РОЗДІЛ 10. ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВНОСТІ І ПРАВА В УКРАЇНІ І РОСІЇ XVI-XVII СТ.
РОЗДІЛ 10. ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВНОСТІ І ПРАВА В УКРАЇНІ І РОСІЇ XVI-XVII СТ.
Люблінська унія 1569 р., що об'єднала Польське королівство з Великим князівством Литовським у єдину державу - Річ Посполиту - поклала початок масштабної польської колонізації, кріпацтву, політичному і національно- релігійному гніту українців. Але польський вплив в Україні мав і певний позитивний вплив на вітчизняну політичну думку: Річ Посполита з виборним королем і сеймом вигідно вирізнялася від абсолютистських держав Європи. До того ж через Польщу, Чехію і Литву в Україну почали проникати з Заходу ідеї Відродження і Реформації, що підривали панування феодалів і католицької церкви.
У польсько-литовський період в Україні з'явився головний суб'єкт захисту неписаних давніх прав і вольностей русів, формування державної ідеї - запорізьке козацтво. Саме воно на великих обширах Подніпров'я, охороняючи південні рубежі Речі Посполитої від Дикого поля, створило в XVI ст. християнську демократичну республіку, лише номінально підлеглу королівській юрисдикції. Давні руські звичаї тут трансформувалися в звичаєве козацьке право, яке справило величезний вплив на національну політико- правову ідеологію, правосвідомість і правову культуру співвітчизників.
Утворення Московської держави в XIII ст., звільнення російського народу від татаро-монгольського ярма наприкінці XV - на початку XVI ст. стали надихаючим прикладом для українського і білоруського народів, відкривали для них реальні можливості допомоги і захисту від польської колонізації. Однак утвердження в Росії самодержавної, абсолютистської влади в XVI ст., яка нагадувала східну деспотію, фатальним чином позначиться на їх долях, на козацькій республіці.
Таким чином, вітчизняна політико-правова думка відроджувалася в надзвичайно складних історичних умовах, під впливом різних зовнішніх чинників, політико-правових систем у сусідніх народів. Вона еволюціонувала в руслі двох течій, що зливались: духовної (богословської), що спиралася на моральні цінності православ'я і світської. Остання усе більше відходила від богословської схоластики і пропонувала теоретичне вирішення нагальних проблем відродження державності, її соціальної політики, геополітичних інтересів і т.п., створення національної системи права. Вона відроджувала вивчення і використання античної спадщини, досягнень європейських мислителів, ідей Відродження і Реформації.
§ 1. Політико-правова думка польського періоду в Україні
Видатним мислителем першої половини XVI ст., чиї твори були досить популярними в Європі, був перший вітчизняний політолог, український і польський публіцист Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566).[1] У своїх творах «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543 р.), «Про природне право» та ін. він, як і більшість гуманістів того часу, розглядав історію не як промисел божий, а як діяльність людей в історичному процесі, дійсних творців історії. На його думку, людина рівна з Богом і в співробітництві з іншими розумними людьми може установити справедливість на Землі.
С.Оріховського по праву можна вважати одним з перших європейських прихильників концепції суспільного договору. У «Напученні» він писав: королівська влада походить не від Бога, але є результатом угоди між людьми, добровільно слухняних королю. Причина виникнення держави - вроджена потреба людей у взаємодопомозі, їх приязні. Владу королю дає народ. Його обов'язок - турбота про поданних, їх захист. Взагалі влада повинна спиратися не на страх, а на повагу і любов підданих, без чого немає сильної державної влади.
Держава, визначає мислитель, - зібрання, союз громадян, об'єднаних узгодженим правом і загальною вигодою, де щастя народу є вищим правом. Як і у Цицерона в нього держава є правовим утворенням.
Мета держави - гарантія прав і користі кожного індивіда. І держава, і індивід мають взаємні зобов'язання. Обов’язок останнього - піклуватися про інтереси суспільства і держави.
С.Оріховський засуджував теологічну теорію походження влади, вважав неприпустимим підпорядкування світської влади духовній, як і змішання їх функцій. Повчав короля: його влада не поширюється на церкву, а сфера впливу єпископа повинна обмежуватися стінами собору. Вибори єпископів - турбота короля.
Основний зміст напучень королю:
1) Не всяка людина здатна здійснювати владні повноваження, але тільки та, хто прагне до правди і справедливості, до того ж сама вміє учитися. Державне управління буде варварським, якщо ті, хто його реалізують, не поважають знань, ігнорують науку про правду і справедливість, тобто про право. Розум і знання - головні властивості правителя, стражі нашої душі.
2) Якщо для Арістотеля найкращою вважалась Афінська політія, то для Оріховського зразковою формою держави була «Польська політія» з її республіканським ладом. У ній забезпечені особиста свобода, політичні і юридичні права повноправних громадян - шляхти. Складовими частинами Польської политії називав короля, сейм, суспільство, а основними суб'єктами її - священика, короля, лицаря (тобто шляхтича), сейм. Все інше населення (орачі, ремісники, торговці й ін.) виконує роль слуг. Взаємодія і взаємозалежність цих суб'єктів і об'єктів політики регулюється за допомогою чітко визначених прав і привілеїв.
3) Король, повчав Оріховський,- верховний суб'єкт Польської политії, управління якого залежить від його оточення. «Потрібно дивитися, з ким живеш, - пише він у «Напуччені». - Хто не гідний короля? Відповідаю: ті, хто завжди хвалять.» А хто гідний? Ті, відповідає публіцист, хто іноді засуджує короля, вказує на його помилки. На першому місці у короля, правителя повинні бути справи не особисті, але суспільні. Він покликаний піклуватися про схильність до себе людей. «Без доброзичливості підданих влада ... неміцна і недовговічна».
