Глава 14 Загальна характеристика європейської феодальної держави і права

Глава 14 Загальна характеристика європейської феодальної держави і права

 

Системоутворюючим чинником того суспільства, яке називається феодалізмом, є феод. Цей термін походить від старогерманського feudus (фойдус) - так називався земельний наділ, який лицар одержував за свою службу. Європейський феод має багато аналогів в історії. У Дав­ньому Вавілоні - службовий наділ (ільк); західноєвропейському феоду відповідає російський служилий маєток, в Арабському халіфаті - ікта - наділ, який належав державі, з якого воїн-іктадар отримував прибуток; в Імперії Великих Моголів - джагір.

Безумовно, сам по собі шматок землі не більше, ніж ґрунт, і не є фе­одом. Феодом земля стає тоді, коли залучається як цінність до суспільних відносин. Не субстрат землі - її речовина - визначає стосунки між людь­ми, а те, що вона за певних історичних умов стає цінністю, володіння якою можливе лише за певних стосунків між людьми. У принципі тип відносин, подібний до феодалізму, можливий і на базі інших цінностей в умовах іншої матеріальної культури, якщо ці цінності достатньо важ­ливі і володіння ними можливе лише при визначеному ієрархічному підпорядкуванні людей. Певним чином феодалізм - лише окремий випадок ієрархічно організованого суспільства.

За умов натурального господарювання, при слабкому розвиткові товарно-грошових відносин у всіх країнах основним природним засо­бом забезпечення служилого стану (військового чи цивільного) є зем- 280 ля. Служиле земельне володіння (в європейському варіанті - феод) тягне за собою цілу систему політичних і правових зв’язків, які утво­рюють феодальне суспільство і феодальну державу. Логіка цієї систе­ми полягає в такому. Кожен етнос (народність, народ) потребує ціліс­ності, виживання у специфічних природних умовах та в історичному оточенні інших етносів і народів. У кожного суспільства це породжує певні централізовані функції: управлінські, військові, підтримку внутрішнього миру. Ці функції, у свою чергу, породжують необхідність виділення із суспільства особливого прошарку людей, які їх здійсню­ють. Цей «розподіл праці» відбувається природно, органічно. У неве­ликих суспільствах, громадах зазначені функції можуть здійснюватися самими общинниками, по черзі або всіма разом. Але у великих сус­пільствах такі функції виокремлюються і викликають появу «особли­вого прошарку людей», які складають «державу». Утримання держави покладається на плечі громади, народу у вигляді різного роду повин- ностей, головна з яких - або оброблення феодів служилого стану (панщина), або натуральні платежі продуктами землеробства і ремес­ла (оброки). У літературі це часто називається феодальною експлуата­цією. Однак не слід забувати, що «експлуататори» - служилий стан - необхідна умова існування етносу, народу; вони охороняють суспіль­ство, забезпечують внутрішній мир і порядок. В ідеальному випадку вони є необхідним елементом системи. Возвеличуючись над суспіль­ством, набуваючи влади, вони виокремлюються в панівні верстви - фе­одалів. Вертикаль управління тут складається як система ієрархічних сеньйорально-васальних відносин - від простого лицаря до короля. Ці зв’язки і становлять власне феодальну державу. Зв’язуючим чинником виступає той самий феод; у цьому разі він виступає як лен, тобто службовий земельний наділ («утримання»), одержане васалом від сеньйора. Лен породжує особливі зв’язки між сеньйором і васалом: сеньйор опікується своїм васалом, в умовах «кулачного права» захищає його, васал же приносить сеньйору клятву на вірність, зобов’язаний йому військовою службою, участю в суді тощо. Взаємостосунки сень­йора і васала регулюються особливою галуззю феодального права - ленним правом (класичний зразок - «Саксонське зерцало»).

Сеньйорально-васальна монархія існувала в Європі включно до ХІІ століття. Зростання міст і міських станів породжує нову історичну силу, яка відіграє в історії подвійну роль. З одного боку, міста попов­нюють королівську скарбницю, дають королю можливість менше залежати від власних васалів і посилити свою владу; а з другого - міс­та (бурги, звідси - буржуа, буржуазія) вимагають гарантій само­врядування (комуни), своєї частки влади. Так створюються перед­умови для виникнення станово-представницьких установ, у яких пред­ставлені духівництво, дворяни, буржуазія (парламенти, генеральні штати, ландтаги, кортеси). Зароджуючись у надрах феодального сус­пільства, вони стають прообразом майбутніх сучасних представниць­ких установ.

