Печать

РОЗДІЛ 11. ПРАВО Й ДЕРЖАВА У ВЧЕННЯХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРОСВІТНИЦТВА

Posted in История государства и права - Історія вчень про державу і право (Петришин та ін)

РОЗДІЛ 11. ПРАВО Й ДЕРЖАВА У ВЧЕННЯХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРОСВІТНИЦТВА

Просвітництво є історичним періодом Нового часу між двома європей­ськими революціями — англійською та французькою, прогресивною ідейною течією епохи переходу від феодалізму до капіталізму. Видатний німецький філософ XVIII ст. Іммануїл Кант сформулював девіз Просвітництва так: „На­важся бути мудрим! Май мужність користуватися власним розумом! ”. Іде­ологів Просвітництва об’єднувала міцна, хоча іноді й наївна, віра в людський розум, у майбутнє „царство розуму”, звільнення від релігійних і юридичних забобонів та обмежень, визволення від тиранії. В їх творах одержали пода­льший розвиток ідеї про природне право, невід’ємні права людини, суспіль­ний договір, народний суверенітет, що збагатило світову державно-правову думку.

 

§ 1. Політична програма Вольтера

Період французького Просвітництва тривав від початку XVIII ст. до Французької революції 1789 р. Нові державно-правові ідеї цієї доби були сформульовані філософом і письменником Вольтером (1694-1778)[1] — натхненником і визнаним духовним лідером європейського Просвітництва.

У своїх роботах Вольтер значну увагу приділяє проблемам пошуку найкращого державного устрою, що забезпечив би людині її природні пра­ва, захистив її свободу, рівність і власність. Таке справедливе та прогресивне правління, за Вольтером, теоретично могла б забезпечити й монархія, але тільки „просвітницька” („найкраще для людей — коли правитель є філосо­фом”). Перешкоду для встановлення такої монархії мислитель бачить у сере­дньовічних обмеженнях, насамперед церкві, аристократії, судах магістратів, які роблять існуючу монархію синонімом деспотії: „Слова „деспотичний” і „монархічний” є абсолютно тотожними в серцях усіх людей”. На переконан­ня Вольтера, французький абсолютизм і станові привілеї суперечать людсь­кій природі й мають бути скасовані. Релігійні забобони та нетерпимість має бути замінені раціональною, природною релігійністю: „під природною релігі­єю слід розуміти сукупність моральних принципів, що є загальними для всього людського роду”.

Тривалий час під впливом вражень від англійського врядування Воль- тер вважав найкращою формою правління конституційну монархію, а взір­цем державотворчого прогресу в Європі — англійський державний лад. У ан­глійському врядуванні мислитель бачить втілення розумного правління, за якого у короля необмежена влада робити добро й зв’язані руки, щоб робити зло, а народ бере участь у владі, спрямованої проти безпорядку. Забезпечу­ється цей лад найкращими законами, справедливим правосуддям, відсутніс­тю свавілля, відповідальністю посадових осіб за порушення свободи грома­дян, правом кожного висловлювати свою думку усно та письмово, партійною системою, за якої дві партії контролюють одна одну й виборюють честь охо­роняти суспільну свободу. Видатні досягнення англійської нації в політиці, законодавстві й економіці Вольтер пов’язує з наслідками двох англійських революцій і підтримує право народу на повстання проти деспотії: „Небо дозволяє війни для справи свободи”.

Згодом пошуки найкращої форми правління приводять філософа до думки, що досконалого устрою не існує, але „найбільш стерпним з усіх без­сумнівно є республіканський, оскільки він більш інших наближає людину до природної рівності”, краще забезпечує свободу, захищає право приватної власності. Саме рівність, свободу й приватну власність мислитель вважає невід’ємними складовими природного життя людини, які мають бути забез­печені державою.

Людську рівність Вольтер розглядає в дусі ліберальної традиції: рів­ний правовий статус громадянина, рівний захист його прав, рівну залежність від закону, але не майнова рівність. Поділ людей на бідних та заможних фі­лософ вважає природним.

Свободу мислитель вважає природно властивою людині: „Бог створив людину вільною від народження”. Вона „полягає в тому, щоб залежати ви­ключно від законів”, створених вільними людьми. Саме такими законами мають бути усунені феодальні пережитки, закріплені невідчужувані природні права людини на приватну власність, особисту недоторканість, гарантовані свободи віросповідання, слова, друку („немає у людей ніякої свободи без свободи висловлювати свої думки”).

