РОЗДІЛ 3. ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО І ДЕРЖАВУ У СТАРОДАВНІЙ ГРЕЦІЇ

РОЗДІЛ 3. ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО І ДЕРЖАВУ У СТАРОДАВНІЙ ГРЕЦІЇ

 

З Стародавньої Греції розпочинається правова цивілізація, історія полі­тичної і правової науки філософії. Їх становлення відбувалося в руслі загаль­ного процесу людського пізнання - від міфу, релігійних уявлень, до раціона­льних, наукових. З моменту виникнення державності в Стародавній Г реції на початку I тис. до н.е. історію розвитку політико-правової думки можна поді­лити періоди: 1) передполісний (XI - ХІ ст. до н.е.) - з пануванням релігійно-міфологічних політико-правових уявлень; 2) архаїчний, «сдоократівсь- кий» (Vm - V! ст. до н.е.) - з розвитком полісного життя ці уявлення все бі­льше поступаються раціональним (у творчості Г омера, Г есіода, „семи мудре­ців”), формується філософський підхід до проблем держави і права (Піфагор і піфагорійці, Геракліт, Демокріт); 3) „сократівський” або класичний (V - перша пол. W ст. до н.е.) - час розквіту давньогрецької політичної і філософ­ської думки (софісти, Сократ, Платон, Аристотель); 4) елліністичний (друга пол. IV - II ст. до н.е.) - час упадку грецької державності, кризи політико- правової ідеології ((Епікур, стоїки, Полібій).

Грецька державність виникла і розвивалась у формі незалежних полісів -     міст-держав. У VІ - V ст. до н.е. в одних з них (Афінах, Абдерах) формою правління була демократія, в інших, як в Спарті, - аристократія, потім - олігархія (Фівах, Мегарах). Короткочасно існувала і Тиранія. Антична циві­лізація зіграла роль своєрідної лабораторії, де випробовувались різні види форм державного правління і політичних режимів. Ці процеси і стимулювали їх теоретичне осмислення в політико-правових вченнях, античній філософії.

І ще про одну особливість. Тут суб'єктами політики (тобто полісного життя) були тільки вільні, громадяни полісу - повноправні члени полісного колективу, невеликих, іноді крихітних держав, обмежених територією міста і прилеглих до нього селищ. Політика і зв'язані з нею практичні й інтелектуа­льні заняття (shole) вважалися справою вільних, фізична праця - долею рабів. Відносини господина і раба, глави родини й інших її членів розглядалися, як відносини неполітичні. Активна участь громадян у справах полісу, розмаїття політичного досвіду, особливо демократичного спонукали шукати нові пояс­нення політичних і правових явищ, поняття і терміни. Політико-правові кон­цепції починають розроблятися в рамках загальнофілософських вчень.

 

§1. Ранні вчення в давньогрецькій філософії.

Література і мистецтво Стародавньої Греції донесли до нас релігійно- міфологічні уявлення греків про світ, події минулого, початки полісного життя, справедливість і закони. Їх встановлення пов'язувалося з волею богів- олімпійців на чолі з Зевсом.

У поемах Гомера (VIII ст. до н.е.) «Іліаді» і «Одиссеї», Гесіода (VII ст. до н.е.) - «Теогонгія», «Труди і дні», на яких виховувалося багато поколінь еллінів, Зевс виступає, як верховний заступник загальної справедливості, су­воро караючий насильство і тих, хто творить неправий суд. Автор «Іліади» використовує уживані в його час поняття «діке» (справедливість), як основу і принцип права, «теміс» (звичай, право), «тіме» (честь, особистий статус). При цьому право розуміється, як сукупність індивідуальних (нерівних, у за­лежності від достоїнств і заслуг) прав, освячених принципом справедливості і відповідних усталеним звичаям, як конкретизація вічної справедливості, її прояв і дотримання у відносинах між людьми. Г есіод відстоює ідеали патріа­рхального (додержавного) права, коли люди «золотої доби» жили щасливо, не знаючи турбот. Псування вдач людей і їх відхід від божественних устано­влень приводить, за словами Гесіода, до того, що «правду замінить кулак», «де сила, там і буде право». Таку підміну він таврував, як перекручення уяв­лень про правду і справедливість. Сучасники Гесіода почали чітко розрізня­ли право за природою (божественно-природне право) і право за людським встановленням - номос. Однією з головних ідей виховання молоді в полісі - слухняність владі і виконання законів. Громадянин належав не собі, але полісу. Благозаконня (Евномія) вважалась умовою гідного полісного життя.

Раціоналізація етичних і морально-правових уявлень особливо яскраво виступає у творчості т.зв. «семи мудреців» (VII - VI ст. до н.е.) - Фалес, Піттак, Периандр, Біант, Солон, Клеобул і Хілон. Їх мудрість - сплав думки і до­свіду, адже деякі з них були правителями, законодавцями, реформаторами. Вона набула форми коротких імперативних (повеліваючих) афоризмів і вира­зів («гномів»): „Упорядкований поліс - це дотримання законів”, «Корися за­конам», «Не роби сам того, що ти засуджуєш в інших», „Пізнай самого се­бе”, «Підкоряйся тому закону, що ти установив для себе», «Повелівай не ра­ніш, ніж сам навчишся коритись», «Не задовольняйся покаранням злочинця, але попереджай злочини», «Вживай закони старі, а зелень молоду» та ін. Це - смисл і прообраз юридичних правил і норм, ідей права і законності. Ідеї афо­ризмів мудреців пережили століття.

Знаменитий афінський реформатор і законодавець Солон (біля 638 - 559 р. до н.е.)^[1] реформував афінський поліс, увів помірну демократію, засно­вану на компромісі знаті і демосу. Держава, за Солоном, потребує насампе­ред законного порядку; закон, влада закону в полісі - поєднання права і сили. Пізніше Аристотель зазначить, що саме з реформ Солона «почалася демокра­тія».

Серед давньогрецьких мудреців виділявся і Піфагор (бл. 580 - 500 р. до н.е.) , «найбільший еллінський мудрець» за словами Геродота. Піфагор називав себе філософом, можливо першим використав поняття філософії (любові до мудрості) на відміну від самої мудрості (софії). Сутність справе­дливості, за філософом, складається у воздаянні рівним за рівне (добром - за добро, злом - за зло). Рівність, найістотніше поняття для права, у піфагорій­ців виступає загальним принципом справедливості, «мірою належно- го».Людина повинна провести своє життя гідно, прагнучи до прекрасного і піклуючись про гармонію душі. Ідеал піфагорійців - поліс, з пануванням справедливих законів. У своїх бесідах Піфагор вчив: після божества перш за все слід поважати батьків і закони, підкоряючись їм за переконанням, а не удавано; законослухняність - висока чеснота; закони - велика цінність. «Ба­тьківські звичаї і закони» піфагорійці протиставляли схильності до законода­вчих нововведень. Найгіршим злом піфагорійці вважали анархію (безвладдя): людина своєю природою не може обійтися без керівництва. Міркуючи про правителів і підданих, Піфагор говорив, що «правителі повинні бути не тіль­ки знаючими, але і гуманними, а підлеглі не тільки слухняними, але і началь- стволюбивими». Мета виховання і управління - в упорядкуванні індивідуа­льних і загальних справ, у гармонізації людських відносин, оскільки «поря­док і симетрія прекрасні і корисні, безлад й асиметрія ж потворні і шкідливі».