4) «Що в державі більше: закон чи король?» - порушує гостре питання Оріховський. І доводить: Закон у державі вище короля, адже він обмежений законом. Саме закон є «правителем вільної держави», але правителем «мовчазним, глухим, сліпим». Він не може кого-небудь вислуховувати, його не можна умовити. Тому король - тільки посередник, інтерпретатор закону, його «вуста, очі, вуха». Він повинен робити лише те, що велить закон. Для нього важливо довести підданим: у державі править закон.
5) У короля дві фортеці, повчає Оріховський: справедливість і віра. Вони втілені в праві . Право захищає свободу. Вона зумовлена природним правом, є природною властивістю людини, тому що особистість може реалізувати себе тільки завдяки свободі. У державах тиранічних усе населення - невільники. Гегемонія права в державі, писав мислитель, унеможливлює тиранічну владу і сваволю чиновників. Реальна свобода громадян можлива лише за рахунок правових регламентацій влади. Закон - душа і розум держави. Закони повинні відповідати принципам природного права і змінюватися у випадку невідповідності їм. Уся діяльність монарха повинна спрямовуватись на створення умов життя підданих, що відповідають вимогам природного права.
6) Як необхідний засіб забезпечення верховенства закону, заснованого на даних природою правах людини, Оріховський обґрунтовує необхідність чіткого поділу влади в державі. За запропонованою ним схемою, ідеальною для Речі Посполитої, король здійснює виконавчу владу, що реалізує закони й обмежену ними. Становий представницький двопалатний орган (Сенат і Сейм) - законодавчу владу, де панує не однодумність, а право творити закони, «вільно говорити тобі правду в вічі». Мислитель радить королю піклуватися про обрання в Сенат найкращих, талановитих, вчених. Мета сенату і короля - благо усіх в державі. З огляду на сумний досвід вирішення спірних справ шляхтою Оріховський наполягає: приватні інтереси, питання «моє» і «твоє» - справа судової, а не законодавчої влади. Суд повинен складати виборні судді, рішення яких остаточні як у Стародавньому Римі.
Таким чином, слідом за Аристотелем мислитель виділяє в Польській політії законодавчу, виконавчу і судову влади, набагато випередивши їх теоретичне обґрунтування Ш.Монтеск'є. Така тріада влади в «Напученні» постає гарантом верховенства закону, миру і злагоди в державі.
7) С.Оріховський закликає короля не порушувати республіканські принципи і слідувати їм, цінувати свободу слова і громадської думки, «шанувальників мудрості» (філософів), наближувати їх, прилучати до державного управління. Мислитель підкреслює значення «правдивої мудрості» і справедливості, заснованих на законах, у державній політиці, виховання в суспільстві прихильності їм. Король повинен піклуватися про школи і гімназії («житлах мудрості»), про справедливість нагород і покарань, цінувати честь і гідність людини. Це й буде турботою про «здорове тіло» республіки.
Отже, вчення Оріховського - помітний крок вперед у розвитку середньовічних вчень про державу і право. Він руйнує догми схоластики, раціоналістично ставить і вирішує проблеми співвідношення особистості, права і держави, походження, завдань і функцій держави і права, їх ролі в суспільному житті. Задовго до Г.Гроция, Б.Спінози, Дж.Локка, він розвиває теорію природного права, відстоює ідею загальної природної рівності людей. Теоретичне обґрунтування моделі громадянського суспільства з правами і свободи людини він тісно пов'язує з концепцією поділу влади, республіканським ладом. Видатний публіцист XVI ст. був патріотом свого народу, пишався приналежністю до нього, підкреслював, що він «роксолан», «русин». У той же час з повагою відносився до інших народів, називав дикунами, «никчема- ми» тих, хто пробував нацькувати русина (українця) на поляка, а поляка на русина. Призивав короля бути доброзичливим до українців, шанувати їх славне історичне минуле.
Брестська унія 1596 р., що мала метою підкріпити політичний союз Речі Посполитої релігійним, викликала в Україні активний спротив католицизму з боку православного духівництва, населення України, появу широкої полемічної літератури. Політико-ідеологічному обґрунтуванню унії, єдності грецької і римської церков присвячували свої проповіді і публіцистику львівський канонік П.Скарга, православні духовні служителі М.Рогоза, К.Терлецький, І.Потій та ін. У полеміку з ними вступили автори «Апокри- сиса», «Перестроги», богослов Філалет, католицький єпископ Й. Верещинский, хто розробляв проект створення Козацької держави, замирення Польщі з Україною.
Особливе місце в політичній антиуніатській літературі зайняли твори Івана Вишенського (бл. 1550 - після 1620).[2] У виданій ним «Книжці», що містить 16 його полемічних творів, Вишенський, на відміну від Оріховського гнівно засуджує вустами «голяка-странника» суспільний лад Речі Посполитої. За його словами, тут усе продажно, у т.ч. державні і церковні посади. Автор «Книжки» засуджує короля, магнатів, шляхту за те, що вони довели
Україну, разом з українським панством, аматорами розкоші і багатства, до повного упадку і руйнування.
Мислитель засуджує Брестську унію - «тую любов поганскую». Папа римський, на його думку, узурпував право абсолютної влади, зневажає природні права людей, закріплені у Святому Писанні. Адже всі люди від природи рівні - і пани, і “хлопи прості”. Звертаючись до католицького єпископа, полеміст запитує: «Албо ти не хлоп такі ж, скажи мі? Албо ти не тая ж матерія, глина і перст, ознайомі мі?» Він проголошує непримиренну війну римській церкві, що прагне порушити віру і звичаї руського народу. Він впевнений: істинна християнська віра - православ’я, істинна мова пізнання божої істини - не латина, а слов'янська мова. Він переконаний: християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні начала рівності, свободи і справедливості. Насильство, деспотизм є наслідком світського життя, багатства і розкоші, бажання необмеженої влади.