Право приватної власності, на переконання Вольтера, також відпові­дає людській природі, отже є невідчужуваним, не підлягає обмеженню з боку держави. Воно забезпечує високу продуктивність праці, є запорукою добро­буту країни: „Безперечно, що власник земельного наділу буде обробляти свою власність краще, ніж чужу. Дух власності подвоює сили людини. На се­бе й свою сім’ю працюють з більшими зусиллями й задоволенням, ніж на го­сподаря”.

Низка робіт Вольтера присвячена проблемам кримінального права й су­дочинства. Тут філософ піддає нищівній критиці існуючу судову систему Франції, інквізиційний судовий процес, теорію формальних доказів, активно пропагує необхідність розбудови системи правосуддя на засадах законності, рівності, гласності, справедливості, оперативності, захисту прав підсудних за допомогою професійних захисників (адвокатів). Ці ідеї мислитель здобув з власного досвіду правозахисника жертв несправедливих вироків у гучних су­дових процесах.

У 1791 р. за рішенням Установчих зборів революційної Франції остан­ки Вольтера перевезли в паризький Пантеон — місце поховання багатьох ви­датних синів Франції. На катафалку було накреслено: „...Поет, філософ, іс­торик, він спричинив могутнє піднесення людського розуму, підготував нас до перемоги”.


§ 2. Вчення про право та державу Ш. Монтеск’є

Величною постаттю французького Просвітництва й світової правничої думки є правознавець та історик Шарль-Луї Монтеск’є (1689-1755)[2]. У своєму найвідомішому трактаті „Про дух законів” він розвиває теорію при­родного права, закону та законотворчості, систематизує ознаки й властивості форм державного правління, збагачує новими висновками теорію поділу вла­ди.

1. Виникнення законодавства Монтеск’є пов’язує із переходом люди­ни з природного стану в суспільний. Він зазначає, що в умовах досуспільного життя свобода забезпечується звичаями, є „природною свободою”. Але в су­спільстві люди втрачають свободу й рівність, між ними починаються війни, розбрат, боротьба за владу. Щоб покласти цьому край, люди змушені при­ймати закони, що регулюють відносини між ними, відновлюють і забезпе­чують свободу й рівність. Як зазначає мислитель, люди „знову стають рівни­ми тільки завдяки законам”. За Монтеск’є, політичною свободою є можли­вість і необхідність вчиняти не так, як бажаєш, а так, як дозволяють за­кони: „якщо б громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то в нього не було б свободи, оскільки те ж саме могли б робити й інші гро­мадяни”. Він не пов’язує політичну свободу з якоюсь певною формою прав­ління. Головне, щоб в державі закони панували над волею правителів.

Отже, саме закони Монтеск’є вважає головною юридичною гарантією забезпечення свободи людини в суспільстві. В дусі ідеології Просвітництва він ототожнює закон з людським розумом, що керує всіма народами землі, а законодавство країни розглядає як його окремий прояв. Тож першою умовою, за якою закони можуть виконувати свою функцію забезпечення політичної свободи людини, є їх розумність.

Другою важливою умовою Монтеск’є вважає відповідність законів властивостям того народу й тієї країни, для яких вони видаються. Зако­нодавець має створювати закони з урахуванням таких чинників, як клімат, ґрунт, географічне розташування, розміри країни, уклад життя її населення, зокрема, ступінь його свободи, відношення до того чи іншого виду врядуван- ня, релігія, звичаї тощо. Відповідність законів усім цим географічним, соціа­льним та ідеологічним чинникам разом мислитель називає „Духом законів” і вважає його врахування запорукою дієвості законотворчості. Такі закони є головними визначниками всякого суспільства, потребують їх суворого доде­ржання з метою забезпечення свободи та запобігання деспотії.

Вчений підкреслює, що тільки освічений законодавець, наділений до­статньо розвинутими розумовими здібностями й який має знання про цілі, принципи та правила законотворчості, може адекватно відобразити в зако­нах реально існуючі суспільні відносини. До Монтеск’є так ретельно теорію законотворчості не опрацьовував жодний мислитель з часів Платона.

2. Форми правління Монтеск’є класифікує за їх природою й принци­пами. За природою, що визначає юридичну форму держави, вчений виділяє три форми правління: 1) республіку („верховна влада знаходиться в руках або всього народу, або його частини” — у першому випадку республіка є демок­ратичною, у другому — аристократичною); 2) монархію („керує один, але за допомогою встановлених незмінних законів”); 3) деспотію („усе поза всяких законів і правил рухається волею та свавіллям однієї особи”). Ці форми, за Монтеск’є, діють на підставі певних принципів — психологічної основи дер­жавної влади. Учений визначає, що принципом деспотії є страх, принципом республіки — доброчесність („любов до законів й вітчизни”), принципом монархії — честь.

