Глава 17 Німеччина

Глава 17 Німеччина

 

§ 1. Становлення держави

Тут ітиметься не про ранні процеси феодалізації у германських народів (вони відбувалися у межах Імперії франків та описані у відпо­відній главі), а про становлення власне Німеччини - феодальної дер­жави, наступниці Імперії франків. Не зайве поставити запитання: що означає власне «німецька» держава (або «французька», «російська» тощо)? Вважаємо, що йдеться про державно-політичну консолідацію народу (народів), взаємопов’язану з його етнокультурною єдністю. Тоді можна сказати: «Це ми - німці (французи, росіяни, українці), а це - наша держава». Такої держави у німців не було тривалий час. Імперія Карла Великого була і німецькою, і французькою, й іта­лійською. Становлення власне німецької держави розпочинається після розпаду Імперії Карла Великого. За своєю історичною роллю в Західній Європі у франко-германському соціумі Імперія франків багато в чому нагадує «імперію Рюриковичів» у Східній Європі, у слов’янському соціумі. Одна з них стала витоком майбутніх Німеч­чини, Франції, Іспанії та Італії, а інша - Росії, Білорусі та України. Германці усвідомлювали себе франками, саксонами, англами, кюрин- цями, баварами, але аж ніяк не «німцями». Безумовно, всі їхні діалек­ти мали (як і у слов’ ян) спільну індоєвропейську базу, що давало в перспективі можливість культурно-мовної консолідації. Слід одразу ж застерегти, що німецької держави як єдиного політичного суб’єкта не існувало включно до 1871 року - до об’єднання Німеччини Бісмар- ком. Поняття «Німеччина» (Deutschland), яке утвердилося у самих німців, не існувало включно до XV століття. Племена, які віками про­живали на схід від Рейну, не знали про те, що вони німці. Термін «germania» стосовно племен, що проживали на схід від Рейну, вжива­ли галли. Від них його сприйняв Цезар, називаючи так область на схід від Рейну, населену «варварами».

У 843 році онуки Карла Великого розділили імперію на три частини. Карл Лисий одержав Західнофранкське королівство, старший Лотар, разом з імперським титулом, - середню частину імперії - Лотарингію з Північ­ною Італією, Людовик Німецький - Східнофранкське королівство.

Підйом і зміцнення Східнофранкського королівства розпочинаєть­ся при засновникові Оттонівської династії герцогові Саксонії Генри- хові І (919-936 рік). Його син Оттон І Великий (936 - 973 роки) був одностайно обраний королем у 962 році. Він примусив римського папу Іоанна ХІІ коронувати себе римським імператором, відновив імпера­торський протекторат над Римом, домігся визнання імператорського титулу Візантією та одружив свого сина Оттона ІІ (961-983 роки) на ві­зантійській принцесі. Починаючи з правління Оттона І, формується імперська стратегія германських королів, ім’ я якій - Священна Рим­ська імперія германської нації. Ця стратегія була не тільки герман­ською, а й наднаціональною стратегією створення загальноєвропей­ської імперії - спадкоємниці Риму. Передбачалося встановлення гос­подарювання над Європою через підпорядковану імператорові като­лицьку церкву. Але починаючи з понтифікату Григорія VII (1073-1085 роки), церква здійснює жорсткий спротив посяганням світської влади. Папа позбавив короля Генриха XV права інвеститури, тобто права при­значення королем єпископів та абатів. Генрих FV оголосив про зміщен­ня папи, а папа - про відлучення Генриха FV від церкви. Не підтрима­ний германськими князями, Генрих !V змушений був у 1077 році ка­пітулювати та визнати верховенство папи у церковних справах («хо­діння в Каноссу»).

Важливу роль у становленні Священної Римської імперії герман­ської нації зіграли Фридрих І Барбаросса (1152-1190 роки) та його онук Фридрих ІІ (1212-1250 роки) з династії Гогенштауфенів. Однак вони були цілком заклопотані імперськими справами. Займаючись імперією, вони мало займалися власне Німеччиною (це було властиво всім германським королям, які іноді десятиліттями не бували в Німеч­чині). Фридрих ІІ робить центром імперії Сицилійське королівство, створює систему державного оподаткування, організовує військо з арабів, руйнує феодальні замки, вводить державну монополію на багато про­мислів, урізає самостійність міст. Його політика викликала протидію римського двору та міст. Скликаний Іннокентієм FV у 1245 році Все­ленський собор проголосив Фридриха ІІ скиненим з імператорського престолу. Між тим сама Німеччина все більше роздроблювалася, посилювалася незалежність окремих князів. Одночасно відсувалися перспективи утворення національної німецької держави.