Піфагорійці були прихильниками аристократії - правління кращих, знаючих, правлячих на підставі законів. Їх аристократичні симпатії й антипа­тії до демократії відзначені інтелектуальною недовірою до «думки натовпу». «Нерозумно звертати увагу на думку всякого й особливо на думку юрби. Адже небагатьом властиво прекрасно думати. Очевидно, що це властиво (тільки) знаючим». Значний вплив їх погляди справили на наступних грець­ких мислителів, у т.ч. Сократа, Платона та інших сократиків.

Філософи-досократики звернулись до людського розуму і досвіду, утвердили віру в раціоналізм, тобто в ідею, що світом управляють розумні закони, підвладні пізнанню людиною, у можливість встановити раціональні принципи управління поведінкою людини як члена суспільства.

Геракліт (бл. 530 - бл. 470 р. до н.е.)^[2] - знаменитий філософ-діалектик. Згідно його філософії у світі панують необхідність і закономірність - світо­вий закон - „логос”, голос космічної справедливості. Світ - вічно змінне ціле і розумність людини полягає у свідомій підлеглості „логосу”.

І життя полісу і його закони повинні, за Гераклітом, слідувати Логосу. Цей всезагальний закон - джерело людського закону (номосу), його розу­мної природи. Тому народ має боротися за закон, як за свої стіни, свавілля ж слід гасити скоріше, ніж пожежу. Більшість людей не розуміє загального Ло­госу, якому необхідно слідувати. Геракліт розрізняє мудрих і нерозумних, кращих і гірших. Соціально-політична нерівність - правомірний і справедли­вий результат загальної боротьби. Критикуючи демократію, де править юрба і немає місця кращим, Геракліт виступав за правління духовної аристокра­тії. «Один для мене - десять тисяч, якщо він - найкращий». «І волі одного покора - закон». На його думку, узгодження всього життя людей, у т.ч. їх державного життя, законів з веліннями логосу, зберігає свою силу у всіх фо­рмах і типах політичного правління.

Аристократичні погляди Піфагора і Геракліта істотно відрізнялися від демократичних поглядів Демокріта (бл. 460 - бл. 370 р. до н.е.)^[3]. З раннього дитинства і до глибокої старості його не полишала пристрасть до пізнання, він був енциклопедичним вченим і плідним автором.

У своєму соціально-політичному вченні Демокріт одним з перших в іс­торії античної думки розглядав становлення людини і людського суспіль­ства як частину світового розвитку. У ході цього процесу, вважав він, лю­ди поступово під впливом нестатків, наслідуючи природі і спираючись на свій досвід, набули усі свої основні знання й уміння, необхідні для громадсь­кого життя. Поліс, законодавство створені штучно. Звідси - недосконалість полісного життя, законів. Відповідність природі, «правді» (справедливості) філософ розцінює як критерій для етики, політики, законодавства. «Те, що вважається справедливим - не є справедливе: несправедливо ж те, що проти­вно природі».

Держава у Демокріта уособлює собою «загальну справу» громадян і служить його «опорою». «Справи державні, - підкреслював він, - треба вва­жати набагато важливішими за інші; кожний має прагнути, щоб держава була благоустроєна, не домагаючись більших почестей, ніж йому личить, і не за­хоплюючи більшої влади, чим це корисно для загальної справи. Тому що держава, що йде по вірному шляху, - найбільша опора. І в цьому полягає все: коли вона в благополуччі, усі в благополуччі - коли вона гине - все гине». Апологія демократично влаштованої держави передбачає рішення проблеми благоустрою держави як співтовариства вільних людей із правовим поряд­ком.

За Демокрітом єднання вільних громадян, взаємодопомога і братерство  -   ознака істинної демократії. Їй не суперечить і «правління кращих»: «При­стойність вимагає коритись закону, владі і розумовій перевазі». Можливі до­кори в загальній бідності при демократії він відводив запереченням: «Бід­ність у демократії настільки ж переважніше так званого благополуччя грома­дян при царях, наскільки воля краще рабства». Був противником безправ'я і рабства людей.

Правління кращих вимагає «мистецтва управління державою», яке Демокріт характеризує як «найвище з мистецтв». Він рекомендує його рете­льно вивчати і допускати до правління лише тих, хто знається у цій справі, має відповідні знання і достоїнства: «Дурні громадяни, одержуючи почесні посади, ведуть державні справи недбало, нерозумно і нагло». Вони падкі на лестощі і угодництво, що приносять шкоду «загальній справі» і благополуч­чю поліса.

Закони, за Демокрітом, покликані забезпечити благоустроєне життя в полісі, але для цього необхідні відповідні зусилля і з боку самих громадян, їх покора закону: «Закон прагне допомогти життю людей. Але він може цього досягти лише тоді, коли самі громадяни бажають жити щасливо: для слухня­них закон - тільки свідчення їх власної чесноти». Доброчесність сама по собі цінніше закону, який лише засіб, причому не найкращий, для прилучення до чеснот. Саме в цьому сенсі треба розуміти слова Демокріта про те, що закони  -     «дурна вигадка», що «мудрець не повинен коритися законам, але жити ві­льно», адже існує розходження між тим, що установлено „За загальною дум­кою” і тим, що йде від природи. Мудрець не має потреби в моральній опіці держави і законів. Закони потрібні власне для звичайних людей, щоб прибор­кати властиві їм заздрість, розбрати, тягу до заподіяння шкоди іншому. Звід­си - необхідність покарань: «Повинне будь-що-будь убивати усе, що прино­сить шкоду і зневажає справедливість. Той, хто це робить, зберігає при вся­кому державному ладі спокій духу, право, мужність і майно скоріше, ніж той, хто цього не робить». Саме покарання повинне спиратися на писаний закон чи усталений правовий звичай.

Погляди Демокріта одержали широке поширення серед античних мис­лителів уже при його житті і вплинули на наступну політико-правову думку.

 

 

§ 2. Період розквіту давньогрецької політико-правової думки.

Розвиток і розквіт давньогрецьких полісів, особливо афінської демок­ратії, у другій половині V ст. до н.е., ускладнення суспільного життя, обумо­вили зростання ролі політики, попит на знання. Рівень знань, підготовки до державної діяльності стали критерієм при доборі кандидатів на державні по­сади. Ці обставини і стали причиною появи школи софістів - платних учите­лів мудрості, що готували слухачів до політичної діяльності, учили умінню керувати приватними і загальними справами, виступати в Народних зборах, суді, прийомам доказів і ораторського мистецтва. Багато хто із софістів були видатними просвітниками свого часу, глибокими і сміливими новаторами в риториці, етиці, логіці, праві, політиці. Вони не складали якої-небудь єдиної школи і розвивали різні філософські, політичні і правові погляди. Вже тоді розрізняли два покоління софістів: старших - Протагор, Горгій, Продик, Гіппій, Антифонт й ін.; молодших - Фрасімах, Калликл, Лікофрон та ін. Ба­гато хто зі старших софістів дотримувався в цілому демократичних поглядів. Серед молодших же софістів були як прихильники демократії, так і аристок­ратії і тиранії.

