманна аморальність, фаворитизм та продажність. Абсолютна влада монарха подібна тиранічній, яка «руйнує силу держави в самому її початку».

Сучасному йому стану «зіпсування нравів в Росії» М.Щербатов про­тиставив свій суспільно-політичний ідеал, який виклав в утопії «Мандри в землю Офірську...». Тут - станово-представницька монархія, де влада мо­нарха обмежена аристократичними «верховною радою» та «вищим урядом», в яких зосереджена законодавча та вища судова влада. Монарх, у випадку зазіхання на необмежену владу, цілком в дусі європейських тираноборців, має бути усунутий та покараний. Водночас, всі сторони життя офірців де­тально регламентовані, нормативно закріплений правовий статус та побут кожної верстви, перехід поміж якими заборонялися. Дворянство наділено найбільш широкими повноваженнями, причому їх кількість залежала від місця на ієрархічній драбині аристократії.

Абсолютистська ідеологія з її проблематикою «філософа на троні», який шляхом концентрації та централізації всієї влади єдиний здатний сприя­ти поширенню просвіти та утвердженню «правди» в суспільстві стала основ­ним напрямком в розвитку російської політико-правової думки на наступні століття.

 

 

 

§ 2. Проект реформ державних і правових установ С.Десницького.

Найбільш послідовне втілення ідей Просвітництва притаманне творчості Семена Десницького(1740-1789)^[5]. З його іменем пов'язаний як но­вий етап розвитку юридичної науки в Російській імперії, так і перші спроби застосувати ліберальні європейські ідеї в реформуванні російського держав­ного апарату. Вважав, що серед європейських народів, саме російський зна­ходиться на низькому рівні правової культури та розвитку юриспруденції.

В питанні походження держави і права Десницький відходить від поширеної теорії «суспільного договору», та наслідує ідеї А. Сміта, лекції якого він слухав у Глазго. Причиною виникнення держави і права є поява приватної власності як наслідок поступального розвитку розподілу праці. Накопичення власності тягне за собою виникнення соціальної нерівності, оскільки «переважаюче багатство є перше джерело всіх достоїнств, чинів і переваг перед іншими». Нова соціальна ієрархія потребувала захисту, а отже - держави. ЇЇ мету учений вбачав у досягненні найбільшої кількості благ найбільшим числом людей. Подібним чином формувалося і право. Його ви­никнення обумовлено появою власності на землю, а подальший розвиток - із ускладнення суспільного життя, оскільки, як зазначав С. Десницький, чим вище народ у розвитку, тим більше йому законів потрібно.

Свої просвітницькі погляди на реформування російської держави С.Десницький виклав у своєму проекті «Подання про заснування законодавчої, судительної та каральної влади в Російській імперії» (1768р.). Проголошуючи прихильність монархії («Монарх всеросійській в Російській церкві та імперії є самодержець»), він пропонує ввести за при­кладом Англії хоча б мінімальні засоби її обмеження через розподіл влад, при збереженні недоторканності влади монарха: «закони створювати, судити за законами, та провадити суд на виконання - .складають три влади: зако­нодавчу, судову та каральну, від яких влад залежить .все головне правління в державах».

Законодавча влада здійснюється монархом спільно з реформованим на однопалатний представницький орган Сенатом. В повноваження Сенату входить здійснювати «за наказом та розсудом» монарха законопроектну ро­боту з підготовки нових, скасування або виправлення старих актів, вводити податки, вирішувати питання війни та миру, а також нагляд за міжнародно- правовими договорами. Сенат обирається у складі 600-800 депутатів за доволі високим майновим цензом. з числа поміщиків, духовенства та інтелігенції. Строк повноважень представників - 5 років, з правом обрання не більше, аніж три строки.

Виконавчу владу за проектом здійснюють вищі органи управління, - колегії, підлеглі імператору та Сенату.