У 1356 році на імперських сеймах у Нюрнберзі та Меці було при­йнято і затверджено Карлом FV «Золоту буллу» - основний конститу­ційний документальний акт Священної Римської імперії. Було санкці­оновано княже багатовладдя, імператор обирався курфюрстами (князями-виборцями). Чітко визначалися ранги курфюрстів та закріп­лялися їхні привілеї - грошові, гірські, митні; легалізовувалися при­ватні війни. «Золота булла» зберігала своє значення включно до 1806 року. Імператор мав владу тільки у своїх спадкових володіннях. Ними для Габсбургів, починаючи з Фридриха ІІІ (1440-1493 роки), були Австрія, Богемія, Угорщина, Бургундія. У внутрішніх областях імперії, тобто власне у Німеччині, імператори з’являлися рідко. Наприклад, Фридрих ІІІ не був у Німеччині 27 років. Спроби консолідувати Німеч­чину в межах імперії було здійснено Імператором Карлом V (1519­1556 роки). Передбачалося, що до імперії увійдуть Німеччина, Богемія, Бургундія, Мілан, Іспанія, а також іспанські володіння у тільки-но від­критій Америці. Карл V міг очолити об’єднувальні процеси у самій Німеччині. Для цього створювалися сприятливі умови: могутній ре­формаційний рух, Велика селянська війна 1525 року, рух німецького лицарства і міст, спрямовані проти Риму та курфюрстів. У Карла V була можливість, спираючись на ці сили, подолати владу католицької церк­ви і стати королем у Німеччині. Але його приваблювала «всеєвропей- ська» імперія. З ситуації 1525-1526 років переможцями вийшли князі. Зазнавши поразки від князів у 1555 році, Карл V змушений був підписати з князями Аугсбурзький мир, який остаточно закріплював роздрібнений стан Німеччини. Феодальна роздробленість ускладнила­ся після Тридцятилітньої війни 1618-1648 років.

§ 2. «Кароліна»

«Кароліна» (Constitutio Criminalis Carolina, створений за розпоря­дженням імператора Карла V, звідси й назва) - одне з найважливіших джерел німецького загальноімперського права - підготовлена у пере­бігу судової реформи і затверджена рейхстагом у 1532 році. «Кароліна» являла собою перший карно-процесуальний кодекс, складений для практичного застосування у судах шефенів. її дія поширювалася на всі німецькі князівства та землі. Але уложення залишило в силі місцеві правові звичаї і не стало обов’язковим для князів. В основному воно заповнювало прогалини в місцевому праві. В майбутньому на основі уложення сформувалося «загальне німецьке карне право».

В основу «Кароліни» було покладено запозичені з римського права у тлумаченні школи глосаторів німецьке земське право, королівське законодавство.

«Кароліна» складалася з двох книг. Перша книга регулювала судо­чинство: встановлювала порядок висування обвинувачень, визначала систему доказів, підстав для застосування допиту під тортурами, ре­гулювала дії суддів. У другій книзі містився перелік злочинів і покарань (від тяжких до менш значущих).

«Кароліна» була прийнята за умов кризи феодалізму в Європі, зо­крема в Німеччині (Реформація, Велика селянська війна 1525 року), і являла собою спробу приборкати визвольний рух селян і населення міст за допомогою жорстких карних репресій. Разом з тим з погляду юридичної техніки і догми права «Кароліна» становила певний прогрес в історії карного та карно-процесуального права.

Під злочинами у «Кароліні» розумілися порушення «королівського миру», посягання на встановлений правопорядок. Злочин пов’язувався з наявністю вини - умислу чи необережності. Відсутність умислу, необережність, стан афекту виступали пом’якшуючими обставинами. При крадіжці пом’ якшували відповідальність малолітство злочинця (до 14 років) або крайня нужда. До обставин, які виключали відпо­відальність, належала необхідна оборона. Уложення чітко визначало випадки правомірного застосування необхідної оборони: захист життя або майна, затримання злочинця. Крім того, необхідна оборона повинна була відповідати засобам нападу (нападник використав зброю, яка за­грожувала життю). Вбивство в перебігу переслідування нападника або після припинення нападу розглядалося як неправомірне і передбачало покарання. До обтяжуючих обставин належали характеристики зло­чину як злонаміреного, зухвалого, публічного. Обтяжували вину «дур­на слава» злочинця, рецидив, значна шкода, груповий злочин.