У подальшому союз міст і королівської влади призводить до вста­новлення абсолютної монархії, централізації. Сеньйоральна влада королів перетворюється на власну державну владу, яка спирається на бюрократичний апарат. Це остання стадія феодальної держави. Зрос­тання міст, розвиток промисловості та торгівлі, товарно-грошових відносин уже не вміщується у феодальні норми організації суспільства. Клас феодалів історично відживає себе. Настає епоха буржуазних ре­волюцій.

Відзначені загальні риси феодальної держави не виключають над­звичайного різноманіття його конкретно-історичних форм. Перш за все розрізняють два типи феодальних систем, умовно названих «азій­ським» та «європейським». В азійському типі (це, як правило, колиш­ні східні деспотії) феодальні стосунки будуються на підставі державної влади на землю. Тут держава виступає сукупним феодалом, а клас феодалів - корпорацією чиновництва і військово-службового стану. Істотна відмінність - відсутність приватного спадкового лену. Феодаль­на рента тут присвоюється безпосередньо державою і через казну в різноманітні способи розподіляється серед служивого стану. Тут не­має особистого феоду і особисто залежних від окремого феодала се­лян - вони є кріпаками держави. Тут не складаються сеньйорально- васальні зв’язки і немає герцогів, графів, баронів, віконтів, шевальє тощо. Іслам, який панує у більшості таких держав, установлює (фор­мально, безумовно), що у суспільстві «правовірних» (ума) всі є рівни­ми. Вважається, що халіфом, наприклад, може бути обраний раб-негр, якщо він «благочестивий» мусульманин. Аналогом європейської спад­кової титульної ієрархії тут виступає чиновницька ієрархія. Відсутність приватного лену і відповідно особистої зацікавленості східного феодала-чиновника в господарському прогресі робить таку форму феодалізму історично застійною. У «західній» моделі феодалізму феодала «годує» його власний земельний наділ із селянами, що його заселяють. Якщо він розорить свій феод, у нього не буде іншого. Схід­ний феодал-чиновник має невичерпний феод - державну казну.

Західна модель феодалізму при всіх її соціальних недоліках все ж є найбільш динамічною і прогресивною. Як і феодальна держава, фео­дальне право неоднакове у різних системах феодалізму. Загальною відмінною рисою «західного» феодального типу є його становість, тобто правова нерівність людей залежно від належності до тієї чи іншої соціальної групи, корпорації. Сеньйорально-васальні відносини серед феодалів регулювалися ленним правом; стосунки між феодалами і се­лянами (сервами, віланами) - власне феодальним (кріпосним) правом; у містах діяло міське право. Принцип нерівності у праві - докорінна риса західного феодального права: не рівні у праві король і герцог, герцог і граф, граф і шевальє; нерівні лицар і селянин, нерівні селяни фригольдер та копігольдер, серв та вілан; нерівні учень цеху, підмай­стер та майстер. Виникнення станового ладу потребувало створення особливих нормативних систем для регулювання стосунків як усере­дині кожного стану, так і для забезпечення їхньої взаємодії з іншими соціальними прошарками. Феодальне право характеризувалося ви­никненням корпоративних правових систем, тобто кожен стан виступав єдиною корпорацією зі своїми правами і привілеями. Можна виділити декілька таких правових систем: ленне право, маноріальне право, ка­нонічне право, міське право. Особливістю феодального права є також правовий партикуляризм - існування власне традиційного права в окре­мих історичних областях держави. Він визначався розвитком імунних прав, сеньйорального законодавства та сеньйоральної юстиції.

Джерела права. Основним джерелом права у період, що розгляда­ється, є правові звичаї. Вони органічно інтегрувались у феодальні стосунки, які функціонували на основі приватного права. Більшість норм феодального права засновувалася на традиції і стала обов’язковою внаслідок їхнього багатократного повторення. Правові звичаї засно­вувалися на поняттях колективної відповідальності, помсти, співмірної власне заподіяній шкоді, примирення сторін, клятви. З часом учені- правники здійснюють спробу систематизувати звичаєве право («Звичаї феодів», «Звичаї Барселони», «Саксонське зерцало»).