В сфері судової влади С.Десницький виступав за гласність судового процесу, оприлюднення судового рішення, надання обвинуваченому права на захист. Вчений, не заперечуючи смертної кари, пропонував обмежити її за­стосування випадками умисного вбивства та зради батьківщини. Його перу належить обґрунтування принципу незмінності та незалежності суддів, при­чому перше він ставить в залежність від другого: «щоб суддя.до самої смерті суддею й при своїй посаді завжди перебував, і щоб при цьому йому була надана повна влада судити без виключення так, що й апеляції на нього давати нікому не дозволялося, окрім випадку, коли той проти закону когось явно засудить». Десницький пропонував запровадження суду присяжних, «як би монархи російські дозволили узаконити за прикладом англійським».

«Каральна влада» здійснюється воєводами, що призначаються мо­нархом для управління провінціями та губерніями. До їх компетенції нале­жать правоохоронна та фіскальні функції, забезпечення пенітенціарної сис­теми та пожежної охорони. Воєводи підзвітні губернському суду, для розгля­ду скарг на яких утворюється спеціальне судове відділення.

В центральних та великих містах передбачалося утворення ще однієї гілки влади - «громадянської». Цьому органу місцевого самоврядування пе­редбачалось надати повноваження контролю за ціноутворенням, стягнення мита, нагляд за містобудуванням, вирішення місцевих суперечок. Формува­тися органи «громадянської влади» мають з дворян, купців та ремісників, що обираються на підставі майнового цензу.

Як підсумок, визначаючи компетенцію кожної з гілок влади, Десниць-кий наголошував що діяти вони мають виключно на підставі та межах зако­ну, з тим «щоби одна влада не виходила за свої межі в іншу».

Значення ідей вченого підкреслював у 1834 році професор Московсь­кого університету С.Морошкін: «Читаючи його твори, я цілком переконаний, що йому не вистачало лише читачів та іноземного імені для зайняття місця поблизу Монтеск’є та інших відомих юристів минулого сторіччя». Новаторські погляди Десницького, його подвижницька діяльність на ниві юридичної науки та освітянства, забезпечили видатному українцю славу «батька російської юриспруденції».

§ 3. Демократичний ідеал Я.Козельського, Г.Сковороди, О.Радіщева

В противагу офіційному використанню просвітницьких ідей для обґрунтування «освіченого абсолютизму» в Україні та Росії почав формува­тися демократичний напрямок просвітників, які проголошували ідеї загальної рівності та республіканізму. До такого напрямку належить і Яків Козельський (1728 - після 1793)^[6].

Симпатизуючи ідеям Ж.-Ж. Русо, він поділяв його ідею про державу як сполучення «приватної користі кожної людини із загальною користю всіх». Водночас, Я. Козельський не погоджується із закликами французького філософа про повернення до «природного стану» людства, наголошуючи на перевагах стану громадянського: «людина через договір з суспільством втрачає натуральну свободу. а отримує громадянську свободу і власність майна. Натуральна свобода кожної людини не має інших меж, як тільки її си­ла, а громадянська свобода обмежена громадською волею». Просвітник стверджує двосторонній характер «суспільного договору», внаслідок якого його скасування можливе за спільною згодою, якщо ж одна із сторін, заподіює утисків іншій, то сторона, що зазнала утисків, може порушити договір, оскільки «нікого до шкідливого зобов’язувати не можна». Я.Козельський схвально відгукується про республіку, вважаючи, що за неї «загальна користь є підстава всіх людських чеснот і законодавств» . Втім, він вважав її прийнятною для малих держав, тоді як для великих найкращою є монархія.

В своїй головній праці «Філософські пропозиції» Я.Козельський відокремлює поняття права і закону, розрізняючи право божественне, при­родне, міжнародне та громадянське (державне). Закони мають відповідати цим видам права, якщо ж «закони не будуть на них засновані, вони не мо­жуть бути справедливими». Виходячи з такого тлумачення, Козельський приходить до висновку, що «закон, який дозволяє полоненого продати, купи­ти, зробити рабом і утримувати його свавільним чином, не заснований ні на якому праві, ні на справедливості». В своїй критиці кріпосного права філософ пішов значно далі своїх попередників, і, як наслідок, обґрунтовує право на повстання поневоленого народу. Повстання можливе, коли поневолені, «так скривджені, що їх кривда варта за справедливості війни, і коли при цьому вони щоб задовольнитися не мають іншого засобу крім війни». За таких обставин дії повсталих не тягнуть юридичної відповідальності, оскільки «за справедливістю вважати їх можна майже за невинних». Але свої сподівання все ж таки пов’язує із реформами «зверху», просвітою та поширенням правових знань.