Важливий предмет міркувань полеміста - питання про сутність влади, законних способів її реалізації. Не відступаючи від традиційного для його часу трактування походження влади від Бога, він водночас підкреслює рівність носія влади і всіх людей. Верховенство його лише в переданих йому владних повноваженнях. З цього положення письменник робить висновок: особа, що є носієм владних повноважень, повинна відповідати за свої помилки, прагнути до загального блага, підкорятися законам, не суперечним природі людини. Однак король і його оточення прагнуть до «тиранського правління», перетворюють народ у череду холопів, що суперечить природі людини і божим заповідям.
Як і ідеологи західно-європейської Реформації, Вишенський виступає за беспастирську церкву, за вільне об’єднання віруючих, не підлеглих церковній ієрархії. Відстоюючи православну церкву, він вимагає її демократизації: «Не попи бо нас врятують, чи владики, чи митрополити, алі віри нашої таїнство православне зі збереженням заповідей божих - тое нас спасти маєт».
Суспільно-політичний ідеал Вишенського - «чернеча республіка», «собор рівних» за зразком громад ранніх християн, де всі люди рівні і живуть колективно в згоді один з одним і Богом. Власність - ярмо, стверджував автор «Книжки». Шлях до ідеалу він бачив за Біблією: самовдосконалення, моральне очищення людини, відродження освіти і наук в Україні, виховання народу як складової політичного і національного відродження.
За пропаганду ідей Реформації, демократичні ідеали Вишенського його високо цінував І.Франко.
Трохи інакше ті ж проблеми політичного і духовного розвитку України вирішував київський митрополит Петро Могила (1576 чи 1596 - 1647).[3] У своїх полемічних, філософських, церковно-теологічних творах («Новока- нон», «Православне сповідання віри» та ін.) відстоював ідею верховенства в суспільстві духовної влади - православної церкви. Вирішувати це питання по-іншому в умовах, коли Україна не мала своєї державності, означало б визнання легітимності влади польської корони на українських землях. Виступав за примирення православних з католиками й уніатами.
П.Могила вважав головним для світської влади - благо людей. Верховна влада, на його думку, діє в трьох напрямках: політичному, мирському і духовному. До політичних і мирських справ відносив управління, суд, законодавство. Рішення внутрішніх політичних проблем тісно пов'язував із зовнішньополітичними, захистом суверенітету країни.
Закон, відповідно до Могили, - дар божий, який потрібно берегти. Закони він поділяв не природні, людські, божественні. Людські, в яких повинні втілюватися приписи природних законів, обов'язкові для усіх, у т.ч. для правителя. Ідеальним правителем вважав православного, що одержує владу від Бога і відповідального перед ним. Правитель повинен бути носієм політичних і морально-духовних функцій, уособлювати чесність, правду і справедливість, піклуватися про благо підданих. Імовірно, модель української державності бачилася йому за зразком польської монархічної республіки.
Розвиваючи платонівську концепцію «філософа на троні», Могила слідом за С. Оріховським мріє про той час, «егда или философи царствовати будут, или царие философствовати», сила яких буде ґрунтуватись не на насильстві, а на розумі, освіченості, законі.
Поділяючи ідею безперервності історичного розвитку України з найдавніших часів, її спадкоємного зв’язку з Київською Руссю, Могила захищав й ідею відродження вітчизняної державності в союзі з іншими православними народами. Цю ідею розвивали і його учні - ректор Києво- Могилянської академії І.Гізель, її викладач Ф.Сафонович та ін. Вони відстоювали перспективу політичного союзу з Росією, єдності всіх слов’янських народів. Гізель обумовлював союз прийняттям таких російських законів, що відповідали б природному праву, закріплювали політичні свободи для пригнобленого українського народу, захищали автокефалію української церкви.
Таким чином, напередодні Визвольної війни українського народу богословська державно-правова думка активно протистояла католицькій експансії в Україні, пропагувала ідеї політичної свободи, природних прав людини і нації. Вона відображала політичні настрої козацтва і селянства, сприяла формуванню ідеї національної державності, наближала національно-визвольну війну українського народу.
§ 2. Політичні програми гетьманів України
Відродження української державності нерозривно пов'язано з ім'ям Богдана Хмельницького (1595-1657).[4] Одержавши гетьманську булаву й очоливши казацько-селянське повстання 1648 р., своім найближчим політичним завданням ставив захист «давніх прав Запорізького війська», селян, міщан, православної церкви. На першому етапі війни Хмельницький наносить ряд поразок коронним військам. Одночасно гетьман намагається підкріпити свою програму дипломатією, веде активне листування, шле послів польському королю, сенаторам, воєводам, московському царю, щоб залучити його до спільної боротьби з Польщею. Листування засвідчує наявність у гетьмана досить чіткої політичної програми:
1) Домогтися політичної автономії України в складі Речі Посполитої. Блискуча перемога українських військ під Зборовим у 1649 р. реалізує плани гетьмана: Зборівський договір закріплює автономію Козацької держави. Однак невизначеними залишаються питання становища нереєстрового козацтва, селянства, володінь польських магнатів і шляхти на українських землях.
2) Непоступливість Речі Посполитої щодо політичної автономії України призводить до наступного логічного висновку Хмельницького: український народ має право на створення власної держави, вільної від польського панування, в етнічних межах його проживання. Дипломатичне листування гетьмана підтверджує його рішучість: «виб'ю з лядскої неволі народ весь руський» і - «аж по Віслу». «А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте, ляхи! Туди я зажену більш можних ляхів, дуків і князів. А будуть лі і за Віслою брикати, знайду я їх там певне». Таким чином, програма- максимум Хмельницького передбачала повернення західних земель Київської Русі, слави її князів - «по тим границям, як володіли благочестиві великі князі».
3) Утворювана Козацька держава творилась Хмельницьким та його однодумцями як гетьманська республіка з сильним урядом, системою генеральних, полкових і сотенних рад, судових органів. Ці державотворчі заходи були закріплені конституційним актом «статті про устрій Війська Запорозького».