Ш. Монтеск’є зазначає, що на форму правління можуть впливати й об'єктивні чинники. Так, для країн з невеликою територією бажана республі­канська форма, з більшою — монархія або федеративна республіка, з найбі­льшою — деспотія. Взагалі, доводить учений, формування суспільства, фор­ма державного правління та характер законів держави залежать від багатьох чинників: географічного положення країни, її території, клімату, способів здобуття людьми засобів для існування тощо.

Мислитель визначає систему обов'язків держави, що не залежать від її форми. Так, держава повинна гарантувати всім підлеглим захист їх законних інтересів, забезпечувати всіх громадян засобами до життя. Головною її ме­тою має бути примирення суперечностей між людьми в суспільстві, скеро­вування їх у русло правової форми вирішення спорів.

3. Завдяки Монтеск’є дістає розвитку одна з найвпливовіших консти­туційних доктрин Нового часу й сучасності — теорія поділу влади. Учений визначає, що в кожній державі є три види влади: законодавча, виконавча й судова. Задля забезпечення політичної свободи людини, під якою Монтеск’є розуміє „душевний спокій, що постає з переконання у власній безпеці”, по­трібен їх поділ. Адже поєднання в одній особі або в одному відомстві зако­нодавчої й виконавчої влади призводить до втрати такого спокою (отже — втрати політичної свободи). Поєднання судової влади із законодавчою або виконавчою теж унеможливлює свободу, оскільки в першому випадку суддя стає законодавцем (отже „життя та свобода громадян залежатимуть від сва­волі”), а в другому може стати гнобителем. Зосередження всіх трьох видів влади в одній особі або установі, складеній із осіб одного стану, взагалі веде до „загибелі всього”. З цих міркувань Монтеск’є робить логічний висновок, що всі три види влади мають належати різним органам, особам.

Але цим висновком його теорія не вичерпується. На прикладі вряду- вання Венеціанської республіки, де три види влади дійсно належать різним органам, проте сформовані з осіб одного стану й фактично становлять одну владу, Монтеск’є демонструє примарність такого поділу. Адже в становому суспільстві дійсний поділ влади — це не тільки розмежування повноважень між органами влади, але й співвідношення суспільних сил. З метою реального забезпечення політичної свободи мислитель пропонує провести поділ видів влади серед різних прошарків суспільства. Так, законодавча влада має нале­жати всьому народові, „оскільки у вільній державі кожна людина, яка вважа­ється вільною, мусить керувати собою сама”, й формуватися шляхом виборів представницького органу (законодавчих зборів). Виконавчою владою Мон­теск’є пропонує наділити монарха або інших осіб (крім членів законодавчих зборів, оскільки це порушило б принцип поділу влади й призвело до втрати свободи). Що стосується судової влади, то її функції автор пропонує передати особам з народу, що мають обиратися на певний термін і скликатися в разі необхідності для створення суду. Незалежна судова влада, як можна судити з „Духу законів”, займає центральне місце в забезпеченні політичної свободи людини. Саме суд являє собою точку безпосереднього зіткнення державної влади, закону й індивіда й може слугувати найкращим запобіжником безза­конним діям державної влади, найімовірнішим захисником громадянина від її сваволі. При цьому вчений наполягає на суворій відповідності судових рі­шень законові: „Якби вони були приватною думкою суддів, то люди б у та­кому разі жили в суспільстві не знаючи точно сутності своїх обов’язків”.

Стрижнем механізму поділу влади в концепції Монтеск’є є система стримань і противаг, що мають діяти всередині цього механізму. Без них механізм навряд чи може вважатися дієздатним, зловживання владою — не­можливим, а політична свобода — захищеною. Для вченого очевидним є те, що в умовах представницького ладу політично домінуючою є законодавча влада, адже саме вона створює закони, які виражають загальну волю, дві ж інші гілки тільки застосовують і виконують встановлені закони. Саме вона відкрита спокусі та можливості надмірного розширення власних повнова­жень. Отже, законодавчу й виконавчу влади треба врівноважити, але із збе­реженням підпорядкованості виконавчої влади законодавчій. Це завдання ви­конує система стримань і противаг, що складається, за Монтеск’є, з таких юридичних інструментів: 1) надання законодавчій владі права контролювати виконання законів виконавчою владою; 2) надання виконавчій владі права скасовувати рішення законодавчої; остання таким правом щодо виконавчої влади не наділяється; 3) заборона законодавчій владі за будь-яких обставин звинувачувати й судити особу, що здійснює виконавчу владу; 4) заборона за­конодавчому органу видавати будь-які акти крім законів; 5) внутрішня про­тивага в самій законодавчій владі шляхом впровадження двопалатної органі­зації законодавчого органу: одна палата є представництвом народу, друга — складається із спадкової знаті (за зразком англійських Палати громад і Пала­ти лордів), кожна палата наділяється правом скасовувати рішення іншої.

