Печать

РОЗДІЛ 10. ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВНОСТІ І ПРАВА В УКРАЇНІ І РОСІЇ XVI-XVII СТ.

Posted in История государства и права - Історія вчень про державу і право (Петришин та ін)

РОЗДІЛ 10. ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВНОСТІ І ПРАВА В УКРАЇНІ І РОСІЇ XVI-XVII СТ.

Люблінська унія 1569 р., що об'єднала Польське королівство з Великим князівством Литовським у єдину державу - Річ Посполиту - поклала початок масштабної польської колонізації, кріпацтву, політичному і національно- релігійному гніту українців. Але польський вплив в Україні мав і певний по­зитивний вплив на вітчизняну політичну думку: Річ Посполита з виборним королем і сеймом вигідно вирізнялася від абсолютистських держав Європи. До того ж через Польщу, Чехію і Литву в Україну почали проникати з Заходу ідеї Відродження і Реформації, що підривали панування феодалів і католи­цької церкви.

У польсько-литовський період в Україні з'явився головний суб'єкт за­хисту неписаних давніх прав і вольностей русів, формування державної ідеї - запорізьке козацтво. Саме воно на великих обширах Подніпров'я, охороня­ючи південні рубежі Речі Посполитої від Дикого поля, створило в XVI ст. християнську демократичну республіку, лише номінально підлеглу коро­лівській юрисдикції. Давні руські звичаї тут трансформувалися в звичаєве козацьке право, яке справило величезний вплив на національну політико- правову ідеологію, правосвідомість і правову культуру співвітчизників.

Утворення Московської держави в XIII ст., звільнення російського народу від татаро-монгольського ярма наприкінці XV - на початку XVI ст. стали надихаючим прикладом для українського і білоруського народів, від­кривали для них реальні можливості допомоги і захисту від польської коло­нізації. Однак утвердження в Росії самодержавної, абсолютистської влади в XVI ст., яка нагадувала східну деспотію, фатальним чином позначиться на їх долях, на козацькій республіці.

Таким чином, вітчизняна політико-правова думка відроджувалася в надзвичайно складних історичних умовах, під впливом різних зовнішніх чинників, політико-правових систем у сусідніх народів. Вона еволюціонувала в руслі двох течій, що зливались: духовної (богословської), що спиралася на моральні цінності православ'я і світської. Остання усе більше відходила від богословської схоластики і пропонувала теоретичне вирішення нагальних проблем відродження державності, її соціальної політики, геополітичних ін­тересів і т.п., створення національної системи права. Вона відроджувала ви­вчення і використання античної спадщини, досягнень європейських мислите­лів, ідей Відродження і Реформації.

 

§ 1. Політико-правова думка польського періоду в Україні

Видатним мислителем першої половини XVI ст., чиї твори були досить популярними в Європі, був перший вітчизняний політолог, український і польський публіцист Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566).[1] У сво­їх творах «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543 р.), «Про природне право» та ін. він, як і більшість гуманістів того часу, розгля­дав історію не як промисел божий, а як діяльність людей в історичному процесі, дійсних творців історії. На його думку, людина рівна з Богом і в співробітництві з іншими розумними людьми може установити справедли­вість на Землі.

С.Оріховського по праву можна вважати одним з перших європейських прихильників концепції суспільного договору. У «Напученні» він писав: королівська влада походить не від Бога, але є результатом угоди між людьми, добровільно слухняних королю. Причина виникнення держави - вроджена потреба людей у взаємодопомозі, їх приязні. Владу королю дає народ. Його обов'язок - турбота про поданних, їх захист. Взагалі влада повинна спиратися не на страх, а на повагу і любов підданих, без чого немає сильної державної влади.

Держава, визначає мислитель, - зібрання, союз громадян, об'єднаних узгодженим правом і загальною вигодою, де щастя народу є вищим правом. Як і у Цицерона в нього держава є правовим утворенням.

Мета держави - гарантія прав і користі кожного індивіда. І держава, і індивід мають взаємні зобов'язання. Обов’язок останнього - піклуватися про інтереси суспільства і держави.

С.Оріховський засуджував теологічну теорію походження влади, вва­жав неприпустимим підпорядкування світської влади духовній, як і змі­шання їх функцій. Повчав короля: його влада не поширюється на церкву, а сфера впливу єпископа повинна обмежуватися стінами собору. Вибори єпис­копів - турбота короля.

Основний зміст напучень королю:

1)   Не всяка людина здатна здійснювати владні повноваження, але тільки та, хто прагне до правди і справедливості, до того ж сама вміє учити­ся. Державне управління буде варварським, якщо ті, хто його реалізують, не поважають знань, ігнорують науку про правду і справедливість, тобто про право. Розум і знання - головні властивості правителя, стражі нашої душі.

2)   Якщо для Арістотеля найкращою вважалась Афінська політія, то для Оріховського зразковою формою держави була «Польська політія» з її ре­спубліканським ладом. У ній забезпечені особиста свобода, політичні і юри­дичні права повноправних громадян - шляхти. Складовими частинами Поль­ської политії називав короля, сейм, суспільство, а основними суб'єктами її - священика, короля, лицаря (тобто шляхтича), сейм. Все інше населення (ора­чі, ремісники, торговці й ін.) виконує роль слуг. Взаємодія і взаємозалежність цих суб'єктів і об'єктів політики регулюється за допомогою чітко визначених прав і привілеїв.

3)    Король, повчав Оріховський,- верховний суб'єкт Польської политії, управління якого залежить від його оточення. «Потрібно дивитися, з ким жи­веш, - пише він у «Напуччені». - Хто не гідний короля? Відповідаю: ті, хто завжди хвалять.» А хто гідний? Ті, відповідає публіцист, хто іноді засуджує короля, вказує на його помилки. На першому місці у короля, правителя пови­нні бути справи не особисті, але суспільні. Він покликаний піклуватися про схильність до себе людей. «Без доброзичливості підданих влада ... неміцна і недовговічна».