4) Однак подолання політичної кризи в Польщі, викликаного смертю короля, поразка українських військ під Берестечком в результаті зради союзника - кримського хана ускладнили геополітичне становище України, змусили гетьмана шукати більш надійного союзника. Він веде переговори з Туреччиною, Молдавією, Семиграддям, Швецією, пропонуючи створення анти- польської коаліції. Альтернативним планом створення політичного союзу держав був проект створення конфедерації трьох держав - Польщі, Литви й України. Проте до цього не готові були польські магнати і шляхта. Тому оптимальним варіантом союзу гетьман і його старшина обрали союз із православною Росією. Переяславський договір 1654 р., конкретизований у «Березневих статтях» Б. Хмельницького(спочатку з 23 пунктів), передбачав збереження Козацької республіки з усіма правами і привілеями козаків і їх старшин, невтручання царських намісників у козацьке самоврядування і судочинство, збереження виборності гетьмана, 60-тис. козацького реєстру і т.п. Практично всі положення пропонованого гетьманом договору були задоволені Москвою. Інші були підтверджені царськими указами. Обмежувалося лише право гетьмана на дипломатичні зносини з Польщею і Туреччиною.
Б. Хмельницький розцінював україно-російський військово- політичний союз, як такий, що має юридичну силу для обох сторін при обопільних зобов'язаннях та під верховенством російського царя. Цей союз а) засвідчував юридичну форму відокремлення й незалежності козацької України від Речі Посполитої; б) це було правове визнання самодержавною Москвою як гаранта безпеки і внутріполітичної суверенності української держави; в) відкривав перспективу в союзі з Москвою до переможного завершення війни з Річчю Посполитою і завершення об’єднання українських земель в соборній державі. У «Березневих статтях» у п. 1 гетьман жадав від царя: «Вначале из- воль, твое царское величество, подтвердити права и вольности наши войско- вьіе как из веков бьівало в Войське Запорожском».[5] Однак сторони по- різному тлумачили суть договору, його роль у своїх планах. В Україні договір з Росією довгий час розглядався як своєрідна «Конституція». Московський же цар і його уряд - як юридичний привід приєднання України до Росії.
5) Одним з останніх пунктів політичної програми Хмельницького був намір надати українській державі в оточенні монархічних держав форму козацької республіки зі спадковою гетьманською владою. У дипломатичному листуванні він часто називає себе «єдинодержцем» і «самодержцем руським», спадкоємцем київських князів. О.Кромвель у листах до гетьмана називає його «імператором запорізьких козаків». Однак передчасна смерть перешкодила здійсненню політичних планів і намірів Хмельницького.
З його смертю подальша еволюція державно-правової ідеології в Україні характеризується наростанням її багатовекторності, початком Руїни. Уже наступний гетьман Іван Виговський (невід. - 1664) у відповідь на грубе втручання Москви у події в Україні, порушення «Березневих статей» 1654 р. шукає союзу зі Швецією, Польщею, Литвою. Його політичні наміри ясно відбили Корсунський договір зі Швецією (жовтень 1657 р.) і Гадячський трактат (1658 р.). Перший послідував після серії блискучих перемог шведського короля Карла Х і його союзників над польськими військами. Прагнучи скористатися їх плодами, гетьман обумовив в українсько-шведському договорі розширення західних кордонів України до Вісли.
Друга невдала спроба Виговського зберегти номінальну залежність Козацької держави пов'язана з Г адячським трактатом, що передбачав створення союзу трьох держав - Речі Посполитої, Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського (тобто України). Статті договору гарантували права православної церкви, передбачали розвиток системи освіти, заснування двох академій із усіма «прерогативами і вольностями». Обумовлювалося відновлення українських кордонів, порушених війною, підкреслювалося, що народи трьох держав «повинні зіставатися при своїх свободах”. Військо Запорізьке залишалося під юрисдикцією гетьмана, «згідно з стародавнім вольностями їх». Король повинен був обиратися для трьох держав, а гетьман оголошувався довічно військовим і громадянським правителем України. Їй надавалося право мати свій суд, чеканити монету. У майбутньому союзі передбачались загальний сейм, об'єднані збройні сили у випадку зовнішньої загрози, єдина податкова система і т.п.
Однак статті трактату помітно обмежували демократичні завоювання Козацької республіки, відступали від положень «Статей» Хмельницького. Документ навіть не згадує Генеральну козацьку раду, у якої відбиралося право прямого обрання гетьмана. Це право передавалося королю, що вручав булаву одному з чотирьох кандидатів від Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Гетьман втрачав право на власну дипломатію. Стаття 6 трактату встановлювала право й умови повернення шляхті і католицькому духовенству всіх «маєтностей і фундацій”, що не могло не викликати гніву і збурення у козаків і селян. Трактат зобов'язував гетьмана з військом запорізьким перебувати у вічній «вірності, підданстві і послушенстві» у польського короля і всієї Речі Посполитої. Таким чином, майбутній союз скоріше нагадував федеративний, ніж конфедеративний державний устрій.
Політика Виговського на зближення і союз з Польщею, відновлення економічних прав магнатів, шляхти, католицької церкви в Україні викликала повстання козаків і селян і сам гетьман був змушений рятуватись в Польщі.
Наступна рішуча спроба розриву з Москвою і збереження української державності зв’язана з ім’ям Мазепи. Політична доктрина гетьмана Івана Мазепи (1640-1709)[6] передбачала об'єднання захоплених агресивними сусідами українських земель і відновлення державності під протекторатом шведського короля. Свої задуми він пояснював у «Промові до урядників військових і цивільних козацької України напередодні розриву з Москвою 1708 р.», «Маніфесті до українського війська і народу» (1708 р.).
По-перше, за словами Мазепи, у переговорах з польським, шведським королями і з російським царем він домігся нейтралітету України у російсько-шведській війні, права захищати свою територію, а з досягненням миру - відновлення її державності, «з усіма колишніми правами і привілеями, що вільну націю означають». Гарантом України, за його словами, погодилися бути Франція і Німеччина. Проте цар Петро І зовсім не зважав на нейтралітет України і втяг її у війну.
