Печать

Розділ І. Предмет, метод, поняття, принципи та система екологічного права

Posted in Экологическое право - Екологічне право України (Гетьман, Шульга)

Розділ І. Предмет, метод, поняття, принципи та система  екологічного права


 

§ 1. Предмет екологічного права та види еколого-правових відносин

§ 2. Об’єкти та суб’єкти екологічного права

§ 3. Метод правового регулювання екологічних відносин

§ 4. Поняття екологічного права

§ 5. Принципи екологічного права та екологічної політики України

§ 6. Система екологічного права

 

§ 1. Предмет екологічного права та види еколого-правових відносин


Предметом екологічного права є суспільні відносини, що виника­ють між суб’єктами з приводу забезпечення екологічної безпеки, при­належності, використання, відтворення (відновлення) природних об’єктів та комплексів, охорони, а в певних випадках захисту людини, навколишнього природного середовища від шкідливого впливу з метою попередження, запобігання, усунення його негативних наслідків й за­доволення екологічних та інших інтересів.

Екологічні відносини за своїм змістом є різноманітними, але взаємопов’язаними та єдиними. Їх єдність обумовлена зв’язком усіх природних об’єктів між собою, внаслідок чого існує єдина екологічна система. Поряд із цим єдність екологічних відносин не виключає іс­нування їх різновидів, обумовлених екологічними факторами.

Зокрема, природні об’єкти (земля, води, рослинний світ, ліси, над­ра, фауна, атмосферне повітря тощо) за своїми природними характе­ристиками відрізняються один від одного та мають різні природно- антропогенні цінності. У силу цього виникають різновиди єдиних екологічних відносин: земельні, водні, флористичні, фауністичні, атмосферно-повітряні та інші, що обумовлюють необхідність визна­чення їхніх правових форм. Диференціація екологічних відносин за природними об’єктами не порушує єдності екологічних відносин, їх­ньої предметної цілісності. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року № 1264-ХП[1] об’єктом правової охорони є також життя і здоров’я людей поряд із природними ресурсами, природними територіями й об’єктами, що підлягають особливій охороні. Безпосередньо все різноманіття особливо охоронюваних територій і об’єктів охоплюєть­ся поняттям екологічна мережа, правовий режим якої установлюється відповідно до Закону України «Про екологічну мережу України» від 24 червня 2004 року № 1864-IV[2].

Диференціацію екологічних відносин можна проводити за основни­ми сферами діяльності людей у галузі навколишнього природного сере­довища:

1) відносини, що виникають із приводу забезпечення екологіч­ної безпеки довкілля, суспільства та громадян;

2) відносини, що вини­кають із приводу приналежності природних об’єктів та комплексів певним суб’єктам на праві власності або на праві користування;

3) від­носини щодо експлуатації екологічних об’єктів конкретними суб’єктами

3  метою задоволення інтересів;

4) відносини, що складаються у галузі відтворення (відновлення) природних об’єктів, поліпшення їх якості;

5) відносини, що виникають у сфері охорони навколишнього природно­го середовища,

6) відносини щодо захисту навколишнього природного середовища та людини від шкідливого впливу.

Можливе існування похідних від них відносин, зокрема, еколого- процесуальних, еколого-інформаційних відносин у сфері розгляду спорів та інших. Похідність цих відносин полягає у тому, що вони здійснюються поряд з основними екологічними відносинами в про­цесі їх виникнення, розвитку, припинення. Тому такі відносини мають підпорядкований характер щодо основних екологічних відносин.

Екологічні правовідносини також можна класифікувати на види за іншими підставами. За методом регулювання поділяються на: управ­лінські, що базуються на владних взаємовідносинах суб’єктів, та до­говірні, для яких характерні рівність сторін, автономне становище відносно один одного.

Залежно від взаємин суб’єктів екологічних правовідносин вони поділяються на відносні й абсолютні. У відносних чітко визначається й уповноважений, і зобов’язаний суб’єкт. В абсолютних персонально визначена лише уповноважена особа, а зобов’язаними є всі інші суб’єкти, покликані утримуватися від посягань на інтереси уповно­важеного. Залежно від характеру екологічних відносин можна виді­лити матеріальні, що встановлюють зміст прав і обов’язків, і процесуальні, що регулюють порядок вирішення конкретних питань. Для ди­ференціації екологічних правовідносин можуть застосовуватися й інші критерії, наприклад, за функціями права, складом учасників, за часом дії тощо.