З погляду на суспільні реалії того часу вбачається, що головною метою Монтеск’є є забезпечення не стільки рівноваги видів влади, скільки впрова­дження дійового юридичного механізму рівноваги суспільних сил. Й поділ влади таку рівновагу забезпечує. Але Франція обрала інший шлях — рево­люційний, і ця ліберальна за своєю сутністю юридична доктрина була впро­ваджена в цій країні значно пізніше.


§ 3. Теорія народного суверенітету Ж.-Ж. Руссо

Найвищого ступеня інтелектуальний оптимізм і політичний радикалізм Просвітництва досягнув у творах письменника й публіциста Жан-Жака Рус­со (1712-78)[3].

З метою розробки досконалого рецепту виправлення існуючої нерівно­сті Руссо здійснює історичну розвідку шляху людини до неї. Починає він з аналізу природного стану людини, в якому панує природна свобода, рівність з іншими людьми. З виникненням приватної власності (передусім — на зем­лю) така рівність поступово знищується. За висловом Руссо, „той перший, хто поставив огорожу навколо ділянки землі й зухвало сказав: „Це — моє” — та знайшов простодушних людей, що повірили в це, став справжнім заснов­ником громадянського суспільства”. Приватна власність призводить до появи спочатку майнової, а потім і політичної нерівності, заснування за ініціативою багатіїв публічної влади й держави (шляхом укладання первісного суспіль­ного договору). З цього моменту природний стан людини змінюється на громадянський. Юридичний результат цього заміщення — існуюча держава — не задовольняє Руссо, адже „людина народжується вільною, але всюди вона в кайданах”. На переконання мислителя, первісний суспільний договір внаслідок поділу суспільства на багатіїв і бідняків (виникнення майнової не­рівності), правителів і підвладних (виникнення політичної нерівності), пере­родження держави в деспотію призвів до знищення головної мети його укла­дення — встановлення й захисту громадянської свободи. Отже його треба переукласти на нових принципах.

Справедливий суспільний договір має бути укладений на засадах рівно­сті сторін — між рівними суб’єктами, а не між правителями та підданими. З моменту його укладання воля окремої людини стає невід’ємною часткою за­гальної волі всіх. Сутністю такого договору, за Руссо, є принцип народного суверенітету, під яким розуміється „загальна воля, що тільки й може керувати силами держави у відповідності з метою її заснування, якою є загальне благо”. Відповідно до цього принципу суверен (народ) створює закони, але не пов’язаний ними назавжди, для нього навіть суспільний договір не є обов’язковим. Народ вправі не лише змінити форму правління, а й взагалі ро­зірвати договір й повернути собі природну свободу. З цього принципу логіч­но випливає право народу на повстання проти тиранії, обґрунтування май­бутньої революції.

Політичним ідеалом врядування для Руссо є демократична республі­ка, де в державному законі був би втілений принцип рівності, а народ по­стійно перевіряв би діяльність своїх представників. Саме така держава, за йо­го доктриною, має бути результатом суспільного договору. Руссо фактично заперечує поділ влади, адже суверен (народ) здійснює її безпосередньо, на­родний суверенітет є необмеженим, невідчужуваним і неподільним. Мис­литель вважає неприйнятною будь-яку особисту владу, що є вільною від гро­мадського контролю.

На цих засадах побудована і його концепція закону. Свобода, за Руссо, полягає в тому, щоб громадяни знаходилися під захистом законів і самі їх приймали. Отже, „будь-який закон, не затверджений безпосередньо наро­дом, є недійсним; це взагалі не закон ”. Участь всіх громадян у законодавчій владі виключає, на думку мислителя, прийняття рішень, які б спричинили шкоду окремому індивіду. Верховна влада є втіленням загальної волі грома­дян, отже відпадає необхідність в її обмеженні природними правами індивіда.

Ліберальна ідея свободи особистості замінюється у Руссо диктатом „загальної волі”. Водночас, загальновизнаним досягненням мислителя є ро­зуміння народу як єдиного джерела державної влади, теоретичне обґрунту­вання ідеї безпосередньої демократії.

Ж.-Ж. Руссо похований у паризькому Пантеоні поруч із Вольтером. На його саркофазі зображена рука, що тримає палаючий смолоскип — як символ просвітницької місії цього суперечливого, але безумовно видатного мислите­ля.