4)   «Що в державі більше: закон чи король?» - порушує гостре питання Оріховський. І доводить: Закон у державі вище короля, адже він обмеже­ний законом. Саме закон є «правителем вільної держави», але правителем «мовчазним, глухим, сліпим». Він не може кого-небудь вислуховувати, його не можна умовити. Тому король - тільки посередник, інтерпретатор закону, його «вуста, очі, вуха». Він повинен робити лише те, що велить закон. Для нього важливо довести підданим: у державі править закон.

5)   У короля дві фортеці, повчає Оріховський: справедливість і віра. Во­ни втілені в праві . Право захищає свободу. Вона зумовлена природним пра­вом, є природною властивістю людини, тому що особистість може реалізува­ти себе тільки завдяки свободі. У державах тиранічних усе населення - неві­льники. Гегемонія права в державі, писав мислитель, унеможливлює тирані­чну владу і сваволю чиновників. Реальна свобода громадян можлива лише за рахунок правових регламентацій влади. Закон - душа і розум держави. За­кони повинні відповідати принципам природного права і змінюватися у ви­падку невідповідності їм. Уся діяльність монарха повинна спрямовуватись на створення умов життя підданих, що відповідають вимогам природного права.

6)   Як необхідний засіб забезпечення верховенства закону, заснованого на даних природою правах людини, Оріховський обґрунтовує необхідність чіткого поділу влади в державі. За запропонованою ним схемою, ідеальною для Речі Посполитої, король здійснює виконавчу владу, що реалізує закони й обмежену ними. Становий представницький двопалатний орган (Сенат і Сейм) - законодавчу владу, де панує не однодумність, а право творити за­кони, «вільно говорити тобі правду в вічі». Мислитель радить королю піклу­ватися про обрання в Сенат найкращих, талановитих, вчених. Мета сенату і короля - благо усіх в державі. З огляду на сумний досвід вирішення спірних справ шляхтою Оріховський наполягає: приватні інтереси, питання «моє» і «твоє» - справа судової, а не законодавчої влади. Суд повинен складати ви­борні судді, рішення яких остаточні як у Стародавньому Римі.

Таким чином, слідом за Аристотелем мислитель виділяє в Польській політії законодавчу, виконавчу і судову влади, набагато випередивши їх тео­ретичне обґрунтування Ш.Монтеск'є. Така тріада влади в «Напученні» постає гарантом верховенства закону, миру і злагоди в державі.

7)    С.Оріховський закликає короля не порушувати республіканські принципи і слідувати їм, цінувати свободу слова і громадської думки, «ша­нувальників мудрості» (філософів), наближувати їх, прилучати до державно­го управління. Мислитель підкреслює значення «правдивої мудрості» і спра­ведливості, заснованих на законах, у державній політиці, виховання в суспі­льстві прихильності їм. Король повинен піклуватися про школи і гімназії («житлах мудрості»), про справедливість нагород і покарань, цінувати честь і гідність людини. Це й буде турботою про «здорове тіло» республіки.

Отже, вчення Оріховського - помітний крок вперед у розвитку серед­ньовічних вчень про державу і право. Він руйнує догми схоластики, раціона­лістично ставить і вирішує проблеми співвідношення особистості, права і держави, походження, завдань і функцій держави і права, їх ролі в суспіль­ному житті. Задовго до Г.Гроция, Б.Спінози, Дж.Локка, він розвиває теорію природного права, відстоює ідею загальної природної рівності людей. Теоре­тичне обґрунтування моделі громадянського суспільства з правами і свободи людини він тісно пов'язує з концепцією поділу влади, республіканським ла­дом. Видатний публіцист XVI ст. був патріотом свого народу, пишався приналежністю до нього, підкреслював, що він «роксолан», «русин». У той же час з повагою відносився до інших народів, називав дикунами, «никчема- ми» тих, хто пробував нацькувати русина (українця) на поляка, а поляка на русина. Призивав короля бути доброзичливим до українців, шанувати їх сла­вне історичне минуле.

Брестська унія 1596 р., що мала метою підкріпити політичний союз Речі Посполитої релігійним, викликала в Україні активний спротив католи­цизму з боку православного духівництва, населення України, появу широкої полемічної літератури. Політико-ідеологічному обґрунтуванню унії, єдності грецької і римської церков присвячували свої проповіді і публіцистику львів­ський канонік П.Скарга, православні духовні служителі М.Рогоза, К.Терлецький, І.Потій та ін. У полеміку з ними вступили автори «Апокри- сиса», «Перестроги», богослов Філалет, католицький єпископ Й. Верещинский, хто розробляв проект створення Козацької держави, замирення Польщі з Україною.

Особливе місце в політичній антиуніатській літературі зайняли твори Івана Вишенського (бл. 1550 - після 1620).[2] У виданій ним «Книжці», що містить 16 його полемічних творів, Вишенський, на відміну від Оріховського гнівно засуджує вустами «голяка-странника» суспільний лад Речі Поспо­литої. За його словами, тут усе продажно, у т.ч. державні і церковні посади. Автор «Книжки» засуджує короля, магнатів, шляхту за те, що вони довели

Україну, разом з українським панством, аматорами розкоші і багатства, до повного упадку і руйнування.

Мислитель засуджує Брестську унію - «тую любов поганскую». Папа римський, на його думку, узурпував право абсолютної влади, зневажає при­родні права людей, закріплені у Святому Писанні. Адже всі люди від приро­ди рівні - і пани, і “хлопи прості”. Звертаючись до католицького єпископа, полеміст запитує: «Албо ти не хлоп такі ж, скажи мі? Албо ти не тая ж мате­рія, глина і перст, ознайомі мі?» Він проголошує непримиренну війну римсь­кій церкві, що прагне порушити віру і звичаї руського народу. Він впевне­ний: істинна християнська віра - православ’я, істинна мова пізнання бо­жої істини - не латина, а слов'янська мова. Він переконаний: християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні начала рівності, свободи і справедливості. Насильство, деспотизм є наслідком світського життя, багатс­тва і розкоші, бажання необмеженої влади.