По-друге, українсько-шведський договір, переконував Мазепа, лише відновлював попередні договори і союзи, «од предків наших королями шведськими уложені». За новим актом, стверджував він, відновлювався правовий статус України як самостійної держави під шведським протекторатом - «найвищим ступенем свободи та самостійності». Договір гарантував Україні збереження її державного ладу, єдності і недоторканність території.
По-третє політичні плани Мазепи передбачали створення в майбутній Україні спадкоємної влади гетьмана, що спирався б на українську шляхту. Але їм не дано було збутися. Полтавська битва 1709 р. і розгром шведських військ поставили хрест і на політичних планах гетьмана, і на його долі.
За спогадами С.Величка політичні погляди Мазепи знаходилися під сильним впливом вчення Н.Макіавеллі. На думку мемуариста, гетьман добре засвоїв головні принципи макіавелізму, любив повторювати: треба вміти змінювати шкіру лиса на шкіру лева; таємниця - це дуже важлива справа; государ повинен читати історію, міркувати над справами видатних людей; нехай не боїться пізнати ганьби за ті недоліки, без яких важко було б врятувати державу; усе гине там, де государ щохвилини не готовий захищати свою владу як лев, як вовк, як собака.
Справу Мазепи продовжив його соратник Пилип Орлик (1672-1742), обраний гетьманом у Бендерах[7]. При цьому ним були складені і прийняті козаками і старшиною, які емігрували, «Пакти й Конституції законів та вольно- стей Війська Запорозького» (1710 р.) - конституція для майбутньої України під шведським протекторатом.
Конституція складається з 16 статей і починається з урочистої декларації: «Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування». Документ передбачав правове врегулювання самих болючих проблем: чітко формулювалися виключні права православної віри в Україні (ст.І); визначався національно-державний суверенітет країни в кордонах, встановлених міжнародними договорами часів Б.Хмельницького (ст. ІІ); проголошувався намір відновлення добросусідських відносин із Кримським ханством (ст.ІІІ); конституція зобов'язувала гетьмана вжити заходів до звільнення земель Війська Запорізького від російських військ і фортець та їх повернення під його виняткову юрисдикцію (cт.IV,V).
Особливу увагу привертає ст. VI Конституції, де йдеться про публічну владу у майбутній відновленій державі. Автор Конституції доходить висновку: самодержавство не притаманне гетьманському правлінню, республіці. Сам гетьман не може наділятися абсолютною владою. Для цього Конституція передбачає поділ владних повноважень між законодавчою (козацькою Генеральною радою), виконавчою (гетьманським, полковим і сотенним урядами) і судовою (системою сотенних, полкових, городових судів, Генеральним судом) владами.
Для «публічної рівноваги порядку» передбачалася система стримок і противаг. Так, без попереднього рішення і згоди Генеральної ради «на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися». Між сесіями цього козацького парламенту (він збирається тричі на рік, - на Різдво, Великдень, Покрову) «гетьман наділяється певною свободи влади і впливу». Він вносить на розгляд Генеральної ради свої пропозиції (законопроекти) і вона повинна «з чистим сумлінням, відкинувши свої й чужі приватні інтереси» прийняти правильні рішення. Як дорадчий і контролюючий орган при гетьмані належало діяти Раді старшини, без згоди якої він був не вправі самостійно приймати рішення з міжнародних, фінансових, судових справ, виборів старшини. Справи проти гетьманской честі повинен був розглядати Генеральний суд, а не вирішуватись самим гетьманом. Усі державні посади передбачалися виборними, але кандидатів на них затверджував гетьман. Полковникам і сотникам належало не тільки керувати військами, але й населенням, мати адміністративну, економічну владу на території полку чи сотні (ст. VI, IX, X, XII).
Таким чином, Конституція передбачала підзаконність дій гетьмана, контрольованих Генеральною радою, Радою старшин, Генеральним судом.
Значна увага приділяється правовому врегулюванню проблем соціально-економічного життя країни, соціальному захисту знедолених, їх правам (ст. X - XII, XIV - XVI). Проголошувалася необхідність створення таких умов в Україні, які б запобігали еміграції населення, корупції, зловживанню владою, кар'єризму. В Основному законі наполегливо проводяться важливі правові принципи - верховенство закону в державі, співмірність покарання злочину та ін.
Таким чином, на відміну від політичних проектів Мазепи, Конституція Орлика передбачала створення в країні парламентско-гетьманской козацької республіки. Очевидно, автор Конституції враховував гіркі уроки свого попередника, прагнув більш повно закріпити в Основному законі права козацької старшини, простих козаків, селян, міщан. В історії європейської демократії Конституція Орлика безперечно один з видатних правових документів XVIII ст., що поклав початок вітчизняному конституціоналізму.
П.Орлик - автор менш відомого, але важливого для вітчизняної політи- ко-правової думки твору «Вивід прав України». Тут обґрунтовано права українського народу на свою державність, захист своєї свободи, вибір своїх союзників. Ці права народу, реалізовані Б.Хмельницьким і його сподвижниками, були закріплені міжнародними договорами, Переяславським договором, названим «вічним», аргументує автор, гарантували Україні недоторканність її державного ладу, збереження вольностей і спокою. Однак україно-російський договір був грубо порушений російським урядом, що усе більше обмежував суверенітет України. Орлик робить висновок: московські насильства грубо порушують невідчужувані права нації, норми природного, державного і міжнародного права, «одним із головних принципів котрого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час». Автор вважає московського царя узурпатором прав народу України і закликає міжнародне співтовариство не визнавати цієї узурпації, стати на сторону пригнобленої нації.
Таким чином, політичні програми гетьманів України і їх державотворча практика - унікальне явище політичної історії Європи. Козацька демократична республіка, проекти її перетворення в гетьманську чи в парламентско- гетьманську республіку - реальна утопія XVII-XVIII ст. Вона, як самотній острів, в морі західних і східних монархій, деспотій, імперій була приречена. Її демократичні ідеали на століття випередили суспільно-політичний розвиток країн східно-європейського регіону і вплинули на наступну еволюцію вітчизняної політико-правової думки.