В галузі кримінального права Я.Козельський вслід за Ч.Беккаріа та Ш.Монтеск’є причини злочинів вбачав не стільки у вадах особи злочинця, скільки у недоліках суспільного устрою. Мета покарання не у стражданнях винного, а у запобіганні злочинів на майбутнє. Саме ж покарання має бути невідворотнім та адекватним, «пропорційним образі». В цивільному праві вчений розробляв питання об’єкту права власності. Зокрема, ним розрізняються «такі речі, якими всі люди без розбору користуватися можуть» (об’єкти загального користування : повітря, вода тощо) та «речі, що можуть складати приватну власність» (рухоме та нерухоме майно). Відчуження права власності здійснюється як «подарунком» так і «розміною» (купівля-продаж, міна).

В царині міжнаціональних стосунків він обстоював рівноправність народів: «добре було б різних народів, підданих однієї влади приводити під одні закони не лише силою, а чудовою користю та добротою законів зрівняти права та переваги народів».

Найкращим С. Козельський вважав суспільство в якому «одні люди не могли нехтувати та утискати інших». Матеріальною базою свободи та рівності є «посередня» власність, що заснована на особистій праці. Сама ж праця визнається обов’язковою, гарантується восьмигодинний робочий день.

Оригінальністю світобачення вирізняються демократичні просвітницькі погляди Григорія Сковороди (1722-1794)^[7], які вважаються початком української класичної філософії. В його теорії, заснованій на хри­стиянському світобаченні, органічно переплелися як антична філософська традиція, так і раціоналізм європейських просвітників.

За Сковородою, Бог створивши світ, надав йому ідеальний порядок, в якому панувало добро. Але світ обтяжений злом, і причина цього - в зруйнуванні ідеального порядку, коли його складові почали виконувати не властиві функції. Звідси і проблеми суспільства, які виникають через те «що ролі граються невдало, а невдало тому, що незгідно з природою, отже й собі погано й суспільству некорисно». Тож сенс людини в житті -усвідомити своє призначення в цьому світі, свого місця згідно божественного порядку. Подібно до Сократа Сковорода вказує, що «бути щасливим - се значить пізнати себе або свою природу, взятися за свою долю та робити своє діло». Нещасливим же людину робить чотири речі: братися за те, що тобі не підходить; нести обов’язок, противний твоїй природі; навчатися, до чого не родився; дружити, з ким не роджений дружити». Але будь-яка робота є шля­хетною та шанованою, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю, тобто виступає «сродною працею».

Г.Сковорода обстоює принцип формальної рівності, за яким усім має бути забезпечено право реалізувати своє покликання. Водночас, природною може бути лише «нерівна рівність», сенс якої він розшифровує у притаманній йому алегоричній формі: «Бог подібний до багатого фонтану, що наповняє різні сосуди за їх ємністю. А над фонтаном напис: нерівна усім рівність... До меншого сосуду менше потрапляє, але в тім він рівний з більшим, що обоє однаково повні».

Будь-яка форма державної влади, будь яка соціальна ієрархія є проти­природною, протибожественною, якщо вона не збудована за принципом «сродної праці». Сковорода сучасну йому бюрократично-кріпосну систему вважає порушеним божественним порядком, називає її «миром темним», «миром прескверним», а прогресуюче в ньому «сріблолюбство», майнові крайнощі, самодурство та свавілля влади - шляхом до загибелі держави.

Суспільно-політичним ідеалом Г.Сковороди був образ «горньої республіки» («духовної республіки»), «християнської держави». В цій демократичній республіці, заснованій на засадах свободи, любові та рівності відсутні майнова нерівність та експлуатація. Закони тут «противні тирансь­ким» та спрямовані на забезпечення прав громадян. При заміщені владних посад здійснюється принцип «сродної праці», що дозволяє найбільш гармонійно сполучати суспільні та особисті інтереси, та підвищує якість державного управління.