Важливий предмет міркувань полеміста - питання про сутність влади, законних способів її реалізації. Не відступаючи від традиційного для його часу трактування походження влади від Бога, він водночас підкреслює рів­ність носія влади і всіх людей. Верховенство його лише в переданих йому владних повноваженнях. З цього положення письменник робить висновок: особа, що є носієм владних повноважень, повинна відповідати за свої помил­ки, прагнути до загального блага, підкорятися законам, не суперечним при­роді людини. Однак король і його оточення прагнуть до «тиранського прав­ління», перетворюють народ у череду холопів, що суперечить природі люди­ни і божим заповідям.

Як і ідеологи західно-європейської Реформації, Вишенський виступає за беспастирську церкву, за вільне об’єднання віруючих, не підлеглих це­рковній ієрархії. Відстоюючи православну церкву, він вимагає її демократи­зації: «Не попи бо нас врятують, чи владики, чи митрополити, алі віри нашої таїнство православне зі збереженням заповідей божих - тое нас спасти маєт».

Суспільно-політичний ідеал Вишенського - «чернеча республіка», «собор рівних» за зразком громад ранніх християн, де всі люди рівні і живуть колективно в згоді один з одним і Богом. Власність - ярмо, стверджував ав­тор «Книжки». Шлях до ідеалу він бачив за Біблією: самовдосконалення, мо­ральне очищення людини, відродження освіти і наук в Україні, виховання народу як складової політичного і національного відродження.

За пропаганду ідей Реформації, демократичні ідеали Вишенського його високо цінував І.Франко.

Трохи інакше ті ж проблеми політичного і духовного розвитку України вирішував київський митрополит Петро Могила (1576 чи 1596 - 1647).[3] У своїх полемічних, філософських, церковно-теологічних творах («Новока- нон», «Православне сповідання віри» та ін.) відстоював ідею верховенства в суспільстві духовної влади - православної церкви. Вирішувати це питання по-іншому в умовах, коли Україна не мала своєї державності, означало б ви­знання легітимності влади польської корони на українських землях. Виступав за примирення православних з католиками й уніатами.

П.Могила вважав головним для світської влади - благо людей. Вер­ховна влада, на його думку, діє в трьох напрямках: політичному, мирському і духовному. До політичних і мирських справ відносив управління, суд, за­конодавство. Рішення внутрішніх політичних проблем тісно пов'язував із зовнішньополітичними, захистом суверенітету країни.

Закон, відповідно до Могили, - дар божий, який потрібно берегти. За­кони він поділяв не природні, людські, божественні. Людські, в яких повинні втілюватися приписи природних законів, обов'язкові для усіх, у т.ч. для пра­вителя. Ідеальним правителем вважав православного, що одержує владу від Бога і відповідального перед ним. Правитель повинен бути носієм політич­них і морально-духовних функцій, уособлювати чесність, правду і справед­ливість, піклуватися про благо підданих. Імовірно, модель української дер­жавності бачилася йому за зразком польської монархічної республіки.

Розвиваючи платонівську концепцію «філософа на троні», Могила слідом за С. Оріховським мріє про той час, «егда или философи царствовати будут, или царие философствовати», сила яких буде ґрунтуватись не на наси­льстві, а на розумі, освіченості, законі.

Поділяючи ідею безперервності історичного розвитку України з найда­вніших часів, її спадкоємного зв’язку з Київською Руссю, Могила захищав й ідею відродження вітчизняної державності в союзі з іншими православ­ними народами. Цю ідею розвивали і його учні - ректор Києво- Могилянської академії І.Гізель, її викладач Ф.Сафонович та ін. Вони від­стоювали перспективу політичного союзу з Росією, єдності всіх слов’ян­ських народів. Гізель обумовлював союз прийняттям таких російських за­конів, що відповідали б природному праву, закріплювали політичні свободи для пригнобленого українського народу, захищали автокефалію української церкви.

Таким чином, напередодні Визвольної війни українського народу бого­словська державно-правова думка активно протистояла католицькій експансії в Україні, пропагувала ідеї політичної свободи, природних прав людини і на­ції. Вона відображала політичні настрої козацтва і селянства, сприяла форму­ванню ідеї національної державності, наближала національно-визвольну вій­ну українського народу.

 


 

§ 2. Політичні програми гетьманів України

Відродження української державності нерозривно пов'язано з ім'ям Богдана Хмельницького (1595-1657).[4] Одержавши гетьманську булаву й очоливши казацько-селянське повстання 1648 р., своім найближчим полі­тичним завданням ставив захист «давніх прав Запорізького війська», селян, міщан, православної церкви. На першому етапі війни Хмельницький нано­сить ряд поразок коронним військам. Одночасно гетьман намагається підкрі­пити свою програму дипломатією, веде активне листування, шле послів польському королю, сенаторам, воєводам, московському царю, щоб залучити його до спільної боротьби з Польщею. Листування засвідчує наявність у ге­тьмана досить чіткої політичної програми:

1)   Домогтися політичної автономії України в складі Речі Посполи­тої. Блискуча перемога українських військ під Зборовим у 1649 р. реалізує плани гетьмана: Зборівський договір закріплює автономію Козацької держави. Однак невизначеними залишаються питання становища нереєстро­вого козацтва, селянства, володінь польських магнатів і шляхти на українсь­ких землях.

2)   Непоступливість Речі Посполитої щодо політичної автономії Украї­ни призводить до наступного логічного висновку Хмельницького: українсь­кий народ має право на створення власної держави, вільної від польського панування, в етнічних межах його проживання. Дипломатичне листування гетьмана підтверджує його рішучість: «виб'ю з лядскої неволі народ весь ру­ський» і - «аж по Віслу». «А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте, ляхи! Туди я зажену більш можних ляхів, дуків і князів. А будуть лі і за Віслою брикати, знайду я їх там певне». Таким чином, програма- максимум Хмельницького передбачала повернення західних земель Київсь­кої Русі, слави її князів - «по тим границям, як володіли благочестиві великі князі».

3)   Утворювана Козацька держава творилась Хмельницьким та його од­нодумцями як гетьманська республіка з сильним урядом, системою генера­льних, полкових і сотенних рад, судових органів. Ці державотворчі заходи були закріплені конституційним актом «статті про устрій Війська Запорозь­кого».