 

 


 

§ 2. Об’єкти та суб’єкти екологічного права


Під об’єктами права в широкому значенні розуміють майнові, при­родні і духовні блага, з приводу яких виникають правовідносини. Об’єктами екологічного права є природні блага, які існують без учас­ті людини або з певною її участю. Право безпосередньо не впливає на природні об’ єкти, його вплив виявляється в правовому регулюванні поведінки суб’єктів екологічних відносин. Екологічне право виступає регулятором відносин, тому що суб’єктами цих відносин є індивіди, колективи людей, органи управління, держава. У праві визначається міра можливої і належної поведінки суб’єктів екологічних відносин, що забезпечує оптимальне використання природних ресурсів, їхнє відтворення й охорону навколишнього природного середовища (еко­логічної системи), забезпечення екологічної безпеки. Слід мати на увазі, що не всі природні явища можуть бути об’єктами екологічного права. Деякі відносини щодо впливу людини на природні явища не підвладні правовому регулюванню, зокрема, водні відливи і приливи, грозові явища, виверження вулканів тощо. Отже, об’єктами екологіч­ного права можуть бути ті природні явища, з приводу яких можливе виникнення суспільних відносин та їх правове регулювання.

Об’єкти екологічного права — сукупність природних, природно- соціальних умов і процесів, природних ресурсів, ландшафтів, природ­них і природно-антропогенних комплексів, екосистем та життя і здоров’я громадян, що підлягають охороні за допомогою норм еко­логічного законодавства.

До основних ознак об’єктів екологічного права належать:

а) при­родний, природно-антропогенний або антропогенний характер похо­дження;

б) відсутність вартості у природних і природно-антропогенних об’єктів;

в) неможливість (або обмежена можливість) відновлення в натурі природних і природно-антропогенних об’єктів;

г) екологічний взаємозв’язок з навколишнім природним середовищем;

ґ) особливий правовий режим їх використання містить значну кількість імператив­них приписів, виконання яких є обов’язковим для суб’єктів цих від­носин, тощо.

Відповідно до Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 5) до об’єктів державної охорони і регулювання ви­користання на території України відносяться: навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і не- використовувані в народному господарстві в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси. Особливій державній охороні підлягають території та об’єкти природно-заповідного фонду України й інші території та об’єкти, визначені відповідно до законо­давства України; від негативного впливу несприятливої екологічної обстановки підлягають охороні здоров’ я та життя людей.

Таким чином, всі об’ єкти природи, що охороняються зазначеним Законом, підрозді­ляються на три категорії: диференційовані, інтегровані, особливо охоронювані.

До першої категорії належать

земля,

надра,

рослинний світ,

атмос­ферне повітря,

тваринний світ тощо.

До другої входять:

а) навколишнє природне середовище та

б) життя і здоров’я громадян.

До третьої від­несено:

а) природні комплекси та ландшафти (об’єкти та території природно-заповідного фонду);

б) природно-соціальні умови та про­цеси — курортні, лікувально-оздоровчі, рекреаційні зони;

в) екосис­теми — виключна (морська) економічна зона, континентальний шельф з розташованими на них природними ресурсами;

г) природно- антропогенні комплекси (зони) — території, що зазнали впливу еколо­гічних катастроф;

ґ) екологічна мережа.

Законодавство передбачає внутрішню класифікацію кожного при­родного об’єкта, яка встановлюється з метою визначення правового режиму кожного виду природного об’єкта, що сприяє підтриманню екологічної рівноваги.

У правовій літературі визначено співвідношення між природними явищами. Так, природні об’єкти становлять невід’ємні компоненти навколишнього природного середовища, а природні ресурси утворю­ють частину природних об’єктів, які використовуються як джерела задоволення різних інтересів людини. Природні ресурси — джерело споживання, задоволення економічних потреб. Тому говорять про охорону довкілля та раціональне використання природних ресурсів,розуміючи під охороною певний природний об’єкт, а під використан­ням — природний ресурс. Поняття природного об’єкта відбиває еко­логічний фактор. Під природними об’єктами розуміють складову частину навколишнього природного середовища або все довкілля у цілому, яке охороняється нормами екологічного права, наділене озна­ками природного походження, що перебувають в єдиному екологічно­му зв’язку, можуть виконувати різноманітні екологічні функції та за­безпечувати якість середовища мешкання людини. У свою чергу, від­повідно, до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» природні ресурси поділяються на ресурси загальнодер­жавного та місцевого значення (ст. 39).

Природні комплекси — це сукупність взаємопов’язаних частин природних об’єктів, виділених з метою створення заповідної території. Ландшафтом вважається територіальна система, яка складається із вза­ємодіючих природних компонентів. Відповідно до Правил утримання зелених насаджень у населених пунктах України, затверджених на­казом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 10 квітня 2006 року № 105, ландшафт роз­глядається як природний територіальний комплекс, ділянка земної поверхні, обмежена природними рубежами, у межах якої природні компоненти (рельєф, ґрунт, рослинність, водойми, клімат, тваринний світ), а також штучні або антропогенні (забудова, дороги, сільгосп­угіддя тощо) перебувають у взаємодії і пристосовані один до одного1.