Що нового, найбільш примітного в політико-правових поглядах софіс­тів?

По-перше, для них характерний ще більший поворот до проблеми лю­дини, її суспільного буття, пошуку природних основ права і закону. Засно­вник школи софістів, хто користувався славою багатознаючого софіста, ве­ликого спорщика і блискучого оратора, Протагор (481 - 411 р. до н.е.)^[4] осно­вну тезу багатьох софістів сформулював так: «Людина є мірою всіх речей, Так заявила про себе епоха розквіту демократії: не тільки людина для полі­са, але і поліс для людини, про рівність усіх людей.

Людина, за Протагором, спочатку відрізнялась від тварин тільки умін­ням користатися вогнем. Цьому її навчив Прометей. Але люди не вміли жити спільно. Тоді боги ввели сором і правду, наділивши ними всіх людей і кож­ний став причетний до справедливості і політики (полісного життя). Ніяка держава не встоїть, якщо політикою, політичним мистецтвом не будуть займатись всі його громадяни.

Що насправді істинно, ми не знаємо, заявляв Протагор. А те, що для нас корисно, про це нам говорять природне право і державні закони. Закони так само текучі, як і все існуюче. Але поки існує даний закон, йому необхідно коритися. Тому він надавав важливого значення вихованню громадян у дусі законів. «Держава, - учив Протагор, начертавши закони - винахід славних древніх законодавців, - відповідно їм змушує і повелівати, і коритися. А пе­реступаючого закони держава карає і назва цій карі - виправлення, тому що відплата виправляє». Він енергійно відстоював принципи справедливості, за­конності і громадського порядку, як об'єктивної цінності в житті людини і держави. Кожен громадянин, вважав цей мудрець, повинен мати розвинуте почуття справедливості, розважливості, благочестя.

По-друге, і старшим, і молодшим поколінням софістів розроблялася концепція особистих прав людини. Людина має право жити для себе. Дер­жава, закони - гарантії, політичний і юридичний механізми їх реалізації. Осо­бисті права людини, свобода трактувалися як невідчужуване природне право, для гарантії якого і встановлюється угода про державну спільність. Так, Лі- кофрон вважав закон простим договором, «просто гарантією особистих прав». В основі його концепції лежить уявлення про природну рівність лю­дей, їх особистих прав. Деякі софісти, як Гіппій, поширювали ці права і на рабів: «Божество створило усіх вільними, а природа нікого не створила ра­бом».

По-третє, Гіппій, Антифонт, Горгій першими здійснили ґрунтовну розробку природно-правової теорії. Природне право перший трактував як неписані закони, «які однаково виконуються в кожній країні». Істинне, при­родне право протистоїть штучному, полісному закону (номос). «.Люди ро­динні за природою, закони ж, цар над людьми, примушують..., що противно природі». Природне право втілює справедливість. Він аргументував це тим, що писані закони - умовні, текучі, залежать від зміни законодавців. «Хто стане думати про закони і слідування їм, як про справу серйозну, коли нерід­ко самі законодавці не схвалюють їх і змінюють». Молодші софісти Фрасі- мах, Пол Агригентський, учень Горгія, вважали: закони закріплюють виго­ду найсильніших, тут сила - основа права. Виховання людей у дусі вимог природи Антифонт розцінював, як необхідну умову досягнення єдності гро­мадян у питанні про державні порядки і закони. Номос - результат угоди між людьми, а не прояв божественної волі, і в цьому його соціальне призначення.

Але більшість софістів не протиставляла природне право і писані зако­ни поліса, вважаючи їх досягненням людської культури, результатом „зако­нодавчого мистецтва”. За Протагором, «закон є вираз узгодженої, взаємної справедливості». Горгій вважав «писані закони, цих стражів справедливості» мудрим людським винаходом: вони охороняють справедливість. Гіппій під законом розумів «те, що громадяни за загальною згодою написали, установи­вши, що належить робити і від чого треба утримуватися». Таким чином, со­фісти першими визначили критерії критики позитивного права з позицій тео­рії природного права, соціальне призначення, поняття і цінність закона, стве­рджували, що закони по суті є тією вищою справедливістю, на яку не може претендувати жодна людина.

По-четверте, мислителі Стародавньої Греції й особливо софісти дали в принципі наукове пояснення походження суспільства, держави, природи влади і політики. Протагор, Лікофрон трактують походження «взаємного союзу», як результат угоди для захисту особистих прав, прагнення людей до миру і благозаконня. Політика, за Фрасімахом, сфера прояву людських сил і інтересів, сфера людських, а не божественних діянь. У кожній державі, роз­вивав він свою думку, влада встановлює закони на свою користь: демократія  -  демократичні закони, тиранія - тиранічні і т.д. Установивши подібні зако­ни, влади оголошують їх справедливими. Він картав насильства в діяльності держави, авторитарний характер політики і законів.

З ним не погоджувався Каллікл. «По-моєму, - говорив він, - закони саме і встановлюють слабосильні, а їх більшість. Заради себе і власної вигоди установлюють вони закони.». Він був прихильником аристократичного правління. За природою, стверджував Каллікл, справедливо те, що кращий вище гіршого і сильний вище слабкого. У цьому він бачив «природну ознаку справедливості» і з позиції такого розуміння природного права критикував демократичні закони, їх принцип рівноправності громадян.

Таким чином, софісти, для кого була притаманна незвичайна широта мислення, внесли істотний вклад у теоретичну розробку проблем держави, права, політики, у політичне і правове виховання громадян грецьких полісів. Однак поступово слова «софіст», «софістика» набули одіозного звучання в зв'язку з властивим багатьом софістам прагненням виграти спір будь-що шляхом жонглювання поняттями, логічних хитрощів.

Багато положень софістів про право, державу, політику розвив і пере­глянув Сократ^[5] (469-399 р. до н.е.), той хто дав моделі рішень багатьох філо­софських і політико-паравових проблем. Він не писав трактатів, формою пі­знання, дослідження суспільних явищ і фактів були його міркування, бесіди, методом - іронія, сумніви в прописних істинах, пошук дійсної істини. Істина -  одна.

Виділимо у політико-правових поглядах Сократа найсуттєвіше для нас.