Важливе значення мало договірне право, зафіксоване у хартіях та жалуваних грамотах. Хартії являли собою саме договори між фео­далами і городянами, королівською владою і вільним населенням. У таких хартіях закріплювалися права-привілеї та обов’язки васалів, городян, селян. Вони скріплювалися складанням колективної присяги. Феодальне право розвивалося також у формі прецедентів - рішень, які ухвалювалися судами або органами самоврядування в окремих випадках. Вони записувалися і в подальшому застосовувалися за анало­гією. Норми загального характеру, зафіксовані в нормативно-правових актах (законодавстві), з’явилися порівняно недавно. Вони стають важливим джерелом через зміцнення королівської влади і з розвитком міського самоуправління.

В «азійському» типі феодалізму правові системи мають свої особ­ливості. У країнах ісламу право нероздільно пов’язане з догмами релігії і засновується на священній книзі мусульман - Корані, у Китаї - на традиціях конфуціанства, в Індії - значною мірою на традиціях індуїзму.

Феодальна власність. Алод, бенефіцій, феод. Під впливом рим­ських інститутів власності у германських племен відбувається перехід до вільної від родових та общинних обмежень земельної власності - алоду. Поняття «алод» уперше з’являється в Салічному законі. Спо­чатку алоїдальна власність являла собою общинний наділ великої родини, який успадковувався за чоловічою лінією. «Ранній» алод був неповною власністю, володінням, яке обмежувалося верховною влас­ністю общини і правами великої родини, але з тенденцією до пере­творення на приватну власність. До VII-VIII століття алод як нероз­дільна земельна власність припиняє своє існування і перетворюється на вільно відчужувану індивідуальну власність. Відчуженню підляга­ли поля та орні ділянки, луки і навіть ліси. Отже, під алодом розумі­лася відчужувана індивідуально-сімейна земельна власність, яка пере­давалася у спадок. Вона ще не є вільною приватною власністю, але володар одержує значну свободу розпоряджатися нею. З розвитком феодалізму в Х-ХІІ століттях алоди дрібних власників перетворю­ються на залежні селянські утримування. Слабка державна влада була не в змозі захистити індивідуальні права всього підвладного населен­ня, тому з послабленням общинних зв’язків у слабких соціальних суб’єктів виникала потреба в захисті. Це зумовлювало виникнення особистої і майнової залежності селян від великих землевласників, яка оформлювалася у вигляді угоди комендації (покровительства). Нато­мість господар брав на себе майже всі права і обов’язки державної влади стосовно підвладного (судові, охоронні, адміністративні функції). Таким чином, відбувалася феодалізація алоду, коли він лише юридич­но залишався вільною власністю, а фактично включався до сеньйорії як залежне селянське утримування.

Одночасно формується велике феодальне землеволодіння на правах власності. Його джерелами були королівські земельні пожалування в повну безумовну власність (алод) наближеним і церкві, розшару­вання общини, насильницьке захоплення громадських земель. З часом феодальна власність набуває умовного характеру володіння землею, на основі чого між феодалами утворюються стосунки сюзеренітету- васалітету. Великі феодали значну частину земель роздавали своїм васалам в умовне утримування. Спочатку землі передавалися у по- життєве умовне утримування - бенефіції (реформа Карла Мартелла VIII століття). Якщо бенефіціарій відмовлявся нести кінну військову службу або розоряв господарство, то бенефіцій можна було відібрати. Після смерті дарителя або одержувача бенефіції землеволодіння по­верталося первісному власникові або його спадкоємцям. Для того щоб подовжити володіння бенефіцієм, потрібно було відновити пожалуван- ня (укласти нову угоду зі спадкоємцями).