§ 4. Державно-правові ідеї якобінців

Ідеї просвітників, особливо Вольтера й Руссо, надихали ідеологів Ве­ликої Французької революції, які своєю кінцевою метою вважали очищення суспільства від усіх феодальних пережитків, заснування демократичної рес­публіки.

Публіцист, революціонер-якобінець Жан-Поль Марат (1743-93)[4] під­дає нищівній критиці деспотичний французький абсолютизм. Закони, на йо­го переконання, мають бути справедливими, пов’язаними з благом суспільст­ва, забезпеченими належним виконанням. Марат наполягає на відповідально­сті суспільства за соціальний захист громадян, захист їхньої власності. Осно­вними громадянськими правами він вважає права на особисту безпеку, свободу, власність, що є природними правами людини. Забезпечуватися вони мають незалежним судом. Єдиним обмеженням свободи людини в суспільст­ві є заборона завдавати шкоду іншим. При цьому Марат допускає застосу­вання революційного терору, обґрунтовує та освячує революційну доціль­ність знищення „ворогів революції” як вимушений крок до миру й свободи. На його думку, „ кілька вчасно відрубаних голів надовго стримає ворогів сус­пільства й на віки позбавить велику націю від нещасть убогості й жахів вій­ни .

Такою ж еволюцією від ліберальних, гуманістичних до революційно- авторитарних ідей позначені й державно-правові погляди лідера якобінців Максиміліана Робесп’єра (1758-94)[5]. Важливе місце в його політичній про­грамі займає концепція двох урядів. Першим з них є революційний уряд, ме­тою якого є заснування Республіки, „перемога свободи над її ворогами”. Другим — конституційний уряд, що має прийти на зміну першому після пе­ремоги. Його метою є збереження Республіки, забезпечення конституційного режиму „переможної і мирної свободи”. Головними засадами розбудови но­вої держави (політичного союзу), опрацьованими Робесп’єром, є охорона та забезпечення природних прав громадянина, зокрема права на участь у законо­давстві та управлінні, верховенство влади народу в державі.

З метою реалізації цих засад революціонер обґрунтовує необхідність придушення ворогів народу „для того, щоб встановити й зміцнити царство законів”, обстоює безумовну справедливість революційного терору. На його переконання, „революційне правління є деспотизмом свободи проти тиранії”.

Ще більш радикальні погляди сповідував продовжувач революційних ідей якобінців Гракх Бабьоф (1760-97)[6]. Він обґрунтував ідею продовження революції у Франції й повернення до конституції 1793 р. з метою утвер­дження повної рівності. Засобом досягнення цієї мети революціонер вважає впровадження загального управління й громадської системи виробництва та споживання, знищення приватної власності, встановлення дійсної, а не фор­мальної рівності всіх перед законом. Рівність майнового стану він називає природним правом, а багатіїв, що не хочуть відмовитися від свого багатства на користь незаможних, — „ворогами народу”. У майбутній республіці сус­пільство, за ідеєю Бабьофа, буде організоване шляхом заснування великої національної громади на комуністичних засадах, що забезпечить її членам однаковий середній достаток в обмін на відмову членів від індивідуальної власності на її користь. Проект Бабьофа передбачає регульоване державою народне господарство, загальнообов’язкову фізичну працю, жорстке закріп­лення кожного за місцем проживання, беззаперечну покору громадян адміні­страції. Шляхом до встановлення такого суспільства є народне повстання й зосередження всієї повноти влади в руках тимчасового уряду.

Доктрину Бабьофа назвали „бабувізмом”, а прихильників і послідов­ників його революційних, комуністичних за своєю сутністю ідей — „ бабуві- стами”.

Ідеї французьких революціонерів довели до логічного завершення кон­цепцію „загальної волі” Руссо й обмежили просвітницьку доктрину природ­них невідчужуваних прав людини. Водночас, не можна забувати й про їх ви­датну роль у знищенні королівського абсолютизму й народженні та розбудові європейської демократії.


§ 5. Вчення про право та державу мислителів німецького та італій­ського Просвітництва

1. У Німеччині на державно-правову ідеологію доби Просвітництва вплинула відносна економічна й політична відсталість країни, її роздробле­ність і політична незрілість буржуазії. Правознавцям важливо було відокре­мити юриспруденцію від богослов’я, обґрунтувати світський характер права й моралі, вивищити роль права й держави в подоланні роздробленості країни та застарілих феодальних порядків.

Піонером німецького Просвітництва вважають юриста та історика Самуеля Пуфендорфа (1632—1694)[7]. Він став засновником світської юри­дичної науки в Німеччині, яка ґрунтувалася на теорії природного права. Пу- фендорф відштовхується від принципу, відповідно до якого природне право є проблемою розуму й тому не може ґрунтуватися на релігії, яка є різною у рі­зних народів. Відповідно до цього принципу він визначає право як „правило дій та відносин між особистостями не як християнами, а як людьми”.