1)   В умовах затяжної політичної і суспільної кризи після закінчення Пе- лопонесської війни цей безкорисливий шукач істини прийшов до висновку: ніяка реформа неможлива без оздоровлення особистості, без морального єднання суспільства. Пошук і визначення позитивного сенсу життя, покли­кання людини, шляхів і способів її самореалізації, досягнення високого мо­рального ідеалу - головне в сократівському вченні про людину. Він вірить у можливість досягнення людиною такого ідеалу через розум, знання, добро- чиність. У цьому зміст його, хай не нового, заклику - «Пізнай себе!» Люди­на щаслива, якщо вона моральна, доброчесна і опанувала знаннями. Творити добро можна лише знаючи, в чому воно полягає. Діоген Лаертський згадував про Сократа: «він говорив, що є тільки одне благо - знання, одне тільки зло - неуцтво». Оволодіння знаннями без моральної підготовки шкідливо і недоці­льно. Люди без моралі більш несправедливі і здатні робити зло іншим. Сус­пільству потрібні щасливі люди, вважав Сократ. Щасливі, доброчесні люди   -      благополучне суспільство. Тому що суспільство - це сукупність індивідів, єдине “Ми”, у якого одна мораль і ціль. Досягти індивідуального щастя без чи всупереч суспільству неможливо. Створений великим мудрецем позитив­ний соціальний ідеал виступав умовою демократичних реформ.

2)    Держава. У Сократа, як і в етиці, у політиці знання є критерієм прав­ління і законодавства. Правити і законодавствувати повинні знаючі. Тому форми правління для Сократа несуттєві: існуюча державно-правова практика не відповідає розумним і справедливим началам держави. Її благополуччя прямо залежить від розумної діяльності правителів і законодавців. З усіх до­стоїнств правителя головне - робити щасливими тих, кого він веде. Некомпе­тентність, неуцтво афінської демократії викликали в нього саркастичні за­уваження, їдку іронію.

Він першим запропонував критерії оцінки форм правління: царська влада - влада за згодою народу і на основі законів. Тиранія - влада проти волі народу і на беззаконні, сваволі правителя. Аристократія - де посадові особи обираються із «знаючих» і вони додержуються законів. Плутократія (олігархія) - правління на основі майнового цензу, багатих в угоду багатим. Демократія - правління всіх громадян на основі законів. Таким чином, кри­теріями тут виступають воля народу, компетентність правлячих, законність. У теоретичному плані це плідна спроба виявити і сформулювати морально- розумну природу і сутність держави, її правову природу.

3)  Закони і законність. За Сократом, моральна організація полісного життя (політики) неможлива без законів. Закони - устої полісу. Як і софісти, він розрізняв природне право і закон поліса, але на відміну від них вважав, що і те, і інше походить від розумного начала. Далось взнаки його прагнення відобразити і сформулювати саме цю розумну природу моральних, політич­них і правових явищ. Право - загальнообов’язковий мінімум моралі. На його думку, і неписані божественні закони, і писані мають одну мету - спра­ведливість. Законне і справедливе - одне і те ж. Сократ погоджувався з Гіппі- єм: під законами «потрібно розуміти те, що громадяни за спільною згодою написали, установивши, що можна робити, а від чого слід утримуватися». Але не погоджувався із софістом у тім, що недосконалість законів їх знеці­нює: закон - цементуюча суспільство норма. Вони обов'язкові, оскільки не скасовані, інакше неминуче беззаконня і хаос у суспільстві. І патріотичний обов'язок громадянина - виконувати закони поліса. На посилання про не­справедливість закону чи суду відповідав: їх волю, навіть несправедливу, потрібно терпіти так само, як терплять волю батьків. Відданість громадян поліса законам - це і є однодумність, договірний і правовий зв'язок громадя­нина і держави. Законослухняність - громадянський обов’язок першорядної ваги, умова існування законності і правопорядку.

Отже, Сократ був принциповим прихильником. Його положення про співпадання законного і справедливого, вихваляння законності зрозуміло пе­редбачали ідеальне, а не реально існуюче. Основні пороки афінської демок­ратії він бачив у схильності громадян до корисливості, у некомпетентності, корупції можновладців, що викликали в нього їдку іронію. Але посередність і неуцтво завжди зло мстять своїм супротивникам. Семидесятирічний Сократ був звинувачений у безбожництві, порушенні законів, розбещенні молоді своїми бесідами. Засуджений на смерть, він залишився вірний своїм принци­пам - не порушувати законів, підкорятися їм і рішенням суду і ... спокійно випив отруту з рук ката. Вчення Сократа з його культом права, протистав­ленням правової культури правовому нігілізму, знання і неуцтва, саме життя і смерть великого мудреця вражали сучасників, учнів, послідовників своєю гармонією, відповідністю з мораллю.

Благотворний вплив Сократа відчув на собі його учень Платон (427 - 347 р. до н.е.)^[6], прозваний так жартома мабуть Сократом за могутню фігуру і широту плечей (Платон - «ширина»). Розправа над його вчителем потрясла Платона, викликала у нього відразу до демократії. Вона показала - політична кар'єра, до якої він себе готував, стала неможливою.

Аристократ за походженням і духом Платон не сприймав усі види тира­нії, аристократичні в'язниці, кари демократії за інакомислення. Під впливом Сократа захопився осягненням істини, діалектикою, політичними і правови­ми проблемами.

Основною наукою, що визначає собою всі інші, для Платона є діалек­тика, як всезагальний метод наук, прагнення розуму осягнути сутність пред­мету чи явища. За допомогою діалектики, вважав філософ-сократик, знання стає максимально істинним. Знання дозволяють визначити ідею блага, кори­сність справедливості і всього іншого в людині і державі.

Платон в діалогах «Держава» розвиває ідею Сократа про взаємозв'язок особистості і суспільства і дійде висновку: ідеальній, моральній, справед­ливій людині відповідають ідеальні, справедливі держава і законодавст­во. «Справедлива держава і справедлива людина ...нічим не відрізняються». Вони схожі у своєму єстві, в меті досягнення блага. Справедливість, як і за­конодавство, має природне походження. Коли люди і чинили несправедливо, і страждали від несправедливості, пише сократик, тоді вони «знайшли доці­льним домовитися один з одним, щоб і не творити несправедливість, і не страждати від неї. Звідси узяло свій початок законодавство і взаємний дого­вір». З потреб людей він виводить і походження держави, її сутність: «.Зазнавши нужди, багато людей збираються воєдино, щоб жити спільно і подавати один одному допомогу: таке сумісне поселення й одержує в нас на­зву держави. .Її створюють наші потреби».

Нинішні типи державного ладу, вважає Платон, недосконалі, як недос­конала людина, правителі держави. Властивостям людської душі, на його думку, відповідають п'ять типів державного ладу. Людині доброчесній і справедливій відповідає аристократичне правління кращих. Інші типи державного устрою - наслідок прогресуючої хвороби держави (недотриман­ня справедливості і розумності). Тімократія своєю появою зобов'язана роз- братам і переродженню аристократичного ладу і держави. У ній вже бояться ставити мудрих людей на державні посади. Тут панує честолюбство, роздори. Така держава буде вічно воювати. Її хвороба приводить до олігархії, ладу, заснованому на майновому цензі, при владі там стоять багаті, які мало раху­ються із законами, а бідняки не беруть участь у правлінні, там цінується пра­гнення до наживи і не цінується доброчесність. Демократія здійснюється то­ді, коли бідняки, здійснивши переворот, усіх зрівняють у громадянських пра­вах. Демократію Платон розцінював, як лад приємний і різноманітний, але без належного управління. «Коли на чолі держави, де демократичний лад і жадання свободи, доведеться встати дурним виночерпіям, - говориться в діа­лозі «Держава», - держава ця понад належне оп'яняється свободою в нероз- бавленому виді». Тут скінчать тим, що перестануть рахуватись зі справедли­вістю і законами. Надмірна свобода обертається надмірним рабством - тира­нією, самим тяжким захворюванням держави. Головною його причиною фі­лософ вважав псування людських нравів, видужання зв'язував з поверненням до правління мудрих, дотриманням справедливості разом з розумністю.