До ХІ століття довічне землеволодіння перетворюється на спад­кове умовне утримування - феод (чи лен). Власником феоду вважали­ся одночасно і його безпосередній утримувач (васал), і сеньйор (той, хто пожалував землеволодіння). Передавання феоду від сеньйора (первісного власника) васалу (утримувачу землі) називалося інвести­турою. Входження у володіння супроводжувалося урочистою церемо­нією з принесенням клятви вірності сеньйору: васал публічно визнавав себе «людиною» іншого феодала. Васальний договір чітко фіксував обов’язки сторін. Сеньйор повинен був забезпечувати захист васала та його земель від третіх осіб. На випадок смерті васала сеньйор мав бути опікуном малолітніх спадкоємців васала, а також оберігати його вдову та дочок. Васал зобов’ язувався визнавати верховенство сюзерена (сень­йора), нести військову службу (40 днів протягом року), брати участь у судових зборах під керівництвом сюзерена, надавати грошову допо­могу (при викупі з полону, посвяченні у лицарі старшого сина, заміж­жі дочок). Відмова від виконання васальних зобов’язань була підставою для втрати феоду. Останній міг вільно відчужуватися, але разом із землеволодінням переходили обов’язки нового володаря служити сюзерену.

Римсько-католицька церква і феодальна держава у Західній Європі. Церква відіграла особливу роль в історії середньовічної дер­жави. На момент виникнення варварських королівств християнство близько двох століть було офіційною релігією Римської імперії. З духов­ної общини церква перетворилася на соціально-політичну організацію зі своєю ієрархією. Теократична доктрина розглядала церкву як єдину організацію, якій належить право бути посередником між Богом та людьми. «Варварські» королі приймали ортодоксальне християнство заради підтримки церкви. Так, Карл Великий спирався на церкву з метою політичної консолідації Франкської імперії. У 800 році папа Лев ІІІ проголосив Карла імператором Римської імперії. В особі імпера­тора франків церква одержала захисника своїх значних земельних воло­дінь та імунних прав. Імператор узаконив церковну десятину. Христи­янська церква стала великим земельним власником. Їй належали близь­ко 1/3 оброблюваних земель. У VII столітті оформлюється церковна юрисдикція: встановлюється церковний імунітет священнослужителів (заборона світського втручання у справи церкви). Пізніше церква на­буває права сеньйорального суду стосовно підвладного населення, за­лежних станів, васалів. Одночасно християнська церква перетворюєть­ся на незалежну, автономно керовану централізовану політичну і духовну організацію. Державні справи стали розглядатися римськими папами як один з найважливіших аспектів діяльності церкви.

У Х-ХІ столітті християнська церква переживає занепад. По-перше, претензії західної церкви на особливу політичну роль викликали не­гативне ставлення візантійських імператорів і східного духівництва. У 1054 році єдина християнська церква розділилася на західну (римсько- католицьку) і східну (греко-кафолічну, чи православну). По-друге, з розпадом імперії Каролінгів католицька церква потрапляє в залеж­ність від світської влади. Так, германський імператор Оттон І, який прагнув відновити Римську імперію, добивається права інвеститури - призначення і затвердження у сані ієрархів церкви (єпископів, а фак­тично пап).

У ХІ-ХІІ столітті відбувається «папська революція». Починаючи з Григорія VII, римські папи активно претендують на керівництво всім християнським світом. Католицька церква перетворюється на надте- риторіальну, загальноєвропейську «монархію» зі своїми політичними, фінансовими, дипломатичними, судовими органами. За умов феодаль­ної роздробленості католицька церква була найбільш стабільним ін­ститутом феодального суспільства, що зміцнювало її авторитет. По­силенню церковного впливу на світські справи сприяло впровадження у 1204 році Іннокентієм ІІ особливого церковного ордену - інквізиції для боротьби з єретиками, ворогами церкви і релігії, а також для за­хисту устоїв християнства. Інквізицію було віддано в руки «малойму- щих» орденів (переважно домініканців). Інквізитори наділялися необ­меженими повноваженнями і підпорядковувалися безпосередньо папі. На випадок спротиву інквізиторам місцеві єпископи і світська влада могли бути піддані прокляттю.

Таким чином, католицька церква стала основним інститутом, який санкціонував соціально-політичну систему феодалізму.