За Пуфендорфом, закон є наказом законодавця, волі якого слід підко­рятися незалежно від згоди чи незгоди індивіда. Якщо право належить до сфери свободи людини, то закони є ланцюгами, що обмежують цю свободу. Суттєвими компонентами законів є дозволи й заборони, а також санкції, передбачені за їх порушення. На переконання вченого, міжнародне право є ви­ключно природним правом, оскільки для суверенних держав вищої влади, що встановлювала б позитивні міжнародні норми, нема.

На думку мислителя, єдиним гарантом безпеки людей виступає дер­жава, що цілком виправдовує доцільність її існування. Згідно з концепцією суспільного договору Пуфендорфа, правові основи держави складають два договори. За першим (pactum unionis civilis) окремі індивіди з’єднуються у велике співтовариство й декретом (decretum formae) обирають форму прав­ління. Після цього вони укладають другий договір (pactum subjectionis civilis), за яким в суспільстві встановлюються відносини панування-підпорядкування шляхом підкорення воль об’єднаних індивідів волі однієї особи. Декрет зо­бов’язує представника верховної влади турбуватися про добробут громадян, а громадян — виконувати накази влади. Питання щодо тієї чи іншої форми правління Пуфендорф вважає другорядним, бо головне значення має не вона, а легітимність державної влади.

Послідовник Пуфендорфа богослов і юрист Християн Томазій (1655- 1728)[8] виклав критерії розмежування між правом і мораллю. Мораль він по­рівнює з порадою, що виходить від учителя. Засобом забезпечення виконання її норм є переконання. Право ж порівнюється ним з настановою, що вихо­дить від правителя. Засобом забезпечення виконання її норм є примус. Таким чином, специфікою права, за Томазієм, є заборонювальний характер настанов та їх забезпечення примусом у разі невиконання. Мораль мислитель ставить вище права. На його переконання, „не може бути хорошим політиком той, хто не є насправді моральною особистістю ”.

Дослідження правової матерії продовжив видатний філософ Християн Вольф (1679-1754)[9]. Право, за Вольфом, є похідним від моралі. „Нема права, —    твердить мислитель, — без моральних обов’язків, які йому передують, у яких воно акумулюється і від яких походить”. За Вольфом, права індивіда, що містяться в законах, слід розуміти як певну міру свободи, потрібну для виконання ним своїх обов’язків. Таким чином, визначає Вольф, обов’язки є первинними, а права — вторинними. Останні надаються людині державою обмежено — виключно для виконання природних обов’язків робити добро й утримуватися від зла.

Головним обов ’язком держави, за Вольфом, повинно бути забезпечення „загального блага” народу. Проте для досягнення цієї благородної мети влада повинна бути тотальною, всюдисущою й суворою. Завдання держави — пи­льно стежити за моральністю людей, переслідувати атеїстичні та інші погля­ди, які шкодять загальному благочестю. Природно, що саме з Вольфом при­йнято пов’язувати витоки майбутньої концепції поліцейської держави.

Таким чином, якщо в Англії і Франції природно-правова доктрина ста­ла ідейною зброєю в боротьбі проти феодального абсолютизму, то в Німеч­чині вона перетворилася на засіб раціоналізації існуючих монархічних дер­жав, пропаганди культу держави та запровадженого нею правопорядку.

2. У загальному руслі європейського Просвітництва працював ряд іта­лійських мислителів, що обґрунтовували неминучість краху феодалізму й утвердження „царства розуму, братства й свободи”.

Найвідомішим серед них є історик Джамбатиста Віко (1668-1744)[10]. Політичну владу, державу й право він розглядає як суспільні явища, що ви­никали й розвивалися у загальному контексті людської культури. За його концепцією трьом фазам історії відповідають певні історичні типи закону. Першою історичною фазою була епоха богів, яка характеризується відсутніс­тю державності та юридичних норм. Як закон тут виступали пророцтва ора­кулів, що передавали волю богів. Другою була епоха героїв, в якій держава існувала як влада аристократії, а як закон виступало право сили. Третьою фазою історії й своїм суспільним ідеалом Віко вважає „вільну народну дер­жаву” (громадянське суспільство). Закон у ньому буде засобом мудрого по­єднання індивідуальних та загальних інтересів, впровадження юридичної рі­вності між людьми.