Природний ландшафт — цілісний природно-територіальний комплекс з генетично однорідними, однотиповими природними умовами місце­востей, які сформувалися в результаті взаємодії компонентів геологіч­ного середовища, рельєфу, гідрологічного режиму, ґрунтів і біоценозів. При цьому ценоз (біоценоз) — історично утворена сукупність видів рослин і тварин, що населяють ділянку з більш-менш однотипними умовами існування (біотоп).

Досить новим терміном щодо об’єктів екологічного права є при­родний регіон — природно-територіальне утворення значної площі, суцільність якого визначається характерними для нього фітоландшафтними, фізикогеографічними, адміністративними та іншими ознаками, характеризуються типовими та унікальними природними комплексами, різноманітним рослинним і тваринним світом і виконує регіональну екостабілізуючу роль.

Навколишнє природне середовище — це сукупність усіх природ­них умов, у тому числі й тих, що зазнали змін у процесі виробничо- господарської діяльності, які перебувають у нерозривному зв’язку та створюють єдину екологічну систему. А відповідно до ст. 5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» — це сукупність природних і природно-соціальних умов і процесів. Об’єктом екологічного права за охоронним напрямком є усе природ­не середовище.

Природно-антропогенний об’ єкт — природний об’ єкт, що зазнав зміни в процесі виробничої або будь-якої іншої діяльності людини.

Крім цього, в екологічному законодавстві виділені конкретні при­родні об’ єкти, яким притаманні специфічні ознаки, що мають юри­дичне значення та суттєво впливають на їх правовий режим. (Харак­теристика природних об’ єктів викладена в Особливій частині під­ручника.)

Питання про визнання людини об’єктом залишається дискусійним у науці екологічного права. Хоча в ст. 5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» безпосередньо говориться, що об’єктом охорони від негативного впливу є здоров’я й життя людей, у самому екологічному праві ставлення до людини має (або повинно мати) особливості. Особливе положення людини ґрунтується на визнанні її сполучною ланкою між природою й суспільством. Вона є органічною, невід’ємною частиною як природи, так і суспільства. Саме сутність людини є біосоціальною. З урахуванням біосоціальної природи й сут­ності людини важливим у теоретичному й практичному відношеннях в екологічному праві, науці й галузі права є питання щодо людини як об’єкта охорони й об’єкта екологічних відносин. Деякі науковці (напри­клад М. М. Бринчук) пропонують визначити життя та здоров’ я людини як додатковий об’єкт екологічного права, який перебуває та проживає в тісному зв’язку з навколишнім природним середовищем, що є істотною умовою забезпечення життєдіяльності, та зазнає його безпосереднього впливу.

Суб’єктами екологічного права є народ України, держава (яка реалізує свої правомочності через відповідні органи державної влади, наділені компетенцією по регулюванню екологічних відносин), те­риторіальні громади (реалізують свої правомочності безпосередньо або через органи місцевого самоврядування), фізичні й юридичні осо­би, громадські, міжнародні і релігійні об’ єднання, іноземні держави тощо. Суб’єкти екологічного права мають характерні ознаки: вони наділені юридичними правами та обов’язками (або компетенцією); реально здатні брати участь в екологічних правовідносинах. Юридич­ні норми створюють обов’язкову основу участі суб’єктів екологічного права у відповідних правовідносинах (власності на природні ресурси, природокористуванні та ін.). Здатність володіння екологічними права­ми й обов’язками становить екологічну правоздатність, а здатність самостійно здійснювати екологічні права й обов’язки є екологічною дієздатністю. У сукупності правоздатність і дієздатність створюють правосуб ’ єктність.

Фізичні особи — це переважний різновид індивідуальних суб’єктів в екологічному праві. При наявності певних умов вони можуть бути суб’єктами права власності на визначені в законодавстві природні ресурси, права користування ними, на отримання екологічної інфор­мації; володіють правом на подання позовів до винних осіб про від­шкодування збитків, заподіяних забрудненням природного середовища, тощо.

Юридичною особою є організація, створена й зареєстрована від­повідно до законодавства. Залежно від порядку створення ці суб’єкти поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Това - риства у свою чергу поділяються на підприємницькі та непідприєм- ницькі. Юридичні особи публічного права створюються розпорядчи­ми актами Президента України, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самовря­дування.

Правосуб’єктність органів, які виконують управлінські функції у сфері екології, визначається їх компетенцією. Дані суб’єкти поді­ляються на органи загальної й спеціальної компетенції. До перших належать Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міні­стрів України, органи місцевого самоврядування, їх виконавчі комі­тети та державні адміністрації. До других належать органи, що ви­рішують спеціальні питання в галузі екології. Це міністерства, держ- комітети тощо.

Повноваження громадських об’єднань у галузі охорони довкілля визначені у ст. 21 Закону України «Про охорону навколишнього при­родного середовища».

 

 


 

§ 3. Метод правового регулювання екологічних відносин


Метод правового регулювання пов’ язаний із питанням, яким чином право регулює суспільні відносини. Під методом правового регулю­вання суспільних відносин розуміють сукупність засобів та прийомів, за допомогою яких право через поведінку суб’єктів впливає на суспіль­ні відносини. Це загальне визначення методу правового регулювання суспільних відносин у своїй основі стосується й методу регулювання екологічних відносин.