§ 3. Політична і правова думка в Московській державі
Московська держава протягом XIV-XVI ст. перетворюється з невеликого, окраїнного князівства Київської Русі у велику і могутню централізовану державу із сильною монархічною владою. Вона всі частіше іменується «Росією» і «Великою Росією».
Із самого початку Московія претендувала на історичну наступність від Київської Русі. Ця політична ідея зводилась до формули: «Москва - другий Київ». Часті і наполегливі нагадування про своє походження від великих князів Київської Русі московські государі робили не тільки для додання собі більшого авторитету, але і для обґрунтування своїх домагань на її землі, що перебували під владою польського короля. У 1490 р. московський цар Іван ІІІ відверто писав німецькому імператору, що він збирається «відвоювати свою вотчину - Велике князівство Київське, котрим володіє Казимир, король Польський і його діти, а [це - частина] нашої держави, російських земель”. Подібні претензії висловлювали і його спадкоємці, з геополітичних інтересів яких ніколи не випадали українські землі.
Легенда про Москву - другий Київ тісно пов'язувалася з іншою - «Москва - третій Рим». В умовах Московії вчення про царську владу одержало свій розвиток на початку XVI ст. у творчості ченця псковського Єлізарова монастиря Філофея, ідея якого склала згодом політичну концепцію «Москва - Третій Рим». У чому її сутність і політичне значення?
На думку Філофея і його послідовників, історія людства - це історія трьох всесвітніх держав, чия доля спрямовувалася волею Бога. Римська імперія впала через єресі. «Другий Рим» - Візантія була покарана Богом за зрадництво православ'я, унію з католиками 1439 р. («понеже они предаша православную греческую веру в латинство»). З падінням Константинополя під ударами турків у 1453 р. центром православного християнського світу й охоронницею православ’я стала Москва («яко вся християнська царства приидоша в конець й снидошася во єдино царство нашего государя»). Філофей робить висновок: «Два убо Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не бьіти». З цього висновку випливала ідея особливої відповідальності російського царя за долю православного світу і довіреної йому Богом держави, тому що доля «Росейского царства» відтепер міцно зв'язана з долею православної віри.
Прагнення московських государів стати, якщо не вище, то хоча б урівень з государями європейських держав спонукало московських ідеологів розвивати далі концепцію «Москва - третій Рим», внести в зміст легенди про початок Російської держави нові зміни. Засновником династії московських царів був оголошений не хто інший, як римський імператор Октавіан Ав- густ, сороковим коліном у потомстві брата якого був начебто князь Рюрик («обретоша князя Рюрика, суща от роду Римська царя Августа»).
Рішення Московією завдання свого самовизначення як самостійної держави світового значення знайшло своє відображення у російській в політичній і правовій думці, у доктрині царя Івана IV (1530-1584).[8] Він прославився найбільше політикою опричнини і кривавого терору, за що й удостоївся прізвиська «Грозний». Відстоюючи своє право самодержавної влади, він у своїх численних посланнях до церковних і державних діячів, дипломатів і королів, вибудовував власну концепцію царської влади. Її основні положення: 1) єдиною законною підставою заняття царського престолу він вважав право спадкування. Себе він іменував «скипетродержателем», «найбільшим християнським государем», що відповідало концепції «Москва - третій Рим», утверджувало династичний її характер. Іван Грозний називає три джерела православного самодержавства: як владу, дану від Бога, успадковану від давньоримського імператора і руських великих князів; 2) самодержавство в трактовці царя є владою цілком одноособовою, абсолютною, незалежною від духівництва, бояр і будь-якої суспільної сили. «Како же и самодержец наречется, аще не сам строит?» - с подивом запитував він у посланні до А.Курбського. Об'єктом своїх турбот Грозний вважав не тільки державні справи, але й духовні, навіть життя монастирів. У його уявленні цар відповідальний буквально за всі помисли і вчинки підданих; 3) Іван IV відкидав яку б то не було можливість встановлення договірних відносин між ним і його підданими. В його уявленнні ці відносини повинні бути відносинами не рівних людей, а государя і рабів; 4) У його розумінні царська влада все-таки обмежена, але не людьми, а тим, хто її дав, тобто Богом. Цар повинен панувати відповідно до божих заповідей, вважав Грозний. Він проти союзу світської і духовної влади. «Одно дело, - заявляє «скипетродержа- тель», - священническая власть, иное дело - царское правление». Царську владу він не хотів ділити ні з ким, навіть із служителями Бога; 5) у судженнях Грозного великого значення надається методам і способам реалізації влади. При цьому одну із самих головних функцій царської влади бачив у покаранні «лиходіїв». Покарання «крестопреступников» для Івана Грозного - лише засіб не допустити «бісівської влади». Тому він часто вживає поняття «страх» і «гроза», стверджував, що цар зобов'язаний «рятувати» своїх людей «страхом».
Уся доктрина російського царя спрямована на обґрунтування своєї абсолютної влади, жорстоких методів управління державою, бажання виправдатися за пролиту кров.
Іншу тенденцію в розвитку російської державності і політичної теорії, що втілювала ідеали бояр і воєвод, їх надії на розвиток станового представництва виражав князь Андрій Курбський (1528-1583).[9] Його літературна спадщина велика. Крім трьох послань царю, вона включає десятки послань різним державним і церковним діячам, а також публіцистичний твір «Історія про великого князя Московського», переклади творів з церковної патристики та ін. Він теж вважав джерелом влади в державі божественну волю: «цари и князи от Всевьішнего помазуются на правление». Але мету верховної влади вбачав у справедливому і милостивому управлінні державою для блага всіх її підданих і в праведному (правосудному) рішенні її справ. Нинішня влада, на думку князя, ухилилася від виконання завдань, покладених на неї божественною волею, а тому позбавлена божественного заступництва, стала безбожною і беззаконною.