Актуальними є висновки Віко щодо змісту демократії. На його думку, це дуже складна та вкрай нестійка форма правління, яка вимагає ідеальних умов, високих громадянських якостей народу. Суспільство, в якому люди за­ражені духом рабства, не може існувати в умовах свободи, демократії. Віко обґрунтовує тезу про виродження демократії у разі, якщо утверджується ко­рупція, некомпетентність, панування кланів, демагогів і люмпенів. Для від­новлення вихідних принципів свободи, духу демократії як в установах, так і в самій людині потрібен, на думку Віко, мудрий правитель. Однак усе це — хвороба росту. Торжество освіти й розуму неухильно ведуть націю до демок­ратичної республіки як вищої, більш досконалої форми держави. На переко­нання історика, це — об’єктивний закон історії.

Італійський юрист та економіст Чезаре Беккаріа (1738-94)[11] своїм трак­татом „Про злочини й покарання”, спираючись на концепцію природного пра­ва, поклав початок гуманістичному напрямку кримінального права та судо­чинства. Мислитель обстоює формулу, яку було запроваджено ще в період англійської революції XVII ст.: „Немає злочину, якщо він не передбачений законом”, визначає низку принципів, на основі яких повинно здійснюватися покарання. Насамперед, це відповідність покарання злочинові. Учений про­понує побудувати „точну й загальну шкалу злочинів і покарань”, де злочини й покарання розміщувалися б залежно від їхньої суспільної шкоди. Із цим принципом пов’язаний принцип рівності громадян перед кримінальним законом незалежно від їх станової належності.

Ч. Беккаріа виступає за гуманізацію кримінальної відповідальності.

Жорстоке покарання, що не має зв’язку з природою злочину, на переконання мислителя, суперечить інтересам суспільства, бо сприяє розповсюдженню аморальної поведінки людей. Жорстокість покарань свідчить не просто про жорстокість політичної влади та її законів, але й про жорстокість самого сус­пільства. Програмною вимогою вченого є загальне пом’якшення, максималь­на гуманізація покарань.

Вчений категорично заперечує такий загальновизнаний за його ча­сів засіб здобуття доказів у кримінальному процесі, як застосування тор­тур. „Злочин або встановлено, або не встановлено, — зазначає вчений. — Якщо встановлено, то для покарання достатньо стабільного закону й тортури не потрібні... Якщо ж його не встановлено, то не можна катувати невинувато­го, оскільки за законом саме таким є людина, чий злочин не доведено”.

Переконливими є аргументи Беккаріа проти смертної кари. На думку вченого, смертна кара є неприйнятною з трьох причин. По-перше, ніхто не має права позбавляти життя, оскільки воно є вищим благом, його насильни­цьке припинення поза компетенцією суспільної угоди. По-друге, віковічний досвід свідчить, що смертна кара нікого не лякає й нікого ще не втримала від нанесення суспільству шкоди. По-третє, смерть на підставі закону є логіч­ним протиріччям, оскільки закони не можуть одночасно забороняти вбивство й передбачати його як покарання: „Мені здається абсурдним, — зазначає Бе­ккаріа, — що закони як вираз суспільної волі ставляться з презирством й за­суджують вбивство, але самі допускають його й для відвернення громадян від вбивства призначають вбивство публічне”. Тільки в одному випадку мис­литель визнає неминучість смертної кари: коли звинувачений має таку могу­тність і зв’язки, що може загрожувати суспільству навіть із в’язниці. Таким чином, він виправдовує страту тирана.

Ідеї Беккаріа виходять за межі кримінального права та судочинства, за­хищають такі універсальні цінності, як свобода, честь і гідність людини, що забезпечуються справедливими законами.

 

Контрольні завдання:

1.  Вольтер про найкращий державний лад, рівність і свободу.

2.  Теорія законотворчості за Ш. Монтеск’є. „Дух законів”.

3.  Зміст теорії поділу влади Ш. Монтеск’є. Система стримань і противаг.

4.  Сутність суспільного договору й народного суверенітету за Ж.-Ж. Руссо.

5.  Ідеологи Великої Французької революції про права людини та громадянина, ре­волюційний терор.

6.  Сутність державно-правових ідей німецького Просвітництва. Співвідношення права та моралі.

7.  Історичні типи закону та особливості демократії за Дж. Віко.

8.  Ч. Беккаріа про гуманізацію кримінальної відповідальності. Заперечення тортур і смертної кари.

 


[1] Вольтер (літер. псевдонім Франсуа Марі Аруе) — народився в Парижі в сім’ї нотаріуса. Вивчав право в аристократичній єзуїтській колегії. Двічі був в’язнем Бастилії, висилався з Франції, три роки жив у Англії. Твори, що містять державно-правові ідеї: „Філософські листи” (1733), „Дослід про всесвітню історію й про звичаї та дух народів” (1756-1769), „Трактат про віротерпимість, з приводу смерті Жана Каласа” (1763), „Республіканські ідеї” (1765), „Коментар до книги про злочини та покарання” (1766), „Дослід про ймовірності в справі правосуддя” (1772) та ін.