У діючій системі права щодо регулювання суспільних відносин використовують два основних способи впливу на поведінку людини: диспозитивний, який характеризується автономією і рівноправ’ ям сторін; імперативний, що базується на владних приписах. Якщо ви­ходити з цієї класифікації методу правового регулювання, то немає необхідності в обов’язковому визначенні методу для кожної галузі права, оскільки зазначені елементи охоплюють основні способи та прийоми впливу на суспільні відносини. Однак використання вказаних методів не виключає, а навіть передбачає встановлення додаткових та специфічних способів впливу на суб’єктів відносин, що регулюються, з урахуванням їх характеру. Крім того, у літературі справедливо зазна­чається, що метод правового регулювання є багатоелементним явищем і може запозичати прийоми і способи впливу на суб’єктів у однорідних галузей права, формуючи при цьому певні специфічні риси методу самостійної галузі права.

В екологічному праві застосовуються прийоми і способи диспози­тивного (цивільно-правового) та імперативного (адміністративно- правового) методів правового регулювання екологічних відносин. Цей особливий (змішаний) метод правового регулювання становлять на­звані елементи. Їх поєднання утворює даний галузевий метод, визначає його специфіку, що проявляється у всіх елементах системи екологіч­ного права.

Прийоми та способи диспозитивного методу використовуються частіше за все при регулюванні відносин власності на природні об’єкти, договірних відносин, відносин щодо сумісного використан­ня природних об’єктів, при вирішенні еколого-правових спорів, при відшкодуванні збитків різних видів тощо. У сучасних умовах, врахо­вуючи розвиток ринкових відносин, цей метод отримуватиме все більш широке застосування. Оптимальне поєднання двох методів правового регулювання екологічних відносин — єдино вірний шлях належного правового регулювання. Використання імперативного методу регулювання екологічних відносин нині є необхідним та ви­правданим. Цьому методу притаманний прояв влади та підпорядку­вання. Сутність вказаного методу полягає в установленні приписів, дозволів, заборон, обмежень та ін. Він проявляється в проведенні екологічної експертизи, у випадках виникнення надзвичайних еколо­гічних ситуацій, при здійсненні необхідних охоронних екологічних заходів тощо. У такому разі слід переважно використовувати владні приписи, обов’язкові для виконання. Необхідно підкреслити, що при регулюванні екологічних відносин застосовується переважно саме імперативний метод.

Отже, метод правового регулювання екологічних відносин базуєть­ся на поєднанні імперативних та диспозитивних способів та прийомів впливу норм екологічного законодавства на суб’єктів таких відносин. Таким чином, екологічне право як самостійна галузь права має свій метод правового регулювання екологічних відносин.

 

 


 

§ 4. Поняття екологічного права


Екологічне[3] право є юридичною формою екологічних відносин. Питання про екологічне право як галузь права, його становлення впер­ше були розглянуті в правовій літературі в монографії О. С. Колбасо- вим. Його розвиток і становлення проходить у широкій науковій дис­кусії, що є цілком виправданим, бо тільки у процесі наукового обгово­рення можна виробити оптимальний підхід до розуміння екологічного права.

І. І. Каракаш звертає увагу на те, що коли у 80-ті роки минулого століття переважно визнавалося природноресурсове право, в яке вклю­чалися й екологічні відносини, то в 90-ті — навпаки, пріоритетним стало екологічне право, що інтегрувало природноресурсові відноси­ни. Незважаючи на схожість цих галузей законодавства і права, вони все ж мають істотні відмінності та відрізняються за своєю структурою, системою, джерелами, методами та принципами регулювання, змістом правових інститутів тощо. У зв’язку з цим І. І. Каракаш вважає, що природноресурсові відносини є досить самостійними і можуть роз­глядатися як окремі суспільні відносини. Цим він пояснює виокрем­лення природноресурсових відносин із складу екологічних відносин. Крім того, природноресурсові відносини мають комплексний характер, оскільки поєднують земельні, гірничі, водні та лісові суспільні від­носини, відносини щодо використання об’єктів природно-заповідного фонду, рослинного і тваринного світу й інших природних об’єктів та їх ресурсів[4]. Викликає певні сумніви позиція автора щодо характеру природноресурсових відносин, навряд чи можна на підставі різновидів указаних відносин говорити про їх комплексність. Скоріш за все більш обґрунтованим буде положення щодо складного характеру правовід­носин.

Висловлені в науці думки щодо поняття екологічного права в за­гальних рисах зводяться до двох основних напрямків. Одні автори вважають, що екологічне право належить до комплексних (інтегро­ваних) галузей права, до складу її входить кілька самостійних галузей права, які регулюють різні види екологічних відносин. При цьому комплексність екологічного права автори такої думки трактують по- різному.