«Кароліна» виділяла стадію замаху на злочин. Замах пов’язувався з умислом і карався як завершений злочин. Розрізнялися види сприяння: допомога у підготуванні вчинення злочину, співучасть, укривання (з ко­рисливих мотивів або через співчуття, що пом’якшувало покарання).

Класифікація злочинів

1. Злочини проти релігії та церкви (богохульство, блюзнірство, ворожіння, порушення клятви, обмова). До цієї групи можна включити злочини проти моральності (перелюбство, кровозмішання, двошлюб­ність, звідництво, зґвалтування).

2.  Державні злочини, включаючи порушення «земського миру» (зрада, бунт, підпалення, бродяжництво, розбій, помста).

3. Злочини проти особистості (вбивство, самогубство, заподіяння тілесних ушкоджень).

4. Майнові злочини (різноманітні види крадіжок, недбале розпо­рядження чужим майном).

5. Злочини проти правосуддя (неправдиве свідчення, неправомір­ний допит під тортурами, незаконне звільнення заарештованого).

Головно метою покарання було залякування. Такий підхід визна­чався ставленням, яке змінилося, до злочину, за який переслідував не тільки потерпілий, а й публічна влада.

Система покарань

-     кваліфікована смертна кара (повішення, утоплення, спалення, колесування тощо);

-     членоушкодження;

-     тілесні покарання (побиття різками);

-     покарання, які ганьблять (позбавлення прав, таврування, шель­мування);

-     вигнання з держави;

-     тюремне ув’язнення;

-     конфіскація майна;

-     штрафи.

Визначення покарання цілком віддавалося на розгляд судді: до­пускалося призначення декількох покарань (основного і додаткового), застосування місцевих звичаїв.

На відміну від Салічної правди «Кароліна» утвердила новий вид судового процесу - пошуковий (інквізиційний). Його поява пов’язана з рецепцією римського права (екстраординарний процес). Судовий процес мав обвинувачуваний характер і розпочинався або зі скарги приватної особи, або за ініціативою суду в інквізиційному порядку. В справах за приватними карними позовами уложення зберігало еле­менти змагального процесу. Сторони висували докази своєї правоти. За недоведене обвинувачення передбачалося покарання - відшкоду­вання та оплата судових витрат.

Основною формою процесу ставав інквізиційний, який ініціював­ся судом від імені держави. Справа порушувалася на підставі «свід­чень» (доносу) або за підозрою. Мета - з’ясування істини, пересліду­вання злочинця, який порушив «королівський мир», тому інквізиційний процес не міг бути припинений за згодою сторін. Суд самостійно про­водив розслідування, збирав докази та постановляв вирок. Судочинство мало закритий характер, застосовувалося письмове діловодство.

Виділялися декілька стадій інквізиційного процесу. На першій стадії дізнання встановлювався факт учинення злочину і збиралася інформація щодо злочинця. На другій стадії загального розслідування проводився попередній допит звинувачуваного, який брався під варту. На третій стадії - спеціального розслідування збиралися докази для осуду злочинця. Докладно допитувалися обвинувачений та свідки. Серед доказів на перший план виходить власне зізнання звинувачено­го (без нього неможливо було остаточно засудити злочинця), тому до підозрюваного могли бути застосовані тортури. Закон регламентував застосування тортур. Вони проходили у присутності судді, двох судо­вих засідателів та писаря. Підставою для їхнього застосування слугу­вали наявні докази проти певної особи (свідчення двох свідків) або «підозри» («дурна слава» людини). Зізнання під тортурами повинне було записуватися після їх завершення і підтверджуватися через день, а також відповідати іншим доказам у справі. Слідство не обмежувало­ся часовими рамками. На четвертій стадії судового засідання поста­новлявся вирок. Він міг бути не тільки обвинувальним, а й виправду­вальним, але міг «залишити під підозрою» обвинувачуваного.