[2] Монтеск’є, Шарль-Луї Секонда барон де Ла Бред — народився у дворянській сім’ї, виховувався в єзуїтській колегії, декілька років самостійно вивчав юридичні науки. Протягом 12 років був віце-головою й головою Парламенту м. Бордо (за тих часів судового органу), потім багато мандрував країнами Європи, ви­вчаючи їх державний лад, закони й звичаї. Співавтор „Енциклопедії” Дідро та Д’Аламбера (статті „Закон” і „Законодавець”). Твори, що містять державно-правові ідеї: „Про причини величі та падіння римлян” (1733), „Роздуми про всесвітню монархію” (1733), „Про дух законів” (1748).

[3] Руссо, Жан-Жак — народився в Женеві, у сім’ї годинникаря, систематичної освіти не здобув. Був одним з авторів та редакторів „Енциклопедії”. Роботи, що містять державно-правові ідеї: „Роздуми про походження та причини нерівності між людьми” (1754), „Про Суспільний договір, або Принципи політичного права” (1762).

[4] Марат, Жан-Поль — народився в Швейцарії в сім’ї кресляра. Навчався у Франції, Нідерландах та Англії. З 1789 р. — видавець газети „Друг народу”. З 1792 р. — депутат Національного Конвенту від Пари­жу. Вбитий у 1793 р. Твори: „Кайдани рабства” (1774), „План кримінального законодавства” (1780), „Проект декларації прав людини та громадянина з наступним планом справедливої, мудрої й вільної Конституції” (1789) та ін.

[5] Робесп’єр, Максиміліан Франсуа Марі Ізідор — народився в сім’ї адвоката. Закінчив юридичний факультет Сорбони, працював адвокатом. З 1792 р. — депутат Національного Конвенту від Парижу. З 1793 р. — фактичний керівник Комітету громадянського порятунку. Страчений у 1794 р. Державно-правові ідеї містяться переважно в доповідях і промовах 1793-94 рр.: „Про принципи революційного уряду”, „Про прин­ципи політичної моралі”, „Про конституцію” та ін.

[6] Бабьоф, Гракх (справжнє ім’я — Ноель Франсуа Бабьоф) — видавець газети „Трибун народу, або Захисник прав людини”. У 1794 р. разом з однодумцями організував „Таємну директорію громадянського спасіння”. Заколот розкритий у 1796 р., у 1797 р. Бабьофа страчено. Його програма викладена в „Маніфесті плебеїв” (1795), документах і матеріалах „Заколоту в ім’я рівності, що зветься Заколотом Бабьофа”, які були таємно надруковані тільки в 1828 р. й вплинули на розвиток європейських комуністичних ідей того часу.

[7] Пуфендорф, Самуель — навчався праву в Лейпцизькому університеті, професор Ґейдельберзького уніерситету, де очолював першу в Німеччині кафедру природного та міжнародного права. Професор приро­дного та міжнародного права в університеті Лунда (Швеція). Головні роботи: „Основи загального право­знавства” (1660), „Про право природне й право народів” (1672), „Про обов’язки людини й громадянина згід­но з природним законом” (1673).

[8] Томазій, Християн — народився в Лейпцигу в сім’ї професора теології. Викладав в університетах Лейпцига (де вперше в історії німецької вищої освіти читав лекції не латиною, а німецькою мовою) та Галле. У 1688 р. заснував перший німецькомовний науковий часопис. Роботи, що містять державно-правові ідеї: „Установлення божественного законодавства” (1688), „Основи права природного та народів” (1705).

[9] Вольф, Християн — найпопулярніший європейський філософ свого часу, в захваті від ідей якого були Вольтер, Кант, Геґель (який називав його „Учителем німців”). Ректор університету в Галле. Викладав

[10] Віко, Джамбатиста — народився в Неаполі в сім’ї бібліотекаря. Активно займався самоосвітою. Викладав риторику в Неаполітанському університеті. Державно-правові ідеї викладені в працях „Про єдину основу та єдину мету загального права” (1720), „Про незмінність правознавства” (1721), „Засади нової науки про загальну природу націй, завдяки яким виявляються також нові засади природного права народів” (1725).

[11] Беккаріа, Чезаре — народився в Мілані в дворянській сім’ї. Навчався праву в університеті в Павії. Професор кафедри політичної економії в Мілані. Головна робота з правознавства — „Про злочини й пока­рання” (1764).