Наприклад:

а) кожна галузь права, що входить до складу екологічного права, регулює самостійний вид екологічних відносин, в основу яких покладені різні екологічні об’єкти. Тому й існують такі самостійні галузі права, як земельне, лісове, водне, гірниче, фауністичне, атмосфероповітряне та інші;

б) екологічне право — ін­тегрована правова спільність (комплексна галузь права), яка об’ єднує сукупність еколого-правових норм, що регулюють екологічні відно­сини з метою ефективного використання, відтворення, охорони при­родних ресурсів, забезпечення якості навколишнього природного середовища, гарантування екологічної безпеки, реалізації захисту екологічних прав[5].

З точки зору Ю. С. Шемшученка, визначальним для предмета екологічного права як комплексної галузі є чотири групи суспільних відносин:

а) відносини щодо охорони навколиш­нього природного середовища;

б) відносини щодо використання природних ресурсів;

в) відносини щодо забезпечення екологічної безпеки;

г) відносини щодо формування, збереження та раціональ­ного використання екомережі[6].

В умовах сьогодення все більше звертається увага на загально­визнані принципи пріоритету міжнародного права, відповідно до яких держава зобов’язана адаптувати свою еколого-правову термі­нологію до міжнародних стандартів. Деякі фахівці вважають, що доцільно вживання терміна «довкілля», який є більш адекватним термінові «навколишнє середовище», ніж «навколишнє природне середовище» або «екологічне», у назві галузі права. А ситуацію. коли одна й та ж галузь права має різні назви, не можна вважати нормальною.

Водночас отримує розвиток і концепція, згідно з якою екологічне право не є комплексною галуззю права, а являє собою самостійну галузь у загальній системі права. Так, Ю. О. Вовк вважає, що при- родоресурсове (екологічне) право має єдиний предмет правового регулювання — суспільні відносини, які складаються з приводу ра­ціонального використання й охорони природних ресурсів[7]. Інші авто­ри, підтримуючи таку думку, вважають, що єдині екологічні відно­сини мають декілька різновидів (земельні, водні, лісові, гірничі, фауністичні, атмосфероповітряні та інші), яким притаманні свої іс­тотні специфічні особливості та спеціальні правові форми у вигляді підгалузей екологічного права: земельного, водного, лісового, гірни­чого, фауністичного, атмосфероповітряного, природно-заповідного тощо. На їх думку, такий підхід до розуміння екологічного права за­безпечує його єдність як самостійної (некомплексної) галузі права та внутрішню диференціацію.

Можна зробити висновок, що в науці йде активний пошук опти­мального розуміння сутності екологічного права, його місця в систе­мі права. Найбільш аргументованою є думка тих авторів, які розгля­дають екологічне право як самостійну (некомплексну) галузь права з підгалузевою структурою. Викладене дозволяє зробити висновок, що екологічне право як галузь права являє собою систему правових норм, що регулюють екологічні відносини, які виникають між суб’єктами з приводу забезпечення екологічної безпеки, приналеж­ності, використання, відтворення (відновлення) природних об’єктів та комплексів, охорони, а в певних випадках захисту людини, навко­лишнього природного середовища від шкідливого впливу з метою попередження, запобігання, усунення його негативних наслідків, й задоволення екологічних та інших інтересів відповідних суб’єктів і підтримання сталого екологічного розвитку, екологічної рівноваги в країні та окремих її регіонах.

Поряд з викладеним слід пам’ ятати, що екологічне право — це відносно «молода» галузь права, яка розвивається дуже динамічно в сучасних умовах. Численність та різноманітність нормативно- правових актів, що регламентують екологічні відносини, обумовлені значною кількістю об’єктів зазначеної галузі права та їх видовою ди­ференціацією. Багато суспільних відносин вже екологізовано, частина ще потребує подальшої екологізації, триває процес систематизації екологічного законодавства.

 



 

§ 5. Принципи екологічного права та екологічної політики України

 

Принципи екологічного права — це виражені в його нормах осно­воположні ідеї, засади, риси, відповідно до яких здійснюється регулю­вання екологічних відносин. Еколого-правові принципи можуть офі­ційно закріплюватися у законодавстві або виводитися з його загально­го змісту. В останні роки у літературі стала приділятися підвищена увага дослідженню й класифікації[8] еколого-правових принципів, до­ведена доцільність їх розмежування на принципи права та законодав­ства. Ті засади, що не закріплені у правових приписах, можуть вважа­тися лише ідеями права і належать до сфери правосвідомості. Їх іноді називають «правовими принципами», що передують створенню сис­теми права. Принципи екологічного права, що безпосередньо закріп­лені в правових нормах, є нормами-принципами, законодавчими прин­ципами.