Як відступ від православ'я, попрання Христових заповідей трактував Курбський злодіяння Івана Грозного. «То ли нам, бедньїм, воздал, всячески губя нас? - гнівно запитував він у царя. - Или думаешь, что тьі бессмертен, царь? Или скверной ересью увлечен так, что являешься прегордьім мучителем и истязаешь людей, не доказав их виньї». Таким чином, у розумінні бунтівного князя цар насамперед - праведний суддя. Встановлений тиранічний режим, на думку князя, привів до втрати значення Земського собору, що став усього лише безмовним провідником волі деспота і навколишніх його лиходіїв. Курбський наївно вважав, що заміна радників «злых и лукавих» на мудрих, добрих і знаючих може змінити порядки в державі.
Найкращою організацією державної влади Курбському уявлялася монархія з виборним станово-представницьким органом. Наділений царством, цар «должен искати доброго и полезного совета не токмо у советников, но и у всенародних человек» при цьому «самому царю достоит яко главе бити и любити мудрих советников своих». Він посилався на позитивний досвід Івана III, якого супроводжували великі військові і політичні удачі саме тому, що він часто і багато радився з «мудрими и мужественними сигклити его ... и ничто же начинати без глубочайшего и много совета». Станово- представницька монархія спиралася б не тільки на представницький орган («Совет всенародних человек»), але і на систему сігклітів з радників розумних і досконалих, без ради яких «ничесоже устроити или мислити» у державі не слід. Єдина централізована державна система в Московії у Курбського заперечень не викликала.
Таким чином, Іван Грозний і Андрій Курбський по-різному оцінювали становище у московському царстві і політичні перспективи його розвитку.
Близької до моделі станово-представницької монархії була і політико- юридична програма Івана Пересветова - видного письменника-публіциста, представника російської суспільно-політичної думки середини XVI ст. У своїх творах і чолобитних царю він теж обґрунтовував життєву необхідність для Московії сильної державної влади, централізації адміністративної і судової систем.
Першим, хто в Росії почав розробляти теорію освіченої монархії був випускник Києво-Могилянської академії Симеон Полоцький (1629-1680).[10] Служачи в Москві при царському дворі, він у своїх творах «Жезл правле- ния», «Вертоград многоцветний» по-новому розв'язував традиційні питання про верховну владу, форму її кращої організації і діяльності.
Цар у нього подібний Сонцю. «Небом Россию наречи дерзаю, ибо планиты в ней обретаю. Ты - Солнце, Луна - Мария царица». Формула «цар- сонце» у Полоцького - це поетичний образ просвітницької абсолютної монархії. Цар дає життя державі, покликаний бути освіченим, вічно прагнучим до знання государем, просвіщаючим свій народ. Симеон настійно радить царю читати книги з історії, засвоювати історичний досвід інших країн і народів і «по их примеру живот свой править», розмовляти з «премудрьіми людьми», читати Аристотеля. Бажання царя «прибьітков» підданим відрізняє його від тирана, який печеться лише про себе.
Нарікаючи «небом» Росію, Симеон схвалює вічну нерівність людей, але призиває управляти ними з розумом і лагідністю, до виконання кожним свого обов’язку, визначеного долею. Серед пороків російського життя він не приймає ледарства й особливо пияцтва. Світло «Сонця» - правда. Цей термін Симеон вживає в традиційному значенні «закон». Він просить царя «зберігати правду» і утверджувати її у всім царстві. «В образ правдьі» повинен діяти і суд. Він зобов'язаний відновлювати правду, а не мстити, адже помста нелюдська і протипоказана правді. Симеон за рівний для всіх суд: «рав- но судити мала и велика», за істинне правосуддя.
Вважає, що російський цар повинен допомогти православним народам звільнитися від гніту, радить царю жити у мирі з усіма державами «до конец земли», царювати «мирно и мудро», ніколи не шукати «брани», а славу Росії розширювати «через книги».
Вплив європейської орієнтації на російську політико-правову думку справив і сучасник Полоцького хорват за походженням Юрій Крижанич (1618-1683)[11]. У своєму трактаті «Політика», серії статей він виклав позитивну програму перетворень. Він виступив проти концепції, що затвердилася в російській офіційній ідеології, про походження царської влади від римських і візантійських імператорів, відстоюючи її божественне походження. Ідеальним правителем Крижанич хотів би бачити короля-філософа, протиставляв освіченого правителя тирану. Головними й основними гарантіями проти тиранії («людодерства») у нього є знищення «дурних» і наявність у державі добрих законів, контроль за їх виконанням і належним правосуддям. Політику вважає «королівською мудрістю», наукою управління державою.
Монархію Крижанич порівнює з аристократичним і демократичним правлінням і вважає найкращим ладом: 1) в ній краще додержуються загальної справедливості; 2) краще зберігаються спокій і злагода в народі; 3) монархія краще оберігає від небезпек; 4) і, головне, - вона подібна владі Бога. Самовладдя - найдавніше і найміцніше правління. Король управляє підданими за допомогою трьох «життєвих сил» - мудрості, могутності й багатства, встановлює добрі закони, спирається на знатних (князів, дворян), надаючи їм привілеї і права.
Таким чином, історичні обставини розмежували долі народів колишньої Київської Русі, відбилися на відродженні і розвитку їх національної державності, формуванні правових систем, а, отже і на політичній і правовій думці.
В Україні при литовсько-польському пануванні залишалися живучими норми звичаєвого права, традиції військової демократії, релігії, культури, що зазнали впливу польського і литовського права, політичних ідеалів Речі Посполитої і втілились в козацькій військовій християнській республіці. Її традиції й ідеали заклали фундамент політичних проектів і програм українських гетьманів. На цій основі народжувалися передові для середньовічної Європи ідеї республіканського ладу Козацької держави, з чітким поділом влади, правами і свободами станів суспільства, їх конституційного закріплення. Таке «забігання вперед» визначило і долю цих ідей.