У діалозі «Політик» Платон продовжив аналіз цієї проблеми. Крім зраз­кової держави, правитель якого керується істинними знанням, він виділяє тут ще три типи правління - монархія, влада небагатьох і влада більшос­ті, кожний з яких у залежності від наявності чи відсутності законності, по­діляється надвоє. Законна монархія - це царська влада, протизаконна - ти­ранія; законна влада небагатьох - аристократія, незаконна - олігархія; де­мократія з законами і без законів. Критерієм цього разу виступають знання і законність. Політика, відповідно до Платона, - царське мистецтво, що вима­гає знання й уміння керувати людьми. Якщо такі дані є в правителів, буде вже неважливо - правлять вони за законами чи без них. У всіх інших держа­вах, на чолі яких немає істинних правителів-філософів, правління повинне здійснюватися через закони, накреслені мудрими законодавцями. Такі дер­жави навіть «не держави, а попросту співжиття громадян, де одна їх частина володарює, а інша рабськи кориться». Тому тут так необхідні закони. Закон­ність, за Платоном, - покірність правильним законам. Інша справа - ідеальна держава.

У «Державі» Платон пропонує свою модель ідеальної справедливої держави. У ній усунуті багатство і бідність - порок усіх звичайних держав, де як би «дві ворожі між собою держави: одна - бідняків, інша - багатіїв». Чотирьом чеснотам людини відповідають чотири чесноти ідеальної держави: вона мудра, мужня, розважлива і справедлива. Мудра, тому що тут здійсню­ються здраві рішення на основі знань, управляють нею «знаючі». Мужня - це громадянська властивість. Розважлива - тут обмежені прагнення правителів і підвладних. Справедлива - в ім'я цілого, коли сослов’я «роблять кожне свою справу», знаючи обов’язки. Це - основа правопорядку. Його реалізують три стани - правителі, їх стражі, помічники-чиновники, воїни і виробники (хлі­бороби і ремісники). Вони діють в ім'я цілого - блага держави.

Справедливість повною мірою може бути реалізована в ідеальній держа­ві, де правителями будуть філософи. Поки в державах не будуть царювати мудрі (філософи), або нинішні царі і владики не стануть шляхетно і ґрунто­вно філософствувати доти державам не позбутися від зол.

В ідеальній державі, де всі громадяни - брати, зберігається нерівність занять, що відповідає нерівності здібностей. Тут - гармонічне сполучення за­нять і обов’язків. У тих з них, хто здатний правити, бог домісив при наро­дженні частку золота, у їх помічників - срібла, а в хліборобів і ремісників - заліза і міді. Придумана Платоном метафора застерігає: держава загине, якщо керувати нею чи охороняти її буде будь-хто^[7]. Тут правлять кращі і шляхе­тні, діють закони, держава піклується і переживає за своїх громадян («якщо один громадянин вдарив пальця - усій державі боляче»), у стражів держави відсутня власність, тут спільність дружин і дітей. Платон ретельно виписує правила добору і виховання правителів. «Якщо ми підберемо людей здорових тілом і духом і виховаємо їх на величних знаннях і посилених вправах, - за­уважує він, - то самій справедливості ні в чому буде нас дорікнути і ми збе­режемо в цілості і державу, і її лад». Таким чином, правління філософів і дія справедливих законів у Платона дві сторони єдиного ідеального проекту.

У «Законах» він малює «другий за достоїнством державний лад». У ньому 5040 громадян, які мають дома і земельні наділи, що належать держа­ві. Тут відсутня приватна власність, панує рівність, колективізм і однодумст- во. Правителі тут виборні, але чим менше осіб при владі, тим вона міцніша. Суворі закони регламентують публічне і приватне життя людей. Призначен­ня людини - служити державі. Така держава є по суті тоталітарною. Тому Платона не безпідставно вважають одним з основоположників теорії тоталі­таризму.

Отже, у Платона два види ідеального державного ладу. У першому - над усім стоять правителі-філософи, у другому - і правителям предписані закони. Відрізняються вони і ступенем рівності. Автор проектів вважав: правління філософів, діючих спільно з «істинним за природою законодавцем», зробить державу ідеальною і довговічною.

Закони, за Платоном, - це визначення розуму, установлені заради зага­льного блага всієї держави. Правильні (тобто правові) закони роблять щасли­вими тих, хто ними користується, надаючи їм усі блага. Доповнює: «там, де закон - владика над правителями, а вони його раби, я вбачаю порятунок дер­жави». Треба щоб політичні й державні діячі стали «служителями закону». Ні одна посадова особа, ні один суддя не повинні діяти безконтрольно.

У «Законах» викладена і теорія закону, принципи законодавства. За­конодавець, вважає автор діалогу, повинен охопити в законах усі правовідно­сини, в які вступає людина від народження і до самої смерті. У законах необ­хідно закріпити шанування богів, держави і батьків. Законодавець повинен правильно оцінювати честь і безчестя, вищі цінності, блага людини (душа, здоров'я, краса тіла) і нижчі (майно, статок). Закони не повинні встановлюва­ти «могутні і незмішані влади» у державі. «Законодавець повинен мати на увазі трояку мету: щоб влаштовувана держава була вільною, внутрішньо дружелюбною і володіла розумом». Неправильні ті закони, що встановлені не заради загального блага всієї держави в цілому. Тексти законів, на думку Платона, повинні відрізнятися ясністю, чіткістю, стислістю, мати вступ. За­конодавцю не можна висловлювати дві різних думки щодо того самого предмета. Закони потрібні непорушні, усякого роду нововведенням він ого­лошує війну.

На стражі законів стоїть правосуддя. Усяка держава, зауважує Платон, перестає бути державою, якщо суди в ній не улаштовані належним чином. Призначення суддів він порівнює з обранням правителів: суддя стає рівним правителю своїм вироком. Мета законодавця і стража законів: людина по­винна стати доброчесною, полюбити справедливість. За законом жодне пока­рання не має на меті заподіяти зло. Воно робить покараного або кращим, або менш зіпсованим.