Провідним принципом є правове забезпечення досягнення гармо­нійної взаємодії суспільства та природи. Він становить основу для виникнення й формування інших принципів, які забезпечують гармо­нізацію суспільства й природи. Офіційно цей припис міститься у пре­амбулі Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Гармонійність взаємодії суспільства і природи — це об’єктивно існуючий зв’язок суспільства і природи, який передбачає узгоджену діяльність людей відносно природи з додержанням законів природи, екологічно сприятливої експлуатації природних ресурсів, їх відтворення й охорони. Тому не випадково в літературі звертається увага на основні компоненти гармонізації суспільства й природи: ра­ціональне природокористування; якість природного середовища; опти­мальний соціально-економічний розвиток регіонів; рівень здоров’я населення; стан трудового потенціалу та ін.

Принцип правового забезпечення екологічної безпеки сприяє під­триманню такого стану навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстанов­ки й виникнення небезпеки для здоров’я людини. Екологічна безпека гарантується громадянам здійсненням широкого комплексу взаємо­пов’язаних політичних, екологічних, економічних, технічних, органі­заційних, державно-правових та інших заходів (ст. 50 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). В екологічному законодавстві визначені основні напрямки діяльності всіх органів управління, юридичних і фізичних осіб у здійсненні перелічених за­ходів (статті 51-59).

Важливе значення має принцип правового закріплення приналеж­ності природних ресурсів конкретним суб’єктам права для їх викорис­тання з метою задоволення екологічних, майнових та інших інтересів відповідно до вимог чинного законодавства. Приналежність природних об’єктів має дві основні правові форми — право власності та право користування. У законодавстві закріплені різні види природокористу­вання та форми власності на природні ресурси, визначено коло прав й обов’язків даних суб’єктів, форми та способи їх захисту.

Особливу роль відіграє принцип правового забезпечення раціо­нального й ефективного використання природних ресурсів. Раціо­нальність в екологокористуванні полягає в тому, що кожен власник чи користувач природних ресурсів зобов’язаний у процесі їх використання додержуватися еколого-правових приписів, щоб не заподі­яти шкоди довкіллю, людині та її життю і здоров’ю. В основі цього принципу лежить об’єктивний чинник — взаємозв’язок усіх при­родних об’єктів, що утворюють у сукупності екологічну систему. Економічна ефективність виражається в отриманні найвищих еконо­мічних показників при експлуатації природних ресурсів з щонай­меншими затратами. Раціональність та ефективність використання останніх — взаємопов’язані, однак не тотожні поняття. Раціональ­ність охоплює головним чином екологічний, а ефективність — еко­номічний аспект. Ці два поняття слід розглядати стосовно будь-якого природного ресурсу, оскільки кожний природний об’єкт має свої специфічні риси, притаманні тільки йому. При цьому за недодержан­ня даного принципу екологічним законодавством передбачаються заходи правового впливу.

Надзвичайно важливе значення має принцип правового забезпе­чення цільового використання природних об’єктів.

Він об’єднує два основні чинники:

а) об’єктивну необхідність задоволення потреб сус­пільства, колективів людей та індивідів у продуктах харчування, сиро­вині, естетичних, господарських та інших за рахунок використання природних об’ єктів;

б) необхідність підтримання екологічної системи (природного середовища) у сприятливому стані.

Цільове використан­ня природних об’ єктів визначається державою у правових нормах зе­мельного, водного, лісового, гірничого, фауністичного, атмосферопо- вітряного, природно-заповідного та іншого законодавства. Невиконан­ня вимог щодо цільового призначення природного ресурсу розгляда­ється як фактичне використання природного об’єкта, яке не відповідає приписам законодавства (або договору), встановленим при передачі природного об’єкта у власність чи в користування, у тому числі в орен­ду, невиконання вимог щодо режиму його використання. За порушен­ня цього принципу законодавством передбачені заходи правового впливу до винних осіб.

Не менш важливу роль відіграє принцип правового забезпечення стимулювання власників і користувачів природних об’ єктів щодо на­лежного використання природних ресурсів, їх відтворення та охорони. Він полягає в юридичному закріпленні сукупності економічних заходів стимулювання за належне виконання суб’єктами своїх прав та обов’язків, проведенні необхідних екологічних заходів, у застосуванні санкцій за порушення екологічних вимог і законодавства. Стимулювання доцільно розуміти у двох аспектах — використання заохочувальних заходів і застосування санкцій. Стимулювання означає спонукання суб’єктів права до здійснення позитивних дій. Це в повному обсязі стосується і сфери екології. Тому в екологічному законодавстві закріплено систему заходів як заохочення, так і застосування відповідних видів майнової, адміні­стративної, дисциплінарної, кримінальної відповідальності, що перед­бачено чинним законодавством. У поресурсовому законодавстві вста­новлено різні форми економічного стимулювання власників і користу­вачів природних ресурсів. Названі два аспекти стимулювання набули загального визнання й широко застосовуються на практиці.