4)    Однак подолання політичної кризи в Польщі, викликаного смертю короля, поразка українських військ під Берестечком в результаті зради союз­ника - кримського хана ускладнили геополітичне становище України, змуси­ли гетьмана шукати більш надійного союзника. Він веде переговори з Туреч­чиною, Молдавією, Семиграддям, Швецією, пропонуючи створення анти- польської коаліції. Альтернативним планом створення політичного союзу держав був проект створення конфедерації трьох держав - Польщі, Литви й України. Проте до цього не готові були польські магнати і шляхта. Тому оп­тимальним варіантом союзу гетьман і його старшина обрали союз із право­славною Росією. Переяславський договір 1654 р., конкретизований у «Бере­зневих статтях» Б. Хмельницького(спочатку з 23 пунктів), передбачав збе­реження Козацької республіки з усіма правами і привілеями козаків і їх ста­ршин, невтручання царських намісників у козацьке самоврядування і судо­чинство, збереження виборності гетьмана, 60-тис. козацького реєстру і т.п. Практично всі положення пропонованого гетьманом договору були задово­лені Москвою. Інші були підтверджені царськими указами. Обмежувалося лише право гетьмана на дипломатичні зносини з Польщею і Туреччиною.

Б. Хмельницький розцінював україно-російський військово- політичний союз, як такий, що має юридичну силу для обох сторін при обо­пільних зобов'язаннях та під верховенством російського царя. Цей союз а) за­свідчував юридичну форму відокремлення й незалежності козацької України від Речі Посполитої; б) це було правове визнання самодержавною Москвою як гаранта безпеки і внутріполітичної суверенності української держави; в) відкривав перспективу в союзі з Москвою до переможного завершення війни з Річчю Посполитою і завершення об’єднання українських земель в соборній державі. У «Березневих статтях» у п. 1 гетьман жадав від царя: «Вначале из- воль, твое царское величество, подтвердити права и вольности наши войско- вьіе как из веков бьівало в Войське Запорожском».[5] Однак сторони по- різному тлумачили суть договору, його роль у своїх планах. В Україні дого­вір з Росією довгий час розглядався як своєрідна «Конституція». Московсь­кий же цар і його уряд - як юридичний привід приєднання України до Росії.

5)   Одним з останніх пунктів політичної програми Хмельницького був намір надати українській державі в оточенні монархічних держав форму ко­зацької республіки зі спадковою гетьманською владою. У дипломатично­му листуванні він часто називає себе «єдинодержцем» і «самодержцем русь­ким», спадкоємцем київських князів. О.Кромвель у листах до гетьмана нази­ває його «імператором запорізьких козаків». Однак передчасна смерть пере­шкодила здійсненню політичних планів і намірів Хмельницького.

З його смертю подальша еволюція державно-правової ідеології в Укра­їні характеризується наростанням її багатовекторності, початком Руїни. Уже наступний гетьман Іван Виговський (невід. - 1664) у відповідь на грубе втручання Москви у події в Україні, порушення «Березневих статей» 1654 р. шукає союзу зі Швецією, Польщею, Литвою. Його політичні наміри ясно відбили Корсунський договір зі Швецією (жовтень 1657 р.) і Гадячський трактат (1658 р.). Перший послідував після серії блискучих перемог шведсь­кого короля Карла Х і його союзників над польськими військами. Прагнучи скористатися їх плодами, гетьман обумовив в українсько-шведському дого­ворі розширення західних кордонів України до Вісли.

Друга невдала спроба Виговського зберегти номінальну залежність Козацької держави пов'язана з Г адячським трактатом, що передбачав ство­рення союзу трьох держав - Речі Посполитої, Великого князівства Литовсь­кого і Великого князівства Руського (тобто України). Статті договору гаран­тували права православної церкви, передбачали розвиток системи освіти, за­снування двох академій із усіма «прерогативами і вольностями». Обумовлю­валося відновлення українських кордонів, порушених війною, підкреслюва­лося, що народи трьох держав «повинні зіставатися при своїх свободах”. Вій­сько Запорізьке залишалося під юрисдикцією гетьмана, «згідно з стародавнім вольностями їх». Король повинен був обиратися для трьох держав, а гетьман оголошувався довічно військовим і громадянським правителем України. Їй надавалося право мати свій суд, чеканити монету. У майбутньому союзі пе­редбачались загальний сейм, об'єднані збройні сили у випадку зовнішньої за­грози, єдина податкова система і т.п.

Однак статті трактату помітно обмежували демократичні завоювання Козацької республіки, відступали від положень «Статей» Хмельницького. Документ навіть не згадує Генеральну козацьку раду, у якої відбиралося пра­во прямого обрання гетьмана. Це право передавалося королю, що вручав бу­лаву одному з чотирьох кандидатів від Київського, Брацлавського і Чернігів­ського воєводств. Гетьман втрачав право на власну дипломатію. Стаття 6 трактату встановлювала право й умови повернення шляхті і католицькому духовенству всіх «маєтностей і фундацій”, що не могло не викликати гніву і збурення у козаків і селян. Трактат зобов'язував гетьмана з військом запорі­зьким перебувати у вічній «вірності, підданстві і послушенстві» у польського короля і всієї Речі Посполитої. Таким чином, майбутній союз скоріше нага­дував федеративний, ніж конфедеративний державний устрій.

Політика Виговського на зближення і союз з Польщею, відновлення економічних прав магнатів, шляхти, католицької церкви в Україні викликала повстання козаків і селян і сам гетьман був змушений рятуватись в Польщі.

Наступна рішуча спроба розриву з Москвою і збереження української державності зв’язана з ім’ям Мазепи. Політична доктрина гетьмана Івана Ма­зепи (1640-1709)[6] передбачала об'єднання захоплених агресивними сусідами українських земель і відновлення державності під протекторатом шведського короля. Свої задуми він пояснював у «Промові до урядників військових і цивільних козацької України напередодні розриву з Москвою 1708 р.», «Ма­ніфесті до українського війська і народу» (1708 р.).

По-перше, за словами Мазепи, у переговорах з польським, шведським королями і з російським царем він домігся нейтралітету України у російсь­ко-шведській війні, права захищати свою територію, а з досягненням миру - відновлення її державності, «з усіма колишніми правами і привілеями, що вільну націю означають». Гарантом України, за його словами, погодилися бути Франція і Німеччина. Проте цар Петро І зовсім не зважав на нейтралітет України і втяг її у війну.