Політичний і социально-економический лад Московської держави, що виникла значно раніш Козацької держави, був ближче до ладу Київської Русі, сусідів Московії. Незважаючи на більш зріле феодальне суспільство, більш складну її політичну і правову ідеологію, історична наступність від Київської Русі стала тут політичною ідеєю, складовою частиною офіційної ідеології. Зміни в державному ладі, небувале за масштабами розширення території, створювали передумови переходу російської державності до імперії, що наклало відбиток на російську політико-правову думку, додало їй консервативний характер. Вона зосередилася на обґрунтуванні абсолютизму, проблемах політичного і правового удосконалення самодержавної влади, її функцій, взаємин з церквою. Ідеал освіченої монархії виявився привнесеним іззовні, головним чином європейською політичною думкою.
Контрольні завдання:
1. Визначіть зміст концепцій С. Оріховського суспільного договору, держави і права, розподілу влад
2. Дайте характеристику богословських трактовок сутності влади, суспільно- політичного ідеалу І. Вишенським
3. Назвіть найважливіші політико-правові ідеї у теологічних творах П. Могили
4. Розкрийте складові політичних програм гетьманів України - Б. Хмельницького, І. Виговського, І. Мазепи
5. Які ідеї і принципи закладені в Конституції П. Орлика? Зверніть увагу на її соціальну спрямованість
6. Визначіть політичний смисл концепції «Москва - третій Рим»
7. Дайте характеристику абсолютистських політико-правових ідей в Росії ХVI - XVII ст.
[1] Оріховський Станіслав (Роксолан, Русин). Народився в с.Оріховці Перемишлянської округи в родині шляхтича і православної українки. Навчався в Краківськім, Віденському ун-тах, слухав курси лекцій у Віттенбер- гському, Падуанському, Болонському ун-тах. Товаришував з М.Лютером і деякий час жив у нього. Був знайомий і підтримував зв’язки з багатьма європейськими гуманістами і вченими -У.фон Гуттеном, А.Дюрером та ін. Вів активну пропаганду ідей гуманізму й античної спадщини, за що його часто називали «русинським Демосфеном», «сучасним Цицероном». Найбільш відомі в Європі твори Оріховського «Про турецьку загрозу», «Відступництво Риму», «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу».
[2] Вишенський Іван народився в містечку Судова Вишня (нині - Львів. обл.). Жив в Луцьку, Острозі, приблизно в 70-ті рр. XVI ст. переселився на о. Афон - своєрідний центр православ’я. Прожив тут близько 40 років. В 1604р. приїздив в Україну, своїми творами прийняв участь в полеміці з уніатами.
[3] Могила Петро - син молдавского господаря Валахії і семиградської княжни. Одержав освіту у Львівській братській школі, університетах Польщі і Франції. В 1625 р. постригся у монахи, через два роки був обраний архімандритом Києво-Печерської лаври. Став митрополитом у 1632 р. За короткий час здійснив реформу церковного обряду, освіти духовенства. Заснував Київський, Кременецький колегіуми, слов’яно- грецько-латинську академію в Яссах, Лаврськую вищу школу, пізніше названу на честь Могили Києво- Могилянською академією.
[4] Хмельницький Богдан (Зіновій) народився в Переяславі в родині козацького сотника. Закінчив ієзу- їтський колегіум у Львові. Вільно володів кількома мовами, знав латину. Приймав участь в козацьких походах. У війську Запорізькому обирався писарем, сотником, полковником, обирався від козаків до польського сейму, одержав від польського короля Владислава IV почесну шаблю. У березні 1648 р. був обраний на Запоріжжі гетьманом.
[5] «Військо Запорізьке» - офіційна назва Української держави.
[6] Мазепа Іван Степанович, син козацького урядника в Білій Церкві. Вчився в Київській, Полоцькій коллегиях. Служив при дворі польського короля, згодом перейшов на службу до гетьмана П.Дорошенка. Приймав участь у воєнних походах, став генеральним писарем. В 1697-1708 рр. - гетьман України. Трагічна доля, волелюбність І.Мазепи, спроба скинути московське ярмо, як і любовні пригоди гетьмана надихнули Байрона, В.Гюго на створення поем про нього.
[7] Орлик Пилип Степанович народився на Віленщині. Закінчив Києво-Могилянську колегію. Служив в гетьманській канцелярії. При І.Мазепі став Генеральним писарем (1700 р.) і соратником гетьмана. Після Полтавської битви и смерті Мазепи в Бендерах був обраний козаками гетьманом.
[8] Іван IV зійшов на престол після смерті свого батька Василія III у 1533 р. і правив Московією аж до своєї кончини. Вінчався на царство у 1547 р. і після підтвердження свого царського звання Константинопольським патріархом, став першим визнаним російським царем. Був автором багатьох послань державним і церковним діячем, дипломатам і королям.
[9] Курбський Андрій Михайлович належав до знатного князівського роду Рюриковичів, був потомком великого Київського князя Володимира. Народився і провів дитинство в Україні. Аж до 1564 р. був найближчим сподвижником царя, впливовим воєводою. Приймав активну участь в Обраній раді при цареві, проте згодом попав в опалу, втік до Литви.
[10] Петровський-Сітніанович Самуїл народився у Полоцьку. Закінчив Києво-Могилянську академію. У 1659 р. прийняв чернечий постриг під ім’ям Симеона. З 1664 р. жив у Москві. Викладав у школі під’ячих «сімь вільних наук». Згодом став вчителем царських дітей. Найбільш відомими його творами є: «Жезл прав- ления» (1666 р.), «Вертоград многоцветний» (1668 р.), «Рифмологион» (1679 р.). У своїх творах виступав провідником західної культури і освіченості.
[11] Крижанич Юрій - католицький священик, доктор теології. Був одним з перших ідеологів слов’янського союзу навколо Російської держави. Вважав такий союз можливим лише за умови унії православної і римсько-католицької церков.