Принцип правового забезпечення сталого (тривалого) використан­ня природних ресурсів полягає в тому, що їх власники і користувачі можуть бути позбавлені права власності і права користування тільки з підстав, передбачених законодавством та договорами у встановлено­му порядку. Законодавство дає вичерпний перелік таких підстав.

Принцип правового забезпечення комплексного підходу до вико­ристання й відтворення природних ресурсів, а також до охорони на­вколишнього природного середовища відкриває можливості викорис­товувати в єдності як основні природні об’ єкти, так і супровідні при­родні компоненти.

У законах про відповідні природні ресурси вимоги комплексного підходу конкретизуються з урахуванням особливостей кожного при­родного об’єкта. Необхідність комплексного вирішення питань обу­мовлена тим, що екологічна система складається з декількох еколо­гічних елементів. Тому комплексний підхід визначається певними об’єктивними екологічними чинниками. Особливого значення на­буває єдність при здійсненні всіх екологічних заходів по охороні природного середовища, необхідний перелік яких передбачається в державних, міждержавних, регіональних, міських та інших тери­торіальних програмах (ст. 6 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Принцип запобігання екологічній шкоді. Відповідно до цього прин­ципу Україна зобов’язана ідентифікувати й оцінювати речовини, тех­нології, виробництва та категорії активності, що впливають або можуть впливати істотно на навколишнє природне середовище і здоров’я лю­дини. Держава має систематично досліджувати, регулювати їх і керу­вати ними з метою запобігання нанесенню шкоди навколишньому природному середовищу.

Принцип міжнародного співробітництва в охороні навколишнього природного середовища. Зазначений принцип реалізується у відповідних нормах міжнародного екологічного права, а також відображається в національному праві. Захист природи і раціональне використання її ресурсів — глобальна проблема сучасного людства.

Основними умо­вами вирішення цієї проблеми є:

а) проведення всіма державами єдиної екологічної політики стосовно природи; б) мир в усьому світі й ядерне роззброєння;

в) активна участь держав в акціях з міжнародної охорони навколишнього середовища, що здійснюється в рамках ООН;

г) роз­робка і прийняття міжнародних договорів по охороні навколишнього природного середовища.

Національна екологічна політика базується на принципах: рівності трьох складових розвитку держави (економічної, екологічної, соціаль­ної), що зумовлює орієнтування на пріоритети сталого розвитку, вра­хування екологічних наслідків під час прийняття економічних рішень; принципі екологічної відповідальності, який потребує запровадження відповідальності за будь-які порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища; принципі запобігання, який передбачає аналіз і прогнозування екологічних ризиків, які ґрунтують­ся на результатах державної екологічної експертизи, а також проведен­ня державного моніторингу навколишнього природного середовища; інтеграції питань охорони навколишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів (екологічних цілей) у секторальну політику на тому ж рівні, що й економічні та соціальні цілі; «забруднювач та користувач сплачують повну ціну» — принцип, який передбачає запровадження для забруднювача стимулів щодо зни­ження рівня негативного впливу на навколишнє природне середовище та повної відповідальності користувача за стан наданих йому в корис­тування природних ресурсів, а також зменшення впливу його діяль­ності (бездіяльності) на стан цього середовища; принцип міжсекто- рального партнерства та залучення до реалізації політики усіх заінте­ресованих сторін, який наголошує, що лише шляхом спільного розв’язання нагальних проблем можливо забезпечити успішну реалі­зацію екологічної політики.

 

 


 

§ 6. Система екологічного права


Екологічне право займає самостійне місце в загальній системі права, бо воно спрямоване на регулювання конкретного виду суспільних від­носин — екологічних. Воно має свою систему. Під системою екологічного права розуміють розміщення у певній логічній послідовності його структурних підрозділів, яка обумовлена змістом екологічних відносин, що є предметом екологічного права. Система екологічного права може розглядатися в трьох аспектах: як галузь права, навчальна дисципліна, наука. Екологічне право як галузь права поділяється на Загальну й Особ­ливу частини та складається з підгалузей права; субінститутів; складних та простих інститутів та норм права.

Загальна частина екологічного права містить норми права, які регулюють питання, що є загальними для всіх видів екологічних відносин. Ці норми об’єднуються в інститути Загальної частини даної галузі права.

До її складу входять інститути:

а) права влас­ності на природні об’єкти;

б) управління в галузі використання, відтворення та охорони навколишнього природного середовища;

в) права природокористування;

г) правового забезпечення екологіч­ної безпеки;

ґ) правового забезпечення економічного механізму у сфері екології та ін.

Особлива частина містить правові норми, які регулюють окремі види екологічних відносин з урахуванням їх специфіки, а саме: пра­во користування землею, водами, надрами, рослинним світом (у тому числі лісами), тваринним світом, атмосферним повітрям, природно- заповідним фондом та іншими видами природних ресурсів; загаль­ну характеристику формування та функціонування екомережі. У цій частині також містяться норми, які стосуються поводження з від­ходами; відносин, що виникають при надзвичайних екологічних ситуаціях; норми міжнародних форм співробітництва в галузі еко­логії та інші.