Сеньйоральна, станово-представницька та абсолютна монархії у країнах Західної Європи. Сеньйоральна монархія - це форма фео­дальної держави, побудованої за принципом сюзеренітету-васалітету. У країнах Західної Європи сеньйоральна монархія була поширена з ІХ до ХІІ століття. Передумови для виникнення сеньйоральної монархії створювалися у процесі формування феодальних стосунків. Вона пе­редбачала роздрібнення верховної влади або злиття верховної влади із земельною власністю. Володар сеньйорії поєднує приватні права влас­ника землі з державними правами на осіб, які проживають на його землі. В адміністративній системі феодальної держави головну роль відігравали органи сеньйорального управління. Центральна влада наділяла феодалів особливими правами - імунітетами, внаслідок яких сеньйорія вилучалася з ведення державної влади в судових, податкових, адміністративних справах. Це призводило до фактичного розподілу країни на значну кількість незалежних і напівзалежних володінь. Останні об’єднувалися договірними васальними обов’язками (між фео­далами, між феодалами та селянами). В основі соціально-правових відносин знаходилися особистісні зв’язки, побудовані на принципах патронату. За умови постійних воєн і слабкої державної влади виника­ла потреба в захисті і покровительстві більш слабких соціальних суб’ єктів сильнішими. Тому соціально незахищений суб’ єкт довіряв себе владі більш сильного. У відповідь володар брав на себе майже всі права і обов’язки державної влади стосовно підвладного (судові, охо­ронні, адміністративні функції).

Земельна власність мала умовний характер. Земля, одержана від того, хто стояв вище у феодальній ієрархії, покладала на володаря осо­бисті обов’язки. Феодальне землеволодіння зумовлювалося або об­роком (селянським утримуванням), або службою (феоди). Недодер­жання цих умов слугувало підставою для втрати володіння, що по­збавляло власність абсолютної свободи розпорядження. Розвиток фе­одального імунітету призвів до розширення прав васалів на землю і обмеження їхніх обов’язків перед сюзереном. Подрібнення великих сеньйорій привело до послаблення центральної королівської влади і фактичного розпаду єдиних держав на декілька сеньйорій. Основна маса васалів не підкорялася королю (принцип «васал мого васала - не мій васал»), влада якого ставала номінальною і поширювалася лише на територію його домену. Король сприймається як «перший серед рівних», з’являється практика обрання короля верхівкою феодалів з до­держанням династичного принципу. За умов панування натурального господарства, політичної децентралізації феодальна роздробленість призвела до економічного зміцнення окремих сеньйорій, оскільки феодали ефективніше здійснювали функції державної влади стосовно підвладного населення. Класична сеньйоральна монархія утворилася у Франції. Особливістю Німеччини став період феодальної роздробле­ності, який затягнувся. В Англії сеньйоральна монархія відзначалася збереженням авторитету королівської влади, яка обмежувала феодаль­ний імунітет. Під час норманського завоювання Англії король Віль- гельм оголосив себе верховним власником землі і зобов’язав усіх землевласників принести йому васальну присягу. В результаті цього в Англії рано оформилася верховність королівського правосуддя щодо феодальних судів.

Станово-представницька монархія у Західній Європі охоплює ХІІІ-XV століття. Для неї характерними є скорочення феодальних прав і посилення державної (королівської) влади. Економічні передумови її виникнення були пов’язані зі зростанням міст, розвитком товар­ного виробництва і торговельних зв’язків. Руйнується натуральний характер феодального господарювання: натуральні повинності за­мінюються грошовою рентою. У перебігу комунального руху Х-ХІІІ  століть міста набувають самоврядування (комуни). Соціальні передумови виникнення станово-представницької монархії були пов’язані з консолідацією станів (соціальних груп з успадковуваним правовим статусом). Перший стан - духівництво - наділялося подат­ковим та судовим імунітетами, звільнялося від державної служби і по- винностей, мало власні фінансові джерела (церковну десятину, по­жертвування). Наступний стан - дворянство - володів монополією на земельну власність, судові привілеї, звільнявся від державних податків. Єдиний обов’язок - військова служба (спочатку сюзерену, потім дер­жаві). Третій стан - міщани, вільні селяни - населення, що оподатко­вувалося і не володіло особистими та майновими правами.