Свої ідеї Г.Сковорода поширював усно в мандрах по Україні. Його на­зивали «українським Сократом», і сам він писав, що «замислив я умом і за­бажав волею бути Сократом на Русі».

Завершують російське Просвітництво ХУІІІ ст. твори Олександра Ра- дищева (1749 - 1802)^[8], у якого просвітницькі ідеї стали знаряддям боротьби із абсолютизмом та його страшною язвою - кріпацтвом.

В обґрунтування своїх поглядів Радищев використовує положення теорії природного права та договірного походження держави. За природ­ного стану всі люди є рівними та мають однакові права. Але право без сили є «пустим звуком», і людство перебуває в становищі «хто сильніший той і прав» та «війни всіх проти всіх». Виходом з цього стану стало утворення держави, заради якої люди відмовилися від необмеженої свободи. І як люди були рівні в свободі за первісного ладу, так і рівні повинні бути в її обмеженні за державного життя. Тут єдиним володарем виступає закон, який для всіх є однаковим. Метою ж держави є особисте благо людини.

Натомість, влада «корисна державі на початку своєму особистими за­слугами», перетворившись на спадкову, деградувала. Монарша ж влада, «єдиною посадою в службі своїй маючи догодження нам», перетворюється на деспотію, «в народі зрить лиш підлу твар», свавільно визначаючи: «живеш тоді, велю коли жити». Яскравим порушенням призначення держави, по- прання природних прав людини є кріпосництво. Воно зазіхає на саму при­роду людину, ототожнює її з твариною: «бо поміщик відносно селянина є за­конодавець, суддя, виконавець свого рішення, та за бажанням своїм, позивач, проти якого відповідач нічого сказати не може.се жереб вола в ярмі.». Та­ка моральна деградація неминуче підриває стабільність держави, і Радищев прорікає, що за відсутності превентивних заходів, спрямованих на скасуван­ня кріпацтва, Росія буде втоплена в крові темною замордованою масою.

На відміну від офіційної історіографії, яка стверджувала традиційність для Росії монархічної форми, він навпаки наголошував на органічності для неї республіки, прообраз якої вбачав у вічах Новгорода. Радищев припускав знищення Російської імперії та перетворення її на союз невеликих республік: «з надр розвалини величезної виникнуть малі світила; непорушні свої корми­ла прикрасять дружності вінцем». Єдиним джерелом влади в республіці май­бутнього виступить народ: «Соборна народу влада є влада первісна, а тому влада вища, єдина, яка склад суспільства заснувати чи зруйнувати здатна». За народного правління має бути забезпечена «рівновага у владах» (мова, очевидно, йдеться про розподіл влад) та відсутність майнових крайнощів. Право приватної власності визнається основою суспільства. Громадяни наділені невід’ємними особистими, політичними та соціально-економічними правами. Особливого значення набуває правове виховання для забезпечення законності в державі.

Закінчення доби російського просвітництва ХУІІІ ст. постаттю О. Радищева є знаменним через його власну долю. За просвітницьку працю «Подорож з Петербурга до Москви» він був відправлений «просвітницею - імператрицею» Катериною ІІ на десятирічне заслання. По поверненню, під погрозою нового заслання закінчує життя самогубством...

Отже, ідеї французьких енциклопедистів та Великої Французької революції сприяли формуванню демократичного напрямку Просвітництва в Україні, де ще жевріли традиції козаччини, та Росії. Ключовими для нього були ідеї рівності та свободи, проголошення права народу на повстання про­ти поневолення людини, винною в якому оголошується самодержавство.

Таким чином, доба Просвітництва ХУІІІ ст. в Російській імперії була представлена широким спектром доктрин, - від утвердження божественності влади монарха, його самодержавного статусу відносно суспільства до заперечення самої форми монархії, проголошення ідеї свободи та рівності, демократії та республіканізму. Втім, ідеологія просвітницької монархії мало вплинуло на руйнацію феодального укладу Росії та трансформації держави за західноєвропейським зразком. Російське самодер­жавство залишиться фактично недоторканним до 1917 р., що до крайності звужувало реальні перспективи лібералізму, радикальних соціально- демократичних перетворень, формування громадянського суспільства. Росія продовжувала залишатися «тюрмою народів».