При характеристиці екологічного права необхідно вказати на наявність у його складі відповідних підгалузей права. Вони станов­лять сукупність правових норм, що регулюють однорідну групу екологічних відносин, з притаманними для них специфічними ри­сами, які є невід’ємною частиною загальних екологічних відносин. Оскільки основу кожної групи відносин становлять певні природні об’єкти зі своїми, властивими лише їм, істотними рисами, то це обумовлює необхідність конкретних правових форм. Такими право­вими формами є земельне, водне, гірниче, фауністичне, флористичне (у тому числі лісове), атмосфероповітряне, природно-заповідне пра­во тощо як підгалузі екологічного права. Підгалузева структура екологічного права забезпечує диференційований підхід до право­вого регулювання відповідних видів екологічних відносин. Екологіч­не право, його підгалузі об’єднують складні, прості правові інститу­ти і субінститути. Вони можуть або входити до складу підгалузі, або ж займати самостійне місце в системі екологічного права. Так, водне право як підгалузь екологічного права містить низку складних право­вих інститутів: право користування водами, яке, у свою чергу, поді­ляється на прості правові інститути — право користування водами: для потреб рибного та мисливського господарства, сільськогосподар­ського призначення, для потреб промисловості тощо; правова охоро­на вод, яка теж включає ряд простих правових інститутів, і т. д. Правовий інститут екологічної безпеки посідає самостійне місце в системі екологічного права. За таким же принципом систематизу­ються й інші підгалузі екологічного права.

Система екологічного права як навчальна дисципліна в основному збігається з системою даної галузі права. У перспективі може виник­нути необхідність у створенні навчальних спецкурсів у межах еколо­гічного права з метою вдосконалення навчального процесу та більш поглибленого вивчення конкретних питань, що відповідає вимогам правозастосовної практики.

Система екологічного права як еколого-правова наука також ви­ходить із системи цієї галузі права. Вона являє собою систему наукових поглядів, правових ідей, концепцій, понять, а також знань закономір­ностей правового регулювання екологічних відносин, які створюють предмет екологічного права. Еколого-правова наука сприяє вдоскона­ленню системи екологічного права як навчальної дисципліни, системи екологічного законодавства тощо.


[1] Відом. Верхов. Ради України. - 1991. - № 41. - Ст. 546.

[2] Там само. - 2004. - № 45. - Ст. 502.

[3] Термін «екологія» був уведений у наукову термінологію німецьким біологом Е. Геккелем у 1866 році у монографії «Загальна морфологія організму», який визначав екологію як вчення про умови існування живих організмів у взаємодії із середовищем, у якому вони існують (у межах біології). Хоча автор занадто вузько підходив до розу­міння екології, його заслуга полягає в тому, що він уперше виділив екологію у само­стійне поняття, а це стимулювало поглиблене його дослідження в науці та подальше практичне застосування у різних сферах суспільства, правотворчій і правозастосовній діяльності.

[4] Природноресурсове право України : навч. посіб. / за ред. І. І. Каракаша. - К. : Істина, 2005. - С. 3-4.

[5] Андрейцев, В. І. Екологічне право: курс лекцій : навч. посіб. для юрид. фак.і вузів / В. І. Андрейцев. - К. : Вентурі, 1996. - С. 23.

[6] Екологічне право України. Академічний курс : підручник / за заг. ред. Ю. С. Шемшу- ченка. - К. : Юрид. думка, 2005. - С. 16.

[7] Вовк, Ю. А. Советское природоресурсовое право и правовая охрана окружающей природной средьі (Общая часть) / Ю. А. Вовк. - Харьков : Вища школа. Изд-во при Харьк. ун-те, 1986. - С. 9-13.

[8] Принципи права можна класифікувати за різноманітними підставами а) за сфе­рою дії (загальноправові, міжгалузеві, галузеві, інституційні); б) за змістом тощо.

 

 

Контрольні питання


1.  Охарактеризуйте поняття, зміст та сутність суспільних еко­логічних відносин, визначте їх різновиди.
2.Природно-антропогенні об’єкти екологічного права. Їх ха­рактеристика.
3.  Поняття, особливості навколишнього природного середови­ща як об’єкта екологічного права.
4.  Визначте коло суб’єктів екологічних правовідносин.
5.  Проаналізуйте визначення природних комплексів та вкажіть, у чому їх особливості.
6.  Проаналізуйте правовий статус юридичних осіб як суб’єктів екологічного права.
7.  Що являє собою еколого-правовий метод регулювання від­носин?
8.  Правова характеристика основоположних принципів еколо­гічного права.
9.  Розгляньте систему екологічного права.
10. Обґрунтуйте власну точку зору щодо екологічного права як галузі права, визначте його зв’язок та співвідношення з ін­шими галузями права.