По-друге, українсько-шведський договір, переконував Мазепа, лише відновлював попередні договори і союзи, «од предків наших королями швед­ськими уложені». За новим актом, стверджував він, відновлювався право­вий статус України як самостійної держави під шведським протектора­том - «найвищим ступенем свободи та самостійності». Договір гарантував Україні збереження її державного ладу, єдності і недоторканність території.

По-третє політичні плани Мазепи передбачали створення в майбутній Україні спадкоємної влади гетьмана, що спирався б на українську шлях­ту. Але їм не дано було збутися. Полтавська битва 1709 р. і розгром шведсь­ких військ поставили хрест і на політичних планах гетьмана, і на його долі.

За спогадами С.Величка політичні погляди Мазепи знаходилися під сильним впливом вчення Н.Макіавеллі. На думку мемуариста, гетьман добре засвоїв головні принципи макіавелізму, любив повторювати: треба вміти змі­нювати шкіру лиса на шкіру лева; таємниця - це дуже важлива справа; госу­дар повинен читати історію, міркувати над справами видатних людей; нехай не боїться пізнати ганьби за ті недоліки, без яких важко було б врятувати державу; усе гине там, де государ щохвилини не готовий захищати свою вла­ду як лев, як вовк, як собака.

Справу Мазепи продовжив його соратник Пилип Орлик (1672-1742), обраний гетьманом у Бендерах[7]. При цьому ним були складені і прийняті ко­заками і старшиною, які емігрували, «Пакти й Конституції законів та вольно- стей Війська Запорозького» (1710 р.) - конституція для майбутньої України під шведським протекторатом.

Конституція складається з 16 статей і починається з урочистої деклара­ції: «Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування». Документ передбачав правове врегулювання самих болючих проблем: чітко формулювалися виключні права православної віри в Укра­їні (ст.І); визначався національно-державний суверенітет країни в кордо­нах, встановлених міжнародними договорами часів Б.Хмельницького (ст. ІІ); проголошувався намір відновлення добросусідських відносин із Кримсь­ким ханством (ст.ІІІ); конституція зобов'язувала гетьмана вжити заходів до звільнення земель Війська Запорізького від російських військ і фортець та їх повернення під його виняткову юрисдикцію (cт.IV,V).

Особливу увагу привертає ст. VI Конституції, де йдеться про публічну владу у майбутній відновленій державі. Автор Конституції доходить виснов­ку: самодержавство не притаманне гетьманському правлінню, республіці. Сам гетьман не може наділятися абсолютною владою. Для цього Конституція передбачає поділ владних повноважень між законодавчою (козацькою Ге­неральною радою), виконавчою (гетьманським, полковим і сотенним уряда­ми) і судовою (системою сотенних, полкових, городових судів, Генеральним судом) владами.

Для «публічної рівноваги порядку» передбачалася система стримок і противаг. Так, без попереднього рішення і згоди Генеральної ради «на влас­ний розсуд (гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися». Між сесіями цього козацького парламенту (він збирається тричі на рік, - на Різдво, Великдень, Покрову) «гетьман наділяється певною свободи влади і впливу». Він вносить на розгляд Генеральної ради свої про­позиції (законопроекти) і вона повинна «з чистим сумлінням, відкинувши свої й чужі приватні інтереси» прийняти правильні рішення. Як дорадчий і контролюючий орган при гетьмані належало діяти Раді старшини, без згоди якої він був не вправі самостійно приймати рішення з міжнародних, фінансо­вих, судових справ, виборів старшини. Справи проти гетьманской честі по­винен був розглядати Генеральний суд, а не вирішуватись самим гетьманом. Усі державні посади передбачалися виборними, але кандидатів на них за­тверджував гетьман. Полковникам і сотникам належало не тільки керувати військами, але й населенням, мати адміністративну, економічну владу на те­риторії полку чи сотні (ст. VI, IX, X, XII).

Таким чином, Конституція передбачала підзаконність дій гетьмана, контрольованих Генеральною радою, Радою старшин, Генеральним судом.

Значна увага приділяється правовому врегулюванню проблем соціа­льно-економічного життя країни, соціальному захисту знедолених, їх правам (ст. X - XII, XIV - XVI). Проголошувалася необхідність створення таких умов в Україні, які б запобігали еміграції населення, корупції, зловжи­ванню владою, кар'єризму. В Основному законі наполегливо проводяться ва­жливі правові принципи - верховенство закону в державі, співмірність пока­рання злочину та ін.

Таким чином, на відміну від політичних проектів Мазепи, Конституція Орлика передбачала створення в країні парламентско-гетьманской коза­цької республіки. Очевидно, автор Конституції враховував гіркі уроки свого попередника, прагнув більш повно закріпити в Основному законі права коза­цької старшини, простих козаків, селян, міщан. В історії європейської демок­ратії Конституція Орлика безперечно один з видатних правових документів XVIII ст., що поклав початок вітчизняному конституціоналізму.

П.Орлик - автор менш відомого, але важливого для вітчизняної політи- ко-правової думки твору «Вивід прав України». Тут обґрунтовано права українського народу на свою державність, захист своєї свободи, вибір своїх союзників. Ці права народу, реалізовані Б.Хмельницьким і його спо­движниками, були закріплені міжнародними договорами, Переяславським договором, названим «вічним», аргументує автор, гарантували Україні недо­торканність її державного ладу, збереження вольностей і спокою. Однак україно-російський договір був грубо порушений російським урядом, що усе більше обмежував суверенітет України. Орлик робить висновок: московські насильства грубо порушують невідчужувані права нації, норми природно­го, державного і міжнародного права, «одним із головних принципів кот­рого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути ужи­вання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час». Автор вважає московського царя узурпатором прав народу України і закликає міжнародне співтовариство не визнавати цієї узурпації, стати на сторону пригнобленої нації.