До найбільш тяжких злочинів Платон відносить злочини проти богів, батьків і держави. Їх образа карається смертю. «І це ще найменше з зол, - пише він. - Для інших громадян корисним прикладом стане безслав’я злочи­нця і те, що його труп буде викинутий за межі країни». Платонівське вчення про злочини і покарання розрізняє навмисні і ненавмисні «несправедливі вчинки», міри адміністративної, кримінальної і громадсько-правової відпові­дальності, формулює принцип невідворотності покарань. Усі пропоновані за­ходи спрямовані на те, щоб «змусити людину зненавидіти несправедливість і полюбити чи принаймні не відчувати ненависті до природи справедливості - це і є задача найкращих законів».

Отже, сократівська теорія благозаконня, правління «кращих», взаємної відповідальності, державі людини, додержання справедливості знаходить по­дальший розвиток у платонівському вченні про державу і право.

Так само, як і Платон, величезний вплив на мислення європейської циві­лізацій справив його учень Арістотель (384-322 р. до н.е.)^[8]. У своїх творах «Політика», «Афінська політія» усебічно розробив еллінську науку про полі­тику.

Держава. Її сутність Арістотель трактує, як «політичне спілкування» людей, що організуються заради загального блага. Держава - продукт приро­дного розвитку, походить від первинних спілкувань - родини, селищ, об'єд­нання яких і утворює державу. Спілкування відрізняє людину, за природою своєю вона «істота політична» і не може існувати поза державним життям, поза державою. Вона за своїм значенням для людини стоїть вище природи родини, індивіда. Для Аристотеля держава - об'єднання вільних громадян (раби і «варвари» - не громадяни), спільно керуючих справами полісу на ос­нові справедливості. У «Політиці» її автор, не називаючи імені свого вчителя, не погоджується з ним («Платон мені друг, але більший друг - істина»): при прогресуючій єдності держави вона перестає бути державою. Пропонованій Платоном спільності майна, дружин і дітей він протиставляє державу з без­ліччю індивідів і родин, із приватною власністю при спільному її користу­ванні. «Люди піклуються усього більш про те, - пише Аристотель, - що нале­жить особисто їм; менш піклуються вони про те, що є загальним».

Державний лад, учить Аристотель, те ж саме, що політична система, де верховна влада в руках одного, кількох, чи більшості. Там, де правлять, ке­руючись загальною користю, такі форми державного устрою правильні, а в тих, де маються на увазі особисті інтереси однієї особи, деяких чи більшості - суть відхилення від правильних. Правильні - монархія, аристократія, по- литія. Неправильні - тиранія, олігархія, демократія. Замість загальної кори­сті, доброчинності в них переважають багатство або свобода (бідність). Най­кращий державний лад той, де помірність і середній статок, «середній еле­мент» численний і користається великим значенням, ніж інші. Така политія. Це змішана форма держави, де сполучаються елементи олігархії і демократії, нерівність і свобода. У такій «середній» формі держави «середній елемент» домінує в усьому: у нравах - помірність, у майні - середній статок, у волода­рюванні - середній шар. Такий державний лад - найкращий і довговічний.

В усякому державному ладі, зауважує одним з перших Аристотель, ос­новних елементів три: законодорадчий орган про справи держави, другий - магістратури, третій - судові органи. Так лаконічно викладене уявлення про важливість поділу влади в державі.

У проекті ідеальної держави в Арістотеля всі громадяни у своїй діяль­ності керуються принципом прекрасного, доброчинності. Тут всього два кла­си - військовий і законодавчий. Перший зайнятий охороною поліса, другий - політичною діяльністю. Земля тут поділяється теж на дві частини: одна - у загальному користуванні всієї держави, інша - у приватному володінні гро­мадян. Законодавець ідеальної держави повинен прагнути до того, щоб до­ставити громадянам дозвілля і мир, тобто кращі умови для політичної діяль­ності.

У своєму праворозумінні Арістотель слідує Сократу і Платону. У нього поняття справедливості зв'язане з уявленням про людину як істоту політичну і державу як політичне утворення. Тому право, за Арістотелем, служить кри­терієм справедливості, регулюючою нормою політичного спілкування. Воно протистоїть насиллю і сваволі в суспільстві. Право як політичне явище (не- політичного права не існує) поділяється на природне й умовне (волеустанов- лене). Природне право - те, що скрізь має однакове значення і не залежить від визнання чи невизнання його. Волеустановлене право - це установлен­ня закону і загальних угод на основі звичаїв. Право є державним благом, тоб­то тим, що служить загальній користі, і, як і правосуддя, є законним, справе­дливим, добродіяльним. Слідом за Платоном Арістотель вважає, що закони повинні бути узгоджені з формою державного ладу. Закони, що відповідають правильним формам, будуть засновані на справедливості, а відповідні непра­вильним - не будуть відповідати справедливості^[9]. У цьому відношенні право «є свого роду рівність». Це його найважливіший принцип як і справедли­вість. Він дає свою конструкцію правового регулювання: громадські, трудові, сімейні відносини держава регулює за допомогою зрівняльної справедливості (тобто у сфері цивільно-правових відносин), а відносини між суспільством і людиною, державою і громадянином - за допомогою розподільної (при роз­поділі влади, почестей тощо). Іншими словами, він указав принцип поділу права - на публічне і приватне, пізніше сформульоване римськими юриста­ми.

Істотною якістю закону в Арістотеля є його відповідність політичній справедливості і праву. «Усякий закон, - відзначає він, - в основі передбачає свого роду право». Воно повинно знайти своє вираження, втілення і дотри­мання в законі. Відступ закону від права означало б відхід від правильних політичних форм, виродження закону в засіб деспотизму. «Не може бути справою закону, - підкреслює він, - володарювання не по праву, всупереч праву; прагнення ж до насильницького підпорядкування, звичайно, супере­чить ідеї права». Поєднання в законі авторитету розуму і державної сили ро­бить його незамінним засобом регулятивного і виховного впливу як на мора­льних, так і на аморальних членів політичного спілкування. Людей, які ке­руються пристрастями, а не розумом, можна утримати в рамках дозволеного лише покаранням: «пристрасть підкоряється не переконанням, а тільки си­лі».

Законодавство, за Арістотелем, - частина політики, і мистецтво законо­давця полягає у вмілому й адекватному відображенні в законах своєрідності даного державного ладу й існуючої системи відносин. Політичне правління в «Політиці» - це правління закону, а не людей: правителі, навіть найкращі, піддані почуттям і афектам, закон же - «розум, що врівноважує». «Закон по­винен панувати над усіма, - наполягає він, - магістратам же і Народним збо­рам повинно бути надано обговорення детальних питань». Політика - мис­тецтво забезпечувати людям найвищу справедливість.

Такі нові й оригінальні ідеї, розроблені Арістотелем у розвиток вчень Сократа і Платона, запропоновані моделі рішень фундаментальних політико- правових проблем.

 

 

§ 3. Вчення в умовах кризи давньогрецької державності.

В останній третині IV ст. до н.е. грецькі поліси втрачають свою незале­жність і підпадають спочатку під владу Македонії, а потім Риму. Криза дав­ньогрецької державності виразно проявилася й у доктринах Епікура, стоїків, Полібія.