Таким чином, утворюються економічні та соціальні передумови для централізації держави, виникнення королівської влади. Сеньйо­ральне законодавство у період станово-представницької монархії зни­щується загальнодержавним (королівським) законодавством. Так, у Франції обґрунтовується положення, відповідно до якого король може створювати закони за своїм бажанням, не питаючи згоди васалів чи королівської курії. Королівська влада у цей період набуває права верхов­ного суду. В 1260 році Людовик ІХ створив спеціальний судовий орган - вищий суд Франції (скликався чотири рази на рік, складався з призначених королем духівників, легістів, лицарів). В Англії Генрих ІІ увів у практику діяльність виїзних сесій королівських суддів. Судді наділялися надзвичайними повноваженнями (судовими, адміністратив­ними, фінансовими). Право на подання позову до королівського суду мало все вільне населення. У королівському суді не застосовувалися ордалії та судові поєдинки, розслідування проводили судді та шерифи. Вирок виносився за участю 12 присяжних засідателів. За станово- представницької монархії обмежується феодальний імунітет: феодали позбавляються своїх армій, права карбувати монету та збирати податки, встановлюються єдина грошова одинця та державні податки. Королів­ська влада перестає залежати від феодального ополчення і використовує загони найманців. Тепер вона спирається на станово-представницькі установи. У процесі централізації державна влада зіштовхувалася з по­тужною феодальною опозицією, тому королівська влада знаходить со­ціальне опертя серед станів, оформлюється політичний компроміс між королем і станами. У XIV столітті виникають відповідні станово- представницькі установи - Генеральні штати у Франції, парламент в Англії, ландтаги у німецьких князівствах. Представники першого стану призначалися в них королем, дворянство та городяни обирали своїх представників. Станові установи мали відповідні функції, давали згоду на введення нових податків, мали право звертатися до короля з проханнями, скаргами на королівську адміністрацію.

У пізньому Середньовіччі (XVI-XVII століття) розпад феодаль­ного ладу і розвиток буржуазних стосунків формують передумови для виникнення абсолютизму. Економічні передумови були пов’язані з необхідністю створення єдиного економічного простору, раціоналі­зацією системи оподаткування. Тому в період абсолютизму проводить­ся політика протекціонізму (державна підтримка промисловості) та меркантилізму (створення активного зовнішньоторговельного балан­су). Соціальні передумови визначалися зацікавленістю широких со­ціальних кіл (городян, селян, нижчого дворянства) встановленням єдиного громадського порядку і припиненням свавілля з боку феодалів. Політичні передумови визначено територіальним об’ єднанням і ви­никненням національних держав, що потребувало раціоналізації адмі­ністративного управління. Форма правління у цей період виступає у вигляді абсолютної монархії, за якої державна влада цілком і необ­межено належить монарху. Визначення сутності абсолютизму викликає дискусії: одні дослідники стверджують, що абсолютизм гарантує пере­вагу дворянства; інші - що він являє собою компроміс між дворянством та буржуазією. Скоріше за все, абсолютизм - це рівновага між даними станами, які рівною мірою потребували державної підтримки. Абсолю­тизм виконував об’єктивні завдання, які ставилися перед державою.

Верховне державне управління тепер зосереджувалося в руках короля, який набуває необмеженої законодавчої, виконавчої, судової, військової влади. Утверджується уявлення щодо пріоритету суверенітету та необме­женої влади короля («Держава - це я»), тобто король визнавався єдиним джерелом будь-якої влади у державі. Королівська влада набуває політичної самостійності, перестає використовувати станово-представницькі органи. Опертям королівської влади стають регулярна армія та централізований бюрократичний апарат. Зникають виборні посади у місцевому самовря­дуванні: всі посадові особи призначаються королівською адміністрацією. Вводиться єдинорідна система управління в центрі і на місцях, виникають спеціалізовані служби, розгалужена поліційна система, проводиться по­переднє розслідування злочинів. За дворянським станом закріплюється домінуюче становище в державному житті.

У різних державах абсолютизм мав свою специфіку. Країною кла­сичного абсолютизму вважається Франція. Для Німеччини характерний княжий абсолютизм, оскільки він склався в умовах окремих німецьких князівств, у той час як імперія залишалася децентралізованою. Най­більшими абсолютистськими державами стали Австрія та Пруссія.