Таким чином, політичні програми гетьманів України і їх державотвор­ча практика - унікальне явище політичної історії Європи. Козацька демокра­тична республіка, проекти її перетворення в гетьманську чи в парламентско- гетьманську республіку - реальна утопія XVII-XVIII ст. Вона, як самотній острів, в морі західних і східних монархій, деспотій, імперій була приречена. Її демократичні ідеали на століття випередили суспільно-політичний розви­ток країн східно-європейського регіону і вплинули на наступну еволюцію ві­тчизняної політико-правової думки.

 


 

§ 3. Політична і правова думка в Московській державі

Московська держава протягом XIV-XVI ст. перетворюється з невели­кого, окраїнного князівства Київської Русі у велику і могутню централізовану державу із сильною монархічною владою. Вона всі частіше іменується «Росі­єю» і «Великою Росією».

Із самого початку Московія претендувала на історичну наступність від Київської Русі. Ця політична ідея зводилась до формули: «Москва - дру­гий Київ». Часті і наполегливі нагадування про своє походження від великих князів Київської Русі московські государі робили не тільки для додання собі більшого авторитету, але і для обґрунтування своїх домагань на її землі, що перебували під владою польського короля. У 1490 р. московський цар Іван ІІІ відверто писав німецькому імператору, що він збирається «відвоюва­ти свою вотчину - Велике князівство Київське, котрим володіє Казимир, ко­роль Польський і його діти, а [це - частина] нашої держави, російських зе­мель”. Подібні претензії висловлювали і його спадкоємці, з геополітичних інтересів яких ніколи не випадали українські землі.

Легенда про Москву - другий Київ тісно пов'язувалася з іншою - «Мо­сква - третій Рим». В умовах Московії вчення про царську владу одержало свій розвиток на початку XVI ст. у творчості ченця псковського Єлізарова монастиря Філофея, ідея якого склала згодом політичну концепцію «Мос­ква - Третій Рим». У чому її сутність і політичне значення?

На думку Філофея і його послідовників, історія людства - це історія трьох всесвітніх держав, чия доля спрямовувалася волею Бога. Римська ім­перія впала через єресі. «Другий Рим» - Візантія була покарана Богом за зра­дництво православ'я, унію з католиками 1439 р. («понеже они предаша пра­вославную греческую веру в латинство»). З падінням Константинополя під ударами турків у 1453 р. центром православного християнського світу й охоронницею православ’я стала Москва («яко вся християнська царства приидоша в конець й снидошася во єдино царство нашего государя»). Філофей робить висновок: «Два убо Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не бьіти». З цього висновку випливала ідея особливої відповідальності росій­ського царя за долю православного світу і довіреної йому Богом держа­ви, тому що доля «Росейского царства» відтепер міцно зв'язана з долею пра­вославної віри.

Прагнення московських государів стати, якщо не вище, то хоча б урі­вень з государями європейських держав спонукало московських ідеологів розвивати далі концепцію «Москва - третій Рим», внести в зміст легенди про початок Російської держави нові зміни. Засновником династії московських царів був оголошений не хто інший, як римський імператор Октавіан Ав- густ, сороковим коліном у потомстві брата якого був начебто князь Рюрик («обретоша князя Рюрика, суща от роду Римська царя Августа»).

Рішення Московією завдання свого самовизначення як самостійної держави світового значення знайшло своє відображення у російській в полі­тичній і правовій думці, у доктрині царя Івана IV (1530-1584).[8] Він прослави­вся найбільше політикою опричнини і кривавого терору, за що й удостоївся прізвиська «Грозний». Відстоюючи своє право самодержавної влади, він у своїх численних посланнях до церковних і державних діячів, дипломатів і королів, вибудовував власну концепцію царської влади. Її основні поло­ження: 1) єдиною законною підставою заняття царського престолу він вважав право спадкування. Себе він іменував «скипетродержателем», «най­більшим християнським государем», що відповідало концепції «Москва - третій Рим», утверджувало династичний її характер. Іван Грозний називає три джерела православного самодержавства: як владу, дану від Бога, ус­падковану від давньоримського імператора і руських великих князів; 2) са­модержавство в трактовці царя є владою цілком одноособовою, абсолют­ною, незалежною від духівництва, бояр і будь-якої суспільної сили. «Како же и самодержец наречется, аще не сам строит?» - с подивом запитував він у посланні до А.Курбського. Об'єктом своїх турбот Грозний вважав не тільки державні справи, але й духовні, навіть життя монастирів. У його уявленні цар відповідальний буквально за всі помисли і вчинки підданих; 3) Іван IV відкидав яку б то не було можливість встановлення договірних відносин між ним і його підданими. В його уявленнні ці відносини повинні бути відноси­нами не рівних людей, а государя і рабів; 4) У його розумінні царська влада все-таки обмежена, але не людьми, а тим, хто її дав, тобто Богом. Цар повинен панувати відповідно до божих заповідей, вважав Грозний. Він проти союзу світської і духовної влади. «Одно дело, - заявляє «скипетродержа- тель», - священническая власть, иное дело - царское правление». Царську владу він не хотів ділити ні з ким, навіть із служителями Бога; 5) у суджен­нях Грозного великого значення надається методам і способам реалізації влади. При цьому одну із самих головних функцій царської влади бачив у покаранні «лиходіїв». Покарання «крестопреступников» для Івана Грозного - лише засіб не допустити «бісівської влади». Тому він часто вживає поняття «страх» і «гроза», стверджував, що цар зобов'язаний «рятувати» своїх людей «страхом».

Уся доктрина російського царя спрямована на обґрунтування своєї аб­солютної влади, жорстоких методів управління державою, бажання виправ­датися за пролиту кров.

Іншу тенденцію в розвитку російської державності і політичної теорії, що втілювала ідеали бояр і воєвод, їх надії на розвиток станового представ­ництва виражав князь Андрій Курбський (1528-1583).[9] Його літературна спадщина велика. Крім трьох послань царю, вона включає десятки послань різним державним і церковним діячам, а також публіцистичний твір «Історія про великого князя Московського», переклади творів з церковної патристики та ін. Він теж вважав джерелом влади в державі божественну волю: «цари и князи от Всевьішнего помазуются на правление». Але мету верховної влади вбачав у справедливому і милостивому управлінні державою для блага всіх її підданих і в праведному (правосудному) рішенні її справ. Нинішня влада, на думку князя, ухилилася від виконання завдань, покладених на неї божествен­ною волею, а тому позбавлена божественного заступництва, стала безбож­ною і беззаконною.