 

Контрольні завдання:

1. В чому полягає концепція російського «просвітницького абсолютизму», сформо­вана в працях С.Яворського, Ф.Прокоповича, В.Татіщева та І.Посошкова?

2. Дайте характеристику суспільно-політичним поглядам М.Щербатова.

3. Розкрийте зміст ідей, запропонованих С.Десницьким для реформування апарату Російської імперії.

4. Поясніть сутність ідеї республіканізму та демократії в працях Я. Козельського та О. Радищева?

5. В чому смисл філософії людини, суспільства, держави у вченні Г.Сковороди?

 

---

^[1] Яворський Стефан (в миру - Семен Іванович Яворський), - закінчив Києво-Могилянську акаде­мію, протектор Московської слов’яно-греко-латинської академії, митрополит, місцеблюститель патріаршо­го престолу, автор багатьох проповідей та богословських творів, зокрема «Камінь віри» , «Про душу» та інші.

^[2] Прокопович Феофан - ректор Києво-Могилянської академії, згодом архієпископ Новгородський і Великолуцький, віце-президент Священного Синоду, автор праць: «Регламент або Статут Духовного Колегіуму» (1719), «Правда волі монаршої» (1722).

^[3] Посошков Іван Тихонович - родом із селян, став купцем, вважається автором записки боярину Головіну «Про ратну поведінку...» (1701) та трактату «Книга про вбогість і про багатство» (1724), який був вперше виданий російським істориком М.П. Погодіним у 1841 році.

^[4] Щербатов Михайло Михайлович-історик та громадський діяч, князь, сенатор, свої суспільно- політичні погляди виклав у працях «Історія Російська з давніх часів» (в 7-ми кн; 1770-1791), «Мандри в зе- мю Офірську пана С. швецького дворянина» (1783-1784), «Роздуми про дворянство» (1783-1785), «Про зіпсування нравів у Росії» (1787).

^[5] Десницький Семен Юхимович - народився в м. Ніжин, захистив дисертацію з пава в Г лазговсько- му ун-ті; професор Московського ун-ту, один з перших членів Російської Академії, просвітник, популяри­затор правових знань та російської мови в університетській освіті, автор «Подання про заснування законодавчої, судительної та каральної влади в Російській імперії» (1768), а також низки промов: «Слово про прямий та найближчий спосіб до навчення юриспруденції» (1768), «Роздум про користь знань вітчизняного законно мистецтва» (1778), «Юридичний роздум про різні поняття, які мають народи про власність» (1781).

^[6] Козельський Яків Павлович - походив з української козацької верстви, закінчив Київську академію, викладав в Петербурзькій академічній гімназії та інженерному шляхетському корпусі механіку, потім працював секретарем Сенату, член Малоросійської колегії, був «сочинителем» в Комісії нового Уло- ження (1788). Автор низки творів та перекладів з правових питань; найбільш відомим є його «Філософські пропозиції» (1768).

^[7] Сковорода Григорій Савович - видатний український мислитель та просвітник, закінчив Києво- Могиляську академію, бував у багатьох країнах Європи. Певний час займався приватною викладацькою практикою, викладав у Переяславському та Харківському колегіумах, згодом став мандрівним філософом.

Володів багатьма іноземними мовами. Автор численних філософських та поетичних творів, зокрема: «Ас- хань», Байки Харківські», «Розмова, що зветься алфавіт, або Буквар світу», «Вбогий жайворонок» та ін.

^[8] Радищев Олександр Миколайович - письменник, російський революційний демократ, освіту здо­був на юридичному фак-теті Лейпцизького ун-ту, певний час працював начальником Петербурзької митниці. Свої погляди на державу і право виклав у оді «Вольність» та у творі «Подорож з Петербурга до Москви» (1790).