Англійський абсолютизм одержав назву «незавершеного», оскіль­ки поряд із сильною королівською владою існував парламент, зберіга­лося місцеве самоврядування, була відсутня постійна армія.

Розпочинаючи вивчення держави і права феодальної Європи, необ­хідно уявити собі її загальні географічні та історичні контури. Європа (йдеться про Західну Європу) - це по суті величезний півострів - за­хідне завершення Євразійського континенту.

Більшість етносів (народів) Європи - індоєвропейського походжен­ня. Починаючи з перших століть нашої ери, під час Великого пересе­лення народів, загальний їхній рух ішов зі Сходу на Захід. Якщо ви­знати, що колискою індоєвропейців (VI-V тисячоліття до н.е.) були північні нагір’я Ірану, то предки греків, римлян, скіфів, хеттів, герман­ців, кельтів (галлів), слов’ян, індоарійців розтікалися звідти на Захід і на Схід (нез’ясованим залишається походження давніх шумерів, грецьких пластів, мілойців та ін.), але в цілому рух народів ішов зі Сходу на Захід, отже, Європа на початку перших століть являла собою киплячий казан народів. Основу етнічної, а відповідно й політичної історії народів Європи становили етноси, які брали свій початок від індоєвропейської спільноти. У І столітті н. е. загальна картина політичної історії виглядає таким чином. Європа належить Риму (у будь- якому разі - до Рейну), Схід - Китаю. Послаблення Риму супроводжу­ється посиленням активності германців та слов’ян, разом з тим на євро­пейську арену виходять зі сходу готи, гунни, авари, болгари, з півночі - нормани. Могутній донедавна Рим руйнується під ударами германців, залишаючи після себе Східну Римську імперію (Візантію). На Близькому Сході з Візантією конкурує Іран. На місці Західного Риму утворюється молода імперія франків - колиска майбутніх Франції та Німеччини. У цей час на Аравійському півострові формується молода і войовнича держа­ва - Арабський халіфат. Араби завойовують Іран, Північну Африку, Іс­панію, Середню Азію, беруть під свій контроль Середземномор’я, ви­тісняють Візантію (їй доведеться пасти у 1453 році під ударами тюрків- огузів). У другій половині І тисячоліття н. е. долю історії визначають чотири основні гравці - Халіфат, Візантія, Імперія франків та Китай. Доля європейського світу багато в чому визначається співвіднесенням сил Арабського халіфату та Імперії франків.

Політична географія ранньофеодальної Європи. В історико- політичному плані Європа являє собою спільний театр (точніше, за­гальний киплячий казан народів і племен). Тут ще немає французів, німців, італійців, іспанців, англійців - є франки (салічні та рипуарські), сакси, алемани, юти, бавари, тевтони, фризи, є галли (кельти), готи, гуни, лангобарди, брити, є поляни, древляни, сіверяни, угри; немає ще Франції, Німеччини, Англії та інших держав, їм ще належить сфор­муватися. Деякі з регіонів Західної Європи набули історичних назв, і нам буде легше розібратися щодо формування європейських держав, зо­крема Франції та Німеччини, якщо уявлятимемо собі Європу в її іс­торичних областях (уже зазначалося, історичні області, історичні імена, події не повинні бути порожніми іменами). Із заходу на схід на Піренейському півострові розташовано Кордовський халіфат (май­бутня Іспанія); в районі Піренейських гір - Іспанська марка, північні­ше її - Басконія, далі Аквітанія, північніше її - Нейстрія. Ці області утворюють Західно-Франкське королівство - основу майбутньої Фран­ції. На Схід від цих регіонів розташовані, з півдня на північ, Прованс, Бургундія, Ельзас, Лотарингія, ще північніше - Фрисландія (Ельзас і Лотарингія - об’єкт вічних суперечок між Францією і Німеччиною). Ця частина Європи при розподілі Франкської імперії дістанеться разом з Італією і Ломбардією Лотарю. Східні території, з півдня на північ, - Алеманія, Баварія, Тюрингія, Саксонія утворять основу майбутньої Німеччини. Перелічені області склали територію Імперії франків - родоначальниці сучасних Іспанії, Франції, Італії та Німеччини.