Як відступ від православ'я, попрання Христових заповідей трактував Курбський злодіяння Івана Грозного. «То ли нам, бедньїм, воздал, всячески губя нас? - гнівно запитував він у царя. - Или думаешь, что тьі бессмертен, царь? Или скверной ересью увлечен так, что являешься прегордьім мучите­лем и истязаешь людей, не доказав их виньї». Таким чином, у розумінні бун­тівного князя цар насамперед - праведний суддя. Встановлений тиранічний режим, на думку князя, привів до втрати значення Земського собору, що став усього лише безмовним провідником волі деспота і навколишніх його лихо­діїв. Курбський наївно вважав, що заміна радників «злых и лукавих» на мудрих, добрих і знаючих може змінити порядки в державі.

Найкращою організацією державної влади Курбському уявлялася мо­нархія з виборним станово-представницьким органом. Наділений царст­вом, цар «должен искати доброго и полезного совета не токмо у советников, но и у всенародних человек» при цьому «самому царю достоит яко главе би­ти и любити мудрих советников своих». Він посилався на позитивний досвід Івана III, якого супроводжували великі військові і політичні удачі саме тому, що він часто і багато радився з «мудрими и мужественними сигклити его ... и ничто же начинати без глубочайшего и много совета». Станово- представницька монархія спиралася б не тільки на представницький орган («Совет всенародних человек»), але і на систему сігклітів з радників розум­них і досконалих, без ради яких «ничесоже устроити или мислити» у державі не слід. Єдина централізована державна система в Московії у Курбського за­перечень не викликала.

Таким чином, Іван Грозний і Андрій Курбський по-різному оцінювали становище у московському царстві і політичні перспективи його розвитку.

Близької до моделі станово-представницької монархії була і політико- юридична програма Івана Пересветова - видного письменника-публіциста, представника російської суспільно-політичної думки середини XVI ст. У сво­їх творах і чолобитних царю він теж обґрунтовував життєву необхідність для Московії сильної державної влади, централізації адміністративної і судо­вої систем.

Першим, хто в Росії почав розробляти теорію освіченої монархії був випускник Києво-Могилянської академії Симеон Полоцький (1629-1680).[10] Служачи в Москві при царському дворі, він у своїх творах «Жезл правле- ния», «Вертоград многоцветний» по-новому розв'язував традиційні питання про верховну владу, форму її кращої організації і діяльності.

Цар у нього подібний Сонцю. «Небом Россию наречи дерзаю, ибо планиты в ней обретаю. Ты - Солнце, Луна - Мария царица». Формула «цар- сонце» у Полоцького - це поетичний образ просвітницької абсолютної мо­нархії. Цар дає життя державі, покликаний бути освіченим, вічно прагнучим до знання государем, просвіщаючим свій народ. Симеон настійно радить ца­рю читати книги з історії, засвоювати історичний досвід інших країн і наро­дів і «по их примеру живот свой править», розмовляти з «премудрьіми людь­ми», читати Аристотеля. Бажання царя «прибьітков» підданим відрізняє його від тирана, який печеться лише про себе.

Нарікаючи «небом» Росію, Симеон схвалює вічну нерівність людей, але призиває управляти ними з розумом і лагідністю, до виконання кож­ним свого обов’язку, визначеного долею. Серед пороків російського життя він не приймає ледарства й особливо пияцтва. Світло «Сонця» - правда. Цей термін Симеон вживає в традиційному значенні «закон». Він просить царя «зберігати правду» і утверджувати її у всім царстві. «В образ правдьі» пови­нен діяти і суд. Він зобов'язаний відновлювати правду, а не мстити, адже по­мста нелюдська і протипоказана правді. Симеон за рівний для всіх суд: «рав- но судити мала и велика», за істинне правосуддя.

Вважає, що російський цар повинен допомогти православним наро­дам звільнитися від гніту, радить царю жити у мирі з усіма державами «до конец земли», царювати «мирно и мудро», ніколи не шукати «брани», а славу Росії розширювати «через книги».

Вплив європейської орієнтації на російську політико-правову думку справив і сучасник Полоцького хорват за походженням Юрій Крижанич (1618-1683)[11]. У своєму трактаті «Політика», серії статей він виклав позитив­ну програму перетворень. Він виступив проти концепції, що затвердилася в російській офіційній ідеології, про походження царської влади від римських і візантійських імператорів, відстоюючи її божественне походження. Ідеаль­ним правителем Крижанич хотів би бачити короля-філософа, протиставляв освіченого правителя тирану. Головними й основними гарантіями проти ти­ранії («людодерства») у нього є знищення «дурних» і наявність у державі добрих законів, контроль за їх виконанням і належним правосуддям. Полі­тику вважає «королівською мудрістю», наукою управління державою.

Монархію Крижанич порівнює з аристократичним і демократичним правлінням і вважає найкращим ладом: 1) в ній краще додержуються загаль­ної справедливості; 2) краще зберігаються спокій і злагода в народі; 3) мона­рхія краще оберігає від небезпек; 4) і, головне, - вона подібна владі Бога. Са­мовладдя - найдавніше і найміцніше правління. Король управляє підданими за допомогою трьох «життєвих сил» - мудрості, могутності й багатства, встановлює добрі закони, спирається на знатних (князів, дворян), надаючи їм привілеї і права.

Таким чином, історичні обставини розмежували долі народів колиш­ньої Київської Русі, відбилися на відродженні і розвитку їх національної державності, формуванні правових систем, а, отже і на політичній і правовій думці.

В Україні при литовсько-польському пануванні залишалися живучими норми звичаєвого права, традиції військової демократії, релігії, культури, що зазнали впливу польського і литовського права, політичних ідеалів Речі По­сполитої і втілились в козацькій військовій християнській республіці. Її тра­диції й ідеали заклали фундамент політичних проектів і програм українських гетьманів. На цій основі народжувалися передові для середньовічної Європи ідеї республіканського ладу Козацької держави, з чітким поділом влади, пра­вами і свободами станів суспільства, їх конституційного закріплення. Таке «забігання вперед» визначило і долю цих ідей.