Епікур (341-270 р. до н.е.)^[10] - автор багатьох філософський творів, за­сновник школи в Афінах. У філософії надавав першорядного значення етиці. За Епікуром етика визначає мету життя і критерії поведінки. Основні цінно­сті його етики - задоволення, свобода, безтурботний стан духу. Задово­лення є перше природжене благо людини. Свобода трактується, як відповіда­льність людини за розумний вибір свого способу життя, це сфера її відпові­дальності за себе. Розумний же вибір лежить поза суспільним і політичним життям. Всі людські установлення повинні слугувати людині.

Г оловна мета держави і суспільства полягають, за Епікуром, у забезпе­ченні взаємної безпеки людей, подоланні їх взаємного страху, неспричиненні ними один одному шкоди. Дійсна безпека досягається лише завдяки тихому життю і віддаленню від юрби, незалежності від суспільства. З таким розу­мінням змісту свободи зв'язане і епікурівське трактування держави і права як договору людей між собою про загальну користь і взаємну безпеку. «Справедливість, що походить від природи, - пише він, - є договором про ко­рисне - з метою не шкодити один одному і не терпіти шкоди...» Тут справед­ливість виступає, як природне право, якому повинні відповідати дії людей, діяльність державної влади і законів. Закони, що відповідають справедливос­ті, виступають, як публічна гарантія свободи, безпеки й автономії індивіда. Отже, свобода в епікурейській доктрині виступає умовою досягнення етич­ного ідеалу людини, справедливість - засобом його досягнення, забезпечення незалежності та внутрішньої свободи кожного. Критерієм природної справе­дливості закону є його відповідність користі взаємного спілкування людей, інакше «він не має природи справедливості», а отже і не здатен задовольняти людські потреби у свободі, задоволеннях, безпеці.

Епікурівське договірне трактування держави і права має на увазі рів­ність, свободу і незалежність у помірній демократії, при якій панування за­конів поєднується з максимально можливою мірою свободи й автономії інди­відів.

Проти філософії індивідуалізму Епікура виступили стоїки^[11].

Зенон (біля 336-264 р. до н.е.)^[12] засновник школи стоїцизму, який вважав: над світом панує необхідність (або фатум). Світобудова управляється нею, долею і божественним розумом. Необхідність, доля у вченні стоїків висту­пають як «природний закон» («загальний закон»), який «має силу і велить (робити) правильне і забороняє протилежне». «Того, хто кориться їй, доля веде, а непокірного тягне». По суті стоїки формулювали універсальний закон природи, пізнаного людським розумом. Так, учень Зенона Хрісіпп приводить наступне судження: «Неможливо відшукати який-небудь інший принцип чи яке-небудь інше джерело справедливості, крім як даного нам самим Зевсом і Природою. Коли ми хочемо що-небудь сказати про добро чи зло, то як поча­ткові крапки будь-якого нашого міркування всякий раз повинні служити Бог і Природа». Отже, справедливо лиш те, що розумно, розумне є справедливим.

Стоїчна справедливість фаталістична, відображає не свободу, а необхідність. Свобода волі людей виключалась. Таке основне кредо представників цього філософського напрямку.

Важливим поняттям у вченні Зенона виступає поняття мети. Метою ро­зумної людини є доброчесне життя, відповідне природі, природним законам. Слідування людини неписаному закону, з яким він узгоджує свої вчинки, є обов’язок. Діоген Лаертський повідомляє: «Зенон перший вживав слово «обов’язок», тому що він вивів його зі слів «те, що личить» - обов’язок є «дія, властива природним створінням». Поняття обов’язку, долгу знецінюва­ло сенс і роль родини, шлюбу, особистого життя. Благо держави цінувалося вище блага індивіда. Стоїки заявляли, що доброчесна людина не зупиниться перед тим, щоб принести себе в жертву державі.

Відштовхуючись від універсального характеру природного закону, Зе- нон і його учні розвивали космополітичні погляди про те, що всі люди і по своїй природі, і за законом світобудови - громадяни єдиної природньої сві­тової держави (космополісу), громадяни Всесвіту. Рабство не має виправ­дання. Любов до себе подібним - вимога вищого закону. Хто віддаляється від однієї людини, віддаляється від усього людства, тому що усі рівні за приро­дою, обдаровані розумом і свободною волею. Відповідність природного зв'я­зку людей загальному закону світобудови відповідно до погляду стоїків є підставою і причиною справедливості в спілкуванні людей. Вона грає в їх вченні роль нормативно значущого принципу і критерія для держави, її за­конів. Стоїки виступали за їх неухильне дотримання. Ідеї давньогрецьких стоїків пізніше розвивали римські стоїки.

Вчення стоїків вплинуло на давньогрецького історика і політичного дія­ча Полібія (бл. 205-128 р. до н.е.)^[13]. Автор знаменитої «Загальної історії в со­рока книгах» розвивав вчення Платона, Аристотеля і їх послідовників про державу, її походженні й еволюцію, форми і т.д., виклав історичний підхід до питань держави і права.

Полібій пішов далі стоїків, застосувавши їх детерміновані начала до іс­торичного процесу. Долі народів, держав, історичних діячів у нього підлеглі історичній необхідності і закономірності, впливу географічного середовища. Давньогрецький історик не заперечував і впливу видатних діячів на історичні події, долі народів .

Полібій стверджував: подібно живим організмам усяке суспільство проходить у своєму розвитку чотири стадії - зародження, розквіту, упадку і, нарешті, загибелі. Розвиток суспільства трактується, як нескінченний рух по колу, історичній спіралі, де «форми правління змінюються, переходячи одна в іншу, і знову повертаються».

Слідуючи Платону й Арістотелю, Полібій вважав форму держави уосо­бленням верховної влади в суспільстві. В залежності від числа правлячих він розрізняв «правильні» форми (царство, аристократія, демократія), внутрі­шній стан яких характеризується спокоєм, гармонією відносин між правля­чими і підлеглими, пануванням «добрих» законів і звичаїв. Але при наявності однієї ознаки (числа правлячих) вони в історичному розвитку змінюються на протилежні. Так, первісний вождь, цар, «що виділився з юрби своєю силою і відвагою», з часом перетворюється в тирана (особливо псується царська влада його спадкоємцями). Тиранія - час упадку влади, беззаконня, сваволі, який люди шляхетні і відважні не бажають переносити . За підтримкою наро­ду вони скидають тирана і засновують аристократію. Спочатку її правителі піклуються про загальне благо, але поступово перероджуються в олігархів, зловживають владою. В олігархії панує беззаконня, корисливість, користо­любство, пияцтво й обжорство.

Успішний виступ народу проти олігархів призводить до демократії, де при житті першого покоління правителів високо цінуються рівність і свобо­да. Але поступово юрба, що звикла годуватися за рахунок чужих подачок, вибирає собі у вожді демагога, а сама усувається від державних справ. Демо­кратія вироджується в охлократію. З погляду коловороту державних форм охлократія є не тільки гіршою, але й останньою ступінню в зміні форм. При ній «панує сила, а юрба, що збирається навколо вождя, здійснює вбивства, вигнання, переділи землі, поки не здичавіє зовсім і знову не знайде володаря і самодержця». Так історичний коловорот державних форм замикається і з'єднується знову з вихідним.

Нестійкість простих форм держави, хоча і правильних, де втілюється лише одне начало, згодом вироджується, що приводить Полібія до висновку: «Безсумнівно найдосконалішою формою слід визнати таку, у якій з'єднують­ся особливості усіх форм, пойменованих вище», тобто царства, аристократії і демократії. Головну перевагу змішаної форми правління він бачив у забез­печенні стійкості, довговічності держави, запобіганні переходу до перекру­чених форм правління. Таким найкращим устроєм, на його думку, вирізня­ється римська держава. Стійкості держави тут додають повноваження «трьох влад» - влади консулів, сенату і народу, що виражають царське, аристократичне і демократичне начало. Важливо і те, що «богобоязнь римлян складає основу держави». Концепція змішаної форми правління започаткува­ла розробку теорії розподілу влад.

Природно-історичний розвиток, за Полібієм, притаманно і праву. Етич­ні норми поведінки, що зародилися серед людей у процесі розвитку людсько­го суспільства, закріпилися в звичаях, які, у свою чергу, з утворенням держа­ви закріпилися в законах. Він вихваляє «добрі звичаї і закони» - два начала, притаманні державі, що «вносять доброчинність і помірність у приватне жит­тя людей, у державі ж оселяють смиренність і справедливість». Справедли­вість трактує як передуюча писаному праву і визначаюча його. Вона - вище мірило, що здатне врегульовувати відносини людей тоді, коли для конкрет­ного випадку нема норми закону чи звичаю. Пояснював: справедливо те, що благородно, правдиво, відповідає вимогам долгу.

Отже, мислителі Стародавньої Г реції заклали основи теоретичної розро­бки проблем права і держави. У їх творах ми знаходимо перші визначення права і закону, держави і політики, теоретичне пояснення їх природи, функ­цій, цілей. Уявлення про природне і волеустановлене право, права людини, ідеї благозаконня, «правління філософів» і «мудрих законів», класифікація форм держави, концепції демократії, поділу влади та ін. вплинуть на наступ­ний розвиток вчень про право і державу. Їх фундаментальні ідеї визначили магістральний розвиток європейської цивілізації. В якому б напрямі не йшов сучасний науковий пошук, його парадигмою буде залишатись вірність анти­чним ідеям, принципам, ідеалам.

 

Контрольні завдання:

1.  Ранні вчення в давньогрецькій філософії - «Сім мудреців», Піфагора, Г еракліта, Демокріта: дайте характеристику їх основних ідей і концепцій.

2.  Що нового внесли софісти в розвиток теорії держави і права?

3.  Дайте характеристику політико-правових поглядів Сократа. Чи застаріли його ідеї?

4.  Назвіть основні положення вчення Платона про державу і право. порівняйте його моделі ідеальної держави.

5.  Аристотель про природу і сутність держави, права, політики: дайте їх визначен­ня. В чому переваги поліції?

6.  Визначітьосновні політико-правові цінності філософії епікурейства.

7.  В чому полягає смисл природно правових уявлень давньогрецьких стоїків?

8.  Поясніть переваги змішаної форми правління за Полібієм, його обгрунтування природно-історичного розвитку держави і права.

 

---

^[1] Солон - політич. діяч Старод. Афін. 594 р. до н. е. провів ряд держ. реформ (заборонив рабство за, борги, розділив гр-н на 4 розряди за майн. Цензом, запровадив „Раду 400” та ін.). Автор „Наставлень афіня­нам”, „Наставлень самому собі” та ін. тв.

^[2] Геракліт з Ефесу (звідсіль - Геракліт Ефеський) - походив із аристокр. роду. Першоначалом сущо­го вважав вогонь (душа і розум) - логос. Сформулював ідею безперервних змін, становлення. Своє вчення виклав у тв. „Про природу”, з якого до нас дійшло бл. 130 фрагментів.

^[3] Демокріт - давньогр. філософ-матеріаліст. Походив із знатного роду в Абверах. Разом з своїм вчи­телем Левкіппом створив атомістичну теорію світу. Автор численних творів з фізики, математики, техніки, поезії, із яких залишились лише фрагменти.

^[4] Протагор - філософ-софіст з Абдер, політичн. діяч, прихильник рабовл. демократії. Твори не збе­реглись.

^[5] Сократ - давньогр. філософ-ідеаліст, один з основоположників діалектики. За життя був проголо­шений в Дельфах наймудрішим серед людей. Народився в сім’ї скульптора, сам рано почав ваяти. Учасник Пелопонеської війни, входив до складу афінської «Ради 500». Виступав в Афінах з усним викладом свого вчення. Його діяльність була визнана небезпечною для афінської демократії і він був засуджений до смерт­ної кари.

^[6] Платон (справжн. ім’я Аристокл) - внучатий племінник Солона, учень Красіла і Сократа, філософ- ідеаліст. Після страти Сократа покинув Афіни, багато мандрував. Через 12 р. повернувся до Афін, де засну­вав знамениту Академію ( проіснувала до 529 р. н. е.), яка стала центром еллініст. філософії, правової і полі­тичної думки. Автор знаменитих діалогів «Держава», «Закони», «Апологія Сократа», «Тімей» та ін.

^[7] Важлива деталь: у Платона стражами, воїнами можуть бути і жінки, аби в них були наявні задатки і належне виховання. Для державної служби стать не має значення, як не має значення, який швець - кучеря­вий чи лисий - шиє вам чоботи

^[8] Арістотель - давньогрец. Філософ-енцеклопедист. Народ. В м. Стагір (Фракія). Був слухачем, зго­дом викладачем платонівської Академії. Заснував філософ. школу Лікей (Афіни). 343-340 рр. - вихователь Олександра Македонського. Автор численних філософ. творів, з яких збереглись «Політика», «Афінська політія», «Нікомахова етика» та деякі ін.

^[9] В трактаті про етику Арістотель вживає поняття "справедливість" і "законність", як синоніми. Пра­восуддя в Афінах характеризувалось уявленням про справедливість і законність, основаних на принципі еквівалентності. Звинувачення і контрзвинувачення повинні фігурувати в суді як рівноправні, рівноцінні категорії. Результатом правосуддя завжди повинна бути справедливість, торжеством добра над злом.

^[10] Епікур - філософ-матеріаліст, послідовник Демокріта. Його твори збереглись лише у фрагментах.

^[11] Свою назву школа стоїків одержала від грец. слова “стоя” - колонада, галерея, де збирались учні Зенона.

^[12] Зенон - давньогрец. Філософ з Кітіону на о-ві Кіпр. Навчався у філософів платонівської Академії. Автор філософ. творів, що збереглися лише у фрагментах.

^[13] Полібій - давньогрец. Мислитель і політ. діяч, народився у м. Мегалополь. Зіграв помітну роль у за­побіганні пограбування римлянами грец. полісів. З його «Загальної історії» до нас дійшли лише перші 5 книг.