Політичний і социально-економический лад Московської держави, що виникла значно раніш Козацької держави, був ближче до ладу Київської Русі, сусідів Московії. Незважаючи на більш зріле феодальне суспільство, більш складну її політичну і правову ідеологію, історична наступність від Київської Русі стала тут політичною ідеєю, складовою частиною офіційної ідеології. Зміни в державному ладі, небувале за масштабами розширення території, створювали передумови переходу російської державності до імперії, що на­клало відбиток на російську політико-правову думку, додало їй консерватив­ний характер. Вона зосередилася на обґрунтуванні абсолютизму, проблемах політичного і правового удосконалення самодержавної влади, її функцій, вза­ємин з церквою. Ідеал освіченої монархії виявився привнесеним іззовні, го­ловним чином європейською політичною думкою.

 

Контрольні завдання:

1.  Визначіть зміст концепцій С. Оріховського суспільного договору, держави і пра­ва, розподілу влад

2.  Дайте характеристику богословських трактовок сутності влади, суспільно- політичного ідеалу І. Вишенським

3.  Назвіть найважливіші політико-правові ідеї у теологічних творах П. Могили

4.  Розкрийте складові політичних програм гетьманів України - Б. Хмельницького, І. Виговського, І. Мазепи

5.  Які ідеї і принципи закладені в Конституції П. Орлика? Зверніть увагу на її соці­альну спрямованість

6.  Визначіть політичний смисл концепції «Москва - третій Рим»

7.  Дайте характеристику абсолютистських політико-правових ідей в Росії ХVI - XVII ст.

 


[1] Оріховський Станіслав (Роксолан, Русин). Народився в с.Оріховці Перемишлянської округи в родині шляхтича і православної українки. Навчався в Краківськім, Віденському ун-тах, слухав курси лекцій у Віттенбер- гському, Падуанському, Болонському ун-тах. Товаришував з М.Лютером і деякий час жив у нього. Був знайомий і підтримував зв’язки з багатьма європейськими гуманістами і вченими -У.фон Гуттеном, А.Дюрером та ін. Вів активну пропаганду ідей гуманізму й античної спадщини, за що його часто називали «русинським Демосфеном», «сучасним Цицероном». Найбільш відомі в Європі твори Оріховського «Про турецьку загрозу», «Відступництво Риму», «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу».

[2] Вишенський Іван народився в містечку Судова Вишня (нині - Львів. обл.). Жив в Луцьку, Острозі, приблизно в 70-ті рр. XVI ст. переселився на о. Афон - своєрідний центр православ’я. Прожив тут близько 40 років. В 1604р. приїздив в Україну, своїми творами прийняв участь в полеміці з уніатами.

[3] Могила Петро - син молдавского господаря Валахії і семиградської княжни. Одержав освіту у Львівській братській школі, університетах Польщі і Франції. В 1625 р. постригся у монахи, через два роки був обраний архімандритом Києво-Печерської лаври. Став митрополитом у 1632 р. За короткий час здійснив реформу церковного обряду, освіти духовенства. Заснував Київський, Кременецький колегіуми, слов’яно- грецько-латинську академію в Яссах, Лаврськую вищу школу, пізніше названу на честь Могили Києво- Могилянською академією.

[4] Хмельницький Богдан (Зіновій) народився в Переяславі в родині козацького сотника. Закінчив ієзу- їтський колегіум у Львові. Вільно володів кількома мовами, знав латину. Приймав участь в козацьких похо­дах. У війську Запорізькому обирався писарем, сотником, полковником, обирався від козаків до польського сейму, одержав від польського короля Владислава IV почесну шаблю. У березні 1648 р. був обраний на За­поріжжі гетьманом.

[5] «Військо Запорізьке» - офіційна назва Української держави.

[6] Мазепа Іван Степанович, син козацького урядника в Білій Церкві. Вчився в Київській, Полоцькій коллегиях. Служив при дворі польського короля, згодом перейшов на службу до гетьмана П.Дорошенка. Приймав участь у воєнних походах, став генеральним писарем. В 1697-1708 рр. - гетьман України. Трагічна доля, волелюбність І.Мазепи, спроба скинути московське ярмо, як і любовні пригоди гетьмана надихнули Байрона, В.Гюго на створення поем про нього.

[7] Орлик Пилип Степанович народився на Віленщині. Закінчив Києво-Могилянську колегію. Служив в гетьманській канцелярії. При І.Мазепі став Генеральним писарем (1700 р.) і соратником гетьмана. Після Полтавської битви и смерті Мазепи в Бендерах був обраний козаками гетьманом.

[8] Іван IV зійшов на престол після смерті свого батька Василія III у 1533 р. і правив Московією аж до своєї кончини. Вінчався на царство у 1547 р. і після підтвердження свого царського звання Константино­польським патріархом, став першим визнаним російським царем. Був автором багатьох послань державним і церковним діячем, дипломатам і королям.

[9] Курбський Андрій Михайлович належав до знатного князівського роду Рюриковичів, був потомком великого Київського князя Володимира. Народився і провів дитинство в Україні. Аж до 1564 р. був найбли­жчим сподвижником царя, впливовим воєводою. Приймав активну участь в Обраній раді при цареві, проте згодом попав в опалу, втік до Литви.

[10] Петровський-Сітніанович Самуїл народився у Полоцьку. Закінчив Києво-Могилянську академію. У 1659 р. прийняв чернечий постриг під ім’ям Симеона. З 1664 р. жив у Москві. Викладав у школі під’ячих «сімь вільних наук». Згодом став вчителем царських дітей. Найбільш відомими його творами є: «Жезл прав- ления» (1666 р.), «Вертоград многоцветний» (1668 р.), «Рифмологион» (1679 р.). У своїх творах виступав провідником західної культури і освіченості.

[11] Крижанич Юрій - католицький священик, доктор теології. Був одним з перших ідеологів слов’янського союзу навколо Російської держави. Вважав такий союз можливим лише за умови унії право­славної і римсько-католицької церков.